Текст книги "Пригоди Олівера Твіста"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 32 страниц)

Чоловік, що сидів там, – високий, смаглявий, у широкому плащі, – скидався на чужинця. Йото втомлений вигляд, запорошений одяг наводили на думку, що прибув він здалека. Незнайомець скоса глянув на містера Бамбла й тільки ледь кивнув головою у відповідь на його привітання.

Містерові Бамблу стало б гідності й на двох, навіть якби незнайомець виявився більш компанійським; тож він мовчки попивав свій джин з водою й читав газету з вельми поважним, бундючним виглядом.

Але, як часто трапляється за подібних обставин, містера Бамбла так і тягло бодай краєчком ока глянути на незнайомця; та щоразу, коли він піддавався цьому непереможному бажанню, йому доводилося ніяковіти й відводити очі, бо виявлялося, що незнайомець у ту саму мить крадькома позирає на нього. Збентеження містера Бамбла посилювалося ще й тим, що погляд у незнайомця був якийсь дивний: у його проникливих, блискучих очах таїлася така підозріливість, така недовіра, що аж страшно було в них заглядати.

Так вони ззирнулися кілька разів, і врешті незнайомець порушив мовчанку, спитавши хрипким, глухим голосом:

– Це ви мене шукали, зазираючи у вікно?

– Ні, не вас, якщо ви не містер…

Тут містер Бамбл затнувся, бо йому кортіло довідатись, як звуть незнайомця, і він сподівався, що той мимоволі підкаже йому.

– Так, бачу, що не мене, бо ви б тоді знали моє ім'я, – мовив незнайомець, і самовпевнена глузлива посмішка скривила його уста. – Але ви його не знаєте, і раджу вам не цікавитися ним.

– Я зовсім не хотів образити вас, добродію, – велично зауважив містер Бамбл.

– І не образили, – відказав незнайомець.

По цій короткій розмові знову запала мовчанка, і знову-таки першим порушив її чоловік у плащі.

– Мені здається, – сказав він, – я вже бачив вас колись. Хоч це було мимохідь, на вулиці, і вдягнені ви були інакше, я вас усе ж таки впізнав. Ви служили тут колись бідлом, правда?

– Атож, – трохи здивовано відповів містер Бамбл. – Парафіяльним бідлом.

– Так-так, – кивнув головою незнайомець. – Саме в цій ролі я й бачив вас. А тепер ви хто?

– Наглядач робітного дому, – промовив містер Бамбл повільно й поважно, мовби остерігаючи його від недоречної фамільярності. – Наглядач робітного дому, добродію!

– І, безперечно, ви, як і раніше, не забуваєте про власні інтереси? – провадив незнайомець, пильно дивлячись містерові Бамблу в очі, що аж вирячилися від здивування. – Не соромтеся, кажіть правду, чоловіче. Як бачите, я вас добре знаю.

– Гадаю, жонатий чоловік не менше, ніж нежонатий, має радіти з кожної нагоди чесно заробити дещицю грошей, – збентежено відповів містер Бамбл і, наставивши долоню дашком над очима, оглянув незнайомця з голови до п'ят. – Ми, парафіяльні службовці, заробляємо не так багато, щоб нехтувати якоюсь додатковою винагородою, коли її пропонують чемно і красно.

Незнайомець посміхнувся і знову кивнув, мовби кажучи, що перед ним саме той, що треба, а тоді закалатав дзвіночком.

– Налийте сюди ще, – звелів він, подаючи шинкареві порожню склянку містера Бамбла. – Тільки як слід гарячого і міцного. Я правильно замовляю?

– Ну, не аж надто вже міцного, – відповів містер Бамбл, делікатно кахикаючи.

– Отже, ви все зрозуміли, хазяїне, – з притиском мовив незнайомець.

Шинкар посміхнувся і за хвилину приніс паруючий кухоль; від першого ж ковтка в містера Бамбла виступили сльози.

Незнайомець зачинив двері та вікно й сказав:

– А тепер слухайте мене. Я приїхав сюди сьогодні, щоб розшукати вас. І тут, видно, не обійшлося без диявола, який часом підсобляє своїм приятелям: ви зайшли до цієї кімнати саме в ту хвилину, коли всі мої думки були зосереджені на вас! Мені потрібні від вас деякі відомості.

І я не прошу їх у вас задурно, хоч вони й незначні. Ось, візьміть для початку.

Кажучи це, він підсунув через стіл своєму співрозмовникові два соверени – обережно, немов боячись, щоб хтось знадвору не почув брязкоту монет. По тому, як містер Бамбл якнайуважніше оглянув гроші і, переконавшись, що вони не фальшиві, з видимою радістю поклав їх до жилетної кишені, чоловік у плащі повів далі:

– Спробуйте перенестися думкою в минуле на… зараз я вам скажу… на дванадцять років.

– Час чималий, – зауважив містер Бамбл. – Але я спробую. Вважайте, що вже перенісся.

– Місце дії – робітний дім.

– Гаразд.

– А час дії – ніч.

– Так.

– В тому вашому домі, – біс його знає, де саме, – є брудний закапелок, у якому нікчемні злидарки виплоджують на світ, якому самі вони не потрібні, хирлявих недоносків і, кинувши їх напризволяще, на шиї в парафії., ховають свій сором у могилі, бодай їх там усіх поперевертало.

– Це ви, певно, про пологовий покій? – спитав містер Бамбл, силкуючись устежити за збудженою мовою незнайомця.

– Так, про нього. Там у вас народився хлопець…

– Там народилося багато хлопців, – безнадійно похитав головою містер Бамбл.

– І чума б їх забрала, всіх отих виродків! – вигукнув незнайомець. – Я маю на увазі лише одного: блідого тонкосльозого тишка, якого віддали в науку до трунаря, – шкода, що той не збив йому труни й не закопав його п ній, – і який потім, кажуть, утік до Лондона.

– А, то ви про Олівера! Про Олівера Твіста! Ну, йога я, звісно, пам'ятаю. Зроду не бачив такого впертого, запеклого…

– Так от, мене цікавить не він, про нього я вже наслухався, – перебив незнайомець містера Бамбла, який зібрався був перелічити всі вади нещасного Олівера. – Мене цікавить одна жінка – ота стара відьма, що приймала роди в його матері. Де вона?

– Де вона? – перепитав містер Бамбл, якого від джину з водою охопив грайливий настрій. – Це запитання не просте, ах, не просте. В усякому разі, там, куди її занесло, в повитухах потреби немає, тож вона, мабуть, сидить без роботи.

– Як це розуміти? – сердито спитав незнайомець.

– Вона померла взимку, – відповів містер Бамбл.

Почувши це, незнайомець утупився в співрозмовника, та хоч він довго не відводив очей, погляд його поволі робився неуважним, відсутнім: видно було, що він поринув у глибоку задуму, зважуючи новину, не знаючи, радіти з неї чи журитися. Та врешті незнайомець зітхнув вільніше і, відвівши очі, зауважив, що, власне, його це не дуже обходить, і підвівся, збираючись піти.

Але містер Бамбл, якому хитрості не бракувало, відразу збагнув, що має нагоду нагріти руки на таємниці своєї кращої половини. Він добре пам'ятав той вечір, коли померла стара Саллі, – пам'ятав і не раз згадував аж до найменших подробиць: адже саме того вечора він освідчився місіс Корні! І хоч ця шановна леді не переповіла йому таємницю, яку стара звірила на смертнім одрі тільки їй єдиній, – вже й того, що він почув, вистачило йому, щоб зрозуміти: таємниця стосувалась якоїсь події, що сталася, коли Саллі була за повитуху коло юної матері Олівера Твіста. Враз згадавши цю обставину, він таємниче повідав незнайомцеві, що перед смертю стара розповіла щось без свідків одній жінці і що, на його думку, та жінка могла б переповісти деякі корисні відомості.

– Як же її знайти? – вигукнув незнайомець. Видно було, що це повідомлення захопило його зненацька, відновивши з новою силою якісь його побоювання.

– Тільки за моєю допомогою, – відповів містер Бамбл.

– Коли? – нетерпляче вигукнув незнайомець.

– Завтра, – відповів містер Бамбл.

– О дев'ятій вечора, – сказав незнайомець і, діставши клаптик паперу, нерівним почерком, що свідчив про його хвилювання, написав адресу якогось закутка на березі річки. – О дев'ятій приведіть її до мене. Гадаю, вам і так ясно: нікому ані слова. У ваших же інтересах.

Сказавши це, незнайомець розрахувався за випите із шинкарем і рушив до дверей. Містер Бамбл вийшов разом з ним, але за дверима чоловік у плащі коротко кинув, що їм не по дорозі, і, не попрощавшись, а тільки ще раз нагадавши годину завтрашнього побачення, подався геть.

Глянувши на записку з адресою, парафіяльний урядовець побачив, що в ній не зазначено прізвище. Незнайомець ще не встиг відійти далеко, тож містер Бамбл кинувся за ним.

– Чого вам треба? – скрикнув той, коли містер Бамбл доторкнувся до його плеча. – Надумали вистежити мене?

– Та ні, я хочу тільки довідатись, кого ж мені там питати? – відповів містер Бамбл, показуючи на клаптик паперу.

– Монкса! – відповів незнайомець і квапливо попростував далі.

Розділ XXXVIII,

який містить звіт про те, що відбулося між подружжям Бамблів і містером Монксом під час їхньої вечірньої зустрічі

Був похмурий, паркий літній вечір. Чорні хмари, що цілий день клубочились на обрії, тепер облягли небо густою, майже нерухомою масою, і перші великі краплі дощу – провісниці близької грози – вже падали на землю, коли містер і місіс Бамбл, звернувши з головної вулиці, рушили до передмістя – вбогих напівзруйнованих будинків, розкиданих у гнилому, болотистому низькодолі понад річкою за милю чи дві од міського центру.

Обоє для цієї подорожі надягли стару, поношену одежу, яка, очевидно, мала і захищати їх від дощу, і не привертати до них нічиєї уваги. Чоловік ніс у руці ліхтар, поки що незасвічений, і йшов трохи попереду – мабуть, утоптував своїми ножиськами стежку для дружини. Вони йшли, не озиваючись одне до одного жодним словом; час від часу містер Бамбл стишував ходу і обертався, немов перевіряючи, чи не відстала від нього подруга життя; пересвідчившись, що вона йде за ним слідом, він прискорював крок, поспішаючи до місця побачення.

Місцевість, до якої вони простували, аж ніяк не можна було назвати сумнівною – всім віддавна було відомо, що вона правила за притулок покидькам суспільства, котрі, для годиться займаючись якимось промислом, жили насправді з грабунків та інших злочинів. Мешкали вони в халупах, зліплених нашвидку з цегли або збитих із погнилих, поточених шашелем корабельних уламків і скупчених без будь-якого ладу переважно над самою річкою. Кілька дірявих човнів, загрузлих у прибережному мулі й прив'язаних до низенької дамби, кинуті подекуди весла чи скручені канати мали б наводити на думку, що мешканців цих жалюгідних осель годує річка, але одного уважного погляду на весь цей завалящий непотріб вистачило б, щоб переконатися, що ним ніхто ніколи не користується і виставлено його тільки про людське око.

Посеред цієї купи халуп на самому березі височіла велика споруда, перехняблена так, що її горішні поверхи нависали над водою. Колись це була фабрика, яка, мабуть, давала заробіток мешканцям околиці. Але то було давно, а тепер будинок цей стояв руїною. Пацюки, шашіль і вода підточили палі, на які він спирався, і велика частина його вже завалилась у річку, а решта, яка зберігала ще сяку-таку рівновагу над темними хвилями, здавалося, чекала тільки слушної нагоди, щоб і собі пірнути слідом за тим, що було колись із нею єдиним цілим.

Перед цією руїною й зупинилося достойне подружжя саме в ту мить, коли здалеку розлігся перший гуркіт грому і дощ линув немов з відра.

– Це має бути десь тут, – мовив Бамбл, удивляючись у клаптик паперу в руці.

– Гей, ви там! – гукнув хтось згори.

Містер Бамбл задер голову й побачив чоловіка, що по пояс висунувся з вікна другого поверху.

– Заждіть, я зараз, – сказав чоловік і зник, зачинивши вікно.

– Це він? – спитала благовірна містера Бамбла. Містер Бамбл ствердно кивнув головою.

– Не забувай моїх застережень, – мовила наглядачка. – Не базікай зайвого, а то одразу викажеш нас із головою.

Містер Бамбл скрушно обдивлявся будинок і, здавалося, вже ладен був висловити сумнів щодо їхнього наміру, – чи не краще відкласти його на потім, – але йому завадила поява Монкса – той уже відчинив маленькі двері, біля яких вони стояли, й запросив їх жестом усередину.

– Та заходьте ж! – нетерпляче вигукнув він і тупнув ногою. – Доки мені вас чекати?

Місіс Бамбл якусь мить вагалась, та зрештою сміливо переступила поріг, не дожидаючи нових запрошень. Містер Бамбл, чи то соромлячись, чи то боячись відстати, рушив за нею. Він, як видно, почувався негаразд і майже втратив властиву йому гордовиту поставу.

– Якого біса ви там стовбичили під дощем? – звернувся Монкс до Бамбла, взявши двері на засув.

– Ми… ми тільки хотіли… трохи прохолонути, – затинаючись, промовив Бамбл і стривожено озирнувся навколо.

– Прохолонути! – повторив Монкс. – Та ніякі дощі і ніякі зливи не здатні згасити те пекельне полум'я, що його людина часом носить у собі. Вам не вдасться так легко прохолонути, і не сподівайтесь!

Промовляючи ці люб'язні слова, Монкс раптом обернувся до місіс Бамбл і втупився в неї таким гострим поглядом, що вона, хоча й була не з боязких, не витримала й опустила очі додолу.

– То оце та жінка? – запитав Монкс.

– Еге ж, та сама, – сказав містер Бамбл, пам'ятаючи настанови дружини.

– Ви, мабуть, гадаєте, що жінки не вміють зберігати таємниць? – озвалася наглядачка, відповідаючи Монксові таким самим пронизливим поглядом.

– Принаймні однієї таємниці вони ніколи не виказують, аж поки хтось її не викриє, – сказав Монкс.

– Якої саме? – запитала місіс Бамбл.

– Свого безчестя, – відповів Монкс. – Тому, коли жінка причетна до таємниці, викриття якої загрожує їй шибеницею або каторгою, я певен: вона нікому не прохопиться ні словом. Ви мене розумієте, добродійко?

– Ні, – відповіла місіс Бамбл, злегка червоніючи.

– Ну звісно, не розумієте, – сказав Монкс. – Та й де вам зрозуміти!

Обдарувавши обох співрозмовників кривою посмішкою і знову жестом запросивши їх іти за собою, господар квапливо пройшов через велику кімнату з низькою стелею. Він уже ступив був на сходи, чи, скоріше, драбину, що вела на другий поверх, де колись були склади, як раптом у відтулині над ними яскраво спалахнула блискавка, а за нею вдарив такий грім, що напівзруйнована будівля аж захиталася.

– Ви чуєте? – скрикнув Монкс, позадкувавши. – Чуєте, як він гримить і гуркоче – наче підсилений луною тисячі печер, де від нього сховалися дияволи. Ненавиджу грім!

Він постояв мовчки, затулившись руками, а коли відняв їх від обличчя, містер Бамбл, у якого душа сховалася в п'яти, побачив, що воно все скривилося й пополотніло.

– Такі напади мені не первина, – сказав Монкс, помітивши, як злякався містер Бамбл, – і часом спричиняє їх грім. Та хай це вас не тривожить: на цей раз уже все минулося.

З цими словами Монкс рушив нагору, і подружжя подалося слідом за ним. Він завів їх у кімнату, швидко зачинив віконницю і спустив ліхтар, що звисав із сволока на кінці мотузки, перепущеної через блок. Тьмяне світло ліхтаря падало на старий стіл і три стільці.

– А тепер, – сказав Монкс, коли вони посідали, – що скоріше ми приступимо до діла, то краще для всіх. Жінка знає, про що піде мова?

Запитання було звернене до Бамбла, та дружина випередила його й сама відповіла, що добре обізнана з суттю справи.

– Правду він сказав, що ви були біля тієї відьми в ніч, коли вона вмирала, і вона звірила вам якусь таємницю?..

– Що стосується матері того хлопця, якого ви назвали, – перебила його місіс Бамбл. – Так, це правда.

– Отже, перше запитання: що то була за таємниця?

– Це вже друге запитання, – розсудливо зауважила жінка. – Перше запитання – скільки вона коштує?

– А хто в біса це скаже, не знаючи, яка вона? – скрикнув Монкс.

– Та ви ж таки й скажете, я певна, – відповіла місіс Бамбл, яка була не з боязкого десятка, що переконливо міг засвідчити й супутник її життя.

– Гм… – багатозначно мовив Монкс і допитливо глянув на жінку. – Може, йдеться про щось коштовне, га?

– Може, й так, – стримано відповіла вона.

– Про якусь річ, котру взяли у неї? – провадив Монкс. – Щось таке, що було на ній. Або ж…

– Ви б краще призначили свою ціну, – перебила місіс Бамбл. – Я вже почула досить і зрозуміла, що ви саме той, з ким мені треба поговорити.

Містер Бамбл, якому його найдорожча половина ще й досі не відкрила більше, ніж він знав від самого початку, слухав їхню розмову, витягши шию і витріщивши очі. Він з неприхованим подивом переводив погляд то на дружину, то на Монкса і ще дужче здивувався, – якщо таке було можливе, – коли Монкс похмуро запитав, скільки вона хоче за свою таємницю.

– А в скільки ви самі її оцінюєте? – запитала жінка так само незворушно, як і досі.

– Може, вона не варта ні гроша, а може, потягне й двадцять фунтів, – відповів Монкс. – Кажіть, що ви знаєте, а там я побачу.

– Накиньте ще п'ять фунтів. Дайте мені двадцять п'ять фунтів золотом, – мовила жінка, – і я розповім вам усе, що знаю. Але не раніше!

– Двадцять п'ять фунтів! – вигукнув, відсахнувшись, Монкс.

– Я начебто ясно сказала, – зауважила місіс Бамбл. – Та й гроші невеликі.

– Де ж пак невеликі – за якусь нікчемну таємницю, що, може, й не важитиме для мене нічого! – роздратовано вигукнув Монкс. – За таємницю, що вже дванадцять років, а то й більше пролежала десь під спудом!

– Час не псує таких речей, їхня вартість тільки подвоюється, як це буває з добрим вином, – відповіла місіс Бамбл, зберігаючи непохитно байдужий вигляд. – А що таємниця лежала під спудом, то хтозна, є речі, які можуть пролежати дванадцять тисяч або й дванадцять мільйонів літ, а потім вийти на світ божий і явити чимало несподіваного.

– А якщо я віддам гроші задурно? – нерішуче спитав Монкс.

– То ви їх зможете легко забрати назад, – відповіла місіс Бамбл. – Я ж бо тільки жінка; я тут сама, цілком беззахисна.

– Не сама й не беззахисна, любонько, – обізвався містер Бамбл тремтячим від: страху голосом. – З вами я, моя люба. До того ж, – провадив містер Бамбл, за кожним словом цокаючи зубами, – містер Монкс справжній джентльмен і ніколи не допуститься насильства над парафіяльними службовцями. Містер Монкс знає, любонько, що я не молодий хлопчина і, може, сказати б, трохи підтоптався, та вій же чув, – напевне чув, любонько, – що я людина рішуча і стаю дужий, як лев, коли мене хтось роздратує. Досить тільки роздратувати мене…

Говорячи це, містер Бамбл схопив свого ліхтаря, вдаючи рішучість і лють, хоч сполоханий вираз його обличчя промовисто свідчив, що його таки треба роздратувати, і то добре роздратувати, перш ніж він зважиться на якийсь рішучий захід, звісно, коли той захід не спрямований проти слабосилих богадільців чи інших злидарів, яких зігнули в дугу,

– Ти дурень, – сказала на це місіс Бамбл, – і краще тримав би язика на припоні.

– А ще краще було б його відрізати, перш ніж іти сюди, якщо не вмієш говорити тихіше, – гостро зауважив Монкс. – То це ваш чоловік?

– Еге ж, чоловік! – зневажливо підтвердила місіс Бамбл.

– Я так і подумав, коли ви зайшли, – сказав Монкс, примітивши, як злостиво скинула вона оком на чоловіка. – Так воно й краще. Я волію мати діло з людьми, коли знаю, що їх пов'язують спільні інтереси. Я не жартую. А тепер дивіться!

Він витяг з бічної кишені полотняного гаманця, відлічив двадцять п'ять соверенів і посунув їх до жінки.

– Беріть, – сказав Монкс. – Ох, знову цей триклятий грім. Чуєте, він котиться ближче й ближче, от-от торохне над нашими головами. Хай він ущухне, тоді почнете свою розповідь.

Грім і справді прогуркотів мало не над самим дахом. А коли все затихло, Монкс підвів голову і підсунувся, щоб краще почути те, що мала розповісти місіс Бамбл. Обличчя всіх трьох майже торкались, бо чоловіки нахилилися над маленьким столом, а жінка подалася вперед, щоб її краще було чути. Тьмяне світло ліхтаря ще дужче відтінювало блідість їхніх збуджених облич, які в навколишній сутіні здавалися примарними.

– Коли ця жінка – ми її звали стара Саллі – вмирала, – зашепотіла місіс Бамбл, – ми з нею були самі…

– Більше там нікого не було? – так само пошепки перепитав Монкс. – Пригадайте, може, поруч лежала якась хвора чи недоумкувата старчиха, що могла почути, а то й зрозуміти, про що йшла мова?

– Ні, крім мене, не було ні душі, – відповіла жінка. – Коли вона сконала, я одна стояла біля її ліжка.

– Гаразд, – мовив Монкс, пильно вдивляючись їй у вічі. – Розказуйте далі.

– Вона розповіла про одну молоду жінку, – провадила наглядачка, – що кільканадцять років тому народила сина, не тільки в тій самій кімнаті, а й у тому самому ліжку, де тепер умирала стара.

– У тому самому? – тремтячими губами перепитав Монкс, озираючись через плече. – Боже мій! Отак воно буває в житті!

– То й був хлопець, про якого ви вчора говорили з ним, – розповідала далі місіс Бамбл, зневажливо кивнувши головою на свого чоловіка. – Повитуха обікрала його матір.

– Живу? – спитав Монкс.

– Ні, мертву, – відказала, злегка здригнувшись, жінка. – Ще й тіло не охололо, як вона вкрала ту річ, яку мати, вмираючи, благала зберегти для дитини.

– Вона продала її? – у розпачі скрикнув Монкс. – Скажіть, вона її продала? Де? Кому? Коли? Давно?

– Їй забракло сили говорити далі, – сказала місіс Бамбл. – Стара впала на подушку й померла.

– І більше не сказала ні слова? – вигукнув Монкс приглушено, від чого його голос здавався ще страшнішим. – Брехня! Вона сказала ще щось! Зі мною жарти погані! Я вас обох порішу, але дізнаюся, що вона сказала.

– Стара не вимовила більше ані слова, – спокійно відповіла жінка, так наче вибух люті дивного чужинця не справив на неї ніякого враження, чого не можна було сказати про містера Бамбла. – Вона тільки судомно вчепилася в мою сукню, а коли я побачила, що вона мертва, то розтулила їй руку і знайшла в міцно стиснених пальцях брудний клапоть паперу.

– І в ньому було… – перебив Монкс, нахиляючись ще ближче.

– Нічого в ньому не було, – сказала жінка. – То була заставна квитанція.

– На що? – спитав Монкс.

– Стривайте, не все одразу, – відповіла жінка. – Так от, стара спочатку, певно, берегла ті коштовні дрібнички, сподіваючись продати їх з найбільшим зиском, а потім однесла їх у заставу і щороку так чи так розживалася на гроші й сплачувала відсотки, щоб при потребі можна було їх викупити. Та не судилося їй діждатися тієї потреби. Я вже казала: стара померла, стискаючи в руці засмальцьований, зібганий клапоть паперу. Через два дні термін квитанції кінчався. Я теж подумала, що, може, колись матиму користь з тих речей, і тому викупила їх із застави.

– А де вони тепер? – швидко спитав Монкс.

– Ось тут, – відповіла жінка. Немов радіючи, що нарешті може позбутися їх, вона поспіхом кинула на стіл сап'яновий гаманець, де ледве міг би вміститися маленький французький годинник.

Монкс жадібно схопив гаманець і розкрив його тремтячими руками. В ньому лежав золотий медальйон, а в медальйоні – два пасма волосся й золота обручка.

– Всередині обручки викарбувано ім'я «Агнеса», – сказала жінка. – Далі залишено місце для прізвища, а ще далі – число. Як я дізналася згодом, дитина народилася через рік після цієї дати.

– І це все? – спитав Монкс, уважно оглянувши вміст гаманця.

– Все, – відказала жінка.

Містер Бамбл зітхнув з полегкістю, немов зрадівши, що розповідь скінчилась, а про те, щоб повернути двадцять п'ять фунтів, не було й згадки. Він тільки тепер наважився втерти рясний піт, що раз по раз капотів йому з носа.

– Що то була за історія, я не знаю, можу лише здогадуватися, – по короткій мовчанці сказала його дружина, звертаючись до Монкса. – Та й ні до чого воно мені – так безпечніше. Проте я маю до вас два запитання. Дозволите?

– Запитуйте, – трохи здивовано відказав Монкс, – але чи відповім я – це вже інше питання.

– Тобто вже, виходить, трете, – насмілився пожартувати містер Бамбл.

– Чи одержали ви від мене те, чого сподівалися? – спитала жінка.

– Так, – відповів Монкс. – Друге запитання?

– Що ви збираєтеся з цим робити? Ви не заподієте мені лиха?

– Ніколи, – одказав Монкс. – Ні вам, ні собі. Погляньте сюди! Тільки ані руште з місця, якщо вам дороге життя.

Він раптом відсунув убік стіл і, щосили смикнувши залізне кільце в підлозі, підняв біля самих ніг містера Бамбла потаємну ляду. Той квапливо відступив на кілька кроків.

– Зазирніть-но вниз, – запропонував Монкс, освітлюючи ліхтарем чорне провалля. – Не бійтеся мене. Я міг тихесенько спровадити вас туди, якби мав такий намір, бо ви сиділи якраз над лядою.

Заспокоєна цими словами, місіс Бамбл наблизилась до отвору. Цікавість розібрала і містера Бамбла, і він теж насмілився підійти ближче. Під ними вирувала розбурхана зливою річка, її хвилі хлюпотіли об покриті зеленою цвіллю палі, заглушуючи всі інші звуки. Колись тут був водяний млин; буйний пінявий потік бився об трухляві колоди та рештки млинових коліс, шалено рвався вперед і немовби набирав ще більшої сили, долаючи перепони, що затримували його навальний плин.

– Якщо кинути туди людське тіло, де воно буде завтра вранці? – спитав Монкс, погойдуючи ліхтар над темним колодязем.

– Миль за двадцять вниз за течією і до того ж геть пошматоване, – відповів містер Бамбл і аж зіщулився від тієї думки.

Монкс витяг маленький сап'яновий гаманець з-за пазухи, куди похапцем засунув його перед тим, прив'язав до свинцевого важка, що колись був частиною якогось блока й валявся на підлозі, і кинув у отвір. Гаманець стрімко полетів униз, ледь чутно плюснув і зник у бурхливому вирі.

Всі троє, перезирнувшись, зітхнули так, наче їм камінь із серця впав.

– От і по всьому! – сказав Монкс, опускаючи ляду, що з гуркотом упала на своє місце. – Коли море, як пишуть у книжках, повертає своїх мерців, то золото і срібло воно залишає собі, – тож хай забере і цей мотлох. Говорити нам більше нема про що, отож можна закінчити нашу приємну зустріч.

– Амінь, – жваво відгукнувся містер Бамбл.

– Сподіваюся, ви не плескатимете язиком? – сказав Монкс, глянувши на нього з погрозою. – За вашу дружину я спокійний.

– Ви можете покластися й на мене, добродію, – запевнив містер Бамбл, задкуючи до сходів і вельми ґречно відкланюючись. – Я мовчатиму заради нас усіх і заради себе самого, містере Монкс.

– Так воно буде краще для вас, – зауважив Монкс. – А тепер засвічуйте свого ліхтаря і мерщій забирайтеся геть.

На щастя, їхня розмова тут і скінчилася, бо інакше містер Бамбл, який, і далі вклоняючись, дійшов аж до самої драбини, неминуче полетів би сторчака вниз. Він засвітив свого ліхтаря від ліхтаря Монкса, – той відв'язав його від мотузки і тепер тримав у руці, – і, не намагаючись провадити бесіду, зліз униз, а за ним і його дружина. Монкс зійшов останній, перед тим постоявши трохи на сходах і впевнившись, що, крім шуму дощу і клекоту води в річці, ніде не чути жодного іншого звуку, Вони повільно й обережно перейшли кімнату внизу, бо Монкс здригався, від кожної тіні, а містер Бамбл, тримаючи ліхтаря над самою підлогою й злякано поглядаючи, чи немає десь тут іще потайної ляди, простував дуже легкою, нечутною ходою, аж надто дивною як на такого огрядного чоловіка. Монкс тихенько відчинив двері, і подружжя, кивнувши на прощання своєму таємничому знайомому, вийшло на темну вулицю, де періщив дощ.

Тільки-но двері за гостями зачинились, Монкс, який, судячи з усього, органічно не терпів самоти, гукнув хлопчика-служку, що досі ховався десь на першому поверсі. Звелівши йому йти попереду з ліхтарем, Монкс повернувся до кімнати, звідки щойно спустився.