Текст книги "Пригоди Олівера Твіста"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 32 страниц)

Розділ XLIII,

в якому оповідається, як Спритний Пройда потрапив у халепу

– То ви і є отой ваш друг? – спитав містер Клейпол, він же Болтер, коли наступного дня переселився, внаслідок взаємної домовленості, до Фейгінової оселі. – Знаєте, я ще вчора ввечері здогадувався про це.

– Кожен сам собі друг, мій дорогесенький, – зауважив Фейгін, хитро всміхаючись. – І кращого друга йому не знайти.

– Є й винятки, – заперечив Моріс Болтер з виглядом бувалої людини. – Дехто, знаєте, нікому не ворог, крім самого себе.

– Дурниці! Не вір цьому, – сказав Фейгін. – Коли чоловік сам собі ворог, то тільки тому, що він аж надто собі друг, а не тому, що дбає про когось більше, ніж про себе. Кажу тобі, не буває такого в житті.

– Не повинно бути, навіть коли й є, – озвався містер Болтер.

– Певна річ, – погодився Фейгін і додав: – От дехто з чаклунів вважає за магічне число три, а дехто – число сім. Тільки і те, і те брехня, друже. Насправді – це число один.

– Ха-ха! – зареготав містер Болтер. – Завжди один.

– У такому невеличкому товаристві, як наше, дорогесенький, – сказав Фейгін, відчувши, що треба розтлумачити свою думку, – у нас усіх спільне число один, цебто, ти не можеш вважати себе першим номером, не вважаючи таким же мене і всіх наших юних друзів.

– Отуди к бісу! – вигукнув містер Болтер.

– Так от, – провадив Фейгін, удаючи, ніби не почув його вигуку, – ми всі так пов'язані один з одним спільними інтересами, що інакше й бути не може. Ось, приміром, твоя мета – дбати про номер перший – тобто, про себе.

– Та звісно, – озвався містер Болтер. – Це ви слушно сказали..

– Тим-то й ба. Але ти не можеш дбати про себе – номер перший, не піклуючись водночас про мене – номер перший…

– Цебто, ви хочете сказати – номер другий, – зауважив містер Болтер, якого природа щедро обдарувала себелюбством.

– Ні, ні в якому разі! – заперечив Фейгін. – Я для тебе маю таку саму вагу, як і ти сам для себе.

– Послухайте, – перебив його містер Болтер, – ви славний чоловік і припали мені до вподоби, тільки ми ще не встигли так заприятелювати, щоб до цього дійшло.

– Подумай лишень, – сказав Фейгін, знизавши плечима і розводячи руками, – поміркуй: ти облагодив з біса гарненький справуночок, який і мені до смаку, але який водночас може прикрасити твою шию краваткою, що її легко пов'язати, та важко розв'язати, тобто, просто кажучи, – зашморгом.

Містер Болтер ухопився за хустку на шиї, ніби відчувши, що вона здавлює йому горлянку, і промимрив щось, виражаючи згоду не так словами, як тоном.

– Шибениця, – вів далі Фейгін, – шибениця, мій дорогесенький, це дороговказ, який попереджає про дуже короткий і крутий поворот, що поклав кінець кар'єрі не одного сміливця на широкому життєвому шляху. Не збитися з прямої дороги і не потрапити на той небезпечний поворот – ось яка для тебе найперша мета.

– Еге ж, – відповів містер Болтер. – Не розумію тільки, навіщо ви про це згадуєте?

– Щоб як слід пояснити тобі свою думку, – сказав старий, звівши брови. – Аби домогтися свого, ти покладаєшся на мене. А я, щоб був лад у моєму маленькому справунку, покладаюся на тебе. Перше – найважливіше для тебе, друге – найважливіше для мене. Що більше ти цінуєш своє найважливіше, то більше піклуєшся про моє, і таким чином ми повертаємося до того, про що я казав напочатку: наша увага до номера першого єднає нас усіх, і так воно має бути, інакше все наше товариство полетить шкереберть.

– Ваша правда, – глибокодумно зауважив містер Болтер. – Ну й хитрющий же ви стариган!

Містер Фейгін задоволено переконався, що ця оцінка його здібностей – не простий комплімент, що йому пощастило втовкмачити новобранцеві думку про свою геніальну хитромудрість, а домогтися цього з самого початку їхнього знайомства було надзвичайно важливо. Щоб закріпити перший успіх і підсилити враження, потрібне й бажане, він почав докладніше розповідати про грандіозний розмах своїх операцій, переплітаючи собі на користь правду з вигадками та чергуючи і те, і те з такою майстерністю, що повага до нього містера Болтера помітно зростала, а водночас до неї домішувався благодатний острах, який Фейгін так жадав у ньому збудити.

– Наша взаємна довіра розраджує мене в тяжкій утраті, – сказав Фейгін. – Учора вранці я втратив свого найкращого помічника.

– Він що – помер? – скрикнув містер Болтер.

– Ні, ні, до цього ще не дійшло, – відповів Фейгін. – До цього ще не дійшло.

– То, виходить, його…

– Розшукали, – підказав Фейгін. – Еге ж, розшукали.

– В дуже важливій справі? – запитав містер Болтер.

– Ні, – відповів Фейгін, – не дуже. Його звинуватили у спробі обчистити кишеню і, як на те, знайшли у нього срібну табакерку, – його власну, дорогесенький, бо він і сам полюбляє нюхати табаку. Поки що його тримають під слідством, сподіваючись знайти власника табакерки. А він же вартий п'ятдесяти табакерок, і я сплатив би таку ціну, аби тільки вернути його. Шкода, що ти не знав Пройду, дорогесенький, дуже шкода, що ти його не знав.

– Але я, мабуть, ще познайомлюся з ним? Як ви гадаєте? – спитав містер Болтер.

– Хто його знає, – мовив Фейгін, зітхнувши. – Якщо не розкопають нових доказів, то він відбудеться коротким ув'язненням і через місяць-півтора повернеться до нас; та коли докази знайдуться, його закоркують надовго. Суддям відомо, який він спритний, тож можуть закатати повний строк. Так-так, менше Пройді ніяк не світить.

– Що означає «закоркують», «повний строк»? – запитав містер Болтер. – Далебі, нічого не второпаю. Говорили б так, щоб я розумів.

Фейгін хотів був перекласти ці таємничі слова на просту мову, і якби встиг це зробити, то містер Болтер довідався б, що вони означають довічну каторгу, та розмову їхню урвала поява юного Бейтса – руки його були засунуті в кишені бриджів, а обличчя скривилось у напівкомічній скорботі.

– Гаплик, Фейгіне, – мовив Чарлі, коли його познайомили з новим товаришем.

– Що ти хочеш цим сказати?

– А те, що вони розшукали власника табакерки і ще два чи три свідки прийдуть, щоб-посвідчити його особу, і тоді Пройді не минути безкоштовного переїзду за океан, – відповів юний Бейтс. – Мені треба, Фейгіне, замовити жалобний костюм трійку і пов'язати креп на капелюх для прощального візиту. Подумайте лишень, Джек Докінс – молодчага Джек – Пройда – Спритний Пройда попливе за океан через якусь нікчемну табакерку! Я завжди думав, що коли він попадеться, то принаймні через золотий годинник з ланцюгом та печаткою. Ох, чому він не зідрав з якого-небудь багатого дідугана золото-діаманти, щоб вирушити у далекі краї із славою, як справжній джентльмен, а не якимось там жалюгідним злодюжкою, без будь-якої пошани.

Так висловивши своє співчуття бідолашному другу, юний Бейтс сів на найближчий стілець з украй сумним і пригніченим виглядом.

– Чого це ти вирішив, що йому не буде ні пошани, ні слави? – запитав Фейгін, кинувши на свого учня сердитий погляд. – Хіба не був він на голову вищий за вас усіх? Хіба є серед вас бодай один, хто міг хоч у чомусь зрівнятися з ним? Га?

– Ні, нема, – відповів юний Бейтс, і голос його аж захрип з досади, – такого нема.

– То про що ж ти тоді базікаєш? – сердито запитав Фейгін. – Чого ти тут скиглиш?

– А того, що це не засвідчать навіть у протоколі, про це й згадки не буде в обвинувальному акті, і ніхто ніколи до кінця не знатиме, ким він був насправді! – дедалі дужче розпалюючись і висловлюючи незгоду своєму шановному другові, вигукнув Чарлі. – Що про нього напишуть у Ньюгетському довіднику [52]52
  Ньюгетський довідник– шеститомний довідник, у якому публікувалися відомості про ув'язнених у Ньюгетській тюрмі, починаючи з кінця XVIII ст., та біографії найвідоміших злочинців.


[Закрыть]? Чи, може, й зовсім не напишуть? Ой лишенько, оце-то справжня біда!

– Ха-ха-ха! – зареготав Фейгін і, трусячись від сміху, наче паралітик, простяг праву руку до містера Болтера. – Бачиш, дорогесенький, як вони шанують свій фах? Зворушливо, правда ж?

Містер Болтер кивнув на знак згоди, а Фейгін, що якусь мить з неприхованим задоволенням спостерігав, як побивається Чарлі Бейтс, підійшов до цього юного джентльмена і поплескав його по плечі.

– Не журися, Чарлі, – заспокійливо мовив Фейгін, – люди про це дізнаються, неодмінно дізнаються. Вони дізнаються, що Пройда був хлопець хоч куди; та він і сам те засвідчить, не зганьбить своїх давніх друзів та вчителів. Подумай тільки, який він молодий! Це ж велика честь – піти на каторгу в такому віці.

– Мабуть, воно таки почесно, – погодився Чарлі, трохи втішившись.

– І, ручуся, він не знатиме нужди ні в чому, – вів далі старий. – У буцегарні він житиме, Чарлі, як джентльмен! Щодня пиво й кишенькові гроші, щоб грати в орлянку, коли витрачати нема на що.

– Та невже він усе це матиме? – вигукнув Чарлі Бейтс.

– Кажу ж тобі, матиме, – відповів Фейгін. – І ми наймемо найліпшого оборонця, який за словом до кишені не полізе, щоб захищати Пройду. Та він і сам, як схоче, виголосить промову, і ми прочитаємо її всю як є в газетах: «Спритний Пройда…», «гучний регіт…», «тут судді зайшлися сміхом»! Ну як, Чарлі, га?

– Ха-ха! – зареготав юний Бейтс. – Ну й побавиться він, Фейгіне, – еге? Спритний знайде, чим допекти їм. Правду я кажу?

– Ще б пак! – вигукнув Фейгін. – Він їм хіба ж так допече.

– Атож, будьте певні, що допече, – повторив Чарлі, потираючи руки.

– Я ніби бачу його оце перед собою, – мовив старий, спрямовуючи погляд на свого учня.

– І я теж! – вигукнув Чарлі Бейтс. – Ха-ха-ха! І я теж. Я усе це ніби навіч бачу, слово честі, бачу, Фейгіне. От чудасія! Справжнісінька чудасія! Вся ота братія в перуках напускає на себе поважний вигляд, а Джек Докінс запросто звертається до них – так спокійнісінько, начебто він рідний син судді, – і виголошує післяобідній спіч – ха-ха-ха!

Містер Фейгін так майстерно забив баки своєму юному другові, що Чарлі Бейтс, який спочатку був схильний вважати заарештованого Пройду жертвою, тепер дивився на нього як на головну дійову особу у вкрай кумедній виставі, і йому не терпілося, щоб настав час, коли його давній приятель матиме таку добру нагоду розкрити свої здібності.

– Нам, одначе, треба б розвідати, як там тепер йому ведеться, – сказав Фейгін. – Тільки ж яким чином?.. Дайте-но я поміркую.

– Може, мені піти? – запропонував Чарлі.

– Нізащо в світі, – відказав Фейгін. – Ти, мабуть, несповна розуму, дорогесенький, чи й зовсім утратив його, коли хочеш піти туди, де… Ні, Чарлі, ні. Досить і однієї втрати.

– Ви ж самі, я гадаю, не збираєтесь іти? – сказав Чарлі, хитро підморгуючи.

– Це було б не зовсім зручно, – похитавши головою, відповів Фейгін.

– Тоді чом би вам не послати цього новачка? – запитав юний Бейтс, поклавши руку на Ноєве плече. – Його ніхто не знає.

– Що ж, можна, коли він нічого не має проти… – відповів Фейгін.

– Проти? – перепитав Чарлі. – А що він може мати проти?

– Та нічого, дорогесенький, – сказав Фейгін, обертаючись до містера Болтера, – нічогісінько.

– Е, ні, так діла не буде, – похитав головою Ной і з переляку позадкував до дверей. – Ні, ні – красненько дякую. Тільки це не моє діло.

– А яке його діло, Фейгіне? – поцікавився юний Бейтс, зневажливо оглядаючи довготелесу постать Ноя. – Накивати п'ятами, коли пахне смаленим, і жерти донесхочу, коли все гаразд? Отаке його діло?

– Та яким би воно не було, – різко відказав містер Болтер, – а ви, юначе, вільностей зі старшими собі не дозволяйте, бо це вам так не минеться.

У відповідь на цю промовисту погрозу юний Бейтс вибухнув таким реготом, що минуло кілька хвилин, перш ніж Фейгін зміг докинути слово. Він пояснив, що поява містера Болтера в поліційній управі не може бути небезпечною, оскільки ні звіт про його невеличку витівку, ні опис його прикмет ще не дійшли до столиці, і, найімовірніше, ніхто й не підозрює, що він ховається тут, а тому, перевдягнувшись як слід, він без найменшого ризику може відвідати це місце, як і будь-яке інше в Лондоні, тим більше, що нікому й на думку не спаде, що він з власної доброї волі заявиться саме туди.

Переконаний почасти цими доказами, а ще більшою мірою пригнічений страхом перед Фейгіном, містер Болтер дуже знехотя нарешті згодився виконати доручення старого. За вказівками Фейгіна він тут-таки перебрався в каптан візника, короткі плисові штани і шкіряні краги – все це було у Фейгіна напохваті. Його також спорядили повстяним капелюхом, у який повстромлювали квитки для переїзду через заставу, і батогом. У такому вигляді він мав, прогулюючись, ніби незумисне забрести до суду, як це міг би зробити з цікавості якийсь сільський хлопець з Ковент-Гарденського ринку, а оскільки містер Болтер був досить-таки вайлуватий і незграбний, містер Фейгін не сумнівався, що він досконало зіграє свою роль.

Коли все було готове, Пою назвали прикмети, за якими він міг упізнати Спритного Пройду, і юний Бейтс провів його темними та звивистими манівцями махіже до самої Боу-стріт. Докладно розтлумачивши, де саме міститься поліційна управа, і давши численні вказівки, що йому слід іти прямо провулком, а далі, опинившись на подвір'ї, піднятися сходами до дверей праворуч і, входячи до зали засідань, зняти капелюха, – Чарлі Бейтс відпустив його, звелівши наддати ходи, а сам пообіцяв дочекатись його на цьому самому місці.

Ной Клейпол, або Моріс Болтер, – якщо це ім'я більш до вподоби читачеві, – скрупульозно дотримувався одержаних настанов, які були – завдяки досить-таки добрій обізнаності юного Бейтса з місцевістю – настільки точні, що він спромігся без будь-яких перешкод добутися до самої зали засідань, не звернувшись ні до кого з питаннями. Він опинився серед великої юрби людей, переважно жінок, що товпилися в брудній, задушливій кімнаті, у віддаленому кінці якої було відгороджене поручнями підвищення з лавою підсудних біля стіни ліворуч, кафедрою для свідків посередині та столом для суддів праворуч; це останнє страхітливе місце відокремлювалось перегородкою, що ховала суд від очей простих смертних і дозволяла простолюду уявляти собі (якщо він здатний на таке) правосуддя у всій його величі.

На лаві підсудних сиділи лише дві жінки, що весь час кивали до своїх залицяльників у натовпі, поки клерк зачитував якісь свідчення двом полісменам та чиновникові у цивільному, який схилився над столом. Спершись на поручні, що відокремлювали лаву підсудних, стояв тюремник і знічев'я постукував себе по носі великим ключелг, відриваючись від цього діла тільки для того, щоб окриком припинити намагання публіки вести недоречні розмови, або ж, скинувши суворим поглядом, наказати якійсь жінці: «Винесіть геть дитину!» – коли урочистість судочинства порушувалась жалісним плачем кволого немовляти, що долинав з-під материної шалі. Повітря в кімнаті було важке, застояне; від бруду стіни втратили первісний колір, стеля почорніла. На камінній полиці стояв старий, закіптюжений бюст, а над лавою висів припалий порохом годинник – єдина річ у залі, яка начебто була в належному стані, бо пороки, чи бідність, або й близьке знайомство і з тим, і з іншим залишили на живих істотах наліт, такий же гидкий, як і густий шар кіптяви на кожному з предметів – похмурих споглядачів усього, що там відбувалося.

Ной нетерпляче шукав очима Пройду, та хоч там було багато жінок, які любісінько могли бути б матір'ю чи сестрою цієї видатної особи, і немало чоловіків, що цілком пасували для ролі батька, – проте ніде не видно було нікого, хто відповідав би прикметам самого містера Докінса. Ной, охоплений тривогою й нерішучістю, перечекав, поки розглядали справи двох жінок, які вирішено було передати до карного суду; коли жінки зухвалою ходою вийшли із зали, у Ноя відлягло на серці: привели нового арештанта, в якому він з першого ж погляду впізнав того, кого шукав.

Це й справді був містер Докінс – довгі рукава його сюртука були, як завжди, закочені, ліву руку він засунув у кишеню, а в правій тримав капелюха. Він прочовгав через залу у супроводі тюремного наглядача якоюсь вайлуватою ходою, що її годі й описати, і, зайнявши місце на лаві підсудних, гучним голосом висловив своє бажання довідатися, з якого це дива його поставили в таке ганебне становище.

– Притримай свого язика, чуєш? – сказав наглядач.

– Я англієць чи, може, ні? – не вгавав Пройда. – Де ж тоді мої привілеї?

– Незабаром ти їх дістанеш, свої привілеї, – відрубав наглядач, – з перцем на додачу.

– А як не дістану, тоді побачимо, що скаже оцим крючкодерам міністр внутрішніх справ, – відказав містер Докінс. – Ну, то що тут у нас за справа? Я буду вдячний суддям, коли вони розглянуть цю дрібницю і не затримають мене, дочитуючи газету, бо мені треба зустрітися з одним джентльменом у Сіті, а що я завжди додержую слова і дуже скрупульозний у справах, то він може піти, коли я не з'явлюсь туди о призначеній годині. І чи не гадають судді часом, що їм не доведеться відшкодувати збитки, коли мене й справді затримають? Тут Пройда, вдаючи, ніби має намір негайно подати на них позов, зажадав від тюремника, щоб той назвав «прізвища отих двох старих фраєрів ондечки в судейських кріслах». Це настільки звеселило глядачів, що вони зареготали майже так само гучно, як зареготав би юний Бейтс, коли б почув таку вимогу.

– Гей там, ану замовкніть! – гримнув тюремник.

– У чому його обвинувачують? – спитав один із суддів.

– У кишеньковій крадіжці, ваша честь.

– Хлопець уже бував тут раніше?

– Мав би бути, та ще й не раз, – відповів тюремник. – Бо де він тільки не бував, ваша честь. Хто-хто, а я його добре знаю.

– Он воно що! То ви мене знаєте? – вигукнув Пройда, не пропустивши повз вуха цю заяву. – Чудово! Я мато підстави обвинуватити вас у спробі заплямувати мою репутацію.

Тут у залі знову розлігся регіт, і знову тюремник закликав публіку до порядку.

– Ну, а де ж свідки? – запитав клерк.

– Атож, де вони? – підхопив Пройда. – Хотів би я поглянути на них.

Його бажання негайно задовольнили: наперед вийшов полісмен, котрий бачив, як заарештований поліз у натовпі в кишеню до якогось джентльмена і навіть витяг звідти носовичка, та, помітивши, що він старий, обережно поклав його назад у кишеню, попередньо обтерши ним собі обличчя. За що провину він і заарештував Пройду, як тільки проштовхався до нього, а під час обшуку у вищезгаданого Пройди знайшли срібну табакерку з вигравіюваним на кришці ім'ям власника. Цього джентльмена розшукали за допомогою «Судового довідника» [53]53
  «Судовий довідник»– адресний довідник англійського дворянства.


[Закрыть], а тепер, викликаний як свідок, він посвідчив під присягою, що табакерка належить йому і що він помітив пропажу напередодні, коли вибрався з того самого натовпу. Він також посвідчив, що запримітив хлопця, який дуже енергійно проштовхувався крізь натовп, і що заарештований і є той хлопець.

– Чи маєте ви запитання до свідка, хлопче? – промовив суддя.

– Я не стану принижуватися до розмови з ним, – відповів Пройда.

– Чи маєте ви взагалі що сказати?

– Чуєш, їх честь питають, чи не хочеш ти що-небудь сказати, – повторив тюремник, підштовхнувши ліктем замисленого Пройду.

– Даруйте, – мовив Пройда, звівши неуважливий погляд на суддю. – Ви, здається, щось сказали мені, чоловіче добрий?

– Зроду не бачив, ваша честь, такого пронозуватого малого пройдисвіта, – вишкіривши зуби, зауважив полісмен. – То ти хочеш що-небудь сказати, шмаркачу?

– Ні, – відрубав Пройда, – тут я нічого не скажу, бо тут правосуддям і не пахне; до того ж мій адвокат сьогодні вранці снідає з віце-президентом палати громад. Але в іншому місці я дещо скажу, а також і він, і мої численні поважні знайомі. Отоді ці крючкодери пошкодують, що й на світ народились або що не звеліли своїм лакеям повісити їх на кілочок для капелюхів замість з'являтись осюди вранці та нападатись отак на мене. Та я…

– Годі! Передаємо справу в суд. Виведіть його.

– Ходімо, – сказав тюремник.

– Добре, добре, я піду, – відповів Пройда, чистячи долонею капелюха. – Ану (звертаючись до суддів), нема чого тепер показувати свій переляк. Від мене милосердя не ждіть – ні на пенні! Ви заплатите за це, голубчики. Не хотів би я опинитися на вашому місці! Тепер я самохіть на волю не вийду, хоча б ви мене й' навколішки благали. Гей, ведіть мене до тюрми. Заберіть мене звідси!

Промовивши останні слова, Пройда дав вивести себе за комір і, доки не опинився на подвір'ї, погрожував, що доведе цю справу до парламенту; а тоді весело й самовдоволено вишкірився просто в обличчя полісменові.

Переконавшись, що Пройду замкнули в маленькій одиночній камері, Ной швидко попрямував туди, де залишив юного Бейтса. Тут йому довелося якийсь час почекати згаданого джентльмена, котрий обачно не з'являвся, аж поки не роззирнувся навсібіч зі своєї схованки і не пересвідчився, що за його новим приятелем ніхто не йде назирці.

А тоді вони вдвох поспішили назад до містера Фейгіна з радісною звісткою, що Пройда робить честь своєму вихователю й створює собі блискучу репутацію.