Текст книги "Пригоди Олівера Твіста"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 32 страниц)

– А як не докопаєтесь? – спитала Ненсі.

– Тоді, – провадив джентльмен, – ми не віддамо цього Фейгіна правосуддю без вашої згоди. Гадаю, в такому випадку я зможу навести докази, що змусять вас змінити своє рішення.

– І леді теж ручиться, що так воно й буде? – запитала дівчина.

– Ручуся, – відповіла Роза. – Даю вам слово честі.

– І Монкс ніколи не знатиме, як ви про все це довідалися? – спитала Ненсі, трохи помовчавши.

– Ні, не знатиме, – запевнив її джентльмен. – Ми так усе залагодимо, що він ніколи не здогадається.

– Весь свій вік я брехала і жила серед брехунів, – помовчавши, сказала дівчина, – але вашому слову вірю.

Після того як обоє запевнили, що на них можна цілком покластися, Ненсі тихим голосом, – шпигунові важко було розібрати деякі слова, – повідомила їм назву трактиру, звідки того вечора за нею почали стежити, і розповіла, де він міститься. Судячи з того, що вона час від часу замовкала, могло здатися, ніби джентльмен похапки записує потрібні йому відомості. Докладно описавши всі прикмети того кварталу і найвигідніше місце, з якого можна спостерігати трактир, не привертаючи до себе уваги, а також повідомивши, коли саме Монкс найчастіше буває там, Ненсі на мить замислилась, немовби намагаючись чіткіше пригадати його зовнішність та манери.

– Він високий, міцної будови, – сказала дівчина, – але худорлявий, ходить, неначе скрадаючись, і безперестанно озирається через плече то в один бік, то в другий. І запам'ятайте – очі в нього глибоко посаджені, глибше, ніж у будь-кого іншого, тож досить, мабуть, і цієї прикмети, щоб упізнати його. Волосся та очі чорні, обличчя смагляве, змарніле й виснажене, хоча йому не більше як двадцять шість – двадцять вісім років; губи бліді й покусані, бо на нього часом находить таке, що він інколи навіть руки кусає собі до крові… чого це ви здригнулися? – спитала дівчина, затнувшись.

Джентльмен поквапливо відповів, що це їй здалося, й попросив говорити далі.

– Частину з того, що я вам розповіла, – сказала дівчина, – я почула од відвідувачів трактиру, про який вам казала, бо сама бачила його тільки двічі, і обидва рази він був закутаний у широкий плащ. Здається, це й усе, що я можу вам розповісти. А втім, стривайте, – додала вона. – На шиї в нього, коли він повертає голову, ви побачите під краваткою…

– Широкий червоний шрам, наче від опіку? – вигукнув джентльмен.

– Як?! Виходить, ви його знаєте? – спитала дівчина.

Юна леді аж скрикнула від подиву, якийсь час усі троє стояли мовчки, і шпигун виразно чув, як вони дихають.

– Здається, знаю, – порушивши мовчанку, сказав джентльмен. – Принаймні, наскільки можна судити з вашого опису. А там побачимо. На світі є чимало людей, навдивовижу схожих один на одного. То, може, це й не він.

Отак говорячи з удаваною байдужістю, він ступив два чи три кроки до закутка, де зачаївся шпигун, про що той здогадався, досить чітко почувши бурмотіння старого джентльмена: «Це напевне він!»

– Ви, дівчино, зробили нам велику послугу, – сказав він, повернувшись, судячи з голосу, на те місце, де стояв раніше, – і я хотів би чимось вам віддячити. Скажіть, що я можу для вас зробити?

– Нічого, – відповіла Ненсі.

– Не відмовляйтесь, – промовив джентльмен таким лагідним тоном, що міг би розчулити і більш жорстоке та черстве серце. – Подумайте добре і скажіть мені.

– Нічого, сер, – повторила дівчина і заплакала. – Мені нічим не можна допомогти. Повірте, для мене вже надії немає.

– Ви самі позбавляєте себе надії, – сказав джентльмен. – Ваше минуле безвідрадне, ви змарнували свої молоді сили й ті неоціненні скарби, якими господь наділяє нас лише один раз і ніколи не обдаровує знову, але в майбутньому для вас ще є надія. Я не хочу сказати, що в нашій волі повернути вам душевний спокій, бо він приходить, коли його шукають. Але тихий, безпечний притулок в Англії або ж – якщо ви боїтеся тут лишатись – десь за кордоном ми не тільки можемо, а й усім серцем прагнемо вам дати. Ще не займеться новий день, ще й річка не прокинеться від першого подиху ранку, а ви вже будете далеко від своїх колишніх спільників і зникнете для них безслідно, мов западетесь крізь землю. Ходімо! Я не хотів би, щоб ви повернулись туди і перемовились бодай одним словом з вашими товаришами, чи кинули погляд на знайомі кубла, або ж вдихнули того повітря, що несе для вас отруту і смерть. Облиште все, поки не пізно, скористайтеся зі слушної нагоди!

– Тепер вона погодиться! – вигукнула юна леді. – Я бачу, вона вагається.

– Боюся, це не так, моя люба, – сказав джентльмен.

– Авжеж, сер, я не погоджуся, – мовила дівчина після внутрішньої боротьби. – Я мов ланцюгом прикута до свого минулого життя. Тепер воно мені гидке й ненависне, але я не можу його змінити. Я, мабуть, зайшла надто далеко, щоб повернутись… А втім, не знаю, бо якби ви колись раніше зі мною про це заговорили, я б лише засміялась у відповідь. Та що це! – скрикнула вона, збентежено оглядаючись. – На мене знову нападає страх. Треба швидше йти додому.

– «Додому»! – повторила юна леді з притиском:

– Так, додому, леді, – відгукнулась дівчина. – В той дім, який я сама для себе створила ділами всього свого життя. Нам треба розійтися. Мене можуть вистежити або побачити випадково. Ідіть же! Якщо я справді зробила вам послугу, то про одне прошу вас: залиште мене і дайте мені йти своїм шляхом.

– Умовляти її далі – марна річ, – зітхнувши, сказав джентльмен. – Може, ми наражаємо її на небезпеку, затримуючи тут. Вона й так, мабуть, уже затрималась довше, ніж розраховувала.

– Так, так, – підтвердила дівчина. – Я вже спізнилася.

– Яка ж доля чекає її, бідну? – вигукнула юна леді.

– Яка доля? – перепитала дівчина. – Погляньте он туди, леді. Бачите темну воду? Скільки разів ви читали про таких, як я, що кидалися в річку, не лишивши після себе жодної живої душі, яка пожалкувала б за ними? Мине кілька років, а, може, й місяців, і настане й моя черга…

– Не кажіть так, благаю вас! – відгукнулася, схлипнувши, юна леді.

– Ви ніколи не почуєте про це, люба леді. І не дай боже, щоб вам доводилось чути про такі страхіття, – відповіла дівчина. – Прощайте, прощайте!

Джентльмен відвернувся.

– Ось гаманець! – вигукнула юна леді. – Візьміть його заради мене. Хай у вас буде трохи грошей на чорну годину.

– Ні! – відповіла дівчина. – Я зробила це не задля грошей; лишіть мені бодай цю втіху. Але… дайте мені що-небудь з ваших речей; я хотіла б мати щось таке… ні, ні, не перстень… ваші рукавички або носову хусточку, – щоб зберегти на згадку про вас, люба леді. Ось так… Дякую. Хай благословить вас господь. Прощайте! Прощайте!

Сильне хвилювання дівчини, а також побоювання, що її можуть викрити й жорстоко покарати, очевидно, змусили джентльмена якнайшвидше вволити її бажання й залишити саму. Почулися кроки, що віддалялися, і голоси стихли.

Незабаром постаті юної леді та її супутника появилися на мосту. Вони спинилися на верхній площадці сходів.

– Стривайте! – вигукнула юна леді, прислухаючись. – Вона, здається, кличе нас. Мені почувся її голос.

– Ні, моя люба, – мовив містер Браунлоу, сумно оглядаючись, – вона не рушила з місця і стоятиме там, аж доки ми підемо,

Роза Мейлі все ще вагалася, та старий джентльмен узяв її під руку й майже силоміць повів уперед. Коли вони зникли з очей, Ненсі повалилася на камінну приступку, простягнувшись ледь не на весь зріст, і гіркими слізьми вилила свій душевний біль.

Нарешті вона звелася і непевною ходою, похитуючись, піднялася сходами на вулицю. Здивований тим, що почув, шпигун якийсь час ще стояв нерухомо на своєму місці, а тоді, кілька разів сторожко озирнувшись навколо і впевнившись, що поблизу нікого немає, поволі вибрався зі своєї схованки й, скрадаючись у тіні попід стіною, як він це робив, спускаючись сюди, піднявся нагору.

Діставшись до верхнього східця, Ной Клейпол ще не раз оглянувся, аби впевнитись, що за ним не стежать, і щодуху помчав до Фейгінової домівки.

Розділ XLVII

Фатальні наслідки

До світанку лишалося ще годин зо дві; восени цей час справедливо називають найглупішою порою ночі; вулиці тоді тихі й безлюдні, усі звуки немов завмерли, і навіть розпуста й бешкет порозходилися по домівках на відпочинок. О цій-от тихій, безгомінній порі Фейгін сидів у своєму лігві. Обличчя його було таке бліде й перекошене, а очі такі червоні, наче налиті кров'ю, що він скидався не на людину, а скоріш на потворний привид, який постав, розтривожений злим духом, прямо з домовини.

Він сидів, скоцюрбившись перед згаслим каміном, загорнувшись у стару подерту ковдру і втупивши очі в свічку, що догорала на столі поряд. Праву руку Фейгін тримав коло рота і в задумі гриз довгі чорні нігті, виставляючи напоказ свої беззубі ясна, на яких де-не-де стирчали ікла, схожі на зуби собаки чи пацюка.

На підлозі, простягтись на матраці, міцно спав Ной Клейпол. Фейгін часом кидав на нього погляд, а потім знову втуплювався в свічку, обгорілий гніт якої перегнувся майже навпіл, а гарячий лій капотів на стіл, засвідчуючи тим, що думки старого десь далеко.

Так воно насправді й було. Досада з того, що зірвався так добре обміркований план; ненависть до дівчини, яка наважилася злигатися зі сторонніми; цілковита невіра в те, що вона відмовилася видати його; гірке розчарування, що втрачено нагоду помститися Сайксові; страх перед викриттям, розоренням, смертю – все це розпалювало в ньому шалену лють. Чорні думки кружляли, мов вихор, у Фейгіновій голові, а в душі його тим часом народжувалися найжахливіші заміри.

Він сидів, не змінюючи пози і начебто не помічаючи, як збігає час, доки його сторожке вухо не вловило звуків ходи на вулиці.

– Нарешті, – пробурмотів він, проводячи долонею по гарячих, пересохлих губах. – Нарешті!

Тихо задзеленчав дзвоник. Старий безгучно піднявся сходами до дверей і незабаром повернувся в супроводі закутаного по саме підборіддя чоловіка, що ніс під пахвою клунок. Чоловік сів на стілець і скинув плащ – Фейгіновим очам відкрилася кремезна постать Сайкса.

– На, бери, – сказав грабіжник, поклавши клунок на стіл, – і подбай про те, щоб якомога більше за нього виручити. Немало було клопоту, щоб добути його, – я сподівався прийти сюди на три години раніше.

Фейгін узяв клунок, замкнув у шафу й знову сів на своє місце. Він не вимовив ні слова, але ні на мить не спускав очей з грабіжника; а тепер, коли вони сиділи один проти одного, лицем до лиця, він ще пильніше подивився на нього. Губи Фейгіна так сіпались, а обличчя так спотворилося від хвилювання, яке охопило його, що грабіжник мимохіть відсунув свого стільця і з неприхованим жахом поглянув на старого.

– Що з тобою? – спитав Сайкс. – Чого це ти на мене вирячився?

Фейгін звів праву руку й погрозив тремтячим вказівним пальцем; але він був такий/збуджений, що втратив мову.

– Прокляття! – вигукнув Сайкс, стривожено намацуючи щось у себе на грудях. – Він сказився. Треба стерегтися.

– Ні, ні, – заспокоїв його Фейгін, здобувшись на голос. – Це не тебе стосується, Білле… Проти тебе… я нічого не маю.

– Нічого не маєш! Он як! – вигукнув Сайкс, похмуро дивлячись на нього й наче ненавмисне перекладаючи пістолета з однієї кишені до другої, зручнішої. – Комусь із нас пощастило. Тільки кому – не має значення.

– Я зараз таке скажу тобі, Білле, – почав Фейгін, присуваючи свого стільця ближче до нього, – від чого ти почуватимеш себе гірше, ніж я.

– Невже? – недовірливо спитав грабіжник. – То кажи ж! І хутчій, бо Ненсі подумає, що я пропав.

– «Пропав»! – скрикнув Фейгін. – Вона вважає, що це діло певне.

Сайкс збентежено поглянув йому в очі і, не знайшовши в них відповіді, схопив його величезною своєю лапою за комір і щосили трусонув.

– Та не тягни ж! – вигукнув він. – А то я з тебе душу виб'ю! Розтули вже рота й скажи просто і ясно, що ти там знаєш. Ну ж бо, собако паршивий, викладай усе мерщій!.

– Припустімо, що хлопчина, який лежить отам… – почав Фейгін.

Сайкс глянув у той бік, де спав Ной, ніби раніше не помітив його.

– Ну, – сказав він, знов обертаючись до Фейгіна.

– Так от, припустімо, що цей хлопчина, – вів далі Фейгін, – надумав накапати на нас… засипати нас усіх… спочатку знайшов для цього потрібних людей, потім змовився з ними про зустріч на вулиці, описав їм наші прикмети – всі ознаки, за якими нас можна впізнати – і місце. Де нас найкраще схопити. Припустімо, що він усе це вчинив і до того ж, довідавшись про те чи те дільце, до якого ми всі – хто більше, хто менше – причетні, розповів і про нього – так, з власного почину; не тому, що його схопили і допитували, посадивши на хліб і воду, і не тому, що священик щось йому нашептав, – ні, з власного почину, просто собі на втіху; ночами він виходив крадькома на вулицю, розшукував тих, які прагнуть нашої погибелі, і викладав їм усе, що знав. Та чи ти слухаєш мене? – закричав єврей, і в очах його спалахнула лють. – Коли б він так зробив, – що тоді?

– Що тоді? – перепитав Сайкс, брутально вилаявшись. – Якби він дожив до мого приходу, то я розвалив би йому голову своїм залізним закаблуком на стільки часток, скільки волосин у нього на голові.

– Ну, а коли б це зробив я? – майже криком закричав Фейгін. – Я, котрий так багато знає і міг би стількох людей спровадити на шибеницю, не кажучи вже про себе.

– Не знаю… – процідив крізь зуби Сайкс, сполотнівши на саму думку про таку можливість. – Я б накоїв чогось у в'язниці, за що на мене наклали б кайдани, і якби нас судили разом, то я привселюдно навалився б на тебе й розкраяв би тобі кайданами голову. В мене вистачило б сили, – пробурмотів грабіжник, хизуючись своєю м'язистою рукою, – розчерепити її так, наче по ній проїхав навантажений віз.

– Ти справді зробив би це?

– Чи зробив би? – спитав грабіжник. – А ти спробуй…

– Ну, а якби то був Чарлі, або Пройда, або Бет, або…

– Мені однаково хто, – нетерпляче перебив його Сайкс. – Хоч хто б там був, а я б розправився з ним точнісінько так само.

Фейгін пильно поглянув на грабіжника і, зробивши знак, щоб той помовчав, схилився над матрацом на підлозі і почав термосити хлопця, намагаючись розбудити його. Сайкс теж нахилився вперед і, спершись руками на коліна, здивовано спостерігав Фейгіна, не розуміючи, куди той хилить своїми розпитами та натяками.

– Болтере! Болтере! От бідолаха! – вигукнув Фейгіп і подивився на Сайкса з диявольською посмішкою, ніби наперед смакуючи те, що мало зараз статися. Далі заговорив повільно, наголошуючи окремі слова: – Він утомився… втомився, бо довго стежив за нею… чуєш, Білле? – стежив за нею…

– Що ти хочеш цим сказати? – здивувався Сайкс, відкинувшись на спинку стільця.

Замість відповіді Фейгін знову схилився до сплячого і, підвівши, посадовив, окликнувши його кілька разів. Зрештою Ной почув вигадане ним самим ім'я, продер очі й, голосно позіхнувши, сонно озирнувся навколо.

– Розкажи нам про те – знову розкажи, щоб і він почув, – сказав старий, киваючи на Сайкса.

– Про що це? – спросоння роздратовано буркнув Ной,

– Та про… Ненсі, – мовив Фейгін, ухопивши Сайкса за зап'ясток, щоб він, бува, не вискочив з дому, не дослухавши до кінця. – Ти йшов за нею назирці?

– Йшов.

– До Лондонського мосту?

– Угу.

– Там вона зустріла двох?

– Зустріла.

– Джентльмена і леді, до якої вона вже раніше ходила з власного почину? Вони попросили її видати всіх спільників, і першого Монкса, що вона й зробила, і дати його прикмети, що вона теж зробила. Потім вони попросили назвати будинок, де ми сходимось, – вона назвала; описати місце, з якого найкраще спостерігати за будинком, – вона описала; сказати час, коли ми найчастіше приходимо туди, – вона сказала. Все це вона зробила. Вона розповіла геть усе, – і ніхто її до того не спонукав, ніхто не силував. Так чи ні? Я правду кажу?! – несамовито кричав Фейгін.

– Чистісіньку правду, – відгукнувся Ной, чухаючи потилицю. – Все так і було, як ви говорите.

– А що вона казала про минулу неділю?

– Про минулу неділю? – перепитав Ной, ніби пригадуючи. – Та я ж уже вам розповідав.

– Ще раз розкажи! Ще раз! – кричав Фейгін так, що аж піна виступила на губах; однією рукою він ще міцніше вчепився в Сайксову руку, а другою вимахував у повітрі.

– Вони спитали її… – сказав Ной, який уже встиг трохи очуматися від сну і, очевидно, почав здогадуватися, хто такий Сайкс. – Вони спитали її, чому вона не прийшла, як обіцяла, минулої неділі. Вона відповіла, що не змогла.

– А чому? Скажи йому причину.

– Тому що її силоміць затримав удома Білл – чоловік, про якого вона їм уже розповідала, – відповів Ной.

– Що ж вона ще казала про нього? – вигукнув Фейгін. – Що вона казала про чоловіка, про якого розповідала раніше? Ну ж бо скажи йому, скажи.

– Ну, що їй не так легко піти з дому, не сказавши куди, – відповів Ной, – і що за першим разом, щоб побачитися з тією леді, вона… ха-ха-ха! – так смішно мені зробилось, коли я це почув, – вона дала йому опію.

– Сто чортів! – вигукнув Сайкс, оскаженіло вириваючись з рук єврея. – Пусти мене!

Відштовхнувши старого, він вискочив з кімнати і, як навіжений, побіг по сходах.

– Білле! Білле! – кричав Фейгін, кинувшись за ним навздогін. – Ще одне слово. Тільки одне слово.

Він так і не встиг би сказати це слово, якби двері не були замкнені; грабіжник марно витрачав зусилля й прокльони, намагаючись їх висадити, коли старий, захекавшись, наздогнав його.

– Випусти мене! – вигукнув Сайкс. – Не говори зі мною – це небезпечно. Кажу тобі, випусти!

– Вислухай мене, Білле, – попрохав Фейгін, поклавши руку на замок. – Ти не поведешся з нею…

– Ну? – озвався той.

– Ти не поведешся з нею… надто… круто?

Вже займався ранок і було досить видно, щоб обоє могли розгледіти обличчя один одного. Вони обмінялися швидким поглядом – в очах обох спалахнув вогонь, що непомильно виказував їхні почуття.

– Я хочу сказати, – мовив Фейгін, не приховуючи, що вважає зайвим прикидатися далі, – не надто круто з огляду на нашу безпеку. Дій розважливо, будь обачний.

Сайкс нічого не відповів і, розчинивши навстіж двері, які Фейгін відімкнув, вибіг на безлюдну вулицю.

Ні разу не спинившись, ні на мить не завагавшись, не озираючись ні праворуч, ні ліворуч, не підводячи очей до неба й не опускаючи їх долі, дивлячись просто себе з диким рішучим виглядом і так зціпивши зуби, що під шкірою випнулися вилиці, грабіжник мовчки мчав щодуху, не стишуючи ходи, аж поки опинився біля дверей свого житла. Він тихо відімкнув двері ключем і, безгучно ступаючи, піднявся сходами нагору; ввійшовши до своєї кімнати, він двічі повернув ключ у замку, присунув до дверей важкий стіл і відхилив запону ліжка.

Дівчина лежала напівроздягнена. Прихід Сайкса розбудив її, вона підвелася й поглянула на нього сполоханими очима.

– Вставай! – крикнув він.

– Це ти, Білле? – спитала дівчина, зрадівши його появі.

– Я, – відказав він. – Вставай.

У кімнаті горіла свічка, але Сайкс вихопив її з підсвічника й шпурнув у камін. Помітивши, що вже розвидняється, дівчина встала і хотіла підняти штори.

– Облиш, – сказав Сайкс, заступаючи їй дорогу до вікна. – Для того, що мені треба зробити, і так досить світла.

– Чого це ти так на мене дивишся, Білле? – запитала дівчина тихим, переляканим голосом.

Якийсь час грабіжник сидів, важко дихаючи, з роздутими ніздрями, і пильно дивився на дівчину, а тоді схопив її за голову й за шию, витяг насеред кімнати й, озирнувшись на двері, затулив їй рота своєю важкою лапою.

– Білле, Білле! – хрипіла дівчина, відбиваючись від нього з усією силою смертельного переляку. – Я… я не кричатиму… і не плакатиму… не покличу на поміч… тільки вислухай мене… скажи мені хоч слово… скажи, що я таке зробила?

– Ти сама знаєш, клята відьма! – відказав грабіжник, ледве переводячи подих. – Тебе цю ніч вислідили, підслухали кожне твоє слово.

– Так пощади моє життя – заради господа бога, – як я пощадила твоє, – благала дівчина, чіпляючись за його руки. – Білле, голубе, невже в тебе рука підніметься вбити мене? О, подумай про те, від чого я відмовилась задля тебе хоча б цієї ночі. Ще є час подумати й уберегти себе від злочину – я не випущу твоїх рук, ти не зможеш одірватись від мене. Білле, Білле, ради господа бога, ради самого себе, ради мене – зупинись, поки не пролив мою кров! Я була вірна тобі, присягаюся своєю грішною душею, я була вірна!

Сайкс робив відчайдушні зусилля, щоб вивільнити руки, однак дівчина міцно обхопила їх, і хоч як він силкувався, але так і не зміг відірвати її від себе.

– Білле! – скрикнула дівчина, намагаючись покласти голову йому на груди. – Сьогодні вночі джентльмен і та добра леді пропонувала мені виїхати за кордон, де я могла б тихо й мирно дожити віку. Дозволь мені побачитися з ними ще раз і навколішках благати тієї самої ласки й для тебе; ми покинемо це жахливе місто і далеко одне від одного заживемо кращим життям; ми не згадуватимемо про минуле, хіба що тільки в молитвах, і більше не зустрінемось. Ніколи не пізно покаятися. Так вони мені казали… і я відчуваю тепер, що це правда… Але для цього потрібен час… нам потрібно хоча б трохи часу.

Грабіжник нарешті вивільнив одну руку і вихопив пістолет. Але хоч як засліпила його лють, в голові у нього майнула думка, що його неодмінно схоплять, копи він вистрелить, і він щосили двічі вдарив дівчину пістолетом по зверненому до нього обличчю, що майже торкалось його власного.

Вона похитнулась і впала, заливаючись кров'ю, що линула з глибокої рани на лобі; та відразу якось підвелася на коліна, вийняла з-за пазухи білу хусточку – подарунок Рози Мейлі і, піднісши її у стулених долонях до неба так високо, як тільки дозволяли їй слабкі сили, останнім своїм подихом звернулася до творця, благаючи про милосердя.

Страх було дивитися на неї. Вбивця, заточуючись, відступив до стіни і, затуливши очі рукою, схопив важку палицю й ударив її по голові.