Текст книги "Пригоди Олівера Твіста"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 32 страниц)

Розділ XXXI

оповідає про критичне становище

– Хто там? – спитав Брітлз, прочиняючи двері на ланцюжку й затуляючи рукою свічку.

– Відчиніть, – озвався знадвору чоловічий голос. – Ми агенти карного розшуку, по яких ви посилали.

Вельми задоволений цією відповіддю, Брітлз широко відчинив двері й побачив перед собою статечного чоловіка в пальті; той увійшов, не кажучи більше ні слова, і обтер ноги об постілку так звично, наче він тут жив.

– Пошли-но когось, хлопче, допомогти моєму напарникові, – сказав агент. – Він залишився в кабріолеті – пильнує коня. А може, у вас знайдеться куди поставити його хвилин на п'ять-десять?

Брітлз відповів ствердно і показав на повітку; статечний чоловік повернувся до воріт і допоміг своєму напарникові завести коня з екіпажем до повітки, в той час як Брітлз, радісно всміхаючись, присвічував їм. Потім вони повернулися до будинку, і агенти, скинувши у вітальні пальта й капелюхи, постали в усій своїй красі.

Той, що стукав у двері, виявився огрядним, середнім на зріст чоловіком років п'ятдесяти, з коротко обстриженим чорним лискучим волоссям, короткими бакенбардами, круглим обличчям і пильними очима. Його взутий у чоботи напарник був рудий кощавий чоловік з неприємною фізіономією і зловісно задертою кирпою.

– Скажи своєму господареві, що приїхав Бледерз і Даф, – звелів огрядний і, пригладивши рукою волосся, поклав на стіл пару наручників. – А, добривечір, сер! Дозвольте побалакати з вами наодинці.

З цими словами він звернувся до містера Лосберна, який саме ввійшов до вітальні. Лікар знаком наказав Брітлзу вийти, запросив до кімнати обох жінок ї зачинив двері.

– Перед вами господиня дому, – показав він на місіс Мейлі.

Містер Бледерз уклонився. Коли його запросили сісти, він поклав свого капелюха на підлогу і, вмостившись на стільці, кивнув Дафові – мовляв, і ти сідай. Цей джентльмен був, видно, менш призвичаєний до вишуканого товариства, бо почував себе в ньому не так вільно: перше ніж сісти він судорожно подригав кінцівками, а опустившись нарешті на стілець, ніяково встромив у рот головку своєї палиці.

– Ну, а тепер до справи, – почав Бледерз. – Розкажіть, добродію, за яких обставин стався грабунок?

Містер Лосберн, який, певно, хотів виграти час, виклав ті обставини дуже докладно, з багатьма відступами й повторами. Бледерз і Даф вислухали його з виразом знавців, час від часу обмінюючись кивками.

– Для остаточного висновку мені, звичайно, треба оглянути місце злочину, – мовив Бледерз. – Але не побоюся сказати вже зараз: це почерк не мужицький. Га, Дафе?

– Авжеж, не мужицький, – відповів Даф.

– Тобто, якщо перекласти ваші слова на мову, зрозумілу цим дамам, ви хочете, очевидно, сказати, що грабіжник не був селянином? – усміхнувшись, запитав містер Лосберн.

– Атож, добродію, – відповів Бледерз. – Це все, що ви мали розповісти про грабунок?

– Так, усе, – підтвердив лікар.

– А що то за хлопчина, про якого говорять слуги? – спитав Бледерз.

– То пусті балачки, – відказав лікар. – Один слуга а переляку забрав собі в голову, ніби цей хлопчик був причетний до грабунку. Але то дурниці, маячня, та й годі.

– Коли так, то це дуже легко можна буде довести, – зауважив Даф.

– Слушно сказано, – кивнув головою Бледерз і недбало – так наче то була пара кастаньєт – поклацав наручниками. – То що то за хлопець? Що він про себе розповідає? Звідки він узявся? Не з неба ж звалився, правда, добродію?

– Звичайно, ні, – відповів лікар, занепокоєно глянувши на жінок. – Я знаю про цього хлопчика геть усе, але цро нього ми можемо поговорити потім. Спершу, мабуть, вам хотілося б оглянути місце злочину?

– Авжеж, – підтвердив містер Бледерз. – Спочатку оглянемо місце, потім допитаємо слуг. Як заведено.

Принесли свічки, і Бледерз із Дафом у супроводі місцевого констебля, Брітлза, Джайлза та решти слуг увійшли до комірки в кінці коридора й подивилися на віконце зceредини, потім обійшли будинок знадвору і, ставши на моріжку, подивилися на віконце іззовні; потім їм подали свічку, щоб оглянути віконницю; потім – ліхтар, щоб пошукати сліди; а потім – вила, щоб поштрикати в кущі. Всі присутні стежили за кожним їхнім рухом, затамувавши подих. Завершивши огляд, агенти повернулися до будинку, й на їхнє прохання Джайлз і Брітлз розповіли про свою участь у пригодах минулої ночі – розповіли не раз, а цілих шість разів; і якщо в першій їхній оповіді виявилася всього тільки одна вагома розбіжність, то в останній їх було аж десять. Домігшись такого блискучого успіху, Бледерз і Даф звеліли всім вийти і провели між собою нараду, таку тривалу, таємну й урочисту, що в порівнянні з нею консиліум найславетніших лікарів з приводу найскладнішого в медицині випадку здавався б дитячою забавкою.

Тим часом лікар стурбовано походжав з кутка в куток у сусідній кімнаті, а місіс Мейлі й Роза занепокоєно дивилися на нього.

– Слово честі! – вигукнув він нарешті, зупиняючись. – Я не знаю, що робити!

– Я певна: розповівши цим людям щиру правду про бідолашного хлопчика, ми виправдаємо його в їхніх очах, – мовила Роза.

– Якби ж то, моя люба дівчино, – похитав головою лікар. – Ні, ми не виправдаємо його ні в їхніх очах, ні в очах інших, вищих охоронців закону. Зрештою, хто він такий? – скажуть вони. – Втікач, волоцюга. З погляду Загальноприйнятого, з погляду здорового розуму, розповідь його досить-таки неймовірна.

– Але ж ви йому повірили? – перервала його Роза.

– Хоч як це дивно, повірив, – може, тому, що я старий дурень, – відповів лікар. – Проте в досвідченого поліційного агента розповідь ця довіри не викличе.

– Чому? – спитала Роза.

– Тому, що, на їхній погляд, моя мила допитувачко, в історії хлопця забагато темних місць. І довести він може тільки те, що йому на шкоду, а того, що на користь, не підтвердить нічим. А ті кляті законники на слово не вірять, їм подавай факти: що, де, чому. Згадайте, що він сам про себе розповів: якийсь час водився із злочинцями, побував у поліційному відділку за крадіжку носової хустки в якогось джентльмена, потім його викрали у цього джентльмена й силоміць знову затягли кудись, але куди саме, він сказати не може, бо не має про те місце ані найменшого уявлення. До Чертсі його знову силоміць приводять грабіжники, яким він чомусь страшенно припав до вподоби; вони проштовхують його у вікно, маючи намір обчистити будинок, і саме в ту мить, коли він хоче зняти ґвалт, щоб попередити мешканців і тим самим довести свою цілковиту безневинність, – саме в ту мить чорти приносять цього недоумка дворецького, який стріляє в нього! Стріляє наче навмисно для того, щоб не дати хлопцеві виправдати себе! Невже ви не бачите, скільки тут заковик?

– Звичайно, бачу, – відповіла Роза, всміхаючись запальному лікареві. – Але все ж таки не розумію, яка з них може кинути тінь на бідолашну дитину.

– Не розумієте! – вигукнув лікар. – Ну, звісно, не розумієте! Хай благословить господь гарненькі очі вашої статі! На щастя чи на нещастя, вони завжди бачать лише один бік справи – той, що помічають спочатку.

Висловивши це давнє своє спостереження, містер Лосберн сунув руки в кишені й почав знову міряти кімнату кроками ще швидшими, ніж доти.

– Ні, – заговорив він знову, – що більше я думаю, то більше переконуюсь у тому, що цим агентам не можна розповідати правду про хлопця, бо від правди буде тільки зайвий клопіт та морока. Вони нам нізащо не повірять, і навіть якщо не доведуть його провини, вся ота тяганина й привселюдне смакування всіляких обставин стануть на заваді вашому благородному наміру вивести хлопця в люди.

– То що ж тоді робити? – вигукнула Роза. – Господи, навіщо було посилати по цих типів?

– І справді, навіщо? – підхопила місіс Мейлі. – Я б нізащо в світі не покликала їх сюди.

– Я можу вам сказати лише одне, – мовив містер Лосберн, сідаючи з виглядом людини, яка зважилася нарешті на відчайдушний вчинок. – Нам треба зібратися на силі й діяти сміливо. Нас виправдує добра мета. У хлопчика знову підскочила температура, він у такому стані, що розмовляти з ним не можна, і це єдина сприятлива для нас обставина. Тож скористаймося з неї. Зрештою, в тому, що ми обертаємо лихо на добро, нашої провини немає. Заходьте!

– Ну що ж, добродію, – сказав Бледерз, зайшовши разом із своїм напарником і щільно причинивши за собою двері. – Це діло не дуте.

– І що це в біса має означати? – роздратовано спитав лікар.

– Дутим грабунком, леді, – пояснив Бледерз жінкам, зглянувшись на їхнє неуцтво, але не вибачивши його лікареві, – ми називаємо такий, у якому замішані слуги.

– Але ж їх ніхто і не підозрював, – промовила місіс Мейлі.

– Цілком можливо, пані, – відповів Бледерз, – але вони могли докласти до цього рук.

– Саме тому, що їх ніхто не підозрював, – докинув Даф.

– Судячи з почерку, це були міські професіонали, – доповідав далі Бледерз. – Першокласна робота!

– Так, любо подивитись, – півголосом потвердив Даф.

– їх було двоє, – провадив Бледерз, – і з ними хлопчик. Це ясно з розмірів віконця. Більше ми поки що нічого не можемо сказати. А тепер покажіть, будь ласка, того хлопця, що лежить у вас нагорі.

– А може, вони б спочатку перепустили по чарочці, місіс Мейлі? – мовив лікар і враз повеселішав, неначе його осяйнула якась щаслива думка.

– Звичайно, прошу! – жваво підхопила Роза. – Ви тільки скажіть, чого б вам хотілося.

– Щиро дякую, міс, – відповів Бледерз, обтираючи губи рукавом. – Від нашої роботи й справді в горлі шерхне. Що ви дасте, міс, те ми й вип'ємо. Тільки не завдавайте собі клопоту.

__ То все ж таки, чого б ви хотіли? – спитав лікар, ідучи слідом за дівчиною до буфета.

– Як на те ваша ласка, то краплину чого-небудь міцного, – відповів Бледерз. – З Лондона сюди неблизький світ, холод проймає до серця, а я вже давно помітив, пані: ніщо так не зігріває серце, як чарочка міцного.

Цим цікавим спостереженням він поділився з місіс Мейлі, яка вислухала його дуже люб'язно. Лікар тим часом непомітно вислизнув з кімнати.

– Ах! – зітхнув містер Бледерз, беручи чарку не за ніжку, а стискаючи денце великим і вказівним пальцями лівої руки й підносячи чарку до грудей. – Скільки таких справ мені довелося розслідувати на своєму віку!

– Взяти хоча б отой грабунок у завулку в Едмонтоні, – підказав своєму напарникові містер Даф.

– А почерк схожий, правда? – підхопив містер Бледерз. – То була робота Носача Чіквіда.

– Це ти так вважаєш, – заперечив Даф. – А я тобі кажу: це робота Пестунчика. Носач мав до неї таке саме відношення, як я.

– Ще чого! – відмахнувся містер Бледерз. – Мені краще знати. А ти пам'ятаєш, як пограбували самого Носача? Ото була потіха. Де тим романам!

– Як же це сталося? – спитала Роза, прагнучи підтримати добрий настрій небажаних гостей.

– О, то був такий випадок, міс, – сам чорт ногу зломить! – відповів Бледерз. – Оцей самий Носач Чіквід…

– Його прозвали Носачем, бо він мав довгого носа, пані, – пояснив Даф.

– Дамам це і без тебе ясно! – буркнув містер Бледерз. – Вічно ти мене перебиваєш, чоловіче! Тож цей Носач Чіквід, міс, держав трактир на Бетлбріджській дорозі, і в тому трактирі, в підвалі, він влаштовував різні розваги: півнячі бої, цькування борсуків і всякі такі інші захопливі спортивні ігри, що приваблювали молодих джентльменів. Провадилися ті ігри за всіма правилами, – я знаю, бо сам не раз там бував. Носач тоді ще із злодіями не знався. І ось одної ночі його обікрали: винесли із спальні парусинову торбинку, в якій лежало триста двадцять сім гіней. Злодій – високий чолов'яга з чорною пов'язкою на оці – напередодні сховався в нього під ліжком, а серед глухої ночі вистрибнув з тією торбинкою з вікна, Стриб – і нема, бо вікно те було зовсім низьке. Але й[Носач не дав маху: прокинувшись від шуму, він скочив з ліжка, стрельнув йому навздогін з рушниці, зняв ґвалт, побудив сусідів, усі зразу ж кинулись оглядати садибу, і тоді виявилося, що Носач поцілив-таки злодія, бо аж до огорожі, – а вона була далеченько, – вели сліди крові. Проте за огорожею сліди губились. Злодій, отже, звик разом із грошима, а прізвище містера Чіквіда, власника трактиру, з'явилось у газеті в списку банкрутів. Ну, всі кинулися допомагати бідоласі – почали збирати гроші, всілякі там пожертви й таке інше, а він кілька днів був сам не свій: гасав вулицями, рвав на собі волосся, – люди побоювалися, що він з розпачу накладе на себе руки. Аж одного дня прибігає він до поліції, замикається віч-на-віч із начальником, вони про щось довго балакають, а тоді начальник дзвонить у дзвіночок, викликає до себе Джема Спаєрза (а Спаєрз – агент хвацький) і наказує йому допомогти містерові Чіквіду затримати грабіжника, що вкрав гроші. «Я бачив його вчора вранці, Спаєрзе, – каже Чіквід. – Він проходив повз мій трактир». – «Чому ж ви не схопили його за комір?» – питає Спаєрз. «Я так розгубився, що мені в ту мить можна було б проломити голову зубочисткою, – відповідає бідолаха. – Але ми його неодмінно схопимо, бо між десятою і одинадцятою вечора він знову проходив повз трактир». Ну, почувши це, Спаєрз сунув до кишені гребінця й переміну білизни, – на випадок, якщо доведеться затриматися на два-три дні, – і вирушив слідом за Носачем. У трактирі він засів коло вікна з червоною занавіскою і навіть капелюха не скинув, щоб бути напоготові й вибігти зразу, як тільки з'явиться злодій. Сидить він собі так до пізнього вечора, смокче люльку, аж раптом Чіквід як зареве: «Ось він! Лови злодія! Ґвалт!» Джем Спаєрз вискакує на вулицю і бачить, що Чіквід біжить вулицею й несамовито репетує. Спаєрз кидається за ним. Чіквід мчить що є духу. Перехожі озираються, всі горлають: «Злодій!», а Чіквід реве неугавно, мов навіжений. Ось він завертає за ріг, Спаєрз на хвильку спускає його з очей, потім сам завертає, бачить невеликий натовп, пірнає в нього: «Де злодій?» – «Хай йому біс! – каже Чіквід. – Знову втік!» Хоч як це дивно, злодій і справді мов крізь землю пішов – ніде не видно. Тож вони повернулися у трактир. Наступного ранку Спаєрз сідає на оте своє місце – за занавіскою й знову починає виглядати високого чолов'ягу з чорною пов'язкою на оці – витріщається так, що аж у нього самого вже очі болять. Ну, він їх заплющує, щоб трохи відпочили, й ту ж мить Чіквід горлає: «Ось він!» Спаєрз знову за двері, а Чіквід уже випередив його на піввулиці. Цього разу пробігають вони вдвоє більше, ніж напередодні, і знов даремно: грабіжник щез! Коли це повторилося втретє, а потім і вчетверте, половина сусідів вирішили, що містера Чіквіда обікрав сам сатана, який і досі глумиться з нього, а друга – що бідолаха Чіквід з горя схибнувся.

– А що казав Джем Спаєрз? – спитав лікар, який повернувся до кімнати незабаром після початку розповіді.

– Джем Спаєрз, – відповів агент, – довгий час не казав нічого, а тільки слухав і потихеньку мотав собі на вус, як і належить знавцеві своєї справи. А тоді одного ранку заходить він до бару, дістає свою табакерку й каже: «Чіквіде, я вже знаю, хто вас обікрав». – «Невже? – вигукує Чіквід. – Ох, Спаєрзе, друже, покажіть мені його, дайте помститися, – і я помру спокійно! Де він, цей негідник?» – «Ет, киньте, – каже Спаєрз, пропонуючи йому понюшку табаки. – Годі дурня клеїти! Злодій – ви самі». І так воно й було насправді. Чіквід заробив на цьому купу грошей, і ніхто б його не викрив, якби він не перестарався, – закінчив містер Бледерз, поставив келишок і клацнув наручниками.

– Так-так, дуже цікавий випадок, – зауважив лікар. – Ну, а тепер, коли ваша ласка, прошу нагору.

– Коли ваша ласка, сер, – відказав Бледерз, і в супроводі містера Лосберна обидва агенти рушили нагору. Містер Джайлз вів перед із свічкою в руці.

Олівер дрімав, але стан його явно погіршився: лихоманка робила своє. З допомогою лікаря він спромігся сісти в ліжку, але за хвилину відкинувся на подушки, дивлячись на незнайомих відсутнім поглядом, – видно було, що він не розуміє, де він і що робиться довкола.

– Ось цей хлопчик, – почав містер Лосберн неголосно, але дуже схвильовано. – Захопившись дитячою грою, він сьогодні вранці ненароком забіг на сусідню ділянку, володіння містера – забув, як його звати, – зачепив дріт самостріла [50]50
  Дріт самостріла. – За тодішніми англійськими законами землевласник мав право вдаватися до будь-яких засобів проти браконьєрів. Тому дехто встановлював на своїх землях спеціальні капкани-самостріли.


[Закрыть], був поранений і прийшов сюди просити допомоги. Але замість того, щоб допомогти йому, оцей розумаха, що стоїть із свічкою в руці, схопив його й віддухопелив так, що бідолаха мало не віддав богові душу; це я можу засвідчити вам як лікар.

Бледерз і Даф втупилися поглядом у відрекомендованого в такий спосіб містера Джайлза. Зляканий, приголомшений дворецький кумедно закліпав очима, зиркаючи то на них, то на Олівера, то на містера Лосберна.

– Гадаю, ви не будете цього заперечувати? – спитав лікар, зручніше вмощуючи Олівера в ліжку.

– Я ж… я ж хотів, щоб якнайкраще, сер! – відповів Джайлз. – Я був певен, що це той самий хлопець, інакше я б його й пальцем не зачепив. Я ж не звір якийсь, сер.

– А якого хлопця ви мали на увазі? – спитав старший агент.

– Того, що був із злодіями, сер, – пояснив Джайлз. – Адже… Адже з ними був хлопець, я цього певен.

– Ну, а тепер ви теж цього певні? – спитав Бледерз.

– Певен чого? – перепитав Джайлз, тупо дивлячись на допитувача.

– Того, що це той самий хлопець, йолопе! – нетерпляче вигукнув Бледерз.

– Не знаю. Просто не знаю, – з відчаєм відказав Джайлз. – Заприсягтися не можу.

– А все ж таки, як ви думаєте? – допитувався містер Бледерз.

– Я не знаю, що й подумати, – відповів бідолашний Джайлз. – Ні, я думаю, це не той самий хлопець. Я майже певен, що не той. Це просто неможливо.

– Він що, п'яний, сер? – звернувся Бледерз до лікаря.

– Я бачу, у тебе казанок зовсім не варить! – з безмежною зневагою кинув Даф містерові Джайлзу.

Під час цієї короткої розмови містер Лосберн міряв у хворого пульс; тепер він підвівся із стільця й попросив агентів, коли в них ще лишаються якісь сумніви, перейти до сусідньої кімнати й там розпитати Брітлза.

Так вони й зробили, і Брітлз, викликаний до сусідньої кімнати, заплутався сам і заплутав свого шанованого начальника у такому плетиві нових суперечностей та нісенітниць, напустив такого туману, що ясним лишилося тільки одне – його цілковита неспроможність будь-що з'ясувати. До того ж він заявив, що не впізнав би того злодійчука, якби його зараз поставили перед ним, а на Олівера показав тільки через те, що повірив містерові Джайлзу; але містер Джайлз сам п'ять хвилин тому бідкався у кухні, що зопалу, певно-таки, обмовив хлопця.

Потім серед багатьох інших дотепних припущень виникло і таке: а може, містер Джайлз узагалі нікого не поранив? І після огляду другого пістолета з тієї пари, що складала його арсенал, виявилося, що заряджено його лише порохом і клейтухом; це відкриття справило неабияке враження на всіх, крім лікаря, який власноручно витяг з набою кулю десять хвилин тому. Найбільше вражений, однак, був сам містер Джайлз: протягом кількох останніх годин його гризло сумління, що він на смерть поранив ближнього свого. То він радісно вхопився за цю нову ідею й почав палко обстоювати її. Врешті обидва агенти, втративши інтерес до Олівера, залишили в домі на ніч місцевого констебля, а самі подалися ночувати до Чертсі, пообіцявши вернутись уранці.

А наступного ранку поширилася чутка, що в Кінгстоні вночі заарештовано за підозрілих обставин двох чоловіків і хлопчика. Бледерз із Дафом негайно вирушили туди. Проте, як виявилося, підозрілі обставини зводилися до того, що ті троє ночували під копицею сіна, де й були затримані; тож хоч вони, безперечно, вчинили тяжкий злочин, карою за нього могло бути лише ув'язнення, і з погляду милосердих англійських законів, що виявляють любов до всіх без винятку підданих королеви, злочин цей, за браком інших доказів, ще не дає підстав для висновку, що особа чи особи, які сплять під копицею, брали участь у збройному грабунку і їх належить стратити. А тому Бледерз із Дафом повернулися ні з чим.

Сказати коротко, після кількох допитів із нескінченним переливанням з пустого в порожне місцевий суддя погодився прийняти від місіс Мейлі й містера Лосберна спільну поруку, що в разі потреби вони забезпечать появу Олівера в суді. Ну, а Бледерз із Дафом, одержавши у винагороду по гінеї [51]51
  Гінея– золота монета вартістю в 21 шилінг.


[Закрыть], повернулися додому, так і не дійшовши між собою згоди щодо наслідків свого розслідування: Даф, зваживши ще раз усі обставини, схилився до думки, що невдалий грабунок – діло рук Пестунчика, а Бледерз дійшов не менш твердого висновку, що тут виявив свій блискучий талант славнозвісний Носач Чіквід.

Тим часом Олівер потроху одужував і набирався сили завдяки піклуванню місіс Мейлі, Рози й добросердого містера Лосберна. Якщо палкі молитви, що вихоплюються із вдячних сердець, сягають неба – а яким же молитвам, як не таким, сягати його? – то благословення, які прикликав до цих людей сирота, сповнювали їхні душі спокоєм і щастям.