Текст книги "Пригоди Олівера Твіста"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 32 страниц)

– Я дуже хотів би, – мовив він, – взяти на допомогу мого друга Грімвіга. Він великий дивак, але має гострий розум і міг би стати нам у пригоді; я повинен сказати, що він здобув юридичну освіту і з огидою відмовився від адвокатської практики, бо за двадцять років йому випало вести лише дві незначні справи, – а чи можна це вважати рекомендацією, чи ні – судити вам.

– Я не заперечую проти того, щоб ви запросили свого приятеля, але тоді дозвольте запросити й мого, – сказав лікар.

– Це треба вирішити більшістю голосів, – мовив містер Браунлоу. – Хто він?

– Він син цієї шановної леді і друг дитинства цієї юної леді, – відповів лікар, кивнувши головою на місіс Мейлі, а потім значливо поглянувши на її племінницю.

Роза густо почервоніла, однак не висловила незгоди з пропозицією (мабуть, відчувши, що залишиться в безнадійній меншості); отож Гаррі Мейлі і містер Грімвіг були прийняті у спільники.

– Ми, звичайно, зостанемось у місті, – сказала місіс Мейлі, – доки лишиться хоча б найменший шанс на успіх цього розслідування. Я не пошкодую ні зусиль, ні коштів заради справи, яка нас усіх так глибоко хвилює, і я ладна жити тут хай і цілий рік, коли знатиму, що не всі надії втрачено.

– Браво! – вигукнув містер Браунлоу. – Одначе на ваших обличчях я вгадую бажання запитати, як це сталося, що я несподівано виїхав з країни і не був на місці, щоб підтвердити Оліверову розповідь. Давайте домовимось, що ви не будете ставити ці запитання, доки я сам визнаю за доцільне розповісти вам, що я робив увесь цей час. Повірте, я маю всі підстави для такого прохання, бо інакше я збудив би у вас надії, яким, можливо, не судилося справдитись, і тільки помножив би труднощі й прикрощі, яких у нас і так задосить. Ходімо! Уже кличуть до вечері, і юний Олівер, якого ми залишили в сусідній кімнаті на самоті, мабуть, думає, що нам набридло його товариство і ми дійшли таємної згоди позбутись його і покинути напризволяще.

З цими словами старий джентльмен подав руку місіс Мейлі і повів її до їдальні. Містер Лосберн, ведучи Розу, рушив слідом за ним, і нарада, на якій було досягнуто згоди, завершилась.

Розділ XLII

Оліверів давній знайомий виявляє безсумнівні ознаки геніальності і стає громадським діячем у столиці

Того вечора, коли Ненсі, приспавши Сайкса, поспішала до Рози Мейлі з місією, що її сама взяла на себе, до Лондона Великим Північним шляхом наближалося двоє подорожніх, на яких доцільно звернути увагу читача.

То були чоловік і жінка, або, може, їх краще було б назвати особами чоловічої та жіночої статі. Він був одним із тих довготелесих, кривоногих, вайлуватих, кістлявих людців, чий вік важко точно встановити, – в юні роки вони мають вигляд недорослих чоловіків, а дійшовши зрілого віку, нагадують юнаків-переростків. Жінка була ще молода, але дебелої, міцної статури, яка їй потрібна була, щоб нести тяжкий клумак, прив'язаний за спиною. Супутник її не був переобтяжений важкою ношею, бо ніс лише загорнутий у носову хустку клуночок, як видно, дуже легкий, бо він теліпався на ціпку, перекинутому через плече. Ця обставина, а також незвичайна довжина ніг дозволяли йому на півдесятка кроків випереджати свою супутницю, до якої він час від часу нетерпляче обертався, ніби докоряючи, що вона йде так повільно, і спонукаючи її наддати ходи.

Так вони плентали помалу курним шляхом, ні на що не звертаючи уваги і тільки мовчки сходячи на узбіччя, коли з Лондона їм назустріч мчали поштові карети. Коли вони поминули Хайгетську арку, чоловік, що так само йшов попереду, зупинився й нетерпляче гукнув до своєї супутниці:

– Ти не можеш іти швидше? Ну і ледащо ж ти, Шарлотто.

– Якби ти знав, який у мене важкий клумак, – захекавшись від утоми і насилу переставляючи ноги, відповіла жінка.

– Важкий! Що ти мелеш? На що ж ти після цього годишся! – вигукнув чоловік, перекладаючи свій клуночок на друге плече. – О, знову стала! Та з тобою в кого завгодно терпець урветься!

– Ще далеко йти? – скинувши на нього поглядом, запитала жінка й присіла на придорожній насип; піт градом котився по її обличчю.

– Далеко?! – Та ми вже, вважай, прийшли, – відповів довгоногий подорожній, показуючи поперед себе. – Дивись! Онде вже видно лондонські вогні.

– До них іще добрі дві милі, а то й більше, – зовсім занепавши духом, відгукнулась жінка.

– Дві милі чи двадцять миль – годі тобі базікати, – сказав Ной Клейпол, бо це був він. – Вставай, і ходімо далі, а то – попереджаю! – я тебе так штурхону, що враз підхопишся!

Червоний ніс Ноя ще більше почервонів од гніву; він перейшов шлях, ніби збираючись виконати свою погрозу, тоді жінка, більш нічого не кажучи, підвелася й попленталась поруч із ним.

– Де ти думаєш зупинитись на ночівлю, Ною? – спитала вона, коли вони пройшли кількасот ярдів.

– Звідки я знаю? – огризнувся Ной, чий настрій геть зіпсувався від утоми.

– Добре б десь поблизу, – з надією в голосі мовила Шарлотта.

– Ні, не поблизу, – відказав містер Клейпол, – а якнайдалі. Чуєш? Якнайдалі! Так і затям собі!

– Але чому?

– Коли я кажу, що не хочу чогось робити, то й годі про це. І нема тут чого довго розводитись – чому та чого, – чванливо відповів містер Клейпол.

– А нащо ж так сердитись? – мовила його супутниця,

– Ото гарно було б – нічого сказати! – якби ми зупинились на ночівлю у першому ж трактирі при в'їзді у місто, щоб Сауербері, якщо він подався за нами навздогін, сунув туди свого довгого носа і повернув нас назад в арештантському возі, та ще й у кайданах, – глузливо сказав Ной. – Ні! Я йтиму, доки не набреду на найглухіші завулки, де мій слід загубиться, і там не зупинюся, аж поки не набачу який-небудь відлюдний трактирчик у найвіддаленішому закутку міста. Їй-бо, щастя твоє, що я маю голову на в'язах: коли б ми з самого початку не пішли навмисне іншим шляхом і не повернулись стороною, ти б досі вже цілий тиждень сиділа, голубонько моя, під трьома замками. І так тобі й треба було б, раз у тебе така дурна голова.

– Я знаю, що не така бистра на розум, як ти, – відповіла Шарлотта, – та не звертай усю вину на мене й не кажи, що сиділа б я; якби посадили мене, то й тебе теж.

– Гроші з каси вкрала ти, – сказав містер Клейпол. – Не забувай про це.

– Я вкрала їх для тебе, мій любчику, – заперечила Шарлотта.

– А хіба вони в мене? – спитав містер Клейпол.

– Ні, ти віддав гроші мені на схованку і довірив нести їх, ти ж бо такий славний у мене, – сказала Шарлотта і, поплескавши Ноя по підборіддю, взяла його під руку.

Все було й справді так, як сказала Шарлотта; але оскільки містер Клейпол не мав звички сліпо й нерозважливо звірятись на будь-кого, то, виправдовуючи його вчинок, слід зауважити, що цей джентльмен виявив таку довіру до Шарлотти лише з тих. міркувань, щоб на той випадок, якби їх схопили, гроші знайшли у неї. Тоді він зумів би довести свою непричетність до крадіжки і вийти сухим з води. Звичайно, він не став пояснювати мотиви своїх учинків, і обоє в мирі й злагоді рушили далі.. Дотримуючись свого плану, обачний містер Клейпол ішов не зупиняючись, аж поки дістався до «Ангела» в Ізлінгтоні, де, судячи з натовпу перехожих і численних екіпажів, він дійшов справедливого висновку, що тут, власне, і починається Лондон. Він затримався на якусь хвилю тільки для того, щоб роздивитись, які вулиці най-багатолюдніші і, отже, яких слід найбільше уникати, а далі звернув на Сент-Джон-Рруд і невдовзі заглибився у лабіринт похмурих, брудних завулків між Грейс-Інн-Лей-ном та Смітфілдом. Ця місцевість одна з найзлиденніших і найбридкіших у Лондоні, хоча розташована вона в центрі міста, який не раз перебудовувався.

Цими вулицями йшов Ной Клейпол, тягнучи за собою Шарлотту; він часом сходив на бруківку, щоб окинути оком трактирчик, і знову йшов далі, коли якісь відомі лише йому ознаки підказували, що тут надто людно. Аж ось він спинився перед одним, бруднішим і жалюгіднішим на вигляд, ніж усі ті, що їх минав раніше. Перейшовши на другий бік вулиці й пильно оглянувши будиночок звідти, він ласкаво оголосив своє рішення спинитися там на ніч.

– Давай-но сюди, – сказав Ной, відв'язуючи з Шарлоттиної спини клумака і закидаючи його собі на плечі. – І гляди, пе роззявляй рота, поки до тебе не звернуться. Як зветься цей трактир? «Три… три…» Чого три?

– «Три каліки», – відповіла Шарлотта.

– «Три каліки», – підхопив Ной. – Ну, що ж, і назва непогана. А тепер – ходімо! Не відставай від мене ні на крок! – Напутивши отак свою подругу, він штовхнув плечем рипучі двері й разом з нею ввійшов досередини.

У буфетній не було нікого, крім молодого єврея, котрий, спершись обома ліктями на шинквас, читав засмальцьовану газету. Він дуже пильно подивився на Ноя, а Ной так само пильно подивився на нього.

Якби на Ноєві було вбрання з сирітського притулку, єврей ще мав би якісь підстави отак витріщати очі, але оскільки Ной розпрощався з курткою та значком і надяг поверх шкіряних штанів куценьку робітничу блузу, то здавалось, не було ніяких видимих причин, щоб його зовнішність привертала до себе в трактирі таку увагу.

– Це, коли не помиляюсь, трактир «Три каліки»? – спитав Ной.

– Еге ж, він і є, – відповів єврей.

– Ми прибули з провінції. Один добродій, якого ми зустріли по дорозі в Лондон, порадив нам ваш трактир, – сказав Ной і підштовхнув ліктем Шарлотту, чи то звертаючи її увагу на такий дотепний спосіб привернути до себе буфетника, чи то попереджаючи, щоб вона не дивувалася. – Ми хотіли б заночувати у вас.

– Не знаю, чи можна, – сказав Барні, який прислуговував у трактирі, – піду поспитаю.

– А поки ви будете довідуватись, подайте нам, будь ласка, холодного м'яса і пива, – сказав Ной. – Де тут у вас можна сісти?

Барні повів їх у маленьку задню кімнатку і поставив перед ними м'ясо і пиво. Перегодом він повідомив, що їх можуть поселити на ніч, і пішов, даючи милій парочці можливість підживитись.

Кімната, куди завели прибульців, розміщалась на кілька східців нижче від буфетної, в стіні якої, футів за п'ять від підлоги, було невелике віконце, завішане шторкою, отож людина, що добре знала будинок, могла, відхиливши шторку, не тільки спостерігати гостей унизу, а й чути доволі виразно, про що вони розмовляють, – досить тільки прикласти вухо до перегородки. Крізь віконце можна було підглядати цілком непомітно, бо воно було в темному кутку за широким стовпом, що підпирав сволок. Хазяїн трактиру, сховавшись за стовпом, уже хвилин з п'ять не відривав очей від потаємного віконця, а Барні, переказавши гостям його дозвіл на ночівлю, щойно повервувся до буфетної, коли зайшов Фейгін. Він завітав сюди, як звичайно робив вечорами, щоб довідатись про декотрих своїх юних вихованців.

– Ша! – зупинив його Барні. – В кімнаті поруч чужі!

– Чужі? – пошепки перепитав старий.

– Еге ж. І чудна парочка, скажу я вам, – додав Барні. – З провінції, але, якщо не помиляюсь, вам сподобається.

Фейгіна, очевидно, дуже зацікавило це повідомлення. Зіпнувшись на ослінчик, що стояв там-таки, він припав очима до віконця і з того спостережного пункту бачив, як містер Клейпол дудлив пиво з великого кухля і заїдав холодним м'ясом просто з тарелі, вряди-годи вділяючи від щедрот своїх мізерні дози того й того Шарлотті, яка покірно сиділа поруч.

– Ага! – прошепотів Фейгін, обернувшись до Барні. – Цей хлопець мені подобається. Ми ще матимемо з нього користь. Ач, як вимуштрував свою подружку! Ану, ні пари з уст, дорогесенький, послухаємо, про що вони балакають… послухаємо.

Він знову припав очима до віконця і, притуливши вухо до перегородки, став уважно наслухати. Хитрий, жадібний вираз його обличчя був достоту наче в диявола.

– Отже, я маю намір стати джентльменом, – рвучко випроставши ноги, продовжив містер Клейпол розмову, на початок якої Фейгін спізнився. – Годі мені возитися з тими клятими трунами, Шарлотто, хочу жити по-панському, а ти, коли хочеш, будеш справжньою леді.

– Я то хочу, ще й як, любчику, – відповіла Шарлот-та, – та тільки не щодня нам щаститиме чистити каси в крамницях і втікати потім від погоні.

– На біса нам ті каси! – вигукнув містер Клейпол. – І без кас знайдемо що чистити.

– А що саме? – спитала його супутниця.

– Кишені, жіночі ридикюлі, будинки, поштові карети, банки! – вигукнув містер Клейпол, усе дужче розпалюючись від випитого пива.

– Але ти не вмієш усього того робити, любчику, – зауважила Шарлотта.

– Я напитаю тих, хто вміє, і пристану до їхнього гурту, – відказав Ной. – Вони й прилучать нас до якогось діла. Та ти одна варта півсотні жінок; я зроду не бачив такої спритної шельми, якою ти буваєш, звісно, коли я тобі дозволяю.

– О боже! Як приємно мені чути це від тебе! – скрикнула Шарлотта, цілуючи його гидку пику.

– Ну, ну, годі, не в'язни до мене зі своїми пестощами, а то розсерджуся, – мовив Ной і, вивільнившись з її обіймів, прибрав вельми поважного вигляду. – Я хотів би бути ватажком якої-небудь банди, тоді б я тримав своїх людей у залізному кулаці і стежив за ними, так щоб вони й не здогадувались. Отаке діло якраз по мені, аби тільки зиск був добрий. От якби натрапити за молодця такого штибу, я, їй-богу, не пошкодував би тієї двадцятифунтової банкноти, що схована в тебе, тим паче, що ми не знаємо, як спустити її з рук.

Висловивши таке побажання, містер Клейпол глибокодумно зазирнув у кухоль з пивом, побовтав його як слід і, поблажливо глянувши на Шарлотту, хильнув разок, що видимо освіжило його. Він саме розмірковував, чи не хильнути йому ще раз, коли двері раптом відчинились і до кімнати зайшов іще один відвідувач.

То був містер Фейгін. На обличчі його була сама люб'язність. Шанобливо вклонившись, він сів до сусіднього столика й, звернувшись до усміхненого Барні, замовив собі чогось випити.

– Чудовий вечір, сер, але, як на цю пору року, надто холодний, – сказав Фейгін, потираючи руки. – Я бачу, сер, ви здалека йдете.

– А як ви здогадалися? – спитав Ной Клейпол.

– У нас в Лондоні немає стільки пороху, – відповів Фейгін, показуючи на черевики Ноя і його супутниці та на їхні клунки.

– Ну й проноза ж ви, одначе, – здивувався Ной. – Ха! Ха! Ха! Ти тільки послухай, Шарлотто.

– Аякже. В цьому місті, дорогесенький, хоч-не-хоч, а мусиш бути пронозою, – обізвався Фейгін, по-змовницьки стишивши голос майже до шепоту. – Що правда, то правда.

За останнім зауваженням Фейгін постукав себе збоку по носі вказівним пальцем правої руки. Ной спробував повторити жест старого, хоча й не дуже вдало, бо ніс його виявився для цього трохи замалим. Проте Фейгін, здавалось, відгадав у зусиллях Ноя бажання показати свою повну згоду з висловленою думкою, тож він дуже привітно почав частувати Ноя напоєм, який тільки-но приніс Барні.

– Добряче питво, – зауважив містер Клейпол, облизуючи губи.

– Якщо ви, дорогесенький, хочете пити його щодня, – сказав Фейгін, – треба обчищати каси крамниць, кишені, жіночі ридикюлі, будинки, поштові карети, банки…

Почувши повторення своїх власних слів, містер Клейпол відкинувся на спинку стільця й перевів погляд з Фей-гіна на Шарлотту з виразом смертельного жаху на зблідлому лиці.

– Не бійся мене, друже, – сказав Фейгін, ближче присовуючи свого стільця, – Твоє щастя, що я, а не хтось інший ненароком почув вашу розмову. Хе-хе-хе! Твоє щастя, що то був я.

– Я не крав їх, – промимрив Ной; він уже не випростував ноги, як годилося б незалежному джентльменові, а скулився й підібрав їх якнайдалі під стілець. – Це її робота. Гроші й тепер у тебе, правда, Шарлотто?

– Байдуже, в кого вони тепер або хто їх украв, дорогесенький, – запевнив його Фейгін, кинувши, однак, яструбиний погляд на дівчину та на обидва клунки. – Я й сам із таких, а тому ти припав мені до вподоби.

– З яких? – спитав містер Клейпол, помалу отямлюючись.

– Промишляю тим самим, – пояснив Фейгін, – як і всі в цьому будинку. Ви потрапили якраз куди треба, і тут вам ніщо не загрожує. Та ви в усьому Лондоні не знайдете надійнішого притулку, ніж «Каліки», – для тих, звісно, хто мені подобається. А ви обоє припали мені до серця – ти і ця молодичка, тож заспокойтесь, кажу вам, нема чого мене боятися.

На душі в Ноя Клейпола, може, й стало спокійніше після таких запевнень, тільки про тіло його аж ніяк не можна було цього сказати: він совався на стільці й корчився, прибираючи різні недоладні пози, і перелякано й недовірливо поглядав на свого нового друга.

– Я скажу навіть більше, – провадив Фейгін, який уже встиг підбадьорити дівчину, нашіптуючи їй якісь приязні слова й дружньо киваючи. – У мене в друзяка, який, здається мені, міг би допомогти здійснити твоє палке бажання і наставити тебе на путь істинну, а тоді ти вибереш собі дільце, що припаде тобі найбільше до смаку, а згодом навчишся і дечого іншого.

__ Ви наче й справді не жартуєте, – озвався Ной.

– Яка мені вигода жартувати? – знизавши плечима, відмовив Фейгін. – Ось що: ходім-но у другу кімнату – я маю дещо сказати тобі віч-на-віч.

– А чого це нам завдавати собі клопоту? – зауважив Ной, помалу висунувши ноги з-під стільця. – Хай вона тим часом віднесе наші речі нагору. Шарлотто, бери-но клунки і гайда звідси!

Наказ цей, відданий дуже поважним тоном, було виконано без будь-яких заперечень; Шарлотта квапливо схопила клунки й пішла, а Ной, придержавши двері, простежив за нею поглядом.

– Ну як я її вимуштрував, га? – повертаючись до свого місця, спитав він так, ніби йшлося про приборкання дикого звіра.

– Куди вже краще, – відказав Фейгін, поплескуючи його по плечу. – Ти, дорогесенький мій, просто геній.

– Мабуть, що й так, бо інакше я не сидів би зараз тут перед вами, – відповів Ной. – Але не гайте даремно часу, вона от-от повернеться.

– То що ти скажеш на мою пропозицію? – спитав Фейгін. – Пристанеш до мого друга, якщо він тобі сподобається?

– А він добре знається на цьому ділі? Бо це дуже важливо, – відповів Ной, підморгуючи своїм маленьким оком,

– Він усьому голова, має під рукою велику ватагу; з ним вершки нашої професії.

– Справжні городяни? – спитав містер Клейпол.

– Серед них немає жодного провінціала, і, думаю, він не взяв би тебе, навіть на мою пораду, якби саме тепер не мав великої потреби в помічниках.

– Доведеться, мабуть, віддати йому ось це? – спитав Ной, ляснувши долонею по кишені штанів.

– Без цього ніяк не обійдеться, – відповів Фейгін тоном, що не допускав заперечень.

– Але ж двадцять фунтів – великі гроші…

– Не тоді, коли це банкнота, яку не знаєш, як спустити з рук, – відмовив Фейгін. – Номер і число випуску, гадаю, записані? Банк попереджено? Розміну не підлягає? Пхе, небагато варта така банкнота. Доведеться переправити її за кордон, і навряд чи на ринку за неї дадуть високу ціну.

– Коли я можу побачити вашого друга? – невпевнено запитав Ной.

– Завтра вранці.

– Де?

– Тут.

– Гм, – мугикнув Ной. – А платня яка?

– Шитимеш як джентльмен, – харчі й помешкання, тютюн і випивка задарма. Крім того, половина твого заробітку і заробітку жіночки – ваші, – відповів містер Фейгін.

Дуже сумнівно, щоб Ной Клейпол, жадібність якого не мала меж, погодився навіть на ці блискучі умови, якби він був цілковито вільний у своїх діях; але пригадавши, що в разі відмови новий приятель міг би негайно віддати його до рук правосуддя (а на світі траплялись і неймовірніші речі), він став поступливіший і сказав, що це йому, мабуть, підійде.

– Бачте, – зауважив Ной, – раз вона здатна до тяжкої роботи, я хотів би взяти собі якусь легшу.

– Щось на зразок жіночого рукоділля? – запитав Фейгін.

– Угу, щось таке, – погодився Ной. – То з чого ж мені краще розпочати? Робота, самі розумієте, не повинна бути надто виснажливою чи небезпечною. Ось що мені потрібно! А ви як гадаєте?

– Я чув, дорогесенький, ти натякав, що згоден шпигувати, – сказав Фейгін. – Так от, мій друг саме шукає здібну людину для цієї роботи.

– Я й справді згадував про це і ладен інколи побавитися такими справами, – повагом мовив містер Клейпол, – та тільки само по собі шпигування не дасть зиску, еге ж?

– Твоя правда, – зауважив Фейгін, розмірковуючи або вдаючи, що розмірковує, – само по собі воно навряд чи дасть зиск.

– То що ви тоді порадите? – спитав Ной, занепокоєно дивлячись на нього. – Чи не можна щось таке, де треба діяти тишком-нишком? Щоб і діло було певне, і ризику не більше, ніж коли сидиш удома.

– Як ти ставишся до старих дам? – спитав Фейгін. – Можна чимало заробити: вихопиш у них з рук ридикюль та пакунки і чимдуж за ріг, а тоді шукай вітра в полі…

– А як зчинять галас, а котрась і очі видряпає? Ні, – похитавши головою, відмовив Ной. – Це, боюся, не для мене. Чи не знайдеться якогось іншого діла?

– Стривай! – вигукнув Фейгін, поклавши йому руку на коліно. – Скубти курчат. Годиться?

– А що воно таке? – спитав містер Клейпол.

– Курчата, дорогесенький мій, це малі діти, яких матері часом посилають щось купити з шестипенсовиком або шилінгом; а «скубти» означає ось що: ти віднімаєш у малюка монету – а він завжди тримає її напоготові в руці, – штовхаєш його в риштак, а сам неквапно йдеш собі геть, так ніби нічого й не сталося, мовляв, дитина ненароком упала й забилась. Ха-ха-ха!

– Ха-ха! – зареготав на все горло містер Клейпол і в захваті аж задриґав ногами. – Далебі, оце якраз для мене!

– Я й сам так думаю, – відповів Фейгін. – Приділять тобі кілька гарних місцинок в Кемден-Тауні і Бетл-Бріджі, і ще в яких-небудь околицях, де та дітлашня просто-таки шастає з монетами в руках, тож, роблячи обхід, ти зможеш обскубти стільки курчат, скільки заманеться. Ха-ха-ха!

Тут Фейгін тицьнув містера Клейпола в бік, і обидва вибухнули тривалим гучним реготом.

– Ну, гаразд, я згоден, – сказав Ной, угамувавшись, коли повернулась Шарлотта. – То о котрій зустрічаємося завтра?

– О десятій годині добре буде? – спитав Фейгін і, коли містер Клейпол кивнув на знак згоди, додав: – Як тебе відрекомендувати моєму доброму другові?

– Містер Болтер, – відповів Ной, заздалегідь приготувавшись до такого питання. – Містер Моріс Болтер. А це місіс Болтер.

– Моє шанування, місіс Болтер, – мовив Фейгін, вклоняючись з комічною люб'язністю. – Сподіваюсь невдовзі познайомитися з вами ближче.

– Чуєш, що тобі каже джентльмен, Шарлотто? – гарикнув містер Клейпол.

– Так, мій любий Ною, чую, – озвалась місіс Болтер, подаючи руку.

– Вона зве мене Ноєм, – вигадала таке пестливе ім'я, розумієте? – пояснив містер Моріс Болтер, колишній Клейпол, звертаючись до Фейгіна.

– Чом не розуміти – розумію, та ще й дуже добре, – відповів Фейгін, цього разу сказавши правду. – Ну, бувайте! На добраніч!

Висловивши на прощання багато найкращих побажань, містер Фейгін вийшов. Ной Клейпол, заручившись увагою своєї кращої половини, почав пояснювати суть укладеної угоди з такою пихою і почуттям власної вищості, які личили не тільки представникові дужчої статі, а й джентльменові, що дістав повноваження обскубувати курчат у Лондоні та на його околицях.