Текст книги "Пригоди Олівера Твіста"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 32 страниц)

Розділ VIII

Олівер іде в Лондон. Дорогою він зустрічає чудернацького юного джентльмена

Олівер дійшов до перелазу, де кінчалася стежка, і знову вийшов на битий шлях. Була восьма година. Хоч на той час він уже відійшов від міста миль на п'ять, але до полудня то біг, то скрадався за живоплотом: його підганяв!

страх, що за ним женуться й можуть зловити. Нарешті він сів спочити під дороговказом і вперше замислився над тим, куди йому йти і як жити далі.

На дороговказі великими літерами було написано, що звідси до Лондона рівно сімдесят миль. Цей напис дав новий напрям Оліверовим думкам. Лондон!.. Величезне місто!.. Ніхто – навіть сам містер Бамбл – не знайде його там! Він не раз чув від старих мешканців робітного дому, що хлопець з головою в Лондоні не пропаде – в тому великому місті, мовляв, є такі способи заробляти гроші, яких селюкам і не снилося: Куди ж, як не туди, йти сироті безпритульному, бо інакше, якщо ніхто не змилосердиться над ним, його чекає голодна смерть на вулиці. Подумавши так, Олівер рішуче схопився на ноги й рушив далі.

Тільки коли відстань між ним і Лондоном скоротилася ще на чотири милі, він збагнув, що досягти мети своєї подорожі йому буде дуже нелегко. Пригноблений цим сумним відкриттям, хлопець уповільнив крок і замислився над тим, як йому туди добутися. В клунку у нього лежав окраєць черствого хліба, сорочка з грубого полотна й дві пари панчіх. Крім того, він мав одне пенні, подароване містером Сауербері після одного похорону, на якому Олівер особливо відзначився. «Чиста сорочка, – міркував Олівер, – річ гарна, так само, як дві пари, заштопаних панчіх і пенні, але користь од них невелика, коли маєш протюпати шістдесят п'ять миль пішки в таку холоднечу». Як і більшість із нас, Олівер був наділений здібністю передбачати труднощі, але зовсім не вмів знаходити шляхів до їхнього подолання; тож після тривалих роздумів, які так нічого й не дали, він перекинув клунок на друге плече й поплентався далі.

Того дня Олівер пройшов двадцять миль і не мав у роті нічого, крім шматка черствого хліба й води, яку він випрошував у придорожніх будиночках. Коли споночіло, він звернув у поле і зарився у копицю сіна, вирішивши пролежати там до ранку. Спочатку йому було страшно, бо вітер сумно завивав над голим полем. Хлопцеві дошкуляли голод і холод, і ще ніколи в житті він не почувався таким самотнім. Але незабаром утома зробила своє, і він заснув, забувши всі свої турботи.

Вранці Олівер прокинувся змерзлий, задубілий і такий голодний, що мусив купити на своє єдине пенні буханець хліба у першому ж селі, повз яке проходив. Він не подолав і дванадцяти миль, коли знову запала ніч, Він позбивав собі ноги, коліна тремтіли з утоми: Друга ніч у холодному, вогкому полі тільки ще більше знесилила хлопця, і, вирушивши вранці далі, він уже насилу тяг ноги.

Біля підніжжя крутого горба він почекав, поки над'їде поштова карета, й попросив милостині в пасажирів, що сиділи назовні, але мало хто звернув на нього увагу, та й ті загукали, щоб біг за ними на пагорб, – мовляв, як добіжить, то дістане півпенні. Сердешний Олівер кілька хвилин намагався бігти врівень з каретою, та де там – утома і біль у ногах далися взнаки, і він відстав. Тож пасажири поховали свої монетки назад у кишені й закричали, що він, нікчемний ледацюга, на подачку не заслуговує. А потім карета зникла, залишивши по собі тільки хмару куряви.

В деяких селах великі оголошення попереджали, що жебракування в цій окрузі карається ув'язненням. Олівера це щоразу лякало, він наддавав ходи й полегшено зітхав, коли таке село лишалося позаду. В селах, де таких оголошень не було, він ставав коло заїзду й тужно дивився на тих, хто туди заходив; зрештою хазяйка заїзду наказувала якомусь із форейторів [21]21
  Форейтор– помічник кучера, їхав на передньому коні, коли карету запрягали цугом.


[Закрыть], котрий вештався поблизу, прогнати малого зайду, поки він чогось не поцупив. Фермери, побачивши Олівера з простягнутою рукою коло воріт своєї садиби, в дев'яти випадках з десяти кричали йому, що зараз спустять на нього собак, а якщо він, сподіваючись випрохати що-небудь, потикався до крамниці, там відразу заводили мову про парафіяльного бідла, після чого душа Олівера тікала в п'яти, які й так були натруджені до краю.

Певно, якби не один добросердий сторож при заставі та одна жаліслива бабуся в іншому містечку, поневіряння Олівера скінчилися б так само, як поневіряння його матері, – цебто він упав би непритомний посеред битого шляху. Але сторож нагодував його хлібом із сиром, а бабуся, онук якої після корабельної аварії бідував тепер, голий і босий, десь на краю світу, зглянулася на сиротинку й поділилася з ним, чим могла, а головне – не пожаліла йому добрих, ласкавих слів і сліз щирого співчуття, що запали Оліверові в душу глибше, ніж усі пережиті страждання.

На сьомий день після втечі з рідного міста Олівер рано-вранці пришкандибав до містечка Барнет. Віконниці на вікнах були ще зачинені, вулиці безлюдні; піхто ще не брався до повсякденної роботи – містечко спало. Сонце встало в усій своїй сліпучій красі, але сяйво його наповнило Олівера ще гострішим відчуттям безпросвітної самотини. Брудний, запорошений хлопець присів на чийсь поріг, щоб дати перепочинок скривавленим, побитим ногам.

Незабаром жителі містечка почали відчиняти віконниці, піднімати штори; з'явилися і перехожі: Дехто з них на мить зупинявся й дивився на Олівера, інші озиралися на ходу, але ніхто не пропонував йому допомоги, ніхто не питав, як він сюди потрапив. Просити милостиню він не наважувався, а підвестись не мав сили.

Довго сидів він отак, зіщулившись під дверима, дивуючись з того, як багато в цьому місті шинків (а в Барнеті що не дім, то шинок чи трактир), мляво стежачи за каретами, що проїздили шляхом, і міркуючи, як усе ж таки дивно влаштований світ: адже кареті вистачає всього лише кількох годин, щоб подолати шлях, на який він витратив цілий тиждень, проявивши незвичайні для його віку мужність і рішучість. Раптом Олівер помітив, що хлопець, який кілька хвилин тому байдуже пройшов був повз нього, тепер повернувся протилежним боком вулиці й став навпроти, свердлячи його очима. Спершу Олівер вирішив не зважати на це, але хлопець витріщався на нього так довго, що врешті Олівер підвів голову й відповів йому таким самим пильним поглядом. Тоді хлопець перейшов вулицю і, ставши перед Олівером, звернувся до нього:

– Агов, малечо! Чого це ти розклеївся?

Хлопець, що звернувся з таким запитанням до малого мандрівника, був приблизно одного з ним віку, але таких чудернацьких хлопців Олівер ще зроду не бачив. Він мав кирпатий ніс, плаский лоб, нічим не примітне обличчя і замурзаний був так, як може замурзатися тільки недоліток; але поводився й говорив, мов дорослий. Як на свій вік, він був невисокого зросту, ноги мав криві, а очиці бистрі й зухвалі. Капелюх ледь тримався на самій його потилиці, та щоразу, коли він уже от-от мав злетіти, хлопець звичним рухом стріпував головою, і капелюх повертався на місце. На ньому був сюртук з плеча дорослого чоловіка, що сягав йому до п'ят. Рукави він закасав по лікті, певно, для того, щоб зручніше було тримати руки в кишенях своїх плисових штанів, звідки він їх не виймав. Загалом це був чванькуватий, самовпевнений ферт, – дарма що зріст його разом із закаблуками шнурованих черевиків не перевищував чотирьох з половиною футів.

– Агов, малечо! Чого це ти розклеївся? – звернувся цей чудернацький юний джентльмен до Олівера,

– Голодний я. І натомився, – відповів Олівер і мало не заплакав – Іду здалека. Вже сім днів у дорозі,

– Сім днів! – вигукнув юний джентльмен. – Ясно. Тікаєш від дзьоба, так? Але, здається, – додав він, побачивши, що Олівер не зрозумів його, – ти, друзяко, не знаєш, хто такий дзьоб,

Олівер несміливо відповів, що, наскільки йому відомо, дзьобом називають пташиний рот.

– Щоб я луснув, оце темнота! – вигукнув юний джентльмен. – Дзьоб – це суддя, ясно? За наказом дзьоба ти йдеш не прямо, а вгору і вгору і там зависнеш. А чи ти був коли на млині [22]22
  Млин– примітивний механізм на каторжних роботах: горизонтальний дощаний круг з приводом, який рухався завдяки тому, що каторжник переступав ногами по спеціальних щаблях.


[Закрыть]?

– На якому млині? – спитав Олівер.

– На якому? Та на тому малому, що втиснутий у кам'яний жбан і добре меле тоді, коли у людей в кишенях вітер гуляє, а без вітру – ні, бо тоді чортма робітників. Та годі патякати, – повів далі юний джентльмен. – Тебе треба підхарчити, і ми це зараз зробимо. У мене самого тепер кишеня вітром підбита, тільки й маю, що срібняка й мідяка, але скупитися не буду – гульнемо на всі. Ну, зводься на задні! Отак! І гайда!

Допомігши Оліверові підвестись, юний джентльмен завів його до найближчої крамнички, де купив шмат шинки й двофунтовий буханець хліба, чи, як він висловився, «на чотири пенси висівок», а щоб шинка часом не запорошилася, він вигадав хитру штуку: виколупав з хлібини трохи м'якуша і натомість запхав шинку. З буханцем під пахвою юний джентльмен звернув до пивнички й повів Олівера до задньої кімнати, де стояли столики. Сюди за розпорядженням цього таємничого благодійника принесли кухоль пива, й Олівер на запрошення свого нового приятеля накинувся на їжу. Поки він їв-наїдався, чудернацький хлопчина не зводив з нього пильного погляду,

– Тюпаєш до Лондона? – спитав він, коли Олівер з'їв усе до крихти.

– Еге ж.

– Маєш там де жити?

– Ні.

– Гроші?

– Ні.

Чудернацький хлопчина свиснув і сунув руки в кишені штанів так глибоко, наскільки це дозволяли йому довгі рукави.

– А ти живеш у Лондоні? – спитав Олівер.

– Еге ж. Коли буваю вдома, – відповів хлопець. – Тобі, певно, треба десь притулитися на ніч.

– Ще б пак, – відповів Олівер. – Я не спав під дахом, відколи втік.

– Гаразд, не журися, – мовив юний джентльмен. – Сьогодні ввечері я маю бути в Лондоні, а там у мене є один знайомий, шановний старий джентльмен, який дасть тобі притулок задурно, та ще й здачі не візьме, – якщо, звісно, за тебе поручиться джентльмен, котрого він знає. А мене він хіба не знає? Звичайно, ні! Зовсім! Анітрішечки! Оце вперше побачить!

Юний джентльмен усміхнувся, даючи зрозуміти, що ці останні слова слід сприймати як тонку іронію, і допив пиво.

Несподівану пропозицію щодо притулку просто неможливо було відхилити. До того ж юний джентльмен запевнив, що згаданий старий джентльмен у найближчий же час знайде Оліверові добру роботу. З подальшої розмови, ще більш приязної і щирої, Олівер довідався, що його приятеля звуть Джек Докінс і що він користується особливою любов'ю і прихильністю вищезгаданого старого джентльмена:

Вигляд містера Докінса не дуже свідчив на користь того, що його опікун щедро обдаровує благами своїх підопічних. Та оскільки Докінс провадив досить легковажні розмови, а до того ще й сам признався, що в колі близьких друзів він більш відомий під прізвиськом «Спритний Пройда», то Олівер дійшов висновку, що хлопець цей страшенний вітрогон, на якого зовсім не діють повчання його доброчинця. Отож Олівер поклав собі якнайшвидше домогтися прихильності старого джентльмена і, якщо Пройда найближчим часом не виправиться, що здавалося малоймовірним, відмовитись від приємності подальшого з ним спілкування.

Джек Докінс чомусь не хотів заходити в Лондон, поки не споночіє, і тому лише об одинадцятій годині вечора вони підійшли до Ізлінгтонської [23]23
  Ізлінгтон– північний район Лондона.


[Закрыть]застави. Від заїзду «Ангел» [24]24
  «Ангел»– популярний у ті часи заїжджий двір в Ізлінгтоні.


[Закрыть]вони звернули на Сент-Джонз-Роуд, пройшли вуличкою, що впирається у театр Седлерз-Уелз [25]25
  Седлерз-Уелз– існуючий і нині оперний театр у центрі Лондона.


[Закрыть], проминули Ексмаут-стріт і Коппіс-Роу, перейшли малий двір робітного дому і пустирище, що залишилося на місці уславлених нетрів Хоклі-ін-те-Хоул. Звернули на Літл-Сефрон-Хілл, а з неї – на Грейт-Сефрон-Хілл, і там Пройда наддав, ходи, наказавши Оліверові не відставати.

Хоч Олівер дбав передусім про те, щоб не згубити з очей проводиря, час від часу він усе ж таки встигав роззирнутися довкола. Брудніших, злиденніших будинків йому ще не доводилося бачити. Вулиця була дуже вузька, ноги загрузали в грязюці, в повітрі стояв густий сморід. Раз у раз вони проходили повз крамнички, але єдиним крамом у них, здавалося, були самі лише діти, які навіть о цій пізній порі повзали коло дверей чи верещали всередині. Серед загальних злиднів процвітали, здавалося, тільки шинки, в яких п'яними голосами горланив найзлиденніший люд – ірландці-чорнороби. В завулках, що відгалужувалися від головної вулиці, видніли нетрища халуп, п'яні чоловіки й жінки барложилися там у грязюці, а з під'їздів час від часу, скрадаючись, вислизали якісь непевні людці, вирушаючи, мабуть, у справах аж ніяк не чистих та безневинних.

Олівер уже міркував, чи не краще було б утекти, але тут вони зійшли з пагорба і Пройда, схопивши його за руку, штовхнув двері якогось будинку поблизу Філд-Лейн, затяг Олівера до коридора, зачинив за собою двері й свиснув.

– Хто там? – почувся голос звідкись знизу.

– Риск і зиск! – відповів Джек Докінс:

Певно, це був пароль чи сигнал, що все гаразд, бо відразу на стіні в кінці коридора блимнуло тьмяне світло недогарка й обличчя якогось чоловіка виглянуло з-поміж поламаних билець кухонних сходів.

– Вас там двоє, – сказав чоловік, відставляючи руку зі свічкою, а другою затуляючись від світла. – Хто він такий?

– Новий товаришок, – відповів Джек Докінс, підштовхуючи вперед Олівера.

– Звідки він узявся?

– З країни жовторотих. Фейгін нагорі?

– Атож, розбирає витирачки. Ну, проходьте!

Свічка зникла, а з нею і обличчя.

Олівер, простягти одну руку вперед, – за другу його міцно тримав Пройда, – спотикався на кожному кроці на темних, поламаних сходах, а новий його приятель піднімався швидко, впевненою ходою, яка свідчила про те, що вони йому добре знайомі. Нарешті, відчинивши двері кімнати в надвірній частині будинку, він увійшов і затяг за собою Олівера.

Стіни й стеля кімнати зовсім почорніли від часу й бруду. Перед каміном стояв дощаний стіл, а на ньому – свічка, встромлена в пивну пляшку, дві-три олов'яні кварти, хлібина, масло й тарілка. На сковорідці, підвішеній над вогнем на дроті, смажилася ковбаса, а над нею схилився з довгою виделкою в руці старезний зморщений єврей з ницим бридким обличчям, зарослим кошлатою бородою. Вдягнений він був у засмальцьований, розхристаний на грудях байковий халат, і, здавалось, увагу його поглинали водночас сковорідка й вішалка, на якій висіла сила-силенна шовкових носовиків. Кілька старих матраців, що правили за постелі, лежали рядком на підлозі. За столом сиділо четверо чи п'ятеро хлопців, віком не старших за Пройду. Вони курили довгі череп'яні люльки й попивали спиртне, наче дорослі. Всі вони стовпилися навколо свого товариша, поки той пошепки розповідав щось євреєві, а тоді, всміхаючись, обернулися до Олівера. Єврей теж дивився на нього, стискаючи в руці довгу виделку.

– Оце він і є, Фейгіне, – мовив Джек Докінс. – Мій друзяка Олівер Твіст.

Єврей усміхнувся, низько вклонився Оліверові і, взявши його за руку, висловив надію, що матиме приємність заприязнитися з ним. Потім Олівера оточили юні джентльмени з люльками і заходилися міцно тиснути йому руки – особливо ту, в якій він тримав свій клуночок. Один із них люб'язно зняв з Олівера картуз і попросив дозволу повісити його, а інший запопадливо поліз у його кишені, щоб Олівер, оскільки він такий утомлений, не завдавав собі клопоту спорожняти їх, коли лягатиме спати. Певно, вони виявили б іще більшу гостинність, якби виделка старого не пішла гуляти по головах і спинах послужливих юнаків.

– Ми дуже раді знайомству з тобою, Олівере, дуже, – мовив єврей. – Ану, Пройдо, зніми сковорідку з вогню й підсунь Оліверові барильце до каміна. Ти дивишся на носовички, дорогенький мій? Правда ж, їх у нас багато? Ми їх саме збиралися прати. Тільки й того, Олівере, тільки й того. Ха-ха-ха!

Здібні вихованці веселого старого джентльмена зустріли його останні слова реготом і з галасом посідали вечеряти.

Олівер з'їв свою пайку, після чого Фейгін налив йому в склянку джину, додав гарячої води і звелів випити все одним духом, бо на склянку, мовляв, чекає інший джентльмен. Олівер так і зробив. Потім він відчув, що його обережно підхопили чиїсь руки і перенесли на один із матраців; за хвилю він поринув у глибокий сон?

Розділ IX

містить подальші відомості про приємного старого джентльмена та його здібних вихованців

Від свого тривалого міцного сну Олівер прокинувся пізно вранці. В кімнаті не було нікого, крім старого єврея, який варив у каструльці каву на сніданок і тихенько насвистував, мішаючи її залізною ложкою. Раз у раз він завмирав, прислухаючись до найменшого шуму внизу, а заспокоївшись, знову заходився насвистувати й помішувати каву.

Хоч Олівер і не спав уже, але ще не зовсім прокинувся. Буває такий дрімотний стан, коли вам, дарма що ви лежите з напіврозплющеними очима й напівусвідомлюєте все, що відбувається довкола, за п'ять хвилин може наснитися більше, ніж за п'ять ночей, протягом яких ви спочиваєте, щільно заплющивши очі, поринувши в повне забуття. У такі хвилини смертний наближається до розуміння свого духу, принаймні настільки, щоб скласти собі приблизне уявлення про його велич і могутність, про здатність його визволятись із тілесної оболонки, розривати пута земні й ширяти поза часом і простором.

Олівер був саме в такому стані. Крізь напівзаплющені повіки він бачив старого, чув, як той насвистує, догадувався, що він шкрябає ложкою в каструлі, а проте водночас в уяві своїй хлопець бачив і чув чи не всіх людей, з якими йому доводилося зустрічатись.

Коли кава закипіла, старий зняв каструльку з вогню. Постоявши якусь хвильку в задумі, мовби не знаючи, що робити далі, він обернувся, подивився на Олівера й окликнув його. Але той не озвався – здавалося, спав.

Пересвідчившись у цьому, Фейгін тихенько підійшов до дверей і замкнув їх. Потім витяг, – як здавалось Оліверові, зі схованки під мостиною, – невеличку скриньку й обережно поставив її на стіл. Очі старого заблищали, коли він, піднявши вічко, зазирнув досередини. Присунувши до столу розхитаного стільця, він сів і видобув із скриньки чудовий золотий годинник, оздоблений коштовними камінцями.

– Ач! – мовив старий, і плечі його пересмикнулись, а обличчя скривилось у бридкій посмішці;– Молодці! Молодці! Віддані до кінця! Навіть на останній сповіді не сказали, де переховувалися. Не зрадили старого Фейгіна! Та й нащо їм було зраджувати? Однаково це не розв'язало б зашморга, не зупинило б ката! Так! Славні хлоп'ята! Славні хлоп'ята!

Бурмочучи собі під ніс, старий опустив годинник у скриньку, а натомість витяг інші. Так він по черзі видобув і з не меншою втіхою розглянув ще принаймні півдесятка годинників, а також ювелірної роботи персні, брошки, браслети та інші коштовності, назв яких Олівер навіть не знав.

Перебравши всі ці оздоби, старий вийняв ще одну, зовсім малу, і поклав її собі на долоню. Певно, на ній було щось написано дуже дрібними літерами, бо він переклав її на стіл і, затулившись рукою від світла, довго й уважно в неї вдивлявся. Нарешті, неначе втративши надію розібрати напис, він сховав її назад до скриньки, відкинувся на спинку стільця і пробурмотів:

– А все-таки гарна штука – смертна кара! Мертві не покаються. Мертві не вибовкають зайвого. Ні, для нашого ремесла вона конче потрібна! От і тепер: повісили всіх п'ятьох, і жоден уже не підкладе свиню, жоден не продасть!

Коли старий вимовив ці слова, його блискучі чорні очі, що доти дивились кудись у порожнечу, зупинились на обличчі Олівера й перехопили зачудований погляд хлопця. І хоч їхні очі зустрілися лише на мить, на якусь часточку секунди, старому вистачило цього, щоб зрозуміти, що за ним стежать. Він грюкнув вічком скриньки і, схопивши зі столу ніж для хліба, рвучко зірвався на ноги. Але при цьому він трусився всім тілом: Олівер, дарма що був переляканий на смерть, помітив, як тремтить у його руці ніж.

– Це що таке? – вигукнув старий. – Ти підглядаєш за мною? Чому не спиш? Що бачив? Признавайся, хлопче! Ну, швидше, якщо тобі не набридло жити!

– Я більше не міг спати, сер, – боязко пояснив Олівер. – Даруйте, що потурбував вас, сер.

– Коли ти прокинувся? З годину тому? – допитувався старий, зловісно дивлячись на хлопчика.

– Та ні, що ви! – відповів Олівер.

– А ти не брешеш? – ще лютіше вигукнув старий, погрозливо подаючись уперед.

– Слово честі, я спав, сер, – щиро відказав Олівер. – Їй-богу, спав, сер.

– Ну, гаразд, гаразд, дорогесенький, – заспокійливо мовив Фейгін, раптом переходячи на свій звичайний приязний тон. Погравшись трохи ножем, він поклав його на стіл, мовби показуючи, що схопив його просто так, знічев'я. – Я ж знаю, що ти спав, дорогесенький. Просто хотів перевірити, чи ти не страхополох. А ти у нас сміливець. Ха-ха! Ти у нас сміливець, Олівере!

Старий, хихикаючи, потер руки, але тут-таки занепокоєно глянув на скриньку.

– А ти бачив ці гарненькі штучки, мій дорогесенький? – помовчавши, спитав він і поклав руку на скриньку.

– Бачив, сер, – відповів Олівер.

– А! – мовив єврей, помітно збліднувши. – Це… це мої речі, Олівере. Моє вбоге майно. Все, що я надбав на старість. Мене називають скнарою, дорогесенький. Тільки скнарою, а більше ніяк.

Олівер подумав, що цей старий джентльмен, певно, і справді скнара, якщо, маючи стільки годинників, мешкає в такому брудному закутку; але, вирішивши, що утримання Пройди та інших улюбленців обходиться, мабуть, недешево, він з повагою глянув на нього й попросив дозволу встати.

– Звісно, мій дорогесенький, звісно, – відповів старий джентльмен. – Отам у кутку, коло дверей, стоїть глечик з водою. Принеси його сюди, я дам тобі миску, і ти, дорогесенький, умиєшся.

Олівер підвівся, перейшов до дверей і нахилився за глечиком. Коли він обернувся, скринька вже зникла.

Тільки-но він помився і прибрав за собою, вихлюпнувши, за вказівкою старого, воду у вікно, повернувся Пройда в супроводі свого дуже спритного приятеля, якого напередодні ввечері Олівер бачив з люлькою в зубах, тепер його офіційно відрекомендували як Чарлі Бейтса. Вчотирьох вони сіли пити каву й снідати шинкою та гарячими булочками, що їх Пройда приніс у своєму капелюсі.

– Ну, – лукаво зиркнувши на Олівера, звернувся до Пройди старий, – сподіваюсь, дорогесенькі мої, ви добре попрацювали зранку?

– Не жаліючи рук, – відповів Пройда.

– І ніг, – докинув Чарлі Бейтс.

– Молодці, молодці! – похвалив старий. – Що ж ти приніс, Пройдо?

– Двоє гаманів, – відповів цей юний джентльмен.

– З підкладкою? – жваво поцікавився старий.

– Досить доброю, – відповів Пройда, витягаючи з кишені два гамани – зелений і червоний.

– Могли бути й важчі, – мовив старий, уважно оглянувши їхній вміст. – Але робота чиста, нічого не скажеш… Він у нас вправний майстер, правда ж, Олівере?

– Атож, сер, дуже вправний, – погодився Олівер.

Зачувши це, Чарлі Бейтс раптом вибухнув реготом, чим неабияк здивував Олівера, який не бачив тут нічого смішного.

– А ти що приніс, дорогесенький? – звернувся Фейгін до Чарлі Бейтса.

– Витирачки, – відповів юний Бейтс, дістаючи чотири кишенькові хустки.

– Що ж, – мовив старий, пильно оглядаючи їх, – гарні, дуже гарні. Але мітки ти вигаптував не зовсім добре, Чарлі, тож доведеться їх спороти. – Ми навчимо Олівера цієї справи. Хочеш навчитись, Олівере? Ха-ха-ха!

– Як ваша ласка, сер, – відповів Олівер.

– А ти хотів би шити носовики так само вправно, як Чарлі Бейтс, га, мій любий? – спитав єврей.

– Дуже хотів би, сер, якщо ви мене навчите, – сказав Олівер.

Юному Бейтсові ця відповідь чомусь знову видалася страшенно смішною, і він удруге зареготав; а що він саме ковтав каву, то від реготу вона пішла не в те горло і мало не задушила його передчасно.

– Ох, який він жовторотий! – простогнав юний Бейтс, перепрошуючи за свою нечемну поведінку.

Пройда скуйовдив Оліверові чуба й сказав, що він ще набереться розуму. Тут старий джентльмен, помітивши, як Олівер почервонів, звернув на інше – спитав, чи багато народу зібралось уранці подивитися на страту [26]26
  … подивитися на страту.– Публічні страти злочинців в Англії існували до 1868 р.


[Закрыть]. З відповіді хлопчаків з'ясувалося, що обидва вони побували там, і це ще більше здивувало Олівера: йому, звісно, було невтямки, коли ж вони встигли так добре попрацювати.

Після сніданку, прибравши зі столу, веселий старий джентльмен і двоє його вихованців затіяли цікаву, незвичайну гру: веселий старий джентльмен поклав до однієї кишені штанів табакерку, до другої – гаман, у жилетну кишеню – годинник, ланцюжок якого обкрутив собі навкруг шиї, встромив у сорочку шпильку з фальшивим діамантом, застебнув на всі ґудзики сюртук, сунув до кишень футляр з окулярами й носовик і з ціпком у руці почав походжати по кімнаті, точнісінько наче старенький джентльмен із тих, що повсякчас зустрічаються на вулиці. Він зупинявся то перед каміном, то перед дверима, удаючи, ніби щось уважно роздивляється на вітрині. При цьому він раз у раз оглядався довкола, мов боячись злодіїв, і перевіряв, чи не загубив чогось, поплескуючи себе по кишенях так кумедно і природно, що Олівер сміявся до сліз. Тим часом обидва хлопчаки ходили за ним слідком, а коли він озирався, ховалися від його очей так спритно, що він не міг навіть за ними простежити. Нарешті Пройда чи то наступив старому на ногу, чи то перечепився через черевик, а Чарлі Бейтс наскочив на нього ззаду, і за мить вони з дивовижною швидкістю поцупили в нього табакерку, гаман, годинник з ланцюжком, шпильку, носовик і навіть футляр з окулярами.

Якщо старий джентльмен відчував чужу руку в своїй кишені, він кричав, у якій кишені рука, і гра розпочиналася знову. Тривала вона доти, поки до юних джентльменів завітали дві юні леді – Бет і Ненсі. Волосся у них було дуже пишне, але не дуже дбайливо зачесане, і, видно, вони не дуже дбали про чистоту своїх черевичків та панчіх. Їх не можна було назвати красунями, але щоки їхні пашіли рум'янцем і самі вони, очевидно, були здорові й життєрадісні. Поводилися вони дуже мило й невимушено, і Олівер вирішив, що вони славні дівчата. І, власне, так воно й було.

Гостювали вони довго. Одна з них поскаржилася на те, що промерзла до кісток, після чого на столі з'явилася пляшка джину й зав'язалася дуже жвава й дедалі цікавіша розмова. Нарешті Чарлі Бейтс висловив думку, що не завадило б погарцювати. Олівер вирішив, що це, мабуть, французьке слово й воно означає прогулятись, бо невдовзі Пройда, Чарлі й обидві леді пішли всі разом, одержавши від люб'язного старого джентльмена гроші на дрібні витрати.

– Ну, що, дорогесенький? Весело у нас живеться, правда ж? – спитав Фейгін. – Вони пішли на цілий день.

– Тож вони вже відробили своє, сер? – запитав Олівер.

– Атож, – відповів старий. – Хіба що їм нагодиться якесь діло під час прогулянки. А як нагодиться, вони його неодмінно впорають, дорогесенький, можеш бути певен… Бери з них приклад, любий. Бери з них приклад, – повторив він, стукаючи кочергою по каміну, щоб надати своїм словам більшої ваги. – Роби все, що вони тобі накажуть, і в усьому слухайся їхніх порад, особливо, дорогесенький, порад Пройди. Він буде великою людиною і з тебе зробить велику людину, якщо ти його наслідуватимеш… Подивись-но, дорогесенький, чи не стирчить у мене з кишені хусточка? – раптом спитав він.

– Стирчить, сер, – відповів Олівер.

– Ану, спробуй витягти її так, щоб я не помітив. Так само, як ото хлопці робили, коли ми бавилися вранці.

Олівер однією рукою притримав кишеню знизу, як робив це Пройда, а другою обережно витяг хустку.

– Вже? – вигукнув Фейгін.

– Ось вона, сер! – відповів Олівер, показуючи хустку.

– У тебе є здібності, дорогесенький, – задоволено мовив грайливий старий джентльмен і погладив Олівера по голові. – Я вперше бачу такого кмітливого хлопця. Ось тобі шилінг. Якщо ти й далі так старатимешся, на тебе чекає блискуче майбутнє. А тепер ходи сюди, я покажу тобі, як випорювати мітки з хусточок.

Олівер не розумів, як така проста забава – спроба витягти хустку з кишені старого джентльмена – може забезпечити йому блискуче майбутнє. Проте, вирішивши, що Фейгін, як людина набагато старша за нього, знає, що каже, він слухняно підійшов до столу й незабаром з головою поринув у нову науку.