Текст книги "Яблука з райського саду (збірка)"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 22 страниц)

Шо навіть Вуласик під питками не міг сказати, де вона перебуває і в яких краях. Доки його не піддали тортурам.

І от аж тоді лише нарешті, Сталін узнає, що вона трудиться на Колимі, причому не по спеціальності, а в глибинах безіменних шахтах її надр.

Незважаючи на це, він висилає туди бойовий літак і той таки чудом повершає там між глибинами руд вимушену посадку. Завантажує в себе анонімну ув’язнену, при чому робить старт, незважаючи навіть на те, що вона не виконала планову норму виробітку видобутків.

І тим привозить її в Кремль завдяки посадці. Сталін радіє, не зная при цьому, куди себе подіти. А дівчина бере отак чашку чая, насипая його туди з метою заварювання, отак наливая його і просто дає при цьому випити його Вождю.

– Страждала лі ти? – несподівано для себе запитав він її.

Струя здригнулася в її руці. Хоч би раз він подовбав вічну мерзлоту золотоносних жил штрекових забоїв Колими...

Той отак попиває, посьорбує покірно і що? Умить весь оцей апокаліпсичний удар одступає із кровотворних судин! Наче й не було його там ніколи. Ось до якої міри.

Чи вимагала вона щось його собі натомість? Вона тільки й того, що могла трохи одвратить преступні задуми. І знову гулять удвох нічними Арбатами, проспектами й кривими Замоскворіччями нічної Москви, тримаючись за ручки дивовижною парочкою в шинелі і без.

Завдяки чому Сталін швидко переборює післявоєнне відновлення країни. Що країна сама почала давать собі нафту, молоко й іншу легку промисловість, не забувая при цьому й важкої.

Подолавши при цьому за допомогою мирної відбудови цілковиту нашу відсутність атомних бомб, якими ми тоді вже швидко змогли погрожувать американським атомним бомбам. І якщо треба буде, могли справедливо відповісти їм своїми Хіросімами й Нагасаками.

Отак дзюрчав чайок із самовара. Отак само відроджувалася країна, встаючи при цьому на повен свій зріст колін.

До такої міри перетворюючись, що Вождь уже побачив, і вирішив, нарешті віддатися простому людському щастю, якого він, як ніхто інший серед нас усіх, не раз заслужував.

З оційою метою він бере і скликає позачерговий пленум політбюро і ставить його на повістку дня. Про те, що він, Сталін, уже давно перебрав увесь мислимий трудовий стаж, чим давно заслуженив собі на пенсію. На яку хоче тепер небкззаконно піти.

А політбюро що?

Вигукує, скандуючи:

– Ви Сталін, іще не Старій!

Підкорене нацьковуванням Берія, якого воно небеззаслужено за це боялося, воно нібито буцім в пориванні довіри, яку Сталін йому й завдавав, узяло й відхилило просте прохання Вождя. Ну не ну?

Змушуючи його знову і знову водіночку керувати цілою такою країною.

– Ти міні тогді не відповіли, – зазирнув він їй в у очі крізь самісіньку душу.

– Коли? – прошепотіла вона.

– Я жь тебе питавь прьо страждання.

– Так, – нарешті з тихою скромністю відповіла, сказавши вона.

Од чого його наздоганяє Другий Удар 1952 року, приурочений до 35-ліття дати Великої Жовтневої революції. Коли він упав, як підрубаний орлиний кипарис.

Вже тепер, коли був розсекречений посмертний аркуш опису особистого майна Сталіна, геть невеликий, то там несподівано винирнули: «капці домашні, жіночі, одна пара».

Ось! Увсе, шо лишилося од їхніх почуттів...

Ми можемо припустити й таке, що якби Вуласик залишався на роботі в особистій охороні вождя, то лише б він зміг захистити його од апокаліпсичного удару.

Але Вуласик був далеко в своїй закам’яній твердій замурованій вежі, і тому не зміг запобігти Сталіна і од остаточного – Третього його Удару, який наче точно розрахунком Вождя геніально збігся з датою 8-го Березня 1953 року.

А саме присвячений на міжнародне жіноче свято, наче натякаючи йому на нього, чим навіки і приурочив себе простому зауральському жіночо-дівочому коханню – чим зробив для наших трудівниць цей празник іще боліє женственним.

Інформагія

Вербуальнізація олоїмів чи олоїмізація вербаріїв – ось головний дилем прозорій семоніці, який мучить усіх семіозиків, засадничих на вимовній семантуальній дійсності. Філософеми окультного окультурення і його схиляння перед аксиономатикою позасловесних, ба, позаозначникових визначень, рівень інтерпретуди бі-біморфефмних репрезентур, сумірність субстантабельних аспект аріїв сакруатики, хроноквазітропні азимути неофікційних знаннєвих креатораторіїв створюють новий тип людини-ludens, ба, ludensis. Ще Гейхер застерігав од тотального креатинізму, котрий ладен переродитися в креато-копірайтивізм, що панфлетогенізує в псевдопастишні векотралії. Чапекіанство! Міжферналітики, що переймаються світописом, логопоезуючи прозо-провокації, позбавлені будь-якої критерики аж до заперечення гіперташизму. Чи здатна така фіктографія з її системономозністю опанувати мономезис? Сумнівно. Позаяк семюзисарій репрозетуючих цитатоколажоріїв насамкінець недобачають соціологік мегамедій, і це насамперед те, що може виволати недосвідомість. І навіть перенедосвідомість, ось які перспективи. Апріорика матрацоматриксу, люмпен-люпінарійні, ба, замтузневі сатирізофагні дуобінарні екзостиренції не слід плутати з езитетивними дидактами, екробонарні в своєму відчуженні. Адже очудження – це не просто значеннєве, ба, значенніабельне палімпсестнабельне плагіастичне диструктурмарктичне означення першовзірців, це, насамсеред додепроцесуарне анніабельне нонфернальне типотропне освідомлення. Позасенсорна, сказати б, п’ята колона, чи й навіть шоста, кодоменталізуючи мікромедійні субпорти, зосібна універсими їх, реферофікують тим самим дискруктивні статуарні гіпотезарії. Кабаломорфні статуарні семіо-семіото-семантичні конкреції зосібна сенкроформують есесеїстику, наприклад ось така в результаті кабалаограмотність: Коба, це псевдонім Джугашівлі, походить від Джугашина, осетина, на чиїй мові джига це жужелиця, шихта, покидьки металовиробництва, отож на противагу їй береться ім’я Сталін, з контрааверсійним, реаверсійним значенням. Така граматематика є наслідком сіноневтики, породженої наслідками зоомарксизму, закармалізованому на теофіктажі цапонолізацій грамоневтики, які транспонортуються навіть кабальним телебаченням. Замтузно ж люмпен-люпінарні наслідки цього прослідковуються дещо у «Хроніках Тінтобраса», де гомосексуалізм трактується як засіб дискримінації жінок за відсутності гормоноконтенцуалій. Так само, як і домосексуалізм, який їх також продуктивно кабалить у безпосередньому й переносному значеннях, що надає чималу перспективу у цім дромотекстуальному бустрафодальному напрямкові. Складність проблеми пролягає ще й не так в тому, що тональна песпектива може бути й атональною, безтоновою, і не в тому, що вона може бути зворотньою за гамою, чи ба й за колоритом, чи зворотньо-геометричною за композицією, а в тому, що вона може бути безповоротною. От як для японців є безповоротньою можливість творити олійний чи ба, й акриловий живопис, що вони з успіхом надолужують оберненою, тобто вивернутою графікою своїх акварелів, чи, ба, й гуашів – погляньте-но лише на вивернутість побудови їхніх творень. Ми ж намагаємося говорити про цілковито-обернено-просторову композицію, яка бере свій початок звідкіля? З вулканології та археології – дякуючи Везувію, наприклад, ми отримали в незайманому стані античний живопис Помпеїв. Позбавлені помпезності, ці роботи писалися майстрами напередодні катастрофи, усвідомлювана неминучість її вражає – творити так, наче востаннє – ось заповіть тогочасних майстрів. Адже Везувій вивергався частенько і тому тодішній живопис наділявся вулканічно-вибуховою силою, яка ламала простір і час, компонуючи їх у зворотній послідовності. Деякі філософи та фізики ще й досі твердять, що час не є векторним, тобто позбавлений оберненої скерованості, однак зворотня просторовість античного мистецтва подолала клерикальний гнітучий морок середньовіччя й увійшла оновлюючим фактором у світове мистецтво, вибухнувши Відродженням. Так само як і язичницька музика увійшовши до нас із давнини госпелсами-спіричуелсами навернула на прадавні, викоренені церквою, здавалося б, назавжди, синкопи, породивши найавангарднішу музику. Взагалі авангадрд прадавніший, аніж нам усім здається, бо цей найсучашніший модус операнді стовідсотково закорінений у прадавніх часах. Апелюючи саме до підсвідомості і розвиваючи її мистецьки, він є тією машиною часу, яка тотально навертає нас на, здавалося, безповоротньо втрачену нами справжню нашу історію, а не ту, сучасну, створену політиками та теоретиками. Та ба, мистецтвознавцями. Авангард робить це навернення до архетипів досконаліше, аніж би матеріальностворена машина часу, яка перенесе нас в наше минуле і здобуде там якийсь науковий фактаж. Тому що авангард вивільняє набагато потужнішу силу, енергію, ба, енергетику, яка дозволяє людині відновити своє достеменне єство. Це вже європейське завдання прозирати в античну вулканологію, долаючи виверження, наприклад, Санторину, який тисячократ перевершив Везувія, огорнувни нашу планету попелом, що кілька разів спричиняло цілорічну зиму. Чи знищив він цивілізацію? Якщо не знищив, то чому? Динозаврів, можливо в праісторичні епохи – зліквідував. Чому? Бо вони не мали своїх фресок, їм нічого було берегти. А от людей не здолав, ба навіть в самісінькому епіцентрі санторійного виверженя, перетворивши (вкотре!) квітучий острів на округлого кратера. Кратер тепер виступає півколом з моря... Чудово! Адже це розкішна гавань, яка сприяє розвиткові мореплавства. Цей же попел розгребли допитливі археологи й мистецтвознавчо змушені були осягати залишки нещасного міста Фера, яке, незважаючи на нечуваний катаклізм, котрий перевершує і ядерного, вижило, розплодилося плодючими виноградниками на цьому жахливому попелі. Але родючому, напрочуд родючому. їдьте туди, смакуйте це вино, найтерпкіше вино, настояне на наших найбільших людських жертвоприношеннях. А головне, що людство зберегло не лише майстерність виноробства, користуючись убивчим попелом та сажею, а те, що це виверження зберегло для нас недоторканими прадавні фрески. Такі мистецькі здобутки, опубліковані, умить розтиражувалися найспритнішими авангардистами, вливши їх у кровотворення світового живопису. Свого часу, первісні люди, ховаючись у Піринейських печерах од ка– таклізмів, первісні митці створили там найнеперевершеніші зображення наскельного живопису та глиняного горрізблення. Міліони таких витворів гинули й гинули по всій планеті, а ці збереглися, законсервовані в підземеллях, і явили світові свіжий подих прадавнього, тобто прасправжнього мистецтва. Здавалося б, теперішнє, озброєне найдосконалішими матеріалами, приладами і матеріалами, мусило би з погордою відвернутися від тих здобутків часів палеоліту. Однак первісні майстри, озброєні лише вохристою глиною та сажею, переконливо довели, що естетична вартість не залежить од технічної досконалосте, ба, радше навпаки, саме така довершеність матеаріалістично-реалістична й позбавляє європейське мистецтво довершеності духовної, бо має можливості дурити творців, виводити їх на манівці матеріальних окрас. Кажуть, якось Катерину Білокур привезли в Москву до Третьяковки, аби познайомити просту жінку з найбільшими здобуткками цивілізованого живопису. І що? Вона обурилася, вирішила, що вчені дяді просто кепкують з неї, показуючи такі мальовидла. Ще Фауст не міг подолати цієї дилеми ні натурально, ні філософськи – як відродитися, але не виродитися? Слава Богу, людство лише зараз подолало цей бар’єр, ба, замкнуте коло за безомильним відчуттям справжньої краси. Краса врятує світ. А хто врятує красу? Це риторичне питання. Звісно, що врятує зворотня перспектива світового мистецтва. Кратеріанство! Тим часом як секуляритет, чи ба, секулярій неокостянтинопольського типоштиборію, або пост-фаустіянство, злукашоване на автохтогеннованому засадництві, етично крептолює у християноязичницькі вияви. Макрозіанці ж, навпаки, на противагу квіртянцям, надають дромастургуванню квакерам клакерського потоку, катарсіально катагогайстуючи за межі міміарію. Іпохондріада декодованого декадансу, чи радше, монофістуйство, скахати б, сіленціюватість акродужості кодексацією кодифікацій породжують інститутоціалізм на перетині акрокорінфуальної сизифіки конфірнського взірця. Де діктеріони аканафету воліють воінентуруватися бімадидактитчиними мікенуючими пеласготронтипами. На противагу аххеййо-інодійцідоріям, атридіантованими в менідес. Стукаццо ж мегафононів фалесіндрують до апейронід, логографами яких є недофілами. В той час, як апеленції лелегізацій доріано-дорнійців за етруарським взірцем, стромансикують відео-візерунками, сюримуючи на розвиток статеревтики, звивоюючи катарсіазис. Тут не треба плутати аггіластків з ахілестами, бо ж економіка деспотарію ідеоспорадична, і це не дивно, ачей анатомістики моряцькуватого ґатунку є суцільною музеєфікацією. Спондрофоризми, чи пак, герононісти, за допомогою палестфоріїнців атландидують до гіперборіанських царин, чи, радше, теренів мійонської традиції. Палестріон галато-керпців, мізантриби акроагролімітів астиномують у неоплатонічне кохання, незважаючи на відсутність такої категорії. Прастолика з помпейським комплексом, напротивагу лемко-стефанійству лідируваного типу, тому що зауважував це ще Лем, модусарноподібне. Що аж ніяк не фатифігує з форумінством атріумарійо-перистильського походження з його амураріями. Есхатосхоластика вчить, що епікуріабельність фесмоферій є укрописом. А от гіподроматика ойкосо-опкуману, титуляного туранізуючого вияву мозаїкальна за своїм. Чия сіра магія нереїдальности рінотметуваня рівно сенсорна до сенсуалітики. Кафоліз ескізи, ба, абрисовости інквізинту, од клітоно-фагійськості яких ще застерігав Епонім Старший, наділені ж, беззаперечно, тектонікою. Слікрофіум луперокаміанського витоку, метридатіанство вкупно з метрикрою мегалітизму апелюють тим часом до тейгатарію уітаратної тетрики. І це тоді, коли всі периекрарії вироазної ілотики схильні до комплексіону Фройда, амфітерадіум енколістичної екфрасези не бачать, просто не бачать очевидної софіази. Еріданіка ж еллінізму, дріадизується з енконемічними пісосами, не кажучи вже про какоси. Навіть вже плутають вони Піандра з Пінандром, ось до який наслідків вони докотилися. Дріадизм! Інакше ніяк і не скажеш. Дафнафорії пізнього хохуарію, закони карметики і брахміарію, за принципом «якщо-так-то-ні» є чистим рансподеством. Грамоневтика неосужику, (чи сюржику, за слушним визначенням Галі-Діди Стефановської, яскравої прихильниці пост-лемкіанства). Або піфагорійність інканабулізму, по-простому кабалограманевтики, що, по суті, є різновидом дерідіацієвості строссовини, кастарізацією гіпотермічних пасофів, компіляикою, деросінантування переходить у примітивний санчопансизм. Катехізарій є одним із різновидів ірреалітивного текстографізму. Ірреалізм! Так необхідний для сакралопітеків. Репро-ретурнальність яких вже вичерпала навіть межі карманези. Де, образно кажучи, п’ята колона породила вже шосту, а на підході вже й сьома, якщо не запобігти позамедійній кодоментальності в межах, звісно, паракондинальности. Бо супорти універсетоми, її дистуроосксивність, її реферофіктивність, викликаний нечуваним гетерогезисом, дозволяє неабиякі гіпротезарні соціономії. Відсуттєвість доратики в інформемах є стрижневими генератами прецеративізму, маргенотиїтивізм інтергрантности призводить до сактурології нечуваної тропоніміки, звідкіля й її психозалежність, з її невпинними наріканнями на брак термінології в галузі позначників. Контенуарій акропрози, аскезотермія її в межах енантропії зумовлює й некрофемінізм унітропії. Метахронність якого автентний макроментальним автотентуальним автонаціям, висловнєвість котрих є нічим іншим, як автохонометрією. Аутокефалізація аутодафіанства як межевого вияву риторогіпотевтики, клішованість, мовити б, шор, протопоетивність воканабулатів, знакозначущість письменноротацій, які є мововимовними і подекуди мовленнєвозалежними, отже виявляють квадрологізацію субкодоаного богоборства.

Діеклектика міфо-містичного мистецтва, сертифікація міфо-митців в плані пріориттики зумовлює вартіснєву інформазу на маргінесах вияву проявів індульгетики – справжньої паратрагедії, бо предфігурація автофагів парадиграфічної ієрархоструктури дискусо-дистпутивних дискурсів, граматомодифікують ідіомостилістичну позалітературу. Морфемуючи таким чином полілінарновічно деструктуаріії протопостмодерні, ба, поставангардні категоріалії. Онтологістичні травестарії модемоментальних пастишних гротесків пропедевтуальних категорій не є категоричними, як би того не прагнула алітературна проза. Тожбо позадистанційовані динамокультури культивують в самоінродононінфративні межитекстуарії, кронвесії яких спрямовані на авбсурдальність, а не абсурдність парадоксики. Речово-подієві сенси знакоспорідненостей, аспектовимірність міжтрадиатикування міметично-мімезисових унтерлогосхем зумовлюють лише поліполеміку, гамлетиантність якої є, зрештою, позазнаковими комунікаціями. І нічим іншим, як псевдорепертуалізацію мовленнєвих трансмодуемних, чатово-часових логострем, тобто різновидом комеїзму. Міжмедитативні бісенсуригми, транімітація стратегосинтаксичних філософем, герменевтоцентричність, циклічність, верменеєрського типу бувають симуляторіями прафрагментування. Дехто вважає, що монополіфонія в плані паалельногії котрапункції і породжує гештальт-лейтмотивіки вислову. Хоча мегареалізм футурованігмації духу топографно, навіть тропографно не збігаються з реаліцивним реалізмом. Релятизм якого в жодному разі не є тотожнім афро-польским виявам, не кажучи вже про поліські. Контактизм – це ще не привід до інтервенції. Центронація таки є симуляцією, а не стимулом. Кліше-колажна пропозитика дійсності, метаконтекстність квазікриптів, подієментальність стереочуттєвості і його бінарна, знову ж таки, діаеклектика ні в якім разі не преподентують паратаконічних герменограмних гендеро-розбіжностей, адже почасти симбіокритицизм паратактоніки і її зсувів, радше – шліфів створюють міфемореальні архези. Семанто-семіолого-семіїзм! Бриколажування інвентрики, міфеми автетики гіперфонем, атрибуарність генетозначеннєвости, екводуальність біполяризації є підставами для сенсу ариаїки. Чого вже ажніяк не скажеш про іпліцентризм міфофагів статистикозованого закону малих чисел, справжнього інструментарію значен набельної наратуатики.

Частина II-а, розділ III-й.

Серафіксуарність структури посткоду та структурорелятивіка рецепту тропо-контенктости несумнівно атрибутивні стосовно універсалій автотематогенних промокомпрів жанрових норм, а, головне, біонормативів. Архетестуарність же їхня у відповідності до пртогенотипів є сутністю і суттєвістю означень-означників (понять) змістологічного апарату нон-корпулентности вібро-хвильових вимовних а також графемних утворень. Гіперсенсибілізація каіноміляцій формат, не є гіпербореїзмом, балкано-карпатська вісь у залежності від албано-балтських термінологізувань і їхня адептуальність стосовно балто-байкальських, є нічим іншим, як штан дартеризмом еврисдикцій бактрійсько-согдіамської спільноти, енлімігації її сервіорики буття.

Намагання ж еквілібрувати хрустикальністю, яку часто плутають з нуклео-вимірними ланцюжками академіка Е. Мацишевського, телегенез прозопоези есперантозалежними тривимірними інферналітично просодорними феноуменамами та іншими артефакт-тенденціями, векселеризація, сказати б, каральними акзезарними андромаскулінними ордерами угро-фінізації острагального типу, карменізують таки сакруарієм гріхозалежности трікстеризації оточення.

– Контрапунктивність таких тропів, поліфонічна альтернатива їх, гематогенні синкретики просодій, оманлива медитативність за рахунок спрощення уяви, аполонічність діонісієвого типу – усе це складає інтроверсії атрофоїки епікуріального атрофеозу, – скажите ви.

Але ж архівація подібних боуваризмів, конструтика дуального синкретизму ортодоксальних тропонем є, зрештою, ентропезою геномізації архетипу. Ойкуменічність же секляритивного постулату в царині колективного несвідомого призводять до атрамодихтомії. Де інтернал реутилізації футурологічних морфоманій, де карма і покара взаємо від’ємні, сказати б, лоботоміюються в шерег лобачевсько-евклідичних алгоритмів.

Мефістофеліанство і епікурійна падрефагія Едипійового взірця просодично, сказати б, епографічно належать до певної псевдоантики, бо в тому світі воно не було проблемним, принаймні, генетеазисно, генетарність бо ранньоантична урбо-урборума створювала, звісно, певну просодику, однак не для урбонавтів. Цей своєрідний комплексоїд Фенікса візантуабельним є в межах бізанціонности, які спільно колоритують в передньовіччі раблезеанським вектором, мануабельно знову ж таки осягаючи веселу матерію за тестурою, ба, й за фактурою. Штаби рефлекторики ніяк не належать до яхвезіотики, бо тора не є риторичною. Еж оліамо-просторові кібуріанські септуагійські декуматори створили свою базилікабельні агороцентристські етруарні, етруськоподібні менталіанські прошарки пассіонарства. Зейгестаріанство, навпаки атрибутує до титанофобії, то ж агротизація монофіціює до середземно-басейнозних фімістоаскез зоре-астризму, внаслідок якого іудіанство не слід плутати з юдейством. Подібний антикваріум є наслідком лише гормоно-гармонії, яка зберігала свою сталість, незважаючи на монадність втручань. І навпаки аргонавти не стали гормонавтами, хоча багато з них робив такі спроби, зафіксовані бодай міфотопографічно. Ранні аверіанці антіохійського кшталту сповідували, таким чином, синогйко-ейкуменізм, однак харизоелефантизма породила лише біохтомію. І це незважаючи на виразний панлелегізм. Сакразіанці ж навпаки, канелюрували обширами еліно-еліто пойнтійством, використовуючи самократію, вдаючись, сказати, до піар-компаній тетра-театру Солонівського починання. Тут би ще й згадати кіфаропалестріанство зомоморфемного фетишу, лікеєтрофні вияви якого піднімали з насиджених місць цілі орди шумесіконтидів, однак геліопонтида скеровувала абсциси азимутів у зручне лоно водоресурсу.

Ікубанарій як концепціанство ставило зіккуральну мету, гелліопонтида ж успадкувала лише гелонофагіантризм. З настанням піктогруму таки інкунабульці здійснювали тиск на сіддакенійців аркаїмського взірця аж до меж марадозму. Протоаріхи, тобто староінгульденти не здолали меж армавірики, бо на заваді став укорінений дельтооракулізм. А також дрібне парнасіанство, яке регенерувало в касталіїку. Отож первісне жерціанство відобразилося в герменевтизований секулярій з його піфозними футуроміракебельними метафорсенсориками.

Схологізм, навпаки, спокутував давній сукуборій, конкуруючи з конкубіційними пориваннями, сліпогомерівські тропи – ось найкращий пізній вияв його. Анти– сманіти таки здолали гноскосні гінекоандронні поредоподібні нікооцентричні аспектиди, ставши на шлях таврокатапсизизних баннеріад.

Плюралізація насамкінцевости індивідних препозицій, еклектизм електуріату яко інклектика амбітивних поетик ницості, ба, теренів царини вінценосности, вибіркуальність тривких, тривалішуальних тривіалізацій оксоїдних системно-інституційних інноваційностей кшталту деосинкразійних маргіаналій, аксіологійність суттєвісних відсторонень, інклюзивно-залученнєвостей в окремішності, ачей, відрубностей відчужень, безсумнівно, етно-етичні. Позаяк карнавалістично-весела матерія, ба, матреріалізм, незгуративно містеріалізуються в цикли містичності містечкових екрозогез.

Бо існує ще й весела рідина, захланно пересукувана із аскетичними поставами розумово-міркувальнєвими парадигамемами евфеміністично означуваних, підтематично означених спонукальною дійсністю визначувано перелицюабельністю наопак, радше наверле, що утворюють трансверсії, актуалізованих зовнішнєвою прозорістю прочитань, теоро-проективних упривілейованих в дискурсі прагматоїдних інтерпретик антипросмодичних з набуттям буттєвого статусу дилематики, а також скрайність мешканнєво-мовленнєвих житло-мешканнєвостей, ба, обскурантативністю хуторянства. Відрубність якого, певно, утинковість географо-азимутальна, питаннєвість міркуабельна, ідеоліптичнисть ідейності ідуайности, метамовна мегалексемність інструментарію вербалізації а також баланс між терміном та означником – усе це вкупео і зосібна складає що? Лексемантричність! Атрибуабельність засадничарства, висловленнєвість генеологітивностнєвих гон тла дихотомії дифтонгтерабельних (не плутати з дихтиотомами), їхня фіґуративність трафаретики – все це складає процес укорінення монадійних інверсор-дотичних (за Б’юргнк’єрберґстромом) права першости, яко девлуоратиної юрисдикції екслюзматики первісного рівня дихронного та одиничного висловлення. Модель же антибазовости, антифундаментальности, позапідваленнєвість модемосталості, доктринальність дистилято-визначнєвостних і суб’єктно-субстативних норм є спонукою до контекстуального пізнання. Тим часом як тоталізація в плані гемогонізації інтеркстуальної частини голістичної теорії табуляції тотемуваннєвих закутих структур, примат цілого над частиннєвим, емпіричні гіпотези реконструйованих сегментем Дерези, яко американізованого продукту археоґадеґґерійського проекту дестроубутика пост-Арістотелевої поетики а ще метакритичні закиди Ґуррґардта, система відсилань якого рецептвнуальної естетики в статусі текстарію в царині мегаметавислову з її умоглядними версифікаціями, екзегеза аморфез є елементальною, а не елементарною (за Менделєєвим, не плутати з Мендельсоном).

Зокрема радше, аніж почасти, властиво індуль гентність, власне, є припущене вістю в плані значущості усталеннєвих приоритетограм детермінантів є жалюгідним ароїдним скімленням. Конститутивне і перфомомативне в керунку референцій, позарефлективне в дослідженнях метамфізчної опозиції, означеної опосередкуванням термінів присутності (підкреслення редактора) позірно фонометричне і поза логодифракційністю спонтанованої системи позазначень – усе це є лише надбання герменевтичної геометрики тропофермем постго– мерівського типу.

Етносуальне мистецтво парафрази, пояснєвість її інтерпретури з точки зору сприймача, іманентність саморефлекторної екози. Дотепність! Ба, навіть влучність перфономативного рівня, тривіальність як уособлення еверістичного аналізу, евпорія її атракції прохінезація перформо-диструктивного рівня зауваг манихеїзму, яко чинника неопрагматизабельности – це не що інше, як мінезис засадничости текстуарійної об’єкту, який вдало суб’єактивізує часово-просторову бінарність позавекторної теорії Мацишевського-Логозинського у пірсівськоріффатеріанському вияві. Що наріжно сигналізує про неальтернат Балто-Алтайської вісі стосовно Урало-Сахалінської, а звідтам вже до Усурійсько-Єрихонської. Ідеологія останньої (не плутати з іудеологією) є інтерферативною атрибутикою емлісцитикою пресу позиції ідіолекту міжвідмінникових тез із алегорією міжтексту та проміжгафемевтики. Аутоскреабельність класичних поминальних мотивізацій, опосередкована контатиніумів, почерпнуто зі соціолектів канону.

Постдеструктуалізм інтерпретаційних практик, міжтекстові їхні алюзії, стандарти версифікації як інститут, експерціанізматичний семінар якого реконструює, власне, і декштальто-предмет оного. Адже філософія пантекстуалізму не вичерпує андертестуальність міменуозисису, бо опосередкування властивостей філософеми в позиції інтерпретези тезуарично плюразивний. Неодноморфемність, прекубінат епіфаній пастишіанства, риторичність з’ясувабельности спроможні фрагментува– ти й навіть еклектичні концепти.

Пошуки універсем завжди були ознакою салонної культури, чия методологіка потребувала щораз нових віднайдень статусних апаратів, донедавна уможливлював мовленнєвість сказаннєвости. Багатьма своїми оглядами ключово-наріжними, понятійно-термінологізованими сподвигли цілісний суб’єктно-ворохобний іменний термінарій інтертекстуальности, зосібна, плюлюарій. З огляду на значущість царини міжтекстовости дискурсивного диспуту з приводу формалізаційности префіксації, лейтмотиви лейттексту в пошуковостях взаємо виключеннях, радше в взаємо вилученнях контрапункцій, позалітературні зумовленості словосполучень, узалежнення їхнього стану й характеру, насамперед (а не насамкінець) підсвідомості у ролі надсвідомости й сприяли окремішності запозичень.

Антикосметизм сказаного ще й засвідчується полісеміотикою самітніх спроб емпіреїки, як було вже зауважено, ойкуменського взірця. Поступова урбанізація якої антигендерно впливала на фемінізм, як антитезу до вищесказаного. Чи може існувати герметосексуалізм – ось наріжне й начільне питання. Панандрогоїдивність мислення, екзогенетивні вияви категорій апріоретики, припущення доктринерських нарацій статурності з його нібито бінаризмом, екзоцентричність метамови суттєвостей енклітик, субсанційність рольового поділу із наступною сакралізацією оного в плані метаматеріалізму, матримонізму, дилема теорії, яко системи, сингулярійність інтелектуальної безпеки – ось підвалини наступної діазокритичности. Бо ієрахотоніка екзилю а ролі ойкумени ніколи не породжувала нічого, окрім пропедивіуальних первинних репрезентативних протописьмових одиниць.

Архиписемність структурної ергономіки же навпаки створювала свій апелярій версифікацій, діакритичних, але есенційних. Тому так звана математична лінгвістика зайшла вкрай, не добувши кінця. Мегатеоретичний рівень логоцентризму, його констативи – це ще далеко не перфомотиви девіалентного знання, локалізація якого пертолектує енергетику знання.

Інтуенція! Ось що могло стати гаслом паразитарности ітерабельних суб’єктів із неминучими їхніми умовивідними патріархатними наслідками.

Посутньо інтерпритантні імпіляції буквального запису ієрогліфікувли до реферетивної граматології. Таке тяжіння пояснюється тим, що дехто розглядає тату аж яко первісні спроби осягнути й усвідомити можливість тлумачити графеми спершу на рівні фізіологічному, а вже потім ментальному. Посутньо стерилізована імплікація буквальної мови, а не преференційної, породила граматологію, де седименції буквальної фонеми стала копуляцією опозицій, монізм якої зумовив перехід від стерео сприйняття до моно. Однак спроби білінгвації на наших теренах є наслідком бі-головости державних ознак сусідньої країни. Програмованість такого типу є застереженням до можливості трипарної мовної ідеї відповідно до нашої геральдики.

Лонгізм, адогматичність якого пантекстуалізм ніколи не заперечував протоном, породжував дифракційного типу апорії абсолютивної пазуарности значень, бідисперсія сенсу етики гедонопрагматики є змінною кривою прищеплення знаковості, де знак є означенням, що зумовлює самосвідомість текстів за спроби самопрочитання. Що водночас породжує велику ілюзію самопізнання, що ще раз підтверджує просту думку, що ейкуменіка має буди екуменічною. Бо не існує паралельних світів, а лише паралелограмноїдні. Епіїфіка яких простежується суттєвостями додереконструкцією органічної сенсуабельної зайвини, процесом, притаманним будь-якому щабелю пізнання.