Текст книги "Яблука з райського саду (збірка)"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 22 страниц)

Вербами, вербами

Так дак це ж хто міг знати, що там раптом проб’ється джерело? Тіко місцеві могли знать, так ніяка ж їхня падла не приб’є дорожного знака попередити, дак ніяка падла не вигадала знака, що: «Обережно! Джерело!» бо ву нас в Україні так – як дорога їде ву низ – так і вода, або річка, або море, або ставок, а найгірше джерело. Це вже я потім так роздивився був: просто з під кручі воно пробилося, скориставшись глобального потепління і під’йому світового рівня ґрунтових вод, яким там стало тісно, що вони тепер беруть отак і витікають з кручі і отак тоненько, непомітно перетікають шосу. І це треба, щоб я отак їдучи не побачив, ну взяв грамів двадцять, ну сто двадцять, дак це ж не причина, щоб людей убивать, ну там штраф, чи два, але ж не на смерть? За що, питається, тільки за те, що перевишив швидкість там кілька кілометрів? Ну, не побачив я там того струмочка на асфальті – і за це зразу на той світ? Це ж машина колесами посковзнулася, бо водичка отак навскоси траси – що колеса пухрх з дороги і отак понад кувет. Дак у нас на Україні дерева люблять ростить там, де волога, особливо верби – такі товсті, що страх, ніяка машина не проб’є, як верба не захоче поступиться, а повністю ту машину на цурки, що мій мотор увесь як був, так в кабіну влетів, крутячись, це ще чудо, що не впав на коліна, бо я тоді й не знаю чим казать, коли в тебе мотор на матні крутиться, гарячий такий і без глушителя, це ж страх згадать, як я тоді од його вхилився, хоч і непритомний був, а здогадавсь через того мотора перескочить, вибить лобове а також пролетіти ухилитися стовбура, бо верба б не пощадила, ні-і... ці верби отако скрізь стоять, що ого-го. Прокидаюсь од того, що мені наче лоскотно, краєм ока: а там якийсь чувачок з мене кросівки стягає – я зразу глип – закрив, бо побачить, що я живий, і хлоп, і все, йому ж живі свідки не потрібні, знав би він, гад, скіко я кросівок переміряв, доки оці підійшлися, може й не убить захоче, а просто вирубать, но мені ж багато вже не треба – хлоп і на тому світі, то завжди краще в такій ситуації мертвим прикинутись, ніж навпаки. От він зніма другий кросовок, а сам дивиться, чи я вже ні. А я прикидаюсь мертвіше чим я, так сильно, що знову вирубався, не чув навіть, як він од’їхав, так сильно, що не схотів навіть його номерів пам’ятать, бо одключився геть до такої його міри, що врубатись міг лише од того, що хтось мене за матню лоскоче, «що за шутки недобрі», тобто розстіба вже оту матню і отак почина джинси стягувать, хороші такі, скільки я помотався, доки підібрав путні, і тут вже раз – і їх знімають в тебе, а в тебе ву в голові лише одна думка, щоб не попався збочений, бо зараз є такі уроди, що при цьому трупів не щадять, а навпаки до більшої його міри, то тоді, думаю, буде дуже важко трупом прикидацця в такій ситуації, можна легко виказать себе і тоді що? Чувачок розлютиться, хлоп у лоб, щоб далі собі нормально продовжать, йому то що, а тобі?

Ну, добре, ну зняв ти джинси, ну наістязався чи не наістязався, ну будь же ти при цьому людиною, ти ж бачиш, де авто, а де мотор, ну виклич же ти «швидку», що тобі варто, вона ж не буде за тобою ганятись за джинсами, їй і без тебе мороки хватає, так ні, тіко диркнув мотор, мотоцикловий, імпортний, «ямаха», щоб тебе до сусідньої верби доніс, ич як газує, навіжений, що тобі тихіше їздить важко, бач, тут може люди лежать, може в них й так голова бо-бо, а, може, й не тіко голова, може в них й ще живе осталось, щоб отак над вухом дирчать, що я од злості вирубався, мабуть багато пролежав, бо коли з мене куртку стягали, то мотора вже не було.

Куртку, таку понтову, вже нишком розщібають і тягнуть, Боже милий, скіко я за нею помотався по білому світі, й тепер лежи, стискай зуби, щоб не ойкнуть, не заплакать, терплю, а що робить, прощавай, «Вернона», жаль лише, що недовго ти мені служила, врубаюсь од скреготу, а не встиг, бо колеса, всі чотири, з глибокою профільною гумою – тю-тю. Врубаюсь знов, бо сука якийсь тягне бампера мого заднього, ти його туди, сука ставив, з подвійним нікелем, ти хоч тямиш, що ти тягнеш, жлоб поганий? Це ж такий сука, що може ти бампером в лобок. Не встиг я прикинутись мертвим, а з мене рубашку скидають, ну не ну? Зривають просто, щоб перевірити, живий я, чи ще ні, а далі найстрашніше, прокидаюсь од потужних фар, Боже, ще один через того струмочка злетів і просто на мане, фари ще ближче, ці глобалісти кляті джерел наробили, я лап – а вже й труси стягли, сліпить, чорт з ними, з трусами, не нові, добряче не нові, тіко душу мені оставте, бо, слава Богу, її стягувать, може, ще не навчилися стягувать, «ожив», чую над головою,

«пропав», думаю, не встерігся, ці вже точно доб’ють, вислідили, «ясно, що ожив, тут хто хоч оживе – скальпелі ж тупі», чую над самим вухом, і потроху бачу, що фари не зо грузовика, а медичні, хірургічні такі, як у кіно показують, «ти ж не наточиш», «ага, якби я точив, то тут ніхто б не ожив би», я отак краєм ока глип, а це хірурги в халатах і намордниках, ну, слава Богу, вже нічого з мене зняти, може не доб’ють за це, ну, нічого, може й оживу, я вам покажу, виїду на трасу і потроху поназбираю собі все назад, і джинси, і, дасть Бог, нікель і «Вернона» моя вернеться.

За труси

– Хаапсаало, – назвав себе водій і салон схвально загудів, адже вже півстоліття тут в Данії не було фінських емігрантів, звідкіля ж узявся оцей?

Він хотів рушати на трасу, але пригадав, що на ньому коштовний швейцарський годинник і продемонстрував його, пильно глянувши.

Салон прореагував, мовляв, у нас, скандинавів, навіть остарбайтер може дозволити собі таку цяцьку. Це було помилкою, бо той збагнув, ще має декілька хвилин, і, щоб засвідчити пунктуальність, виліз зі прозорої кабіни, обійшов тролейбуса і чомусь стукнув каблуком об колесо. Навіщо він це зробив? Адже тут від часів винайдення колеса ще жодне колесо тут не спустило, такий досконалий суспільний лад.

Зненацька од незначного удару тролейбус поїхав.

Салон вкляк, а, особливо, водій, отетеріло втупившись у рухомі вікна. Потім він щосили стрибнув у скляні двері, сподіваючись, яко цивілізована людина, що вони автоматично відчиняться. Пасажири ахнули, тому що ні. Ляснувшись лицем у гартоване скло, лишив сопливий відбиток. Підвівся й неймовірно плигнув ще, але тролейбус його знов відкинув. Тут я втямив, що автоматика не спрацювала у водія, бо він стрибнув не в ті двері, адже передні відчинилися, а не ці. Од удару він не підвівся, а я спокійно й зачудовано споглядав, як тролейбус набирає швидкість, «певно в нього добрячий автопілот».

Пасажири ще не отямились од другого сопливого відбитку і їхня пауза передалася мені, адже ніхто не зіскочив з місця. Я завжди любив сідати спереду і тому побачив, що тролейбус таки поволі сходить з траси, не ставши чекати, кинувся до кабіни і протиснувся крізь вузьке віконце, але зачепився пупом. Усі мовчки споглядали, як я сіпався, долаючи зимову вітчизняну одяганку, яка позадиралася, бо крісло не пускало досердини.

«Рвати труси», – спалахнула рятівна думка і я вкрутився, дотягнувшись відбитками пальців до керма, провернув і машина вирівнялася на колії. Полегшено розслабив пупа, але почув невдоволений гомін, не знаючи скандинавської, утямив лише одне міжнародне слово «ліценз», особливо верещала передня дама, обурено тичучи долонькою, так, що до мене дійшло: вони питають, чи маю я ліцензію на керування комунальним транспортом?

«Ще не встиг отримати», – хотів сказати, але згадав, що не знаю норманської мови.

– Ноу, ноу ліценз, – пояснив, і тролейбус обурився; саме тут дорога запетляла, салон вмовк і я таки встиг щасливо вписатися у звороти.

Шлях пішов униз і тролейбус набирав обертів, пасажирів заціпило, а мене дивувало, що ніхто, як би годилося, не сновигає салоном, що то значить суворий нордичний порядок, якого вони додержують за будь-яких обставин.

– Будь воно прокляте, – пригадав я, як не хотілося їхати на цю конференцію, нудну за темою «Геополітика соціології», але мої родичі, дізнавшись, що вона таки англомовна, а, головне, які великі там платять добові, буквально випхали мене на ці терени, щоб я хапнув трохи валюти. Отож, економлячи кошти, я скрізь ходив пішки, виправдовуючись псевдонамірами оглянути незнану архітектуру міста, так ні, чорт мене смикнув, побачивши небаченого «шатла» – тролейбуса, незвичного за дизайном, сісти в нього, щоб ще краще роздивитися пам’ятки крізь нечувано прозорі вікна. Вибивши автоматичного жетона, я необачно опинився всередині технічного чуда.

... Саме тут на перехрестя сунув автобус, вірячи світлофору а не власним очам, я тіпнувся дотягтись до клаксона, але де! Той перся, переконаний у непорушності світобудови. Однак славні нащадки вікінгів заверещали так, що навіть досконала наша звукоізоляція не завадила автобусу почути і він вивернув кермо, пролетівши боком, ледь торкнувши бампером; відчувши, що я й сам кричу, я повернув машину туди, куди мчали нас бугелі, тіпаючи дротами; а вказували вони, слава Богу, на під’йом.

– Мамо рідна, – перейшов я на шепіт, бо машина потроху уповільнювалася, незважаючи на мій пульс.

«Хоч би поліція побачила нас», – не встиг я подумати, як згадав, що геть не бачив жодного полісмена, «а навіщо вони взагалі тут, адже такий високий соціал, що все й так врегульовано».

Саме тут кучугура снігу рушила назустріч і я відчув, що вона, рухомлена бульдозером, зупинить нас, це був шанс і я вильнув туди, але не встиг зрадіти, як тролейбус легко й потужно пробив її наскрізь, лише трохи скинувши швидкість, слава Богу, не черкнувши ківша, бо тоді би плакали мої криваві добові на сто років уперед.

... Завернувши ще кілька разів, я відчув, що місцина пішла знайома, дійсно, нечистий ніс нас знову повз кінцеву зупинку, так, це саме вона, злощасна, бо я побачив карету «швидкої», до якої на коліщатах гурт медиків котив нашого водія з розбитими соплями, він чинно і зримо насолоджувався високим рівнем соціалу, однак таки тримаючись за свого швейцарського годинника.

– Хаапсаало! – щосили вигукнув я єдине відоме тут слово.

За подвійними товстими вікнами ніхто на вулиці не прореагував, ні медики, ні перехожі – ну, їде собі тролейбус, що в цім такого? Ні навіть водій, який цілком віддався урочистій процедурі.

– Хаапсаало! – сягнув я верхніх регістрів, сподіваючись, що пасажирам набридло милуватись моєю задньою половиною і вони підтримають мене.

Мертвенна пауза була у відповідь. Неймовірним зусиллям ззизивши очі, я побачив, що салон порожнісінький! Гречні скандинави, відчувши ще на тому під’йомі що швидкість упала, негайно повистрибували, хоч би один висмикнув мене з вікна, аби й я; однак вони вирішили за краще полишити, аби рятував муніципальну власність.

«Чудова тема для конференції», – матюкався я, тому що тролейбус знову втрачав швидкість на під’йомі, однак труси мої, зачепившись, не пускали.

«Ну може ж таки снігопади вирубають фазу?» – молився я.

Однак пригадав, як конференція була вихвалялася: єдиний раз тут вибило фазу під час нічного бомбування за часів Другої світової війни.

Зелена казочка

Дівчинка Яринка, бабуся Іринка, дідусик Богдусик

А була собі дівчинка, і, коли бабусенька годувала її кавунцем, то щоразу виїдала усе зелене з нього, а червоного не їла.

Ніколи.

– Бо я таке люблю! – вередувала вона.

Так було багато разів, доки якось вона не вийшла гратися у двір, де грався собі хлопчик Данилко.

Він побачив її і... втік!

Наздогнала його дівчинка і питає:

– Чому ти тікаєш від мене?

А він тремтить весь і цокотить:

– А ти хіба сама не бачиш?

Здивувалася дівчинка:

– А що мені бачити?

Він не відповів нічого, бо втік ще далі.

Засумувала дівчинка і пішла додому.

А там якось глянула в дзеркало і охнула!

Бо побачила себе, що вона скрізь зелена: і ручки, і ніжки, і личко.

– І печіночка, і серденько, мабуть, теж зелені?.. – зажурилася дівчинка.

Злякалася дівчинка.

Заплакала дівчинка:

– Невже преневже ніхто преніхто тепер не буде зі мною гратися і дружити?

Вийшла вона на вулицю, а всі перехожі навколо превсі дивляться на неї здивовано прездивовано:

– Звідкіля це тут узялася така зелена-презелена?

Засумувала вона, стоїть, не знає, що робити.

Аж тут іде зі школи хоробрий першокласник Климко.

Побачив він сумну дівчинку і питає:

– Дівчинко, а чому ти така... сумна?

– А ти хіба сам не бачиш?

– Не бачу!

Сказав хлопчик Климко.

Бо він був дуже добрий, і хоча й побачив, що дівчинка геть зелена, але вирішив їй про це не казати, бо він же не дзеркало.

– Нічого страшного, – сказав лагідно він, – воно все якось минеться, не сумуй, дівчинко...

От прийшла вона додому, сіла й чекає, коли все минеться.

А воно й не минається ні на ній, ні в дзеркалі.

Вся зелена.

А тут бабуся Іруся принесла свіжого кавунця, порізала на скибочки і запрошує дівчинку:

– Сідай, поїмо смачненького.

Знаючи, що дівчинка їсть лише зелененьке, вирішила бабуся вирізати його і зварити в цукрі, щоби вийшли смачні-пресмачні цукати.

А дівчинка не знала цього і заплакала.

– Бабусю, не ріж зелене для мене, бо бачиш, якою зеленою я стала?

А бабуся:

– А я ж тобі скільки разів казала не їсти зеленого, а ти не слухалася... Ой, що ж тепер робити, прийде з роботи мама, прийде з роботи тато й будуть сваритися, що я недогледіла. Ой, ми пропали...

– Авжеж, – сказала дівчинка і стала ще зеленішою, ніж була.

Й тут бабуся вирішила:

– Ой, вип’ю я краще кави, то може щось і вигадаю.

Сіли обидві, та й думають.

А дівчинка й питається:

– Бабусінько, а кава – це сестра кавуна?

Раптом бабуся й каже:

– Кавуна? Стривай! Якщо ти вся геть скрізь позеленіла, бо їла лише зелену кавунину, то...

– ... То тепер треба їсти лише червону, – вигукнула жваво дівчинка, – щоб я знову порожевіла!

От їсть вона червоне та їсть...

Але не рожевіє, ну ніяк.

Аж виглянула вона у вікно.

Й бачить, що на двір вийшов гулятися хлопчик Климко, а там нікого більше й немає.

Тоді дівчинка також вийшла гуляти.

Граються вони удвох іграшковими собачками й котиками, але бачить Климко, що дівчинка однаково сумує.

А він був дуже добрий і весь час думав:

«Що ж я можу зробити для такої хорошої дівчинки, щоб вона не сумувала та не журилася?»

От він взяв і поцілував її в зелену щічку.

Й та зелена щічка од поцілунку раптом як зашаріється, як почервоніє!

І потім уся дівчинка зашарілася й порожевіла.

Вся-преневся.

Й побігла додому, аби заспокоїти бабусеньку.

І що?

Покинула дівчинка назавжди їсти зелене з кавунця?

Навпаки!

– Що ти робиш? – сплеснула руками бабуся.

Бо побачила, як дівчинка знову наминає ту кавунину-зеленину, яка була приготована для варіння цукатів.

І з жахом побачила, як дівчинка знову-презнову перетворилася з рожевенької на зелену...

– Для чого ти це зробила? – зойкнула бабусенька.

Але онуня її вже не чула.

Вона щодуху бігла надвір до Климка, аби він знову поцілував її і перетворив на рожевеньку.

Клінтор!

(міні-апокриф циклу «Прощавай, суржику!»)

Те, що ційой Клінтор скочив налєво на Налєвінську винен ни він, а геть протилежний президент Бздєльцин. Во кайф! – і тілько для того, щоби колись отойой аеролог Нотердамус точно предсказав Третю світову війну з точністю до дня, а іменно 21-го августа 1998-го года й ни збрихав. Бо іменно в ційой день Клінтор самолічно взяв і випустив ста двадцять штук ракет одновременно аж по двом суверенним державам Востока без попереднього оголошення причин. Тут треба бистрінько ву всьому розібрацьця, доки не почалася ядирна зіма, бо тоді не до того буде, шьчоб вишукувати причини.

Декойому здаєцьця, шо це почалося зо вибухів во двох посольствів Клінтора ув Африки. Но ніхто ни задумався, чого це він ракетами пульнув не в ці страни, а в геть зовсім інші, арабські. Де ж тут логіка? А починається вона з того, шо її нема. Тобто взорвать посольства могли не ті, ні другі, а неізвєсні. Яким кров із носа нада посварить Клінтора ізо мусульманами. І почали вони цей процес года два-три назад, коли раптом Клінтору давай попадацьця в ліжко разні дамочки із сікрітаріата. Причому геть бездоказатільні в смислі секса. До такої міри їх було багато, що вони добилися свойого – жона Клінтора, нарешті, перестала його допускать до себе:

– Ти ще занисеш яку заразу ву сім’ю. Або ще що. А я женщина молода, здорова, на фіґ воно міні нада, оті хламідії.

До такої міри, що йому вже в ядрах тісно стало, що там, як то кажуть, почали пищать діти. Не кажучи вже про всю його страну, яка видумала чомусь саме в ційой момент «віагру», чи як там воно називається, но суть якої в том, що ковтни пілюльку й товчи скіко хочеш. І от усі навколо товчуть, преса, теле, радіо тоже полни цим, а він один як дурак сиди й мовчки терпи.

Й тут, вроді би случяйно, появляїцьця ву Белом домі такаясь прахтиканточка зі дружиствінной страни – в чому вона зобиралася практікувацьця, це вже ни тайна, а тоді це був ще вопрос. Бо вона сунулась спочатку до міністра оборони попрактікувать його, кстаті, зо свойой подругой; ну тою, що магнітофони вмикать уміє, но їх там обоїх бистрінько одшили, бо розкусили. Доки скандал не рішився тим, що вона там по всіх коридрах влади хвостом крутила так, шо доки його не помітив Клінтор.

Хочь цей хвіст йому в дочеря годився, як ни в внучки. Ну він, відімо, вже потіряв всякий глузд над конторлєм. Шо взяв, того хвоста одкарячив, й. Й, й, і так було вісімнадцять цілих місяців, шо по нашому – півтора роки. Як вона заявила, шо він її весь цей час знасілував, тому вона кажний раз акта, як доказ, зобирала плями сперми. Можна подумать! Яка це практіка може так довго тривать? Це ж тобі Білий дом, а не висче учебне завідєніє, шоб такі довгі семестри практікувать. І за це галстуки йому дарить на шию, тільки щоб він її звідти додому по місцю житєльства не одсилав, і практіканство продовжував, яке полягало в тому, шо вона кажні з їм разговори і секси записувала на пльонку, фокус не в цьому, а в шо государства грошей на гандон не хватало? Ти ж призидент, цюркнув собі, зав’язав у вузлика і вув вунітаз – кидь. Не, йому нада розбризькувацьця, як малінькому.

І де були в ційой момент його приславуті еФБеРгеРи й СРУ? Сьвічьку вони держали, замісьть того, щьоб? Для чого вони вобще там сущистують, якщо кажна тобі практікантка з челюстю боксера вкрутить хвостом голову первшій особі державі?

Вотут і починаїцьця розгадка самоґлавной разгадки.

Бо він їй бізмірно довіряв. Но чьому?

Адже вони з ней були одної крові. Отак, як Мауглі з Багірой. З тойой лише разницьой, шо Мауглі її ни товк, бо він виріс серед зьвірів і знав, чим це все скотоложество може коньчицьця. А цей Клінтор возпитувався серед, як він щитав, людей; які йому й говорять:

– Ми з тобой одной крові.

– Хто, я? Та пішли ви куда подальше.

А ті:

– А подивися на свою мамку – вона шо, на арійку похожа? Типічна з Одеси, – кажуть вони. Той і дивиться, але віри не йме. – А от хто твій папка, то це под вопросом, бо й ти сам ни знаїш.

Сирота ж по батьківській лінії. Но той однаково ни поддайоцьця голосу крові. Тоді вони йому й кажуть:

– А ти возьми й зазирни собі в штани. Й побачиш наочно, що ти є обрізаний.

Той зазирнув – і зомлів: дійсно, калабатуша обтята.

– А тепер, – кажуть вони йому, – слухай нас вніматільно – от що ти мусиш зробити: взяти й вальнути ракетами по арабах.

– Та ви подуріли в самом дєлє! Та шо ви собі воображаєте? – отетерів він ще раз не менше.

– Слухайся свойого голоса крові, – кажуть вони, – й роби, як він приказує.

А він:

– Ни буду.

– Ах, так? – кажуть вони. – А впомни, хто тебе на другий срок президентства ізобрав? Як ти думаїш, хто це твойому гламному конкурентові Доуелю в самоотвєтственний момент узяв і перила оті підпиляв, що він рухнув і упав? 1 вся Америка тоді вздрогнула, шо таке саме буде з йой, якщо вона на ньйого підпишецьця? Це шо, твої гомусексалісти зо морфлота перильце підпиляли? Ага, дождеся ти од гомусексалістів, бо ті пиляють щось інше. Ми тебе поставили, ми тебе й підпиляємо, якщо будеш артачицьця. Ти! Білл? Дебілл Клітор ти!

– Ни смєть так на призидента! – вспилив він.

– Тебе, мабуть, не там обрізали, як ти ще ни все пойняв, – кажуть вони йойму. – Ти хоч подумай тим місцем, щьо з тобой буде далі після телесеріальства? Та ти на життя зможеш заробляти лише свою дудкою у підземному переході й не більше!

Бо що виходить? Україна взяла й здала усі 132-і боїголовки й осталася без ядер. Кому? Тому, кому приказав тоді Клінтор – в іменно расистській Расєї. Це шо, називаєцьця «разворуженіє?» Казалось би странним ето, якби раптом у ційой само момент ні обнаружаїцця, що в ївроазіятів з’явилася вдруг ядирне оружиє і в якій кількості? В кількості точьно 132-ух боїголовок. Де б вони їх змогли взять, ни імєя жодного атомного риактора? Га? Га, чи не га?

От і получаїцця правда ву тому, що парад сувиринітетів здєлали нам з еСеСеРу лише для того, щоби одколоть ядирне оружиє й лише потом продать його безприпятственно. Яке стоє во много раз дороже, аніж ті суверинітєти...

Ну, дєло здєлано, товар перепроданий, усі посередники Клінтор і Бздєльцин свої грошики заробили; но тут постає вопрос: а куди тепер цю спекуляцію впотрибить? Як із її одержать прибиль?

Да. Бо тут нужна для цього не яка война, бо таких, скіко хочеш. А настояща, всімірна.

І розпочать її можуть лише супердиржави й ніхто окроми їх – но як їх до цього заставить?

От ми й підійшли до того, зь чього почяли – а іменно до Налєвінської – бо вона раптом ні з того, ні з сього, а бере й дарує Клінтору самий гламний галстук яксраво жовто-блакитного кольору... Не тому, щоби потім ним викликати сьвітову зневагу до України; як це гидко робив колись Брежньов, наказавши у нас тоді перефарбувати усі ментярські «бобіки» ув наш жовто-синій колір.

А для того, шьчьоб намікнуть:

– Я все геть знаю про твою афьору з якобим разворуженієм України.

Він і зомлів. Бо поняв, хто її направляв на практіку до його. І куди й чим він влип куди без презерватіва.

А ті ни прикрашають йому приказувать:

– Бонбіруй та бонбіруй арабів і квит.

Бо це вони точно разщитали, зная, що Клінтор – це едінствінний чувак, хто може розв’язать самолічно бойовий конфлікт, минуя при етом свою Верховну раду.

Но він, по-відіму, вагався – й тоді Налєвінська бере й дімонстрірує всьому міру вонючі п’ятна сперми його й дає слухати тіліфонні записі їх разговорів секса. Той мало не з катушок. А вони:

– Тобі ще мало? Ти хочеш, щьоб ми показали всьому міру восімнадцять місяців усіх ваших сексів, записаних на відіопльонки? Як оце було зо міністіром юсьтиції Росії Ковальом? Ти етого добиваєсься? А давай поспорим, що відіопірати за день по всьому міру разтиражують і це буде самоінтересний телесеріал? Шо ми на йому одному заробимо міліарди доларів. Но ето набагато меньше, аніж ми заробимо на новій міровій війні! Так шо напинай її, доки не пізно.

Отак дєйствують, хто цього не зна.

Й і одновремьонно начинають ввергать Бздєльцина через Кіряєнка в ничуваний фінансовий кризіс. Той в паніки:

– Одкуда?

– А одтуда, – кажуть вони йому, – шо давай бистрінько начинай убивати в Дирбенті, як це заповідав Нотердамус, самоглавного мусульманського вождя їхньой віри. А не то, ти весь з молотка зараз підеш за долги.

Шо він навіть знову взяв і розв’язав. Бо не знає, запойний, що вже сто двадцять штук ракет знаходяцьця в путі до арабських стран востока, які й духом не подозрівають, що оце зараз їх почнуть бонбити за через якуюсь прошмандовку-практікантку. І це все проізошло, як йому положено ровно 21-го августа. А ми, в Україні без ядер і без головок должні тепер сидіти й молицця, аби встигнути хотя би провести ще одно наше співоче сьвято Дня незалежності, й відзначити його як слід ракетами.

Хоча й і не ядерними, а лише феєрверковими. Але!

24.08.98.