Текст книги "Пригоди Олівера Твіста"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 32 страниц)

Розділ XL

Дивне побачення, що є продовженням подій, про які оповідалось у попередньому розділі

Життя дівчини минало на вулицях, у найогидніших кублах і вертепах Лондона, проте вона ще зберегла якусь порядність, притаманну жіночій вдачі, тож, почувши за дверима, з боку внутрішніх покоїв легку ходу, Ненсі збагнула, які разючі протилежності зітнуться за мить у цій маленькій кімнатці, і жагуче почуття сорому охопило її – вона зіщулилась, наче не мала сили знести присутність тієї, з ким домагалася зустрічі.

Але з цими добрими почуттями боролася гордість – вада, властива однаковою мірою як покидькам суспільства, так і самовпевненим честолюбцям, що посідають високі пости. Виплодок брудних вертепів, жалюгідна прислужниця злодіїв і грабіжників, пособниця наймерзенніших злочинців, що не раз сиділи за ґратами і день у день жили під загрозою шибениці, – навіть ця занепала істота була надто горда, щоб виказати те жіноче почуття, яке здавалось їй слабодухістю, а насправді було єдиним виявом людяності, ще змалку притлумленої в ній згубним способом життя.

Вона звела очі лише настільки, щоб розгледіти перед собою струнку й гарну дівчину; а по тому, опустивши погляд, з удаваною байдужістю хитнула головою й сказала:

– Ну й важко ж, пані, до вас доступитися. Коли б я образилася і пішла геть, як зробив би кожен на моєму місці, ви б потім жалкували – і не даремно.

– Мені дуже шкода, якщо з вами повелися нечемно, – відповіла Роза. – Забудьте про це й розкажіть, що вас привело сюди. Я та, кого ви хотіли бачити.

Лагідний тон відповіді, ніжний голос, ласкаве поводження без тіні зневаги чи невдоволення були повною несподіванкою для Ненсі, і вона зайшлася слізьми.

– О пані, пані! – палко вигукнула вона, заламуючи руки. – Коли б на світі було більше таких, як ви, стало б менше таких, як я… далебі, куди менше!

– Сядьте, – наполегливо мовила Роза. – Якщо ви в скруті або вас спіткало якесь лихо, я радо допоможу вам, чим зможу, – повірте, це так. Сідайте ж.

– Ні, леді, я краще постою, – відповіла крізь сльози дівчина, – і не розмовляйте зі мною так ласкаво, доки не дізнаєтеся, хто я… Час уже пізній. Скажіть… ті двері щільно причинені?

– Так, – відповіла Роза, відступаючи на той випадок, коли доведеться покликати на допомогу. – Але чому ви про це питаєте?

– Бо я маю намір, – сказала дівчина, – віддати своє життя і життя інших у ваші руки. Я та сама особа, що знову затягла Олівера до старого Фейгіна того вечора, коли хлопець вийшов з дому в Пентонвілі.

– Ви?! – скрикнула Роза Мейлі.

– Так, пані, я, – відповіла дівчина. – Я та пропаща жінка, про яку ви чули, – живу між злодіями і, відколи пам'ятаю себе, відколи очам моїм і почуттям відкрилися вулиці Лондона, кращого життя – хай бог боронить! – не знала і не чула лагідніших слів, ніж ті, якими вони обзивали мене. І не соромтеся, пані, не приховуйте свою огиду до мене. Я молодша, ніж можна подумати з першого погляду, але вже встигла до цього звикнути. Найбідніші жінки сахаються від мене на вулицях.

– Який жах! – сказала Роза, несамохіть відступаючи від своєї дивної співрозмовниці.

– На колінах дякуйте богові, люба леді, – скрикнула дівчина, – що у вас змалку були друзі, які піклувалися про вас, і що ви ніколи не жили в голоді й холоді, серед розгулу й пияцтва і… ще дечого гіршого, як ото я жила з колиски. Так, я можу сказати це слово, бо глухі завулки й канави заміняли мені колиску, там мені судилось і вмерти.

– Мені вас жаль! – схвильовано промовила Роза. – Серце крається слухати вас.

– Хай благословить вас господь за вашу доброту! – озвалася дівчина. – Якби ви знали, як я часом караюся, ви б і справді пожаліли мене. Я втекла крадькома; мене вб'ють, коли дізнаються, що я була тут і переказала розмову, яку почула. Чи знаєте ви чоловіка на ім'я Монкс?

– Ні, – сказала Роза.

– А він вас знає, – мовила дівчина, – і знає, що ви живете тут. Я й знайшла вас тому, що підслухала, як він називав вашу адресу.

– Я ніколи навіть не чула цього імені, – сказала Роза.

– Виходить, нам він назвався не справжнім ім'ям, а вигаданим, – зауважила дівчина. – Я так і думала. Нещодавно – незабаром після тієї ночі, коли Олівера просунули через вікно у ваш будинок, намагаючись пограбувати вас, – я, запідозривши цього чоловіка, підслухала його розмову з Фейгіном у темній кімнаті, і з тієї розмови дізналася, що Монкс, ну, той чоловік, про якого я вас питала…

– Розумію, розумію, – перебила її Роза.

– … що Монкс, – провадила дівчина, – випадково побачив Олівера з нашими двома хлопцями того дня, як ми вперше втратили його, і відразу впізнав у ньому саме ту дитину, яку розшукував, хоч я й не збагну навіщо. Вони домовилися з Фейгіном, що той одержить якісь гроші, якщо поверне до себе Олівера; а ще більше йому перепаде, якщо він зробить з хлопця злодія, а саме цього Монкс домагається для якоїсь своєї мети.

– Для якої? – спитала Роза.

– Я й сама хотіла довідатись, та він помітив мою тінь на стіні, коли я підслуховувала, – сказала дівчина, – і не кожен на моєму місці зміг би вислизнути звідти непоміченим, а от мені вдалося. Відтоді я не бачила його до минулого вечора..

– А що ж сталось учора?

– Зараз я розповім вам, леді. Вчора увечері він прийшов знову. І знову вони піднялися на горішній поверх, а я, закутавшись так, щоб тінь моя не зрадила мене, підкралася до дверей. Перші Монксові слова, які я почула, були: «Отже, єдині докази походження хлопця лежать на дні річки, а стара відьма, що здобула їх від його матері, гниє в домовині». Вони зареготали й почали балакати про те, як йому пощастило все це облагодить. Далі Монкс заговорив про хлопця і, розпалившись, кричав, що, хоча він і прибрав до рук гроші чортеняти, його б більше влаштував інший кінець, – ото, мовляв, була б утіха, якби йому вдалося поглумитися над чванливим батьківським заповітом і провести хлопця по всіх лондонських тюрмах, а потім спровадити на шибеницю за який-небудь тяжкий злочин; це любісінько міг би зробити Фейгін, попереду ще й на ньому нажившись.

– Що ж це таке?! – вигукнула Роза.

– Чистісінька правда, леді, дарма що кажу це я, – відповіла дівчина. – Далі він казав, – пересипаючи свою річ лайкою, звичною для мого вуха, але незнайомою для вас, – що якби він міг задовольнити свою ненависть і вкоротити хлопцеві віку, не ризикуючи власною головою, то анітрохи не вагався б; але цього зробити не можна, тому він буде насторожі, пильнуватиме за кожним його кроком, і оскільки він знає про його походження і життя, то може легко зробити хлопцеві ще якусь капость. «Одне слово, Фейгіне, – сказав він, – ви хоча й хитрий єврей, а ніколи ще не розставляли тенета, які я сплету для свого братика Олівера».

– То він його брат?! – скрикнула Роза.

– Так він сказав, – відповіла Ненсі, сторожко роззирнувшись навкруги, як робила раз у раз під час розмови, бо їй скрізь ввижався Сайкс. – Слухайте-но далі. Заговоривши про вас і про ту другу пані, він сказав, що господь бог чи диявол постарались як навмисне, щоб Олівер потрапив саме у ваші руки, а потім, регочучи, додав, що в цьому є і певна втіха – ви, мовляв, віддали б тисячі, а то й сотні тисяч фунтів, якби їх мали, аби тільки довідатись, хто цей ваший двоногий песик.

– І ви запевняєте, що він сказав це серйозно? – запитала, сполотнівши, Роза.

– Він говорив з відвертою злістю, – похитавши головою, відповіла дівчина, – він не з тих, хто жартує, коли в ньому закипає ненависть. Я знаю багато людей, що роблять і гірші речі; та мені краще десять разів вислухати їх, ніж один раз цього Монкса. Однак уже пізно, я мушу повернутись додому, щоб не викликати підозри, куди й чого я ходила. Мені треба додому.

– А що ж робити мені? – спитала Роза. – Без вас я не зможу скористатися з того, що ви розповіли. Вам треба додому! Але навіщо вам вертатись до товаришів, яких ви змалювали такими жахливими фарбами? Досить тільки вам повторити свою розповідь одному джентльменові, якого я миттю можу покликати з сусідньої кімнати, як вас негайно – не мице і півгодини – відвезуть у безпечне місце.

– Я хочу повернутися, – сказала дівчина. – Я мушу повернутись, бо… ну, як пояснити це вам, такій невинній пані?.. бо серед людей, про яких я вам оповідала, є один – найодчайдушніший з усіх, – котрого я не можу залишити; ні, не можу, навіть задля того, щоб назавжди змінити своє життя.

– Ви вже раніше заступалися за цього милого хлопчика, – сказала Роза, – ви прийшли тепер сюди, незважаючи на страшну небезпеку, щоб переказати мені підслухану вами розмову, – і з усього видно, що ви кажете правду; ви не позбавлені почуття сорому і здатні на покаяння – все це дозволяє мені повірити, що вас іще можна врятувати. Послухайте, – склавши долоні, палко заговорила вона, і сльози покотились по її щоках, – не залишайтесь глухою до благань іншої жінки, яка першою – так, я певна, першою! – звернулась до вас із словами жалю і співчуття. Послухайте мене і дайте мені врятувати вас для кращої долі.

– Люба, мила пані, – вигукнула дівчина, опускаючись на коліна, – мій добрий ангеле! Ви й справді перша, хто ощасливив мене такими словами, та якби я їх почула багато років тому, вони могли б відвернути мене від гріховного і гіркого життя; але тепер пізно… надто пізно!

– Покаятися й спокутувати свої гріхи, – сказала Роза, – ніколи не пізно.

– Ні, пізно, – я не можу залишити його тепер! – у розпачі вигукнула дівчина. – Не можу стати причиною його смерті.

– Причиною його смерті? – здивувалась Роза.

– Ніщо його не врятувало б! – скрикнула дівчина. – Якби я розповіла іншим те, що розповіла вам, їх усіх схопили б, і йому б не уникнути смерті. Він найзухваліший серед нас і бував дуже жорстоким.

– І заради такої от людини, – вигукнула Роза, – ви ладні відмовитись від будь-якої надії на майбутнє, від певного порятунку вже сьогодні? Це безумство.

– Я не знаю, що це, – відповіла дівчина, – знаю лише, що так воно є і так буває не тільки зі мною, а й з сотнями інших, таких самих пропащих і нещасних, як я. Я мушу вернутися. Може, це кара божа за все зло, яке я вчинила, може, й так; але мене тягне до нього, хоч я наражуся на страждання й кривди; і тягло б, мабуть, і тоді, якби я знала, що кінець кінцем загину від його руки.

– То що ж мені робити? – спитала Роза. – Я не повинна відпускати вас отак.

– Відпустите, пані; я певна, що відпустите, – заперечила дівчина, підводячись із колін. – Ви ж не станете затримувати мене, скориставшися з того, що я повірила у вашу доброту і не зажадала від вас ніяких обіцянок, хоча й могла так зробити.

– Тоді яка ж користь із того, що ви мені розповіли? – запитала Роза. – Цю таємницю треба розкрити, інакше яка вигода буде для Олівера – а ви ж йому так хочете прислужитися – з того, що ви відкрилися мені?

– Серед ваших знайомих напевне знайдеться який-не-будь добрий чоловік, який вислухає все, збереже таємницю і порадить вам, що робити, – сказала дівчина.

– Але де мені вас шукати в разі потреби? – спитала Роза. – Я не хочу знати, де живуть ті страшні люди, скажіть лише, чи не могли б ви проходити або гуляти десь певної години?

– А ви пообіцяєте, що суворо берегтимете мою таємницю і прийдете самі або з тією людиною, на яку звіритесь? – запитала дівчина.

– Даю слово зробити так, як ви просите, – відказала Роза.

– Коли так, то щонеділі, між одинадцятою та дванадцятою годиною, – не вагаючись, промовила дівчина, – не я, як буду жива, гулятиму по Лондонському мосту,

– Постривайте, – зупинила Роза дівчину, яка швидко. рушила до дверей. – Подумайте ще раз про своє власне життя і про можливість змінити його. Ви можете розраховувати на мою допомогу, і не лише тому, що самохіть принесли мені цю звістку, а й тому, що опинились на краю загибелі. Навіщо вам повертатися до тієї банди грабіжників, коли одне слово може врятувати вас? Які чари змушують вас вертатись туди – до ганебного й злиденного життя? О! Невже у вашому серці не знайдеться струни, якої я могла б торкнутись? Невже ніщо не відгукнеться на мої слова, щоб побороти це жахливе засліплення?

– Коли такі молоді, добрі й вродливі дами, як ви, – твердо відказала дівчина, – віддають комусь своє серце, любов може завести їх куди завгодно… Навіть таких, як ви, що мають свій дім, друзів, інших залицяльників, одне слово, усе, чим заповнюється життя. Та коли такі жінки, як я, що не мають надійнішої покрівлі над головою, ніж віко домовини, і ліпшого друга у разі хвороби та й у смертну годину, ніж доглядальниця в лікарні, – коли ми віддаємо свої знівечені серця якомусь чоловікові й дозволяємо йому заповнити собою порожнечу нашого нікчемного життя, – то хто ж може сподіватися, що вилікує нас? Пожалійте нас, пані, – пожалійте за те, що з усіх жіночих почуттів у нас лишилося тільки одне, та й воно не дає спокою й задоволення, а породжує – це просто кара господня! – нові страждання і злочини.

– Тоді, – помовчавши, сказала Роза, – чи не взяли б ви у мене трохи грошей, на які могли б чесно жити, принаймні до нашої наступної зустрічі?

– Жодного пенні! – махнувши рукою, одказала дівчина.

– Не замикайте від мене серця, не відмовляйтесь так уперто від моєї допомоги, – лагідно мовила Роза, підступаючи до неї. – Я щиро хочу зробити для вас якусь послугу.

– Ви зробили б мені найкращу послугу, – відповіла дівчина, заламавши руки, – якби позбавили мене життя отут, на місці. Ніколи ще не почувала я такого жалю, як сьогодні, думаючи про те, хто я така; 'і було б гарно бодай умерти не в тім пеклі, в якому я живу. Хай благословить вас господь, добра пані, й пошле вам стільки щастя, скільки ганьби я накликала на себе.

З цими словами нещасна заридала й пішла геть, а Роза Мейлі, приголомшена дивним побаченням, схожим скоріше на скороминуще сновидіння, ніж на реальну дійсність, опустилась на крісло, силкуючись дати лад своїм думкам.

Розділ XLI,

який містить нові відкриття й показує, що несподіванки, як і біди, ніколи не ходять поодинці

Скрутне становище, в якому опинилась Роза, було для неї справжнім випробуванням. Вона відчувала нестерпне, жагуче бажання розкрити таємницю Оліверового походження і водночас не могла порушити обіцянки – не розголошувати того, що нещасна жінка, з якою вона щойно розмовляла, довірила їй, як юній і чистій дівчині. Слова й поведінка Ненсі зворушили серце Рози Мейлі, і тепер любов до її вихованця злилась з іншим почуттям, таким же щирим і палким, – з бажанням напровадити знедолену людину на путь покаяння й вселити в неї надію.

Вони мали пробути у Лондоні лише три дні, а потім на кілька тижнів поїхати на далекий морський курорт. Була північ – уже минув їхній перший день у столиці. На що їй зважитись? Що можна вдіяти за сорок вісім годин? Або як відкласти подорож, не викликаючи підозри?

Містер Лосберн ще гостював у них і мав залишитися до їхнього від'їзду, але Роза добре знала запальну вдачу цього вельмиповажного джентльмена і могла досить виразно уявити, як він вибухне гнівом проти особи, що викрала Олівера, – тому вона розуміла, що розкрити йому свою таємницю можна тільки тоді, коли її заступництво за Ненсі підтримає якась інша, гідна довіри людина. Ці міркування змушували її бути дуже обережною й обачною і критися від місіс Мейлі, бо та, звичайно, тут-таки кинулась би радитись із шановним доктором. З тих самих причин вона не наважувалась звернутися до когось за юридичною порадою, навіть якби й знала, як це робиться. У Рози майнула була думка шукати допомоги в Гаррі, та в пам'яті виник спогад про їхню останню зустріч, і їй здалося негідним просити його приїхати, коли він, може статися, – від такого припущення на очі їй навернулися сльози, – уже й думати про неї забув і живе собі щасливо та весело.

Збентежена цими думками, Роза цілу ніч не склепила очей, вона схилялась то до одного плану, то до іншого, а потім, знайшовши доводи проти кожного з них, відкинула геть усі. Вранці, знову добре все обміркувавши і не побачивши іншої ради, Роза вирішила звернутись до Гаррі.

«Якщо йому важко буде повернутися сюди, – казала вона собі, – то як же болісно буде мені! Але, можливо, він і не приїде, а відповість листом; а коли й приїде, те старанно уникатиме зустрічі зі мною, – міг же він так повестися перед самим своїм від'їздом! Я аж ніяк не сподівалася, що він на це здатний. А втім, так воно краще для нас обох».

Тут рука її впустила перо, і Роза відвернулась, наче не хотіла, щоб папір, який мав передати Гаррі її прохання, став свідком її сліз.

Вона встигла разів із п'ятдесят узятися за перо й знову покласти його, і все ще обмірковувала перший рядок, не написавши й досі жодного слова, коли до кімнати раптом забіг Олівер, що ходив гуляти під охороною містера Джайлза. Він був такий збентежений, наче з ним сталося якесь нове лихо.

– Чого це ти такий збуджений? – спитала Роза, підводячись і ступаючи йому назустріч.

– Не знаю, з чого й почати. Аж дух забиває… – відповів хлопець. – Боже мій! Нарешті я побачив його, тепер ви переконаєтесь, що я казав щиру правду.

– Я завжди вірила тобі, – заспокоїла його Роза. – Але що з тобою сталося? Про кого ти говориш?

– Я бачив джентльмена… – відповів Олівер, насилу вимовляючи слова, – того джентльмена, що був такий добрий до мене, – містера Браунлоу, про якого я вам так часто казав.

– Де ж ти його бачив? – спитала Роза.

– Він вийшов з карети й зайшов до одного будинку, – відповів Олівер, з радості аж пустивши сльозу. – Я не розмовляв з ним… Не міг заговорити, бо він не помітив мене, а я тремтів так, що не мав сили підійти до нього. Але Джайлз на моє прохання довідався, що він живе в тому будинку. Дивіться, – сказав Олівер, розгортаючи клаптик паперу, – ось тут, тут він живе, – я негайно туди піду. О боже, боже! Який я буду щасливий, коли знову побачу його і почую його голос!

Роза не слухала Олівера, який і далі радісно вигукував щось недоладне, – вона прочитала адресу: Стренд, Грейвен-стріт, – і, трохи поміркувавши, вирішила скористатися з щасливої нагоди.

– Мерщій! – вигукнула Роза. – Піди скажи, щоб нам найняли карету, і миттю повертайся. Ти поїдеш зі мною. Зараз же, не гаючи ані хвилини, я відвезу тебе туди.!

Попереджу лише тітоньку, що ми відлучимося на годину, і буду готова разом із тобою.

Оліверові не треба було нагадувати, щоб він поспішав. Не минуло й п'яти хвилин, як вони вже були в дорозі. Коли вони приїхали, Роза залишила Олівера в кареті, ніби для того, щоб підготувати старого джентльмена до несподіваної зустрічі, а сама, пославши зі слугою свою візитну карточку, попросила переказати містерові Браунлоу, що хоче бачити його в нагальній справі. Слуга незабаром повернувся і запросив Розу до вітальні. Піднявшись слідом за слугою у кімнату на другому поверсі, міс Мейлі опинилася перед літнім чоловіком, дуже приємним з лиця й одягненим у темно-зелений сюртук. Неподалік від нього сидів ще один старий чоловік, у нанкових бриджах і гетрах; на вигляд він здавався не дуже приємним; він сидів, спершись долонями на головку грубого ціпка і поклавши підборіддя на руки.

– Боже мій, – сказав добродій у темно-зеленому сюртуці і, квапливо підвівшись, чемно вклонився, – пробачте, леді, я думав, що це якась докучлива особа, котра… Прошу пробачити мені. Будь ласка, сідайте.

– Містер Браунлоу, якщо не помиляюсь, сер? – спитала Роза, перевівши погляд на нього.

– Так, – відповів старий добродій. – А це мій друг, містер Грімвіг. Грімвіг, чи не могли б ви нас залишити на кілька хвилин?

– Як на мене, поки що цьому джентльменові не обов'язково виходити з кімнати, – втрутилася міс Мейлі. – Якщо мене правильно повідомили, йому знайома справа, про яку я хочу говорити з вами.

Містер Браунлоу нахилив голову. Містер Грімвіг, який уже раз манірно вклонився, підвівшись зі стільця, тепер уклонився вдруге, так само манірно, і знову сів на стілець.

– Я вас, звичайно, дуже здивую, – почала Роза, зніяковівши з цілком зрозумілих причин, – але ви колись з великою добротою і ласкою поставилися до одного мого близького маленького друга, і я певна, вам цікаво буде знову почути про нього.

– Он як! – здивувався містер Браунлоу.

– Ви знали його як Олівера Твіста, – додала Роза.

Тільки-но ці слова злетіли: з її уст, як містер Грімвіг, що вдавав, ніби заглибився у читання грубезної книжки, яка лежала на столі, гучно закрив її і, відкинувшись на спинку стільця, втупив широко розплющені очі в Розу, всім своїм виглядом показуючи безмежний подив; та невдовзі, наче схаменувшись, що так необачно виказав свої почуття, він рвучко, а краще сказати – конвульсивно – прибрав попередньої пози і, дивлячись просто себе, протяжливо і якось глухо свиснув, та свист той завмер немовби не в повітрі, а десь у найдальших закутках його живота.

Містер Браунлоу здивувався не менше, хоч його подив виявився не в такий ексцентричний спосіб. Він підсунув свого стільця ближче до міс Мейлі й сказав:

– Зробіть мені ласку, люба дівчино, і не згадуйте про мою добрість до хлопця, – про це ніхто, крім вас, не знає; а коли ви маєте якісь відомості, що могли б змінити мою недобру думку, яку я несамохіть склав про ту бідолашну дитину, то, бога ради, мерщій поділіться ними зі мною.

– Поганий хлопчисько! Я з'їм свою голову, коли це не так, – буркнув містер Грімвіг, не ворухнувши жодним м'язом на обличчі, так, ніби промовляв черевом.

– Ця дитина має чесне й добре серце, – мовила Роза, вся зашарівшись. – Доля, поклавши хлопчикові на плечі заважкий, як на його літа, тягар, водночас наділила його такою відданістю, такими благородними почуттями, що зробили б честь людям, ушестеро старшим від нього.

– Мені тільки шістдесят один рік, – промовив містер Грімвіг з тим самим закам'янілим виразом обличчя. – А цьому Оліверові – якщо тут обійшлося без нечистої сили – щонайменше дванадцять… І я не розумію, кого ви маєте на увазі.

– Не зважайте на мого друга, міс Мейлі, – сказав містер Браунлоу, – він думає не так, як каже.

– Ні, так, – буркнув містер Грімвіг.

– Ні, не так, – вів своєї містер Браунлоу, вже починаючи гніватися.

– Він ладен з'їсти свою голову, коли він так не думає, – додав містер Грімвіг.

– Він вартий того, щоб йому її відтяли, коли він так думає, – зауважив містер Браунлоу.

– Дуже хотів би він поглянути на того, хто наважиться на це, – одказав містер Грімвіг, стукнувши ціпком по підлозі.

Відчувши, що зайшли вже надто далеко, обидва старі джентльмени понюхали табаки, а тоді, як це у них завжди велося, потиснули один одному руки.

– Одначе, міс Мейлі, – мовив містер Браунлоу, – повернімося до предмета, що так зворушив ваше чуле серце. Повідайте мені, будь ласка, що ви знаєте про бідолашного хлопчика. Але спершу дозвольте мені сказати, що я вичерпав усі свої можливості, намагаючись знайти його, і що відколи я покинув Англію, моє перше враження, нібито він увів мене в оману й, підбурений своїми колишніми товаришами, обікрав мене, значною мірою похитнулося.

Роза, що вже встигла зібратися з думками, відразу ж просто й стисло оповіла про все, що сталося з Олівером від того дня, як він вийшов з будинку містера Браунлоу, приберігши, одначе, розповідь Ненсі для розмови зі згаданим джентльменом віч-на-віч. На закінчення вона зауважила, що весь 'цей час Олівера засмучувало тільки те, що він ніде не міг знайти свого колишнього добродійника і Друга.

– Хвалити бога! – вигукнув старий джентльмен. – Ви так утішили мене, так утішили… Проте ви ще не сказали, міс Мейлі, де тепер Олівер. Пробачте, що насмілююсь дорікати вам, але чому ви не привезли його сюди?

– Він чекає в кареті біля вашого будинку, – відповіла Роза.

– Чекає біля будинку! – вигукнув старий джентльмен і, не сказавши більше й слова, кинувся геть з кімнати, униз по сходах, за двері і – вскочив у карету.

Коли за ним зачинилися двері вітальні, містер Грімвіг підвів голову і, перетворивши одну із задніх ніжок свого стільця на вісь обертання, тричі перекрутився на місці, не встаючи із стільця і спираючись то на ціпок, то на стіл. Виконавши цей складний пірует, він підвівся й про-шкультигав принаймні разів із десять по кімнаті, сюди-туди… Тоді зненацька зупинився перед Розою і без будь-яких передмов поцілував її.

– Тс! – промовив він, коли дівчина, трохи налякана таким незвичним поводженням, схопилася з місця. – Не бійтеся. Я старий і міг би бути вашим дідусем. Ви славна дівчина. І ви мені подобаєтесь… А ось і вони!

Справді, ледь устиг він з розмаху сісти на свій стілець, як зайшов містер Браунлоу в супроводі Олівера, якого містер Грімвіг зустрів дуже ласкаво; і коли б ця щаслива мить була єдиною винагородою Розі Мейлі за всі її турботи й піклування про Олівера, то й тоді вона не жадала б іншої віддяки.

– До речі, є ще дехто, про кого не слід забувати, – сказав містер Браунлоу і подзвонив у дзвіночок. – Будь ласка, покличте сюди місіс Бедвін.

Стара економка негайно з'явилася на виклик і, зробивши реверанс коло порога, ждала розпоряджень.

– Та ви, Бедвін, що далі, то гірше бачите, – з досадою зауважив містер Браунлоу.

– Атож, сліпну помалу, – відповіла стара. – В мої літа, сер, очі не стають зіркіші.

– Я й без вас це знаю, – відповів містер Браунлоу. – Надіньте-но окуляри й роззирніться навколо – чи не побачите, навіщо я вас покликав?

Стара почала порпатися в кишені, шукаючи окулярів. Але Оліверове терпіння не витримало цього нового випробування; піддавшись першому пориву, він кинувся їй на шию.

– Боже милостивий! – скрикнула стара, пригортаючи його до грудей. – Та це ж моє невинне дитя!

– Люба моя старенька нянечко! – скрикнув Олівер.

– Я знала, що він повернеться, знала, – приказувала стара, стискаючи хлопця в обіймах. – А який він став гарний, і вбраний знову, як син джентльмена. Де це ти був стільки часу? Ох, те саме миле личко, але не таке бліде, ті самі ніжні очі, але не такі сумні. Я ніколи не забувала їх та його лагідної усмішки. Вони повсякчас ввижались мені разом із личками моїх любих діточок, що померли тоді, коли я сама була ще молода та весела.

Отак говорячи без угаву і то відсторонюючи хлопця, щоб подивитись, який великий він виріс, то знову притискаючи його до себе й пестливо перебираючи пальцями його волосся, добра бабуся і сміялася, і плакала в нього на плечі.

Полишивши її й Олівера ділитися спогадами на дозвіллі, містер Браунлоу повів Розу в другу кімнату і там вислухав докладну розповідь про її побачення з Ненсі, що дуже здивувала й збентежила його. Роза пояснила також, чому вона відразу ж не звірилась своєму другові, містерові Лосберну. Старий добродій визнав, що вона повелася розумно, й охоче взяв на себе відповідальну місію переговорити з шановним лікарем. А щоб містер Браунлоу міг якнайшвидше здійснити свій намір, то вони домовились, що того ж таки вечора, о восьмій годині, він прийде до готелю, а тим часом Роза обережно сповістить місіс Мейлі про все, що сталося. По цій угоді Роза й Олівер повернулися додому.

Роза анітрохи не перебільшувала, уявляючи собі, як обуриться добрий лікар. Ледве дослухавши історію Ненсі, він вивергнув потік погроз і прокльонів, заявивши, що зробить з неї першу жертву двох хитромудрих джентльменів – містерів Бледерза і Дафа; він уже навіть надягнув капелюха, щоб негайно вирушити по допомогу до цих славетних детективів. І, поза всяким сумнівом, зопалу здійснив би свій замір, зовсім не думаючи про наслідки, якби його не стримав містер Браунлоу, – почасти силоміць, бо й сам був запальної вдачі, а почасти переконливими аргументами, які врешті-таки змусили містера Лосберна відмовитись від цього нерозважливого кроку.

– То що ж тоді, в біса, робити? – не вгамовувався лікар і після того, як вони повернулись до жінок. – Хіба що висловити подяку всім отим негідникам обох статей, та ще й уклінно попрохати їх прийняти фунтів по сотні на кожного як скромний знак нашої поваги й вдячності за їхню добрість до Олівера?

– Та ні, цього, мабуть, не треба, – заперечив, сміючись, містер Браунлоу, – але ми повинні діяти тихо й дуже обачно.

– Тихо, обачно! – вигукнув лікар. – Та я б усю їхню братію послав…

– Можете не казати, куди саме, – перебив його містер Браунлоу. – Подумайте краще, чи наблизимось ми хоч на крок до своєї мети, коли пошлемо їх будь-куди?

– До якої мети? – спитав лікар.

– Та довідатись, хто Оліверові батьки, і повернути йому спадщину, яку в нього, коли вірити цій історії, неправдою відібрано.

– А-а, – сказав містер Лосберн, обмахуючи. носовою хусточкою своє розпашіле обличчя. – Я мало не забув про це.

– Припустімо, – провадив далі містер Браунлоу, – ми не будемо приплутувати сюди цю бідолашну дівчину і нам пощастить, не наражаючи її на небезпеку, віддати цих негідників у руки правосуддя, – то що нам за користь?

– Принаймні та, що декого з них напевне спровадять на шибеницю, а інших зашлють на каторгу.

– Гаразд, – відповів, усміхаючись, містер Браунлоу, – але вони напевно потраплять туди згодом і без нашої допомоги. Втрутившись тепер, ми випередимо події і вчинимо, як на мене, вельми по-донкіхотському, явно всупереч нашим власним інтересам – в усякому разі, Оліверо-вим, що, по суті, те саме.

– Яким чином? – спитав лікар.

– А ось таким. Цілком очевидно, що нам надзвичайно важко буде докопатися до правди, якщо ми не поставимо того Монкса на коліна. Тут рада тільки одна – піти на хитрощі й захопити його зненацька тоді, коли поруч не буде отих людей. Інакше, якщо його й заарештують, ми не матимемо проти нього ніяких доказів. Він (судячи з відомих нам фактів) навіть не причетний до жодного грабунку цієї банди. А як його й не виправдають, то хіба що ненадовго засадять до в'язниці – за шахрайство та бродяжництво; а тоді користі нам від нього буде не більше, ніж від будь-якого ідіота, до того ж сліпого й глухонімого, бо ми, звісна річ, не витягнемо з нього ні слова.

– У такому разі, – запально почав лікар, – я знову питаю вас, чи вважаєте ви розумним, що руки наші зв'язані обіцянкою, даною цій дівчині… хай і з найкращих міркувань, та все ж…

– Прошу вас, не турбуйтеся відповідати, люба юна леді, – сказав містер Браунлоу, помітивши, що Роза хоче щось сказати. – Ми додержимо вашого слова. Гадаю, це ніскільки не стане нам на перешкоді. Але, перш ніж зважитися на певні кроки, ми маємо побачити дівчину й довідатися, чи згодна вона вказати нам на того Монкса, звичайно, за умови, що він матиме діло з нами, а не з правосуддям. Коли ж вона не схоче чи не зможе цього зробити, тоді слід домогтися, щоб вона сказала, які кубла він відвідує і який він із себе, щоб ми могли його впізнати, її не можна побачити раніше, ніж у неділю ввечері. А сьогодні тільки вівторок. Тож я радив би поки що нічого не розпочинати й нікому про це не казати, навіть Оліверові.

Хоча містер Лосберн з кислою гримасою зустрів цю пропозицію, яка прирікала його на бездіяльність протягом цілих п'яти днів, він змушений був визнати, що досі ніякий кращий план не спав йому на думку; а оскільки і Роза, і місіс Мейлі рішуче підтримали містера Браунлоу, то пропозиція цього джентльмена була прийнята одноголосно.