Текст книги "Пригоди Олівера Твіста"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 32 страниц)

Розділ XXXIX

виводить на сцену вже знайомих читачеві шановних осіб і оповідав, про що радилися достойний Монкс і достойний єврей

На другий день після того як шановна трійця, про яку йшлося в попередньому розділі, залагодила свою невеличку справу, містер Вільям Сайкс, прочумавшись надвечір від сну, буркотливим голосом запитав, котра година.

Кімната, в якій містер Сайкс поставив це запитання, вже була не та, де він мешкав перед своєю мандрівкою у Чертсі, хоча й містилась у тому самому районі Лондона, неподалік від його колишньої квартири. Зовнішнім виглядом вона значно поступалася попередній оселі – крихітна розміром, вона була до того ж скупо вмебльована і освітлювалась лише одним, пробитим у скісному даху, віконцем, яке виходило в брудний глухий провулок. Не бракувало тут і інших доказів того, що останнім часом доля була не дуже прихильна до цього славного джентльмена. Убогі меблі, відсутність будь-яких життєвих вигод, а також зникнення такого дрібного рухомого майна, як переміна одежі й білизни, промовляли про тяжкі злидні. Та й саме виснажене, худе обличчя містера Сайкса могло б засвідчити ці факти, якби вони потребували підтвердження.

Грабіжник лежав на ліжку, загорнувшись замість халата у своє біле пальто. Мертвотна блідість обличчя, так само як і чорна, густа, тиждень неголена щетина, і засмальцьований нічний ковпак анітрохи не прикрашали Сайкса. Собака, який сидів коло ліжка, то тужливо поглядав на свого господаря, то раптом, почувши десь надворі або на нижньому поверсі будинку якийсь шум, нашорошував вуха і стиха гарчав. Біля вікна, зосереджено латаючи старезний жилет – неодмінну частину повсякденного одягу Сайкса, – сиділа дівчина. Обличчя її було таке худе й змарніле від нестатків і недосипання коло хворого, що тільки по голосу її, коли вона відповідала Сайксові, можна було впізнати ту саму Ненсі, яка вже з'являлась у нашій оповіді.

– Оце щойно вибило сім, – сказала дівчина. – Як себе почуваєш, Білле?

– Руки й ноги мов ватяні, – відповів Сайкс, не проминувши нагоди грубо лайнутися. – Дай-но руку і поможи мені злізти з цього триклятого ліжка.

Хвороба не пом'якшила крутого норову містера Сайкса: коли дівчина допомагала йому піднятись і вела до стільця, він обкладав її лайкою за невправність, та ще й боляче штурхонув.

– Вже розпустила рюмси? – гримнув Сайкс. – Ну, годі скиглити. Як не здатна на щось путяще, то забирайся геть звідси. Чуєш?

– Чую, чую, – мовила дівчина і, відвернувшись, присилувала себе засміятись. – Яка це тебе муха вкусила, Сайксе?

– Ага, одумалась-таки? – буркнув Сайкс, запримітивши сльози, що тремтіли на її віях. – Так воно краще.

– Невже ти в такий день зважишся мене скривдити? – запитала дівчина і поклала руку на його плече.

– А чом би й ні? – вигукнув містер Сайкс.

– Стільки ночей, – заговорила дівчина з ноткою жіночої ніжності, від чого її хрипкий голос зазвучав майже лагідно, – стільки ночей я терпляче просиділа над ліжком, доглядаючи тебе, мов дитину, та ось ти вперше прийшов до тями і… скажи – ти не штурхонув би мене так, якби подумав про це? Правда? Ну, скажи…

– Ну, нехай, – озвався містер Сайкс. – Не штурхонув би. Тьху ти чорт, це дівчисько знову рюмсає!

– Та ні, пусте, – відказала дівчина й опустилась на стілець. – Не зважай на мене. Це скоро минеться.

– Що минеться? – визвірився містер Сайкс. – Які ще дурощі ти вбила собі в голову? Ану вставай і берися до роботи. І не сікайся до мене із своїми жіноцькими витребеньками.

Іншим разом така догана і надто її тон справили б належне враження, але тепер дівчина була така квола й зморена, що зомліла, відкинувши голову на спинку стільця, перш ніж містер Сайкс устиг вивергнути два-три прокльони, якими він у подібних випадках присмачував свої погрози. Сайкс не знав до пуття, що робити за таких незвичайних обставин, бо істерики Ненсі були здебільшого бурхливі, і вона, накричавшись удосталь, заспокоювалась без стороннього втручання. Він спробував був зарадити справі блюзнірською лайкою, але, впевнившись, що цей спосіб лікування геть непридатний, покликав на допомогу.

– Що Тут у вас скоїлось, дорогесенькі мої? – спитав Фейгін, зазираючи у кімнату.

– Чого роззявив рота і витріщився на мене? – нетерпляче озвався Сайкс. – Не бачиш? Дівчиську треба допомогти.

Скрикнувши від подиву, Фейгін кинувся рятувати дівчину; тим часом як містер Джек Докінс (або, просто кажучи, Спритний Пройда), який увійшов до кімнати слідом за своїм шановним другом, швиденько скинув на підлогу свій клунок і, вихопивши пляшку з рук юного Чарлза Бейтса, що невідступно йшов за ним, вмить витяг зубами корок і влив частину вмісту пляшки у горло дівчині, перед тим і сам ковтнувши трохи, щоб часом не помилитися.

– Подмухай на неї, Чарлі, міхом, – командував містер Докінс, – а ви, Фейгіне, поляскайте її по руках, поки Білл розстібне їй сукню.

Ці заходи, вжиті спільно й енергійно, – і особливо та їхня частина, що була доручена юному Бейтсу, який, очевидно, вважав свою роль у процедурі цікавою розвагою, – невдовзі дали бажані наслідки. Дівчина поступово опритомніла; похитуючись, вона дійшла до стільця біля ліжка й уткнулась обличчям у подушку, залишивши гостей на містера Сайкса, трохи здивованого їхньою несподіваною появою.

– Яким лихим вітром вае сюди занесло? – запитав він у Фейгіна.

– І зовсім не лихим, дорогесенький, бо лихий вітер не приносить нікому добра, а я прихопив із собою дещо таке, чому ти зрадієш. Пройдо, золотесенький, розв'яжи-но клунок і дай Біллові дрібнички, на які ми витратили сьогодні вранці всі наші гроші.

Виконуючи прохання містера Фейгіна, Пройда розв'язав свій великий клунок із старої скатертини і почав, одну по одній, передавати речі, які там були, Чарлі Бейтсу, а той далі розкладав їх на столі, вихваляючи на всі лади їхні виняткові якості.

– Диви, Білле, яка запіканка з кролів! – вигукнув юний джентльмен, ставлячи на стіл величезний пиріг. – Такі тендітні створіння, а лапки такі ніжні, що навіть кісточки тануть у роті – і випльовувати не треба; а ось півфунта зеленого чаю за сім з половиною шилінгів, з біса міцного, – як залити його окропом, то й покришка з чайника, чого доброго, ходором заходить; півтора фунта цукру-піску – перший сорт! – чорношкірим довелося добряче над ним попотіти. Дві двофунтові булки; фунт свіжісінького масла; шматок жирного глостерського сиру

. і, нарешті, – поглянь-но! – ти ще зроду такого не куштував.

Виголошуючи останній панегірик, юний Бейтс витяг з однієї із своїх містких кишень велику, ретельно закорковану пляшку; тим часом містер Докінс уже встиг налити зі своєї пляшки склянку чистого джину, яку хворий тут-таки й перехилив без найменших вагань.

– О! – зрадів Фейгін, вдоволено потираючи руки. – Ти ще поживеш, Білле, бачу, ще поживеш.

– Поживу! – вигукнув містер Сайкс. – Та я вже сто разів міг віддати богові душу, а ти й пальцем не ворухнув, щоб допомогти мені. Що ти собі думав, падлюка ти брехливий, коли покинув мене хворого напризволяще і майже місяць не потикався сюди?

– Ні, ви чуєте, хлопці, що він верзе? – знизав плечима Фейгін. – І це після того, як ми принесли йому такий чудовий харч.

– Та харч добрий, – глянувши на стіл, уже лагідніше заговорив містер Сайкс, – але чим ти виправдаєшся, що покинув мене тут безпорадного – хворого, голодного, без гроша за душею, – наче тобі байдуже до мене, як до оцього пса. Ану, віджени його, Чарлі, від столу.

– Зроду не бачив такого кумедного собаки, – мовив юний Бейтс, виконуючи наказ. – Чує їдло, як та стара баба, що чимчикує на ярмарок. Йому б у комедіях грати: і в гроші вбився б, і публіку потішив.

– Та. замовкни ж ти, клятий собацюро! – гримнув Сайкс на собаку, коли той, не перестаючи гарчати, поповз під ліжко. – Ну, то чим же ти, стара п'явко, виправдаєшся, га?

– Мене, дорогесенький, більше як тиждень і в Лондоні не було, мав одне діло, – відповів старий.

– А де ти був ще два тижні? – провадив Сайкс. – Ще два тижні, коли покинув мене тут конати, мов загнаного пацюка?

– Інакше я не міг, Білле. Всього не розкажеш на людях, але я просто не міг, клянуся честю.

– Честю клянешся? – гидливо скривившись, перепитав Сайкс. – Ой, хлопці, мерщій вріжте хто-небудь шмат пирога, щоб заїсти це слово, – мене від нього аж занудило.

– Не гарячкуй, дорогесенький, – лагідно вмовляв його Фейгін. – Я не забував про тебе, Білле, ні на мить.

– Ну ще б пак, звісно, не забував, – гірко всміхнувся Сайкс. – Увесь час, поки мене тут била й палила лихоманка, ти обмізковував різні плани: Білл зробить те, Білл зробить це, і все задурно, хай-но тільки одужає; він не погребує ніякою роботою, бо кишеня в нього порожня. Я б давно дуба врізав, коли б не оце дівчисько.

– От бачиш, ти сказав: «коли б не оце дівчисько», – радісно вчепився Фейгін за його останні слова. – А хто ж, як не бідний старий Фейгін подбав, щоб тебе доглянула ця дбайлива дівчина?

– Він правду каже, – раптом підступивши до них, втрутилася Ненсі. – Годі вже. Облиш його.

Поява Ненсі повернула розмову на інше, і хлопці, помітивши, як їм підморгнув старий пройдисвіт, взялися частувати Ненсі спиртним, але вона тільки потроху надпивала із склянки; а тим часом Фейгін, напустивши на себе не властиву йому веселість, поступово поліпшив настрій і в Сайкса, вдаючи, ніби сприймає його прокльони як дружні жарти і до того ж щиро регочучись іа грубих дотепів, що їх Сайкс став підпускати, кілька разів приклавшись до пляшки.

– Все воно дуже добре, – сказав містер Сайкс, – але мені конче потрібні гроші, і то сьогодні ж.

– Не маю при собі ані гроша, – відповів Фейгін.

– Зате вдома – хоч лопатою греби, – зауважив Сайкс. – То вділи й мені якусь жменьку.

– Лопатою! – скрикнув Фейгін, здійнявши руки догори. – Не так їх там і багато, щоб…

– Не знаю, скільки їх там у тебе є, – урвав його Сайкс, – мабуть, ти й сам того добре не знаєш, бо довгенько довелося б їх лічити… Як собі хочеш, а щоб сьогодні ж гроші були тут!

– Ну, гаразд, гаразд, – мовив Фейгін, зітхаючи. – Я зараз пошлю Пройду.

– Е, ні. Так діла не буде, – заперечив містер Сайкс. – Спритний Пройда занадто спритний. Як ти його пошлеш, то він, чого доброго, забуде прийти, або заблукає, або скаже, що мусив тікати від фараонів, – будь-яку брехню вигадає за твоєю вказівкою. Хай у твій барліг піде Ненсі і принесе гроші, так буде певніше. А я ляжу й подрімаю, поки вона вернеться.

Після довгого торгу і сперечань Фейгін урізав завдаток, якого вимагав Сайкс, з п'яти фунтів стерлінгів до трьох фунтів і чотирьох з половиною шилінгів, заприсягаючись на чому світ стоїть, що в нього самого зостанеться лише вісімнадцять пенсів на прожиток. Зрештою містер Сайкс похмуро зауважив, що доведеться задовольнитись і цим, коли вже годі сподіватися на більше. Отож Ненсі швиденько вдяглася, а Пройда і юний Бейтс сховали їжу до буфета. І тоді старий, розпрощавшись із своїм любим другом, пішов разом з Ненсі й хлопцями додому, а Сайкс уклався спати до повернення дівчини.

Без будь-яких пригод вони дійшли до помешкання Фей-гіна й застали там Тобі Крекіта і містера Чітлінга за п'ятнадцятою партією в крибедж, яку – навряд чи треба про це й казати – містер Чітлінг програв, а з нею і свій п'ятнадцятий, і останній, щестипенсовик, що вельми потішило його юних друзів. Містер Крекіт, мабуть, зніяковівши, що його застали за грою з джентльменом, який не міг рівнятися з ним ні своїм становищем, ні розумовими здібностями, удавано позіхнув і, розпитавшись про Сайкса, взяцея за капелюха, щоб іти.

– Нікого пе було тут без мене, Тобі? – запитав Фейгін.

– Жодної бісової душі, – відказав містер Крекіт, підіймаючи комір. – Ледь не пропав з нудьги. А ти б мав поставити чарку, Фейгіне, за те, що я так довго стеріг твій дім. Ет, хай йому чорт, я аж осовів, наче присяжний у суді, і мене, певно, звалив би сон, міцний, як Ньюгетська в'язниця, якби не моя добрість – треба ж було розважити цього хлопчину. Геть занудився, побий мене сила божа!

І далі отак нарікаючи, містер Тобі Крекіт згріб зі столу свій виграш, засунув гроші в жилетну кишеню так згорда, наче ті срібняки не варті були уваги джентльмена його штибу, і поважно, елегантною аристократичною ходою вийшов з кімнати. Містер Чітлінг, який не зводив зачарованого погляду з його ошатних штанів і черевиків, аж поки вони зникли за дверима, заявив усій компанії, що п'ятнадцять шестипенсовиків – невелика плата за честь побути в товаристві такої людини і що йому на той програш плюнути й розтерти.

– Ну й дивак же ти, Томе! – сказав юний Бейтс, якого дуже звеселила ця заява.

– Ніякий я не дивак, – відповів містер Чітлінг. – А ви що скажете, Фейгіне?

– Ти, дорогесенький, дуже розумний хлопчина, – мовив Фейгін, поплескавши його по плечу і підморгнувши іншим учням.

– А містер Крекіт справді важлива особа? Правда, Фейгіне? – запитав Том.

– Та певно ж, дорогесенький.

– І знайомство з ним – велика честь, чи не так? – провадив Том.

– Справедливі слова, дорогесенький. А на хлопців ти не зважай: їх просто завидки беруть, що з ними він не водиться.

– Ага! Он воно що! – переможно вигукнув Том. – Хоч він і обібрав мене як липку, але ж я, коли схочу, можу знову набити свої кишені. Правильно я кажу, Фейгіне?

– Авжеж, можеш. І що скоріше ти вирушиш на лови, то краще для тебе. Тож не гай часу – іди повертай свій програш. Пройдо! Чарлі! Час і вам до діла взятися. Вже скоро десята, а ви все байдикуєте. Ану, гайда на роботу!

Послухавшися старого, хлопці кивнули на прощання Ненсі, взяли капелюхи і подалися за двері. Дорогою Пройда і його життєрадісний приятель без угаву вправлялись у дотепах на адресу містера Чітлінга, в поведінці якого, правду сказати, не було нічого незвичайного або особливого – адже в столиці трапляється немало промітних молодих франтів, що платять і куди дорожче, ніж містер Чітлінг, аби тільки їх побачили в добірному товаристві, чимало є і вишуканих джентльменів (з яких і складається те добірне товариство), котрі здобувають собі репутацію майже в той самий спосіб, що й спритник Тобі Крекіт.

– Тепер, Ненсі, я дам тобі гроші, – сказав Фейгін, коли хлопці пішли. – Оце, голубонько, ключик від маленької шафи, де я тримаю різне шмаття, що його зносять хлопчаки. Грошей я, голубонько, ніколи не замикаю, бо нема чого замикати – ха! ха! ха! – таки нема чого. Неприбуткове моє ремесло, Ненсі, та й подяки ні від кого не діждешся; одначе люблю я бачити навколо себе молодь, тому й терплю, все терплю. Ану цить! – прошепотів він, квапливо сховавши ключа на грудях. – Хтось іде… Чуєш?

Дівчина сиділа за столом, згорнувши руки, байдужа до того, хто там за дверима і чи прийшов він, чи йде геть. Та тільки-но вона почула чоловічий голос, як миттю зірвала з себе капелюшка й шаль і засунула їх під стіл. Коли старий обернувся до неї, Ненсі пожалілась на задуху в кімнаті, її знеможений тон ніяк не в'язався з поспіхом і гарячковістю попередніх рухів, але Фейгін цього не помітив, бо стояв тоді до неї спиною.

– Ба! – буркнув він, нібито досадуючи, що йому перешкодили. – Це той, на кого я вже давно чекаю. Ось він уже спускається сходами. Про гроші, голубонько, анічичирк, поки він тут. Він не надовго – хвилин на десять.

Приклавши до губів кощавого вказівного пальця, єврей узяв свічку і, коли кроки наблизились, рушив назустріч гостеві. У дверях вони зіткнулися, і гість так швидко увійшов до кімнати, що помітив дівчину, тільки опинившись поруч неї.

Це був Монкс.

– Всього-на-всього одна з моїх вихованок, – заспокоїв його Фейгін, бо, побачивши незнайому людину, Монкс відскочив назад. – Сиди, Ненсі.

Дівчина присунулася ближче до столу, безтурботно, майже пустотливо глянула на Монкса й одвернулась; та коли він перевів очі на Фейгіна, вона метнула на гостя інший погляд – пильний, допитливий, зацікавлений. Якби хто сторонній помітив цю переміну, то навряд чи повірив би, що одна й та сама людина може дивитись так по-різному.

– Новини є? – спитав Фейгін.

– Дуже важливі.

– І… і… добрі? – нерішуче мовив Фейгін, ніби боячись роздратувати співрозмовника надмірним оптимізмом.

– Та начебто непогані, – відповів Монкс, усміхнувшись. – Цього разу я не марнував часу. Мені треба побалакати з вами.

Дівчина ще ближче присунулася до столу, явно не маючи бажання піти з кімнати, хоча й запримітила, що Монкс кивнув на неї. Побоючись, щоб дівчина часом не прохопилася про гроші, якщо він спробує випровадити її, Фей-гін показав пальцем на стелю й повів Монкса нагору.

– Тільки, будь ласка, не в той клятий закуток, де ми тоді були, – долинув до Ненсі голос Монкса, коли чоловіки підіймалися сходами. Фейгін засміявся, щось сказав – вона не дочула, що саме, – і, судячи із скрипу мостин, повів свого компаньйона до кімнати на горішньому поверсі.

Їхня хода ще відлунювала в порожньому будинку, коли дівчина роззулась і, напнувши на голову свою накидку й загорнувши в ній руки, стала під дверима, а тоді затамувала подих і почала прислухатися. Тільки-но все затихло, вона вислизнула з кімнати, навдивовижу обережно й нечутно піднялася сходами і зникла в темряві.

З чверть години, а може, й більше, в кімнаті нікого не було, потім дівчина так само безгучно, наче привид, повернулася на своє місце, а невдовзі на сходах почулась і хода чоловіків. Монкс одразу ж подався на вулицю, а єврей знову поплентав нагору по гроші. Коли він повернувся, дівчина вже надягала шаль і капелюшка, лагодячись у дорогу.

– Що з тобою, Ненсі? Ти така бліда! – вигукнув єврей і аж позадкував з подиву, поставивши на стіл свічку.

– Бліда? – перепитала дівчина, прикриваючи руками очі від світла, так наче хотіла краще бачити Фейгіна.

– Як крейда. Що це ти з собою вдіяла?

– Нічого, – недбало відповіла дівчина. – Хіба що просиділа в цій задусі хтозна-скільки часу, ото і все. Ну, відпусти вже мене, зроби ласку.

Зітхаючи над кожною монетою, перед тим як покласти її Ненсі в долоню, Фейгін відлічив обіцяну суму. І без дальших розмов, лише побажавши одне одному на добраніч, вони розійшлися.

Опинившись на вулиці, дівчина присіла на східцях чийогось ґанку; якусь хвилю вона, очевидно, була така збентежена, що не могла й кроку ступити далі. Та раптом звелася на ноги і пішла, але зовсім не в той бік, де на неї чекав Сайкс. Вона дедалі наддавала ходи і врешті пустилася бігцем. Потім, геть знеможена, спинилася, щоб передихнути; та нараз похопившись і зрозумівши, що їй несила здійснити свій намір, у розпачі заламала руки й гірко заплакала.

Може, від плачу їй полегшало, а може, вона збагнула всю безнадійність становища, – тільки Ненсі повернулась і чимдуж помчала назад, – почасти, щоб надолужити згаяний час, а почасти, щоб не відставати від шаленого плину своїх думок. Незабаром вона дісталася до будинку, де залишила грабіжника.

Якщо, ставши перед містером Сайксом, Ненсі й виказала чимось своє хвилювання, він того не помітив, бо, запитавши про гроші і переконавшись, що дівчина їх принесла, Сайкс щось задоволено промимрив, знову поклав голову на подушку і поринув у сон, перерваний появою Ненсі.

На її щастя, прибравши до рук ті гроші, Сайкс мав досить діла на весь наступний день – він без упину їв і пив; і все те так благотворно подіяло на грабіжника й пом'якшило його крутий норов, що в нього не було ні часу, ні бажання присікуватися до її поведінки або вигляду. А Ненсі ходила збуджена й байдужа до всього навкруги, як людина, що наважилась – після тривалої душевної боротьби – на відчайдушний і небезпечний крок. Звичайно, якби тут був Фейгін, це б не сховалося від його рисячих очей, і він би, цілком можливо, відразу вдарив на сполох. Але містер Сайкс не відзначався особливою спостережливістю, його не тривожили передчуття, тонші за ті, що їх можна легко заглушити брутальним поводженням з усіма і кожним, а до того ж, як уже зазначалося, він перебував у доброму гуморі, тим-то і не помітив нічого незвичайного в поведінці Ненсі, та й взагалі так мало звертав на неї уваги, що навряд чи запідозрив би щось недобре, навіть коли б вона й зовсім не приховувала свого збудження.

На кінець дня Ненсі почала ще дужче нервуватись, а коли споночіло і вона сиділа біля грабіжника, чекаючи, поки він уп'ється й засне, її обличчя було таке бліде, а очі так палали, що навіть Сайкс нарешті помітив це і неабияк здивувався.

Знеможений лихоманкою, містер Сайкс лежав у ліжку і сьорбав джин, розведений гарячою водою, щоб не так обпікало горлянку; коли він уже втретє або вчетверте простяг до Ненсі порожню склянку, його раптом вразив її вигляд.

– Еге-ге! – вигукнув Сайкс, зводячись на лікті й зазираючи дівчині просто у вічі. – Хай мене грім поб'є! Та ти наче щойно з домовини встала! Що це з тобою?

– Зі мною? – перепитала дівчина. – Нічого. А ти чого так витріщився на мене?

– Знов якісь дурощі? – не вгавав Сайкс, щосили шарпонувши її за руку. – Ану признавайся! Ти щось замислила? Що в тебе на думці?

– Багато чого, Білле, – відповіла дівчина і, здригнувшись, провела долонею по очах. – Та, боже ж ти мій, чи тобі не однаково?

Удавана веселість останніх слів, здавалося, справила на Сайкса більше враження, ніж несамовитий, затятий погляд дівчини перед тим.

– Ну, ось що я тобі скажу, – мовив Сайкс, – або до тебе вчепилася лихоманка і вже починає тіпати тебе, або тут запахло смаленим. Чи не збираєшся ти часом… Та ні, побий мене грім! На це ти не здатна!

– На що? – запитала дівчина.

– Ні, ні, – пильно вдивляючись в її обличчя, пробурмотів сам до себе Сайкс, – у цілому білому світі не знайдеш надійнішої дівки, а то б я перерізав їй горлянку ще три місяці тому. Її таки починає трусити лихоманка.

Дійшовши цього заспокійливого висновку, Сайкс за одним духом спорожнив склянку і, сердито лаючись, зажадав нової порції цілющого питва. Дівчина хутко підхопилась і, ставши до Білла спиною, знову наповнила склянку, а потім, не випускаючи її з рук, дала йому випити все до дна.

– Тепер іди сядь отут біля мене, – сказав грабіжник, – і хай твоє обличчя буде таке, як завжди, а то я так його розмалюю, що сама себе не впізнаєш, хоч як удивлятимешся.

Ненсі послухалась. Стиснувши її руку в своїй, Сайкс відкинувся на подушку і звернув очі на дівчину. Його обважнілі повіки то заплющувалися, то розплющувались. Сайкс неспокійно перевертався з боку на бік; на дві-три хвилини він поринав у дрімоту, а потім з жахом схоплювався і очманіло озирався довкола; ось він знову спробував підвестись, та нараз, мов прострілений, повалився на ліжко й заснув міцним, непробудним сном. Пальці його розтулилися, піднята рука, мов нежива, впала обіч тіла – він лежав у глибокому забутті.

– Нарешті опій подіяв, – прошепотіла дівчина, підводячись. – Я й так уже, мабуть, запізнилася.

Вона похапцем наділа капелюшка й накинула шаль, раз у раз полохливо озираючись, наче не покладалась на сиотворне і кожної миті чекала, що важка Сайксова рука ляже на її плече; потім вона схилилася над ліжком, поцілувала грабіжника в уста і, безгучно відчинивши й зачинивши за собою двері, вибігла на вулицю.

В одному з темних провулків, що вели до головної вулиці, сторож викрикував пів на десяту.

– Давно вибило половину? – спитала в нього дівчина.

– За чверть години проб'є десять, – відповів сторож, підносячи до її обличчя ліхтар.

– А я ж не доберуся туди раніше, як за годину, – прошепотіла Ненсі й, прослизнувши повз сторожа, помчала далі.

Прямуючи з Спітлфілдзу до лондонського Вест-Енду, вона минала глухі вулиці й завулки, де багато крамниць уже почали зачинятись. Вибило десять, і її хвилювання зросло. Розштовхуючи перехожих, вона мчала вузькими пішоходами і, кидаючись мало не під ноги коням, перебігала багатолюдні вулиці на перехрестях, де чималі юрби стояли, нетерпляче дожидаючи, коли можна буде перейти на другий бік.

– Божевільна, та й годі! – кидали з натовпу, дивлячись їй услід.

Коли Ненсі досягла заможнішої частини міста, де вулиці були порівняно безлюдні, її нестримний біг збуджував ще більшу цікавість у поодиноких перехожих. Декотрі навіть наддавали ходи, наче хотіли дізнатись, куди це вона поспішає; а ті з них, кому щастило випередити її, озиралися, дивуючись, як у неї вистачає сили весь час так хутко бігти. Та один по одному вони відставали, і коли Ненсі зрештою досягла потрібного їй місця, навколо не було ні душі.

То був готель-пансіон в одній з тихих гарних вулиць неподалік від Гайд-парку. Побачивши яскраве світло ліхтаря над дверима, Ненсі пересвідчилась, що прийшла, куди треба, і в цю мить вибило одинадцять. Вона була завагалась, мовби не знаючи, що робити далі, та бій годинника розвіяв її сумніви, і вона зайшла до передпокою. Швейцара біля входу не було. Дівчина нерішуче озирнулась навкруги й попрямувала до сходів.

– Гей, ви там! Кого вам треба? – гукнула до неї чепурно вдягнена молода жінка, виглядаючи з-за дверей.

– Мені треба бачити одну леді, що живе в цьому будинку, – відповіла дівчина.

– Леді? – перепитала служниця, презирливо змірявши очима незнайому. – Як її звуть?

– Міс Мейлі, – сказала Ненсі.

Молода жінка, що вже встигла як слід розгледіти дівчину, замість відповіді кинула на неї погляд, сповнений чеснотливої зневаги, і покликала для переговорів слугу. Ненсі повторила йому своє прохання.

– Як про вас доповісти? – запитав він.

– Моє ім'я їй ні про що не скаже, – відповіла Ненсі.

– А яка у вас до неї справа? – допитувався слуга.

– Я сама їй розповім, – відказала вона. – Мені треба бачити цю леді.

– Ну годі! – вигукнув слуга, підштовхуючи її до надвірних дверей. – Нема чого тут голову морочити! Ану забирайся туди, звідки прийшла.

– Я не піду звідси, хіба що ви силою винесете! – розпалюючись, кричала Ненсі. – Тільки знайте: вам і вдвох зі мною не впоратись. Та невже тут не знайдеться жодної доброї душі, – провадила вона, озираючись навколо, – яка б зглянулася на нещасну дівчину і зробила їй таку невеличку послугу?

Її розпачливий вигук зворушив добросердого кухаря, який разом з іншими слугами спостерігав цю сцену і тепер виступив наперед, щоб втрутитись.

– Зроби їй ласку, Джо. Хіба тобі важко? – сказав він.

– Марна праця, – відповів той. – Чи не думаєш ти, що молода леді стане говорити з отакою-от?

На цей натяк щодо сумнівної репутації Ненсі із цнотливим обуренням озвалися чотири покоївки, в один голос зарепетувавши, що ця тварюка ганьбить усе жіноцтво і що її слід без жалю викинути в риштак.

– Робіть зі мною що хочете, – звернулась Ненсі до слуг, – але спершу вчиніть те, про що я вас благаю: ради господа бога, перекажіть леді моє прохання.

М'якосердий кухар знову заступився за дівчину, і врешті слуга, що перший вийшов до Ненсі, згодився виконати доручення.

– То що ж мені переказати? – спитав він, уже ступивши на сходи.

– Скажіть, що одна молода жінка дуже просить міс

Мейлі вислухати її віч-на-віч, – мовила Ненсі, – і що з першого ж слова цієї жінки леді зможе судити, чи слухати її далі, чи звеліти вигнати як шахрайку.

– Ну й настирлива ж ти, дівчино! – зауважив слуга.

– Перекажіть моє прохання, – твердо сказала Ненсі, – і принесіть відповідь.

Слуга швидко піднявся сходами. А Ненсі, бліда, мало не задихаючись від хвилювання й ледь стримуючи сльози, лишилася стояти, вислуховуючи голосні образи, що й далі щедро линули з уст чеснотливих покоївок, які ще дужче розходилися, коли слуга повернувся й сказав дівчині, щоб ішла нагору.

– Порядність на цьому світі вже нічого не варта, – мовила одна з покоївок.

– Нахабство тепер сильніше за чесноту, – докинула Друга.

Третя вдовольнилася лише запитанням: «Де тепер знайдеш справжню шляхетність?» А четверта завершила цей квартет гнівним вигуком «Ганьба!», який ураз підхопили інші непорочні діви.

Не зважаючи на все те – бо мала на серці тяжкий клопіт, – Ненсі, тремтячи від хвилювання, піднялася слідом за слугою до маленької вітальні, освітленої лампою, що звисала зі стелі. А там слуга залишив її і пішов.