Текст книги "Пригоди Олівера Твіста"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 32 страниц)

Коли все скінчилося, – трохи помовчавши, провадив мь стер Браунлоу, – я поїхав туди, де зародилося його – я вживу вислів, звичайний для людей, бо жорстокість людська і поблажливість тепер нічого для нього не важать, – його гріховне кохання. Я вирішив, що в тому разі, коли мої побоювання виявляться слушними, та заблукана дитина знайде принаймні одне серце і дім, які готові будуть її прийняти й пригріти. Та за тиждень до того, як я приїхав, уся родина, сплативши дрібні борги, виїхала з тієї місцевості; куди й чому – ніхто не знав.

Монкс зітхнув іще вільніше і, переможно посміхаючись, повів очима по кімнаті.

– Коли ваш брат, – сказав містер Браунлоу, присуваючись ближче до нього, – коли ваш брат, кволий, занедбаний, одягнений у лахміття, трапився на моєму шляху, то був не просто випадок, а вища воля, – і я врятував його від злочинного, ганебного життя…

– Ви?! – вигукнув Монкс.

– Так, я, – підтвердив містер Браунлоу. – Я ж недаремно обіцяв, що зрештою зацікавлю вас. Атож, його врятував я. Видно, ваш хитрий спільник утаїв від вас мов ім'я, хоч він і не міг знати, що воно не буде для вас цілком невідомим. Отже, коли я визволив хлопця і він лежав у мене вдома, одужуючи після хвороби, мені в очі впала його разюча подібність з портретом, про який я вже казав. Навіть коли я вперше його побачив, замурзаного ї жалюгідного, в його обличчі мене вразило щось знайоме, ніби в ясному сні переді мною промайнув образ давнього друга. Навряд чи треба розповідати вам, як того хлопчика викрали в мене, перше ніж мені стала відома його історія.

– А чом ні? – поквапливо спитав Монкс.

– Тому що ви все це добре знаєте.

– Я?!

– Не заперечуйте, це ні до чого, – сказав містер Браунлоу. – Зараз ви побачите, що мені відомо ще багато дечого іншого.

– Ви… ви не маєте ніяких доказів проти мене, – затинаючись, мовив Монкс. – Ви не зможете нічого довести.

– Побачимо, – відповів старий джентльмен, кинувши на нього допитливий погляд. – Я згубив хлопця з очей і, хоч як шукав його, не міг знайти. Ваша мати вже померла, і я знав, що тільки ви можете з'ясувати мені таємницю, якщо тільки її взагалі можна з'ясувати; отож, коли до мене дійшли чутки, що ви живете в своєму маєтку у Вест-Індії, – куди, як вам добре відомо, ви поїхали після смерті матері, рятуючись від наслідків вашого розпусного життя, – я вирушив у дорогу. Виявилося, що за кілька місяців перед тим ви виїхали і були, як я чув, десь у Лондоні, але ніхто не міг сказати, де саме. Я повернувся до Англії. Агенти, що вели ваші справи, теж не знали вашої адреси. Вони розповіли мені, що ви з'являлися й зникали так само таємниче, як робили це завпеди: то вас бачили щодня, а то ви пропадали на цілі місяці, відвідуючи, напевно, ті самі кубла й обертаючись серед тих самих лихих людей, як і тоді, коли ще були зухвалим, непокірним підлітком. Я надокучав вашим агентам новими й новими запитаннями. Я виходив уздовж і впоперек усе місто, вдень і вночі, та все марно: до нашої зустрічі дві години тому мені ніяк не щастило вас побачити.

– Ну, ось тепер ви мене бачите, – мовив Монкс зухвало, вставши зі стільця. – То й що? Ошуканство і грабунок – гучні слова! По-вашому, їх можна виправдати уявною подібністю якогось чортеняти з мазаниною, якою розважався мій покійний батечко? Брат! Ви ж навіть не знаєте, чи була в тієї чутливої парочки дитина. Навіть цього ви не знаєте.

– Не знав, – відповів містер Браунлоу, теж підводячись, – але за останні два тижні я про все довідався. У вас справді є брат – ви про це знаєте, знаєте його і в лице. Був і заповіт, але ваша мати знищила його і, вмираючи, відкрила вам таємницю й пов'язані з нею вигоди. Заповіт було складено на користь дитини, що мала народитися від того безрадісного кохання; дитина справді народилася, і коли ви випадково побачили хлопця, ця схожість з вашим батьком збудила у вас перші підозри. Ви поїхали туди, де хлопець народився. Там знайшлися докази, – їх довгі роки приховували, – докази його походження та спорідненості з вами. Ви їх знищили, і тепер, як ви висловилися в розмові з вашим спільником-євреєм, «єдиний доказ походження хлопця лежить на дні річки, а стара відьма, що одержала цей доказ від його матері, гниє в домовині». Негідний син, боягуз, брехун! Ви, що радитеся ночами по темних закапелках із злодіями та вбивцями; ви, чиї інтриги й крутійство спричинилися до насильницької смерті жінки, яка варта мільйонів подібних до вас; ви, що з самої колиски були горем і болем рідного батька; ви, в чиєму серці визрівали всі згубні пристрасті, пороки, розпуста, які зрештою знайшли вихід в огидній хворобі, що зробила ваше обличчя відображенням вашої душі, – невже ви, Едварде Ліфорд, усе ще зважуєтесь суперечити мені?

– Ні, ні, ні! – пробелькотів негідник, приголомшений цими звинуваченнями.

– Мені відоме кожне слово! – вигукнув старий джентльмен. – Кожне слово, яким ви обмінялися з тим мерзотником. Тіні на стінах підслухали ваші перешепти й переказали їх мені. Вигляд нещасної, зацькованої дитини вплинув навіть на порочну істоту, вдихнувши в неї мужність і доброчесність. Сталося вбивство, до якого ви причетні якщо не фізично, то морально…

– Ні, ні, – перебив його Монкс. – Я… я нічого про це не знаю! Я саме йшов довідатись, чи правдиві чутки, коли ви перестріли мене. Я не знав, через що воно сталося, – думав, то була звичайна сварка.

– Сталося воно через те, що частину ваших таємниць викрито, – промовив містер Браунлоу. – Чи згодні ви розкрити решту?

– Так, згоден.

– І ви підпишете своє правдиве зізнання і повторите його при свідках?

– Так, я вам обіцяю.

– І сидітимете тут спокійно, поки такий документ буде складено, а потім підете зі мною туди, де я визнаю за краще засвідчити ваші зізнання?

– І це зроблю, якщо ви наполягаєте, – відповів Монкс.

– Цього мало, – сказав містер Браунлоу. – Ви повинні забезпечити бідну, безневинну дитину, бо вона й справді невинна, хоч і народилася від гріховного й нещасливого кохання. Ви не забули умов заповіту? Виконайте все, що стосується вашого брата, а тоді йдіть собі, куди хочете! На цім світі вам ні до чого більше з ним зустрічатися. Монкс, похмурий і лихий, заходив по кімнаті, обмірковуючи, як би йому відхилити цю вимогу; в ньому боролися почуття страху і зненависті. Раптом двері розчинились і до кімнати вбіг страшенно схвильований чоловік. То був, містер Лосберн.

– Його таки спіймають! – вигукнув він. – Сьогодні ж увечері його заарештують!

– Убивцю? – спитав містер Браунлоу.

– Так, так, – відповів лікар. – Його собаку бачили біля одного з його колишніх лігв, і майже немає сумніву, що й хазяїн десь там поблизу або прийде туди, коли споночіє. Поліційні агенти нишпорять по всіх закутках. Я говорив з людьми, яким доручено його схопити, і воші кажуть, що йому не вдасться вислизнути. Сьогодні ввечері оголошено про винагороду від уряду в сто фунтів тому, хто його зловить.

– Я додам ще півсотні, – мовив містер Браунлоу, – і оголошу це там, на місці, якщо встигну туди дістатися… Де містер Мейлі?

– Гаррі? Як тільки він пересвідчився, що оцей ваш приятель спокійнісінько сидить у кареті поруч з вами, – відказав лікар, – він негайно подався туди, де почув цю новину, і поскакав верхи, щоб приєднатися до першого загону в умовленому місці на околиці.

– А що чути про Фейгіна? – запитав містер Браунлоу.

– Останнє, що я знаю: його ще не схопили, але тепер, може, він уже й заарештований. До цього вжито всіх заходів.

– Ну, ви вже зважилися? – звернувся містер Браунлоу до Монкса.

– Так, – відповів Монкс. – Тільки ви… ви… мене не викажете?

– Ні. Залишайтеся тут, поки я повернуся. Це єдине, що може вас врятувати.

Обидва джентльмени вийшли, і за ними знову замкнули двері.

– Чого ви досягли? – пошепки спитав лікар.

– Всього, на що сподівався, і навіть більшого. Поєднавши розповідь бідолашної дівчини з тим, що я знав раніше, а також з наслідками розслідування, яке провів наш добрий друг на місці, я загнав його у глухий кут: викрив його лиходійства, і все стало ясно як божий день. Напишіть туди і призначте побачення післязавтра о сьомій годині вечора. Ми приїдемо на кілька годин раніше, але нам потрібно буде перепочити, особливо юній леді, якій, мабуть, доведеться виявити куди більше самовладання, ніж ми з вами можемо передбачити. Але я аж тремчу з нетерплячки помститися за нещасну дівчину. Куди поїхали агенти?

– Їдьте негайно до поліцейської управи – ви ще їх там застанете, – відповів містер Лосберн. – А я залишуся тут.

Вони квапливо попрощалися – обидва були такі збуджені, що не могли цього приховати.

Розділ L

Погоня і втеча

Недалеко від того берега Темзи, де стоїть Ротерхайтська церква і де будівлі найбрудніші, а судна на річці найчорніші від вугільного пилу та диму, що йде з коминів низеньких, скупчених будинків, міститься одна з найогидніших і найнепевніших лондонських околиць, більшість мешканців якої навіть не знають, як вона зветься.

До цієї місцевості веде розгалужений лабіринт тісних, вузьких і брудних вулиць, де живе найубогіший і найтемніший портовий люд, який торгує всім, на що є попит. Дешевий і непринадний харч громадиться на прилавках крамниць, невигадлива й груба одежа висить на дверях торговців, звисає з билець, з вікон. Наражаючись на безробітних чорноробів – вантажників баласту, вугілля, – на розпутних жінок, обірваних дітей і всіляку потолоч з пристані, зайшла людина ледве проштовхується вперед, переслідувана відразливими видовищами й смородом, яким тягне з вузьких провулків, що відходять убік праворуч і ліворуч, і оглушена гуркотом навантажених фургонів, що вивозять великі паки товарів зі складів, які трапляються тут на кожному кроці. Вибравшись нарешті на дальні, залюднені вулиці, вона минає похняблені фасади, що нависають над пішоходами, стіни, які аж наче хитаються, коли проходиш мимо, напівзруйновані димарі, що от-от мають розвалитися, вікна з іржавими залізними штабами, поїденими часом ї брудом, – і все те свідчить про неймовірні злидні й занепад.

Ось у цій частині Лондона за Докхедом, у Саутуорському передмісті є острів Джекоба, обведений брудним ровом, який під час припливу затоплюється водою, на шість-сім футів завглибшки й п'ятнадцять чи двадцять завширшки. Цей рів, що колись звався Мілл-Понд, а тепер, коли ми ведемо нашу оповідь, відомий як Фоллі-Дітч, – є рукавом Темзи, і, коли вода стоїть високо, його можна залити, відкривши шлюзи біля Лед-Міллзу, звідки й походить колишня назва. В таку пору перехожий, стоячи на одному з дерев'яних мостів, перекинутих через Фоллі-Дітч поблизу Мілл-Лейну, може спостерігати, як мешканці будинків по обидва береги рову спускають у нього із задніх вікон і дверей цебра, відра й усякий домашній посуд, щоб витягти нагору води. А коли спостерігач відведе очі від цього видовища й зверне увагу на самі оселі, його вкрай здивує те, що відкриється перед ним: хисткі дерев'яні галереї, що тягнуться вподовж задніх стін і поєднують у єдине ціле мало не десяток будинків, у підлозі галерей зяють пролами, крізь які видніється твань; із розбитих і заліплених папером вікон стирчать жердини, призначені начебто для того, щоб сушити білизну, якої там ніколи не буває; а кімнати там такі маленькі, такі брудні, такі тісні, що повітря здається надто смердючим навіть як на той бруд і гидоту, що сховані за тими стінами; дерев'яні прибудови нависають над багном і можуть щомиті завалитися в нього – так уже траплялося з декотрими; стіни заляпані грязюкою, фундаменти підгнилі; всі мерзотні ознаки злиднів – бруд, гнилля, покидьки – ось що прикрашав береги Фоллі-Дітчу.

На острові Джекоба пакгаузи стоять порожні: дахів на них немає, стіни розвалюються, замість вікон – зяючі отвори, двері повипадали на вулицю, а з почорнілих коми-дів уже давно не куриться дим. Тридцять чи сорок років тому, до того як банкрутство й тяганина в канцлерському суді [55]55
  Канцлерський суд– верховний суд Англії, створений ще в часи феодалізму; сумно відомий зловживаннями своїх працівників.


[Закрыть]розорили цю місцевість, вона процвітала, а тепер це справжнісінька пустка. Будинки не мають господарів; двері розчинені навстіж, і туди заходять усі, в кого вистачає на те сміливості; там вони живуть, там і вмирають. Тільки велика потреба в потаємній схованці або ж безнадійна скрута можуть змусити людину шукати собі притулку на острові Джекоба.

В кімнаті на горішньому поверсі однієї з тих будівель – у великому напівзруйнованому домі, в якому ще збереглися міцні двері та вікна і який стояв осторонь і був звернений, як і інші будинки, затиллям на рів, – сиділи троє чоловіків; вони час від часу стривожено й промовисто поглядали один на одного, але похмуро мовчали. Це були Тобі Крекіт, містер Чітлінг і третій – грабіжник років п'ятдесяти; обличчя його було спотворене перебитим у бійці носом і жахливим шрамом, здобутим, мабуть, за таких самих обставин. Це був збіглий каторжник Кегс.

– Було б краще, любий друже, якби ти, – звернувся Тобі до містера Чітлінга, – замість з'являтися сюди, знайшов собі якийсь інший притулок, коли в двох старих запахло смаленим.

– І справді, чого це ти, бовдуре, сюди припхався? – спитав Кегс.

– Оце маєш! А я гадав, ви зустрінете мене привітніше, – сумно мовив містер Чітлінг.

– Слухай, хлопче, – почав Тобі, – коли чоловік живе відлюдно, як от я, і тому має надійну схованку, куди не стромить носа жодна нишпорка, то йому не дуже-то безпечно вітати в себе молодого джентльмена – хоча він порядний і приємний партнер, коли є час перекинутися в карти, – якщо цей джентльмен потрапив у таке становище, як ти.

– А надто коли в цього відлюдника гостює його приятель, який повернувся з далеких країв раніше, ніж можна було сподіватися, і через свою сором'язливість не бажав одразу ж по приїзді стати перед суддями, – докинув містер Кегс.

На якусь хвилю запала мовчанка, а тоді Тобі Крекіт, ян видно, розуміючи, що всі його спроби зберегти свій звичний безтурботно-розв'язний тон будуть марні, обернувся до Чітлінга й спитав:

– А коли схопили Фейгіна?

– Саме в обід – о другій годині пополудні. Нам із Чарлі пощастило вибратися через димар пральні, а Болтер заліз у порожню бочку, головою вниз, але ноги в нього а біса довгі й стирчали назовні, тож і його схопили.

– А Бет?

– Бідолаха Бет! – мовив Чітлінг, і обличчя його ще дужче спохмурніло. – Вона пішла подивитися, кого вбито, та й ураз з'їхала з глузду: як почне репетувати на весь голос, як почне битися головою об стіну… На неї накинули гамівну сорочку й відвезли до лікарні. Там вона і лишилася.

– А де ж Чарлі Бейтс? – запитав Кегс.

– Блукав десь неподалік, щоб не з'являтися сюди, поки не смеркне, але скоро вже прийде, – відповів Чітлінг. – Тепер більше нікуди йти, бо в «Каліках» усіх переловили, і в буфетній – я ходив туди й сам бачив – повно-повнісінько нишпорок.

– Оце таки халепа, – мовив Тобі, кусаючи губи. – Не один попрощається з життям.

– Тепер саме триває судова сесія, – сказав Кегс. – Якщо швидко поведуть слідство і Болтер викаже всіх спільників, – а він це неодмінно зробить, судячи з того, що він уже наговорив, – тоді суд може звинуватити Фейгіна як співучасника вбивства і цієї ж п'ятниці оголосити вирок. А ще за тиждень він уже теліпатиметься на шибениці, побий мене грім!

– Ви б почули, який галас зчинила юрба, – оповідав Чітлінг. – Полісмени відбивалися, мов дияволи, бо інакше старого розірвали б на шматки. Його вже збили були з ніг, але полісмени оточили його кільцем і почали прориватися крізь натовп. Треба було бачити, як він, весь у грязюці та крові, озирався на всі боки й тулився до фараонів, ніби до своїх найліпших друзів. Як зараз бачу: ледве тримаючись на ногах, бо на них навалюється натовп, вони тягнуть його за собою; як зараз бачу: люди підскакують за спинами інших, шкірять зуби і пориваються до нього. Бачу кров у нього на голові і на бороді, чую крик жінок – вони продираються у саму гущу натовпу на перехресті, присягаючись, що вирвуть у нього з грудей серце.

Охоплений жахом, свідок цього видовища затулив вуха долонями, підвівся із заплющеними очима і, мов божевільний, рвучко заходив по кімнаті.

Він бігав без упину, а. двоє інших сиділи мовчки, втупивши погляди в підлогу, коли раптом на сходах щось наче зачалапало і крізь розчинене вікно до кімнати вскочив Сайксів собака. Вони кинулися до вікна, потім вибігли на сходи, а далі – на вулицю. Собака не побіг за ними, і хазяїна його ніде не було видно.

– Що б це означало? – спитав Тобі, коли всі троє повернулися до кімнати. – Він не наважиться прийти сюди. Я… я сподіваюся, що не наважиться.

– Якби він прямував сюди, то прийшов би разом із псом, – зауважив Кегс і нахилився над собакою, який простягся на підлозі, важко сапаючи. – Еге, та він зовсім вибився із сил, дайте йому попити.

– Випив усе, до останньої краплини, – сказав Чітлінг, що мовчки стежив за собакою. – Весь у болоті, лапи покалічені, очі злиплися. Очевидячки, здалека біг…

– Звідки ж він узявся? – вигукнув Тобі. – Він, звичайно, оббігав і інші наші притулки і, наразившись там на чужих людей, прибіг сюди. Але де був собака перед тим, як він опинився тут сам, без нього?

– Не міг же він… (всі уникали назвати вбивцю на ім'я) не міг же він укоротити собі віку, як ви гадаєте? – спитав Чітлінг.

Тобі похитав головою.

– Якби це було так, – сказав Кегс, – собака потяг би нас до того місця, де це сталося. Ні, я так міркую: він утік за кордон, а собаку залишив тут. Певне, вислизнув якось непомітно, бо інакше собака не лежав би так спокійно.

На цьому припущенні, яке здалося всім найімовірнішим, вони й зупинилися; собака забився під стілець, скрутився в клубок і заснув, більш не привертаючи до себе уваги.

Стало смеркати. Зачинили віконниці, запалили свічку й поставили її на стіл. Жахливі події останніх днів справили на всіх трьох глибоке враження, яке ще підсилювалося небезпекою та непевністю їхнього власного становища. Вони тісніше зсунули свої стільці й здригалися від найменшого шереху. Розмовляли мало, та й то пошепки, і сиділи такі принишклі й перелякані, ніби в сусідній кімнаті лежало тіло вбитої дівчини.

Минув деякий час, аж раптом знизу почувся нетерплячий стук у двері.

– Мабуть, юний Бейтс, – сказав Кегс і поглянув на присутніх, сердито насупившись, щоб приховати свій переляк.

Стук повторився. Ні, то був не Бейтс. Він ніколи так не стукав.

Тремтячи всім тілом, Крекіт підійшов до вікна і зразу ж відскочив назад. Зайве було казати іншим, кого він побачив на вулиці: про це й без слів промовляло його сполотніле обличчя, та й собака схопився тієї ж миті, заскавучав і кинувся до дверей.

– Доведеться його впустити, – сказав Крекіт, беручись за свічку.

– А може, не треба? – спитав Кегс хрипким голосом.

– Ні. Його доконче треба впустити.

– Не залишай нас у темряві, – сказав Кегс, ухопивши з полиці над каміном другу свічку і запалюючи її; руки в нього так трусилися, що, перш ніж він устиг це зробити, у двері постукали ще і ще раз.

Крекіт спустився сходами до дверей і повернувся з чоловіком; нижня частина його обличчя була прикрита однією хусткою, а голова – під капелюхом – була пов'язана другою. Він повільно розмотав голову. Бліде обличчя, синці під очима, запалі щоки, днів зо три не голена борода, схудле тіло, коротке, уривчасте дихання – це був привид колишнього Сайкса.

Він узявся за спинку стільця, що стояв посеред кімнати, і вже намірився був сісти, як раптом здригнувся і, озирнувшись через плече, шарпнув стілець назад, присунув його впритул до стіни і тоді тільки сів.

Ніхто досі й слова не вимовив. Сайкс мовчки дивився то на того, то на того. Коли хтось крадькома скидав на нього оком, то, зустрівши його погляд, одразу ж відвертався. А коли він глухим голосом порушив тишу, всі троє здригнулися, начебто раніше не чули цього голосу.

– Як потрапив сюди собака? – спитав він.

– Прибіг сам, три години тому.

– У вечірній газеті пишуть, що Фейгіна заарештовано. Це правда чи брехня?

– Правда.

Знову запала мовчанка.

– Будьте ви всі прокляті! – вилаявся Сайкс, проводячи рукою по лобі. – Невже вам нічого мені сказати?

Вони ніяково засовалися, але ніхто не відповів.

– Ти в цьому домі хазяїн, – мовив Сайкс, поглянувши на Крекіта, – то скажи, чи ти маєш намір продати мене, чи дозволиш пересидіти тут, поки скінчиться ця гонитва?

– Можеш лишитися тут, коли вважаєш, що це безпечно, – по хвилі вагання відповів той, кого він запитував.

Сайкс поволі перевів очі на стіну позад себе і, трохи відвернувшись, промовив:

– Що… тіло… поховали?

Вони похитали головами.

– Чом не поховали? – вигукнув він, знов оглядаючись на стіну. – Навіщо лишати на землі таке жахіття? Хто це стукає?

Крекіт, виходячи з кімнати, подав знак рукою: мовляв, боятися нічого, – і незабаром повернувся разом із Чарлі Бейтсом. Сайкс сидів якраз навпроти дверей, тому хлопець побачив його, тільки-но зайшов у кімнату.

– Тобі, – сказав він, позадкувавши, коли Сайкс звів на нього погляд, – чом ти не попередив мене, що він тут?

Усі сторонилися його, і це було так жахливо, що нещасний ладен був запобігти ласки навіть у хлоп'яти. Він привітно кивнув йому головою і ладен був уже простягти руку

– Відведи мене в іншу кімнату, – сказав хлопець, знов позадкувавши.

– Чарлі, хіба ти… хіба ти мене не впізнав? – спитав Сайкс, ступивши крок уперед.

– Не підходь до мене! – скрикнув хлопець, з жахом дивлячись в обличчя вбивці й відступаючи ще далі. – Ти тварюка!

Чоловік зупинився на півдорозі, і вони глянули один на одного. Сайксові очі помалу опустилися додолу.

– Будьте свідками! – вигукнув хлопець, усе більше розпалюючись і вимахуючи кулаками. – Будьте свідками всі троє, – я його не боюся; якщо за ним сюди прийдуть, я його викажу, от побачите. Кажу це вам наперед. Хай він мене за це вб'є, як схоче або як посміє, тільки, якщо я буду тут, я його викажу. І виказав би навіть тоді, коли б знав, що його зварять живцем. Ґвалт! Убивають! Коли серед вас є хоча б один справжній чоловік, він мені допоможе. Ґвалт! Убивають! Держіть його!

Так репетуючи й розмахуючи руками, хлопець зрештою кинувся сам на цю дужу людину. Натиск був такий шалений і несподіваний, що Сайкс повалився на підлогу.

Троє свідків цієї сцени немов скам'яніли від подиву. Вони не втручалися в бійку, а хлопець і Сайкс качалися по підлозі: перший, незважаючи на удари, що градом сипалися на нього, ухопив супротивника за барки, і далі голосно кличучи на поміч.

Проте боротьба була надто нерівна і не могла тривати довго. Сайкс підім'яв Чарлі під себе й притис йому горло коліном; переляканий Крекіт відтяг його від хлопця і показав на вікно. Внизу на вулиці заблимали вогні, чути було збуджені голоси, тупіт численних ніг по сусідньому дерев'яному містку. Очевидно, в юрбі був один вершник, бо почувся стукіт копит об нерівну бруківку. Вогнів з'являлося все більше, тупотіння ставало гучнішим. Потім хтось затарабанив у двері і знявся такий шалений лемент юрби, що від нього перелякався б кожний, хоч який би хоробрий він був.

– Ґвалт! – щосили кричав хлопець. – Він тут! Ламайте двері!

– Іменем короля! – почулося за дверима, ї юрба заволала ще голосніше.

– Ламайте двері! – горлав Чарлі. – Вони самі нізащо не відчинять! Біжіть просто до кімнати, де світиться. Ламайте двері!

Коли він замовк, у двері та віконниці нижнього поверху часто й важко застукотіли, і водночас із натовпу вирвалося стоголосе ревище, вперше даючи слухачеві належне уявлення про те, скільки там зібралося люду.

– Покажіть мені якусь комірчину, куди б я міг запхнути це горласте чортеня! – несамовито вигукнув Сайкс, бігаючи з кутка в куток і тягаючи за собою хлопця – так легко, ніби то був порожній лантух. – Ось двері! Відімкніть! – Він заштовхнув Чарлі в суміжну кімнатку, взяв двері на засув і повернув ключа. – Надвірні двері добре замкнені?

– На два оберти й на ланцюжок, – відповів Крекіт, котрий, як і його товариші, стояв розгублений і безпорадний.

– Двері міцні?

– Оббиті бляхою.

– А віконниці?

– Віконниці теж.

– Будьте ви прокляті! – заволав у розпачі вбивця, піднімаючи віконну раму й сварячись кулаком на натовп. – Шалійте собі, але чорта ви мене спіймаєте!

Людське вухо, мабуть, ще не чуло такого несамовитого крику, яким відповіла йому розлючена юрба. Одні кричали тим, хто стояв ближче, щоб вони підпалили злодійське кубло, інші вимагали від полісменів застрелити вбивцю на місці. Та ніхто не виявляв такої люті, як вершник. Він спішився і, розтинаючи натовп, мов хвилі, підбіг під саме вікно й закричав гучним голосом, що перекрив усі інші:

– Двадцять гіней тому, хто принесе драбину!

Ті, що стояли ближче, підхопили цей вигук, і сотні інших його повторили. Хто кричав, щоб принесли драбину, хто вимагав ковальського молота, хто бігав туди-сюди із смолоскипами, наче шукаючи ті знаряддя, і, повернувшись до будинку, знову щось горлав; інші надривали голос, вигукуючи лайку та прокльони; ще інші, мов божевільні, нестямно проштовхувалися вперед і тільки заважали тим, що виламували двері; а декілька сміливців, хапаючись за ринви та виступи на стіні, силкувались вилізти нагору до вікна. Юрба коливалася, мов нива від сердитого вітру, і час від часу оскаженіло й оглушливо ревіла.

– Приплив! – вигукнув душогуб, відсахнувшись і зачиняючи вікно, щоб не бачити цих облич. – Коли я йшов сюди, був приплив. Дайте мотузку, довгу мотузку. Вони всі на вулиці. А я спущусь у Фоллі-Дітч і дам драла. Мотузку мені, а то я порішу ще й вас трьох і накладу на себе руки.

Нажахана трійця показала, де лежать мотузки. Вбивця похапцем вибрав найдовшу й найміцнішу і кинувся на горище.

Усі вікна, що виходили у протилежний від вулиці бік, були давно замуровані, крім вузенького віконця в кімнаті, де замкнули Чарлі. Пролізти крізь нього не міг навіть він. Але хлопець безперестану кричав у цей отвір, гукав, щоб люди пильнували будинок із тильного боку. Тож коли вбивця виліз із дверцят горища на дах, гучний крик сповістив про це тих, що юрмилися перед фасадом, і вони зразу ж, штовхаючись, посунули навколо будинку.

Сайкс так твердо припер дверцята дошкою, яку прихопив для цієї мети, що відчинити їх ізсередини було дуже важко, і, порачкувавши череп'яним дахом, глянув через низький парапет.

Вода спала, замулене дно канави оголилось. На хвилину юрба принишкла, стежачи за діями вбивці, не знаючи, що він надумав зробити, але потім, зрозумівши його наміри і бачачи, що нічого в нього не вийде, вона вибухнула таким переможним ревом, проти якого її попередній галас здавався шепотом. Той рев лунав знову і знову. Його підхопили ті, що стояли далеко й не знали його причини, і він лунав з усіх боків, наче все місто збіглося сюди, щоб проклясти душогубця.

Люди сунули у двір бурхливим потоком – вир розгніваних облич, то тут, то там осяяних смолоскипами. Юрби увірвалися в будинки по той бік канави, порозчиняли вікна, у деяких навіть повиламували рами, з кожного вікна витикалися грона людських голів, люди купчились і на дахах. Кожен місток – а їх було три поблизу – вгинався під вагою натовпу. А людський потік котився безнастанно, і кожний новоприбулий шукав собі вільний закуток чи щілину, звідки він міг би посилати прокльони на голову підлого вбивці чи хоч побачити його одним оком.

– Отепер він попався! – вигукнув якийсь чоловік із найближчого містка. – Ура!

Натовп у захваті зірвав шапки і знову вибухнув криком.

– П'ятдесят фунтів тому, хто захопить його живим! – вигукнув літній джентльмен, що стояв на тому ж містку. – Я не зійду з місця, поки цей чоловік прийде до мене по нагороду.

Натовп знову заревів. Раптом пройшла чутка, що двері будинку нарешті виламано і що той, хто перший кинув клич принести драбину, пробрався в кімнату. Ця звістка враз обійшла весь натовп, і людський потік ринув назад на вулицю, а глядачі у вікнах, бачачи, що люди на містках посунули до фасаду будинку, теж вибігли надвір і влилися в юрбу, яка, тиснячись і штовхаючись, верталася на своє попереднє місце. Напираючи один на одного, задихаючись від нетерплячки, люди пробиралися до дверей, щоб побачити, як поліція виведе душогуба з будинку. Лунали страшні зойки, когось мало не задушили, когось збили з ніг і мало не затоптали. Вузькі проходи були загачені людьми; дехто рвався вперед, щоб пробитися до дверей будинку, дехто силкувався вирватися з тисняви; на мить про вбивцю забули, хоч усім іще дужче – якщо це можливо – хотілося бачити його спійманим.

Убивця знітився й присів; лють юрби приголомшила його, він зрозумів, що порятунку немає; але, помітивши несподівану зміну, враз скочив на рівні ноги, вирішивши зробити останню спробу врятувати життя – спуститися в канаву й з ризиком утопитися в твані вислизнути, користуючися темрявою і сум'яттям.

Відчувши нову силу і завзяття, збуджений галасом у будинку, який свідчив, що туди вже вдерлася юрба, він уперся ногою в димар, міцно обв'язав навколо нього один кінець мотузки і, поспішно орудуючи руками й зубами, зв'язав на другому кінці петлю. По цій мотузці він міг спуститися до канави на відстань меншу, ніж його власний зріст, а потім перерізати мотузку ножем, який тримав напоготові, і стрибнути вниз.

І Сайкс уже накинув петлю собі на голову, збираючись опустити її попід пахви, а згаданий літній джентльмен на містку (який так міцно вчепився в бильця, що його не зрушив тиск юрби) схвильовано скрикнув, попереджаючи сусідів, що душогуб хоче спуститись у канаву, коли, озирнувшись назад, убивця скинув догори руки і зойкнув від жаху.

– Знову ці очі! – вихорився у нього нелюдський крик.

Він заточився, наче вражений блискавкою, і, втративши рівновагу, впав через парапет. Петля була у нього якраз на шиї. Під його вагою мотузка натягнулася, як тятива, і з швидкістю стріли, випущеної з лука, він пролетів тридцять п'ять футів. Тіло його сіпнулося, скорчилось у конвульсіях, і він повиснув з розкритим ножем у задубілій руці.

Старий димар задрижав від поштовху, але доблесно вистояв. Безживне тіло вбивці погойдувалося біля стіни будинку, а Чарлі, відштовхуючи вішальника, що затуляв віконце, благав ради господа випустити його на волю.

Собака, який досі хтозна-де ховався, раптом вискочив на дах і, тоскно завиваючи, став бігати по парапету, потім він напружився і стрибнув на плечі мерцеві. Не втрапивши, він перевертом полетів у канаву і, вдарившись об каменюку, розчерепив собі голову.