Текст книги "Пригоди Олівера Твіста"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 32 страниц)

– А кому була б із цього користь? – смиренно спитав Фейгін.

– Мені, – відповів Монкс.

– Але не мені, – ще смиренніше мовив єврей. – А я ж маю думати й про свою користь. Коли справу роблять двоє, то слід усе ж таки враховувати інтереси обох, хіба ви не вгодні, друже мій?

– Ну, далі? – нетерпляче сказав Монкс.

– Я переконався, що навчити його нашого ремесла дуже важко, – провадив Фейгін. – Він зовсім не схожий на інших хлопців, які опинялись у його становищі.

– Це точно, хай йому біс! – пробурчав Монкс. – Інакше він давно вже чистив би кишені.

– Я не мав за що вхопитися, щоб його присилувати, – вів далі Фейгін, сторожко стежачи за виразом обличчя свого співрозмовника. – За ним не було ніяких гріхів, я нічим не міг його залякати, а в нашому ділі як спочатку не залякаєш, то нічого не доможешся. Що ж я мав робити? Ще раз вирядити його з Пройдою і Чарлі? Але з мене й першого разу було задосить, мій любий. Я тоді такого страху натерпівся за нас усіх!

– Я до того непричетний, – зауважив Монкс.

– Авжеж, авжеж, мій дорогесенький! – квапливо погодився єврей. – Та я тепер уже й не шкодую! якби не та пригода, хлопчина, може, й не навернувся б вам на очі і ви б не довідалися, що він саме той, кого ви розшукуєте. Отож я викрав його для вас за допомогою тієї дівки, і тут їй раптом забандюрилось узяти його під свій захист!

– Та задушіть ви її! – злісно вигукнув Монкс.

– Ну, зараз ми не можемо дозволити собі цього, мій дорогесенький, – посміхнувся старий. – До того ж мокре діло – це не наш фах, інакше я б залюбки зробив це хоч завтра. Але я знаю цих дівок, Монксе. Тільки-но в хлопця проріжуться ікла, вона втратить до нього будь-який інтерес, навіть не дивитиметься в його бік. Вам треба, щоб він став злодієм. Гаразд, якщо він живий, я зроблю з нього злодія. Але якщо… якщо… – Затнувшись на мить, єврей присунув крісло ближче до канапи. – Звісно, це малоймовірно, але якщо сталося найгірше і він помер…

– Як він помер, то не з моєї вини! – нажахано скрикнув Монкс і тремтячими пальцями вп'явся євреєві в руку. – Запам'ятайте, Фейгіне: це сталося не з моєї вини! Робіть з ним що хочете, тільки не вбивайте, – я це вам одразу сказав. Я проти вбивства, бо його однаково не приховаєш, і до того ж воно потім не дає тобі спокою. Якщо його застрелили, я тут ні при чому, чуєте! Щоб це кляте кубло згоріло! Що це?

– Що? – вигукнув єврей, обома руками хапаючи Монкса, який злякано зірвався на ноги. – Де?

– Отам! – відповів Монкс, показуючи виряченими очима на протилежну стіну. – Тінь! Я бачив там жіночу тінь у чепчику й накидці, вона промайнула по стіні!

Фейгін відпустив його, і обидва прожогом вискочили з кімнати. Свічка, що обпливла на протязі, стояла там, де її поставили. Вона освітлювала тільки порожні сходи та їхні сполотнілі обличчя. Вони постояли, дослухаючись, але нічого не почули: в будинку панувала глибока тиша.

– То вам здалося, – мовив Фейгін, піднявши свічку і обернувшись до свого гостя.

– Клянусь, я справді бачив тінь! – відказав Монкс, якого й досі трусило. – Вона стояла, нахилившись уперед, коли я помітив її, а коли я скрикнув, вона шаснула геть.

Фейгін, зневажливо глянувши на бліде обличчя свого спільника, запропонував, щоб той, як хоче, пішов з ним, і рушив сходами вниз. Вони обійшли всі кімнати – холодні, голі й порожні, – потім пройшли коридором і спустились у підвал. Зелена цвіль вкривала низькі стіни, сліди слимаків поблискували при світлі свічки, але й там панувала мертва тиша.

– Ну, що ви тепер скажете? – спитав єврей, коли вони повернулися до коридора. – Окрім нас з вами, в будинку є лише Тобі та хлопці, і щодо них ви можете бути спокійні. Ось, дивіться!

На доказ своїх слів Фейгін витяг з кишені два ключі й пояснив, що коли вперше спускався в підвал, то замкнув там усіх трьох, щоб ніхто не завадив їхній розмові.

Всі ці очевидні факти вплинули на містера Монкса, і він уже не так затято наполягав на своєму. Їхні дальші пошуки також виявилися марними, і врешті Монкс з похмурим сміхом визнав, що те видіння було не інакше, як витвором його збудженої уяви. Але продовжувати розмову він відмовився, бо раптом згадав, що вже друга година ночі. Тож мила пара розпрощалася.

Розділ XXVII

спокутує провину одного з попередніх розділів, у якому вельми нечемно покинуто на самоті одну леді

Скромному оповідачеві аж ніяк не випадає примушувати таку поважну особу, як парафіяльний бідл, чекати в тій позі – спиною до каміна, підібравши під пахви поли шинелі, – аж поки оповідач зласкавиться відпустити його; ще менше личить оповідачеві, з огляду на його становище й джентльменські обов'язки, виявляти таку неповагу до леді, якій згаданий бідл дарував ніжні, закохані погляди й у вушко якої нашіптував ласкаві слова, здатні – в устах такої особи! – сповнити солодким трепетом серце і юної дівчини, і солідної матрони будь-якого суспільного стану. А тому історик, з-під пера якого виходять ці рядки, добре знаючи своє місце й ставлячись із безмежною шанобливістю до тих, хто наділений всеосяжною і всесильною владою, поспішає висловити їм усю ту пошану, на яку заслуговує їхня посада, і віддати належне їхнім високим чинам, а отже, і високим чеснотам, що тим чинам, ясна річ, відповідають. Більше того, оповідач мав намір додати в цьому місці трактат про божественне походження влади парафіяльного бідла, з якого ясно випливало б, що бідл – особа непогрішна, і який добромисному читачеві, безперечно, було б дуже приємно й корисно прочитати. Але, на жаль, за браком часу й місця, оповідач змушений відкласти цей намір до зручнішої й слушнішої нагоди; коли ж така нагода з'явиться, він залюбки доведе читачеві, що парафіяльного бідла, тобто бідла, приставленого до парафіяльного робітного дому й водночас виконуючого офіційні обов'язки, пов'язані з діяльністю парафіяльної церкви, вже сама його посада робить найкращим, найблагороднішим представником роду людського, чого аж ніяк не скажеш про бідлів поліційних, судових чи тих, що приставлені до якихось там відлюдних капличок (хоч ці останні й наділені певними, але куди слабкішими й обмеженішими чеснотами).

Містер Бамбл ще раз перерахував чайні ложечки, зважив на руці щипці для цукру, ще уважніше оглянув молочник, надзвичайно ретельно дослідив стан меблів – аж до кінського волосу в сидіннях стільців, – а тоді знову взявся рахувати ложечки. Після п'ятої чи шостої такої інспекції він подумав, що місіс Корні вже було б час повернутись. Думка думку підганяє: оскільки в німій тиші за дверима ніщо не віщувало про наближення місіс Корні, містер. Бамбл вирішив, що найбільш безневинний та доброчесний спосіб згаяти час – це нашвидку оглянути і вміст хазяйчиного комода.

Приклавши вухо до замкової щілини, бідл упевнився, що ніяких кроків не чути, і почав з нижньої з трьох широких шухляд; те, що він у них побачив – усілякі предмети туалету наймодніших фасонів і найкращої якості, дбайливо перекладені старими газетами й пересипані сухою лавандою, – викликало в нього неабиякий захват. Дійшовши до малої шухляди в правому кутку (з ключиком у замку), він побачив у ній скриньку з висячим замочком, з якої, коли він її потрусив, почувся приємний звук, не інакше, як брязкіт монет. Містер Бамбл повернувся своєю статечною ходою до каміна і, прибравши знову ту саму позу, мовив поважно й рішуче: «Так, я зроблю це!» Після цієї знаменної заяви він хвилин десять грайливо хитав головою, немов дорікаючи собі за пустотливість, а тоді з видимим задоволенням і цікавістю почав оглядати свої литки.

Він усе ще милувався цією частиною тіла, коли раптом місіс Корні вбігла до кімнати, впала, задихаючись, на стілець біля каміна і, затуливши очі однією рукою, поклала другу на груди, що схвильовано здіймались.

– Місіс Корні, – сказав містер Бамбл, схиляючись над наглядачкою, – що з вами, пані? Що сталося? Прошу вас, скажіть, бо я мов… мов… – Він хотів сказати «мов на шпичках», але натомість, розхвилювавшись, бовкнув: – Мов на тичках!

– Ох, містере Бамбл! – вигукнула господиня. – Це жах! Я така вражена!

– Вражені, пані? – скрикнув містер Бамбл. – Хто ж посмів… Ага, ясно! – стишив він голос із притаманною йому статечністю. – Це ті негідні жебрачки.

– Навіть згадати страшно, – мовила господиня, здригаючись усім тілом.

– То ви й не згадуйте, пані, – порадив містер Бамбл.

– Не можу, – простогнала господиня.

– Тоді випийте чогось, пані, – турботливо мовив містер Бамбл. – Може, чарочку вина?

– Ні, ні, нізащо в світі! – відповіла місіс Корні. – Ні в якому разі… Ох! Якщо вже пити, то візьміть оте, на верхній полиці праворуч, у кутку… Ох!

Достойна леді показала пальчиком у бік буфета й конвульсивно витнулася від внутрішніх спазм. Містер Бамбл кинувся до буфета, схопив з полиці так невиразно означену зелену пляшку, наповнив рідиною з неї чайну чашечку й підніс до уст господині.

Випивши півчашки, місіє Корні відкинулася на спинку крісла й промовила:

– Тепер мені покращало.

Містер Бамбл звів очі до стелі – подякував богові, – а тоді опустив їх до чашки, підніс її до носа й понюхав.

– Настій м'яти, – слабким голосом пояснила місіс Корні й блідо всміхнулася бідлові. – А ви покуштуйте! До нього додано трохи… трохи того самого.

Містер Бамбл недовірливо вмочив губи у ліки, облизався, надпив ще трохи – і коли поставив чашку на стіл, вона була вже порожня.

– Заспокоює, правда ж? – мовила місіс Корні.

– Напрочуд заспокоює, пані, – відповів бідл і, підсунувши стільця ближче, ніжно спитав, що ж саме так її засмутило.

– Ет, нічого, – відповіла вона. – Просто я дурненьке, вразливе, слабке створіння.

– Тільки не слабке, – заперечив містер Бамбл, підсовуючись ближче на своєму стільці. – Хіба ви слабке створіння, місіс Корні?

– Всі ми слабкі створіння, – відказала місіс Корні, формулюючи тим самим непорушний закон природи.

– Ваша правда, – погодився бідл.

Хвилини дві-три обоє мовчали. По тому містер Бамбл, на підтвердження викладеного вище закону, зняв ліву руку зі спинки стільця місіс Корні, де ця рука доти лежала, і поклав на зав'язку її фартушка, яку вона поволі і обвила.

– Всі ми слабкі створіння, – мовив містер Бамбл.

Місіс Корні зітхнула.

– Не зітхайте, місіс Корні, – попросив містер Бамбл.

– Якби ж то я могла стриматися! – відповіла місіс Корні її зітхнула знову.

– Яка у вас гарненька кімната, пані, – сказав містер Бамбл, озираючись довкола. – Якби до неї та й ще одну, пані, то було б якраз те, що треба.

– Як на одну особу, то було б забагато, – прошепотіла господиня.

– А як на двох, пані? – ніжно мовив містер Бамбл. – Га, місіс Корні?

Почувши ці слова, місіс Корні опустила голову, і бідл теж нахилив свою, щоб зазирнути їй в обличчя. Місіс Корні, як і належить у таких випадках, відвернула голову й простягла руку, щоб дістати з кишені носовичка, та натомість рука її якось сама собою лягла на руку містера Бамбла.

– Рада постачає вас вугіллям безкоштовно, правда ж, місіс Корні? – спитав бідл, ніжно стискаючи її ручку.

– І свічками теж, – відповіла місіс Корні, і собі легенько потискаючи його руку.

– Опалення, освітлення, квартира – безкоштовно! – сказав містер Бамбл. – Ах, місіс Корні, ви – ангел!

Перед таким вибухом почуттів господиня встояти не могла. Вона впала в обійми містера Бамбла, і цей джентльмен у палкому пориві цмокнув кінчик її цнотливого носа.

– Ви мов парафіяльне диво! – захоплено вигукнув містер Бамбл. – Чи знаєте ви, що містерові Слауту сьогодні зовсім погіршало, чарівливице моя?

– Знаю, – сором'язливо опустила очі місіс Корні.

– Лікар каже, що він і тижня не протягне, – провадив містер Бамбл. – Містер Слаут завідує нашим закладом. Після його смерті з'явиться вакансія, а вакансію треба буде кимось заповнити. Ох, місіс Корні, яке майбутнє відкривається перед нами! Яка щаслива нагода з'єднати наші серця й майно!

Місіс Корні схлипнула.

– Одне слівце, – мовив містер Бамбл, схиляючись до сором'язливої красуні. – Одне маленьке, малесеньке, маніпусіньке слівце, моя божественна Корні!

– Т-та-а-к! – ледь чутно видихнула наглядачка.

– І ще одне тільки, – провадив бідл. – Візьміть себе в руки, в свої прекрасні ручки і скажіть ще одне. Коли це станеться?

Місіс Корні двічі намагалася відповісти і двічі не спромоглася. Нарешті, набравшись духу, вона обвила руками шию містера Бамбла і прошепотіла, що як він скаже, так і буде, і назвала його своїм «любим лебедиком».

Отож, обом на радість, угоду було укладено в дусі цілковитого взаєморозуміння, і вони урочисто скріпили її другою чашкою м'ятного настою, конче потрібного ще й для того, щоб заспокоїти розбурхані почуття господині. Попиваючи напій, вона розповіла містерові Бамблу про смерть старої богаділки.

– Чудово! – мовив цей джентльмен і сьорбнув із своєї чашки. – Дорогою додому я зайду до Сауербері й скажу, щоб завтра вранці він надіслав усе, що треба. То саме це й налякало вас, серденько моє?

– Та ні, мене взагалі ніщо не лякало, мій любий, – ухильно відповіла господиня.

– Але щось усе ж таки сталося, серденько моє, – не вгавав містер Бамбл. – Ну, будь ласка, скажіть своєму лебедику.

– Не тепер, – відповіла господиня. – Іншим разом. Після того, як ми поберемося, мій любий.

– Після того, як поберемося! – вигукнув містер Бамбл. – Невже комусь із тих злидарів стало зухвальства…

– Ні, ні, любчику! – квапливо перебила його місіс Корні.

– Та якби я міг бодай припустити, – провадив містер Бамбл, – якби я міг припустити, що хтось із них посміє звести свої ниці очі на це чарівне личко…

– Вони б не посміли, любчику, – запевнила його наглядачка.

– Хай би тільки посміли! – сказав містер Бамбл, стискаючи кулаки. – Покажіть мені того хама, парафіяльного чи позапарафіяльного, який би наважився на таке. Я тому хаму таке скажу, що вдруге він не схоче на вас подивитися!

Якби ця заява не була підкріплена лютою жестикуляцією, вона могла б видатися не вельми вдалою спробою полестити чарівній леді; але містер Бамбл супроводив свою погрозу такими войовничими рухами, що місіс Корні не могла не розчулитися з цього вияву відданості. Захоплено дивлячись на нього, вона назвала його своїм голубочком.

Потім голубочок підняв комір своєї шинелі, надів трикутного капелюха і, обмінявшись довгим і палким поцілунком з майбутньою подругою свого життя, хоробро рушив назустріч холодному нічному вітрові. А втім, спочатку він на кілька хвилин зазирнув на чоловічу половину робітного дому, щоб позбиткуватися з її мешканців і пересвідчитися, що він зможе з належною твердістю виконувати обов'язки начальника цього закладу. Впевнившись, що начальник з нього буде добрий, містер Бамбл вийшов надвір з легким серцем і з рожевими мріями про нову високу посаду, якими тішився, аж поки дійшов до крамниці трунаря.

Того вечора подружжя Сауербері було запрошене кудись у гості, а що Ной Клейпол ніколи не мав схильності до фізичних зусиль – за винятком тих, що пов'язані з їжею та ниттям, – то крамниця стояла і досі відчинена, хоча робочий день уже давно скінчився. Містер Бамбл постукав ціпком по прилавку. На стукіт ніхто не озивався. Але маленька вітальня за скляними дверима була освітлена, і він вирішив зазирнути туди. Те, що він побачив за шибкою, неабияк здивувало його.

Стіл був застелений скатертиною; на ньому видніли хліб і масло, тарілки і склянки, кухоль пива і пляшка вина. На чільному місці, недбало розвалившись у кріслі й перекинувши ноги через бильце, сидів містер Ной Клейпол. В одній руці він тримав складаний ніж, а в другій – величезний кусень хліба з маслом. Шарлотта, стоячи поряд, діставала з барильця й розкривала устриці, які містер Клейпол ковтав з поблажливим виглядом, але водночас і з дивовижною пожадливістю. Червоніший, ніж звичайно, ніс цього юного джентльмена і примружене праве око свідчили про те, що він напідпитку, симптоми ці підтверджувала і та ненажерливість, з якою він поглинав устриці і яку можна було пояснити лише тим, що він високо цінував їхню властивість прохолодою своєю втамовувати пекучий жар у нутрощах.

– А ось іще одна, Ною, любчику, – дивись, яка гарненька й жирненька! – примовляла Шарлотта. – З'їж її, зроби ласку. Ще тільки оцю з'їси – і край.

– Чудова річ – устриця! – зауважив Ной, проковтнувши її. – Шкода тільки, що як з'їси їх багато, починає нудити, правда, Шарлотто?

– Так, це просто неподобство, – погодилася Шарлотта.

– Атож, атож, – покивав головою містер Клейпол. – А ти хіба не любиш устриць?

– Та не дуже, – відповіла Шарлотта. – Мені приємніше дивитися, як ти їх їси, аніж їсти самій, любчику.

– Дивина! – замислено мовив Ной. – Буває ж таке!

– З'їж іще одну, – попросила Шарлотта. – Оцю, глянь, яка красуня, яка ніжненька!

– Ні, більше не подужаю, – сказав Ной. – Шкода. Краще ходи-но сюди, Шарлотто, я тебе поцілую.

– Що?! – загорлав містер Бамбл, вдираючись до кімнати. – Ану повтори, що ти сказав!

Шарлотта вереснула й затулила обличчя фартушком, а містер Клейпол спромігся тільки опустити ногу на підлогу й закам'янів, нажахано витріщивши п'яні очі на бідла.

– Повтори, що ти сказав, паскуднику зухвалий! – напосідався містер Бамбл. – Як ти смієш казати такі речі? А ти, шелихвістко, як ти смієш підохочувати його? Цілувати її! – обурено вигукнув він. – Тьху!

– Та я ж зовсім не хотів, сер! – заскиглив Ной. – Вона сама весь час лізе до мене цілуватись, проходу мені не дає!

– Ой Ною! – докірливо скрикнула Шарлотта.

– Лізеш, лізеш, лізеш! – закричав Ной. – Вона весь час пристає до мене, містере Бамбл, сер! І підборіддя мені лоскоче, їй-богу, сер, і в усякі такі способи підкочується до мене!

– Цить! – суворо гримнув містер Бамбл. – Марш до кухні, дівчино. А ти, Ною, замкни крамницю, і щоб мені анічичирк, поки хазяїн не повернеться додому. А коли повернеться, скажеш йому, що містер Бамбл велів завтра вранці по сніданні приставити труну для старої богаділки. Второпав? Цілуватись! – вигукнув він знову, здіймаючи руки до неба. – Цей простолюд, це хамове поріддя в нашій парафії просто погрузло в розпусті і свинстві! Якщо парламент найближчим часом не вживе заходів проти цієї мерзоти, наша країна загине і доброчесність нашого селянства пропаде на віки вічні! – Проказавши це, бідл з величним і похмурим виглядом залишив поховальний заклад.

А тепер, коли ми провели бідла мало не до самого дому й подбали про все необхідне для похорону старої богаділки, давайте поцікавимось долею малого Олівера Твіста й подивимося, чи він і досі лежить у канаві, де його покинув Тобі Крекіт.

Розділ XXVIII,

в якому йдеться про Олівера Твіста і розповідається про його дальші пригоди

– Щоб вам вовки перегризли горлянку! – промимрив Сайкс, скрегочучи зубами. – Якби ви мені попались, я б вам показав, ви б у мене порепетували.

Вкладаючи в ці прокльони всю люту злобу своєї відчайдушної вдачі, Сайкс зупинився, поклав пораненого хлопчика собі на коліна й на мить озирнувся на переслідувачів.

У темряві й тумані важко було щось розгледіти, але повітря здригалося від крику людей та гавкоту собак і звідусіль, здавалося, лунало тривожне бамкання дзвонів.

– Стій, заяча твоя душа! – гукнув грабіжник навздогін Тобі Крекіту, який на своїх довгих ногах уже добряче його випередив. – Стій!

Після другого наказу Тобі зупинився мов укопаний, подумавши, що пістолетна куля може його наздогнати, а а Сайксом зараз жарти погані.

– Допоможи нести хлопця! – крикнув Сайкс, нетерпляче махаючи рукою своєму спільникові. – Назад, чуєш!

Тобі вдав, ніби повертається, але ноги самі відмовлялися нести його назад, тож він не так ішов, як тупцяв на місці і захеканим голосом белькотів, що вертатись йому аж ніяк не хочеться.

– Швидше! – знову гукнув Сайкс, кладучи Олівера на дно сухої канави й вихопивши з кишені пістолета. – Від мене однаково не вшиєшся!

В цю мить гамір почувся зовсім близько. Сайкс знов озирнувся й побачив кількох переслідувачів, які перелазили через хвіртку в огорожі того поля, де він стояв, та двох чи трьох собак попереду.

– Все, каюк, Білле! – крикнув Тобі. – Кидай хлопця й чеши!

З цією прощальною порадою містер Крекіт, воліючи краще загинути від кулі свого друга, аніж потрапити до рук ворогів, – перша можливість була сумнівна, зате друга очевидна, – чимдуж закивав п'ятами.

Сайкс зціпив зуби, озирнувся ще раз, прикрив розпластаного Олівера плащем і побіг понад живоплотом, щоб відвернути увагу переслідувачів від того місця, де лежав хлопець. Там, де цей живопліт перетинався під прямим кутом іншим, Сайкс на мить зупинився, пошпурив геть свій пістолет і, перемахнувши через живопліт, зник.

– Гей, сюди, сюди! – загукав ззаду тремтячий голос. – Пінчере! Нептуне! Назад! До мене!

Собаки, яким ця гонитва, певно, подобалася не більше, ніж їхнім господарям, охоче послухалися. Переслідувачі – а їх було троє – зупинилися неподалік од хвіртки й почали радитися.

– Я пропоную – а втім, ні, я наказую – негайно повертатися додому, – сказав найгладший з-поміж них.

– Усе, що влаштовує містера Джайлза, влаштовує і мене, – мовив другий, нижчий на зріст, але аж ніяк не худенький; обличчя в нього було зовсім бліде, і говорив він дуже чемно, як це часто буває з переляканими людьми.

– З мого боку було б неввічливо не погодитися, – зауважив третій, той, що скликав собак. – Містерові Джайлзу краще знати.

– Авжеж, – підхопив нижчий, – не нам сперечатися з містером Джайлзом. Ні, я знаю своє місце! Хвалити бога, я своє місце знаю.

Правду кажучи, цей чоловічок знав своє місце і взагалі, І зокрема, а те місце, де він саме перебував, було йому явно не до вподоби – говорячи, він гучно цокотів зубами.

– Ви боїтеся, Брітлзе, – сказав містер Джайлз.

– Анітрохи, – відказав містер Брітлз.

– Ще й як боїтеся! – сказав містер Джайлз.

– Ви обманщик! – сказав містер Брітлз.

– А ви брехун! – сказав містер Джайлз.

Цей обмін шпильками був викликаний глузливим зауваженням містера Джайлза, а глузливе зауваження містера Джайлза було викликане обуренням, бо він розумів, що його супутники вдалися до лестощів лише для того, щоб перекласти на нього відповідальність за повернення додому. Врешті третій чоловік поклав край суперечці, розважливо мовивши:

– Я вам ось що скажу, джентльмени: ми всі боїмося.

– Ви за себе кажіть, сер, – відрубав містер Джайлз – між іншим, найблідіший з усіх трьох.

– А я й кажу за себе, – відповів цей джентльмен. – Боятися за таких обставин – цілком природно й зовсім не ганебно. І я боюся.

– Я теж, – підхопив Брітлз. – Тільки колоти цим очі зовсім не обов'язково!

Від цих щирих зізнань містер Джайлз полагіднішав і відразу признався, що він теж боїться, після чого всі троє крутнулися на підборах і з цілковитою одностайністю кинулися тікати; бігли вони, аж поки містер Джайлз (обтяжений найбільшою вагою, та ще й вилами) дуже чемно запропонував зупинитись і дати йому можливість перепросити за все, що він зопалу наговорив.

– Подумати лишень, на що здатна людина, коли в неї скипає кров! – мовив він по тому, як вибачився. – Я ж міг стати вбивцею – їй-богу, став би, якби ми спіймали одного з цих мерзотників!

А що обидва його товариші відчували те саме й кров у обох уже теж охолола, то вони спробували з'ясувати, чому їхній бойовий запал так раптово зник.

– Я знаю причину, – сказав містер Джайлз. – Це все через оту хвіртку.

– А знаєте, цілком можливо? – вхопився за цю думку Брітлз.

– Запевняю вас, наш наступальний порив розбився об ту хвіртку, – провадив Джайлз. – Тільки-но видряпавшись на неї, я відчув, як він полишив мене.

За дивним збігом обставин, те саме неприємне почуття в ту саму мить перейняло й інших двох. Отже, ясно було, що в усьому винна хвіртка, тим більше, що час, коли сталася та зміна, в усіх трьох збігався з точністю до секунди – тієї секунди, коли вони побачили грабіжників.

Розмова ця точилася між двома чоловіками, що застукали лиходіїв, і мандрівним лудильником, який ночував у флігелі, прокинувся від галасу й приєднався до погоні разом із своїми двома дворняжками. Містер Джайлз служив дворецьким і економом у старої леді; Брітлз був їй за лакея, а що починав він службу ще зовсім малим хлопчиком на побігеньках, то до нього й досі ставились як до юнака, в якого ще все попереду, хоч він уже розміняв четвертий десяток.

Підбадьорюючи себе такими розмовами, але тримаючись тісним гуртом і боязко роззираючись довкола, коли свіжий вітер шарудів у верховітті, чоловіки добігли до дерева, за яким залишили ліхтар, щоб світло його не підказало грабіжникам, куди стріляти. Підхопивши ліхтар, вони бігцем припустили додому, і ще довго по тому, як їхні темні постаті розчинились у темряві, світляна плямка ліхтаря танцювала і блимала у далині, мов болотний вогник у випарах, що здіймаються з драговини.

Вдосвіта похолоднішало, туман стелився по землі, наче густа хмара диму. Трава змокріла, на розгрузлих стежках і у вибоїнах поблискувала вода, вогкий, просякнутий смородом гнилизни вітер глухо завивав у полях, а Олівер усе лежав нерухомий і непритомний там, де покинув його Сайкс.

Що ближче до світанку, то холоднішим і пронизливішим робився вітер, і коли перший блідий проблиск світла замріяв на небі, то здалося, що він швидше віщує смерть ночі, аніж народження нового дня. Дерева й кущі, які вночі лякали своїми темними, непевними формами, набували дедалі чіткіших і виразніших, звичних для ока обрисів. Уперіщив рясний дощ, і краплі його лунко застукотіли в голому гіллі. Але Олівер, ще й досі непритомний і безпорадний, лежав на своєму глиняному ложі, не відчуваючи, як шмагають його шпаркі дощові струмені.

Нарешті кволий болісний зойк порушив тишу; хлопчик розплющив очі. Ліва рука, нашвидку перев'язана хусткою, заніміла і не слухалася, а хустка просочилася кров'ю. Насилу спромігшись сісти, він огледівся довкола, шукаючи допомоги, і застогнав од болю. Від холоду й немочі його проймав дрож, він спробував був звестися на ноги, але здригнувся всім тілом і впав навзнак.

Опритомнівши після нового, але вже коротшого нападу млості, Олівер відчув, як до серця його підступає тоскне передчуття, що він неминуче загине, якщо не вибереться звідси. Тож він підвівся і спробував ступити кілька кроків. У голові в нього паморочилося, він хитався, мов п'яний. Проте хлопець не здавався і, схиливши голову на груди, почвалав, спотикаючись, уперед, сам не знаючи куди.

В уяві його роєм кружляли якісь примарні, безладні картини. Ось йому здалося, що він і досі йде між Сайксом і Крекітом, які люто сперечаються між собою, – їхні слова чітко бриніли в його вухах. А коли він, відчуваючи, що ось-ось упаде, неймовірним зусиллям волі прийшов до тями, то впіймав себе на тому, що сам розмовляє з ними обома. Потім він ішов уже кудись удвох із Сайксом, як напередодні; повз них проходили якісь безликі люди, і грабіжник щоразу міцно стискав його руку. Зненацька бахнув постріл, він відсахнувся, й зусібіч здійнявся оглушливий ґвалт; в очах його замигтіли вогні ліхтарів, усе потонуло в галасі та гуркотняві, і чиїсь невидимі руки підхопили й понесли його. І весь цей час, коли в Оліверовій уяві снувалися ці мінливі видіння, його не полишало невиразне, але непослабне відчуття болю, який безнастанно мучив його і знесилював.

Так він плентався вперед, невідь як пролізаючи між штахетинами огорож і крізь дірки в живоплотах, аж поки вийшов на якусь дорогу. На цей час дощ полив як із відра, і під холодною зливою хлопчик отямився.

Він озирнувся довкола й побачив неподалік якийсь будинок, до якого, певно, міг би добутись. Може, господарі зглянуться на нього, побачивши, в якому він стані, думав він, а як не зглянуться, то однаково краще вмерти біля живих людей, аніж сконати на самоті серед голого поля. Тож, зібравши останні сили, він подибав на нетвердих ногах до будинку.

Коли він підійшов ближче, йому здалося, що він уже колись бачив цю садибу. Окремих деталей він не пам'ятав, але обриси її були йому наче знайомі.

Садовий мур! Учора вночі на траві за цим муром він упав навколішки, благаючи розбійників відпустити його. Саме цей будинок вони намірялися пограбувати.

Впізнавши його, Олівер від страху забув на мить про пекучий біль у руці. Його охопило одне бажання: тікати, мерщій тікати! Але він ледве стояв на ногах, і навіть якби сили не полишили його тендітного дитячого тільця, куди йому було тікати? Хлопець штовхонув хвіртку – незамкнена, вона відчинилась, – перейшов, заточуючись, газон, видобувся по сходах до дверей і тихенько постукав. Але тут сили зрадили його, і він осунувся, як стояв, – прихилившись спиною до колони неширокого ґанку.

Саме в цей час містер Джайлз, Брітлз і лудильник після випробувань та страхів минулої ночі підживлялися в кухні чаєм та всякими наїдками. Взагалі містер Джайлз не спускався до панібратства з простими слугами; він ставився до них з величною поблажливістю, яка була їм приємна, але водночас не могла не нагадувати про його вище становище в суспільстві. Але смерть, пожежа, напад розбійників рівняють людей; тож містер Джайлз сидів, випроставши ноги до ґрат каміна, і, спираючись лівою рукою на стіл, виразною жестикуляцією правої доповнював свою оздоблену яскравими подробицями розповідь про нічний напад. Усі слухачі (а особливо куховарка та покоївка, теж присутні там) жадібно ловили кожне його слово.

– Було, мабуть, пів на третю, – розповідав містер Джайлз, – а може, й ближче до третьої, за точність не ручуся, коли я прокинувся і, перевертаючись у ліжку приблизно отак (тут містер Джайлз повернувся на стільці й накрився краєм скатертини, ніби ковдрою), почув, наче щось шарудить.

На цьому місці оповіді куховарка зблідла й попросила покоївку зачинити двері; покоївка переказала те прохання Брітлзозі, Брітлз – лудильникові, а той удав, ніби не чув.

– … щось шарудить, – провадив містер Джайлз. – Спершу я подумав: «Це мені здалося», – і намірився знову заснути, коли це чую знову: а таки шарудить!

– А як воно шаруділо? – спитала куховарка.

– Отак ніби «шурх-шурх-шурх», – пояснив містер Джайлз, озираючись на всі боки.

– Ні, скоріше так, наче хтось шкрябав залізякою по тертці для горіхів, – уточнив Брітлз.

– Це воно так зашкрябало, коли ви вже прокинулися, – відказав містер Джайлз, – а тоді ще чулося «шурх-шурх-шурх». Ну, я відкинув ковдру, – провадив він, відгортаючи скатертину, – сів у ліжку й прислухався.

Куховарка з покоївкою разом вигукнули: «Бож-же!» – й присунулися ближче одна до одної.

– І почув уже цілком виразно: шарудить! – вів далі містер Джайлз. – «Та-ак, – кажу я собі, – хтось виламує двері чи вікно. Що ж його робити? Треба, мабуть, розбудити Брітлза, поки бідолашного хлопчика не порішили в ліжку. А то він і незчується, як йому переріжуть горло від вуха й до вуха».

Тут усі присутні подивилися на Брітлза, а той витріщив очі на оповідача й аж рота роззявив від невимовного жаху.