Текст книги "Пригоди Олівера Твіста"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 32 страниц)

Розділ XLVIII

Сайксова втеча

З усіх лиходійств, учинених тієї ночі під покровом темряви в цілому Лондоні, це було наймерзенніше. З усіх жахіть, що отруїли смородом ранкове повітря, це було найогидніше і найжорстокіше.

Сонце – ясне сонце, що приносить людині не лише світло, а й нове життя, надію і бадьорість, – в усій своїй ясній, променистій величі зійшло на безхмарному небі над велелюдним містом. Однаково щедро лилось його сяйво крізь дорогі кольорові шибки і заліплені папером віконця, крізь просвіти соборної бані і щілини вбогої оселі. Освітило вено й кімнату, де лежала вбита дівчина… Марно намагався Сайкс затулити світло. І коли це видовище було страхітливе в передранкових сутінках, то яким же було воно тепер, при сліпучому денному світлі!

Вбивця не зрушив з місця; він боявся поворухнутись. Аж ось почувся стогін, і рука здригнулась; і тоді, не тямлячи себе від страху та люті, він знов і знов ударив свою жертву, а потім накинув на неї ковдру. Проте уявляти собі її очі й думати, що вони звернені до нього, було ще гірше, ніж бачити, як вони зорять у стелю, ніби розглядаючи там тремтливий сонячний відблиск від калюжі загуслої крові. Він зірвав ковдру. І знову перед ним лежало тіло – лише плоть і кров, не більше, – але яке тіло і скільки крові!

Він запалив вогонь у каміні й застромив туди палицю. На кінець її налипло волосся, воно спалахнуло, вмить перетворилося на легкий попіл і, підхоплене тягою повітря, знялося, кружляючи, у комин. Навіть це злякало Сайкса, який досі ніколи нічого не боявся, але він і далі тримав над вогнем своє знаряддя смерті, аж поки воно переломилось, а тоді згріб головешки докупи, щоб краще перегоріли. Він умився й почистив одежу. Деякі плями ніяк не сходили, і він вирізав клаптики тканини й спалив їх. А скільки плям було по всій кімнаті! Навіть лапи собаки були в крові.

За весь цей час вбивця ні разу, ні на одну мить не повертався до мертвого тіла спиною. Закінчивши всі приготування, він позадкував до дверей, тягнучи за собою собаку, щоб той знову не забруднив лап і не виніс на вулицю слідів злочину, Потім тихенько зачинив двері, замкнув їх, поклав ключа в кишеню й вийшов з дому.

Перейшовши на другий бік вулиці, він поглянув на вікно, щоб перевірити, чи не видно чого назовні. Вікно було завішане шторою, яку Ненсі хотіла підняти, щоб впустити денне світло, якого їй так і не судилося більше побачити. Тіло її лежало під тим вікном, він це знав… Боже, а сонце лило своє проміння саме на те місце!

Убивця зразу ж одвів очі. Він відчув полегкість, що вибрався звідти. Свиснувши до собаки, він швидко подався геть.

Він минув Ізлінгтон, зійшов на пагорок біля Хайгета, де стоїть пам'ятник на честь Віттінгтона [54]54
  Віттінгтон– мер Лондона в XV ст. Камінь, про який тут згадано, встановлено на тому місці, де, за популярною в Англії легендою, юнака Віттінгтона, котрий хотів назавжди покинути Лондон, зупинили дзвони однієї з лондонських церков, які нібито пророкували йому, що він стане мером столиці.


[Закрыть], і непевною ходою, ніби не знаючи, куди йти, повернув до Хайгет-Хіллу. Тільки-но почавши спускатись з пагорка, він звернув праворуч, потім рушив стежкою вздовж поля, обігнув Кан-Вуд і вийшов на Хемстед-Хіт. Перетнувши улоговину коло Вейл-оф-Хіту, він піднявся на протилежний берег, перейшов шлях, що з'єднував селища Хемстед та Хайгет, попростував пустищем, порослим вересом, до полів Норт-Енду, а там примостився під живоплотом і заснув.

Невдовзі він прокинувся й рушив далі, але цього разу не від Лондона, а навпаки, битим шляхом до міста; потім повернув назад, перейшов з другого боку місцевість, яку вже минав перед тим, і почав блукати полями; він то лягав перепочити край канави, то підхоплювався і шукав іншого місця, знову лягав і знову підводився і йшов далі. Куди б йому зайти поблизу, де було б не дуже людно, Щоб попоїсти і випити? Хендон. Так, це чудова місцинка – недалеко і осторонь від шляху. Отуди й подався Сайкс. Він то пускався бігти, то раптом невідь чому ледь волік роги, а то й зовсім зупинявся і ліниво збивав ціпком листя з живоплоту. Та коли вже дістався до Хендона, йому почало здаватися, що всі, кого він зустрічав – навіть діти, які гралися біля дверей будинків, – підозріливо оглядали його. Він повернув назад, не зважившись купити собі ні їсти, ні пити, хоча вже стільки годин і ріски в роті не мав, а тоді знову безцільно побрів пустищем, що поросло вересом.

Отак виходив він чимало миль і зрештою знов повернувся на те саме місце. Давно минув ранок, а за ним і день, і вже стало вечоріти, а Сайкс усе ходив то туди, то сюди, кружляючи на одному місці. Нарешті він вимкнувся з того зачарованого кола й попростував до Хетфілда. Була вже дев'ята година, коли Сайкс, зовсім знесилений, разом із собакою, що плентав за ним, шкутильгаючи після такої, незвичної прогулянки, спустилися з пагорка, де стояла церква, і вступили в тихе село; пройшовши короткою вуличкою, вони завернули до невеликої пивнички, тьмяний вогник якої і привів їх сюди. В кімнаті горів камін і коло вогню сиділо кілька селян, попиваючи пиво. Вони посунулися, щоб дати місце новому гостю, але той забився у далекий куток і став їсти і пити на самоті, чи, власне, у товаристві свого собаки, якому часом кидав шматок їжі.

Чоловіки, що зібралися тут, балакали про те, як родить земля в окрузі, про фермерів, а коли ця тема вичерпалась, мова зайшла про вік одного старого чоловіка, якого поховали минулої неділі, причому молодші з присутніх вважали, що небіжчик дожив до глибокої старості, а люди похилого віку, навпаки, твердили, що він помер досить молодим – бо був; як зауважив один сивий дід, не старіший від нього самого й міг би прожити ще принаймні десять, а то й п'ятнадцять років, якби тільки поберігся, атож, якби поберігся.

У тих балачках не було нічого такого, що викликало б тривогу чи підозріння. Грабіжник, заплативши за вечерю, сидів мовчазний і непримітний у своєму кутку і вже був закуняв, аж раптом його вивела з дрімоти галаслива поява ще одного гостя.

То був мандрівний крамар – трохи блазень і шарлатан, – що ходив по селах з коробом за плечима, торгуючи точильними брусками, ременями, бритвами, милом, мастилом для збруї, ліками для собак та коней, дешевими парфумами, косметичними мазями тощо. З його появою селяни почали перекидатися жартами і не вгавали, аж поки він, повечерявши, відкрив свою скарбницю, дотепно сполучаючи діло з розвагою.

– А що то за штуковина, Гаррі? Може, які ласощі, га? – запитав один із селян, показуючи на маленькі кружальця в кутку короба.

– Це, – почав крамар, виймаючи одне з них і показуючи його присутнім, – це надійний і незамінний засіб для виведення всіляких плям, іржі, бруду, цвілі, всього чого хочете з шовку, атласу, полотна, батисту, сукна, крепу, килимів, мериносу, мусліну, бумазеї та будь-яких вовняних тканин. Плями від вина, фруктів, пива, води, фарби, дьогтю, одне слово, геть усі плями зникають ураз – досить тільки доторкнутися до них оцим надійним і незамінним засобом. Коли леді заплямує своє ім'я, їй досить проковтнути одне кружальце – і вона одразу очиститься, бо це отрута. Коли джентльмен схоче захистити свою честь, йому теж досить проковтнути оце маленьке кружальце – та й по всьому, бо воно діє не гірше за пістолетну кулю, а що на смак набагато гидкіше, то й честь тому більша, хто зважиться його спожити… Один пенні за штуку! Стільки користі, і лише пенні за штуку!

З-поміж слухачів негайно знайшлося двоє покупців, а багато інших почали видимо вагатися, чи не купити й собі. Помітивши це, крамар став ще красномовніший.

– Цей товар розкуповують нарозхват – не встигаємо виробляти, – провадив він. – Чотирнадцять водяних млинів, шість парових машин і гальванічна батарея вдень і вночі виготовляють його, та все мало, хоча люди працюють так важко, що вмирають, а вдовам зараз же дають пенсію та двадцять фунтів річно на одну дитину, а на близнят – п'ятдесят. Один пенні за штуку! Два півпенні – теж годяться, і чотири фартинги буде прийнято залюбки. Один пенні за штуку! Плями від вина, фруктів, нива, води, фарби, дьогтю, бруду, крові… Он я бачу пляму на капелюсі одного з присутніх джентльменів, і не встигне він замовити для мене кухоль пива, як я її виведу.

– Гей, ти! – вигукнув Сайкс, підхоплюючись на ноги. – Ану віддай капелюха! – Я виведу її, сер, – заперечив крамар, підморгуючи товариству, – раніш, ніж ви дійдете до мене з того кінця кімнати. Прошу всіх присутніх звернути увагу на темну пляму на капелюсі цього джентльмена, вона трохи менша за шилінг, але товща за півкрони. Від чого вона не була б – від вина, від фруктів, від пива, від води, від дьогтю, від бруду чи від крові…

Крамар не скінчив фрази, бо Сайкс, гидко вилаявшись, перекинув стіл, вихопив з його рук капелюха і вибіг на вулицю.

Усе ще в полоні непевності й нерішучості, які від самого ранку заволоділи ним усупереч його волі, вбивця, впевнившись, що за ним не стежать і що його вважають, очевидно, за дратівливого п'яничку, повернув назад у напрямку до міста; побачивши карету, що стояла на шляху біля будиночка місцевої пошти, він обійшов її, уникаючи світла ліхтарів, і вже хотів іти далі, коли помітив, що це карета з Лондона. Він здогадувався, що може почути, але перейшов вулицю й прислухався.

Біля карети стояв кондуктор, дожидаючи, коли винесуть поштову сумку. В цю мить підійшов чоловік у формі лісника, і кондуктор вручив йому кошик, уже виставлений з карети на тротуар.

– Це вам передача, – сказав кондуктор. – Гей ви там, ворушіться! Клята сумка, вона й позавчора не була вчасно готова. Так діла не буде!

– Які новини в місті, Бене? – спитав лісник, відступаючи до віконниць пошти, щоб зручніше було милуватися кіньми.

– Та начебто нічого особливого, – відповів той, натягаючи рукавички. – Зерно трохи підскочило в ціні. Ще чув про якесь убивство в Спітелфілдзі, тільки я не дуже вірю тим чуткам.

– Ні, це щира правда, – обізвався якийсь добродій, вистромивши голову з відчиненого вікна карети. – Та ще й яке жахливе вбивство!

– Справді, сер? А дозвольте запитати, – мовив кондуктор, прикладаючи руку до капелюха, – кого ж убито – чоловіка чи жінку?

– Жінку, – відповів добродій. – Гадають, що…

– Гей, Бене, швидше! – нетерпляче гукнув кучер.

– Де ж та бісова сумка? – крикнув кондуктор. – Ви там усі поснули, чи що?

– Іду, іду! – озвався, вибігаючи, поштмейстер.

– Іде він, – буркнув кондуктор, – як ота заможна молодичка, що колись мене полюбить, тільки хтозна, коли воно буде. Ну, все. Рушаймо!

Поштовий ріжок весело засурмив, і карета поїхала.

Сайкс лишився стояти на вулиці, з вигляду байдужий до того, що тільки-но почув, і не стурбований ніякими іншими почуттями, крім вагань, куди йому податися далі. Та згодом він знову повернув назад і пішов шляхом, що веде з Хетфілда до Сент-Олбенса.

Він уперто простував уперед, та коли місто лишилося позаду і шлях став безлюдним і темним, усе його єство пройняв непоборний ляк і жах. Усе, що попадалося йому на шляху, стояло воно чи рухалося, було реальним предметом чи тінню, набувало страхітливої подоби; та ці страхіття були нічим у порівнянні з відчуттям, що переслідувало його весь час, – нібито за ним слідом іде понівечене тіло, яке він залишив там уранці. Він розрізняв у темряві страшну постать, уявляв до найменших подробиць її обриси, бачив її розмірену, урочисту ходу. Він чув, як шелестить її одежа, торкаючись листя, і в кожному подиху вітру йому вчувався той тихий передсмертний стогін. Коли він спинявся, спинялась і постать. Коли він біг, вона не відставала від нього – не бігла, ні, це було б для нього полегкістю, а, наче мертве тіло, наділене здатністю механічного руху, летіла на крилах тихого сумного вітру, що не посилювався, але й не вщухав.

Часом він обертався, сповнений відчайдушної рішучості відігнати примару, навіть коли б один її погляд убив його на місці; але волосся на голові в нього ставало сторч і кров холола в жилах, тому що примара оберталася разом з ним і знову опинялася в нього за плечима. Вранці він тримався до неї обличчям, а тепер вона була позаду – весь час позаду! Тоді він прихилився спиною до насипу, але відчув, що вона витає над ним, чітко вирізняючись на тлі холодного нічного неба. Він ліг горілиць посеред шляху. Тоді вона спинилася в нього над головою, німотна, рівна й нерухома – живий надгробок з епітафією, накресленою кров'ю.

Не кажіть, що вбивці часом уникають правосуддя, і не гадайте, що провидіння може задрімати. Одна нескінченна мить того нестерпного жаху варта сотень смертних кар.

У полі, яким він ішов, стояв хлів, де можна було заночувати. Біля воріт росли три гінкі тополі, від них у хліві було ще темніше, і вітер жалібно завивав у гіллі. Сайкс не міг іти далі, доки не розвидниться; і він ліг там, притулившись до стіни, – щоб терпіти нові муки.

Тепер перед ним виникло інше видіння, таке ж невідступне, але ще страхітливіше, ніж те, від якого він щойно врятувався. У темряві з'явилися широко розплющені мертві скляні очі, які він уранці волів бачити, аніж уявляти їх закритими ковдрою. Їх було тільки двоє, проте вони були всюдисущі; вони світилися, хоч нічого не освітлювали. Коли він стуляв повіки, в уяві його поставала кімната з усіма добре знайомими речами – про деякі він, звичайно, і забув би, якби пригадував їх з пам'яті, – кожна річ на своєму звичному місці. І тіло теж було там… і очі, якими він їх бачив, виходячи з кімнати. Він підхопився на ноги й вибіг у відкрите поле. Примара гналася за ним по п'ятах. Він повернувся до хліва і знову впав, зіщулившись, на долівку. Очі з'явилися раніше, ніж він устиг лягти.

Там він і лежав, охоплений нестерпним жахом, трусячись усім тілом і обливаючись холодним потом, коли раптом нічний вітер доніс до нього далекий гамір голосів, несамовиті крики і лемент. У тому відлюдному місці йому відрадно було почути людський голос, хоч водночас він стривожився. Перед лицем небезпеки, що могла йому загрожувати, до нього повернулися вся його сила й енергія, він підхопився й вибіг з хліва.

Усе небо було залите полум'ям. Вогняні язики, накочуючись одне на одного, здіймалися високо вгору і, розсипаючись дощем іскор, освітлювали місцевість на багато миль навкруги і гнали клуби диму в той бік, де він стояв. Гомін зростав, чулися все нові й нові голоси, і Сайкс уже міг розрізнити крики: «Пожежа!» – упереміж із дзвоном на сполох, гуркотом від падіння чогось важкого та тріскотнею полум'я, коли червоні омахи огортали якусь нову перешкоду і, ніби підживившись, злітали в небо. Поки віа спостерігав, гомін ще дужче посилився. Там були люди – чоловіки й жінки, – там було світло і метушня. Він відчув новий приплив сил і стрімголов помчав уперед. Він біг навпростець, крізь глухі хащі, перестрибуючи через загорожі та рівчаки, а попереду так само несамовито мчав його собака, голосно гавкаючи.

І ось він уже там. Напіводягнені люди гасають, мов навіжені, декотрі намагаються вивести із стаєнь переляканих коней, інші виганяють із хлівів та дворів худобу, ще інші – під дощем іскор, під розпеченими до червоного сволоками, що от-от заваляться, – витягають з охопленого полум'ям будинку свої пожитки. В отворах, де ще годину тому були вікна і двері, вже буяє суцільне море вогню; стіни, похитнувшись, падають у вогняний колодязь, розплавлені свинець і залізо розливаються по землі вогнедишними потоками. Верещать жінки й діти, а чоловіки підбадьорюють один одного гучними криками. Брязкіт пожежних помп, свист і шипіння струменя води, коли він потрапляє на палаюче дерево, – все змішується в оглушливий рев.

Сайкс і собі почав кричати і кричав, аж поки захрип; рятуючись від спогадів і самого себе, він поринув у самісіньку гущавину натовпу. Куди тільки не кидався вія тієї ночі: то качав помпи, то пробивався крізь дим і полум'я, завжди опиняючись там, де було найбільше людей і галасу. Він лазив по драбинах, видирався на дахи будинків, бігав по мостинах, що вгиналися й тріщали під його вагою, метався під градом цеглин і каміння, – не було куточка на тій великій пожежі, де б він не з'явився; але його наче хто заворожив: на тілі ані подряпини, ані синця, не відчував він і втоми й ні про що не думав, поки знову не зайнявся ранок і не освітив почорнілі руїни, над якими клубочився дим.

Коли минуло це шалене збудження, до Сайкса з новою силою повернулося нестерпне усвідомлення вчиненого ним злочину. Він підозріливо оглянувся навколо: люди стояли купками й розмовляли, і йому здалося, що вони говорять про нього. Він дав знак собаці, і обидва, скрадаючись, пішли геть. Біля помпи, де сиділо кілька чоловіків, його покликали і запросили підкріпитись разом з ними. Він з'їв шматок хліба з м'ясом, а коли взявся до пива, то почув, як пожежники, що приїхали з Лондона, заговорили про вбивство.

– Кажуть, він утік у Бірмінгем, – сказав один пожежник, – тільки його однак спіймають, бо нишпорки вже рушили за ним навздогін і завтра до вечора по всій окрузі знатимуть його прикмети.

Сайкс поквапився піти звідти і йшов, поки в нього почали підгинатися ноги, а тоді ліг під живоплотом і заснув довгим, але уривчастим сном. Прокинувшись, він знову почав безцільно блукати, страшенно боячись ще на одну ніч лишитися на самоті.

Раптом у нього виникло відчайдушне рішення іти назад до Лондона. «Там принаймні є з ким словом перемовитися, – подумав він, – та й сховатися в місті легше. Нікому й на думку не спаде шукати мене в Лондоні, коли вже пішов поголос, ніби я втік звідти. То чом би мені не зачаїтися на тиждень-два, а потім, витягти з Фейгіна грошви, податися до Франції? Ет, хай йому чорт, що буде, те й буде!»

Не гаючи часу, Сайкс учинив, як надумав – подався назад до Лондона. Він ішов, вибираючи найглухіші дороги, вирішивши завидна переховатися десь неподалік від столиці, а коли смеркне, ввійти в неї кружною дорогою, а там гайнути навпростець у той квартал, який він собі намітив.

Але як бути із собакою? Якщо вже розіслали опис його прикмет, то не забули, певно, й про те, що собака теж зник і, цілком імовірно, пішов за ним. Таким чином, по собаці його можуть упізнати на лондонських вулицях. І тоді Сайкс вирішив утопити собаку й ішов, назираючи який-небудь ставок; дорогою він знайшов важкий^ камінь і зав'язав його в хустку.

Поки він отак лаштувався, собака не зводив очей з хазяїна; чи то він інстинктом відчув небезпеку, чи то грабіжник глянув на нього похмуріше, ніж звичайно, тільки тепер собака почав триматися від нього далі; повільно тюпаючи, він підібгав хвоста і припадав до землі. Коли хазяїн спинився коло ставка й почав кликати його, собака став як укопаний.

– Кажу тобі, йди сюди! На, на! – кликав Сайкс. Собака за звичкою пішов був на його поклик, та коли

Сайкс нахилився, щоб прив'язати йому на шию хустку а каменем, він глухо загарчав і відскочив.

– Назад! – вигукнув грабіжник..

Собака замахав хвостом, але з місця не рушив. Сайко скрутив хустку зашморгом і знову покликав пса.

Собака ступив кілька кроків, тоді позадкував, якусь мить постояв, зрештою повернувся й щодуху кинувся навтіки.

Сайкс свиснув раз, потім ще і ще, а тоді сів і почав чекати, сподіваючись, що собака скоро вернеться. Та він так і не з'явився, і Сайкс пішов далі своєю дорогою.

Розділ XLIX

Монкс і містер Браунлоу нарешті зустрічаються. Їхня розмова і звістка, яка її перебиває

Вже почало смеркати, коли містер Браунлоу вийшов з найманої карети, що спинилася перед його будинком, і тихенько постукав. Коли двері відчинили, з карети вискочив кремезний чоловік і став біля її приступки, тим часом як інший чоловік зліз із козел і став з другого боку дверцят. За знаком містера Браунлоу вони висадили з карети третього і, підхопивши його попід руки, потягнули в будинок. Третій був Монкс.

Таким самим маніром вони мовчки піднялися сходами, і містер Браунлоу, який ішов попереду, попрямував до кімнати в глибині будинку. Коло дверей Монкс, що піднімався видимо неохоче, зупинився. Чоловіки, які супроводжували його, поглянули на старого джентльмена, ніби чекаючи розпоряджень.

– Він знає, що йому буде, – сказав містер Браунлоу, – якщо спробує опиратися. Хай тільки хоч пальцем ворухне без вашого дозволу – одразу ж тягніть його на вулицю, кличте поліцію її просіть від мого імені заарештувати його як карного злочинця.

– Як ви смієте так мене називати? – закричав Монкс.

– А ви, юначе, як смієте примушувати мене до цього? – відповів містер Браунлоу, дивлячись йому просто в вічі. – Ви ж не божевільний, щоб наважитись піти звідси? Відпустіть його! Отак. Тепер ви вільні, сер. Можете іти, а ми підемо слідом за вами. Але попереджаю – і присягаюся всім святим, – тільки-но ви вийдете з мого дому, я звелю заарештувати вас, звинувативши у шахрайстві й крадіжці. Моє слово тверде і непохитне. Якщо і ви вирішили твердо стояти на своєму, то хай ваша кров проллється на вашу ж голову.

– За чиїм наказом ці пси, – Монкс поглянув на тих, що стояли обабіч нього, – схопили мене на вулиці й притягли сюди?

– За моїм, – відповів містер Браунлоу. – Я несу відповідальність за їхній вчинок. Якщо ви нарікаєте, що вас позбавили волі, – а ви мали нагоду її повернути, коли їхали сюди, проте визнали за краще сидіти мовчки, – то, повторюю, віддайте себе під захист закону. Я, в свою чергу, теж звернуся до нього. Але тоді відступати буде пізно; не просіть мене зглянутися на вас, коли влада перейде в інші руки, і не кажіть, що я штовхнув вас у безодню, в яку ви самі кинулися.

Монкс вочевидь зніяковів і не на жарт збентежився. Він завагався.

– Зважуйтеся швидше, – твердо і спокійно вів далі містер Браунлоу. – Якщо ви волієте, щоб я прилюдно виступив з обвинуваченням і прирік вас на суворе покарання, яке я хоч і можу з жахом передбачити, але не владен буду змінити, то, кажу вам знову, – вибір за вами. Та якщо хочете скористатися з моєї поблажливості й милосердя тих, кому ви заподіяли багато лиха, – сідайте без зайвих слів на цей стілець. Він уже два дні на вас чекає.

Монкс промимрив щось невиразне і все ще вагався.

– Покваптеся, – сказав містер Браунлоу. – Одне моє слово – і вибору вже не буде.

Монкс і далі стояв у нерішучості.

– Я не стану довше зволікати, – провадив містер Браунлоу, – та й не маю на це права, бо захищаю кровні інтереси інших осіб.

– Невже нема… – затинаючись, пробурмотів Монкс, – невже нема… якогось іншого вибору?

– Нема.

Монкс пильно глянув на старого джентльмена, але, не прочитавши в його обличчі нічого, крім суворої рішучості, зайшов у кімнату і, знизавши плечима, сів на вказане йому місце.

– Замкніть двері іззовні, – звернувся містер Браунлоу до своїх супутників, – і ввійдіть, коли я подзвоню.

Вони зробили, як він звелів, і містер Браунлоу залишився з Монксом віч-на-віч.

– Не дуже люб'язно ви поводитеся, сер, – мовив Монкс, скидаючи капелюха й плаща, – із сином вашого давнього друга.

– Саме тому, що батько ваш, юначе, був мій давній друг, – відказав містер Браунлоу, – і всі надії та бажання щасливої пори моєї юності були пов'язані з ним і з тим прекрасним створінням, рідним йому по крові, яке ще замолоду прибрав до себе господь, залишивши мене довіку самотнім; саме тому, що він ще хлопчиком стояв навколішки поруч мене біля смертельної постелі своєї єдиної сестри, яку я мав того ранку назвати, – коли б на те воля божа, – своєю молодою дружиною; саме тому, що відтоді осиротіле моє серце прихилилося до брата моєї нареченої і лишалося вірним йому в усіх випробуваннях його життя, і тому, що. давні спогади й почуття ще живуть у мені і навіть зустріч із вами з новою силою відродила пам'ять про минуле, – саме тому я такий поблажливий до вас навіть тепер – так, Едварде Ліфорд, навіть тепер… І я червонію за вас, не гідного носити це ім'я.

– А до чого тут моє ім'я? – запитав його співрозмовник, який досі мовчки, з холодним подивом спостерігав хвилювання старого. – Що важить для мене це ім'я?

– Нічого, – відповів містер Браунлоу, – для вас нічого. Але його носила вона, і навіть тепер, коли минуло стільки років, воно повертає мені, старій людині, запал і трепет, які охоплювали мене, досить мені було його почути. Я дуже радий, що ви його змінили… дуже радий.

– Все це прекрасно, – сказав Монкс (збережемо прізвисько, яке він собі привласнив) по довгій паузі, під час якої він без упину совався на стільці, похмуро й зневажливо поглядаючи на містера Браунлоу, що сидів, прикривши очі рукою. – А чого вам од мене треба?

– У вас є брат, – мовив містер Браунлоу, зробивши зусилля над собою, – так, брат, саме ім'я якого, коли я сказав його вам на вухо сьогодні на вулиці, так вас приголомшило, що змусило піти за мною сюди.

– У мене нема братів, – заперечив Монкс. – Як вам відомо, я був єдиним сином свого батька. Для чого ж ви заговорили про якогось брата, коли не гірше за мене знаєте, що його нема?

– Вислухайте те, що відомо мені і, може, невідомо вам, – сказав містер Браунлоу. – Моя розповідь вас помалу зацікавить. Я знаю, що єдиним і потворним паростком нещасливого шлюбу, до якого фамільна гордість і корисливе, нікчемне марнолюбство приневолили вашого батька, ще зовсім молодого, були ви.

– Мене не обходить, як ви мене обзиваєте, – перебив його Монкс, ущипливо посміхаючись. – Ви знаєте факт – і цього з мене досить.

– Але я знаю також, – вів далі старий джентльмен, – якими нескінченними муками і стражданнями обернувся для нього цей нерівний шлюб. Я знаю, як безцільно й безрадісно несло нещасне подружжя ці важкі пута крізь життя, отруєне для них обох. Я знаю, як обопільна холодна шанобливість поступилася місцем відвертим сваркам, як байдужість переросла в неприязнь, неприязнь – у зненависть, зненависть – у відразу, аж поки зрештою вони розірвали осоружні пута і розійшлися в різні боки. Але й тоді кожен з них поніс свій уривок подружнього ланцюга, від якого вже ніщо, крім смерті, не могло їх звільнити і який вони намагалися приховати в новому оточенні під машкарою веселості й безтурботності. Вашій матері це вдалося: вона незабаром забула минуле, але батькові вашому воно краяло серце довіку.

– Так, вони роз'їхалися, – сказав Монкс. – Ну то й що?

– Коли минув якийсь час після їхнього розлучення, – провадив містер Браунлоу, – і ваша мати, віддавшись за кордоном світським утіхам, зовсім забула про свого молодого чоловіка – молодшого за неї на десять років, – батько ваш, що залишився в Англії без будь-яких надій на майбутнє, знайшов собі нових друзів. Принаймні про цю обставину ви знали.

– Ні, не знав, – сказав Монкс, відводячи погляд і постукуючи ногою по підлозі, начебто вирішивши геть усе заперечувати. – Не знав я.

– Ваш тон не менше, ніж ваші вчинки, переконує мене, що ви ні на мить не забували про що обставину і не переставали згадувати про неї з гіркотою в серці, – зауважив містер Браунлоу. – Я маю на думці те, що сталося п'ятнадцять років тому, коли вам було лише одинадцять років, а батькові вашому – тридцять один, бо, як я вже казав, він був ще зовсім юнаком, коли батько примусив його одружитися. Чи розповідати мені далі про події, що кидають тінь на пам'ять вашого батька, чи ви звільните мене від цього й самі відкриєте правду?

– Мені нема чого відкривати, – відказав Монкс. – Коли хочете, розповідайте далі.

– Так от, – провадив містер Браунлоу, – один з його нових друзів був відставний офіцер флоту, дружина якого померла за півроку перед тим і залишила його з двома дітьми – їх було більше, та, на щастя, вижило тільки двоє. То були дві дочки: одна – чарівне створіння дев'ятнадцяти років, а друга – ще зовсім дитя, років двох або трьох.

– Яке мені до всього цього діло? – спитав Монкс.

– Жили вони, – вів далі містер Браунлоу, ніби й не чув його запитання, – в тій частіші країни, куди ваш батько потрапив під час своїх мандрів і де він оселився. Вони познайомилися, зблизилися, заприятелювали. Ваш батько був напрочуд здібною людиною і мав душу і вдачу своєї сестри. Що ближче спізнавав його старий моряк, то більше любив. Було б краще, якби тим усе і скінчилося. Але дочка його теж полюбила.

Містер Браунлоу помовчав; Монкс кусав губи, втупивши очі в підлогу; коли старий джентльмен помітив це, він одразу ж заговорив знову:

– На кінець року він уже був заручений, урочисто заручений з нею, – він був першим і єдиним щирим, палким коханням тієї простодушної дівчини.

– Ваша історія, одначе, затяглася, – зауважив Монкс, неспокійно крутячись на стільці.

– Це правдива оповідь про горе і страждання, – відказав містер Браунлоу, – а такі оповіді звичайно бувають довгі. Якби йшлося про суцільну радість і щастя, тоді б я скоро закінчив… Так от, минули роки, і помер один з тих багатих родичів, заради чийого марнолюбства ваш батько був змушений – як це часто трапляється – був змушений пожертвувати собою. Щоб винагородити його за все горе, до якого він почасти спричинився, той родич залишив вашому батькові те, що вважав панацеєю від будь-якого лиха, – гроші. І йому довелося негайно виїхати в Рим, де той родич лікувався і де зрештою упокоївся, залишивши свої справи у вкрай заплутаному стані. Ваш батько поїхав і там смертельно захворів. Як тільки мати ваша довідалася про це, вона разом з вами поспішила з Парижа до нього. Другого дня по її приїзді ваш батько помер, не лишивши по собі ніякого заповіту – ніякого заповіту, – таким чином, усе його майно дісталося вашій матері і вам.

На цьому місці розповіді Монкс затамував подих і напружено прислухався, хоч і далі уникав дивитися на співрозмовника. Коли містер Браунлоу спинився, Монкс змінив позу, ніби йому раптом відлягло від серця, і витер Хусточкою розпашіле обличчя і руки.

– Але перед тим як виїхати за кордон віп був проїздом у Лондоні, – повільно мовив містер Браунлоу, не зводячи погляду з обличчя Монкса, – і завітав до мене.

– Уперше про це чую, – перебив його Монкс голосом, який мав звучати недовірливо, але виражав скоріше прикрий подив.

– Він зайшов до мене і лишив разом з іншими речами картину – портрет тієї бідолашної дівчини, який він сам намалював. Він не хотів віддавати його в чужі руки, а брати його з собою в ту поспішну подорож теж не випадало. Від тривог і гризот сумління він змарнів мало не на тінь;– говорив плутано й безладно про погибель та безчестя, що їх він на когось накликав; розповів про свій намір розпродати – хай із збитком – усе своє майно і, відказавши вам і вашій матері частину одержаних грошей, виїхати з Англії, – я добре розумів, що їхати він хотів не сам, – щоб більш ніколи не повертатися в цю країну. Навіть мені, своєму давньому другові, чия прихильність мала глибоке коріння в землі, в якій спочила найдорожча нам обом людина, – навіть мені він не висповідався до кінця, а тільки пообіцяв написати і в листі докладно про все розповісти, а колись іще раз – востаннє в цьому житті – побачитися зі мною. Та, на жаль, ота наша зустріч і стала останньою. Більше я його не бачив і обіцяного листа від нього не одержав.