Текст книги "Пригоди Олівера Твіста"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 32 страниц)

– Тож я ковдру з себе, – провадив містер Джайлз, відкидаючи ще далі скатертину й свердлячи очима куховарку й покоївку, – тихесенько встаю, натягаю…

– Тут є дами, містере Джайлз, – нагадав йому лудильник.

– … черевики, сер, – з притиском мовив Джайлз, обертаючись до нього, – хапаю зарядженого пістолета, який завжди беру нагору з собою разом з кошиком із столовим сріблом, заходжу навшпиньки до Брітлзової кімнати, торгаю його за плече й кажу: «Брітлзе, не лякайся!»

– Атож, саме так ви й сказали, – стиха підтвердив Брітлз.

– «Здається, ми пропали, Брітлзе, – кажу я. – Але ти не лякайся!»

– А він злякався? – спитала куховарка.

– Аніскілечки, – відповів містер Джайлз. – Він виявив таку саму твердість… Так, майже таку саму твердість, як я.

– Я, мабуть, там би й умерла, взяла б і вмерла, – зауважила покоївка.

– Ви – жінка, – сказав Брітлз трохи бадьоріше.

– Брітлз має рацію, – кивнув головою містер Джайлз. – Жінка – вона жінка і є, що з неї візьмеш? Але ми – чоловіки! – схопили з каміна потайного ліхтаря й рушили сходами вниз, навпомацки, в такій темряві, що хоч в око стрель, приблизно отак…

Містер Джайлз підвівся, заплющив очі й ступив два кроки вперед, наочно показуючи, як саме вони йшли, але раптом здригнувся й кинувся назад до свого стільця. Всі присутні теж здригнулись, а куховарка з покоївкою верескнули.

– Хтось постукав, – мовив містер Джайлз, удаючи цілковитий спокій. – Підіть хто-небудь відчиніть двері!

Ніхто не поворухнувся.

– Дивно, хто б це міг стукати о такій ранній порі? -^ провадив містер Джайлз, обводячи поглядом зблідлі обличчя присутніх і сам помітно полотніючи. – Але відчинити все ж таки треба. Чуєте? Хто-небудь, відчиніть.

Кажучи це, містер Джайлз дивився на Брітлза, але цей молодик з властивою йому скромністю вважав себе, очевидно, не ким-небудь, а просто ніким, і тому не припускав навіть, що сказане може якоюсь мірою стосуватись і його; в усякому разі, він нічого не відповів. Тоді містер Джайлз перевів погляд на лудильника, але той, виявилося, раптом заснув. Що ж до жінок, то про них не могло бути й мови.

Якщо Брітлз погодиться відчинити двері в присутності свідків, – сказав по короткій мовчанці містер Джайлз, – то я ладен бути одним з них.

– Я теж, – озвався лудильник, прокидаючись так само несподівано, як і заснув.

Брітлзові залишилося тільки погодитись, і, трохи заспокоєні тим, що надворі вже день (а в цьому вони пересвідчилися, відчинивши віконниці), троє чоловіків із собаками попереду вирушили до дверей. Куховарка з покоївкою, побоявшись лишатися в кухні без них, ішли позаду. За порадою містера Джайлза всі вони дуже голосно розмовляли – зловмисника це мало попередити, що їх багато; крім того, за блискучою ідеєю, що народилась у голові того ж таки винахідливого джентльмена, в передпокої собак змусили зняти несамовитий гавкіт, поприщемлявши їм хвости.

Після всіх цих запобіжних заходів містер Джайлз міцно вчепився в руку лудильника (люб'язно сказавши йому: «Щоб ви, бува, не втекли») і наказав відчинити двері. Брітлз послухався, і наші сміливці, боязко визираючи одне в одного з-за плеча, уздріли на ґанку ніяке не страховисько, а бідного малого Олівера Твіста. Знесилений, неспроможний навіть слово вимовити, хлопчик тільки підняв свої обважнілі повіки й подивився на них з німим благанням.

– Хлопчик! – вигукнув містер Джайлз, мужньо відштовхуючи назад лудильника. – Що з ним, га?.. По-моєму… Брітлзе, дивіться!.. Впізнаєте?

Брітлз, відчинивши двері, опинився за ними; тепер він визирнув, побачив Олівера й голосно скрикнув. А містер Джайлз схопив хлопчика за ногу й руку (на щастя, за здорову), затяг до передпокою і поклав його там на підлозі.

– Попався! – збуджено загорлав містер Джайлз, обернувшись до сходів. – Попався один із злодіїв, пані! Ось він, цей злодій, міс! Поранений! Це я його підстрелив, міс! А Брітлз мені присвічував!

– Я тримав ліхтар, міс! – вигукнув Брітлз, приставивши руку до рота, щоб виходило голосніше.

Куховарка з покоївкою помчали нагору повідомити господинь про те, що містер Джайлз упіймав грабіжника, а лудильник заходився приводити Олівера до тями, щоб він, бува, не помер перше ніж його повісять. Проте цьому гармидеру враз поклав край милозвучний жіночий голос, який стиха промовив згори:

– Джайлзе!

– Я тут, міс! – відповів Джайлз. – Не хвилюйтеся, міс, я не дуже потерпів. Він не чинив відчайдушного опору. Я його враз скрутив.

– Тихше! – озвалася дівчина. – Ви налякали мою тітоньку ще більше, ніж злодії. Чи той бідолаха тяжко поранений?

– Страшенно тяжко! – відповів Джайлз із безмежним самовдоволенням.

– Схоже на те, що він копає, міс, – знов щосили загорлав Брітлз. – Може, ви зійдете, подивитеся на нього, поки він ще не вмер?

– Будь ласка, тихше, благаю вас! – відповіла дівчина. – Помовчіть хвилинку, поки я пораджуся з тітонькою.

І вона вийшла, ступаючи так само тихо й м'яко, як говорила. А повернувшись, звеліла, щоб пораненого обережно перенесли нагору, до кімнати містера Джайлза, а Брітлза попросила мерщій запрягти коня й мчати щодуху до Чертсі по лікаря й констебля.

– Може, ви спершу все ж таки глянете на нього, міс? – запитав містер Джайлз. У голосі його бриніла така гордість, наче Олівер був рідкісним птахом, якого йому пощастило підстрелити на льоту. – Хоч одним оком, міс?

– Ні, нізащо, тільки не зараз, – відповіла дівчина. – Бідолаха! О Джайлзе, благаю вас, поводьтеся з ним якнайласкавіше, хоча б заради мене!

Старий слуга подивився їй услід з такою гордістю й любов'ю, неначе вона була його рідна дочка. Потім, схилившись над Олівером, він уже майже по-жіночому, обережно і дбайливо, допоміг підняти його й перенести нагору.

Розділ XXIX

знайомить з мешканцями будинку, до якого потрапив Олівер

У затишній кімнаті, вмебльованій скоріше по-старосвітському, аніж у стилі, який тепер вважається елегантним, снідали за добре сервірованим столом дві жінки. Їм прислуговував містер Джайлз, бездоганно вдягнений у чорну трійку. Він стояв на своєму звичайному місці, на півдорозі між буфетом і столом, випроставшись на повен зріст, голова відкинута й трохи схилена набік, ліва нога виставлена вперед, права рука закладена за борт жилета, в опущеній лівій – таця, – і всім самовдоволеним виглядом своїм показував, що усвідомлює власні заслуги й вагу.

Одна з двох жінок була вже не молода, але трималася так рівно, що висока спинка дубового стільця, на якому вона сиділа, не була рівніша за її спину. Вдягнена вона була просто, але із смаком; загалом старосвітський крій її убрання вигадливо поєднувався з кількома лініями новітньої моди, які не псували, а, навпаки, тільки підкреслювали красу старого стилю. Вона сиділа, склавши руки на столі, у величній позі, й очима, ясність яких майже не затуманили роки, пильно дивилася на свою молоду співрозмовницю.

Дівчина милувала око свіжою, чарівною красою юності; вона була в тому віці, в якому господь, мабуть, вибирає людей, щоб в ім'я своєї всеблагої мети втілювати ангелів у їхню смертну оболонку.

їй не минуло ще й сімнадцяти років. Вона була така струнка й граційна, така ніжна й ласкава, така чиста й вродлива, що здавалася створінням неземним, не спорідненим з грубими істотами, що населяють наш світ. В її глибоких темно-синіх очах і на шляхетному чолі світився розум, дивовижний як на її молоді літа і як на просту смертну взагалі. А проте привітність і лагідність, тисячі відблисків світла, що осявали її жваве обличчя, не залишаючи на ньому жодної тіні, а головне, усмішка, мила, весела усмішка, були створені для родини, для миру й щастя біля домашнього вогнища.

Дівчина господарювала за столом. Випадково звівши очі й побачивши, що старенька дивиться на неї, вона пустотливо відкинула з лоба гладеньке волосся, і очі її засяяли такою любов'ю І щирою відданістю, що духи небесні всміхнулися б, якби глянули на неї у цю мить.

– Брітлза все ще нема, хоч минула вже, певно, ціла година, відколи він поїхав, – помовчавши, зауважила літня жінка.

– Година й дванадцять хвилин, пані, – уточнив містер Джайлз, діставши з кишені срібного годинника на чорній стрічці.

– Він такий забарний, – зітхнула старенька.

– Цьому хлопцеві завжди бракувало спритності, – кивнув головою слуга.

Коли, між іншим, узяти до уваги, що цьому хлопцеві бракувало спритності вже років тридцять з гаком, то навряд чи можна було сподіватися, що він ще стане моторніший.

– І по-моєму, він що далі, то більше ледачіє, – сказала старенька.

– Якщо він затримується на вулиці, щоб погратися з іншими хлопцями, то це справді непростимо, – всміхаючись, мовила дівчина.

Містер Джайлз, певно, обмірковував, чи доречно буде й собі зобразити шанобливу усмішку, але тут до воріт під'їхав кабріолет, з якого вискочив і щодуху помчав до ґанку гладкий джентльмен. У якийсь таємничий спосіб він за мить опинився в кімнаті, вдершись до неї так раптово, що мало не перекинув і містера Джайлза, і стіл, за яким снідали господині.

– Це нечувано! – вигукнув гладкий джентльмен. – Моя люба місіс Мейлі… Господи… Щоб отак серед глупої ночі… Це просто нечувано!

Висловивши цими вигуками своє співчуття, гладкий джентльмен потис обом жінкам руки, підсунув стільця до столу й запитав, як вони себе почувають.

– Дивно, що ви не померли з переляку, просто дивно, ще ви лишилися живі, – провадив він. – Чому ви не послали по мене? Господи! Мій слуга вмить прискакав би сюди, і я теж, а щодо мого помічника, то він взагалі був би щасливий допомогти, як і кожен за таких обставині Боже, боже! Так несподівано! І серед глупої ночі!

Лікаря, здавалось, особливо вразило те, що грабіжники напали несподівано й серед глупої ночі, неначе у джентльменів, що присвятили себе цьому ремеслу, заведено було валазиги в чужі оселі опівдні, та ще й попередивши про свій намір листом за кілька днів до того.

– А ви, міс Розо, – звернувся лікар до дівчини, – я… – Ну, звичайно, звичайно, – перебила його Роза. – Але нагорі у нас лежить один бідолаха, і тітуся хотіла б, щоб ви його оглянули.

– Аякже, зараз огляну, – сказав лікар. – Я чув, це ваша робота, Джайлзе.

Містер Джайлз, який гарячково розставляв на столі чашки, густо зашарівся і відповів, що ця честь справді належить йому.

– Честь, кажете? – перепитав лікар. – Не знаю, не знаю, може, підстрелити злодія в кухні й справді така сама честь, як покласти супротивника на дуелі на відстані дванадцяти кроків. Уявіть собі, що він вистрелив у повітря, Джайлзе, і вийде, що то була справжня дуель!

Містер Джайлз, якому здалося, що цей легковажний жарт є спробою применшити славу його подвигу, чемно відповів, що не йому, звісно, судити про такі речі, але, на його думку, нападникам було не до сміху.

– Та, їй-богу, це правда! – вигукнув лікар. – То де він лежить? Проведіть мене до нього. Я потім ще зайду до вас, місіс Мейлі. То він проліз у це віконце? От ніколи б не повірив!

Без угаву балакаючи, він пішов слідом за містером Джайлзом на другий поверх, і, поки він туди піднімається, читачеві корисно буде дізнатися, що містер Лосберн, відомий на десять миль довкола просто як лікар, погладшав скоріше завдяки своїй добрій вдачі, аніж від того, що йому добре жилося; якби округа та була і вп'ятеро більша, в ній однаково не знайшлося б милішого, щирішого й веселішого старого парубка.

Лікар пробув у пораненого набагато довше, ніж сподівались обидві господині та й він сам. З кабріолета до кімнати нагорі перенесли його велику пласку скриньку; раз у раз він смикав за дзвоник, слуги весь час гасали сходами вниз і вгору, і все це свідчило про те, що в тій кімнаті відбувається щось дуже серйозне. Нарешті лікар повернувся. Вираз обличчя в нього був вельми загадковий, і перше ніж відповісти на запитання про стан свого пацієнта, він старанно зачинив за собою двері.

– Місіс Мейлі, це дуже незвичайний випадок, – почав він, прихилившись спиною до дверей немов для того, щоб ніхто не ввійшов.

– Невже він помирає? – спитала літня жінка.

– За даних обставин нічого незвичайного в цьому не було б, – відповів лікар. – Але, гадаю, він виживе. Ви бачили цього злодія?

– Ні, – відповіла літня жінка.

– І вам нічого про нього не розповіли?

– Ні.

– Перепрошую, пані, – втрутився містер Джайлз, – але я саме збирався розповісти вам про нього, коли прийшов доктор Лосберн.

Річ у тім, що містер Джайлз спочатку просто не зважувався признатись, що він підстрелив малого хлопчика. Всі так хвалили його за хоробрість, що в нього – хоч убий – не повертався язик розповісти правду, і він відкладав пояснення з хвилини на хвилину, розкошуючи в промінні скороминущої слави, здобутої його непохитною мужністю.

– Роза хотіла подивитися на цього чоловіка, – мовила місіс Мейлі. – Але я їй заборонила.

– Гм! На вигляд він зовсім не страшний, – зауважив лікар. – А' ви не згодилися б глянути на нього в моїй присутності?

– Якщо це необхідно, я згодна, – відповіла старенька.

– Так, гадаю, що необхідно, – сказав лікар. – В усякому разі, я певен: якщо ви не подивитеся на нього зараз, то потім дуже шкодуватимете. Лежить він тихо, йому вже краще. Міс Розо, прошу. Слово честі, вам зовсім немає чого боятись!

Розділ XXX

оповідає про те, яке враження Олівер справив на тих, хто прийшов навідати його

Знову й знову запевняючи жінок, що вигляд злочинця їх приємно здивує, лікар подав руку дівчині, запропонував другу місіс Мейлі і вельми статечно повів їх нагору.

– А тепер, – прошепотів він, тихенько натискаючи ручку дверей, – послухаємо, що ви про нього скажете. Щоправда, він давно не голився, але вигляд у нього зовсім не лютий. А втім, стривайте. Я спершу подивлюся, чи готовий він прийняти відвідувачів.

Він зазирнув до кімнати, а тоді помахом руки запросив їх увійти, зачинив за ними двері і обережно розсунув завісу над ліжком. Замість потворного, жорстокого лиходія, якого вони сподівалися побачити, на ліжку лежала зболіла, виснажена дитина, що поринула в глибокий сон. Поранена рука хлопчика, перев'язана й узята в лубки, простяглася на його грудях, а другу він підклав під голову – з-під довгого волосся, що розсипалося по подушці, видно було тільки лікоть.

Притримуючи завісу, добрий лікар мовчки дивився на хворого. Тим часом дівчина, тихенько прослизнувши повз нього, сіла на стілець у головах у хлопчика й відкинула з його обличчя волосся. Коли вона схилилася над ним, її сльози скотились йому на чоло.

Олівер заворушився й усміхнувся вві сні, неначе цей вияв жалю й співчуття навіяв йому приємний сон про любов і ласку, яких він ніколи не знав. Так часом милозвучна мелодія, дзюрчання струмка у відлюдній місцині, пахощі квітки чи випадково кинуте слово раптом викликають у нас невиразний спогад про те, чого в нашому житті ніколи не було; спогад цей відразу зникає, мов дим, і є він, мабуть, не чим іншим, як миттєвим образом з попереднього щасливішого існування, бо ніяким свідомим напруженням пам'яті відновити його ми неспроможні.

– Що це означає? – вигукнула літня жінка. – Невже ця бідна дитина могла бути помічником злочинців?

– Порок часто гніздиться навіть у стінах храмів, – зітхнув лікар, засмикуючи завісу. – Тож чи дивно, що він ховається і за прекрасною зовнішністю?

– Але в такому юному віці! – мовила Роза.

– Люба моя дівчино, – відказав лікар, сумно похитуючи головою, – злочин, як і смерть, має владу не тільки над старими та потворними. Часто, надто часто слугами його стають наймолодші й найпрекрасніші.

– Але невже, ну, невже ви справді вірите, що цей тендітний хлопчик був добровільним спільником найгірших покидьків суспільства? – спитала Роза.

Лікар кивнув головою – мовляв, на жаль, підстав сумніватись у нього немає – і, щоб не турбувати хворого, запропонував перейти до сусідньої кімнати.

– Але навіть якщо він став на шлях злочину, – провадила Роза, – то подивіться: він ще ж зовсім маленький! Може, він ніколи не знав ні материнської ласки, ні тепла Домашнього вогнища. Може, злигодні, знущання, голод звели його з людьми, які примусили його красти. Тьотю, люба тьотю, ради бога, подумайте про це перше ніж дозволите забрати цю хвору дитину до в'язниці, де вона вже остаточно загине! Ох, тьотю, ви ж знаєте, що я ніколи не почувала себе сиротою завдяки вашій любові й ласці. Але якби не ви, мене б теж могла спіткати його доля, я б так само, як цей бідний хлопчина, була нещасною, беззахисною бідолахою! Тож благаю, згляньтеся на нього, поки ще не пізно!

– Моя люба, – мовила старенька, пригортаючи до грудей заплакану дівчину, – невже ти думаєш, що я дозволю хоч одній волосинці впасти з його голови?

– О ні! – палко вигукнула дівчина.

– Ну, звісно, ні, – підтвердила старенька. – Мені вже недовго жити на цім світі, а там хай господь мене милує, як я милую інших!.. Що я маю робити, щоб урятувати його, сер?

– Дайте подумати трохи, дайте подумати, – відповів лікар.

Містер Лосберн сунув руки в кишені й почав походжати по кімнаті; раз у раз він зупинявся, ставав навшпиньки, супився так, що на нього страшно було дивитись, скрикував: «Придумав!» – а тоді: «Ні, не те!» – і знову починав ходити сюди-туди й супитися. Та врешті він зупинився як укопаний і промовив:

– Гадаю, якщо ви дозволите мені всіма правдами і неправдами нагнати страху на Джайлза й того хлопчину Брітлза, я залагоджу цю справу. Я розумію: Джайлз ваш старий і відданий слуга, але ви зможете потім якось уласкавити його, та ще й винагородити за неабияку стрілецьку вправність. То як, не заперечуєте?

– Ні, якщо немає іншого способу врятувати дитину, – відповіла місіс Мейлі,

– Іншого способу нема, – сказав лікар. – т» Повірте мені, я зважив усі можливості.

– ^ Тоді тітонька надає вам необмежену владу, – мовила Роза, всміхаючись крізь сльози. – Але, будь ласка, не мучте цих бідолах аж надто жорстоко.

– Ви, здається, гадаєте, що сьогодні всі, крім вас, прагнуть мучити одне одного, міс Розо, – відказав лікар. – Мені лишається тільки побажати – заради юних представників чоловічої статі, – щоб ви виявили таку саму чуйність і доброту того дня, коли перший достойний юнак упаде перед вами на коліна. Запевняю вас, якби мені мої молоді літа, я б такої нагоди не пропустив!

– Ви така сама доросла дитина, як сердешний Брітлз, – відповіла, зашарівшись, Роза.

– Що ж, лишатись дитиною не так уже й важко, – весело засміявся лікар. – Але повернімося до цього хлопця. Головної умови нашої угоди я ще не сказав. Десь за годину він, гадаю, прокинеться. І хоч я застеріг того тупоголового констебля, який стовбичить там унизу, що кожне слово, кожен рух для хворого смертельно небезпечні, стан хлопчика насправді не такий тяжкий, і ми можемо поговорити з ним. Моя головна умова така: я розпитаю хлопця у вашій присутності, і якщо з його слів у всіх нас складеться одностайне й тверде враження, що він наскрізь і безнадійно зіпсований (а я цього майже певен), то ми ^відмовляємося від дальшої участі в його долі, – я принаймні вмиваю руки.

– О ні, тітусю! – благально вигукнула Роза.

– О так, так, тітусю! – мовив лікар. – То домовились?

– Він не може бути геть зіпсований, це неможливо! – не здавалася дівчина.

– Чудово! – відказав лікар. – Тим більше у вас підстав прийняти мої умови.

Врешті угоду було укладено, і всім трьом лишилося чекати, коли нарешті прокинеться Олівер.

Для терпіння жінок то було тяжке випробування, бо чекати довелося довше, ніж запевняв містер Лосберн. Години спливали за годинами, а Олівер усе лежав у тяжкому забутті. Лише надвечір добросердий лікар приніс їм звістку, що хворий прокинувся і з ним можна розмовляти. Хлопчик, сказав він, ще дуже кволий і знесилений, бо втратив багато крові, але щось мучить його – якась таємниця, – і він не заспокоїться, поки не розповість її; краще дати йому висловитися зараз, аніж відкладати розмову до ранку, як слід було б зробити з огляду на його стан.

Розмова тривала довго. Олівер розповів їм усю історію свого життя, і хоч історія ця була проста, мова його раз у раз уривалася від болю та браку сили. Сумно було слухати тоненький голосок хворої дитини, що у вечірній темряві скаржилася на муки та страждання, які їй заподіяли жорстокі люди. О, якби ми, гноблячи й мордуючи ближніх своїх, бодай раз подумали про розпачливі скарги на людське зло, які, мов густі, важкі хмари, здіймаються повільно, але неухильно до неба, щоб вивергнути кару на наші голови; якби ми бодай раз почули в уяві своїй глухі обвинувальні голоси мертвих, що їх ніяка сила вже не примусить замовкнути й ніяка гординя не зможе знехтувати! Куди поділися б тоді насильство і несправедливість, страждання, лихо, жорстокість і злочинство, якими повниться кожен день життя!

Тієї ночі Оліверову подушку поправляли ніжні руки і краса та чеснота пильнували його сон. А хлопець був такий щасливий, на душі в нього було так легко і спокійно, що навіть смерть – якби вона прийшла по нього в ті години – він прийняв би без нарікання.

По завершенні тієї знаменної розмови, тільки-но Олівер заснув спокійним сном, лікар змахнув сльозу з очей і, докоряючи їм за цю несподівану слабість, подався вниз, щоб розпочати наступ на містера Джайлза. У вітальні, однак, він не застав нікого, і йому спало на думку, що найзручнішим полем бою була б кухня; туди він і пішов.

В кухні, тій нижній палаті домашнього парламенту, зібралися служниці, містер Брітлз, містер Джайлз, лудильник (якого у винагороду за його заслуги господиня запросила погостювати до кінця дня) і констебль. Цей охоронець порядку мав великий кийок, велику голову, великого носа й великі черевики; до того ж вигляд у нього був такий, наче він спожив відповідну його розмірам кількість елю; так воно, власне, й було.

Предметом обговорення і досі були події минулої ночі; коли лікар увійшов, містер Джайлз саме просторікував про своє самовладання, а містер Брітлз із кухлем елю в руці наперед підтверджував правдивість кожного його слова.

– Сидіть, сидіть, – мовив лікар, помахом руки спиняючи тих, хто хотів підвестися.

– Дякую, сер, – озвався містер Джайлз. – Господині наказали почастувати всіх елем, тож і я вирішив випити свій кухоль у компанії, бо до своєї кімнатки мені вертатись не хочеться аж ніяк.

Брітлз, а за ним і решта товариства промимрили заведені в таких випадках слова подяки за ту втіху, яку дала їм поблажливість містера Джайлза. Містер Джайлз обвів усіх милостивим поглядом, ніби кажучи: правильно, поводьтесь, як належить, і ви будете за мною, наче за кам'яною стіною.

– Як здоров'я хворого, сер? – поцікавився Джайлз.

– Кепсько, – відповів лікар. – Боюся, що ви вскочили в халепу, містере Джайлз.

– Сподіваюсь, – затремтів Джайдз, – ви не хочете сказати, сер, що він помирає. Боронь боже! Я ж тоді до скону не знатиму спокою. Щоб я та й вкоротив віку малому хлопчикові? Та я навіть Брітлза не міг би вбити, хоч ои мені давали за це все столове срібло нашого королівства!

– Річ не в тім, – таємниче мовив лікар. – Містере Джайлз, ви протестант?

– Так, сер, сподіваюся, що так, – пробелькотів зовсім сполотнілий містер Джайлз.

– А ви, хлопче? – рвучко обернувся лікар до Брітлза.

– Господи помилуй, сер! – здригнувся той. – Я… я те саме, що й містер Джайлз, сер.

– Тоді скажіть мені ви обидва, чуєте, обидва! – провадив лікар. – Чи можете ви заприсягтися, що хлопчик, який лежить отам нагорі, – той самий, який заліз уночі крізь віконце? Кажіть! Швидше! Ми слухаємо вас!

Лікар, якого всі вважали за найдобрішу в світі людину, проказав це таким гнівним і страшним голосом, що Джайлз і Брітлз, у яких від елю й збудження вже й так шуміло в голові, отетеріло вирячились один на одного.

– А вас, констеблю, я попрошу уважно вислухати їхню відповідь, – додав лікар і урочисто помахав вказівним пальцем, а тоді постукав ним себе по переніссю, закликаючи того достойного мужа до найпильнішої уваги. – Вона може мати неабияке значення.

Констебль прибрав якнайповажнішого вигляду й узяв у руки свій символ влади – кийок, що доти стояв занедбаний в кутку за каміном.

– Ідеться, як бачите, про встановлення особи злочинця, – пояснив лікар.

– Атож, сер, – відповів констебль і натужно закашляв, бо, квапливо допиваючи свій ель, похлинувся ним.

– Отож, факти такі: до будинку вдираються грабіжники, – провадив лікар, – і двоє мешканців його серед переполоху, стрілянини, в темряві й диму мигцем бачать якогось хлопця. Наступного ранку до того самого будинку приходить хлопчик; і тільки тому, що рука в нього перев'язана, ці двоє чоловіків хапають його – так брутально, що він тільки дивом лишається живий, – і присягаються, що він – той самий учорашній злодій. Питання стоїть так: чи виправдана поведінка цих людей, а якщо ні, то в яке становище вони себе ставлять?

Констебль глибокодумно кивнув головою і сказав, що коли це запитання незаконне, то він не знає, що ж тоді вважати законом.

– Я знову запитую вас, – грізно мовив лікар, – чи можете ви урочисто заприсягтися, що це той самий хлопець?

Брітлз нерішуче глянув на містера Джайлза, містер Джайлз нерішуче глянув на Брітлза; констебль приставив руку до вуха, щоб краще чути відповідь; обидві жінки й лудильник, затамувавши подих, подалися вперед? лікар обвів усіх присутніх пильним поглядом, коли це раптом знадвору почулося рипіння коліс і біля воріт подзвонили.

– Це агенти! – з явним полегшенням вигукнув Брітлз.

– Хто? – скрикнув лікар, який тепер у свою чергу сполотнів.

– Агенти карного розшуку, – відповів Брітлз, хапаючи свічку. – Ми з містером Джайлзом послали по ний сьогодні вранці.

– Що? – жахнувся лікар.

– Так, сер, – відповів Брітлз. – Я послав їм записку а кучером поштової карети і давно вже дивувався, чому їх нема.

– Викликали? Карний розшук? Бодай чорти взяли ваш карн… ваші карети – вічно вони запізнюються, – мовив лікар, вибігаючи з кухні.