Текст книги "Пригоди Олівера Твіста"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 32 страниц)

Розділ XXIII,

який переповідає зміст приємної бесіди між містером Бамблом і однією леді й показує, що навіть парафіяльному бідлу властиві слабості людські

Увечері вдарив мороз. Сніг на землі узявся твердою крижаною корою, і тільки кучугури в підворіттях та на перехрестях розвіювалися під поривами пронизливого вітру, який з дедалі моторошнішим виттям люто накидався на ці перепони на своєму шляху, збивав білу куряву і, розвихривши, розпорошував її хмарами туману. Такими темними, холодними зимовими вечорами люди, які живуть у теплі й добрі затишної оселі, воліють збиратися перед каміном і, дивлячись у яскраве полум'я, дякувати богові, що вони вдома; що ж до бездомних, голодних сіромах, то вони в такий вечір воліють упасти на сніг і померти. Багато, ой, як багато змучених голодом пасинків суспільства за такої негоди назавжди закривають очі просто неба на наших вулицях, і хоч які гріхи обтяжують їхню душу, навряд чи на тому світі їм випадуть гірші муки.

От що творилося надворі, коли місіс Корні, наглядачка робітного дому, вже знайомого нам як місця, де народився Олівер Твіст, вмостилася перед веселим вогнем каміна в своїй маленькій вітальні й з видимою втіхою оглянула круглий столик, на якому стояла відповідних розмірів таця з усім необхідним для вечері, якої тільки може побажати собі наглядачка. Місіс Корні лагодилася потішити свою душу чашечкою чаю. Коли ж вона перевела погляд зі столика на камін, де чи не найменший у світі чайничок наспівував тонесеньким голоском тихесеньку пісеньку, на серці місіс Корні потеплішало настільки, що вона аж усміхнулась.

– Так-так! – мовила наглядачка, спираючись ліктем на стіл і замислено вдивляючись у вогонь. Що й казати, всім нам так багато дано! Всі ми маємо дякувати долі! Якби ж то ще кожен з нас усвідомлював, як багато йому дано! Ох-ох-ох!

Місіс Корні сумно похитала головою, немов засуджуючи духовну сліпоту бідняків, які цього не розуміють, і, енергійно сунувши срібну ложечку (свою, а не парафіяльну!) в бляшану чайницю, що вміщувала рівно дві унції чаю, почала заварювати свій улюблений напій.

Які дрібниці порушують іноді нашу хистку душевну рівновагу! Поки місіс Корні філософувала, чорний чайничок, що завдяки своїм малим розмірам швидко скипав, узяв і збіг, трохи ошпаривши їй руку.

– Щоб ти згорів! – вигукнула достойна леді, похапцем ставлячи чайник на підставку. – Не чайник, а казна-що! Вміщує тільки дві чашечки, а бач, як розбулькався! Кому таке нещастя потрібне? Хіба що, – помовчавши, додала вона, – такій бідолашній, самотній жінці, як я! Ох-ох-ох!

Наглядачка впала в крісло і, знов підперши голову рукою, замислилася над своєю самотньою долею.

Маленький чайничок і одна-єдина чашка на столі викликали в неї сумні спогади про містера Корні (який помер усього лише двадцять п'ять років тому), і вона вкрай зажурилася.

– Ні, другого в мене вже не буде! – гірко мовила місіс Корні. – Другого такого не буде вже ніколи!

Важко сказати, кого стосувалися ці слова: чоловіка чи чайника. Цілком можливо, що чайника, бо, кажучи їх, місіс Корні дивилася на нього, а потім узяла його з підставки. Та тільки вона встигла налити собі першу чашку і зробити ковток, як її потривожив тихенький стукіт у двері.

– Ну, хто там, заходьте! – сердито вигукнула місіс Корні. – Знову, певно, якась стара віддає богові душу. Вони завжди помирають, коли я сідаю за стіл. Ну, чого ви стовбичите там, напускаєте холоду? Кажіть, що сталося?

– Нічого, пані, нічого, – відповів чоловічий голос.

– Господи! – скрикнула наглядачка куди лагіднішим тоном. – Невже це містер Бамбл?

– До ваших послуг, пані, – відповів містер Бамбл, який затримався був у передпокої, щоб обтерти ноги й обтрусити з себе сніг, а тепер увійшов до вітальні з трикутним капелюхом в одній руці й клуночком у другій. – Накажете зачинити двері?

Цнотлива леді завагалася: чи пристойно буде приймати містера Бамбла при зачинених дверях? Але містер Бамбл дорогою сюди добряче змерз, а тому, скориставшись з її вагання, зачинив двері без дозволу.

– Жахлива погода, містере Бамбл, – мовила наглядачка.

– Справді жахлива, пані, – відповів містер Бамбл. – Для нашої парафії – суще лихо, пані. Не далі як сьогодні, місіс Корні, нам довелося роздати двадцять чотири-фунтових хлібин і півтори голови сиру, а ті злидарі ще й не задоволені!

– Та вже ж! Вони хіба колись бувають задоволені, містере Бамбл? – сказала наглядачка, сьорбаючи чай.

– Ніколи, пані, ніколи, – підхопив Бамбл. – Та чого далеко ходити: видаємо ми сьогодні одному чоловікові, зважаючи на його велику родину, цілу хлібину й добрий фунт сиру. Гадаєте, він нам подякував, пані, сказав спасибі? Де там! І не подумав! Замість дякувати, він, знаєте, що зробив? Попросив у нас ще й вугілля – бодай, мовляв, у носову хусточку! Вугілля! Та нащо йому воно? Підсмажить на ньому сир і знову прийде канючити! Отакі вони всі, ці людці. Дай їм сьогодні повну пелену вугілля і можеш бути певен: післязавтра вони заявляться знову, бо сорому у них стільки ж, як у приблудного пса.

Наглядачка висловила свою цілковиту згоду з таким образним порівнянням, і бідл повів далі:

– Я б ніколи не повірив, що дійде до такого неподобства. Позавчора один чолов'яга – ви були замужем, пані, тож я зважусь назвати речі своїми іменами, – такий обідраний, що крізь лахи світиться голе тіло (тут місіс Корні опустила очі долу), стукає в двері нашого попечителя, коли до того на обід збираються гості, й каже, що потребує допомоги. Уявляєте собі, місіс Корні? Його женуть, а він не йде, гостям уже не до сміху, тож попечитель велить винести йому фунт сирої картоплі й півкварти вівсяного борошна. А цей невдячний негідник каже: «Господи, що я, бездомний, з цим робитиму? Це ж усе одно, що мертвому кадило!» – «Гаразд, – каже тоді попечитель і відбирає в нього картоплю та борошно. – В такому разі ти матимеш дулю». – «Що ж, тоді я помру на вулиці», – каже волоцюга. «Не помреш, чорти тебе не візьмуть», – відповідає наш попечитель.

– Ха-ха-ха! Як дотепно! Наш містер Греннет слова не позичає, правда? – вигукнула наглядачка. – І що ж далі, містере Бамбл?

– А далі, пані, – відповів бідл, – той нахаба іде геть, а потім бере й помирає-таки на вулиці! От який упертий нечема!

– Ніколи б цьому не повірила! – рішуче зауважила наглядачка. – Скажіть мені, містере Бамбл, чи не здається вам, що це роздавання харчів біднякам взагалі шкідлива справа? Ви людина досвідчена, то, будь ласка, скажіть, яка ваша думка?

– Розумієте, місіс Корні, – сказав бідл, усміхаючись так, як усміхаються люди, яким дано знати більше, ніж іншим, – надання допомоги біднякам, якщо цю справу поставлено правильно, – але правильно, пані! – це рятунок для парафії. Головна засада такої допомоги полягає в тому, щоб давати біднякам саме те, чого вони не потребують. Врешті їм набридав ходити, і вони махнуть рукою.

– Боже, як мудро! – вигукнула місіс Корні.

– Атож. Між нами кажучи, пані, – провадив містер Бамбл, – це наша головна засада. Якщо ви почитаєте, що пишуть із цього приводу пронози-газетярі, ви побачите нашу засаду в дії: хворі, наприклад, одержують допомогу тільки у вигляді шматочків сиру. І такий порядок, місіс Корні, запроваджено по всій нашій країні. Але, ясна річ, – додав бідл, нахиляючись, щоб розв'язати свій клуночок, – усе це державні таємниці, пані, і згадувати про них можна хіба що тільки у вузькому колі парафіяльних урядовців, таких, як ми з вами… Ці дві пляшки портвейну, пані, рада передає для вашого лазарету – справжній, свіжий, марочний портвейн, тільки сьогодні з бочки. Чистий як сльоза й зовсім без осаду!

Містер Бамбл підняв одну пляшку проти світла, побовтав вино, щоб ще раз пересвідчитись у його чудових якостях, а тоді поставив обидві пляшки на буфет, згорнув хустку, в якій приніс їх, дбайливо сховав її у кишеню й узявся за капелюха, мовби збираючись іти.

– Ох, і холодно вам буде вертатися, містере Бамбл, – мовила наглядачка.

– Так, вітер скажений, пані, – відповів містер Бамбл, піднімаючи комір. – Аж вуха обриває.

Наглядачка перевела погляд з чайника на бідла, що вже підходив до дверей, і коли бідл відкашлявся, щоб побажати їй на добраніч, несміливо спитала, чи не… чи не випив би він чашечку чаю?

Містер Бамбл ураз опустив комір, поклав капелюха й ціпок на стілець, а другого стільця підсунув до столу. Повільно опускаючись на нього, він скинув оком на господиню. Та втупилася поглядом у чайничок. Містер Бамбл знову кахикнув і злегка всміхнувся.

Місіс Корні підвелася, щоб узяти з буфета другу чашку і блюдце, а коли вона сідала, галантний бідл знову зазирнув їй у вічі; вона зашарілася й почала наливати йому чай. І знову містер Бамбл кахикнув – цього разу гучніше.

– Вам солодкий, містере Бамбл? – запитала наглядачка, беручи цукерницю.

– О, так, дуже солодкий, пані, – відповів містер Бамбл. Він уп'явся очима в місіс Корні, і хоч кажуть, що парафіяльні бідли не бувають ніжними, містер Бамбл у цю мить був ніжним парафіяльним бідлом.

Настала тиша. Місіс Корні налила й подала чай, містер Бамбл, застеливши собі коліна хусткою, щоб кришки не забруднили його розкішних бриджів, заходився їсти й пити. Час від часу він переривав це приємне заняття глибокими зітханнями, які, однак, зовсім не свідчили про те, що в нього пропадає апетит, а, навпаки, допомагали йому поглинати чай і грінки.

– Я бачу, пані, у вас є кішка, – мовив містер Бамбл, глянувши на кішку, що вигрівалася перед каміном із своїми дітками. – О, та ще й з кошенятами!

– Я так їх люблю, що ви й уявити собі не можете, містере Бамбл, – відповіла наглядачка. – Вони такі веселі, такі грайливі, такі славні, вони так скрашують мою самотність!

– Дуже милі тваринки, пані, – схвально кивнув головою містер Бамбл. – Хатні – цим усе сказано!

– О, так, так! – підхопила наглядачка. – Це просто диво – як вони люблять свою домівку!

– Місіс Корні, – повагом заговорив містер Бамбл, пристукуючи ложечкою в такт своїм словам. – Я вам ось що скажу, пані: якби кішка чи кошеня, живучи з вами, пані, не любили свого дому, то вони були б ослами!

– Ох, містере Бамбл! – докірливо вигукнула місіс Корні.

– Не буду приховувати правди, пані, – провадив містер Бамбл, махаючи ложкою палко, але й з гідністю, і тим збільшуючи вагу своїх слів. – Таку кішку я б залюбки втопив оцими своїми власними руками.

– Значить, ви жорстока людина, – жваво мовила наглядачка, простягаючи руку по його порожню чашку. – І у вас кам'яне серце.

– Кам'яне, пані? – повторив містер Бамбл. – Кам'яне?

Не кажучи більше ні слова, він віддав місіс Корні свою чашку, впіймав і стиснув її мізинчик, двічі ляснув себе долонями по оздобленому галуном жилету, гучно зітхнув, а тоді ледь-ледь відсунув свого стільця від каміна.

Стіл був круглий, а що місіс Корні й містер Бамбл сиділи перед каміном досить близько одне до одного, то, як неважко здогадатись, містер Бамбл, відсунувшись від вогню, але лишившись за столом, збільшив відстань між собою й господинею. Добромисні читачі, безперечно, вітатимуть цей вчинок як вияв неабиякого героїзму з боку містера Бамбла, зважаючи на те, що час, місце й сприятливі обставини настроювали його на амурні пустотливі теревені, які личать легковажним вітрогонам, але звучать просто-таки неподобно в устах суддів, членів парламенту, міністрів, лорд-мерів та інших визначних державних мужів і зовсім безнадійно підривають авторитет парафіяльного бідла, а він (як це добре відомо) має бути найсуворішим і найпринциповішим з-поміж них усіх.

Та хоч які наміри мав містер Бамбл (а в чистоті їхній сумніватися не випадає), стіл, як ми вже двічі зазначили, був, на жаль, круглий, і тому містер Бамбл, помалу відсуваючись від вогню, скоро почав зменшувати відстань між собою й господинею, і ця його подорож круг столу завершилася тим, що стілець його наблизився до стільця, на якому сиділа наглядачка. Власне, містер Бамбл зупинився лише тоді, коли їхні стільці торкнулися.

Отож якби тепер господиня посунулася праворуч, її припекло б вогнем, а посунувшись ліворуч, вона опинилася б в обіймах містера Бамбла. А тому місіс Корні, як жінка розважлива й безперечно здатна вмить оцінити наслідки обох цих можливостей, залишилася на місці й подала містерові Бамблу другу чашку чаю.

– То, кажете, в мене кам'яне серце, місіс Корні? – мовив містер Бамбл, колотячи свій чай і зазираючи в очі наглядачки. – А у вас серце не кам'яне, місіс Корні?

– Боже мій! – вигукнула вона. – Яке дивне запитання з уст нежонатого чоловіка! Нащо вам це знати, містере Бамбл?

Бідл допив чай, доїв грінку, струсив з колін кришки, обтер губи й без зайвих слів поцілував наглядачку.

– Містере Бамбл! – вигукнула цнотлива леді пошепки, бо з переляку в неї пропав голос. – Містере Бамбл, я закричу!

Замість відповіді містер Бамбл неквапно й статечно обійняв наглядачку за талію.

Пообіцявши закричати, ця леді, певно, й справді б закричала після цього нового зухвальства, але раптовий стукіт у двері звільнив її від такої необхідності: почувши той стукіт, містер Бамбл схопився, мов ужалений, підскочив до пляшок і почав ретельно стирати з них порох рукавом, а наглядачка сердито спитала, хто там. Зверніть увагу на цікаве явище: від раптової несподіванки переляк місіс Корні як рукою зняло, і голос її знову набув своєї начальницької різкості!

– Вибачте, місіс, – прошамотіла, просовуючи голову в двері, старезна, страшенно бридка богаділка. – Стара Саллі конає.

– А мені що до того? – сердито спитала наглядачка. – За ноги я її на цім світі вдержу, чи що?

– Та ні, ні, місіс, – мовила стара. – Їй уже ніхто не допоможе. Я вже надивилася на своєму віку, як помирають люди – і малі дітки, і здоровезні чоловіки; тож хто-хто, а я знаю, коли приходить смерть. Але в Саллі, видно, якийсь камінь лежить на душі, бо тільки-но корчі її відпускають, – а це буває дуже рідко, бо помирає вона в страшних муках, – так одразу починає торочити, що конче має вам щось сказати. Вона спокійно не помре, поки ви не прийдете до неї, місіс.

Вислухавши це повідомлення, достойна місіс Корні пробубоніла собі під ніс усе, що вона думає про клятих старих відьом, які навіть померти не можуть, не дошкуливши чесним людям, похапцем загорнулась у теплу шаль і попросила містера Бамбла зачекати на неї, бо хтозна, що наговорить та стара. Потім наглядачка звеліла богаділці наддати ходи й не шкандибати сходами цілу ніч і вийшла слідом за нею, люто лаючи її на всі заставки.

Залишившись на самоті, містер Бамбл повів себе якось незрозуміло. Він відчинив буфет, полічив чайні ложки, зважив на долоні щипці для цукру, уважно оглянув срібного молочника, щоб упевнитись, що він таки з благородного металу, а коли задовольнив свою цікавість, то надів набакир свого трикутного капелюха й статечно протанцював чотири рази навколо столу. Виконавши це дивовижне дійство, він скинув капелюха, вмостився на стільці спиною до вогню й почав пильно роздивлятися меблі, наче складаючи їхній детальний опис.

Розділ XXIV,

в якому йдеться про річ майже не варту уваги. Проте розділ цей недовгий, і в нашій оповіді він ще може виявитися важливим

Богаділці, що порушила хід подій у кімнаті наглядачки, дуже пасувала роль вісниці смерті. Тіло її було згорблене від старості, руки й ноги тремтіли, обличчя, перекошене в безглуздій посмішці, скидалося більше на маску, створену рукою божевільного майстра, аніж на витвір природи.

На жаль, так мало облич, любовно створених природою, зберігає свою первозданну красу! Турботи, жалощі й злигодні земного існування позначаються на людських обличчях так само, як на людських серцях, і лише коли пристрасті засинають, випускаючи людину із свого полону, хмари, що затьмарювали її обличчя, розвіюються, залишаючи по собі ясний, небесний спокій. На обличчі небіжчиків, дарма що вже закляклому, задубілому, часто з'являється давно забутий вираз заснулої дитини, той вираз, з яким людина вступала колись у життя; воно знову стає таким безтурботним, таким спокійним, що люди, які знали небіжчика за його щасливого дитинства, побожно вклякають перед труною, ніби бачать ангела, що зійшов на землю.

Стара потороча шкутильгала коридорами, дибала сходами, шамкаючи щось у відповідь на лайку наглядачки; нарешті вона зовсім захекалась, пристала й віддала свічку своїй прудкішій начальниці, а сама попленталася слідом за нею.

Хвора лежала в голій кімнаті на мансарді. В далекому кутку її тьмяно блимала свічка. Коло ліжка сиділа інша стара богаділка, а перед каміном стояв учень парафіяльного аптекаря, вистругуючи з гусячого пера зубочистку.

– Ох, і холодно ж сьогодні, – мовив цей молодий джентльмен до наглядачки.

– Так, страшенно холодно, сер, – якнайчемніше відповіла та, роблячи йому реверанс.

– Вам би слід вимагати від вугляра кращого вугілля, – сказав аптекарів учень, розбиваючи іржавою кочергою вуглину в каміні. – Як на таку холоднечу, хіба ж це паливо?

– Вугілля вибирає рада, а не вугляр, сер, – пояснила наглядачка. – При, нашій бідності ми маємо, бути вдячні їй і за це тепло.

їхню розмову перебив стогін хворої.

– Ага, – сказав молодий джентльмен, обертаючись до ліжка так, наче оце щойно згадав про існування пацієнтки. – Їй уже амба, місіс Корні.

– Ах, невже, сер? – спитала наглядачка.

– Я їй даю щонайбільше дві години, – відповів аптекарів учень, загострюючи зубочистку. – Життю там уже нема за що держатись. Ану, бабусю, гляньте, вона задрімала?

Богаділка схилилася над хворою і ствердно кивнула головою.

– Цілком можливо, що вона так і сконає уві сні, якщо ви не будете галасувати, – сказав хлопець. – Переставте свічку на підлогу, щоб не світила їй у вічі.

Богаділка переставила свічку, похитала головою, – мовляв, так легко хвора не відійде, – і підсіла до горбатої потвори, яка на цей час уже видобулася на мансарду. Наглядачка роздратовано скривилась, загорнулась у шаль і сіла у хворої в ногах.

Вистругавши нарешті зубочистку, аптекарів учень умостився перед каміном і заходився колупатись у зубах. Хвилин за десять це заняття йому, очевидно, набридло; він побажав місіс Корпі успіху в її справі й навшпиньки вийшов з кімнати.

Обидві богаділки ще трохи посиділи мовчки на стільцях біля ліжка, а тоді підвелись, перейшли до каміна і, присівши навпочіпки, простішій до вогню свої кощаві руки. В зловісних відблисках вогню їхні зморшкуваті обличчя зробилися ще бридкішими. Гріючись, старі почали стиха перемовлятись.

– Енні, вона більше нічого не казала, поки я ходила? – спитала та, що привела наглядачку.

– Жодного слова, – відповіла друга стара. – Заходилася була щипати й дряпати собі руки, але я притримала їх, і вона заспокоїлася. Сили ж бо в неї вже чортма, а я на свою, нівроку, не нарікаю, дарма що стара й сиджу на парафіяльному пайку.

– А підігріте вино, що їй лікар приписав, вона випила? – спитала перша.

– Я спробувала влити їй у рот, але вона зціпила зуби, а в кухоль учепилася так, що я його насилу видерла. Довелося мені самій випити те вино – і воно мені не зашкодило!

Нишком озирнувшись і впевнившись, що наглядачка не підслуховує, обидві старі потвори присунулися ще ближче до вогню й весело захихотіли.

– Пам'ятаю, – мовила перша, – скільки разів вона сама втинала таке, а потім розповідала нам і так реготала, так реготала!

– Що й казати, – підхопила друга, – весела була жіночка! А як уміла покійника обмити-вирядити! Скільки їх пройшло через її руки – і всі гарнесенькі, чепурненькі, мов воскові лялечки. Я ж їх усіх своїми очима бачила, своїми пальцями торкалася, бо допомагала їй безліч разів.

Стара розчепірила тремтячі пальці й гордо помахала ними перед своїм обличчям, а тоді пошукала в кишені, витягла стару, вицвілу бляшану табакерку й висипала з неї пучку табаки на простягнену долоню приятельки й пучку собі. Наглядачці тим часом набридло чекати, поки вмираюча прийде до тями. Вона підійшла до каміна й сердито спитала, чи довго їй ще доведеться тут стовбичити.

– Недовго, місіс, – відповіла друга стара, підводячи на неї погляд. – Нам усім уже недовго чекати смерті. Тож потерпіть, потерпіть! Ми й незчуємось, як вона прибере нас усіх!

– Заткни пельку, паскудо придуркувата! – визвірилася наглядачка. – Скажи мені ти, Марто, чи бувало з нею таке раніше?

– Не раз, – відповіла перша стара.

– Але більше вже не буде, – додала друга. – Цебто вона отямиться ще раз, але ненадовго, от побачите, місіс, ненадовго!

– Мені однаково, надовго чи ненадовго, бо я йду звідси, – роздратовано мовила наглядачка. – І не смійте більше турбувати мене через дрібниці. В мої обов'язки не входить проводжати на той світ усіх тутешніх старих дармоїдок, і я цього не робитиму! Затямте це собі, старі нахаби! І попереджаю вас: спробуєте ще раз морочити мені голову – я вам вставлю клепку!

Вона вже простувала до дверей, аж раптом богаділки разом скрикнули, і місіс Корні, обернувшись, побачила, що хвора сіла в ліжку й простягає до них руки.

– Хто це? – глухо вигукнула вмираюча. – Цить! – мовила, нахилившись до неї, одна з бога-ділок. – Ляж, заспокойся, ляж!

– Живою я вже не ляжу! – пручаючись, відказала та. – Я мушу розповісти їй! Підійдіть до мене! Ближче! Я скажу це вам пошепки, на вухо.

Вона схопила наглядачку за руку, примусила сісти на стілець біля ліжка й уже була розтулила рота, але в цю мить побачила обох богаділок, що наставили вуха, жадібно ловлячи кожен звук.

– Виженіть їх, – кволим голосом попросила хвора. – Швидше, швидше!

Обидві старі потвори жалісно залементували – мовляв, бідолашна Селлі вже й розум стеряла, не впізнає своїх найліпших приятельок, але вони нізащо, нізащо не покинуть її! Проте наглядачка виштовхала їх з кімнати, замкнула двері й повернулася до ліжка. Опинившись за дверима, старі леді заспівали іншої – почали кричати в замкову щілину, що стара Селлі п'яна; це було недалеко від правди, бо на додачу до помірної дози опіуму, прописаної аптекарем, розум її туманила порція джину з водою – відхожа чарка, якою її від щирого серця почастували достойні старі леді.

– Тепер слухайте мене! – голосно мовила вмираюча, з останніх сил намагаючись не дати згаснути іскрі життя. – У цій самій кімнаті – на цьому самому ліжку – я доглядала гарненьку молоду жінку. Її підібрали на вулиці, ноги в неї були розбиті до крові, одежа брудна й подерта. Вона народила хлопчика й померла. Зараз… зараз я згадаю, якого року це було.

– Байдуже, якого року, – перебила її нетерпелива слухачка. – То що ви хотіли про неї сказати?

– Так-так, – пробурмотіла хвора, знову поринаючи в дрімоту. – Що ж я хотіла сказати про неї?.. Що я хотіла… Ага, згадала! – вигукнула вона, рвучко сідаючи; обличчя її почервоніло, очі вирячилися. – Я її пограбувала, ось що я зробила! Вона ще не охолола, – чуєте, не охолола, – коли я вкрала в неї оте!

– Господи, та що саме ви вкрали? – вигукнула наглядачка вже майже з розпачем у голосі.

– Оте! – відповіла стара, затуляючи їй рота рукою. – Оту єдину річ, яку вона мала. Вона була гола, боса, голодна, але тієї речі не продавала, – ховала її на грудях. Та річ була золота, чуєте? То було щире золото, яке могло врятувати їй життя!

– Золото! – повторила наглядачка, схиляючись над хворою, яка впала на подушки. – Кажіть же далі, далі – куди воно поділося? Хто була мати? Коли це було?

– Вона доручила мені зберегти ту річ, – простогнала хвора, – довірилася мені, єдиній жінці, що була поруч. А я поклала собі вкрасти ту штучку, як тільки вона показала її мені, як тільки я побачила її на ланцюжку в неї на грудях. І через це я, може, винна й у смерті хлопчика! Якби вони знали все це, то, певно, ставилися б до нього краще!

– Знали що? – спитала місіс Корні. – Та кажіть же!

– Хлопчик зростав і робився такий схожий на свою матір, – провадила стара, не звертаючи уваги на запитання наглядачки. – Бувало, дивлюся на нього, а перед очима стоїть вона. Бідолашна! Вона ж була така молода! Таке лагідне ягнятко! Стривайте. Це ж іще не все. Я ж іще не все розповіла, га?

– Ні, ні, не все, – відповіла наглядачка, схиляючись до хворої, яка вже насилу здобувалася на голос. – Швидше, поки ви ще можете!

– Мати, – знову заговорила вмираюча уже з нелюдським зусиллям, – мати, відчувши, що конає, прошепотіла мені у вухо: якщо, мовляв, дитя виживе й виросте, то йому, дасть бог, не доведеться червоніти на згадку про свою бідолашну матусю. А тоді склала долоньки й помолилася: «О боже милий! Пошли моїй дитині добрих друзів у цьому лихому світі, зглянься на нещасне самотнє малятко, покинуте напризволяще!»

– Як звуть хлопчика? – спитала наглядачка.

– Його назвали Олівером, – ледь чутно відповіла вмираюча. – А золота річ, яку я вкрала…

– Ну, кажіть же, кажіть! – вигукнула наглядачка.

Вона припала вухом до уст старої, сподіваючись почути відповідь, але ту ж мить відсахнулася, бо хвора знову відірвалась від подушок, повільно сіла, а тоді вчепилась обома руками в ковдру, прохрипіла щось незрозуміле й упала навзнак мертва.

* * *

Коли наглядачка відчинила двері, обидві богаділки вскочили до кімнати, й одна з них вигукнула:

– Впокоїлася!

– І нічого путнього так і не сказала, – кинула наглядачка, спокійно виходячи.

Старим потворам, певно, не терпілося приступити до своїх жахливих обов'язків – вони навіть не відповіли на Це зауваження й схилилися над покійницею.