Текст книги "Пригоди Олівера Твіста"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 32 страниц)

Олівер пробрався на старий цвинтар і, присівши на зелений горбочок, дав волю сльозам.

День видався такий тихий і погожий, залитий сонцем довколишній краєвид сяяв такою красою, пташки так весело співали у вітті, гайворон так вільно ширяв у небесній блакиті, все довкола повнилося таким переможним торжеством життя, що коли хлопчик звів догори свої зболілі очі, йому раптом спало на думку: ні, о такій норі не вмирають, і Роза не умре, не може вмерти, коли навіть ці найпростіші істоти живуть і радіють; могили час копати холодної, безрадісної зими, а не сонячного, запашного літа. Олівер уже ладен був навіть повірити, що саван призначений лише для тих, хто помер у старезному віці, і ніколи не огортає своїми страшними складками тіла молоді і прекрасні.

Аж раптом ці дитячі думки урвав удар церковного дзвона. Дзвін бамкнув ще і ще раз, сповіщаючи про похорон. Брама відчинилась, і на цвинтар увійшла погребальна процесія; до грудей бідно вдягнених людей були пришпилені білі розетки – отже, небіжчик помер молодим. Простоволосі, вони обступили могилу, і серед тих, що плакали, була мати – донедавна мати. А сонце світило так само ясно, і пташки співали собі, наче нічого й не сталося.

Повертаючись додому, Олівер згадував, як дбала про нього Роза, і душу його зігрівала надія, що все ж таки знову настануть щасливі часи; тоді вже він робитиме все, геть усе, щоб довести їй свою любов і вдячність! Ні, він не мав підстав докоряти собі за черствість чи неуважність – його відданість дівчині була беззастережна; а проте в пам'яті зринали численні випадки, коли, як тепер йому здавалося, він міг би виявити більше старанності, більше запопадливості, – і кожен такий спогад краяв його серце гострим болем. Не забуваймо, ніколи не забуваймо про чуйність у своїх стосунках з ближніми нашими, бо кожна смерть викликає в тих небагатьох, хто знав небіжчика, гірке усвідомлення власної недбалості, легковажності, забудькуватості – і невикористаних можливостей перепроситися за них. Немає гризоти, гіршої за запізнілу, і уникнути її тортур можна лише в один спосіб – пам'ятаючи про це.

Олівер застав місіс Мейлі в маленькій вітальні. В нього похололо на серці: старенька доти не відходила від ліжка хворої, і він злякано подумав, яка причина примусила її покинути кімнату дівчини. Виявилося, що Роза поринула в глибокий сон, прокинувшись від якого, вона або одужає й повернеться до життя, або скаже їм останнє «прощай».

Не знати, скільки годин вони просиділи, прислухаючись, боячись бодай словом порушити тишу. Принесли обід, але вони до нього не доторкнулись; відсутнім, невидющим поглядом стежили вони за сонцем, яке опускалося дедалі нижче і врешті залило небо й землю тими соковитими барвами, що передують сутінкам. Нараз вони насторожилися, почувши чиїсь кроки, і мимоволі кинулися до дверей. Увійшов містер Лосберн.

– Що з Розою? – вигукнула старенька. – Кажіть одразу. Я все стерплю, тільки не цю непевність! Кажіть же, бога ради!

– Заспокойтеся, – мовив лікар, підтримуючи її. – Прошу вас, моя люба, заспокойтеся.

– Пустіть мене, заради всього святого! Дівчинко моя! Вона вмерла! Вона вмирає!

– Ні! – палко скракиув лікар. – Присягаюся всеблагим і милостивим господом нашим – вона житиме на радість усім нам ще довгі літа!

Старенька вклякла навколішки і склала була руки, але сили, що так довго підтримували її, відлетіли до неба разом з першими словами вдячної молитви, і вона впала на руки свого друга.

Розділ XXXIV

подає деякі попередні відомості про одного молодого джентльмена, що вперше з'являється на сцені, й оповідає про нову Оліверову пригоду

Від надміру щастя Олівер був сам не свій. Несподівана звістка ошелешила його, він не міг ні плакати, ні говорити, ні спочивати. Він навіть не розумів як слід, що відбувається довкола, аж поки, наблукавшись до знемоги у вечірній тиші, не зайшовся плачем, який враз полегшив йому душу й прояснив думки, і тільки тоді він усвідомив по-справжньому, яке щастя принесла з собою ця зміна, який нестерпний тягар звалився з його душі.

Вже смеркло, коли Олівер повертався додому з великим оберемком квітів, які він добирав з особливою любов'ю, щоб прикрасити кімнату хворої. Швидко простуючи дорогою, він раптом почув, що його наздоганяє на всьому скаку якийсь екіпаж, озирнувся й побачив карету. Коні мчали учвал, а дорога була така вузька, що йому довелось притиснутися до якихось воріт, щоб пропустити їх.

Коли карета проминула його, Олівер побачив у її вікні гладкого чоловіка в білому нічному ковпаку; обличчя видалося хлопчику знайомим, але розгледіти його за ту коротку мить він не встиг. Та за мить білий ковпак висунувся з вікна і громовий голос наказав кучерові спинитись, що той і зробив, осадивши розгарячених коней. Білий ковпак знову вистромився з вікна, і той самий голос окликнув Олівера:

– Агов! – крикнув голос. – Олівере, що чути? Як там міс Роза? Ну кажи ж!

– Це ви, Джайлзе? – вигукнув Олівер, підбігаючи до карети.

Джайлз струснув своїм нічним ковпаком і розтулив був рота, щоб відповісти, коли раптом його відштовхнув молодий джентльмен, який сидів у другому кутку карети.

– Як вона? – схвильовано крикнув він. – Відповідай одним словом: краще чи гірше?

– Краще, набагато краще! – квапливо відповів Олівер.

– Слава богу! – вигукнув джентльмен. – А ти певен цього?

– Цілком, сер! їй стало краще лише кілька годин тому, і містер Лосберн каже, що небезпека зовсім минула, Не кажучи більше ні слова, джентльмен відчинив дверцята, зіскочив на землю і, схопивши Олівера за руку, відвів убік.

– Це правда? Ти певен, що не помиляєшся, хлопчику мій? – спитав він тремтячим голосом. – Прошу, не обманюй мене, не буди марних надій!

– Я б нізащо не обманув, сер, – відповів Олівер. – Можете не сумніватись. Містер Лосберн сказав, що міс Роза житиме на радість нам ще довгі літа. Так і сказав – я сам чув.

Від згадки про ту щасливу хвилину на очах Олівера виступили сльози. Незнайомець відвернувся й кілька хвилин простояв мовчки. Оліверові здалося, що з грудей його вихоплюється ридання, але, добре розуміючи, що робиться в нього на душі, він вирішив не турбувати прибульця зайвими словами і вдав, ніби уважно роздивляється свій букет.

Тим часом містер Джайлз у своєму білому ковпаку сидів на приступці карети, спершись ліктями на коліна, і витирав очі синьою в білий горошок бавовняною хусткою. Видно було, що хвилювання його аж ніяк не вдаване: коли бідолаха обернувся на оклик молодого джентльмена, очі його були зовсім червоні.

– Знаєте, Джайлзе, – мовив той, – ви, мабуть, їдьте далі самі, а я піду поволі пішки, щоб зібрати думки перед зустріччю з матір'ю. Скажете їй, що я незабаром прийду.

– Даруйте, містере Гаррі, – відповів Джайлз, востаннє обтираючи свою пом'яту фізіономію, – але, коли ваша ласка, доручіть це форейторові. Мені не можна показуватися покоївкам у такому вигляді, сер, бо вони раз і назавжди втратять до мене повагу.

– Що ж, хай буде по-вашому, – всміхнувся Гаррі Мейлі. – Нехай кучер їде з нашими речами вперед, а ви йдіть з нами. Тільки спершу перемініть свій нічний ковпак на щось пристойніше, а то люди вважатимуть нас за божевільних.

Спохопившись, містер Джайлз здер з голови й похапцем сунув до кишені свій недоладний головний убір і взяв з карети звичайного солідного капелюха. Потім карета поїхала вперед, а Джайлз, містер Мейлі й Олівер неквапно рушили пішки.

По дорозі Олівер раз у раз скидав зацікавлений погляд на гостя. То був молодик років двадцяти п'яти, середнього зросту, з гарним відкритим обличчям і приємними, невимушеними манерами. Незважаючи на різницю в роках, Гаррі був дуже схожий на місіс Мейлі, – якби він навіть не назвав її своєю матір'ю, Олівер, певно, й сам здогадався б, ким вона йому доводиться.

Місіс Мейлі нетерпляче виглядала свого сина з ґанку будиночка. Обнімаючись, обоє не приховували свого хвилювання.

– Мамо, чому ти не написала мені раніше? – прошепотів Гаррі.

– Я написала, – відповіла місіс Мейлі, – але вирішила не посилати листа, поки не почую, що скаже містер Лосберн.

– Але чи слід було зволікати, коли могло статися те, що мало не сталося? Якби Роза… ні, я не можу вимовити цього слова… якби її хвороба скінчилась інакше, ти б сама собі ніколи цього не простила! І мене зробила б нещасним на все життя.

– Якби сталось оте, Гаррі, – сказала місіс Мейлі, – твоє серце, боюся, однаково розбилося б назавжди, і один день туди чи сюди його б не врятував.

– Чи ж дивно було б, якби воно розбилось? – вигукнув молодий джентльмен. – А втім, «якби» тут – зайве слово. Ви це знаєте, мамо… Дуже добре знаєте…

– Так, я знаю, що Роза гідна найпалкішого, найчистішого кохання, яке тільки може існувати на землі. Я знаю, що її любов і відданість заслуговують не на просту взаємність, а на глибоке й невмируще почуття. Коли б я не знала цього, коли б до того ж не була певна, що найменша зміна в ставленні до неї того, кого вона любить, заподіє їй смертельну рану, мені б не так важко було виконати свій обов'язок, бо тоді б сумніви не краяли моєї душі і я зробила б це з легким серцем.

– Ви жорстокі до мене, мамо, – мовив Гаррі. – Невже ви й досі вважаєте мене хлопчиком, який не знає, чого він хоче, й не може розібратись у власних почуттях?

– Я вважаю, мій любий сину, – відповіла місіс Мейлі, кладучи йому руку на плече, – що молодості властиві благородні поривання, високі почуття, які тривають, однак, недовго; і що, задоволені, такі почуття зникають так само швидко, як виникли. А головне, я вважаю, – провадила вона, пильно дивлячись синові в очі, – що коли вразливий, запальний, честолюбний хлопець одружується з дівчиною, ім'я якої – не з її вини – заплямоване, то існує небезпека, що безсердечні, злі люди почнуть паплюжити і її і їхніх дітей, і що більших успіхів домагатиметься він у житті, то частіше будуть з нього глумитися. І тоді може настати день, коли, всупереч усій доброті й шляхетності своєї вдачі, він пошкодує, що так зав'язав собі життя, а вона, знаючи про це, жорстоко страждатиме.

– Мамо, – нетерпляче сказав Гаррі, – на таке здатен лише хам, недостойний називатися мужчиною і недостойний тієї дівчини.

– Це ти так думаєш тепер, Гаррі.

– І думатиму так завжди! – вигукнув він. – За ці два дні я натерпівся таких мук, що вже не можу більше мовчати про своє кохання, яке, – ви й самі це знаєте, – народилося не вчора і не знічев'я. Розі – моїй любій, славній Розі – я віддав своє серце, покохав її так щиро, як тільки може чоловік кохати жінку. До неї звернені всі мої думки, прагнення, надії, і, стаючи між нею й мною, ви позбавляєте мене найдорожчої мрії, розбиваєте моє щастя й моє життя. Мамо, поміркуйте про це, зрозумійте: йдеться про щастя вашого сина, а не про якусь примху чи дрібничку,

– Ох, Гаррі, – відповіла місіс Мейлі, – саме тому, що я добре розумію гарячі, вразливі серця, мені хочеться захистити їх від страждань. І годі, давай сьогодні не будемо більше про це: вже й так сказано забагато.

– В такому разі нехай останнє слово буде за Розою, – перебив її Гаррі. – Пообіцяйте, що ви не нав'язуватимете їй своїх категоричних поглядів, не ставитимете мені перепон.

– Обіцяю, – сказала місіс Мейлі. – Але я прошу тебе зважити…

– Я вже зважив усе! – нетерпляче вигукнув Гаррі. – Мамо, я зважував це не рік і не два, я зважую це, відколи навчився мислити по-дорослому. Мої почуття не змінились і не зміняться ніколи. Тож чому я маю придушувати їх, кому потрібне це безглузде зволікання? Ні! Перше ніж я поїду звідси, Роза мене вислухає.

– Гаразд, хай буде так, – мовила місіс Мейлі.

– Мамо, ви сказали це так, наче ви певні, що вона вислухає мене байдуже.

– Ні, не байдуже, – відповіла старенька. – Зовсім не байдуже.

– А як? – наполягав молодик. – Може, вона покохала когось іншого?

– Звичайно, ні, – відповіла мати. – Коли не помиляюсь, її серце належить тобі, і тільки тобі. Але я хочу сказати ось що, – повела вона далі, не даючи синові заговорити. – Перше ніж робити цей остаточний вибір, перше ніж цілком віддатися цій солодкій мрії, подумай, мій любий сину, про минуле Рози, поміркуй, якого рішення вона може дійти, знаючи про своє темне походження, зваж на те, що в ім'я любові до нас ця благородна, цілісна натура готова йти на будь-які, навіть найбільші, жертви.

– Що ви хочете цим сказати?

– Здогадайся сам, синку. А мені вже час іти до неї. Хай благословить тебе господь!

– Але ми ще побачимося сьогодні, мамо? – схвильовано спитав Гаррі.

– Пізніше, коли я зможу залишити Розу, – відповіла старенька.

– Ви скажете їй, що я приїхав?

– Ну, звісно, скажу.

– То скажіть і про те, як я потерпав, як місця собі не знаходив, і як я хочу її побачити. Обіцяєте, мамо?

– Так, обіцяю, – відповіла старенька і, ніжно потиснувши синові руку, поквапилася нагору.

Поки тривала ця поспішна розмова, містер Лосберн з Олівером стояли в протилежному кінці кімнати. Тепер лікар простяг руку Гаррі Мейлі, й вони приязно привітались. Потім у відповідь на численні запитання свого молодого друга лікар докладно розповів про стан хворої, намалювавши втішну, заспокійливу картину, що цілком підтверджувала Оліверові слова. Тим часом містер Джайлз, удаючи, ніби порається біля багажу, жадібно ловив кожне слово.

– Ну як, Джайлзе, – звернувся до нього лікар, скінчивши свій звіт, – підстрелили ще що-небудь цікаве?

– Ні, сер, – відповів містер Джайлз, червоніючи по самі вуха.

– І злодіїв не ловили, і грабіжників не викривали? – провадив лікар.

– Жодного, сер, – якомога поважніше відповів містер Джайлз.

– Гм, шкода, шкода, – мовив лікар. – У вас це так здорово виходить. Ну, а як поживає Брітлз?

– Що тому хлопчині зробиться, сер! – відповів Джайлз, знову прибираючи свого звичного поблажливого тону. – Він просив переказати вам своє шанування.

– Приємно чути, – мовив лікар. – Побачивши вас, містере Джайлз, я згадав, що напередодні свого несподіваного від'їзду сюди я виконав невеличке доручення вашої доброї господині, яке стосується безпосередньо вас. Підійдіть, будь ласка, на хвильку до мене.

Містер Джайлз із поважним виглядом, який не міг, однак, приховати певного здивування, підійшов до лікаря, і той прошепотів йому на вухо кілька фраз, після чого дворецький кілька разів низько вклонився і вийшов з вітальні ще величнішою ходою. Про що шепотів йому лікар, у вітальні так і не дізнались, але в кухні ця таємниця протрималась дуже недовго, бо містер Джайлз, відразу спустившись туди, зажадав кухоль елю й урочистим тоном, який так пасував йому, оголосив, що на відзнаку геройства, виявленого ним під час нападу грабіжників, господиня з ласки своєї поклала до місцевого банку на його ім'я двадцять п'ять фунтів стерлінгів. Почувши це, обидві служниці зняли до неба руки й очі і висловили побоювання, що тепер містер Джайлз уже зовсім запишається, на що містер Джайлз, поправивши манишку, відповів: «Ні в якому разі», – і навіть додав, що буде їм дуже вдячний, якщо вони вказуватимуть йому на бодай найменший вияв зневаги з його боку. Потім він виголосив ще кілька заяв, що так само засвідчували його скромність і викликали не менший захват і оплески в слухачів, відзначаючись тією оригінальністю і влучністю, які звичайно властиві висловлюванням усіх великих людей.

Нагорі вечір також провели весело; лікар був у чудовому настрої, і Гаррі Мейлі, дарма що стомлений і занепокоєний, не зміг устояти перед заразливим сміхом добряги лікаря, що так і сипав жартами, смішними спогадами із своєї практики й анекдотами; Оліверові здавалося, що він зроду не чув нічого кумеднішого, і він реготав до сліз на превелику втіху лікаря, який щиро сміявся з власних жартів, а Гаррі Мейлі, дивлячись на нього, і собі сміявся майже так само невимушено. Отож, як на такі обставини, маленьке товариство провело вечір дуже приємно, засиділося допізна і з легким серцем розійшлося на спочин, якого всі троє конче потребували після турбот, що їх зазнали за останні дні.

Олівер прокинувся в бадьорому настрої і взявся до своїх ранкових обов'язків з подвоєною енергією й приємністю. Він знову порозвішував надворі на їхні звичайні місця клітки з пташками, знову назбирав найзапашніших польових квітів, щоб потішити Розу їхнім ароматом і красою. Якщо доти протягом багатьох днів згорьованому хлопчикові здавалося, що все довкола, всі найдовершеніші витвори природи оповиті серпанком смутку, то тепер це почуття наче рукою зняло. Роса ще яскравіше виблискувала на зелених листочках, шелестіння вітру між ними звучало ще ніжнішою музикою, саме небо здавалося синішим і яснішим. Ось як наш власний настрій здатен змінювати довколишній світ! Люди, які, дивлячись на природу й на собі подібних, скаржаться, що все на світі темне й похмуре, мають рацію; але та безрадісна картина відтворює лише морок, що застилає їм очі й панує в їхніх серцях. Справжні барви природи дуже ніжні, і розгледіти їх може лише ясний, незатуманеиий зір.

Слід зазначити – і Олівер відразу помітив це, – що вранці в поле він тепер виходив не сам: побачивши його з ношею того найпершого ранку, Гаррі Мейлі раптом перейнявся такою любов'ю до квітів і виявив такий смак у мистецтві складання букетів, що незабаром перевершив свого малого приятеля. Та хоч Олівер поступався перед ним щодо цього, у нього була інша перевага: він знав, де ростуть найкращі квіти. Тож тепер вони щоранку вирушали на пошуки і разом поверталися з букетами небаченої краси. Розине вікно було тепер весь час відчинене – дівчина з насолодою вдихала запашне літнє повітря, що цілющою свіжістю своєю відновлювало їй здоров'я, – і на підвіконні завжди стояв у вазі з водою один особливо гарненький букетик. Згодом Оліверові впало в око, що квіти в ньому зів'яли, але Роза їх не викидає, а тільки доповнює щоранку свіжими, щойно принесеними. Не випало з Оліверової уваги й те, що лікар, виходячи на ранкову прогулянку, завжди скидав погляд на це вікно й вельми промовисто кивав головою. Заповнені такими спостереженнями дні непомітно спливали, і Роза швидко одужувала.

Оліверові ніколи було нудьгувати – дарма що дівчина ще не виходила із своєї кімнати й вечірніх променадів не було, за винятком хіба кількох коротеньких прогулянок з місіс Мейлі. Хлопець з новим завзяттям поринув у-науку, дивуючи своїми швидкими успіхами і сивого вчителя, і себе самого.

Саме тоді й сталась одна несподівана подія, що неабияк налякала його і стривожила.

Кімнатка, у якій він готував уроки, містилась на першому поверсі, в тильній частині будинку. Це була звичайна кімнатка сільського будинку, напоєна чудовими пахощами жасмину й жимолості, що зазирали знадвору у гратчасте вікно. З вікна видно було садок і хвіртку, за якою починалася левада, а за нею тяглися зелені луки й ліси. З цього боку інших осель не було, і ніщо не затуляло широкого краєвиду.

Одного чудового вечора, коли на землю лягли перші призахідні тіні, Олівер сидів біля вікна над книжками. Він сидів над ними вже довгенько, а що цілий день стояла виснажлива спека і він до того ще й набігався, – автори тих книжок, сподіваюсь, не вбачать у цьому образи, коли я скажу, що Олівер почав куняти і врешті заснув.

Часом нас змагає дивний сон: сковуючи тіло, він не звільняє свідомості нашої від обов'язку сприймати все, що відбувається довкола, не дозволяє їй відриватися від дійсності й блукати в емпіреях. Так, це сон, якщо називати цим словом стан непереборного заціпеніння, прострації, цілковитої неспроможності контролювати свої думки і рухи; а проте він не заважає нам усвідомлювати все, що робиться довкола, і коли в цей час нам сниться щось, то слова, мовлені десь поблизу, і всі звуки навколишнього життя з дивовижною легкістю проникають у наші сновиддя, врешті сплітаючись із ними так, що потім уже майже неможливо відокремити фантазію від дійсності. Але це ще не найдивовижніше явище, властиве такому станові. Незаперечно доведено, що хоч у цей час ми нічого не бачимо й не відчуваємо, на наші думки й на образи, що снуються в нашій сонній уяві, може впливати і впливає насправді навіть мовчазна присутність якогось стороннього предмета, якого, може, й не було поряд, коли ми заплющували очі, й про близькість якого ми й не підозрювали перед сном.

Олівер був цілком свідомий того, що сидить у своїй кімнатці, що на столі перед ним лежать книжки й що запашний вітерець шелестить у гіллі кущів за вікном. А проте він спав. Та зненацька щось змінилося в його оточенні; повітря стало задушним і затхлим, і він з жахом подумав, що знов опинився у Фейгіновім лігві. Тепер він бачив бридкого дідугана: той сидів у звичному своєму кутку, показував на хлопця пальцем і щось шепотів чоловікові, який сидів поряд з ним, відвернувши обличчя.

– Ша, дорогесенький мій! – шепотів старий. – Ну, звісно, це він. Ходімо звідси.

– Він! – начебто відповів незнайомий. – Хіба ж я міг помилитись? Та якби стонадцять чортів прибрали його подобу і він сам був між ними, я б шостим чуттям упізнав його серед інших! Якби би закопали його у найглибшу яму і провели мене над тим місцем, я б упізнав, де він лежить, упізнав без могили й надгробка!

Чоловік проказав це з такою лютою ненавистю, що Олівер зі страху прокинувся й скочив на ноги.

Боже праведний, що це? Чому серце його мало не зупинилось, чому він занімів, скам'янів? Там… там… за вікном… так близько, що він міг би доторкнутись до нього, якби не відсахнувся, стояв, уп'явшись у нього очима, Фейгін. А поряд, пополотнілий від люті чи жаху, а може, і від того і від того, стояв той самий чоловік, з яким Олівер зіткнувся біля заїзду.

Це тривало одну мить, коротку і страшну, мов спалах блискавки. А потім обидва зникли. Але вони впізнали його, а він – їх, і обличчя їхні закарбувались у його пам'яті так, наче вони були вирізьблені з каменю й маячіли в нього перед очима, відколи він народився. Якусь хвилю він стояв мов укопаний, а тоді вискочив з вікна в садок і почав голосно кликати на поміч.