Текст книги "Пригоди Олівера Твіста"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 32 страниц)

– Тоді йому пощастило, – сказав парубок, промовисто глянувши на Фейгіна. – Не суши собі голову над тим, звідки я прийшов, хлопче. Закладаюся на крону, незабаром ти й сам туди потрапиш!

Цей жарт розсмішив хлопців. Ще трохи позмагавшись у дотепах на цю тему, вони стиха обмінялися кількома словами з Фейгіном і пішли.

Новий гість пошептався з Фейгіном у кутку, а тоді вони присунули стільці до каміна, і старий, звелівши Оліверові підсісти ближче, завів мову про те, що, на його думку, мало найбільше зацікавити слухачів, – тобто про великі переваги злодійського ремесла, про спритність Пройди, веселу вдачу Чарлі Бейтса і свою власну щедрість. Нарешті Фейгін набалакався до знемоги, та й містер Чітлінг зовсім знеміг, бо ніщо так не виснажує, як один-два тижні у виправному будинку, не кажучи вже про шість. Товариство явно потребувало спочинку, тож міс Бетсі попрощалась і пішла.

З того дня Олівера рідко залишали на самоті, майже весь час хлопці розважали його своїми балачками, і щодня вони гралися з Фейгіном у давню гру, чи то для власного удосконалення, чи то Оліверові на науку – це вже краще було знати Фейгінові. Часом старий розповідав їм про грабунки, які вчиняв замолоду, і стільки в тих розповідях було кумедного й цікавого, що Олівер мимоволі сміявся від щирого серця, і видно було, що вони не так обурюють його, як тішать.

Сказати коротко, хитрий старий єврей затягав хлопця у свої тенета. Знаючи, що тривала й безпросвітна самотність у похмурому будинку, віч-на-віч з власними сумними думками викличе в хлопця тугу по будь-якому людському товариству, Фейгін тепер помалу вливав у його душу отруту, сподіваючись навік її забруднити й осквернити.

Розділ XIX,

в якому обговорюється й ухвалюється цікавий задум

Одного холодного, вогкого, вітряного вечора Фейгін натяг на своє кощаве тіло пальто, застебнув його на всі ґудзики і, піднявши комір по самі очі, виліз із своєї нори. На ґанку він постояв, прислухаючись, чи хлопці замкнуть за ним двері на всі замки іі засуви, а коли їхні кроки завмерли в глибині дому, шмигнув у темноту вулиці.

Будинок, у якому тримали Олівера, був на околиці Уайтчеплу. Старий зупинився на розі, підозріло озирнувся довкола, перейшов на другий бік і подався в напрямку Спітелфілдсу.

Густа грязюка вкривала брук, чорна імла нависла над вулицями, сіявся дрібний дощ, і все – навіть холодне повітря – здавалося липким на дотик. Ідеальна ніч для прогулянок таких людців, як Фейгін! Скрадаючись ніби поповзом під стінами будинків, цей гидкий дідуган здавався потворним плазуном, породженим темрявою і тванню, який виліз уночі поживитись яким-небудь падлом.

Він довго тюпав вузькими вуличками й завулками, а біля Бетнел-Гріна круто звернув ліворуч і заглибився в лабіринт брудних, убогих кварталів тієї густонаселеної частини міста.

Певно, старий добре знав дорогу, бо хоч як вона кривуляла майже в суцільній темряві, ходи не стишував. Швидко проминувши кілька перехресть, він звернув нарешті у вулицю з одним-єдиним ліхтарем десь у далекому її кінці, постукав у двері якогось будинку і, стиха перемовившись кількома словами з чоловіком, який відчинив їх, піднявся сходами на другий поверх.

Коли він узявся за ручку дверей, за ними загарчав собака, і чоловічий голос запитав, хто там.

– Це я, Білле, тільки я, голубе, – відповів єврей, зазираючи до кімнати.

– Ну, то заходь, – сказав Сайкс. – Цить, дурна тварюко! Невже ти не впізнаєш диявола, коли він у пальті?

Певно, собаку і справді ввів в оману верхній одяг містера Фейгіна: коли той розстебнув пальто й кинув його на спинку стільця, пес трохи пометляв хвостом, виявивши всю ту радість, на яку був здатен, і повернувся до свого кутка.

– Ну? – мовив Сайкс.

– Ну, голубе… – почав був Фейгін і вигукнув: – О! Це ти, Ненсі!

Тон у нього був трохи збентежений, бо відколи дівчина заступилася за Олівера, вони ще не бачились, і Фейгін не знав, чого від неї чекати. Проте поведінка юної леді швидко розвіяла його побоювання, якщо вони в нього були. Вона прийняла ноги з гратів каміна, відсунула стілець і без зайвих слів запросила Фейгіна підсісти до вогню, бо надворі, ух, як холодно.

– А таки холодно, Ненсі, дорогесенька моя, – мовив Фейгін, гріючи над вогнем свої кістляві руки. – Аж пронизує, – додав він, хапаючись за бік.

– Холоднеча, певно, й справді люта, коли навіть тебе пробрало, – сказав містер Сайкс. – Дай-но йому випити, Ненсі. І швидше ворушися, хай тобі грець, бо я зараз сам занедужаю, дивлячись, як труситься ця стара шкелетина. Тьху, мов привид, який щойно встав з могили!

Ненсі квапливо дістала пляшку з шафи, де стояло ще багато пляшок, наповнених, мабуть, різними трунками.

Сайкс налив чарку бренді й запропонував її Фейгінові. Той лише вмочив у чарку губи, відставив її й сказав:

– З мене годі, Білле, дякую.

– Так-так, боїшся, щоб тебе не перехитрували? – пильно глянув йому в очі Сайкс. – Хху!

Виказавши тим хрипким вигуком свою зневагу, містер Сайкс схопив чарку й вихлюпнув залишок бренді в камін; спорожнивши посудину, він наповнив її для себе.

Поки він перехиляв чарку, старий озирався довкола – не з цікавості, бо не раз тут бував, а з властивої йому сторожкості й підозріливості. Це була убого обставлена кімната, і тільки зазирнувши в шафу, ви зрозуміли б, що тут живе не простий робітник; щоправда, певну підозру могли б викликати кілька важких кийків у кутку й свинчатка, що висіла над каміном.

– Ну от, – сказав Сайкс, облизуючи губи. – Тепер я готовий.

– Говорити про справи? – спитав єврей.

– Так, – відповів Сайкс. – Кажи, з чим прийшов.

– З приводу тієї хати в Чертсі, Білле, – стиха мовив єврей, присуваючись ближче до нього.

– Гаразд. А що далі? – спитав Сайкс.

– Ах, голубе мій, ти сам чудово знаєш! – вигукнув Фейгін. – Правда ж, він знає, Ненсі?

– Не знає, – вищирився містер Сайкс. – А може, не хоче знати, а це одне й те саме. Ну, давай, викладай усе навпростець. І годі моргати, й щулитися, й ходити околяса, наче не ти перший задумав цей грабунок! Кажи, з чим прийшов!

– Ша, Білле, ша! – мовив єврей, марно намагаючись зупинити цей вибух обурення. – Нас можуть почути, голубе! Нас можуть почути!

– І нехай! – сказав Сайкс. – Мені байдуже!

Але насправді містерові Сайксу було не байдуже, і тому ці слова він вимовив спокійніше, притишивши голос.

– Ну, не треба, не треба, – улесливо мовив старий. – Я просто стережуся, та й по всьому. То з приводу того діла в Чертсі, коли ми впораємо його, Білле, га? Коли ж ми його впораємо? Скільки там срібла, голубе, скільки срібла – і якого! – Він аж потер руки й звів брови від солодкого передчуття.

– Ніколи, – холодно відповів Сайкс.

– Ніколи не впораємо? – вигукнув єврей, відкидаючись на спинку стільця.

– Так, ніколи, – кивнув Сайкс. – Принаймні так, як ми намірялись, у нас не вийде.

– Значить, ви намірялися не так, як слід, – аж зблід від злості Фейгін. – І не переч мені!

– А хто ти такий, що тобі й перечити не можна? – визвірився Сайкс. – Так от, щоб ти знав: Тобі Крекіт уже третій тиждень там вештається, а ще й досі нікого із слуг не намовив.

– Невже ти хочеш сказати, Білле, – спитав єврей, лагіднішаючи в міру того, як грабіжник розпалювався, – що бодай одного з двох слуг не можна перетягти на наш бік?

– Саме це я й кажу, – відповів Сайкс. – Вони служать у тієї старої вже двадцять років, і якби ти їм давав навіть п'ятсот фунтів, вони б однаково не погодилися.

– Ну, а жінки, голубе, невже їх теж не вдасться переманити? – спитав єврей.

– Так, не вдасться, – відказав Сайкс

– Навіть такому дженджикові, як Тобі Крекіт? – недовірливо спитав єврей. – Ти ж знаєш, що за народ ці жінки, Білле.

– Атож, навіть такому дженджикові, як Тобі Крекіт, – відповів Сайкс. – Він каже, що весь час походжав коло того будинку в канарковому жилеті, з наклеєними бакенбардами, – і все надаремно.

– То треба було перейти на вуса й кавалерійські бриджі, голубе, – зауважив старий.

– Він і перейшов, та тільки це теж нічого не дало, – відповів Сайкс.

Прикро вражений, Фейгін на кілька хвилин замислився, уткнувшись підборіддям у груди, а тоді підвів голову, глибоко зітхнув і сказав, що коли Тобі Крекіт не бреше, то з цього діла справді вийшов пшик.

– Охо-хо, – мовив він, опускаючи руки на коліна, – досадно все ж таки втрачати таке багатство, коли до нього, здавалося, вже рукою подати.

– Атож, – погодився містер Сайкс. – Не пощастило.

Запала довга мовчанка. Старий поринув у глибоку задуму, і зморшкувате бридке обличчя його набуло воістину сатанинського виразу. Сайкс раз у раз скоса поглядав на нього, а Ненсі, видно, боячись роздратувати грабіжника, сиділа, втупившись очима у вогонь, і ні словом, ні порухом не виказувала своєї присутності.

– Фейгіне, – раптом порушив гнітючу тишу Сайкс, – ти б накинув півсотні золотих, якби ми облагодили це діло без слуг?

– Певна річ, – пожвавився старий.

– То згода? – спитав Сайкс.

– Так-так, згода, голубе, – закивав головою єврей; очі в нього заблищали, м'язи обличчя засіпалися від хвилювання.

– Тоді, – сказав Сайкс, досить зневажливо відштовхуючи простягнуту руку Фейгіна, – це можна зробити хоч завтра. Ми з Тобі позавчора вночі перелізли через паркан у садок і перевірили всі двері й віконниці. Вони там замикаються на ніч, мов у в'язниці, але в одному місці все ж таки можна залізти досередини так, що жодна жива душа не почує.

– Де саме, Білле? – збуджено спитав єврей.

– Значить, так. Треба перейти моріжок… – пошепки почав Сайкс.

– Ну, і… – нетерпляче підхопив старий, витягнувши шию й вирячивши очі так, що вони в нього мало не повилазили.

Сайкс гмукнув і замовк, бо в цю мить дівчина, яка досі сиділа нерухомо, повернулась і ледь помітно кивнула головою на Фейгіна.

– То вже байдуже, де саме, – нарешті сказав він. – Без мене ти, звісно, цього не впораєш, але з тобою, хитрюгою, треба бути насторожі.

– Як знаєш, голубе, як знаєш, – відповів єврей. – Ви з Тобі самотужки обійдетеся чи потрібна якась підмога?

– Підмога? Нам потрібні тільки свердла і хлопчик. Свердла ми маємо, а от хлопчика ти для нас підбери.

– Хлопчика! – вигукнув єврей. – Отже, йдеться про кватирку?

– Не твоє діло, – відказав Сайкс. – Мені потрібен хлопчик, і до того ж щуплявий. Господи! – замислено провадив він. – Якби ж мені зараз отого малюка, синочка сажотруса Неда! Нед навмисне тримав його надголодь, щоб він лишався малим, і здавав у найми нашому братові.

Але батька запроторили за грати, а хлопця забрало Товариство перевиховання малолітніх злочинців, позбавило його ремесла і доброго заробітку, навчило читати й писати, і хто він тепер? Нікчемний підмайстер! От що вони з нами роблять! – вигукнув Сайкс, дедалі більше переймаючись праведним гнівом. – Ось що вони з нами роблять! Якби їм вистачало грошей (дякувати богові, що не вистачає!), нам для нашого ремесла за рік-два не лишилося б і півдесятка хлопців.

– Свята правда, – погодився старий, який тим часом думав про своє і почув лише останню фразу. – Білле!

– Ну, чого тобі ще? – спитав Сайкс.

Єврей кивнув на Ненсі, яка все ще сиділа, дивлячись у вогонь; то був натяк, що треба говорити без неї. Сайкс нетерпляче знизав плечима – мовляв, зайва обережність, – але підкорився й попросив Ненсі збігати по пиво.

– Тобі пива не треба, – відповіла Ненсі, згортаючи руки й усім своїм виглядом показуючи, що не думає підводитись.

– А я кажу, треба! – гримнув Сайкс.

– Дурниці, – спокійно відказала дівчина. – Нехай він говорить. Я все одно знаю, що він скаже, Білле. Тож нехай не боїться.

Фейгін усе ще вагався. Сайкс здивовано позирав то на нього, то на дівчину.

– Невже ти боїшся дівки, Фейгіне? – спитав він нарешті. – Тю! Ти ж знаєш її як облуплену, вона ж своя! Вже хто-хто, а вона вміє тримати язика за зубами. Правда, Ненсі?

– Ще б пак, – відповіла юна леді, підсунувшись ближче до столу і спершись на нього ліктями.

– Ну, звісно, звісно, дорогесенька, я це знаю, але… – І старий знову затнувся.

– Але що? – спитав Сайкс.

– Я просто подумав: може, вона знову сказиться, голубе, як ото, пам'ятаєш, того вечора, – відповів єврей.

Почувши це визнання, Ненсі голосно зареготала, вихилила одним духом чарку бренді, хвацько струснула головою й почала вигукувати: «Ну ж бо, заціпило вам, чи що? Чого носи повісили?» – і таке інше в тому ж дусі. Певно, її поведінка заспокоїла обох джентльменів, бо єврей задоволено кивнув головою й знову сів на своє місце. Містер Сайкс теж сів.

– Ну, давай, Фейгіне, – сміючись, мовила Ненсі. – Кажи Біллові про Олівера!

– Ха! Яка ти догадлива, дорогесенька! Зроду не бачив такої кмітливої дівчини, – сказав старий, поплескуючи її по шиї. – Я й справді хотів говорити про Олівера! Ха-ха-ха!

– Що саме? – спитав Сайкс.

– Цей хлопчак – якраз те, що тобі треба, голубе, – хрипко прошепотів старий, приклавши пальця до носа й гидко посміхаючись.

– Олівер? – вигукнув Сайкс.

– Бери його, Білле, – втрутилася Ненсі. – На твоєму місці я б його взяла. Може, він не такий спритний, як інші, але ж тобі треба тільки, щоб він відчинив двері. Їй-бо, на нього можна покластися, Білле.

– Авжеж, можна, – підтакнув Фейгін. – Ми вже цілий місяць муштруємо його, – час і самому на хліб заробляти. До того ж усі інші хлопці завеликі.

– Так, зріст у нього підходящий, – замислено мовив містер Сайкс.

– І він робитиме все, що ти скажеш, Білле, – додав старий. – В нього нема іншої ради. Ти тільки настрахай його як слід.

– Настрахати? – підхопив Сайкс. – Чого-чого, а страху він у мене набереться, будьте певні! І знай: якщо на цьому ділі він мене підведе, пощади йому не буде. Мені однаково нема чого втрачати. Живим ти тоді його не побачиш, Фейгіне. Поміркуй над цим, перше ніж його віддавати. І затям мої слова! – додав грабіжник, дістаючи з-під ліжка лома і погрозливо ним помахуючи.

– А я вже все обміркував, – жваво відповів єврей. – Я… я його вивчив уже як свої п'ять пальців, дорогесенькі мої, як свої п'ять пальців! Затримка тепер за малим: нехай він відчує, що він один із нас, нехай усвідомить, що він злодій, – і тоді він наш! Наш навік! Ах! Як доречно все це у нас виходить! – Старий обхопив себе руками за плечі, опустив голову, згорбив спину – він просто-таки обіймав себе з радощів.

– Наш! – перекривив його Сайкс. – Ти хочеш сказати – твій!

– Може, й так, голубе, – пискляво захихотів старий. – Хай буде мій, Білле.

– А чому, – спитав Сайкс, підозріливо дивлячись з-під лоба на свого любого приятеля. – Чому ти морочишся з цим хирлявим шмаркачем, коли Коммон-Гарден [48]48
  Коммон-Гарден– парк у центральній частині Лондона, поблизу найбільшого фруктово-овочевого ринку в місті.


[Закрыть]щовечора аж кишить хлопчаками, з яких ти міг би вибрати куди кращого?

– Тому що мені вони ні до чого, голубе, – відповів старий, трохи знітившись. – Вони нічого не варті. У них на обличчі написано, хто вони такі, – як хтось із них попадеться, то вже не викрутиться, пиши пропало. А цей хлопчина, дорогесенькі, якщо його добре вишколити, усіх їх за пояс заткне. До того ж, – провадив старий уже впевненіше, – якщо він знову втече, то продасть нас усіх, а тому треба, щоб він відчув, що ми одним миром мазані. Головне, щоб відчув, а яким чином – то байдуже. Мені вистачить того, що він візьме участь у грабунку; цілком вистачить, бо тоді він – мій. Це все ж таки куди краще, ніж усувати сердешного хлопчика з дороги, – і ризику менше, і витрати на нього окупляться.

– Коли ви підете на це діло? – спитала Ненсі, не давши містерові Сайксу висловити лайкою обурення з приводу людяних почуттів, що їх, як йому здавалося, виявив Фейгін.

– Так-так, Білле, – підхопив старий. – Коли?

– Ми з Тобі домовилися на післязавтра вночі, – похмуро відповів Сайкс. – Якщо я не дам відбою.

– Гаразд, – сказав старий. – Ніч буде безмісячна.

– Безмісячна, – підтвердив Сайкс.

– А ви подумали про те, як нестимете здобич? – запитав старий.

Сайкс кивнув головою.

– А про…

– Та ми про все подумали, – перебив його Сайкс. – Можеш не турбуватися. Головне: завтра ввечері приведи сюди хлопця. Я вирушу звідси за годину по світанні. А ти тримай язик за зубами й тигель напоготові – більше від тебе не треба нічого.

Після короткої наради, в якій усі троє взяли жваву участь, було ухвалено, що завтра, тільки-но споночіє, Ненсі прийде до Фейгіна й забере Олівера. Єврей хитро зауважив, що навіть супроти своєї волі хлопець охочіше піде з нею, аніж з будь-ким іншим, бо вона нещодавно за нього заступилася. Було також урочисто домовлено, що до завершення діла владу й опіку над сердешним Олівером цілком бере на себе містер Вільям Сайкс і що вищезгаданий Сайкс поводитиметься з ним на власний розсуд, і Фейгін не матиме до нього ніяких претензій, якщо Олівера спіткає якесь лихо чи виникне потреба його покарати. Окремо уточнено було, що будь-яка заява містера Сайкса з цього приводу буде прийнята беззастережно, якщо після повернення додому її в найважливіших деталях підтвердить і засвідчить чепурун Тобі Крекіт.

Коли угоду було укладено, містер Сайкс почав дудлити бренді, войовниче розмахувати ломом і водночас горлати диким голосом уривки пісень упереміш з брудною лайкою. Потім у ньому заграла професійна гордість, і він схотів показати свою скриньку із злодійськими інструментами. Спотикаючись, він затяг її до кімнати, відкрив віко, щоб пояснити призначення цих інструментів і довершеність їхніх форм, але тут-таки перечепився через скриньку, гепнувся на підлогу й одразу заснув.

– На добраніч, Ненсі, – мовив Фейгін, застібаючись на всі ґудзики.

– На добраніч.

Їхні погляди зустрілись, і Фейгін пильно зазирнув їй у вічі. Дівчина спокійно витримала його погляд. Ні, їй можна було довіряти – це діло важило для неї не менше, ніж для Тобі Крекіта.

Фейгін знову побажав їй на добраніч, нишком, коли вона відвернулась, штурхонув ногою розпластаного на підлозі Сайкса і почав навпомацки спускатися сходами.

– З жінками завжди так, – бурмотів він собі під ніс, повертаючись додому. – Найгірше в них те, що якась дурниця здатна оживити в їхній душі давно забуті почуття, а найкраще те, що почуття ці зразу ж забуваються знову. Ха-ха! Заставив лобуряці дитину за мішок золота!

Розважаючись цими приємними думками, містер Фейгін дочалапав по грязюці й твані до свого похмурого житла, де на нього давно вже нетерпеливо чекав Пройда.

– Олівер спить? Я хочу поговорити з ним, – були перші Фейгінові слова, коли вони спустилися вниз.

– Давно заснув, – відповів Пройда, відчиняючи двері. – Ось він!

Олівер міцно спав долі на твердому матраці; від тривог, страждань, довгого ув'язнення обличчя в нього було бліде, мов у мерця, – не того, що лежить, уже прибраний, у труні, а того, який щойно розпрощався з життям, лише мить тому віддав богові юну чисту душу і тіла якого ще не встиг торкнутися тлінний подих земного повітря.

– Ні, не тепер, – мовив Фейгін, тихо відходячи від Олівера. – Краще завтра. Завтра.

Розділ XX,

в якому Олівер переходить у розпорядження містера Вільяма Сайкса

Прокинувшись уранці, Олівер неабияк здивувався: біля його матраца стояла пара нових черевиків на добрячій підошві, а його старі шкарбани кудись зникли. Спочатку він зрадів, сприйнявши це як призвістку близького визволення, але за сніданком надії його розвіялися: старий повідомив, що ввечері його відведуть до оселі Білла Сайкса. Фейгінів тон і вираз обличчя злякали хлопця навіть більше, ніж це повідомлення.

– І… і я там залишуся назовсім, сер? – стривожено спитав він.

– Ні, ні, дорогесенький, не назовсім, – відповів старий. – Ми не хочемо розлучатися з тобою. Не бійся, Олівере, ти повернешся до нас. Ха-ха-ха! Ми не такі-жорстокі, ми не відпустимо тебе, мій дорогесенький. Нізащо в світі!

Старий саме стояв біля каміна, підсмажуючи грінку. Він обернувся, глянув на Олівера й захихотів: мовляв, я тебе знаю, ти б залюбки втік, якби міг.

– Певна річ, – провадив він, пильно дивлячись на Олівера, – тобі хочеться знати, навіщо ми посилаємо тебе до Білла, га, дорогесенький мій?

Олівер почервонів, бо старий злодій прочитав його думки, але сміливо відповів, що й справді хотів би це знати.

– Ну, а сам ти не здогадуєшся? – ухилився від прямої відповіді Фейгін.

– Ні, сер, – сказав Олівер.

– Пхе! – вигукнув старий і, пильно зазирнувши хлопцеві у вічі, незадоволено відвернувся. – Тоді чекай, поки Білл сам тобі скаже.

Його видимо роздратувало те, що Олівер не схотів допитуватись. А пояснювалося це ось чим: хлопець відчув не лише цікавість, а й збентеження, викликане і гострим, хитрим поглядом Фейгіна, і власними думками; тож тієї миті йому було не до запитань. Але іншої нагоди з'ясувати, чому його відводять до Сайкса, вже не трапилось, бо аж до вечора старий насуплено мовчав, а як стемніло, зібрався кудись іти.

– Можеш запалити свічку, – мовив він, ставлячи її на стіл. – Ось тобі книжка, читай, поки по тебе не прийдуть. На добраніч!

– На добраніч, – тихо сказав Олівер.

Єврей підійшов до дверей, озирнувся на хлопчика, а тоді зупинився й окликнув його.

Олівер підвів очі й побачив, що Фейгін показує на свічку: мовляв, запали. Хлопчик запалив її й поставив свічника на стіл. Старий, насупивши брови, похмуро дивився на нього з темного кутка кімнати.

– Стережись, Олівере, стережись! – сказав він і грізно покивав пальцем. – Сайкс людина жорстока. Коли його власна кров скипає, пролити чужу йому за іграшку. Хоч би що сталося – мовчи. Роби все, що він велить. Запам'ятай це! – Вимовивши останню фразу з особливим притиском, Фейгін зобразив на своєму обличчі страхітливу посмішку і, кивнувши головою, вийшов з кімнати.

Залишившись на самоті, Олівер підпер голову рукою і з тяжким серцем замислився над тим, що почув. Та чим більше він розмірковував над Фейгіновою пересторогою, тим менше розумів, що за нею криється. Він не міг збагнути, з якою зловмисною метою його відсилають до Сайкса й чому тієї самої мети не можна досягти, залишивши його у Фейгіна. Після довгих роздумів Олівер дійшов висновку, що він, певно, буде грабіжникові за слугу, доки той не підшукає собі когось кращого. Олівер так напоневірявся в своєму житті, натерпівся тут таких страждань, що ця нова переміна вже не могла глибоко засмутити його. Кілька хвилин він сидів занурений у свої думки, а тоді тяжко зітхнув, зняв із свічки нагар і розгорнув книжку, яку залишив йому Фейгін.

Спочатку він неуважливо гортав її, та незабаром якийсь пасаж привернув його увагу, і він заглибився в читання. У книжці йшлося про знаменитих злочинців і про кару, яка їх спостигла; сторінки її були зачитані, заяложені. Хлопець читав про злочини такі жахливі, що аж кров холола в жилах: про таємні вбивства на безлюдних дорогах; про трупи, сховані від людських очей у глибоких ямах та на дні криниць; проте навіть найглибші могили не могли вдержати в собі ті останки й по багатьох роках викидали їх на поверхню. Від цього жахливого видовища вбивці божеволіли, зізнавались у своїх злочинах і благали, щоб їх повісили, бо тільки шибениця могла покласти край їхнім душевним мукам. Олівер читав і про людей, які в ліжках своїх серед ночі давали волю розбещеній уяві і, спонукувані нею (як потім вони розповідали), чинили вбивства такі криваві, що в читача мороз пробігав поза шкірою й тремтіли руки та ноги. До того ж змальовувалися всі ці страхіття так яскраво й детально, що пожовклі сторінки, здавалося, були просочені загуслою кров'ю, а слова шелестіли у вухах, неначе нашіптувані замогильними голосами забитих.

Охоплений жахом, Олівер згорнув книжку й відкинув її від себе. Потім упав навколішки й почав благати бога, щоб той уберіг його від лиходійства й краще зразу прибрав до себе, аніж прирік на таке страшне злочинне життя. Поволі заспокоюючись, він тихим, уривчастим голосом молив порятунку від нової небезпеки, благав господа зглянутися на бідного, всіма покинутого хлопця, який ніколи не знав любові друзів і рідних, і, якщо можна, допомогти йому зараз, коли він, нещасний і самотній, опинився в цьому кублі зла і розпусти.

Він скінчив молитись, але все ще затуляв обличчя руками, коли шурхіт змусив його озирнутись. Коло дверей стояла якась постать. Здригнувшись, він скрикнув:

– Що це? Хто це?

– Я. Це я, – відповів тремтячий голос.

Олівер підніс над головою свічку і впізнав Ненсі.

– Постав свічку, – попросила дівчина, відвертаючись. – Світло ріже мені очі.

Олівер помітив, що Ненсі дуже бліда, і, відчувши жаль до неї, спитав, чи вона часом не занедужала. Дівчина опустилася на стілець спиною до нього, заломила руки, але нічого не відповіла.

– Прости мене, господи! – зрештою вигукнула вона. – Як я могла!..

– Що сталося? – спитав Олівер. – Я допоможу вам, ви тільки скажіть. Залюбки допоможу, слово честі.

Дівчина загойдалася на стільці вперед-назад, захрипіла і схопилася за горло, наче їй забракло повітря.

– Ненсі! – скрикнув Олівер. – Що з вами?

Дівчина затупотіла ногами, затарабанила кулаками по колінах, а тоді нараз затихла і загорнулась у хустку, тремтячи, ніби її пройняв холод.

Олівер розворушив жар у каміні. Підсунувшись ближче до вогню, дівчина ще довго сиділа мовчки. Потім підвела голову й роззирнулася.

– Сама не знаю, що на мене часом находить, – мовила вона, удаючи, ніби поправляє на собі одежу. – Може, ця кімната на мене діє. Вона така брудна й вогка. Ну, Ноллі, любий, ти вже готовий?

– Я маю йти з вами? – спитав Олівер.

– Так, мене прислав Білл, – відповіла дівчина. – Ти підеш зі мною.

– Нащо? – спитав Олівер, сахнувшись.

– Нащо? – перепитала дівчина й одвернулась, зустрівшися з ним очима. – Та ти не бійся, гірше тобі не буде.

– Я цьому не вірю, – мовив Олівер, пильно дивлячись на неї.

– Гаразд, хай буде по-твоєму, – силувано засміялася дівчина. – Краще тобі не буде.

Олівер бачив, що Пенсі ставиться до нього співчутливо, і хотів уже був звернутися до неї з благанням вирятувати його. Аж раптом йому спало на думку, що, власне, ще тільки одинадцята година, на вулицях багато людей і хтось із них, може, повірить йому і прийде на поміч. Тож він підійшов до Пенсі й квапливо сказав, що готовий іти.

Але дівчина помітила його короткий роздум і здогадалась, що він замислив. Слухаючи хлопця, вона втупила в нього пильний погляд, який свідчив: вона зрозуміла геть усе.

– Тихше! – прошепотіла вона, нахиляючись до нього, і, сторожко озирнувшись, показала на двері, – В тебе нічого не вийде. Я все робила, щоб допомогти тобі, але надаремне. З тебе не спускають очей. Може, колись тобі пощастить вирватися звідси, але – не зараз.

Вражений напругою, що бриніла в її словах, Олівер здивовано подивився на неї. Здавалося, дівчина казала правду; обличчя в неї було бліде, стривожене, вона вся тремтіла від хвилювання.

– Один раз я вже заступилася за тебе, заступатимусь і надалі, – голосно провадила Пенсі. – І вважай, що зараз я теж рятую тебе, бо хтось інший на моєму місці з тобою б не панькався. Я пообіцяла, що ти будеш тихий і слухняний, тож не підводь мене, інакше нашкодиш і собі, її мені, і, може, мене навіть уб'ють. Дивись! Як перед богом кажу, – ось що я вже витерпіла через тебе!

Вона похапцем показала на синці на шиї та руках і гарячково повела далі:

– Пам'ятай це, бо мені буде ще більша біда. Я б допомогла тобі, якби можна, але зараз у мене нічого не вийде. Воші тебе не займуть і пальцем, а в тому, що вони змусять тебе робити, твоєї провини не буде, бо ти робитимеш це з примусу. Мовчи! Кожне твоє слово моя;є мене занапастити. Давай руку. Швидше! Руку!

Олівер машинально простяг їй руку, й Пенсі схопила її, загасила свічку й потягла його за собою на сходи. Хтось невидимий у темряві швидко відчинив перед ними двері й так само швидко зачинив їх за ними. Перед будинком чекав найманий кабріолет. З тим самим гарячковим поспіхом, що чувся в її мові, дівчина затягла Олівера в екіпаж і щільно запнула вікна завісками. Кучер вказівок не потребував – він одразу стьобнув коня й погнав його чимдуж.

Пенсі міцно стискала Оліверову руку в своїй і шепотіла йому на вухо, повторюючи ті самі перестороги й умовляння. Все відбувалося так швидко, що Олівер і незчувся, як карета зупинилася перед будинком, до якого напередодні ввечері навідувався єврей.

Тієї миті, коли Олівер окинув поглядом безлюдну вулицю, з його уст мало не зірвався крик про допомогу, але у вухах його звучав стражденний голос дівчини, її розпачливе благання пам'ятати й про неї, – і він так і не розтулив рота. А поки він вагався, нагоду було втрачено: його завели до будинку, й двері за ним зачинилися.

– Сюди, – сказала дівчина, нарешті відпускаючи його руку. – Білле!

– Тут я! – озвався Сайкс, з'являючись на площадці сходів із свічкою в руці. – От і чудово! Заходьте!

Як на людину такої вдачі, як містер Сайкс, це був вияв рішучого схвалення, вираз сердечної гостинності. Видимо, дуже потішена цим, Ненсі радісно з ним привіталася.

– П'ятака забрав до себе Том. Він тільки заважав би, – пояснив Сайкс, присвічуючи їм на сходах,

– Авжеж, – погодилася Ненсі.

Вони втрьох увійшли до кімнати, Сайкс зачинив двері й сказав:

– Отже, ти привела хлопця.

– Ось він, перед тобою, – відповіла Ненсі.

– Слухняно йшов? – поцікавився Сайкс.

– Мов ягня, – відповіла Ненсі.

– Радий це чути, – мовив Сайкс і похмуро глянув на Олівера. – Радий за його ж таки шкуру, бо інакше вона була б уже трохи попсована. Ходи-но сюди, хлопче, і вислухай мою науку, бо чим скоріше ти її засвоїш, тим краще.

З цими словами Сайкс здер з голови свого нового учня шапку й шпурнув її в куток, потім узяв його за плече, підвів до столу і, сівши, поставив перед собою.

– Ну, по-перше, чи знаєш ти, що це таке? – спитав Сайкс, беручи кишеньковий пістолет, що лежав на столі.

Олівер відповів ствердно.

– Гаразд. Тепер дивися, – провадив Сайкс. – Це порох. А це куля. А оце клаптик старого капелюха на клейтух.

Олівер промимрив, що зрозумів призначення всіх цих речей, і містер Сайкс заходився дуже ретельно заряджати пістолет, а скінчивши, повідомив:

– Тепер він заряджений.

– Так, я бачу, сер, – сказав Олівер.

– А тепер затям, – мовив грабіжник і раптом – хлопець аж здригнувся – схопив його за руку й приставив дуло пістолета йому до скроні, – якщо ти бодай рота розтулиш на вулиці, поки я сам до тебе не заговорю, – ця куля розчерепить тобі голову. Тож, перше ніж подати голос без дозволу, помолися за упокій своєї душі.

Для більшої переконливості Сайкс грізно зсунув брови й повів далі:

– Наскільки я знаю, жодна жива душа не питатиме за тебе, якщо ти здохнеш. Тож, виходить, я міг би й не розводитися про все це, якби не зичив тобі добра. Ясно?

– Цебто, – з притиском мовила Ненсі, багатозначно глянувши на Олівера, щоб той прислухався до її слів, – цебто, ти хочеш сказати: якщо Олівер стане тобі поперек дороги в цьому ділі, ти прострелиш йому голову, щоб потім він не виказав тебе, і тебе не зупинить те, що за це можна попасти на шибеницю, бо все одно в своїй роботі ти щомісяця важиш життям.