Текст книги "Пригоди Олівера Твіста"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 32 страниц)

Розділ X

Олівер ближче знайомиться із своїми новими приятелями й дорогою ціною набуває досвіду. Короткий, але дуже важливий розділ цієї оповіді

Багато днів Олівер не виходив із кімнати Фейгіна – то випорював мітки з носовиків (а їх приносили силу-силенну), то брав участь у вже згаданій грі, в яку старий джентльмен і двоє хлопців бавилися щоранку. Нарешті йому набридло скніти без свіжого повітря, і він почав просити старого, щоб той дозволив йому піти на роботу разом з двома його приятелями.

Оліверові кортіло взятися до якогось діла ще й тому, що він уже не раз переконувався, яких твердих чеснотливих принципів дотримувався старий джентльмен. Якщо Пройда і Чарлі Бейтс поверталися ввечері додому з порожніми руками, Фейгін виголошував палкі промови про злочинність ледарства та неробства і прищеплював їм любов до праці, залишаючи їх без вечері. Одного разу старий навіть спустив обох зі сходів, хоч, може, тут він надто далеко зайшов у своєму праведному гніві.

Нарешті одного ранку Олівер дістав дозвіл, якого так домагався. Кілька днів хустки не надходили, робити йому було нічого, її обіди стали пісніші. Можливо, саме тому старий джентльмен дав свою згоду. Так чи так, але він дозволив Оліверові вийти, доручивши Чарлі Бейтсу й Пройді опіку над ним.

Хлопці втрьох вирушили з дому. В Пройди рукави були, як завжди, закасані, капелюх збитий набакир; юний Бейтс простував, засунувши руки в кишені. Ідучи між ними, Олівер розмірковував, куди вони його ведуть і з чого почнеться його навчання швацького ремесла.

Вони чвалали так недбало й повільно, що в Олівера незабаром виникла підозра, чи не збираються його приятелі обдурити старого джентльмена й не піти сьогодні на роботу. До того ж Пройда мав погану звичку зривати у дітлахів шапки і закидати їх через паркан, а Чарлі Бейтс явно не вмів відрізняти своє від чужого: на ходу він крав з яток яблука й цибулю і розпихав їх по кишенях, таких просторих, що, здавалося, весь його одяг складається з них. Це дуже не подобалось Оліверові, й він уже ладен був якнайчемніше заявити про свій намір повернутися додому, коли раптом увагу його привернула загадкова зміна в поведінці Пройди.

Вони саме вийшли з вузького завулка неподалік від площі в Кларкенвелі, яка чомусь і досі зветься «Моріжком», аж зненацька Пройда зупинився, приклав пальця до губ і дуже обережно позадкував, тягнучи за собою товаришів.

– Що сталося? – спитав Олівер.

– Цить! – відказав Пройда. – Ти бачиш отого старого шкарбана біля книжкового рундука?

– Отого старого джентльмена? – перепитав Олівер. – Бачу.

– Він нам підходить, – мовив Пройда.

– Те, що треба! – зауважив юний Чарлі Бейтс.

Олівер оторопіло переводив погляд з одного на другого, але нічого з'ясувати не встиг, бо обидва хлопці шмигнули через вулицю й підкралися ззаду до старого джентльмена. Олівер рушив був слідом, а тоді розгублено зупинився, стежачи за ними в німому подиві.

Старий джентльмен мав вельми поважний вигляд: напудрене волосся, золоті окуляри, темно-зелений сюртук з чорним оксамитовим коміром і білі штани, під пахвою – елегантний бамбуковий ціпок. Він читав узяту з рундука книжку з такою увагою, наче сидів у кріслі в своєму кабінеті. Можливо, йому й справді здавалося, що він у своєму кабінеті, бо, судячи з його зосередженого вигляду, він не бачив ні рундука, ні вулиці, ні хлопчаків – одне слово, нічого, крім книжки, яку він, очевидно, мав намір прочитати тут-таки, на місці: дійшовши до кінця сторінки, він перегортав її, починав з верхнього рядка наступної сторінки і так далі – з непослабною цікавістю й увагою.

І тут Олівер, який, стоячи за кілька кроків, дивився на цю сцену широко розплющеними очима, з невимовним жахом побачив, що Пройда сунув руку в кишеню старого джентльмена, витяг звідти хусточку, передав її Чарлі Бейтсу, після чого вони удвох дременули й зникли за рогом.

В одну мить хлопчикові спала з очей полуда: то ось звідки беруться і хусточки, і годинники, і коштовності, ось чим займається Фейгін! Ще секунду він стояв, відчуваючи, як здіймається й вогнем обпікає його гаряча хвиля жаху, а тоді, геть розгублений, переляканий, він, сам не знаючи, що робить, щосили, щодуху кинувся тікати.

Все це відбулося за одну хвилину. Ту ж мить, як Олівер побіг, старий джентльмен сунув руку до кишені і, не знайшовши хусточки, рвучко озирнувся. Побачивши хлопця, який тікав, він, ясна річ, зробив висновок, що це і є крадій, і, вигукнувши: «Лови злодія!» – погнався за ним із книжкою в руці.

Та не тільки старий джентльмен кричав на ґвалт. Пройда і юний Бейтс, аби не привертати до себе увагу, не стали бігти вулицею, а сховались у першому ж під'їзді за рогом. Почувши крик і побачивши Олівера, вони відразу зметикували, що сталося, вискочили із своєї схованки і, горлаючи: «Лови злодія!» – теж погналися за ним, як і належить добрим громадянам.

Хоч Олівера виховували філософи, йому бракувало знання чудової аксіоми, що самозбереження – найголовніший закон природи. Якби він цю аксіому знав, то, можливо, був би підготовлений і до такої несподіванки. А так вона заскочила його зненацька, і він злякався ще більше, а тому мчав, наче вихор, а за ним, галасуючи, гналися старий джентльмен і двоє хлопчаків.

«Лови злодія! Лови злодія!» Слова ці мають магічну силу. Крамар кидає крамницю, візник – свого воза, м'ясник шпурляє свій лоток, пекар – коша, молочник – відро, розсильний – пакунки, школяр – свої мармурові кульки [27]27
  Мармурові кульки– дитяча гра.


[Закрыть], каменяр – кайло, дитина – свій волан. І всі вони біжать купою, в сум'ятті, стрімголов, штовхаються, ревуть, верещать, збивають з ніг перехожих на розі, лякають собак, розполохують курей, і вулиці, площі, подвір'я луною віддають той галас.

«Лови злодія! Лови злодія!» Той крик підхоплює сотня горлянок, і юрба збільшується за кожним поворотом. І мчить вона, розбризкуючи грязюку, і під ногами у неї гуде тротуар, а зусібіч розчиняються вікна, вискакують з дверей люди, юрба мчить уперед, глядачі покидають Панча [28]28
  Панч– герой англійського лялькового театру, схожий на російського Петрушку.


[Закрыть]в найцікавішому місці вистави і, приєднавшись до розбурханої юрби, підхоплюють крик і з новою силою горлають: «Лови злодія! Лови злодія!»

«Лови злодія! Лови злодія!» В людській вдачі глибоко вкоренилося прагнення кого-небудь цькувати. Нещасна захекана дитина знесилюється, обличчя її нажахане, в очах розпач, важкі краплі поту струмують по щоках; вона напружує кожен нерв, щоб відірватися від переслідувачів, а вони женуться за нею, щомиті скорочуючи відстань, бачать, що сили покидають її, і горлають ще голосніше, ревуть переможно: «Лови злодія!» Та зловіть же ви його, бога ради, хоча б з жалості до нього!

Нарешті зловили! Влучний удар. Злодій лежить на бруківці, й натовп оточує його з жадібною цікавістю. Ті, що відстали, штовхаються й протовплюються вперед, аби на нього глянути. «Розступіться!» – «Дайте йому дихнути повітрям!» – «Ет, обійдеться і без повітря. Він його не заслужив». – «Де той джентльмен?» – «Онде він іде». – «Пропустіть джентльмена!» – «Це той хлопець, сер?» – «Так». Олівер лежав, вкритий порохом і брудом, з роз'юшеними губами, обводячи нестямним поглядом обличчя людей, що з'юрмилися над ним. І тут найпрудкіші його переслідувачі безцеремонно схопили за руки й затягли в коло старого джентльмена.

– Так, – мовив джентльмен. – Боюся, що це той самий хлопчик.

– Він боїться! – пробурмотіли в натовпі. – Комедія!

– Бідолашний! – вигукнув джентльмен. – Він забився.

– Це моя робота, сер, – озвався, виступаючи наперед, дебелий чолов'яга. – Мало не розбив кулака об його зуби. Це я його зловив, сер.

Здоровань доторкнувся до капелюха й вишкірився, сподіваючись дістати винагороду за свій подвиг, але літній джентльмен тільки неприязно глянув на нього й озирнувся, неначе й сам би залюбки втік. Можливо, він і справді кинувся б тікати і почалася б нова гонитва, якби в цю мить крізь натовп не проштовхався полісмен (який завжди в таких випадках з'являється останній). Схопивши Олівера за комір, він гаркнув!

– Ану, вставай!

– Їй-богу, це не я, сер. Їй-бо, їй-бо, це двоє інших хлопців! – вигукнув Олівер, благально складаючи руки й оглядаючись довкола. – Вони десь тут.

– Тут їх нема. – Полісмен мовив це іронічно, але в словах його була правда: Чарлі з Пройдою давно вже накивали п'ятами, звернувши в перший прохідний двір.

– Не кривдьте його, – лагідно попросив старий джентльмен.

– Та не кривдитиму, – відказав полісмен і на доказ цього струсонув Олівера так, що мало не зірвав з нього куртку. – Ходім, я тебе знаю. Мене ти не обдуриш. Ану, ставай на ноги, бісова душа!

Олівер спробував підвестись і упав би знову, але полісмен сіпнув його за комір і потяг вулицею. Старий джентльмен ішов поруч, а ті, що були прудкіші, вибігли наперед і раз у раз озиралися на Олівера. Хлопчаки переможно горлали, і в такий спосіб уся процесія прямувала до суду.

Розділ XI

оповідає про поліційного суддю містера Фенга й дає певне уявлення про те, як він вершить правосуддя

Правопорушення було вчинене в районі й навіть у безпосередній близькості від одного вельми відомого поліційного відділка столиці. Тож натовп недовго тішився можливістю лицезріти Олівера: проминувши два-три квартали і сквер, відомий під назвою Маттон-Хілл, полісмен через низьке підворіття завів його на брудне подвір'я будинку, в якому вершився швидкий і правий суд. На тому малому брукованому подвір'ї їх зустрів огрядний чоловік з бакенбардами віялом і низкою ключів, що так само віялом звисали з кільця в його руці.

– А цей що накоїв? – байдужно спитав він.

– Цупив носовики, – відповів полісмен, що привів Олівера.

– А ви потерпіла сторона, сер? – запитав чоловік з ключами.

– Так, – відповів джентльмен. – Але я, власне, не певен, чи саме цей хлопчик украв мою хусточку. Я… я не хотів би давати ходу цій справі.

– Тепер уже без судді не обійтися, сер, – відказав тюремник, відмикаючи двері. – Його честь за хвилину звільниться. Ну, шибенику, марш сюди!

І він одімкнув двері, що вели до камери з кам'яними стінами. Там Олівера обшукали і, не знайшовши нічого, замкнули.

Камера ця і виглядом, і розмірами скидалася на льох, але освітлювалася гірше. Вона була неймовірно брудна, як завжди в понеділок, бо з суботи в ній побувало з півдесятка п'яниць, яких на цей час перевели до в'язниці. До цього слід додати, що в наших поліційних відділках щовечора замикають чоловіків та жінок по недоведених обвинуваченнях – зверніть увагу: недоведених! – у темницях, проти яких камери в Ньюгетській тюрмі [29]29
  Ньюгетська тюрма– кримінальна в'язниця Лондона.


[Закрыть], де тримають найнебезпечніших злочинців, котрих судили, вигнали винними й присудили до страти, – справжні палаци. Нехай той, хто сумнівається в цьому, порівняє їх сам!

Коли ключ заскреготав у замку, обличчя старого джентльмена скривилося майже так само болісно, як Оліверове.

Зітхнувши, він перевів погляд на книжку, через яку, власне, і збилася вся ця буча.

– В обличчі цього хлопчика, – задумливо мовив джентльмен, повільно відходячи від дверей і постукуючи себе книжкою по підборіддю, – є щось таке, що і зворушує, і цікавить мене. Може, він і справді не винний? Він схожий на… Отож-бо! – вигукнув джентльмен, раптом зупиняючись і зводячи очі до неба. – Господи! Кого він мені нагадує?

По кількох хвилинах роздумів старий джентльмен з тим самим зосередженим виглядом увійшов знадвору до судової чекальні і там, ставши в кутку, спробував викликати в уяві галерею образів, що давно вже позникали в імлі років.

– Ні! – нарешті мовив він, похитуючи головою. – Певно, це мені просто здалося.

Але тепер ті обличчя стояли перед його очима, і нелегко було знов опустити завісу забуття. То були обличчя друзів, ворогів, людей ледь знайомих, що настирливо визирали з натовпу; то були обличчя молодих квітучих дівчат, що тепер уже стали бабусями; то були обличчя людей, яких давно забрала смерть і перетворила на прах, але яких уява – сильніша за смерть – і досі наділяла свіжістю і вродою, викликаючи в пам'яті блиск очей, осяйність усмішки, промінь живої душі, що сяє крізь тлінну оболонку, весь той образ краси, що, ставши неземною, кидає, мов та зоря, ясне лагідне світло на стежину до неба.

Але старий джентльмен не міг пригадати жодного обличчя, яке хоч трохи скидалося б на Оліверове. І, тяжко зітхнувши, він попрощався із своїми спогадами і, на щастя, маючи властиву для старої людини здатність забувати, поховав їх серед пожовклих сторінок книжки.

Він повернувся до дійсності, коли ключар торкнувся його плеча, запрошуючи до судової зали. Квапливо згорнувши книжку, він увійшов і став перед лицем славнозвісного містера Фенга.

Судова зала була обшита панеллю й виходила вікнами на вулицю. Містер Фенг сидів у глибині її, за бар'єром, а за дерев'яною загородкою біля дверей уже помістили бідолашного малого Олівера, який від страху тремтів усім тілом.

Містер Фенг був невисокий худий чоловік з вузькою спиною, негнучкою шиєю та рідким волоссям, що росло переважно на потилиці й скронях. З бурякового обличчя його не сходив похмурий вираз. Якби він і справді не мав звички зловживати спиртним, то міг би подати на свою фізіономію скаргу за наклеп, і суд, певно, присудив би йому чимале відшкодування.

Старий джентльмен чемно вклонився, підійшов до столу судді і сказав, подаючи свою візитну картку:

– Ось моє прізвище й адреса, сер. – Потім відступив на два кроки, ще раз, як годиться джентльмену, ввічливо вклонився й почав чекати допиту.

Сталося так, що містер Фенг саме читав у ранковій газеті передову статтю, в якій ішлося про один з його недавніх вироків і в триста п'ятдесятий раз рекомендувалося міністрові внутрішніх справ звернути на нього особливу і пильну увагу. Настрій у містера Фенга був геть зіпсований, а тому, похмуро глянувши на старого джентльмена, він грубо спитав:

– Ви хто такий?

Старий джентльмен здивовано показав на свою візитну картку.

– Полісмене! – вигукнув містер Фенг, зневажливо відкидаючи картку разом з газетою. – Що це за суб'єкт?

– Моє прізвище, сер, – поважно, як належить джентльмену, мовив старий джентльмен, – моє прізвище, сер, Браунлоу. Дозвольте і мені поцікавитись, як звуть суддю, що дозволяє собі, користуючись своїм високим становищем, завдавати незаслуженої, нічим не виправданої образи порядній людині. – Мовивши це, містер Браунлоу озирнувся довкола, немов шукаючи, хто б міг відповісти на його запитання.

– Полісмене! – гаркнув містер Фенг, змітаючи газету зі столу. – В чому обвинувачується цей суб'єкт?

– Він ні в чому не обвинувачується, ваша честь, – відповів полісмен. – Він позиває цього хлопчика, ваша честь.

Його честь чудово це знав; але ж він не міг оминути такої слушної і до того ж цілком безпечної нагоди позбиткуватися з містера Браунлоу.

– Позиває хлопчика, он як? – перепитав містер Фенг, змірявши містера Браунлоу з голови до ніг зневажливим поглядом. – Приведіть його до присяги!

– Перше ніж присягати, я прошу дозволу сказати одне слово, – почав містер Браунлоу, – а саме: я б нізащо не повірив, якби не побачив на власні очі, що…

– Припніть язика, сер! – гримнув містер Фенг.

– Ні, я скажу, сер! – відповів старий джентльмен.

– Припніть язика, поки я не звелів виставити вас за двері! – вигукнув містер Фенг. – Ви нахаба! Як ви смієте грубіянити судді!

– Що-о? – скрикнув, червоніючи, старий джентльмен.

– Приведіть його до присяги! – звелів Фенг писареві, – я не хочу більше чути жодного слова. До присяги його!

Містер Браунлоу був украй обурений, але, збагнувши, що тільки зашкодить хлопчикові, коли дасть волю своїм почуттям, він стримався і, не сперечаючись далі, дав присягу,

– Ну, – мовив Фенг, – у чому ж обвинувачують цього хлопчика? Що ви маєте сказати, сер?

– Я стояв коло книжкового рундука… – почав містер Браунлоу.

– Припніть язика, сер, – перебив його містер Фенг. – Полісмене! Де полісмен? Ага, ось він. Приведіть до присяги полісмена. Ну, полісмене, про що йдеться?

Полісмен з належною поштивістю доповів, як він затримав Олівера, як обшукав його й нічого не знайшов; а більше, мовляв, він нічого не знає.

– Свідки є? – спитав містер Фенг. – Немає, ваша честь, – відповів полісмен.

Містер Фенг кілька хвилин мовчав, а тоді, повернувшись до позивача, люто вибухнув:

– То скажете ви нарешті, чоловіче, в чому полягав ваша скарга, чи ні? Ви заприсягнули. Якщо ви відмовляєтеся давати свідчення, я покараю вас за неповагу до суду, я вам…

Чим він пригрозив старому джентльменові – невідомо, бо саме в цю мить на писаря й тюремника напав нестримний кашель і до того ж перший упустив на підлогу – ясна річ, ненароком – важенну книгу, внаслідок чого останніх слів неможливо було розібрати.

Врешті містер Браунлоу, якого суддя раз у раз перебивав і щохвилини ображав, спромігся-таки викласти суть справи, пояснивши, що за хлопчиком він побіг, власне, зопалу, бо той тікав; а тоді висловив надію, що в разі, коли хлопчика буде визнано винним – ні, не в злодійстві, а тільки в спільництві із злодіями, – то суддя призначить йому найм'якше покарання з усіх, передбачених законом.

– Йому й так уже дісталося, – сказав на закінчення старий джентльмен. – І боюся, – додав він з притиском, глянувши на суддю, – дуже боюся, що він занедужав.

– Аякже, аякже, ну, звісно! – глузливо посміхаючись, сказав містер Фенг. – Ану, ти, волоцюго малий, кинь прикидатися. Мене не обдуриш. Як тебе звати?

Олівер спробував відповісти, але так і не здобувся на слово. Він був блідий як смерть, і йому здавалося, що все в кімнаті кружляє перед його очима.

– Як тебе звати, злодійська твоя душа? – спитав містер Фенг. – Полісмене, як його звати?

Ці слова були звернені до підстаркуватого, грубуватого на вигляд тюремника в смугастому жилеті, який стояв біля бар'єра. Він нахилився до Олівера й перепитав його, але, бачачи, що той справді не спроможний нічого зрозуміти, і знаючи, що мовчання хлопчика тільки ще більше розлютує судцю, який і так ладен винести суворий вирок, він наважився відповісти навздогад.

– Він каже, що його звуть Томом Уайтом, ваша честь, – мовив цей добросердий вартовий закону.

– То зі мною він не бажає говорити? – мовив Фенг. – Чудово, чудово. Де він мешкає?

– Де трапиться, ваша честь! – відповів полісмен, знов удаючи, ніби переказує слова Олівера.

– Батьків має? – спитав містер Фенг.

– Каже, вони померли, коли він був зовсім малий, ваша честь, – навмання дав звичайну в таких випадках відповідь полісмен.

Цієї миті Олівер підвів голову і, обвівши присутніх благальним поглядом, ледь чутно попросив води.

– Ще чого! – вигукнув містер Фенг. – Розжалобити захотів? Не вийде!

– По-моєму, хлопець і справді хворий, ваша честь, – зауважив полісмен.

– Мені краще знати, – відказав містер Фенг.

– Допоможіть йому, полісмене, – мовив старий джентльмен, мимоволі простягаючи руки, – він зараз упаде.

– Назад, полісмене! – скрикнув Фенг. – Нехай падав, коли йому хочеться.

Олівер скористався з ласкавого дозволу і, знепритомнівши, впав на підлогу. Присутні перезирнулись, але жоден не насмілився зрушити з місця.

– Я знав, що він прикидається, – сказав Фенг так, наче Оліверове падіння остаточно це підтвердило. – Нехай валяється, поки не набридне.

– Яке буде ваше рішення, сер? – стиха запитав писар.

– Дуже просте, – відповів містер Фенг. – Присуджую його до трьох місяців ув'язнення. Звісно, у каторжній тюрмі. Звільнити приміщення!

Двері було розчинено, й двоє вартових уже стали над зомлілим хлопчиком, готові віднести його до камери, коли раптом до зали вбіг якийсь бідно вдягнений, але пристойний з вигляду літній чоловік у приношеному чорному костюмі й кинувся до судді.

– Заждіть, заждіть! Не забирайте його! Ради бога, заждіть хвилинку! – захекано вигукнув незнайомець.

Хоч вершителі закону, що порядкують у таких місцях, мають цілковиту й необмежену владу над свободою, добрим ім'ям, долею і навіть життям підданих її величності, особливо підданих з бідніших класів, і хоч у цих стінах щодня чиняться несправедливості такі кричущі, що ангели, якби вони заглядали сюди, повиплакували б собі очі, – громадськість не має доступу сюди, за винятком хіба газетярів [30]30
  Принаймні так було за тих часів. (Приміт. автора).


[Закрыть]. Тому містер Фенг не на жарт обурився, коли непроханий гість так зухвало порушив заведений порядок.

– Це що таке? Це хто такий? Ану виженіть його звідси! Звільнити приміщення! – закричав він.

– Ні, ви мене вислухаєте! – вигукнув чоловік. – І вам не вдасться мене вигнати. Я все бачив. Я власник книжкового рундука. Негайно приведіть мене до присяги! Ви не заткнете мені рота. Містере Фенг, ви повинні мене вислухати. Це ваш обов'язок, сер.

Чоловік цей знав, що право на його боці. Вигляд він мав рішучий, а справа пахла скандалом, і затерти її було вже неможливо.

– Приведіть його до присяги, – неохоче пробурчав містер Фенг. – Ну, кажіть, що там у вас.

– Ось що: я бачив, як троє хлопців – ось цей затриманий і ще двоє – тинялися по той бік вулиці, поки цей джентльмен стояв і читав книжку. Крадіжку вчинив інший хлопець. Я бачив, як це сталось, і бачив, що оцей хлопчик був украй приголомшений, ошелешений.

На цей час достойний власник книжкового рундука трохи відсапався і вже доладніше розповів, як саме було вчинено крадіжку.

– Чому ж ви не з'явилися сюди раніше? – помовчавши, спитав Фенг.

– Бо не було на кого залишити крамницю, – відповів той. – Всі погналися за хлопчиком. Лише п'ять хвилин тому я знайшов собі нарешті заміну й щодуху побіг сюди.

– То позивач, кажете, читав книжку? – знову помовчавши, спитав Фенг.

– Атож, – відповів власник рундука. – Оту саму, яка у нього в руці.

– Ага, оту саму? – перепитав Фенг. – А він заплатив за неї?

– Ні, не заплатив, – усміхаючись, відповів книгар.

– О господи, як же це я! – простодушно вигукнув забудькуватий старий джентльмен.

– І у нього ще вистачає совісті подавати позов на нещасного хлопчика! – мовив Фенг, силкуючись стати в позу оборонця покривджених. – Я вважаю, сер, що ви заволоділи цією книжкою в дуже підозрілий і ганебний спосіб, і ваше щастя, що власник її не має наміру оскаржити ваші дії. Нехай це буде вам пересторогою, чоловіче, бо вдруге вам не уникнути покарання… Хлопчика виправдано. Звільнити приміщення!

– Щоб я пропав! – вигукнув старий джентльмен, не спроможний більше стримувати свій гнів. – Щоб я пропав, якщо я не…

– Звільнити приміщення! – гаркнув суддя. – Полісмени, ви чуєте? Звільнити приміщення!

Наказ було виконано. І містера Браунлоу, обуреного й розлюченого до нестями, випровадили геть з книжкою в одній руці й з бамбуковим ціпком у другій. Та тільки-но він вийшов надвір, гнів його зник без сліду. На брукові лежав малий Олівер Твіст. Хтось розстебнув на ньому сорочку, змочив скроні водою, обличчя його було смертельно бліде, тіло тіпалося в корчах.

– Бідолашний хлопчик, бідолашний хлопчик! – сказав містер Браунлоу, схиляючись над ним. – Візника! Будь ласка, хто-небудь гукніть сюди візника! Мерщій!

З'явився візник, і коли Олівера обережно поклали на одне сидіння, старий джентльмен сів навпроти нього.

– Можна мені з вами? – спитав книгар, зазираючи до карети.

– О боже, звичайно, мій любий друже! – квапливо відповів містер Браунлоу. – Я зовсім забув про вас. Боже мій, боже мій! Ця злощасна книжка все ще в мене! Сідайте ж! Бідолашне дитя! Не можна гаяти ні хвилини.

Книгар сів у карету, й вони поїхали.