Текст книги "Яблука з райського саду (збірка)"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 22 страниц)

Для протоколу

(з циклу «Швидка проза»)

Коли ми патрулювали околиці в честь майбутнього «Євра-2012», то були вже нічого цікавого не ждали, а, особливо, жахливого, як це буває з кождними правоохоронцями. Якби не лютий, сказати б, нечуваний крик «а-а-а!!!», такий, що в ньому вже ніяк не можна розпізнати жіночого. Не встигли ми збагнути, як зрозуміли, що він лунає з парадняку трьохетажки дореволюційного взірця, як звідтіля вирвалась жінка, кричучи усім, чим можна, не зважаючи, що вона була кругом гола, промчала крізь нас крізь ніч, в чому була.

Це місце користувалося поганими чутками, але так давно, з дореволюційних ще часів, що всі вже й не змогли згадати причину. Бо свідки завжди нічого конкретного не могли сказати, окрім про привидів.

Одіта лише в підтрусовий бандаж, перекинутий чомусь через лівий бюст, де окрім нього на ній більше нічого не було, окроми одежі у виді двох гостроносих туфель на таких же високих каблуках. Незважаючи на це вона перевищувала швидкість, з якою ще не бігала жоднісінька й одягнена жінка.

Тому я одразу віддав наказ Дацькові, щоби він навздогнав голий об’єкт. І ось чому. Бо в Дацька були найкращі нормативи, а, особливо з бар’єрного бігу. Бо хто б побачивши той біліючий її в темряві таз, який за допомогою двох отуфлених ніг скаче через ярки й паркани, той би зрозумівши. Тому Дацько відмовився.

– А якщо це іноземна футбольщиця? – наказав я.

Тому Дацько тут же оголив миттю свій табельний пістолет і з ним узяв швидкий курс.

Ми трохи милувались, як він це робить крізь перешкоди. Доки не почули із того ж страшного парадняка тихий, майже нелюдський сміх, до такої міри він був невловимий. Бо такий буває лише в кіно, або в комп’ютерних іграх. Тут ми також й оголили свої «Макарови» і скритно рушили з обох боків до тих дверей, не випускаючи їхню темряву з очей. Так воно заворожило нечутним хихотінням, що я цілком забувся віддати наказ, щоби оточити його з тилу чорного ходу.

Певно, не про це я думав, бо тихий сміх вже почав активно втрачати свою тихість, переходячи на відверте своє сатанинське ревисько, яке завжди буває в маніяків. Од якого б ми поприсідали, якби не пістолети, за які ми і вдержались, як це буває в кіно, особливо, якщо воно не на екрані, а навпаки. По моїй чіткій команді я і всі інші чітко ввімкнули ліхтарики і ними увірвалися всередину.

Й і оніміли.

Бо побачили ними теж чоловіка, бо він був теж голий, бо одягнутий лише у повну відсутність одежі. При цьому він якось дивно тицяв пальцем на порожню стіну, що приводило його в ще дурніший сміх, ніж бував раніше. Коли ж він побачив проти себе голі пістолети, то прибрав свій ще еругіруваний орган члену, великих, як навіть за нашими міліціонерськими мірками, розмірів. Таких, що на ньому був відсутній хоч який презерватив, який, яби він був, міг би запобігти нещастю...

Нас це дуже здивувало попервах, і ми чомусь подумали:

«Мабуть, це од магнітних бурь».

Бо коли магнітні бурі та ще в порнолуніє, тьху, тобто в повнолуніє, то всі маніаки виходять тоді із своїх домівок укритій, і, ясна річ, не піклуються при цьому геть аж ніяк про запобіжні засоби. Що хоч бери й просто не виходь на діжурство. А, як потім виявилося, ми були дуже близькі до істини щодо неіснуючого на місці злочину презерватива.

Тому він чим його матір родила, він сів просто на сходи. Навіть не підклавшись для цього жіночою одежою, яка густо валялась поруч, будучи при цьому розкиданою.

– Будемо в цяцьки гратись чи в мовчанку? – за статутом по уставу запитав я.

Од чого голий маніяк охопив собі голову голими руками і так же само тихо заридав. Що стало навіть чути, як потихеньку одмикаються замки по всіх присутніх тут поверхах.

При цьому він невпинно тицяв пальцем на ту ж само протилежну стіну, що саме по собі посилювало його ридання.

Так би тривало ще довго, якби вчасно не прибіг дуже собою захеканий Дацько, за якої причини не можучи говорить, то він показав жестами пістолету, що переслідувана ним жіноча особа спритно одірвалася од ввіреної йому погоні аж за лісосмугою.

– Утекла... – гірко зітхнув маніяк.

На цьому місці в нього припинилася ерекція і він почав давати свідчення:

– Шо я, ну, я, ну, йшов собі з роботи і тоді я побачив просто перед себе, ну, женщину. Яка, по-відіму, мені понравилася, тому, що я зайшов за ней в у гастроном. Бо чому б я ще, дурак, туди заходив? Оце нас і зближувало тоді, бо вона теж мирно блукала між різними прилавками, такими само, як і я.

Це нас дуже зблизило, особливо мене. Особливо, коли вона різко так одступилася од дуже ковбасного прилавку, наступивши при цьому довгою шпилькою свого каблука мені просто на ногу.

«Ой, пробачте», – сказала вона якось несподівано при цьому.

Я обнімів. Бо всі інші жінки в такому випадку окро– ми матюка нічого не дають. Так, що я подумав, що вона при цьому вихована.

«Та що ви», – вирвалося у мене, – «якіщо хочете, можете ще й наступити і на другу».

І хто б міг подумать? Ну? Бо вона взяла і так легенько й натиснула другою своєю гострою шпилькою на іншу відповідну мою ногу. Так, що ми з нею раптом обоє взяли і засміялись.

Не буду більше розказувать, як ми з нею гуляли подалі од гастроному, як посміхалися при цьому, як отак поки махаючи різними руками, наші вони раптом при цьому вони не ляснулися. Так точно, що ми ними стиснулися пальцями, що вже ніколи не можучи їх розірвати.

Ну, що аж її рука раптом ставши дуже теплою, причому не могла цього приховать, бо почала чомусь тремтіть. Хоча при цьому не сказала мені ні слова. Так, що ми при цьому чомусь почали озирацьця, щоб не дивитися одне одному в вічі, доки не побачили ними оцьоє самеє параднеє, хоч і був вже вечір ночі.

Не помню вже, як ми сюди потрапили по причині темряви. Особино, як почали цілувацьця, для мене це була загадка, бо, несмотря на мій возраст, я цілувацьця ще й досі не вмію, і танцювати теж, хто в таке зможе повірить? Доказом чого може послужити той факт, що я й досі ще не навчився на велосипеді.

– Ти давай це годі, я не для того через тебе оббігав всі околиці, щоб слухать про велосипед, – нарешті одхекався Дацько, хоч він і був розрядник по спорті. – Не одвлікайся давай.

Побачивши проти себе оголений його пістолет, ман’як хотів заплакати, але, глянувши, передумав, як це буває з ман’яками.

– Ви не повірите, ми тоді не стали знімать зі себе одежу, а лише ту, яка мішала, бо не сображали, шо робили. Бо зі мною це було вперше в парадному, і я можу твердити, що в ней теж. Бо вона хвилювалася більше за мене, бо дрож її рук передався вже всійому її тілу, бо поцілунки вже були почали нам обом заважать, і щоб ліквідувать їх, я змушений був повернути її лицем спини од них до себе, тому, певно, усе так швидко почало починатися.

(Дацько вже захотів спитати, що саме, але я урвав його жестом погляду. Бо в нашій роботі особливо важливе є щоб одним необережним словом легко увірвати щиросердне зізнання в момент прокидання совісті в людині, навіть будь вона при цьому й ман’яком).

– Я ні одної миті мгновєнія не насилував її, повірте, в жилому ж поміщенії, просто все само по собі склалося, так само, як ми тоді в гастрономі наступилися ногами. Шо ми просто не встигли опомницьця раніше, ніж усе проїзошло. По-відіму вона теж тоді йшла зі своєї роботи.

... і от ми починаємо продовжувать так, що я при цьому не вірю ні собі, й ні їй. До такої міри, що вона вже починає потроху постогнувать, як би даваять мені починать розуміть про це, і я тоді ну, ну, ну, ну, тоді я щоб якось їй за це одблагодарить, починаю свободною од сексу рукою упиратися для цього в оцю самую стіну, да будь вона навіки проклята, бо мені ж нічим було подумать ув темряві, що женщина в цю мить обома руками трясе секції важких металевих перил, які сказались в парадному, будь воно прокляте, ну, я тоді просто не був в состоянії думать про це, бо вона вже щосили штовхалася од важкого заліза, за допомогою якого стогін почав переходити в хрипи, і щоб хоч якось їй допомогти, я почав рукою інтуїтивно шукать точку додаткової опори, доки й не знайшов нею цю кляту стіну. Бо я по спеціальності за фахом інженер, мабуть тому мені в голову прийшла автоматично така ідея. Знайдя її, я теж починаю тихо стогнати, посилая сигнал, що розумію усі її звуки, тим самим їх посилюй, а особливо тим, що хочу щосили для цього кудись упертися в тісному старообрядному парадняку.

(Так він якось по-своєму почав давати пояснення, що навіть Дацько знову назавжди перестав дихати. Як буває з усіма дітьми, коли, бувши малими, вони слухають страшну казку, при чому назавжди од неї затамовувавши подих).

– Ну! – не витримав усього цього Дацько.

Бо він був дуже балакучий, як усі розрядники спорта.

– А... так на чому ж це я?.. – злякався голий посеред парадного чоловік. Доки не намацав тут же голі жіночі труси. – А-а, тоді я почав ще зручніше для цього упиратися рукою, не думаючи нею, до чого це може її призвести. Бо там на стіні була невідіма мною в темряві дореволюційна електропроводка. Будь проклят царат!

Состояща із плетива мідних дротів, що я необережно взяв і роздавив стару їх давно зотлівши по цій причині опльотку ізоляції. З тих її старих ще дореволюційних часів, яка довго ждала своєї черги, бо яка од старості чекавша цього і могла легко вже пересохнуть і од чого розкришитися ще в ввєрєнний їй період.

Розсипатися, тобто. Але тут виною є ще й дореволюційна секція залізо-перил, які од своєї старості теж обсипалася краскою фарби, геть обіржавівши при цьому до голого металу. Чим легко пропустивши мій контакт од фази моєї руки аж до її рученят, якими вона стискала залізо заземлення їх на холодну її сталь.

«Трісдиць!»

Цей несподіваний ні для кого електроудар пробіг найкраще де? Там, влажность особинно солоного мокрого свойства, якими були в той момент наші соприкосновєнія, саме там вдарила іскра, од якого моя незнайомка такого нежданого контакту, раптом одержала по психіці нервів нечуваний нею розряд, в силу чого усього вона так закричала, що й вискочила зі своєї оставшої одежі, щоби хоч якось роз’єднати страшну контактну групу, і коли це їй, нарешті вдалося ривком, втекла крізь двері, і крізь несмотря на темноту. Бо ще нема на Землі такої сили, яка би могла пояснити женщині, що ж там насправді проізошло.

Сказав він і нарешті видихся, тобто побачив себе голим серед чужих абсолютно одітих йому людей.

– Так он от воно що! – раптом пролунало з верхнього поверху.

– Так ось як! – відгукнулося з третього. – Ось чого вони, суки, щоночі тут безумно кричать, лякаячи нормальних жильцов!

Ми завмерли.

А другий і третій поверхи, побачивши, нарешті озброєного до зубів наряда міліції, од страху геть зраділи:

– Як же тут тепер жить? – кричалося трьома поверхами в один голос. – Скіко раз і дзвонили, і писали про безобразія й подавали заявлєнія, й і ніхто не ремонтірує ці дикі крики. Дак ви ж міліція, дак хоч ви ж, наконєц, приконвоїруйте сюди хоч раз служби ЖЕКа, щоб вони, побравши струмент і відповідні матеріали, прекратілі нарешті цей позорний безпредєл!

(Трясучи лісосмугу криком, до далекого гуртожитку дуже бігла дуже гола жінка. Уперлася й зупинилася там, де була стіна. І хоч було темнісінько, вона зняла довгоногі свої шпильки і злякано затулилася де були груди. Після чого намацала ними штовхнула фрамугу. Ще й досі з очей голови летіли іскри, а не з протилежного їхнього її боку, як би їм належало, ще й досі магнітні поля куйовдилися там і оргазм не одпускав, тому вона скрізь зацьковано прислухалася. Після чого таємно нарешті зісковзнула з підвіконня, і, користуючись такою ж самою, як і в її очах, несусвітньою пітьмою, намацала свою постіль, вскочила й почала тихенько одхекуватись, щоби гучним тупотом гупота серця не розбудити сокімнатниць, сплячих на койко-ліжках. Але сон не приходив чомусь, доки вона, крутячись, не торкнулася холодної труби центрального опалення, її пробило синьою іскрою, ляснуло, після чого розряд попобіг усіма мережами труб аж до стадіону, од чого там рвонуло салютами і «Євро-2012» почалось. Оргазм вмить припинивсь, тому нещасна жінка полегшено скинула туфлі, хутко заспокоївшись й і ще швидше замкнулася в собі, одтинаючи назавжди од себе страх неосяжної тепер ні для кого причину правд).

Прилітають фантазії

І ми йшли, ні, не навмання, бо в нас був проводир, це він йшов навмання, удавав знахаря з довгою ріденькою бородою, однак ми всі здогадувались, що він був колишній учитель хімії, чи, принаймні, біології, робив вигляд, що знає дорогу, вигадував саморобні ритуальні напрямки, так, чи інак, а ми все таки жодного разу не втрапили в одне й те ж саме селище, і це було головне, безпомильно вгадував доброзичливі оселі, а от на шляху зустрічалося всяке, бо наша головна мета, щоби подорожні (а це бувають геть різні люди, особливо чоловіки, особливо озброєні) не здогадалися, що наші дівчатка – це не сестри, а одна, Оля, це мама іншої, Марусіньки, хоч їй лише тринадцять років, однак трапилися нам по дорозі такі, що зробили її мамою, Боже, як же важко нам тоді було, геть побиті, мало не загинули, особливо потім, бо з дитинкою, я плакав: ну чому я так повільно росту... правда, ми стали дуже обачнішими, а тепер я носив по зросту два артилерійські тесаки, майже шаблі, але зручні, бо ховаються досконало під одежею – мах! – і обидва в ділі, а хто чекає діла од підлітка? Жорстокі, «зациклені на собі», як казав наш шаман-лоцман, тобто прихований сільський вчитель. Вони виставляють жорстокість поперед себе, це їхня правда, й роблять все що завгодно з іншими, хто не жорстокий, таке трапляється між подорожніми, однак навіть озброєний не відає, що він такий же само, як був і в кам’яному віці, що найновіша його зброя не захистить од несподіваної гострої каменюки в руках хлопчика, головне, це вдарити одразу сильно й точно, як сталося з двома артилеристами, вони вже панували над нами, богували, принижували, набиралися над нами своєї правди й підсовувались нею до Оліньки, а та лише й могла, що притискати немовлятко, немов воно могло захистити, отут для артилеристів і наступає несподіванка – раз! Два! А потім три і чотири. Окрім зручних тесаків у них виявилося багато чимало корисного – запальнички, припаси, деякий інструмент, ба, коштовності, одежа (особливо взуття) надто завеликі, однак годящі для обміну навіть в пустелі, де таки трапляються селища з добрими людьми, щоб перепочити, прийти до ладу, помитися, наприклад, загоїти ноги – це нагадує методику місцевих павучків – велетенська їхня кількість дивувала – чим же вони харчуються, як тут усе для них не поживне? Нарешті наш учитель додивився: випускаючи й плетучи павутиння, розпускали за вітром й вона значно грубшала, твердіючи, тут ще додати вранішньої роси, отак потроху збільшувалась, а потім павучки її й з’їдали, перетравлювали й плели нову. Ми їм заздрили, бо вони могли й літати нею за вітерцем, а нам треба було робити це ногами по камінню, тобто весь час дивитися під ноги, щоб не наступити на камінь чи розколину, особливо остерігатись великих брил, за якими чатує засідка, на яку чатую я, щоразу засовуючи під лахи руки, мацаючи рукав’я зброї, благаючи Бога, аби більше не виріс, лишався отаким вічним хлопчиною, непоказним на зріст, геть безпечним, якого веде за руку сивобородий саморобний сільський шаман, щосили удаючи, що цей краєвид коли-небудь закінчиться.

Кирзова ніч

(міні-повість)

Аты-баты, шли солдаты,

садок вишневий коло хати.

Сонна гусінь рухалася сотнею чобіт, освіжаючи все навколо гуталіновим духом. Тим часом Вович-салабон днювалив під грибком, з насолодою споглядаючи на плац, бо прийшов сам зампол, замполлітра Саприченко, колишній кіннотник, помуштрувати піхтуру.

– Люблю, – приказував він щоразу, – от люблю ето дєло, помуштрувати, і все. Люблю!

Вович-салабон тільки-но зустрів ранок в сосновім бору бо днювалив, ще хвилину тому ввірений йому грибок нагадував такого самого в далекому омріяному «Гідропарку», а зараз вже ні, хоча солдат й тамував щастя, що колеги тягнуть носок, а він ні.

Підполковник рикнув, рота слухняно тіпнулася й поповзла на місце, де ніколи не ступала нога жінки, на полігон. На радість Вовича-салаги, рота складалася переважно з дідів і черпаків, це такі, яким кирзові чоботи мозолів вже не натирають, а навпаки; й салага міркував, чого ж це вся наша вітчизняна преса не раз, і не два оголошувала війну туфлям на високих каблуках, бо вони шкідливі для здоров’я, й жоден тобі журнал не заїкнувся про кирзяки, які, хоча вони і з низьким каблуком, а, безперечно, не більш корисні. Правда, доки їх не одполіруєш ізсередини онучами.

Сотня баклажок булькала улад із водою, туп-туп, хлюп-хлюп, заплющиш собі очі під грибком – і ти вже знову в «Гідропарку» під хлюпотіння дніпрових хвиль, саме тут рота роззявила рота на ширину прикладу й заспівала полкової, Вович так стрепенувся, що Дніпро щезло.

Марусю – раз, два, три, калину,

Чорнявую дівчину,

В саду ягодой рвало!

***

Кусок Дерчак був такий: очі кольору пряжки, лице фактури протигазу, зуби хоч рідкі, однак чорняві, наче їх чистив ваксою, словом, Вович-салага його не любив, бо був при ньому шестьоркою й страждав, бо лице в начальника й без того було таке, хоч фіговим листком його затуляй. Рота прямує, а хтось і кине йому в спину:

– Кусяра!

Кусками в піхоті прозивають старшин-надстроковиків; правда, у флоті їх коментують не краще – сундуками. На кораблях існує ще страшніша посада: замкомпомордє (замєстітєль командіра по морскім дєлам), тому Вович з жахом радів, що служить на суходолі.

Щодо полкана Саприченка, той навпаки, був розслабився, йому враз здалося, що служиві ще дужче уподібнилися, й він похвалив роту.

– Служу Радянському Союзу! – відповіла та.

***

Якось до військової частини прибув генерал товариш Панченко із ревізією й начальство вирішило показати йому показову атаку. Тоді ж діди й вирішили помститися кусярі Дерчаку, «собака – друг людині», – казали вони, – «однак біда, коли людина стає собакою».

І от – атака! Вояки повзають, бігають, падають – усе, як слід, але що це? Дерчаківці після кожного пострілу раптом лізуть в густу траву й починають визбирати стріляні гільзи... Жах.

Слава Богу, генерал і не глянув на маневри, він сидів у затінку від грибка й плямкав. А потім зібрав офіцерію й почав розбирати – витяг записничка, вичитував звідти: перша рота не туди пішла, друга не туди стріляла, третя взагалі зупинилась.

Дивується офіцерія:

– Оце проф... Як же це так – й разу на поле не глянули, а все геть чисто знаєте наперед?

– А ося як, – плямкнув генерал, – під Можайськом було, в 1934 році. Пам’ятаю, тоді приїхав до нас на маневри сам Ворошилов й особисто розбирав. Я тоді, не будь дурень, усі його слова записав, – генерал солодко плямкнув і постукав нігтиком по палітурці, – і відтоді вони мене ні разу не підвели.

Вже після «літучки» захмелілий полкан підізвав Дерчака й взяв його за гланди:

– Що це за атака в тебе була, я тебе спрашуваю!

– Не смію сміть, товаришу підполковнику...

– Тамбовський вовк тобі товариш, я тобі питаю: що ти зі мною зробив? Мудаком хотів виставить? Перед геніралітетом?

– Не смію...

– Хто це так рядових навчив стріляти, га, щоб вони за патронами повзали? А я тобі, падлі, довіряв, у перший ряд тебе ставив! А якби, падла, товариш Ворошилов приїхав – ти б мене теж напозорив? Га? Хто їх такі херні навчив?

– Товаришу підполковнику, вони самі так навчилися...

– Як це?

– Назло мені, товаришу підполковнику...

– Це називається втратить авторитет в лиці подчиньонних підлеглих, так?

– Так точно!

– Любити їх треба, людей. А ти їх розпустив, га? Га? Чи не га?

Й так далі. Це був найперший прочухан за всю довгу строкову й надстрокову службу сержанта.

– Ну й маєш виговоряку із занесенням, – силою волі підполковник не вимовив «у сраку», – а в особову справу!

Сержант як почув, то зуби в нього почорніли. Він зарипів усіма пружинами, і якась тріснула.

***

Салабон Вович працював в клозеті, власне, тому він й працював там, бо салабон, «солдаче життя», – весь час думав він. Черпаки й діди подалися робити діло дурніше, однак приємніше – прибирати ліс граблями, щоб шишок не було.

– Так вже зроблена армія, – повчав колись зампол Саприченко, – щоб ніхто без діла не тинявся – треба, щоб усі тинялись з ділом.

Скрізь тут розповідають:

До показової частини мусив приїхати найбільший секретар, а тут справжнє лихо – уся трава на полігоні взяла й вигоріла, рудою стала. Однак начальство не розгубилося й наказало:

– Забризькать усю траву зеленого фарбою!

Що було й зроблено, всю траву перефарбували назад в зелений колір – це тобі не ліс од шишок прогрібать. А, подумавши добре, ще й начистили весь асфальт гуталіном, щоби був не вигорів теж до рудого кольору.

Ще розповідають: в сусідній ракетній частині до візиту того ж секретаря фарбували в зелене все, особливо ракети. От стоїть на драбині салага з відром, почепив їй на ніс, і вже майже дофарбував, трохи згори лишилося, коли паніка:

– Їде!

Салагу хутко одігнали, бо не був перефарбований; йде високий гість і раптом всі бачать – на носі ракети висить гидке відро з під фарби...

– Що це таке? – здивувався високий гість.

– Іоноуловітєль! – не зморгнуло оком начальство.

– Я й сам знаю, що – іоноуловітєль... Але чому – не– пофарбований ?!

***

В прочищеному од шишок лісі почалася політробота, прибув зампол товариш Саприченко, колишній кіннотник, він одразу, за належною методикою взяв аудиторію:

– Сьогодні ми будем осваювать... – він зашарудів паперами. – А де це Сіренко, товариші? Чого це Сіренка не бачу? – хитренько так запитав.

– Товаришу підполковнику, до нього на побивку приїхала молода дружина, – радісно відповіли солдати.

– Он воно що, молода дружина... Молода дружина, це хорошо. – Підполковник лукаво посміхнувся: – Так, що ж, товариші солдати, він її – осваює? Га?

Ті так дружно реготнули, що з сосен обсипалися нові шишки.

Кожен замполіт навчений, що будь яку розмову з солдатом обов’язково треба починати з еротичного елементу, потім з партійного, а лише потім рвучко переходити до справи, от наприклад викликаєш недбалого служивого, й:

– А чи знаєш ти, що великий письменник Чехов був імпотентом?

– Ніяк ні! – радісно витріщається той.

– Бач, а як багато він при цьому написав... А ти, молодий, здоровий, що тобі мішає? тебе партія для чого сюди направила? щоб ти, а з отакенним таким здоровенним хером – а ще жодного рядка додому матері ще не одписав!

... доки солдатики радіють нагоді посміятися, а Саприченко вже узвичаєно загунявив з паперів:

– Йдучи од зустрічі двадцять четвертого з’їзду партії до зустрічі двадцять шостого, ми всі, як один, мусимо знати про місце й пользу од бойових тривог...

В лісі одразу стало тихо-тихо, жодна тобі шишка не ворухнеться; бо дуже давно, коли ще була кіннота, туди набирали таких, хто розумом не перевершував власного коня. Чи кобили.

Салабон Вович щиро намагався збагнути, про що балакає підполковник – на дідька лисого усі ті нескінченні бойові тривоги здалися? Наприклад, ти спиш, а тут падає атомна ракета, ти прокидаєшся – а тебе вже й нема.

Він почухався і вирішив таки написати додому матері листа й старанно вивів перші літери.

«Добрий солдат, – подумав про нього замполіт, – конспектує».

В кожному жарті є частка жарту, не зчувся Вович, як до слів про погоду, побут, харчування вписав і кілька замполітових перлин. Згодом уся рідня переполошиться, прочитавши між рядків про дозвілля та самопочуття й таке:

«Китай знаходиться під загрозою нападу на Радянський Союз».

«Сіонізм – це також націоналізм, лише не український».

«Учасники Варшавського договору уклали пакт про ненапад одне на одного».

«Й українською мовою також можна доволі точно висловити думку, бо вона хороша тим, що як ніяка інша схожа на російську».

Нічого тут дивного не було, просто такі фрази виривалися із узагальненогомонотонної промови й автоматично фіксувалися. Усі інші куняють, це ті, хто не сплять, лише сосни слухають лекцію замполіта. Побачив він, що таке діло і сказав до себе: «годі тут розводить демократію», а вголос раптом сказав:

– Хто спить – встать!

Більшість підхопилася й виструнчилась, решта зареготалася, а потім і усі разом – Саприченко знову перехопив ініціативу, от він і заторохтів про своє:

– Насьогодні, товариші солдати, імєється на увазі наступне – партія нас вчить, що ми гідно зустріли двадцять четвертий з’їзд її і ще гідніше маємо зустріти двадцять п’ятий його...

Вович не зчувся, як занотував і цю фразу.

***

Кусок Дерчак сидів глибоко в лісі і ще глибше думав. Про що? Загадковою істотою він був, навіть його особистий салага Вович а не зміг би здогадатися, звідкіля б він, наприклад, знав, що в камері схову у валізі сержанта приховано багато предметів, яких не раз і не два шукали усією ротою? Або, наприклад, що старшина-надстроковик цілком серйозно прагнув стати маршалом. А що тут такого? Адже кожен маршал свого часу починався зі старшини-надстроковика... Однак ота витівка колег з одстріляними гільзами (а особливо нещасливі її наслідки) неначе очі йому відкрила, збагнув, сердега, що не просто з отакими підлеглими дослужитися до головнокомандувача. Ніколи.

Він сидів і пригадував Зайончика, служивого, якого комісували з армії «за ідіотизм», той раптом почав щоночі ломитися до зброярні, на запитання неодмінно бубонів:

– Мій автомат ржавіє.

Всі з цього сміялися, а потім довелося одпустити.

«Прикинувся, хитрожопий», – кисло усміхнувся Дерчак, – «точно, що прикинувся, хитрожопий білорус».

Отак, у лісі, перекидався світ.

***

Чи бачив хто клозета на тисячу чоловік? О, це споруда не менша за римський Колізей. Коли сюди приїхали підшефні піонери погратися у війну, перше, що їх вразило, то був цей коллос.

– Що це таке?.. – запитала симпатична піонервожата.

– Склади. Військові склади, – не зморгнув замполіт Саприченко.

– Вони охороняються?

– Так точно. Можна сказати, круглосуточно.

Салага-Вович старанно одшкрібав стіни, солдати завели дурну моду – видирати отут з газет усілякі заголовки й тулити до стін:

«В закорма Батьківщини», «Напружимося й виконаємо», «Місто – селу», «Збільшимо добробут», «Комуністом бути не на словах, а на ділі», зрештою, будь-яке гасло набувало тут справжнього змісту, а начальство цього страшно не любило, бо в нього було інше одхоже місце, позбавлене витівок.

***

На полігоні починався дощик, небо насунулося, тріснуло конденсаторами й полилося, ще мить тому було чистісіньке, а тепер там було повно крапель, всі вони стукалися до солдатських накидок, пустіть, мовляв, усередину. А ті не пускають, бо мають для цього загострені каптурі, щоб служиві, рухаючись ланцюжком, були схожі на ченців-пілігримів. А чом би й ні? Живуть кланом, жінок не знають, вина неп’ють, скоромного не їдять, соромного не вживають, грошей не мають, в азартні ігри не грають, рано встають і рано лягають, і т. ін. А, головне, суворо додержують ієрархії.

Отже солдати йшли і лаялися, бо сьогодні зранку народна прикмета була, що дощу не буде – низько літали реактивні літаки; і от на тобі, маєш.

Дощ накрапав, земне тяжіння посилювалось.

***

До казарми завітав замполіт Саприченко й од порога почав пробирати особовий склад:

– Іду оце недавно і я бачу. Що я бачу? Дехто з солдат у вільний свій час художні книжки читають, я, звичайно, нічого проти художніх книжок не скажу, але хотів би бачить, що солдати у вільний час устави читали, а не белетристику.

«Підпідполковник-недополковник», – подумав Вович. Однак той мав рацію, адже за все життя свого часу прочитав із художнього лише «Мурзилку».

Тут політпрацівник схаменувся, що не з того, як годилося замполіту, почав, і виправився:

– Бо в художніх книжках описується женщина. Може, серед декого знайдуться й такі, які скажуть, що нам женщина необходіма для лічного фізіологічного здоров’я, не повірю я, бо де женщина...

– ... там і розложенщина! – узвичаєно підхопила казарма.

– Сопливі ви ще для цього.

– А Сіренко?

– А Сіренко молодець, бо він законно сочитаємий. Тілько так! От я по собі скажу, – він звернувся до потенційного порушника Хабулави, – чи відомо тобі, Хабулаво, коли я вперше лічно поцілувався?

– Не магу знать! – радісно відповів той.

– Так от я тобі скажу, – гордо випнувся замполіт, – це було вперше на моїй лічній свадьбі, коли всі крикнули: «Горько!»

Усі покотилися зо сміху, Саприченко на таке не чекав, але, як досвідчений політпрацівник, засміявся разом з усіма, й досягнув-таки своєї мети – аудиторію було взято. Й почалося найцікавіше, він почав чухрати хитрунів, котрі в самоволку пішли до райцентру чи по секс, чи по самогон.

Як годиться, знову почав здалеку:

– Партія вчить, що безмежні межі людської дурості, особино, коли розумний чоловік почне дурості робить, то вже ніякий дурень за ним не вженеться. Іду оце недавно ввечері й бачу, як через вечір і забор ввєреної часті перелазить на вулицю цілу групу невідомих несвідомих, і на мій точний вопрос, хто вони такі, отвєтілі матюками й скрились. Це по-солдатськи? Це по-мужські для солдат скриваться от отвєтсвінності, наче які пугліві зайці?

Саприченко перепочив трохи од натуги, вдивляючись в кожне обличчя, пильно шукаючи порушників, однак усі відповідали чистими, сяючими поглядами.

Конспектував лише салага-Вович.

***

Кусок Дерчак сидів скраю і злостився на замполіта, бо уявляв себе на його місці замість робити цирк, замість пасталакати – дай комусь губи на три доби, і квит.

«Ти ж до підполковника дослужився, в тебе катушка оно яка велика, ти й місяць губи можеш вкатать, а він теревені розводить».

Дерчак остаточно вирішив – сьогодні. Чого його тепер тягнуть? Тим-то й настрій в нього був огидний, що він би весь білий світ ваксою вимазав.

***

У солдатів заворушилися захалявні ложки, їсти просять, отже горніст має просигналити обід. Сурма заграла й шлунки теж, буде їм перлова, або як тут кажуть, кирзова каша й суп рататуй, посередині вода, навколо.... де зернинка за зернинкою ганяються з дубинкою, може, бува дадуть необсмиканого свинячого хвоста, або вареного не– обскубаного сала, бо хеком з кухні й не пахло.

Їжа, звичайно, була грандіозна – в кожного виникає відчуття, що не ти з’їв, а тебе. Всі повиповзали приголомшені, шукати місцини для сексуальної години – перечитувати листи од наречених.

Визирнуло сонечко й солдатики порозпускали пелюстки.

Вович-салабон посунув на пагорб під орієнтир № 1 – повалену обгорілу сосну й почав відпочивати, не так робота, як обід його вимотав, що насилу лежав, в животі перловка з чаєм обнімаються, голова порожня, совість теж, бо давненько він навіть радіо не встигав слухати, так його Дерчак був запряг.

Трава непофарбована парує, повиповзали й комахи, міркують, як би такого Вовича до себе в нірку затягти, добрячий би запас на зиму вийшов.