Текст книги "Яблука з райського саду (збірка)"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 22 страниц)

Лабораторні упосліджування інтернаціонального сексу

Осанна Заушко

(сексотези)

Нехай сексоти не тішаться, бо йдеться не про них, а про тіньовий секс, котрий прагне вийти з корумпованих кіл і влитися в повноцінне суспільне буття. Хто стоїть на заваді?

В першу чергу, це феміністки всіх напрямків, котрі не бажають визнавати за жінок пасивних педерастів. А ці нещасні, між іншим, потерпають від мужланів (активних педерастів) не менше, аніж жіноцтво од натуралів. І якщо вже світовий фемінізм прагне правдивої боротьби зі всесвітнім чоловіцьким хамством, вульгарністю, дискримінацією, побутовим тероризмом, зрештою, жлобством, – тут слід якнагальніше влити до своїх рядів сексуально знедолені верстви, аналогічні за дискримінантним чинником.

Для зручності пропонується термін, котрий не так ріже вухо витонченого жіноцтва: «феміністи», тобто це істоти, які ще жінками не стали, однак щиро прагнуть того. Термін, який би вдало поєднав нарешті воєдино два таких, здавалося колись, несумісних першопочатків.

В епоху, коли до третьої статі (гомосеків) додалася ще й четверта, п’ята, шоста, сьома, восьма (трансвестити, травестити, кроссексуали, зоофіли, птахофіли, москвофіли та іхтіофіли) слід, нарешті зорієнтуватися в плані моралі та етики, які значно розширили свої межі в царині демократичного буття. Бо не за горами вже фаунофілія й комахолюбство, а що ми можемо запропонувати їм, якщо ще й досі свідомо і злочинно зволікаємо з готовими, усталеними вже прецидентами? Не кажучи вже про геронтофродитів, трансформерів, захермазохерів, роботофілів...

Чому, наприклад, суспільство ще й досі не узаконило прості шлюбні стосунки педерастів з лесбійками? А, між іншим, така комбінація ще й досі неспринятна не лише серед натуралів, але й серед прогресивних сексмаргіналів. Чи не тому, що світові політичні репресивні режими свого часу намагалися «перевиховати» й тих і тих, ув’язнюючи їх до спільних камер. Мотивуючи це тим, що перебування педераста в чоловічій тюрмі (а лесбійки в жіночій) аж ніяк не створює для них ефекту покарання, а радше навпаки – дозволяє еротично розповсюджуватися, нечувано збільшуючи сексуальні можливості.

Величезна кількість католицького педофільного духовенства, опинившись в чоловічих зонах ув’язнення тут же порушила вселенський релігійний порядок, тому що вже не вони сповідали парафіян, а парафіяни почали сповідати їх, в такий спосіб караючи за неусталені нелегітимні стосунки з дітьми. Й тут слід добряче замислитися Ватикану, аби використав свій міжнародний авторитет і відсунув віковий ценз неповноліття для карної підсудності за так зване злягання з дітьми. Адже в епоху тотальної акселерації молоді іноді важко визначити нижчий рівень межі вікової осудності. Такі б нововведення значно би посилили авторитет церкви, який саме за цих причин дуже похитнувся.

Недарма ж ортодокси-віряни вимагають од Папи Римського засудити т. зв. педофілію й гомосексуалізм ксьондзів, у той час коли інша частина глибоко релігійних людей вимагає, аби Папа публічно покаявся й замінив церковні тези, котрі таврують одностатеве кохання на діаметрально протилежні. Тому що прості люди самі по собі не спроможні щось редагувати в Святому писанії, створеному ще тоді, коли навіть стосунки між ортодоксальним чоловіцтвом та жіноцтвом не набули ще достатнього розвитку (нагадаємо, що Біблія визнає лише одну сексуальну позицію між чоловіком та жінкою – це коли вона на спині, а він згори. Що натепер є цілковитим символом жіночого упослідження, де їй надається підрядна роль, і вже аж ніяк не паритетна).

Можна, зрештою, скликати новітній Всесвітній Нікейський собор, який перегляне ці постулати так само, як колишній Нікейський собор кардинально переглянув тодішні, й тим самим дозволить радикально розпідерити суспільство.

До речі, ні в Біблії, ні в Євангелії ніде й слова не сказано про целібат – заборону брати шлюб церковникам. То звідкіля ж виник такий дивний звичай? Там заборонено гріх содомський, і гріх гоморський, однак про педофілію Святе Письмо мовчить, – то чи не причина це такого масового його розповсюдження серед ксьондзів?

Додати, якщо суворо карають за педофілію священників, то чому законодавство ніколи не карає за це саме двох малолітніх, котрі вдаються між собою до злягання? А чи це – не подвійна педофілія? Облудні законники виправдовують тут свою бездіяльність тим, що, мовляв, це ж недозрілі діти, які не підпадають під дорослу юрисдикцію, однак таким слід зауважити, що коли вони вдаються до коїтусу, то тим самим дорослість їхня беззаперечна!

Тобто коли дітям вигідно – то вони діти, а коли не вигідно, то вони, бач, дорослі, що кожного разу заганяє правочинство в глухий кут. А страждають внаслідок патери, котрі, замість того, щоби нести слово Боже до простих людей, часто-густо позбавляються такої можливості, бо їм по всіх тюремних зонах затикають рота в буквальному сенсі цього слова, й страх навіть подумати, чим саме затикають.

Таке неузгоджене з потребами життя законодавство до нагальних потреб (беззаконня) свого часу породило масові міграції зоофілів аж до африканських високогірних джунглів, де вони могли спокійно вдаватися до любощів із зеленими мавпами. Результат цього відомий – виникнення СНІДу... (Сексуальних Наслідків Інтернаціонального Сексу).

А от якби б суспільна мораль не трактувала яко збоченців цих сексуальних мучеників, а надавала б їм законне право кохатися в наших міських звіринцях (або і в цирках) то, певна річ, такої б всесвітньої катастрофічної хвороби ніколи б і не виникло. А от тепер скоро людство також позеленіє.

... Кожного разу, коли в прогресивних країнах з’їздяться сексменшини на гей-паради, то раптом і виявляється, що їх набагато більше, аніж так званих секс-більшовиків. Додати: ще більша кількість одностатевих за відомих причин зацькованого упередження на цих парадах не дефілює – отож постає питання про те: а чим же є насправді так звана більшість? Чому ж це натурали ніколи не збираються на свої паради чи бодай фестивалі? Та тому що вони по-фарисейському приховуються од загалу, аби той не побачив їхньої ницості, меншовартості й меншокількости! Саме через це їх слід позбавити сегрегаційної влади. Адже вони ще й досі диктують свої порядки, в той час, коли істинна демократія – це коли суспільством кермує справжня більшість, а не уявна.

Наведемо приклади: в геть усіх клозетах подибуємо лише таблички «Ч» та «Ж»... А куди податися по свої метаболічні потреби педерасту? Чи до чоловічої вбиральні, чи до жіночої – а наслідок один: цілковитий дискомфорт в дефекації, коли ти змушений здійснювати її за умов, які геть не співпадають з твоїм тендерним статусом...

В значно ще жахливішій ситуації опиняється кожен транссексуал чи трансвестит, для яких на планеті Земля ще й досі (!) не створено жодного (!) відповідного санітарного закладу. Про яку цивілізованість людства можна взагалі твердити, коли це людство не зідентифікувалося ще й досі, щоб нормально, пробачте, посрать?

Ну, і про найголовніше:

чомусь ніде й ніколи в мас-медіа не піднімалося питання про доволі масивний огром ще однієї специфічної сексуальної статі, котра справедливо також може претендувати на більшість.

Йдеться про онаністів.

Ці залякані так званою мораллю індивіди тихенько нидіють по кутках й анонімно вдаються до перелюбу. За них нікому заступитися, нікому заявити про їхнє людське прагнення брати шлюб. Як цього вже натепер домоглися педерасти.

Так-так, йдеться про право кожного онаніста на законний шлюб. Із самим собою.

Спиною

(із циклу «Прощавай, суржику!»)

Навіть, якщо ти не служив у міліції, то ніколи не прикурюй, стоячи задом до дверей. Ця думка колись може пригодитися кажному, хто не зна, що може за тими дверима ховатись. Особино коли бугор дає тобі гроші, одщитує чимало з товстої барсетки під розписку й каже:

– Йди, нарешті, й розщитайся, нарешті, з усійма бригадами, в перву очередь з кровельщиками.

Бо сам не любив роботяг, особливо знацьця з ними. Сказано, із хама не вийде пана. Він же не сказав, що ті кровельщики усі з Катюжанки. Я, слава Богу, додумав по дорозі в підсобку купить «Наполеона», бо я про нього ще з радянських часів мріяв, но тоді не було грошей. І от тільки ця бутилка мене й спасла тоді, вона як знала, навіщо я її взяв.

Ті прибігають, почав роздавать я гроші, строго слідкую за кишенями, особливо за боковою, де лежить пляшка, все роздав точно по бумажках, і всі страшно задоволені. Але тут вони стали незадоволені, бо побачили, скілько в мене їх ще лишилось і почали права качать, що я їх ощитав. Все їм мало. Ми взяли знову бомажки, все зійшлося, но чоловік, це така людина, коли вона в когось бачить пачку товстійшу, ніж у тебе, вона вважає, що її обдурено. І вона тихцем бере кожен по кровельному молотку і тихцем усі йдуть за тобою, а ти йдеш щасливий з омріяною тридцять років бутилкою «Наполеона» і навіть не хочеш озирнутись назад, бо може ти своїм щастям ображаєш когось, хто вважає себе класово обманутим і твоє щастя вони сприймають, як свій особистий грабунок. Вони ж не знають скільки разів ти на того «Наполеона» дивився, бо були такі часи, що в лікьоро-водочном окрім нього місяцями нічого іншого не стояло.

– Це ж подумать: п’ятдесять чотири рублі! – милувалися тоді всі в простому гастрономі, як в музеї.

Заходжу я, як дурак в свій парадняк, і що? Виймаю, дурак, цигарку. Ну вона тобі нада? Ти вдома не можеш вийти на балкон і там собі смалити цілу ніч? Ні, треба в парадному придержать хвилювання, бо жінка моя також з тої доісторичної епохи, зна, хто такий «Наполеон» і радісно розділить з тобою радість.

І отут я повернувся спиною до темних тих дверей, бо, може я й не мудак, може просто вітер звідти був сильний, і отак зігнувшись, почав прикурювать, дурак, не зная, що там вже ціла бригада кровельщиків жадібна, і вже перший хтось проштовхнувся з молотком і щосили вдарив тебе ув тім’я. Бач, суки, ножем не б’ють, а тим, до чого привикші їхні робочі руки. З першого ж удару молоток провалився всередину, но їм, сукам, все мало, жадібні, ну й ще раз ввалили мені в голову.

Там було потім море крові і не тіко на підлозі за ніч натекло, а й по стінах, мабуть я бився з ними і не давав молоток вийнять, бо він так і остався в мені. Ну хіба їм до молотка, коли вони гроші в мене разом з внутрішнім карманом вирвали й помчали жадібно ділить. І от одразу після другого удару мені – блись – одкриваю очі од сильного холоду і думаю ними, звідкіля це влітку взявся такий хххолодюга? І пробую повернути голову вбік щоб побачити ще кількох голих в підвалі. Насилу встав, найшов виключатель. Но, мабуть, я не зрозумів тоді, що я в підвалі, бо мене тоді дуже сильна образа взяла: на всіх навколо такі добрячі покривала. І навіть на пустих столах. А на мені – нічого. Дубак же який, бо підвалу наплювать, що над ним літо, він, гад до кісток вже пройняв. От я встав, і почав чесно накривала ділить між усіма пацієнтами, і шо цікаво, жоден не встав і не запротестував. І так чесно вийшло, що мені хватило ще й на підстилку, не буду ж я, як вони усі, мудаки, тут на голих столах лежать. І так я пробую хорошо укутатись, бо до ранку в цьому підвалі ще проспатись треба, завтра ж на роботу.

– Яка це падла тут світло покинула? – чую я раптом грізний голос.

Це заходять сюди люди в білих халатах і сердиться, мабуть, їхній начальник.

– Це шоб цілу ніч тут нагоряло? І так грошей не напасешся, – лаявся главврач. – Бо цим усім тут, якщо хорошо подумать, світло вже ніколи не потрібно.

І хоче вимкнути, і хочуть йти геть.

– Як це, баля, непотрібне? – кажу я і встаю. – Як ви на покривала жмотитесь, то хоч світло залиште.

Як вони кинуться в двері, но тут спрацювало, слава Богу те, що вони в дверях затислись усі, я йду до них і тягну покривало.

– Де справедливість? – кажу. – Що одним по два, а другим по одному?

Я ж не знав, що молоток мені з голови ще не вийняли, так він там, кровельний такий, з широкою п’яткою, нею застряв.

Ну вони трошки всцялись, хто більше, хто менше.

– Або хоч отоплєніє в палаті включіть, баля, ми ж тут все-таки люди лежимо.

Чи од досади, чи од того, що в мене голова чомусь болить, я сів і заплакав.

Це їх трохи заспокоїло, почали шепотітись.

– То шо, в реанімацію? – шепочуть одні.

– В яку? – каже главврач. – Бач, розсуждає, умнічає. В общу палату, ви ж бачите, що він видужав.

Одкриваю я ще раз очі і бачу мою любиму доперестроїчну Надюшу. Не так її, як бутилку чого? «Наполеона». І палата вже не в підвалі, і людей тут лише шість штук.

– Тосічка, – каже, – милий мій.

Бо мені голова перемотана, це ж не жарти, молоток вийняли, а покрівлю титаном залатали.

А поруч кум із кумою, ну просто сяють, бо чесні люди. Кум мені молоток мій показує, радіє з нього, як дитя.

А кума вже на мені закуску розкладає.

– Стоп, – кажу, – ви б краще цю бутилку главврачу однесли.

– Не бере, – каже Надюша.

– Як? – не вірю я. – Щоб главврач – і не брав?

– Це той гад, що тебе другий раз на смерть одправив? Сука жадний, насилу я в нього вєщдок одняв, – справедливо каже кум, ляскає широким кривавим тим молотком об долоню.

Це вже вона потім розказала, що мудаки в парадному мені не той карман вирвали, бо в боковому бутилка ціла осталась. І Надюша ж знала, чим мене на ноги возрождать.

І отут моя мрія, нарешті, здійснилася, я лише губками пригубив ту чудесну рідину, як зі мною одразу сталося нечуване чудо: голова враз перестала боліть. А як закусили огірочками, то я враз зрозумів, що смерть одступила.

Я вискочив надвір і хоч я був у тюрбані, водій «швидкої» не здивувався.

– Ти пив коли-небудь таке? – тицьнув я йому в кабіну півпляшки «Наполеону».

Він мовчки й посміхаючись повіз мене, по дорозі я зняв тюрбан, розсмикав криваве волосся, й устиг навіть намазатися зубною пастою рівненько.

Коли я зайшов, усе оніміло, побачивши те покривало.

– Суки, – кажу я. – Сидите в моїй підсобці за моїм столом, і граєте моїми картами на мої гроші?

Кажу я пошепки. Бо тиша там стояла така, що гріх будити було її криком. Все ж таки кровельщики, вони звикли більше до гуркоту. Вони почали одсовуватись, сцючи, бо ж вони не медики, не привикші ще бачить покійників.

– Гроші на стіл, – кажу я ще тихіш. Й виймаю над головою закривавлений молоток.

І вони, обсцикаючись, починають хутенько шарудіть ними, не рахуючи, і так розсовуються по боках автоматично, бо я бачу серед них кого?

– Ах ти ж сука, – кажу, – бугор сраний.

Сказав просто так, я ще не знав, що він тоді всрався. Я не подав ніякого виду, бо кого-кого, а його тут не сподівався, серед простих безпаспортних роботяг. І, серучи, тиче мені товсту барсєтку.

– Од мене, суки, – кажу, – ніде не заховаєтесь, баля, навіть на тому світі, бо я з нього його й прийшов, – кажу монотонно. – Особинно ти, морда твоя погана, – забираю я повільно барсєтку, – признавайся при всіх, це ти на мене навів?

І молотком по столу.

Дехто й впав.

– Він, він! – кричать.

– Ну, – кажу, – спокійненько досирайте на здоров’я, бо я, баля, завтра ще прийду.

Ну, на цьому ця історія не кінчилася, там було ще багато кінців. Но найцікавіше в цьому що? Що лікарі як не шукали, а не знайшли в мене навіть ніякісінького навіть струсу мозку.

– Це тому, що в тебе мозку немає, – сміявся кум.

Може він і правий, бо чого це я спиною до дверей прикурював?

Кінець получився нежданий, це вже коли я очі одкрив і побачив ними ментів, то вони мені розказали, що дехто в підсобці дубака дали. Це ті, хто здержували, хто не хотів одпуститься, а зря, бо як ти вже взявся за кровельний важкий молоток і почав з ним бігати поночі по парадних, то ти спершу візьми й научись срать.

Совратники вождів

(мініповість-апокриф циклу «Прощавай, суржику!»)

Це тіко зараз ми докопуємось до аксіоми істини, а тоді її не знали навіть вони, їхнії творці й не розуміли, до чого їхнє політиканство гри в популізм може їх самих призвести. Бо якщо хтось і не розуміє причини їхнього кінця в смислі смерті, то це просто од лєності, од простого небажання співставити факти з фактажом.

От ніхто зараз не помітив слова «лєность», а тут міжіншим криється велика загадка запасного імені вождя Леніна, який сам на себе нарікав за лєнь в ссилках, де він бурятствував алеуток, за що його ті за допомогою помощі німецько-германської розвідки нагородили страшнодіючою хворобою берліннського салонного взірця, яка ще натоді самоходом з Берліну ніяк би не змогла досягти вершин алеутських кряжів.

Але почнемо спочатку. Од товаріща Янукідзе, друга і товарища Сталіна ще по тіфілістичних ссилках, коли вони насильно одбували питкі в тамтешній семінарії, ізмождаясь непосильними догмами православного царату. За що підняли там повстання во імя праведного комуністичного вчення, несумісного з релігією, незважаючи навіть на те, що воно ізвитікає із первоісточніків першохристиян, іменованого так само співзвучно до комунізму: комратинизм, де свого часу вчився в семінарії Ісус Йосипович Христос.

Так от ніхто й уявити не міг, що це самий Янукідзе, прийшовши до вершин справедливої влади робітнико-селян, стане вживати її всю собі в розврат, опускаючись не лише в ньому, але і вікові, розвращаясь з жінками, юродствуй їх при цьому до такої міри, що а потім перейдя плавно на дівчат, щоби опуститись вже до геть дівчаток.

– Шюкати їх в найвіддаленішіх районах регіонів, – наказував він емісарам, щоб не сотворить гріха по сусідству, бо воно чим дальший секс, тим менш доказовий.

І ті шастали неозорою соцбатьківщиною. Доки їм в Челябінськом Заураллі в списках населення не попалася дивовижне прізвище нєвінної геть дев’ятилєточки з фамілійой Істоміліна. Яка її і згубила.

Од одного такого слова Янукідзе впав в розумові образи, а потім в почуттєві, навіяні поезійой пісень Єсеніна, і вже геть істомівся, доки її, залякану, не привезли, кладя просто до нього в постіль...

Не будем продовжувати цього бруду. Скажемо, що дівчинка довго лікувалась, не так фізіологічно, як психологічно, приводячи себе в возрастну норму, а як ліки були недоступні, то вона опреділилась в медичне ПеТеУ, з метою використання учбового процесу випробовуючи його на собі поправкою здоров’я.

Тому, потрапивши в відмінниці соціалістичного педзмагання, була знову надіслана в Москву на парад Першого травня трудящихся, де мала честь промарширувати під салютом всіх вождів.

Хто ж тоді знав, що ці пишні паради ударниць виробництва велися під приводом осіменіння їх, де стоящі на трибунах керівники тикали пальцями в маси, нібито буцім вітая їх, а насправді давали таємні пальцеві знаки вказівок на свою обраницю.

Бо в них не було просто ніякого іншого вибору, окрім випадкового обрання з колон ударниць – єдине, що позбавляло їх хоч якось од зумисне підготованих агентш імперіалізму. Які дорвуться і отруять на смерть за допомогою без презерватива.

Як свого часу Німецька Германія свого часу затруїла була Леніна поганою хворобою. Якою шантажуючи компроматом просто примусила його в перспективі капітулювати проти кайзера, підірвавши навіки Росію. Ось ціна одної безпрезервативної спірахети!

– Не хочеш? – лютився до неї Берій в ліжку, грузінствуючи при цьому. – А якщо тобі партія накаже?

Та, бідненька задумалася такою непосильною казуїстикою. Доки думала, то почула:

– Так от я, якь один із вожьдів партії, наказую тобі, не противляясь, сопротівляясь якомога при цьому. Ти пойняла? – чула вона до болю знайомий з дитинства кавказький акцент.

– Так, – одним лише голосом сказала вона.

Певно щось таке почув ув ній цей досвічений партієць, що викликав Вуласіка, начальника Кремля і каже:

– Я дуже гарячої крові, а ти спокійний слов’янин. Перевір її спокійно, чує моя душя, що в ній щось є.

Тобто він дикий страх зацькованої людино-дівчини сприйняв як приховану темпераментність.

Вуласік тут же інкримінував їй перебування в Кремлі без відповідних документів перепустки, як привід до порушень, чим залякав остаточно, чим домігшись свого.

Не знала ще тоді проста зауральська дівчина, що цей грізний генерал-охоронець ще виконував тут при Кремлі роль пробір-дами.

Но Берій не був такий дурний, як йому здавалося, і підмітив у комендатурі Кремля білу невинну шаль дівчини, густо змазану виділеннями ревного гененрала охрани, тобто реч-док. Який потім зіграє свою роковану роль в долі нашої неоглядної нікому Батьківщини.

Бо ніхто з істориків тут не помітив одної деталі факту, що дівчина, яка прагнула будь-що стати на статус столичної ліміти, усіляко приховувала свою медичну освіту. І ось чому: вона знала ненависть Сталіна до будь яких медиків усіх рангів і масть, тому що навколо нього падали мертвими його колишні соратники сотнями. При чому не лишаючи по собі ніяких розумних доказів смерті. Отже справедливо було уявить, що тут діє досвідчена медицина.

Чи могла за таких обставин Істоміліна, влаштовуючись у столовку харчблоку Кунцева, розголошувати цю свою ПеТеУшну мед-таємницю, яку пронюхали Берій і Вуласік, вдало маніпулюючи новою агентшою, запущеною ними навколо Сталіна?

– От чи лі заметів ти, Сосо, – починав розводитися Берій за сніданком вождя, – шьчо од того, хто тобі наливає твоє улюблене вино саціраві, то так воно й п’ється? Легко, а чи й важько? – щосили кавказячи Сталіна.

Витаючи своїми руками над напоями.

– Так, генацвалі, – генералісимус посміхнувся, – як ти нальляєш, то півдня потім голова болить.

– Ха-ха-ха, – засміявся Вуласік, – ха-ха-ха.

Берія вдячно блиснув до нього окулярами пенсна.

– Так отак і ліки. Залежно від того, хто тобі подає пілюлі, і хто тобі подає водички запить – від цього до більшої міри залежіть процес одужання, аніж би од самих препаратів...

Він точно поцілив, беріянствуя при цьому, бо точно знав, що Сталіна вже не бере аніяка рецептура. Через надзвичайну забобонність вождя до медицини.

–Ну од тебе я тільки отруту прийму з твоїх рук, – пожартував ще раз Сталін, і бухикнув, бо мучився тоді сезонним грипом.

В цю мить підійшла практикантка кремльовмського общепіта, якій доручили уперше подать чай для проби. Вона так просто і скромно при цьому це зробила, що Сталін:

–А от нехай ця юна особа подасть мені оці пігулки і чаю для запівання мікстури.

Та, знову почувши знайомий до страху акцент, пополотніла, червоніючи при цьому. І тому подала препарат і належні запивання до так невимушено і просто, що зачарувала кавказьких вождів. Вона готова була все подать, щоби якомога швидше дременуть на свою кухню. Де вона ютилася у запічку, що навіть оддала й свою улюблену білу шаль, якою невимушено огоргула хворе горло Сталіна.

Певно, цяя шаль була чимось цілющим густо змазана, бо од чого б це хвороба, яка довго і страшно мучила вождя всіх народів Всесвіту – взяла і вгеть одступилася?

Сталін, а він хоч і був за переконанням матеріаліст, був страшним містиком. Бо як кожна нормальна людина, він весь час остерігався, що його вб’ють при цьому.

Або, в гіршому випадку, попсують здоров’я. І от коли воно всією своєю силою відчуло, як його підсилює, оця, здавалося б, невинна якась проста шаль, воно возтрепетало од радощів за себе.

Тут треба зупинитися й подумать про ворогів те, що проста сімнадцятилітня дівчина ще через юний свій вік ще не встигала бути ворогом. І ця думка радувалася за Вождя. Що він із нетерпінням очікував тепер на нову свою хворобу. Щоби повторити експеримент в умовах цілковитої медичної загрози відсутності її в значенні присутності.

І от ця мить жадана наступає, і знову сезонний грип, і ніякі ліки не допомагають, навіть секретне червоне вино «Саціраволкзані» із однойменного таємного високогірного села Грузійї, щоб туди не змогла дістатися будь яка отрута в напої для вождя – навіть такі сильно ефективні ліки не могли вже допомогти йому, навіть у будучи підігрітому на газу стані.

І тоді вождь викликає із кухні, із запічку просту чаєрозливщицю, яка ніжно подає йому мікстуру й запивання. А, головне, огортає його шию ласкою і шаллю.

І що?

І, здавалося б, вождь усіх народів планети імені Землі, а пройнявся він простою людською піклотою і враз узяв і ожив. На зло й горе усім своїм заздрісникам і ворогам.

І не тіко видужав, а й омолодився усім своїм тілом і всім тим, що при ньому положено.

Бо законна дружина набагато шкідливіша для здоров’я, ніж беззаконна. Яка не стоїть під загрозою застрелитися і тим компрометувати свого чоловіка, тим самим постійно тримаючи його в напрузі. За що? За те, що вона не захотіла привселюдно коритися наказу Вождя і тим самим позоря його до такої міри, якою буває вища міра публічного самогубства.

Своїм новим здоров’ям Сталін, правда, засмутив Берія, бо той міг передбачити все. Но тільки не такого оздоровчого ефекта. А це значило, що довше доведеться йому ждать, коли він замінить собою при владі Батьківщини.

–Шо ж ти прохлопав? – лаяв він Вуласіка. – Як ти не замітив в постілі її оздоровчого ефекту?

–Я не осмілився після вас щось інше замітити, – виправдовувався щосили той.

Бо Вождь ставав щасливий, як ніколи, як наче після смерті своїйой жони Олілуйовой. Бо ще був у шоку од її зненацької несанкціонованої смерті, яка вмиг обросла такими страшними чутками. Які були набагато страшніші самого факта смерті. Природно, що він не міг такого подарувати своїй покійниці, і тому шукав сатисфакції компенсацій на стороні.

І отут появляється волшебниця його здоров’ю, вистражданому на полях класової боротьби. Що він не встиг отямитися як слід.

Но й на чуже щастя завжди знайдеться чорний заздрісник, а саме товаріщ глибокого дитинства Янукадзе. Який упізнавав дівчину своєї колишньої мрії із Зачелябінсксся. І тому необачно вирішив запропонувати усім її трьом фаворитам, включая Берія й Вуласика щось типа групенсекса.

Но не встиг він навіть ще й подумати про таке, як вумить був поставлений на Політбюро як розпусник і сибарит в особливо крупних розмірах. А це значить, що тут вже не допоможуть ні колишні нерушимі дружби, ні кровно-кавказькі зв’язки, ні спільна перво-революційна діяльність в межах приходської семінарії. Словом піддали його засланню з метою розстрілять його в ньому, що й було виконано з честю.

Після чого Берій і його Вуласик почали хутко підтягувати хвости в сенсі не перешкоджанню почуттям емоцій, які все повнокровно охопили Вождя й чайо-роздатчицю.

До такої їхньої міри, що коли Ріхард Зорге додзвонився до Сталіна аж із Токіо (бо вже й аж там всі знали) й попередив, що війна почалася, Сталін навіть не звернув на це аніякої навіть уваги. За що хороброго розвідника-чекіста самураї тут же стратили, харакіря його при цьому.

Дивний є той факт, шо війна устигла перетворитися з Другої світової у Велику вітчизняну, а Сталін і це отвєргав. Заперечуй тим самим її факт на право існування. Німець уже ломиться під Москву, а Сталін перебуває в ейфоріях ніжностей.

І це неправда брехунів, які гидять на вождя, що, мовляв, він утік з предфронтової столиці аж у бункери Куйбишева, і доказом тут служить простий факт, що він не міг собі позволить цього у вигляді факту покидання своєї дєвушки, що могло його опустить ув її очах любві.

І тому він оставався в Москві. Ні на п’ядь не оставляй її супротивнику. От що таке велика любов в масштабі найстрашнійшого в людстві кровопролиття. І завдяки чого була нами виграна перемога? Лише завдяки бадьорості розуму вождя.

Якую він здобув завдяки кого? Завдяки простій, здавалося б, забайкальській дівчині, яка неустанно з усіх сил омолоджувала вождя собою, не щадя її при цьому.

Й от що дивно, шо історики на все, що можна, звернули у війні увагу, а на такий простий людський фактор факту не звернули. Ми все знаємо, наприклад, про Проскрьобишева і його велику роль в боях, а про головну причину – ні. І тут доказом слугує простий факт, що Проскробишов, якби й хотів, то не зміг би замінить собою просту ПеТеУшницю в світовій ролі Перемоги.

За що її ще більш возненавиділи вороги партії, скритно підтасовуя факти. В чому був великий фахівець Берій. Він все міг простить Вождю, але окроми єдінолічної перемоги над ворожеськими арміями. Бо вважав, що тут зіграло головну роль не стратегія генераліссімуса, а прості загряд-отряди – авторська видумка головного енкагебіста країни. Ну?

І він починає сплітати тісне кільце інтриг у вигляді простої дівочої шалі, чиїм тісним кільцем починає стискати душу найвеличнішого світового полководця. Який не мав лише достатнього досвіду фронтів інтимної боротьби.

А саме, якось, наче ненароком, звертає Берій увагу Сталіна на тую шаль.

– Зверні увагу, – каже він підлувато, – на оці засохші кавалки на ній, – наче мимохіть натякає він, кавказствуя його при цьому.

– Да ти хоч думай, чим ти мелеш.

– Ну шо, тобі важко поглянуть разок?

Вождь піддався на умовляння.

– Боже! – уперше од часів семінарських семінарів пом’янув той Бога. – Невжежки ж сперма?!

– А придивися уважніше, а чия вона?

Сталін напружив свій орлино-соколиний зір.

– Невже ж Вуласикова? – вирвався клекіт обурення упізнавай ним речовий доказ.

«Ну не Троцького ж», – подумував Берій, чим добивая цим Вождя.

Отакі то бувають соратники! Хто од великого щастя мало не втратив весь свій кавказький акцент.

Не знав Сталін і запідозрить не міг, що навіть серед грузинів можуть траплятися хитрі люди. Бо Сталін ще колись по юній молодості пропустив повз увагу той факт, що тоді Берій був засланий у глибоке тифілістичне підпілля ще ким? Царською охранкою. З метою ліквідації майбутнього вождя світового пролетаріату. І от лише аж коли пробив цей час...

А, може, тут сильно й зіграв той факт, що Вождь був великим мовознавцем і тому прізвище Вуласика йому чимось нагадувало великого зрадника Власова? В чиїх військах незаслужено потрапив у полон і загинув там улюблений син Сталіна Йосип-молодший?

Вуласика за це все замурували в кам’яний стовб без права переписки. А Істоміліну заслали в безвісті пропащі місця.

... Дивна була для усіх там присутніх ця безимянна зечка, яка довбала в шахтах вічної мерзлоти. Робя це без застосування механічних засобів простісіньким рукотворним кайлом. А хто слідкував за її нормами виробітків?

Сам грізний Абакумов в одезі простого таємного зеківського прораба особисто підраховував її трудо-день видобутку драгметала. Отакі порядки були.

Далі Берій розгортав події, що коли Сталін узнав був несподівано для себе про нові голодомори у ввіреній йому країні 1947-49 років, то його враз уразив удар.

Ми знаємо про три Удари вождя – Сталінградський, Курський і про Берлінський. Но нихто не зна про його Четвертий... Користаючи з теперішньої душевної незахищенрсті нервових капілярів судинно-сердечних кровоносних проходів, Берій вдало сформував цей удар, а саменно апокаліптичний удар лівого полушарія.

І тоді Сталін впав. Медиків він ліквідував як прошарок класу. Ставши цим доступним до смерті. А чудотворящу чаєрозлившицю він втратив невідь де й куди.