Текст книги "Пригоди Олівера Твіста"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 32 страниц)

Розділ XV,

що показує, як щиро любила Олівера Твіста веселий старий єврей і міс Пенсі

У темній кімнаті смердючого шинку в найбруднішому закутку Літл-Сефрон-Хіллу, в похмурому, моторошному кишлі, де взимку цілий день горить газовий ріжок, куди влітку не зазирає жоден промінь сонця, над олов'яним кухлем і чаркою, від яких тхнуло спиртним, сидів чоловік у плисовому сюртуці, коричневих бриджах, панчохах і шнурованих черевиках, у якому навіть у цій півтемряві найнедосвідченіший агент поліції враз упізнав би містера Вільяма Сайкса. Коло ніг його сидів білий червоноокий пес, який то мовби підморгував обома очима воднораз своєму хазяїнові, то зализував на морді велику свіжу рану, що з'явилася, певно, внаслідок недавньої бійки.

– Сиди смирно, тварюко! – раптом гаркнув містер Сайка

Чи то міркування його були такі глибокі, що навіть кліпання собачих очей заважало їм, чи то думки гнітили Сайкса так, що йому схотілося розважити душу, бодай штурхонувши ногою безневинну тварину, – сказати важко.

Та хоч би яка була причина, її наслідок не забарився: Сайкс копнув собаку, та ще й вилаяв його на додачу.

Собаки взагалі не мстяться своїм хазяїнам за заподіяну кривду, але Сайксів пес мав вдачу не кращу, ніж цей лиходій, а тут іще й незаслужена образа допекла до живого, отож, недовго думаючи, він мовчки вп'явся зубами в черевик хазяїна, добряче шарпонув його і з гарчанням поліз під лаву, вчасно уникнувши кухля, яким містер Сайкс спробував поцілити пса в голову.

– А, так ти кусатись? – мовив Сайкс, хапаючи однією рукою кочергу, а другою видобуваючи з кишені й неквапно розкриваючи великого складаного ножа. – Ану, ходи сюди, гаде! Сюди! Чуєш?

Собака, звісно, чув, бо голос містера Сайкса звучав удвічі лютіше, ніж завжди, але, відчуваючи, очевидно, якесь дивне небажання підставляти горлянку під ніж, він не зрушив з місця, а тільки загарчав ще погрозливіше, вчепився зубами за кочергу й почав гризти її, мов дикий звір.

Цей опір ще дужче розлютував містера Сайкса. Вже не тямлячи себе від злості, він став навколішки й почав штрикати кочергою під лавою. Пес кидався то в один, то в другий бік, огризався, гарчав і гавкав, а чоловік штрикав, бив, горлав і лаявся на всі заставки. Розв'язка здавалася неминучою, коли раптом хтось відчинив двері. Собака прожогом вискочив з кімнати, а Вілл Сайкс залишився стояти навколішках з кочергою в одній руці й ножем у другій.

Сварки без супротивника не буває, каже давнє прислів'я. Втративши одного супротивника – собаку, – містер Сайкс негайно переніс свій гнів на новоприбулого.

– Якого біса ти сунешся між мною й моїм собакою? – замахнувшись кочергою, вигукнув він.

– Та хіба ж я знав, мій дорогесенький, я ж не знав, – смиренно відповів Фейгін – бо це був саме він.

– Не знав, підла шахрайська твоя душа? – прогарчав Сайкс. – Ти ще скажеш, що не чув колотнечі?

– Ані шереху не чув, Віллє, щоб я пропав! – відповів старий.

– Аякже, ти ніколи нічого не чуєш, – злісно засміявся Сайкс. – А чомусь ходиш навшпиньки, щоб ніхто не помітив, як ти підкрався і як зник. Шкода, що хвилину тому ти не був на місці собаки, Фейгіне.

– Чому? – силувано всміхнувшись, запитав той.

– А тому, що закон охороняє життя таких людців, як ти, нікчем, гірших за паршивого пса, але дозволяє вбивати собак, як кому заманеться, – відказав Сайкс, промовисто клацнувши ножем. – Ось чому.

Фейгін потер руки і, присівши до столу, вимушено засміявся з жарту свого приятеля. Проте видно було, що в нього зашкребло на душі.

– Смійся, смійся, – сказав Сайкс, ставлячи на місце кочергу й кидаючи на Фейгіна лютий, зневажливий погляд. – З мене тобі однаково не насміятись, хіба що на шибениці. Ти в моїх руках, Фейгіне, і щоб я здох, якщо я тебе випущу. Затям собі це: куди я, туди й ти, я на дно – і ти за мною. Тож пильнуй, щоб зі мною нічого не сталося!

– Ну, годі, годі, мій дорогесенький, – мовив єврей. – Хіба ж я не знаю. У нас… у нас з тобою спільні інтереси, Білле… Спільні інтереси.

– Гм, – буркнув Сайкс із таким виразом, мовби вважав, що для Фейгіна інтереси ті важать більше, ніж для нього. – Ну, кажи, з чим прийшов.

– Усе сало розтопилося, і я приніс тобі твою пайку, – відповів Фейгін. – Тут трохи більше, ніж тобі належить, мій дорогесенький, але ж я знаю, що за тобою не пропаде, й іншим разом ти мені…

– Годі патякати, – нетерпляче перебив його грабіжник. – Де гроші? Давай їх сюди!

– Зараз, зараз, Білле, не гарячкуй, – улесливо сказав єврей. – Ось вони! В повній цілості!

Кажучи це, він витяг з-за пазухи старий бавовняний носовик, розв'язав великий вузол і вийняв пакуночок в обгортковому папері. Сайкс вихопив пакуночок у нього з рук, похапцем розгорнув і почав рахувати соверени [39]39
  Соверен– золота монета вартістю в один фунт стерлінгів.


[Закрыть].

– Це все? – спитав він.

– Все, – відповів старий.

– А ти дорогою не розгорнув часом пакунок та не проковтнув дві-три монети? – підозріло спитав Сайкс. – Та не строй ти із себе ображеного! Ти ж уже не раз це робив. Ану шарпни балабон!

У перекладі на людську мову це означало подзвонити. На дзвінок до кімнати ввійшов інший єврей, молодший за Фейгіна, але майже такий самий бридкий і відразливий.

Біля Сайкс тільки мовчки показав на порожній кухоль. Молодий єврей, чудово зрозумівши цей жест, узяв кухоль, щоб його наповнити. Та перше ніж вийти, він запитально подивився на Фейгіна, який саме звів очі, немов чекаючи цього погляду; у відповідь старий ледь хитнув головою – так сторожко, що навіть спостережливий глядач навряд чи помітив би цей рух. Сайкс, у всякому разі, не помітив його, бо саме нахилився, щоб зав'язати шнурок, який йому порвав собака. Можливо, якби він зауважив цю німу сцену, то збагнув би, що вона не віщує йому добра.

– Тут є хто-небудь, Барні? – спитав Фейгін. Тепер, коли Сайкс дивився на нього, він говорив, утупивши очі в підлогу.

– Нікого, – відповів Барні, чиї слова – йшли вони від серця чи ні – виходили тільки через ніс.

– Нікого? – здивовано перепитав Фейгін, немов даючи зрозуміти, що Барні вільний казати правду.

– Нікого, крім міс Ненсі, – відповів той.

– Ненсі тут? – вигукнув Сайкс. – Де вона? Щоб мені очі повилазили, якщо я не шаную цю дівку! Вона ж артистка!

– Вона в буфетній, їсть варену яловичину, – сказав Барні.

– Скажи їй, хай іде сюди, – звелів Сайкс, наливаючи в чарку джину. – Давай її сюди.

Барні несміливо глянув на Фейгіна, немов питаючи дозволу. Старий, однак, мовчав і не підводив очей. Тоді Барні вийшов і незабаром повернувся з Ненсі, яка була при повному параді: у капелюшку, фартушку, з кошиком і з ключем у руці.

– Ну як, Ненсі, знайшла слід? – запитав Сайкс, подаючи їй чарку.

– Знайшла, Білле, – відповіла юна леді, вихиливши її. – Відбігала собі ноги, але знайшла. Хлопчисько хворів, не вставав з ліжка і…

– Ох, Ненсі, голубонько! – сказав Фейгін, підвівши очі.

Мабуть, руді брови єврея якось дивно здригнулись, а глибоко запалі очі примружилися, застерігаючи Ненсі від зайвої відвертості, але, чи так воно було, для нас не має великого значення. В даному разі нас цікавить лише факт. А факт полягає в тому, що Ненсі раптом урвала свою розповідь на півслові і, чарівно всміхаючись Сайксові, звернула мову на інше. Хвилин через десять на містера Фейгіна напав нестримний кашель, і Ненсі відразу накинула на плечі шаль і заявила, що їй час іти. Містер Сайкс, з'ясувавши, що йому з нею по дорозі до першого повороту, зголосився провести її; вони вийшли вдвох, а за ними, тримаючись на безпечній відстані, поплентався білий пес, що виліз із підворіття, як тільки пройшов його хазяїн.

Коли Сайкс подався геть, Фейгін висунув голову з дверей у темний коридор, погрозив йому вслід кулаком, пробурмотів якийсь прокльон, а тоді з бридкою посмішкою знову сів до столу й незабаром занурився в читання цікавих сторінок «Поліційної газети».

Тим часом Олівер Твіст, і гадки не маючи, що веселий старий джентльмен перебуває десь зовсім поряд, прямував до книжкового рундука. Дійшовши до Кларкенвелу, він помилково завернув не в той провулок, але помітив це аж тоді, коли пройшов його до половини. Знаючи, однак, що і цей провулок іде в потрібному напрямку, він вирішив не вертатись і тільки наддав ходи, міцно тримаючи книжки під пахвою.

Він ішов і думав, як йому пощастило і як багато він віддав би за те, щоб тільки глянути на бідолашного малого Діка, який, голодний і побитий, можливо, гірко плаче саме в цю хвилину. Аж раптом він здригнувся, почувши за спиною несамовитий жіночий зойк: «Ой, мій любий братику!» – і не встиг він озирнутися, як чиїсь руки міцно обвилися навкруг його шиї.

– Пустіть! – скрикнув Олівер, вириваючись з обіймів. – Пустіть, чуєте! Хто ви така? Чого вам від мене треба?

Замість відповіді молода жінка, що обіймала його, тримаючи в руці кошик і ключ, тільки заголосила.

– Слава тобі, господи! – кричала вона. – Нарешті я знайшла його! Ох, Олівере, Олівере, як же ти міг, скільки ти горя мені завдав! Ходім, ходім додому, рідний мій. Нарешті я знайшла його! Слава тобі, господи, боже милосердний, нарешті він знайшовся!

Після цих безладних вигуків молода жінка знову заридала, і так ревно, так нестямно, що дві жінки, які саме підійшли, спитали в різникового хлопця з лискучим волоссям, намащеним воловим жиром, який також спостерігав цю сцену, чи не слід би йому збігати по лікаря. На що хлопець, наділений, очевидно, досить млявою, щоб не сказати ледачою, вдачею, відповів, що, на його думку, лікар не потрібен.

– Ні, ні, не турбуйтеся, – сказала молода жінка, хапаючи Олівера за руку. – Мені вже краще. Ходім додому, капосний хлопчиську! Ходім!

– А що сталося, добродійко? – поцікавилась одна з жінок.

– Ох, добродійко! – вигукнула молода жінка. – Він утік з місяць тому від своїх чесних, роботящих батьків, злигався із зграєю злодіїв та шахраїв і розбив серце своїй бідолашній матері.

– От негідник малий! – мовила одна жінка.

– Ану марш додому, гаденя! – підхопила друга.

– Неправда все це! – злякано закричав Олівер. – Я не знаю її! В мене немає сестри, нема ні батька, ні матері! Я сирота! Я живу в Пентонвілі!

– Ні, ви послухайте! Бреше й оком не змигне! – скрикнула молода жінка.

– Ой, та це ж Ненсі! – вигукнув Олівер. Він тільки тепер побачив її обличчя й від подиву аж відсахнувся.

– От бачите, він мене знає! – заволала до присутніх Ненсі. – Сам себе виказав! Люди добрі, допоможіть, скажіть йому, щоб ішов додому, а то він уб'є і матінку нашу, й батька, і розіб'є серце мені!

– Що тут у біса коїться? – гаркнув якийсь чолов'яга, вискакуючи з шинку в супроводі білого пса. – Ти диви, це ж малий Олівер! Ану йди додому, щеня! Твоя мати вже очі виплакала! Мерщій додому, чуєш?

– Вони мені чужі! Я не знаю їх! Рятуйте, рятуйте! – кричав Олівер, вириваючись із дужих ручиськ незнайомця.

– Рятуйте? – повторив чолов'яга. – Зараз я тебе врятую, паскуднику. Звідки в тебе ці книжки? Поцупив їх, га? Дай-но їх сюди!

Кажучи це, він видер в Олівера з-під пахви книжки і вдарив ними хлопця по голові.

– Так його! – вигукнув з вікна в горищі якийсь чоловік. – Він тільки таку мову й розуміє!

– Правильно! – підтакнув тесляр із заспаним обличчям, схвально глянувши на чоловіка, що визирав з вікна.

– Може, порозумнішає! – згодились обидві жінки.

– І то правда! – мовив чолов'яга, ще раз торохнувши Олівера по голові і схопивши його за комір. – Ходім, негіднику! Де П'ятак? Ану сюди, псюго! Не спускай його з очей!

Що було робити бідолашному хлопцеві, ще зовсім кволому після хвороби, приголомшеному несподіваним нападом, побитому і нажаханому гарчанням страшного пса й брутальністю незнайомця, пригніченому тим, що всі довкола повірили брехні і справді вважають його запеклим негідником? Вже сутеніло, у провулку цьому мешкав непевний люд, чекати на чиюсь допомогу було марно, опиратись – теж. І за хвилину Олівера потягли лабіринтом темних вузьких вуличок, потягли так швидко, що навіть коли він насмілювався кричати, навряд чи хтось міг зрозуміти, що він благає допомоги. А втім, хіба не однаково? Той, хто зрозумів би, все одно не звернув би уваги на його благання.

* * *

На вулиці вже позасвічували газові ліхтарі. Місіс Бедвін стривожено чекала на порозі розчинених дверей, покоївка вже разів із двадцять вибігала на ріг, виглядаючи Олівера, а двоє старих джентльменів уперто сиділи в темній вітальні, й на столі між ними цокав годинник.

Розділ XVI

оповідає про те, що сталося з Олівером Твістом після того, як він попав до рук Ненсі

Вузькі вулички й завулки вивели їх нарешті на широке пустирище, край якого подекуди стояли обори та хліви скотного ринку. Тут Сайкс пішов повільніше, бо Ненсі вже вибилася з сил від швидкої ходи. Повернувшись до Олівера, він звелів йому взяти Ненсі за руку.

– Ти чув? – гаркнув Сайкс, помітивши, що Олівер зволікає, озираючись довкола.

Вони саме йшли темним узбіччям пустирища, де перехожих зовсім не було. Олівер бачив, що опиратися безглуздо. Він простяг руку, й Ненсі міцно стисла її у своїй.

– Давай другу, – звелів Сайкс, хапаючи хлопця за вільну руку. – Сюди, П'ятаче!

Пес підвів голову й загарчав.

– Дивись сюди, псюго! – провадив Сайкс, беручи Олівера за горло. – Як він бодай писне, хапай його! Затямив?

Пес знову загарчав і облизався, дивлячись на хлопця так, наче ладен був і без приводу вчепитися йому в горлянку.

– Щоб мені очі повилазили, а він таки схопить, і не гірше від нашого брата християнина! – мовив Сайкс, дивлячись на собаку з похмурим, злостивим задоволенням. – Тепер ти знаєш, що тобі буде, хлопче. Кричи, коли хочеш, але знай: з цим звіром жарти короткі. Гайда, песику!

П'ятак закрутив хвостом, радіючи, що до нього звертаються так незвично ласкаво, знову для перестраху загарчав на Олівера і побіг уперед.

Вони переходили через Смітфілд [40]40
  Смітфілд– площа й ринок у північному районі Лондона, де й досі торгують м'ясом.


[Закрыть], але якби це навіть був Гровенор-сквер [41]41
  Гровенор-сквер– одна з площ аристократичного району Лондона.


[Закрыть], Олівер однаково не здогадався б, куди його завели. Вечір був темний і туманний. Освітлені вікна крамниць ледь мерехтіли крізь важку пелену імли, яка дедалі густішала, занурюючи в морок вулиці й будинки. Незнайома місцевість здавалась Оліверові ще незнайомішою, і розпач та безнадія дедалі дужче стискали йому серце.

Вони пройшли ще кілька кроків, коли раптом на церкві глухо вдарили дзиґарі. З першим ударом обидва супутники Олівера зупинились і повернули голови туди, звідки долинало бамкання.

– Восьма година, Білле, – мовила Ненсі, коли дзиґарі замовкли.

– Могла б і не казати, мені не позакладало, – відповів Сайкс.

– Я оце думаю, чи почули вони? – сказала Ненсі.

– Авжеж, почули, – відказав Сайкс. – Мене якось замели саме на Варфоломея [42]42
  На Варфоломея– свято св. Варфоломея, 24 серпня, традиційний день відкриття осінніх ярмарків.


[Закрыть], і скільки не пищало на ярмарку дитячих дудок, я їх усіх чув до одної. А коли нас замкнули на ніч; то від шуму й гаму надворі тиша в клятій старій тюрмі стала така нестерпна, що хоч головою об грати бийся!

– Бідолахи! – промовила Ненсі, все ще дивлячись туди, де щойно били дзиґарі. – Ох, Білле, які ж вони були славні хлопці!

– У вас, жінок, завжди одне на думці, – пробурчав Сайкс. – «Славні хлопці!» Вони вже, вважай, мерці, тож про це можна забути.

Отак утішивши Ненсі, містер Сайкс, здавалося, переборов напад ревнощів, ще міцніше затис Оліверову руку в своїй і наказав йому йти далі.

– Зажди ще хвильку! – сказала дівчина. – Я б не поспішала додому, якби знала, що ти, Білле, стоятимеш під шибеницею, коли годинник ще раз проб'є восьму. Я б кружляла й кружляла навколо того місця, поки не звалилася б, – навіть якби на землі лежав сніг, а я не мала б шалі, щоб прикритися.

– І яка з того була б користь? – запитав позбавлений сентиментів містер Сайкс. – Якби ти не змогла передати мені напильника і ярдів двадцять добрячого міцного мотуза, то кружляла б ти за п'ятдесят миль звідси чи зовсім не кружляла б – мені від того не було б ні холодно, ні жарко. Ну, ходім, годі рюмси розпускати.

Дівчина засміялася, щільніше загорнулась у шаль, і вони рушили далі. Але Олівер відчув, що рука її тремтить, а коли глянув на Ненсі при світлі газового ліхтаря, то побачив, що обличчя в неї смертельно бліде.

Ще з півгодини вони йшли глухими, брудними вулицями, лише зрідка зустрічаючи перехожих, та й ті, судячи з їхнього вигляду, посідали в суспільстві те саме становище, що й містер Сайкс. Зрештою вони звернули в дуже вузьку, загиджену вуличку – майже суцільний ряд крамничок лахмітників. Пес, який біг тепер попереду, немов розуміючи, що стерегти Олівера більше немає потреби, раптом зупинився перед дверима замкненої і за всіма ознаками покинутої крамнички. Будинок похилився, напис на дошці, прибитій до дверей, сповіщав, що його здають в оренду, і здавалося, оголошення висіло там уже багато років.

– Усе гаразд! – сторожко озирнувшись довкола, вигукнув Сайкс.

Ненсі нахилилася до віконниці, й Олівер почув дзеленчання дзвоника. Вони перейшли на протилежний бік вулиці й стали під ліхтарем. Почулося легке шарудіння, неначе хтось обережно піднімав вікно, і за хвилину двері тихенько відчинилися. Містер Сайкс без довгих церемоній схопив переляканого хлопця за комір, і всі троє швидко зайшли до будинку.

В коридорі було темно, хоч в око стрель. Вони зупинились, чекаючи, поки той, хто впустив їх, зачинить дворі на ланцюжок і на засув.

– Чужі є? – спитав Сайкс,

– Нема, – відповів голос, і Оліверові здалося, що він його вже десь чув.

– А старий тут? – спитав грабіжник.

– Тут, – озвався голос. – Він уже собі місця не знаходив. Гадаєте, він вам зрадіє? Де ж пак!

І голос, і ця манера висловлюватися здались Оліверові знайомими, але в темряві неможливо було розгледіти навіть силует того, хто говорив.

– Запали-но свічку, – сказав Сайкс. – Бо ми поскручуємо собі в'язи або на пса наступимо. А той, хто наступить, буде бідний!

– Почекайте, я зараз принесу свічку, – відповів голос.

Кроки подаленіли, і за хвилину з темряви виник містер Джек Докінс, він же Спритний Пройда. В правій руці він тримав вставлену в розщеплену палицю лойову свічку.

Юний джентльмен тільки насмішкувато посміхнувся в а знак того, що впізнав Олівера, і, повернувшись, кивком голови запросив гостей іти за ним сходами вниз. Вони перейшли через порожню кухню, відчинили двері до пропахлої цвіллю кімнати, що, очевидно, виходила вікнами на подвір'я, і їх зустрів вибух реготу.

– Ой, не можу, ой, не можу! – кричав юний Чарлз Бейтс, у якого вихопився цей регіт. – Ось він! Ой нене, це він! Фейгіне, гляньте на нього! Ні, Фейгіне, ви гляньте, гляньте»! Ой, лусну, оце потіха! Ой, держіть мене, люди добрі, бо впаду!

В нападі нестримних веселощів юний Бейтс гепнувся на підлогу й хвилин п'ять судорожно дриґав ногами, надриваючись од сміху. Потім, скочивши на ноги, він вихопив'з рук Пройди палицю із свічкою й кілька разів обійшов навколо Олівера, розглядаючи його з усіх боків, а тим часом Фейгін, скинувши з голови нічний ковпак, низько вклонявся ошелешеному хлопчикові. Що ж до Пройди, який мав досить похмуру вдачу і взагалі вважав, що добре діло розрада, коли ділу не завада, то він ретельно обшукував Оліверові кишені.

– Ви подивіться, як він вичепурений, Фейгіне! – вигукнув Чарлі, підносячи свічку так близько до Оліверової курточки, аж та мало не зайнялася. – Подивіться на цього ферта! Найтонше сукно, фасон – крик моди! Ой, потіха! Та ще й з книжками! Ну, чим не джентльмен, Фейгіне!

– Радий бачити тебе так пишно вбраного, дорогесенький, – сказав старий, схиляючись з удаваною поштивістю. – Пройда дасть тобі інший костюмчик, дорогесенький, щоб ти, бува, не забруднив своє святкове вбрання. Чому ж ти не написав нам, дорогесенький, чому не попередив, що прийдеш? Ми б приготували для тебе чогось гаряченького на вечерю.

Тут юний Бейтс знову зареготав так голосно, що сам Фейгін і навіть Пройда всміхнулись, та оскільки в цю мить Пройда саме витяг з Оліверової кишені п'ять фунтів стерлінгів, то невідомо, що його звеселило – жарт чи знахідка.

– Еге! Що це таке? – спитав Сайкс, виступаючи наперед, коли Фейгін схопив гроші. – Це моє, Фейгіне.

– Ні, ні, голубе, – заперечив старий. – Це моє, моє. А ти бери книжки.

– А я кажу – гроші мої! – сказав Біля Сайкс, з рішучим виглядом надягаючи капелюха. – Цебто мої й Пенсі. А як ти їх не віддаси, я відведу хлопця назад.

Старий здригнувся. Олівер теж здригнувся, але з іншої причини: в нього з'явилася надія, що його, може, й справді відведуть назад.

– Ну, віддаєш чи ні? – спитав Сайкс.

– Це несправедливо, Білле! – вигукнув старий. – Це дуже несправедливо, правда ж, Ненсі?

– Справедливо чи ні, давай їх сюди, чуєш! – визвірився Сайкс. – По-твоєму, нам з Ненсі більше нема чого робити, як вистежувати й виловлювати пацанів, яких злапали з твоєї вини? Давай сюди гроші, ти, скнаро, давай сюди, опудало старе!

Отак лагідно покартавши Фейгіна, містер Сайкс вихопив банкноту з його пальців і, холоднокровно дивлячись старому в очі, згорнув її і зав'язав у свою нашийну хустку.

– Це нам за наші клопоти, – сказав Сайкс. – Хоч належало б іще стільки ж. А книжки можеш узяти собі, якщо любиш читати. Як ні, то продай їх.

– Ой, які гарненькі, – мовив Чарлі Бейтс, кривляючись і вдаючи, ніби читає одну з книжок. – І як чудово написані, правда ж, Олівере?

Юний Бейтс був обдарований неабияким почуттям гумору, а тому, помітивши, з яким розпачем Олівер дивиться на своїх катів, він прийшов у ще більший захват.

– Це книжки одного старого джентльмена! – вигукнув Олівер, ламаючи руки. – Доброго, ласкавого старого джентльмена, який підібрав мене зовсім хворого, забрав до себе і врятував од смерті. Ох, будь ласка, поверніть йому все це – і книжки, і гроші! Мене залиште, мене не відпускайте хоч повік, але, будь ласка, будь ласка, поверніть йому гроші й книжки! Він подумає, що я украв їх. І старенька леді, і всі, всі, хто так дбав про мене, подумають, що я їх украв! Ох, згляньтесь на мене, поверніть їх!

І в нестямному розпачі Олівер упав навколішки перед Фейгіном, благально заломивши руки.

– Хлопець каже правду, – зауважив старий, нишком озираючи всіх присутніх і зсунувши кущуваті брови. – Твоя правда, Олівере, твоя правда. Вони й справді подумають, що ти їх украв. Ха-ха! – посміхнувся він, потираючи руки. – Це ж саме те, що нам треба, кращого ми б і не вигадали!

– Атож, – погодився Сайкс. – Я це відразу зметикував, як тільки побачив його в Кларкенвелі з книжками під пахвою. Нам таки пофортунило. Ті люди, певно, слиняві святенники, інакше вони не взяли б його до себе. І через поліцію вони його не шукатимуть – боятимуться, що їх змусять подати позов і малий врешті опиниться за ґратами. Тож він тепер наш з усіма бебехами.

Поки вони перемовлялись, Олівер переводив безтямний погляд з одного на другого, наче не розуміючи, що діється довкола, та коли Білл Сайкс замовк, він скочив на ноги й прожогом кинувся геть з кімнати, кричачи: «Рятуйте! Рятуйте!» – так несамовито, що в порожньому старому будинку луна загула аж до горища.

– Держи собаку, Білле! – скрикнула Ненсі і, підскочивши до дверей, зачинила їх за Фейгіном та обома його вихованцями, що кинулися навздогін. – Держи собаку! Він порве хлопчика!

– І добре зробить! – вигукнув Сайкс, намагаючись випручатися з рук дівчини. – Ану пусти, а то голову об стіну розчереплю.

– Бий мене, Білле, ріж мене! – кричала дівчина, щосили стримуючи його. – Але я не дам собаці порвати дитину, хоч убий, не дам!

– Не даси? – заскреготав зубами Сайкс. – Та я зараз саму тебе порву на шматки!

Грабіжник відштовхнув од себе дівчину в протилежний куток, і саме в цю мить повернувся Фейгін з обома злодійчуками, тягнучи за собою Олівера.

– Що тут коїться? – спитав старий, озираючись довкола.

– Дівка, здається, здуріла, – розлючено відповів Сайкс.

– Ні, не здуріла, – мовила Ненсі, бліда й засапана після боротьби. – Я зовсім не здуріла, Фейгіне. Не вір йому.

– Тоді замовкни й не галасуй, чуєш? – погрозливо глянув на неї старий.

– Ні, я не замовкну, – відповіла Ненсі, підвищивши голос. – Ну, що ти на це скажеш?

Містерові Фейгіну були добре знайомі звичаї й повадки тих представниць роду людського, до котрих належала Ненсі, а тому він дійшов висновку, що далі розмовляти з нею зараз небезпечно. І, щоб відвернути увагу присутніх, він обернувся до Олівера.

– Отже, ти хотів утекти, мій дорогесенький, га? – сказав він, беручи в руку сучкувату палицю, що лежала край каміна. – Га?

Олівер нічого не відповів. Він стежив за рухами старого й важко дихав.

– Ти кликав на допомогу, гукав поліцію, правда? – глузував Фейгін, хапаючи хлопця за руку. – Ми тебе вилікуємо від такої звички, паничику!

Він луснув Олівера по спині і замахнувся палицею вдруге, коли раптом Ненсі підскочила до нього, видерла палицю в нього з руки й пошпурила її в камін з такою силою, аж жарини бризнули на підлогу.

– Все, годі, Фейгіне! – вигукнула вона. – Хлопець у тебе в руках, чого тобі ще треба? Не мордуй його! Чуєте всі ви, не чіпайте його, а то я комусь із вас таке зроблю, що передчасно попаду на шибеницю.

Виголосивши цю погрозу, дівчина люто тупнула ногою й перебігла поглядом з єврея на грабіжника; кулаки її були стиснуті, губи стулені в тонку лінію, обличчя сполотніле від нестямного гніву.

Розгублено перезирнувшись із Сайксом, Фейгін спробував її утихомирити:

– Ну, Ненсі, так чудово ти ще ніколи не грала. Ха-ха! Моє серденько, ти справжня актриса!

– По-твоєму, я граю? – сказала дівчина. – Ну, то дивись, щоб я не переграла! Бо тоді, Фейгіне, тобі не минути лиха. Заздалегідь попереджаю вас обох: не чіпайте мене!

У знавіснілій жінці, надто коли до її природної запальності додаються нестяма і відчай, є щось таке, перед чим відступає більшість чоловіків. Старий побачив, що далі вдавати, ніби він сприймає лють Ненсі за гру, – безглуздо, і, мимоволі позадкувавши, кинув благальний, боязкий погляд на Сайкса, мовби натякаючи, що останнє слово тепер за ним.

Зрозумівши це німе благання і, можливо, відчуваючи, що він утратить гідність і авторитет, якщо відразу ж не приборкає міс Ненсі, містер Сайкс вивергнув з півсотні лайок та погроз безперервним суцільним потоком, який засвідчував його неабияку винахідливість. Проте вони не справили ніякого враження на ту, для кого призначались, а тому він удався до вагоміших аргументів.

– Це що таке? – вигукнув Сайкс, підкріпивши своє запитання дуже поширеним прокляттям, адресованим найліпшій окрасі людського обличчя; якби з кожних п'ятдесяти тисяч цих проклять на небі зважали бодай на одне, сліпота була б такою самою поширеною хворобою, як кір. – Що це таке? Хай мене грім поб'є! Та ти знаєш, хто ти й що ти?

– О так, це я чудово знаю, – істерично засміялася дівчина й похитала головою, марно силкуючись показати, що їй це байдуже.

– Ну, то сиди тихо! – гаркнув Сайкс, мов на свого собаку. – А то я заспокою тебе так, що ти покійницею станеш!

Дівчина засміялася ще істеричніше і, скинувши оком на Сайкса, відвернулася від нього й до крові закусила губу.

– Кому ж, як не тобі, – додав Сайкс, зневажливо дивлячись на неї, – кому ж, як не такій, як ти, виявляти людяність і шляхетність! Добрий мені друг для дитини, як ти його називаєш!

– Так, друг, господом богом присягаюся – друг! – палко вигукнула дівчина. – І краще б я крізь землю провалилась, краще б помінялася місцем з тими смертниками у в'язниці, перше ніж погодилася привести його сюди! Від сьогодні він стає злодієм, брехуном, нечистою силою, всім, що є на світі бридкого. Невже старому негідникові мало цього, невже треба ще й мордувати хлопця?

– Ну, ша, ша, Сайксе, – примирливо заговорив єврей, показуючи на хлопців, що з жадібною цікавістю спостерігали всю цю сцену. – Не забуваймо про чемність, Білле, не забуваймо про чемність!

– Чемність! – вигукнула дівчина, страшна в своїй люті. – Ти говориш про чемність, гаде? Ну, звісно, ти заслужив на чемність від мене! Ти навчив мене красти, коли я була вдвоє менша за нього! – Вона показала на Олівеpa. – I відтоді я дванадцять років краду для тебе, дванадцять років займаюся цим ремеслом! Ти цього не знаєш? Кажи! Не знаєш?

– Ну то й що! – спробував заспокоїти її старий. – Зрештою, це ж твій хліб!

– Атож, мій хліб, – вже не говорила, а криком кричала дівчина, захлинаючись нестримним потоком слів. – Це мій хліб, а холодні, мокрі, брудні вулиці – мій дім! А ти той падлюка, що погнав мене на ті вулиці, щоб я ходила ними вдень і вночі, вдень і вночі, аж до скону!

– Ти в мене добалакаєшся, – перебив її старий, якого ці докори дійняли до живого. – Я тобі ще не таке зроблю, як ти не заткнешся.

В нестямі дівчина шарпнула на собі волосся, одяг і кинулася на Фейгіна так несподівано, що, мабуть, залишила б на ньому сліди своєї помсти, якби Сайкс не встиг схопити її. Вона забилася в його руках, намагаючись випручатись, і зомліла.

– Тепер усе гаразд, – сказав Сайкс, кладучи її в кутку кімнати. – Коли вона казиться, в руках у неї страшенна сила.

Старий обтер чоло і з полегкістю всміхнувся, радіючи, що бучі кінець. Але ні він, ні Сайкс, ні пес, ні злодійчуки не надали, здавалося, ніякої ваги тому, що сталося: для них це було звичайне явище, пов'язане з їхнім ремеслом.

– Через отакі вибрики я не люблю мати справу з жінками, – зітхнув Фейгін, ставлячи на місце палицю. – Але вони хитрі, й у нашій справі без них не обійтися. Чарлі, покажи-но Оліверові, де спати.

– Певно, Фейгіне, йому не варто надягати завтра свій святковий костюм, – мовив Чарлі Бейтс.

– Ну, звісно, не варто, – відповів єврей, посміхаючись так само глузливо, як Чарлі.

Юний Бейтс, видимо задоволений дорученням, узяв палицю із свічкою, завів Олівера до сусідньої кухні, де на підлозі лежали кілька вже знайомих Оліверові матраців, і, зайшовшись нестримним реготом, дістав те саме старе дрантя, якого наш герой з такою радістю спекався був у містера Браунлоу. Це вбрання випадково показав Фейгінові лахмітник, що купив його, і саме воно навело злодіїв на Оліверів слід.

– Ану, скидай свого костюмчика, – звелів Чарлі. – Я віддам його Фейгіну, він про нього подбає. Ну й сміхота!

Сердешний Олівер неохоче роздягся. Юний Бейтс, згорнувши костюм, узяв його під пахву, вийшов з кімнати й замкнув за собою двері.

Невгавний регіт Чарлі й сокотіння міс Бетсі, яка завітала саме вчасно, щоб окропити водою свою подружку й привести її до тями різними іншими жіночими засобами, можливо, не давали б заснути людині в щасливішому стані, ніж Олівер. Але знеможений, змучений хлопець незабаром поринув у глибокий сон.