Текст книги "Пригоди Олівера Твіста"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 32 страниц)

Розділ XII,

в якому про Олівера дбають краще, ніж будь-коли, і в якому знову розповідається про веселого старого джентльмена та його молодих друзів

Карета з гуркотом промчала майже тим самим шляхом, яким Олівер у товаристві Пройди вперше ввійшов у Лондон, але біля «Ангела» в Ізлінгтоні звернула в інший бік і нарешті зупинилася перед охайним будиночком у тихій тінистій вулиці поблизу Пентонвіла [31]31
  Пентонвіл– північне передмістя Лондона.


[Закрыть]. Тут для Олівера було відразу постелене ліжко, і сам містер Браунлоу подбав, щоб його малого підопічного вклали якнайзручніше; тут хлопчика оточили безмежною ніжністю й турботою.

Але багато-багато днів Олівер лишався нечутливим до піклування своїх нових друзів. Сонце сходило й заходило, знову сходило й заходило, і так багато разів, а хлопчик усе борсався в ліжку, танучи мов віск у жару пропасниці. Хробак у домовині робить свою справу повільніше, ніж цей повзучий вогонь у живому тілі.

І коли зрештою Олівер очутився, кволий, худий і блідий, аж прозорий, йому здалося, що він прокинувся після довгого тривожного сну. Насилу відірвавшись від подушки, підперши голову тремтячою рукою, він з острахом озирнувся довкола.

– Де я? Куди я потрапив? – спитав Олівер. – Я. ніколи тут не спав.

Він був виснажений, ледь живий, і слова ці промовив зовсім тихим голосом, але його відразу почули. Завіса над ліжком швидко розсунулась, і з крісла, що стояло поряд, підвелася з шитвом у руці привітна, дуже чисто й охайно вдягнена старенька жінка.

– Тс-с, мій хлопчику, – ласкаво сказала вона. – Лежи тихо, а то занедужаєш знову. Ти хворів, хворів так тяжко, що тяжче й не буває. Лягай же, мій хлопчику, отак, лягай.

Кажучи це, старенька обережно поклала Оліверову голову на подушку і, відкинувши з його чола волосся, зазирнула йому в очі з такою добротою й любов'ю, що він мимоволі схопив тоненькою рукою її руку й обвив її навколо своєї шиї.

– Господи помилуй! – із сльозами на очах мовила старенька. – Яке вдячне дитя! І яке гарненьке! Якби ж то на моєму місці була зараз його мати, якби ж то вона могла його побачити!

– А може, вона таки бачить мене, – прошепотів Олівер, складаючи долоні. – Може, вона сиділа біля мене. Мені здавалося, ніби вона була тут.

– Це тобі ввижалося в гарячці, мій хлопчику, – лагідно мовила старенька.

– Та, мабуть, – відповів Олівер. – Бо небо від нас далеко і всі там щасливі, кому ж охота спускатися до ліжка хворого хлопця? Та якби вона дізналася, що я нездужаю, то й там пожаліла б мене, бо сама перед смертю була дуже хвора. Тільки навряд чи вона про мене щось знає, – помовчавши, додав Олівер. – Бо коли б вона бачила, як мене кривдять, обличчя в неї було б сумне, а мені вона весь час сниться весела й щаслива.

Старенька нічого на це не відповіла; витерши спочатку очі, а потім окуляри, що лежали на ковдрі, – неначе окуляри були невід'ємною частиною її очей, – вона подала Оліверові якогось прохолодного напою, погладила по щоці й знову звеліла лежати тихо, щоб йому, бува, не погіршало.

Тож Олівер лежав дуже тихо, почасти тому, що хотів у всьому слухатися добру бабусю, а почасти, правду кажучи, й тому, що ця розмова геть знесилила його. Незабаром він задрімав, а прокинувся від світла свічки, поставленої коло його ліжка, й побачив джентльмена, який, тримаючи в руці великого золотого годинника, що гучно цокотів, зміряв йому пульс і сказав, що хворому набагато краще.

– Тобі набагато краще, правда ж, любий? – спитав джентльмен.

– Так, дякую, сер, – відповів Олівер.

– Я знаю, що тобі краще, – сказав джентльмен. – І тобі хочеться їсти, правда ж?

– Ні, сер, – відповів Олівер.

– Гм! Я знаю, що не хочеться, – сказав джентльмен. – Йому не хочеться їсти, місіс Бедвін, – глибокодумно зауважив він.

Старенька шанобливо схилила голову, мовби показуючи, що вважає лікаря дуже мудрою людиною. Лікар, певно, і сам дотримувався тієї ж думки.

– Зате спати тобі хочеться, правда ж, любий? – спитав він.

– Ні, сер, – відповів Олівер.

– Ні, – мовив лікар з дуже значущим і задоволеним виглядом. – Спати тобі не хочеться. І пити не хочеться, правда ж?

– Пити хочеться, сер, – відповів Олівер.

– Так я і думав, місіс Бедвін, – сказав лікар. – Йому хочеться пити, й це цілком природно. Ви можете дати йому трохи чаю й грінок без масла. Не закутуйте його надто тепло, але глядіть також, щоб йому не було холодно. Домовились?

Старенька зробила реверанс. Лікар, покуштувавши прохолодного напою, схвалив його з ученим виглядом і квапливо попрощався; коли він спускався сходами, його черевики рипали вельми поважно і самовдоволено.

Олівер знову задрімав і прокинувся близько півночі. Старенька ласкаво побажала йому на добраніч і залишила його на стару гладку доглядальницю, яка щойно прийшла, принісши у вузлику маленький молитовник і великий нічний чепець. Надівши чепець на голову й поклавши молитовник на стіл, доглядальниця пояснила Оліверові, що пильнуватиме його вночі, а тоді присунула стілець ближче до каміна й почала куняти. Вві сні вона то стогнала, то скрикувала, то нахилялася так, що мало не падала зі стільця, і тому раз у раз прокидалась. Прокинувшись, старенька люто терла собі носа, але це не допомагало, і вона засинала знову.

Ніч спливала повільно. Олівер якийсь час лежав з розплющеними очима, то рахуючи світляні кола, що їх відкидала на стелю глибока чаша нічника, то неуважливо блукаючи поглядом по складних візерунках шпалер. Темрява й тиша настроювали на урочистий лад, вони навіяли хлопчикові думку про те, що багато днів і ночей у цій кімнаті питала смерть і що, можливо, й досі вона, жорстока і жаска, чаїться десь у темному кутку, і він зарився обличчям у подушку й почав палко молитися.

Зрештою хлопець заснув тим глибоким, спокійним сном, який приходить лише після недавніх страждань, тим безжурним, тихим сном, з якого так важко повертатися до дійсності. Якби знати, що смерть така, як цей сон, то хто схотів би воскреснути, щоб знову поринути в наше буремне, метушливе життя з його турботами про теперішнє, тривогами за майбутнє, а найгірше – тяжкими спогадами про минуле!

Коли Олівер розплющив очі, стояв уже ясний день; хлопець почував себе бадьорим і щасливим. Криза минула. Він знову повернувся в цей світ.

Через три дні він уже міг сидіти в кріслі, підпертий з усіх боків подушками, а що він був іще слабий і не міг ходити, то місіс Бедвін – економка – звеліла перенести його вниз, до своєї маленької кімнати. Коли його посадили біля каміна, ця добра бабуся вмостилася поряд і, всім серцем радіючи з того, що він почуває себе набагато краще, дала волю сльозам.

– Не зважай на мене, мій хлопчику, – промовила нарешті вона. – Мені треба виплакатися. Ну от, уже й по всьому, і я знову весела.

– Ви така добра, пані, – мовив Олівер.

– Ет, пусте, – сказала старенька. – Бульйон – от що зараз головне, і тобі саме пора його їсти. Адже лікар дозволив містерові Браунлоу прийти подивитися на тебе сьогодні вранці, і ти повинен мати хороший вигляд, бо що кращий вигляд ти матимеш, то приємніше йому буде.

І вона заходилася розігрівати в каструльці бульйон, такий міцний, що, на думку Олівера, якби його розбавити водою за нормою, встановленою парафіяльною радою, то ним можна було б нагодувати принаймні триста п'ятдесят мешканців робітного дому.

– Ти любиш картини, мій хлопчику? – спитала старенька, помітивши, як пильно дивиться Олівер на портрет на стіні, якраз навпроти його крісла.

– Не знаю, – відповів Олівер, не відриваючи очей від полотна. – Я бачив їх так мало. Яке гарне обличчя в цієї жінки! Таке лагідне.

– Ох! – зітхнула старенька. – Художники завжди малюють жінок гарнішими, ніж у житті, інакше б у них не було замовників, дитино. Отой винахідник машинки, яка робить точну подобу людини [32]32
  … машинки, яка робить точну подобу людини… – Мається на увазі не фотографія (винайдена лише 1839 p.), а її попередниця, так звана геліографія, коли відбиток робився на металевих дошках.


[Закрыть], мав би знати, що успіху його машинка не матиме. Вона надто правдива, надто правдива.

Старенька від щирого серця засміялася з власного дотепу.

– А це… це подоба? – спитав Олівер.

– Так, – відповіла старенька, на мить відвертаючись від бульйону, – це портрет.

– Чий? – спитав Олівер.

– Бігме, не знаю, мій хлопчику, – добродушно відповіла старенька. – Якоїсь жінки, нам з тобою не знайомої. Я бачу, портрет припав тобі до серця.

– Він дуже гарний, – мовив Олівер,

– А він тебе часом не лякає? – сполошилася старенька, бо помітила, що хлопчик дивиться на картину мало не з побожним страхом.

– Ні, ні, – швидко відповів Олівер. – Тільки очі в цієї жінки такі сумні, і мені здається, що вони дивляться просто на мене. Аж за серце бере, – додав він стиха. – Вона ніби жива й ніби хоче мені щось сказати, але не може.

– Господи помилуй! – здригнувшись, вигукнула старенька. – Не кажи такого, дитино. Ти ще слабенький, і нерви в тебе після хвороби розладнані. Дай-но я пересуну твоє крісло, з цього боку тобі її не буде видно. Отак! – мовила вона, пересунувши крісло. – Тепер ти її не бачиш.

Олівер бачив портрет у своїй уяві так виразно, наче й не міняв місця, але він не хотів тривожити добру стару леді, а тому тільки лагідно всміхнувся, коли вона подивилася на нього. Тож місіс Бедвін, вирішивши, що він заспокоївся, взялася солити бульйон і кришити в нього сухарики з усією тією енергією, якої вимагає ця відповідальна справа. Олівер упорався з бульйоном надзвичайно швидко. Щойно він проковтнув останню ложку, в двері тихенько постукали.

– Заходьте! – сказала старенька, і на порозі з'явився містер Браунлоу.

Старий джентльмен увійшов дуже бадьорим кроком, та тільки-но він пересунув окуляри на лоб і, заклавши руки за поли халата, нахилився, щоб краще розглянути Олівера, обличчя його почало дивно смикатись, бо він побачив, як страшенно хлопчик схуд і змарнів після хвороби. З поваги до свого добродійника Олівер спробував був підвестись, але не встояв і впав назад у крісло. І тут, правду кажучи, серце містера Браунлоу (а воно в нього було таке велике, що вистачило б на півдесятка звичайних добрих старих джентльменів) за допомогою якоїсь гідравліки, що її ми, не маючи відповідних наукових знань, пояснити не беремося, нагнало в його очі сльози.

– Бідолашне хлоп'я, бідолашне хлоп'я! – відкашлявшись, мовив містер Браунлоу. – Я сьогодні трохи захрип, місіс Бедвін. Боюсь, чи не застудився.

– Сподіваюся, що ні, сер, – озвалася місіс Бедвін. – Всю вашу білизну було добре висушено, сер.

– Не знаю, Бедвін, не знаю, – сказав містер Браунлоу. – Здається, вчора за обідом у мене була вогка серветка, але не треба зараз про це… Як ти себе почуваєш, мій любий?

– Дуже добре, сер, – відповів Олівер. – І спасибі вам, сер, за вашу ласку до мене.

– Славний хлопчик, – рішуче сказав містер Браунлоу. – Ви вже нагодували його, Бедвін? Чим саме? Ріденькою юшечкою, га?

– Сер, він у мене щойно з'їв добрячу порцію чудового міцного бульйону, – відказала місіс Бедвін, злегка випростуючись і чітко наголошуючи на останньому слові, мовби даючи зрозуміти, що між ріденькою юшечкою і добре звареним міцним бульйоном нема нічого не те що спільного, а навіть схожого.

– Ух! – аж здригнувся містер Браунлоу. – Дві-три чарки доброго портвейну були б йому куди корисніші. Правда ж, Томе Уайт?

– Мене звуть Олівером, сер, – здивовано проказав хворий хлопчик.

– Олівером? – перепитав містер Браунлоу. – Олівером, а далі як? Олівером Уайтом?

– Ні, сер, Твістом. Олівером Твістом.

– Дивне прізвище! – мовив старий джентльмен. – А чому ж ти сказав судді, що тебе звуть Уайтом?

– Я йому такого не казав, сер, – відповів Олівер, дивуючись іще більше.

Це було так схоже на брехню, що старий джентльмен суворо подивився на Олівера. Проте не повірити йому було неможливо: кожна рисочка худого, змарнілого обличчя хлопчика дихала щирістю.

– Певно, якесь непорозуміння, – пробурмотів містер Браунлоу.

Та хоч придивлятися до обличчя Олівера більше не було потреби, він ніяк не міг відвести від нього очей, бо знову відчув, що воно нагадує якесь інше, дуже знайоме обличчя.

– Ви ж не сердитеся на мене, сер? – запитав Олівер, звівши на нього благальний погляд.

– Анітрохи, – заспокоїв його старий джентльмен. – Стривайте! Що це? Бедвін, подивіться!

З цими словами він швидко показав на портрет над головою Олівера, а тоді на обличчя хлопця. Це була жива копія. Ті самі очі, овал обличчя, уста. І вираз той самий, неначе найменші рисочки було відтворено з дивовижною точністю!

Олівер не довідався, що саме здивувало містера Браунлоу: ще надто слабий, він зомлів від несподіваного вигуку. А поки цей вияв слабості триває, ми маємо можливість задовольнити інтерес читача до двох юних учнів веселого старого джентльмена.

Отож, коли Пройда і його достойний юний приятель Бейтс приєдналися до погоні за Олівером, спричиненої, як уже зазначалося, тим, що вони в незаконний спосіб позбавили містера Браунлоу його особистої власності, – ними керувала цілком похвальна і зрозуміла турбота про самих себе. Оскільки щирий англієць найохочіше і найгаласливіше вихваляється своїми громадянськими свободами й недоторканністю своєї особи, то навряд чи є потреба доводити читачеві, що поведінка цих двох дружків має піднести їх в очах усіх громадських діячів та патріотів майже такою самою мірою, якою це переконливе свідчення їхнього піклування про власну безпеку та самозбереження підтверджує й унаочнює коротеньке зведення законів, що його деякі глибокодумні й практичні філософи поклали в основу всіх явищ та діянь Природи. Згадані філософи дуже мудро звели всю діяльність цієї доброї леді до правил та теорій і, роблячи вельми витончений і приємний комплімент її високій мудрості й розважливості, усунули з цього зведення геть усе, що стосується серця, благородних поривань та почуттів, бо все це, мовляв, ні до чого леді, котра, за одностайним загальним визнанням, стоїть вище від численних дрібних грішків та вад, властивих її статі.

Якби мені потрібен був ще якийсь доказ того, що поведінка цих двох юних джентльменів за згаданих складних обставин мала суто філософську основу, я відразу знайшов би його в тому факті (також відзначеному в попередній частині цієї оповіді), що вони відстали від погоні, як тільки загальна увага зосередилася на Олівері, й відразу ж подалися найкоротшим шляхом додому. Хоч я зовсім не маю наміру твердити, що уславлені вчені мудреці мають звичку скорочувати шляхи до своїх блискучих умовиводів (власне, вони швидше схильні збільшувати відстань за допомогою різних багатослівних кружлянь та відхилень, схожих на ті, до яких вдаються п'яні під тиском надто навального потоку думок), я все ж таки хочу, сказати і скажу прямо, що багато великих філософів при практичному застосуванні своїх теорій виявляють неабияку мудрість і обачність, наперед захищаючи себе від усіх неприємних несподіванок. Отже, в ім'я великого добра ви вільні чинити маленьке зло і маєте право вдаватись до будь-яких засобів, якщо їх виправдовує ваша мета. Ну, а визначення міри добра і міри зла і навіть різниці між добром і злом можна цілком полишити на компетентного філософа – нехай він сам розбирається в цьому шляхом глибокого, всебічного й безстороннього дослідження кожного окремого випадку.

Обидва хлопці з неймовірною швидкістю пробігли заплутаним лабіринтом завулків та дворів і наважилися зупинитись аж тоді, коли опинились у низькому темному під'їзді. Постоявши там мовчки рівно стільки, скільки треба було, щоб відсапатись і здобутися на голос, юний Бейтс радісно верескнув і вибухнув реготом, таким нестримним, що аж упав і почав качатися на східцях біля дверей.

– Чого це ти? – спитав Пройда.

– Ха-ха-ха! – заливався Чарлі Бейтс.

– Та заткнися, – наказав Пройда, сторожко озираючись. – Хочеш, щоб нас злапали, дурню?

– Ой, не можу, – простогнав Чарлі. – Ой, не можу! Як він драпав: шасть за один ріг, шасть за другий, бах об ліхтарний стовп, відскочив – і далі, мов і сам він залізний, а я женуся за ним, горлаю, а витирачка ж у мене в кишені! Ой, лусну!

Жвава уява юного Бейтса відтворювала бачене в надто яскравих барвах, і, дійшовши до цього місця, він знову почав качатися на східцях, регочучи ще голосніше.

– А що скаже Фейгін? – спитав Пройда, скориставшися з тієї миті, коли його приятель похлинувся сміхом.

– Що? – перепитав Чарлі Бейтс.

– Отож-бо – що? – повторив Пройда.

– А що ж він може сказати? – спитав Чарлі і враз споважнів, бо вигляд у Пройди був серйозний. – Що він може сказати?

Містер Докінс з хвилину свистів, потім скинув капелюха, почухав потилицю і тричі кивнув головою.

– Це ти до чого? – спитав Чарлі.

– Тра-ля-ля, у городі теля, скотилась турбота в болото, тільки вона не моя, – мовив Пройда, і його хитра фізіономія невесело скривилась.

Пояснив він красно, та не дуже ясно. В усякому разі, як на юного Бейтса. І той знову спитав:

– Це ти до чого?

Пройда не відповів. Натомість він надів капелюха, зібрав під пахви поли свого довгого сюртука, випнув язиком щоку, разів п'ять звичним, але красномовним жестом ляснув себе по переніссю і, крутнувшись на підборах, шмигнув у під'їзд. Юний Бейтс, задумливо насупившись, подався слідом за ним.

Через кілька хвилин після цієї розмови кроки на рипучих сходах привернули увагу веселого старого джентльмена, який сидів перед каміном, тримаючи в лівій руці ковбасу і хліб, а в правій – складаний ніж. На підставці поряд стояв великий олов'яний кухоль. З бридкою посмішкою на блідому обличчі старий джентльмен обернувся до дверей і, пильно дивлячись з-під кущуватих рудих брів, почав прислухатись.

– Що це? – пробурмотів він, змінюючись з лиця. – Їх тільки двоє? А де ж третій? Невже вскочили в халепу? Побачимо!

Кроки наближались; ось вони вже на площадці. Двері повільно відчинились, і Пройда з Чарлі Бейтсом, увійшовши, зачинили їх за собою.

Розділ XIII

Тямущий читач знайомиться з новими дійовими особами, а також з різними цікавими перипетіями, які пов'язані з цими особами й мають безпосереднє відношення до цієї оповіді

– Де Олівер? – підвівшись, грізно спитав Фейгін. – Де цей хлопець?

Злодійчуки подивилися на свого наставника, очевидно, не на жарт перелякані його лютим виглядом, і збентежено перезирнулися. Але не відповіли нічого.

– Що сталося з хлопцем? – вигукнув старий, схопивши Пройду за комір і клену чи його на чім світ стоїть. – Кажи, бо вдавлю!

Містер Фейгін явно не жартував, і Чарлі Бейтс, який твердо вірив, що береженого бог береже, і зовсім не відкидав можливості, що другим буде задушено його, впав навколішки й зайшовся голосним, протяжливим, несамовитим плачем – чимось середнім між ревом скаженого бугая й капітанського рупора.

– Скажеш ти чи ні? – гаркнув єврей і трусонув Пройду так, що той тільки дивом якимсь не вилетів із свого просторого сюртука.

– Його злапали фараони, і край! – похмуро відказав Пройда. – Пустіть мене, чуєте!

Рвучко смикнувшись, він вискочив із сюртука, який залишився в руках старого, схопив довгу виделку і штрикнув нею, спрямовуючи в жилет веселого старого джентльмена; якби він поцілив, то Фейгінові довго було б не до смішків.

Фейгін, однак, відскочив із спритністю, несподіваною для такої немічної з виду людини, схопив кухоль і замахнувся ним, цілячи в голову нападника. Та в цю мить Чарлі Бейтс відвернув його увагу вже вкрай страхітливим виттям, і старий, нараз роздумавши, пошпурив кухоль з пивом у цього юного джентльмена.

– Що тут у вас в біса коїться? – пробурчав чийсь густий бас. – Хто це шпурнув кухоль? Ваше щастя, що попали пивом, а не кухлем, а то б я вам показав. Так-так, ясно. Хто ж іще, як не цей багатющий, загребущий, триклятущий старий єврей може розкидатися питвом? Людина склянки води даремно не вихлюпне, якщо, звісно, не навчилася дурити водопровідну компанію, а він… Що тут у вас сталося, Фейгіне? Хай вам біс, увесь шарф заляпали пивом!.. Ану, заходь, шолудива тварюко, чого став за дверима, наче соромишся свого хазяїна? Марш сюди!

Слова ці належали кремезному чолов'язі років тридцяти п'яти, убраному в чорний плисовий сюртук, дуже засмальцьовані коричневі бриджі, шнуровані черевики й сірі бавовняні панчохи на товстих ногах з опуклими мускулястими литками, – дивлячись на такі ноги при такому вбранні, завжди відчуваєш, що їм чогось бракує, а потім здогадуєшся: кайданів! На голові в незнайомця був коричневий капелюх, а на шиї – брудна строката хустка, обтріпаними кінцями якої він стирав з обличчя пиво. Коли гість скинув хустку, то виявилося, що обличчя в нього широке, грубе, днів зо три не голене, очі похмурі й одне з них прикрашене різнобарвним синцем, що свідчив про недавнє тілесне ушкодження.

– Заходь, чуєш? – прогарчав цей симпатичний громило.

До кімнати боязко прослизнув білий кудлатий пес з подряпаною мордою.

– Чого ти не зайшов відразу? – гаркнув на нього чолов'яга. – Може, тобі вже не підходить моя компанія, га? Лягай!

Для підкріплення наказу він штурхнув собаку ногою так, що той відлетів у протилежний кінець кімнати. Проте псові це, видно, було не первина: навіть не дзявкнувши, він згорнувся калачиком у кутку і, часто кліпаючи своїми злостивими очима, взявся розглядати кімнату.

– Ну, чим ти тут розважаєшся? – спитав чолов'яга, зручно вмощуючись на стільці. – Мордуєш малечу, ти, жмикруте ненаситний, старий кровопивце? Дивно, як вони тебе досі не зарізали. Бувши ними, я б тебе давно порішив. Так, бувши твоїм учнем, я б тебе давно вколошкав, а потім… ні, продати тебе я б, мабуть, не зумів, кому ти здався. Хіба що можна було б тебе заспиртувати й показувати як потвору, але таких великих банок, мабуть, не роблять.

– Ша, ша, містере Сайкс! – мовив, тремтячи, старий. – Нащо ж так голосно?

– Ану, без «містерів»! – гримнув здоровило. – Я твоїй чемності ціну знаю: чим ти ласкавіший, тим більше паскудство замишляєш. Ти знаєш, як мене звати, – так і називай. А прийде час, я свого імені не ославлю – будь певен!

– Ну, гаразд, гаразд, Білле Сайкс, – підлесливо забелькотів старий. – Я бачу, ти в поганому гуморі, Білле.

– Ти вгадав, – відповів Сайкс. – Але й тебе, певно, щось гризе, якщо ти розкидаєшся кухлями. Чи, може, тобі за іграшку – що кухлем кинути, що своїх виказати…

– Ти здурів? – скрикнув старий, хапаючи його за рукав і показуючи на хлопців.

Містер Сайкс задовольнився пантомімою: ніби зашморгнув вузол під своїм лівим вухом і звісив голову на праве плече; старий, видимо, чудово зрозумів, що це має означати. Потім злодійською говіркою, якою він звик висловлюватись і якої ми тут не наводимо, бо читач її однаково 6 не зрозумів, містер Сайкс зажадав склянку чого-небудь міцного.

– І дивись, не підсип туди отрути, – додав він, кладучи на стіл капелюха.

Сказано це було жартома, та якби він побачив, як лиховісно звузилися очі в старого, коли той, закусивши синю губу, обернувся до буфета, він переконався б, що ця засторога не зайва, бо веселому старому джентльменові й справді не чуже було бажання зміцнити виріб винокура.

Вихиливши дві-три скляночки, містер Сайкс зводив звернути увагу на юних джентльменів; ця люб'язність привела до розмови, в ході якої Пройда детально розповів, чому і як заарештовано Олівера, – дозволяючи собі трохи відхилятись від істини, а подекуди прикрашати її, як того, на його думку, вимагали обставини.

– Боронь боже, ще бовкне зайве, – мовив єврей. – Нам тоді не минути лиха.

– Може статись, може статись, – зловтішно вишкірився Сайкс. – Візьме й продасть тебе, Фейгіне.

– А як, боронь боже, – провадив далі єврей, мовби не почувши слова гостя й водночас пильно дивлячись на нього, – а як, боронь боже, ми погоримо, то погорять і інші, і не знаю, як мені, а тобі буде-таки непереливки, мій голубе.

Сайкс здригнувся й рвучко обернувся до Фейгіна. Але старий джентльмен, звівши плечі до самих вух, втупився відсутнім поглядом у стіну.

Запала тривала мовчанка. Здавалося, всі члени чесної компанії поринули у власні роздуми, включаючи й пса, який кровожерно облизувався, мовби уявляючи собі, як хапне за литку першого-ліпшого перехожого, що трапиться йому на вулиці.

– Треба, щоб хтось дізнався, чим воно скінчилось у відділку, – сказав містер Сайкс уже куди поміркованішим тоном.

Єврей кивнув головою на знак згоди.

– Якщо він не засипав нас і дістав строк, турбуватися нема чого, аж поки його випустять, – додав містер Сайкс. – А тоді доведеться про нього подбати. Взяти на шворку.

Старий знову кивнув головою.

Сайкс, звісно, говорив діло, але здійсненню його пропозиції заважала одна вельми серйозна обставина. А саме: і Пройда і Чарлі Бейтс, і Фейгін, і містер Вільям Сайкс, кожен окремо і всі разом, відчували глибоку й непереборну нехіть до поліції і не наблизились би до поліційного відділка ні за які скарби в світі.

Важко сказати, скільки часу вони просиділи б отак, мовчки дивлячись один на одного в досить-таки прикрій нерішучості. Але нам нема чого міркувати над цим, бо раптова поява двох юних леді, яких Олівер уже бачив раніше, знову розв'язала всім язики.

– Ось хто нас виручить! – вигукнув єврей. – Бет піде. Ти ж підеш, серденько?

– Куди? – спитала юна леді.

– Та до поліції, серденько, – улесливо мовив Фейгін.

Треба віддати належне юній леді: вона не відмовилася руба, а тільки твердо й урочисто заявила, що краще вже піде «до чорта в зуби». Ухилившись у такий чемний і делікатний спосіб, вона довела, що наділена тим природженим тактом, який не дозволяє їй засмучувати ближнього прямою і різкою відмовою.

Фізіономія в старого витяглася. Він відвернувся від юної леді в яскравому, щоб не сказати розкішному, вбранні – червоній сукні, зелених черевиках, жовтих папільйотках – і медовим голосом звернувся до другої:

– Ненсі, рибонько, а що ти скажеш?

– Що нічого не вийде, і не проси, Фейгіне, – відповіла Ненсі.

– Цебто як? – втрутився містер Сайкс, кидаючи на неї похмурий погляд.

– А отак, Білле, – незворушно відказала дівчина.

– Кому ж іти, як не тобі, – наполягав містер Сайкс. – Про тебе тут ніхто нічого не знає.

– А я й не хочу, щоб знали, – відповіла Ненсі так само спокійно. – Тому й кажу не «так», а «ні», Білле.

– Вона піде, Фейгіне, – сказав Сайкс.

– Ні, вона не піде, Фейгіне, – заперечила Ненсі.

– Піде, піде, Фейгіне, – сказав Сайкс.

І він мав рацію. Погрозами, обіцянками, хабарами юну леді врешті уговтали-таки взяти на себе цю місію. Її і справді не могли зупинити міркування, що стримували її милу подружку: зовсім недавно перебравшись у Філд-Лейн з віддалених, але таких милих матроському серцю кварталів Реткліфу [33]33
  Реткліф– населена бідняками та забудована пивничками вулиця в районі лондонських доків.


[Закрыть], вона могла не боятися, що її впізнає тут хтось із численних знайомих.

Тож, надівши поверх сукні чистий білий фартушок і сховавши папільйотки під солом'яним капелюшком – обидва предмети туалету старий видобув із своїх невичерпних запасів, – міс Ненсі приготувалася виконати доручення.

– Зажди-но хвильку, рибонько, – мовив єврей, подаючи їй кошика з кришкою. – Триматимеш його в руці. Так буде пристойніше, голубонько.

– А в другу руку дай їй ключ од дверей, Фейгіне, – сказав Сайкс. – Вона тоді виглядатиме зовсім натурально.

– Авжеж, твоя правда, – зрадів старий, чіпляючи на вказівний палець юної леді великого ключа. – Отакі Чудово! Чудово, рибонько моя! – вигукнув він, потираючи руки.

– Ой братику! Сердешний, любий, безвинний братику! – заголосила Ненсі, обливаючися сльозами й розпачливо трясучи в руках кошика й великого ключа. – Що з ним. сталося? Куди його поділи? Ой, згляньтеся, джентльмени, скажіть, що ви зробили з моїм рідним братиком? Благаю, скажіть, джентльмени!

Викликавши цим жалісним, зворушливим лементом безмежне захоплення своїх слухачів, міс Ненсі замовкла, підморгнула товариству, всміхнулася, вклонилась і вийшла.

– Оце таки тямуща дівчина, мої дорогесенькі, – мовив єврей, обертаючись до своїх юних друзів, і поважно похитав головою, немовби закликаючи їх наслідувати її блискучий приклад.

– Вона робить честь жіноцтву, – озвався містер Сайкс і, наповнивши склянку, грюкнув по столу кулачиськом. – П'ю за її здоров'я й за те, щоб усі вони були такі, як вона!

Поки вони розсипалися в цих та багатьох інших похвалах на адресу Ненсі, ця юна леді поспішала до поліційного відділка, куди незабаром і прибула цілком щасливо, незважаючи на деяку несміливість, таку природну для беззахисної дівчини, яка не звикла ходити вулицями сама.

Зайшовши з двору, Ненсі постукала ключем у двері однієї з камер і прислухалась. Не почувши нічого, вона кахикнула і знову прислухалась. Відповіді не було, і тоді вона ніжним голоском прошепотіла:

– Ноллі, любий Ноллі! [34]34
  Ноллі– зменшене ім'я від Олівер.


[Закрыть]

В камері не було нікого, крім нещасного босого злочинця, заарештованого за гру на флейті; коли його злочин проти суспільства був повністю доведений, містер Фенг засудив бідолаху на місяць ув'язнення у виправному будинку, вельми слушно й дотепно зауваживши, що раз у легенях цього дударя стільки зайвого повітря, то нехай він краще ним рухає «млин», аніж переводить його на духовий інструмент.

В'язень не відповів Ненсі, бо оплакував свою флейту, конфісковану на користь муніципалітету. Отож Ненсі перейшла до сусідньої камери й знову постукала.

– Чого вам? – озвався тихий, кволий голос.

– Чи нема там у вас маленького хлопчика? – схлипнувши, спитала Ненсі.

– Ні! – відповів в'язень. – Боронь боже!

Це був шістдесятип'ятирічний волоцюга, засуджений до ув'язнення через те, що він не грав на флейті, тобто за те, що жебрав на вулиці, не заробляючи собі на прожиток якоюсь працею. А в камері поряд чекав, поки його переведуть до тієї самої в'язниці, чоловік, що розносив на продаж олов'яний посуд без належного на те дозволу й таким чином заробляв собі на прожиток в обхід податкового відомства.

Оскільки серед цих злочинців Олівера не було й жоден з них нічого про нього не знав, Ненсі звернулася просто до добродушного тюремника в смугастому жилеті і, жалібно стогнучи й голосячи, – а виходило це в неї дуже переконливо завдяки тому, що вона раз у раз сплескувала руками, в яких тримала ключа й кошика, – зажадала, щоб він віддав їй її дорогого братика.

– А в мене його немає, люба моя, – сказав старий.

– Де ж він? – розпачливо вигукнула Ненсі.

– Його забрав із собою джентльмен, – відповів тюремник.

– Який джентльмен? Господи, боже мій, який джентльмен? – заволала Ненсі.

У відповідь на безладні розпити прибитої горем сестри старий розповів, як Олівер під час судового розгляду зомлів, як його виправдали, коли один із свідків довів, що крав не він, а інший хлопець, який уник арешту, і як після цього позивач повіз Олівера, непритомного, до себе додому. Що ж до адреси, то її сторож не знав, тільки чув, що кучерові звеліли їхати до Пентонвілу.

Вкрай засмучена, приголомшена сестра, заточуючись, попленталася до воріт, але за ними враз перейшла з нетвердої ходи на швидкий біг і кружним шляхом, весь час петляючи, помчала до житла Фейгіна,

Ледве вислухавши її звіт, містер Біля Сайкс квапливо гукнув білого собаку, насунув капелюха й подався геть, не гаючи часу навіть на те, щоб попрощатися з товариством.