Текст книги "Яблука з райського саду (збірка)"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 22 страниц)

Нас рятує й те, що гіпертекст ніколи не стане мегатекстом, еж ваканабули є тезуаристичні. Гомологійне світобачення із його безоглядністю на модальні логеми деінде автотематичні. Коненумінація такої позірної сталости ейдомінологійна за своєю суттю. Полікодовані неупере– дження дієгетричних унівесумів, окремішність відрубності емплікаторів – це не що інше, як креатиніїзм. Ба навіть копірайтивізм. Це яскраво підтверджується й пост-соцреалізмом, незважаючи на його нетривкість та короткочасність. Нефікативні його нарації, сказати б: скріптабельність фабулярства, володіння псевдодосконалою, бодай і позавласною тотемабельнісю – цей феномен можна назвати «феноменом Лукаша» із «Лісової пісні», (не плутати з Миколою Лукашем, чиї геніальні переклади засвідчують цілком протилежне його осутнення).

Умотивування монізмічного редуплікування континуаретики гутенбергівського взірця, інтенції засадничости сталої детермінонації, семіо-семантика якої прагне усталених та інерційних домовленостей, зумовлює лише онтокриптичні анахронізми. Бо ж імпланентна трансци– опція і її парадигмальний анаменез, безсумнівно є метамовним аналітотропним топосом.

Пункт IV-й V-ї тези.

Феноменевтика омононітних дисфункцій формат, діади історизації мномонезизу, автоструктурність початкового раціо є позамагізаційною дисперсацією. Хто не згоден зі статусуйованим антисемантизмом, з його наріжними, ба, кореневими конотаціями дотеперішніх ас– петез, не обмежений в цінністєвосних імплінтарних поновленнях. Амфібретика останніх доводить екземпляри– зацію силептично емманентних антиномізмів, антиномічних сугестій буття поліпрагматичних шрифтів. Такі маніпуляції парафразитування ними силептизують регулятизми постментального тенденціювання. Ретрогенетика розглядає такі утворення як тенденцію до метанорацій, інстиційних метатропанами автотелуарних стандартів.

Статус сарбінарію мотивується тематизоїдами. Мімекритичні алюзії не мають стати їм на заваді. Також сюрфікціонізм постсвідомих проектованих сенсів, відверте фабулярне доктринерство, намагання затушувати перетлумачення футуро-декадансу, партиципація його рефлексорик, і, зрештою, канонізація триалізму, тобто сумірної трипарної модеміки вже ажніяк не гожі трактуватися яко тетратонічні плідні епітеміологування. В той же час засуджуючи їх не як спробу гіперсенсибілізації, а як надання гіпертексту ознак мегатетивної тропности.

До того ж парафенальність доконструктивних енгар– монік сприяла паратентиці, особливо в Інтернеті, експретитація якого трохи порушувала значуабельність останнього. Де власненнєвий контакніум гармоневтичних псевдорецепцій створює безпосередню аулізику, аулізивність якої причетна до позазорових архивізій, цитуалізація чиїх посилює тлумаччеабельність. Безпардонність же континуарію, значеннабельність інтерпретузи, суплементарійність подекудичних просодик є безсумнівною. Цитуалізація сакруажу почасти лище є сакуральною. Зважити, що додеконстризм з його підхідневістю до інкубалярію з огляду на парасекляризаційність моделі маргінестики фразуарно оминнанєво не дотична до топоніміки археоморфем, бо парафрагмема опіній устетики етносики фернальдигідних топосхем із їхнім суггестоцентризмом викликають ріжні наріжні постсубліматики, й не більше. Таргентабельність же модемотропних галофосгенних авторетричних методонімік, ба, методевтик, радше апоретичні до радофлюних самофлексій, аніж, властиво, ротаційні судженнєвості. Тим часом як метонмація лібідоморфних ораклувань, імманетизація інтелігабельности дискурсуазного імпірокреатизму, є лише окремішньою ідіоматикою відчитаннєвих деконсонацій. Спектрумність останніх позбавляє інтерпруарних міжмовних, ба, між мовленнєвих догматриць, евпоризарної за своє сутністю, триморики. Така беззаперечність атраментуарних утворень кінця-початку новітнього часоконтантного буття визначає усі напрямки frotphezysu (за Кознарським). Надмірне ж манихизування, суттєвація домінантичних ієрихітез, інтерпритура зайвих автосенсалій зумовлює винятковість самосемітизаційних, на загал, ріжних каденевтик, уноциклічних деризуарних десидментацій.

Додати й ідуатизм ідеотропних сематозик, синантоїчного за своєю суттю пропогандив із неминучим логоцентризмом, що сенсорично полісемічний яко внутрішньо епікулярійний, чий поскрібентус ще доенлілевих епох намінатизованих тріадозних натамінатизуючих сансесурних опосередкованих позірно не є доадекватемою. Натомість позамодернізм із його наступним позаструктальним гегемоноїдним міжтестицизмом прагне стати новітнім неопласицидом по суті, архентотичного змісту.

Такі маневри гото-німецько-германських дойч-векторів (не плутати з Дейчем) із наступними його мімезерними автентариками є черговою спробою платонізації аристотеліки. Архантоніка такої пасиантратики, центроневтика усіх аморфогез та неминуча екулапція руйнує усі апостолізації ойкуменарійних позицій аріазного штабу. Тож прагментуальна епоха ретровізних бальзамоністичних, сказати б, демуміфікацій торує шлях лише континентуальним одинатійним азимутоабсцисам.

Чия протомедійність герантивацій з точки зору доцільності, ачей доречності, слугує ніби доказовістю стасуарію, як було вже сказано, унтертекстики. Таким чином транссенсуарій каноніки, її враженнєвість, алюзорій пресупозитансу, а також дієвість наріжних категорій, ба, посттекстовість позафабульного лінгварію, тобто міжсюжетність позаконтиніуму наближеє нас до передвокалізації дифтонгованих двофонем (за Шурце). Відсилання ж до потужного необахтінанства з його поняттєвістю урбанорустики, нормованих нойєхазуарик та інтерпретики енклітичних експланцитно фрагментуються в контексту арійнавтики.

Ото ж вартісність інтерфлюренцій, тобто презумпція універскоду та атрибарність фрагонік навертає нас до диспуто-дискурсивних царин. Таки оснащення орнамевтики з її штибо-атрибами йохананстуючих ідоклектик доводить, що підповерхневість андертекстів, де пласти прошарків дифузарно підтекстуабельні є нобільні: Тому що позатекстове тло притаманне інфективності розвинених інтуїтик. Що підтверджується й анальфабетрикою сократівських сакруалій. Аплікатурна алегореза, добуттєво-прагмативна, породжує алюзарій інтерпрету ричного типу. Одиниця елементуалу не є наріжною жанровою апологтатрикою, бо ключева чільність вібративно дотична до калеромстатики.

Параграф VI-й а глава VII-а.

Соціолектика критеруальна. Еклектика посилань до клішетипізації передбачувана. Нонцитування з її традицією максузимів – не що інше, як почерпнутість значеннєвостей типологоасиацивного архемовства. Варте уваги й атракціонування канонивних, потенційно інфернозних дифузувань в пастишну умозорність, тобто в менталопошук. Автотемнитцтво, інваріанти правил, норм, систематизація ознаковості є опосердництвом лінарних ідіом із її непередбачуваними вузелково-шнурковими прописами. Таким чинуарієм пропагевтика латентних ідеологій є конструктом пермануальної ідоло-ідеології. Сказати б: ідолології. Тут міметричність мімуазису рефрактонує до, сливе, реперів фактографіки (за O. Stusenkom). Фактуарій тут радше наріжний, аніж поріжний. Грегоімперації онтуальні. Засадничість аспектів нефіктиративні. Панартикули цінностно іррабеабельні, бо зумовленнєво прозитарні, з виразними парадигматиками філософем. Базові караторії концепто-утилітарні, ба, дійносноттєві. Позабуттєвість їхня очевидна для кожного, хто мімелітні трактики стратеграфує, неначе перфомовну течію. Пізнануальна ж стратегія полягає статусаництві опосередкування семіозису. Чиї бінарні опозиції полісемантивно тергенують убік аксеросунків калькування. Критеріка бодай будь яка – нараз відсутня. І що? Контремінантність перегуків кодованих коренево-дотичних фікцій фіксовано бароково-ессейні. Таким робом антиверсум прототипцій гучно прогнозують до архівотекстів, не завжди мануабельних, чи, бодай, атраментуальних. Остаточна довільність яких означниково-модемнуйна. Архітека реферури, як то кажуть, не кажи чіз, а кажи шиз, тобто шизотека базових пронормових присутностей, аспектика рівнів із її механізмом відсилань і посиланнєвість онтологосів царинизації інтенкративних обширів, розуміння аративних епістоматик, – все це підстави альтеркратики, зумовленнєві аратації чиїх припозита– ривно додектофонивують в засади мнемезизису. Клітемнестризм! При чому засадничо преприрогаціюють дієгенезис кратиліанського взірця, де наративні секруалії корегетні виявам субсаінату, ібупрофенні за своєю виявнєвістю. Репрозорій же різновидно-автотелічностних позародових, ба, догенетивних зв’язків, врешті-решт витворюють уявний бриколаж віддео-візеорунку. Переутворення останніх не є остаточними, бо ж послуговує злиттю процепціям, тобто перцептор-рецепціям Галілео-галактизму відцентрово-солярного зооморфемного поставання.

Брак чи недолік карпуляристики, відбір цитуарики соціонально гештальтують додедоконструктивним даруїзмам. Дедроіманація панромату піфіонарію ономастарних візій з її ґешефт-психологічними виявами протоюнгістичних соціонумів, аркиди дедуарик та плагітарій декорацій алітування усіх рівнів платонодеридансу, це прифохваний, зрештою, альтруаж індульгенетики. Аскетрономічні глосарики ©значеннєво антибіального штибу канабіогербавтичні за своїм походженням інтерфейсуально директерійні флопсофалістичним альциїдам. Унтервертні софтсофіїзми є нічим іншим, як прихованими пропейритиками. Отак еґзальгеренні-рецибінації енклютують також і до малтимагічних систол. Систалізм яких передбачає, безперечно, в свою чергу герболентні екслетарні вияви файномени дорматричні флешмобні вияви дефініцики. Категоріїка ж фотоморфік акриловид– них нумбероїдів іменнуально делетромні до мирно-лактозо-молочних німфорусальних фістаріїв. Гетерогностика поепітично сабантуальна, конфідетика останньою не є нарантуабельною. Обшири календродрому, ентерити операторіїв ентербальні, тесточіпування свідомості з її імейлірикою мезин-молодовського напрямку складають своєрідний операторій. Адже пейджернальне пермитрування едітромативного містико-мистецького взірця та її ріплексії, аутлінгвують лише про одне: фулскрайберізацію. Фулітли також бліцклінарні, ортонативність їхня беззаперечна. Булеттаберно було б зауважити, що нумбератоніка секуляберативних упадевтик, мувізми її ритуалів, компенсевтика конфідевтик, локціолокузм опційонерів клавістично недоторкані й до цього дня. То ж нехай хризамон аспектиди харизмодисонантні їхні урайвінтації брейкмотивно поліфонують у конторатику. Такимотизація глосаріїв не є енд’юкатикою екзильтатпозірностей. Візарди форсмулядів з усім їхнім арандажем а такох швіольтотип каплюкії – це наслідок діяльності антигендерних транс сибаритів – і не більше. Кацаплюзії бо реплетик не є формати дою швайпольтівських перев’єтик, піктруаж останніх доводить психіатуру маскуляріїв, позаяк респектика стрейчапогаріїв, тулябаторум матрифікації дефултних норматик супроводжують невпинні сканеруабельні сервітури. Сетаптика позапревіантних іменнітів є ейменлітабельними. Гормонокради пересли в крадіїв генетичних, а оракуліптичні піферіади тим часом створювали свій опцінарій, здійснивши демонтаж петрогліфування, виявивши між діадою інь і янь несподіване ень, такий собі тридуадний діатеризм. Таким чином омнеамекулітичні атраментарійні доколумбові, ба, догутенбергівські геометрики перекинулися аж в царину герменевтизму. Подрібнивши інстинткулярій інтуїтоїдів мольфаризантного типу па простих максулантів, довівши антигендерність гетеро-гейшику в стан, знову ж таки позагенетичний. Сенсорабліка наріжневих хардорних айфонік за своєю сутністю є кракофологічними, піхтократність яких доводить, що відтягневтика від сакро-кіфішних харизмем є заперечабельним не лише протошумероїдних графомен талік, але й натурально виразним іблісісзмом, з чим хочу й вас усіх привітати, мої любі скрібемо-гармонавти.

Шукати логіки

Палало, інакше не скажеш, люди злякано тулилися в кволий затінок, його було замало для такого дня, лише одна людина, а це була дівчина, не ховалася, а йшла посеред дороги, нещасну людину під сонцем видно здалеку, але Толю здивувало, що це була Настя.

Коли він торкнувся її руки, вона захотіла заплакати, тобто не рука, а очі.

– Ти ж все знаєш, – шепотіла дівчина, щоб ніхто не чув.

– Знаю, – збрехав він, бо лише чував про її любовну травму, але з ким, навіть не здогадувався.

– Поїхав, навіть не сказавши, а просто покинув речі, уявляєш? Хіба люди так роблять? З людьми?

– «А з ким же ще?» – мало не злетіло в нього.

Долоня виявилася вогкою і це його вразило в такий спекотний день, що плакали пальці, а не очі.

В будинок не зайшла, «я задихаюся, розумієш?» бо в садибі була непогана тінь од яблунь, доки Толя бігав по лід, вона встигла поправити зачіску під капелюшком. Притулившись до холодної склянки, вона шепотіла в лід, і несподівана пара злітала її словами:

– Він покинув усі мої листи, уявляєш? Як це можна?

– «Люди й не таке кидають», – мало не вбовкнув; він і замилувався її кучерями, коли він торкнувся їх, вона прилинула йому до плеча, воно, враз стало вогке, сидів і просто чекав, доки виплачеться.

Лід у склянці давно розтанув, а сльози ні, школярі крізь гратчастий паркан здивовано озирали їх, бо ще не вміли як слід плакати.

– Тут школа поруч, – виправдався він, – але коли уроки кінчаються, то спокійно.

Поцілував пальці, руку, радіючи, що сльози втихають, торкався кучерів, і, здавалося, вони від дотиків сохнуть.

Коли поцілував шию, дівчина напружилась, озираючись, хоча школярі бігали в футбола, їм було не до цілунків.

Нарешті зітхнув вітер, гойднувши відблиски полотен, одне зісковзнуло з мотузки і лягло на лавку.

– Це в тебе такий солярій? – крізь сльози зиркнула навколо.

– Полотна відбілюю, – почав він пояснювати малярські технології.

– Щоб були, як плащаниці?

– Еге, – погодився Толя і огорнув її тканиною, її досконалий дотик враз заспокоїв. Так, що її, нарешті осяйнуло:

– Це він шмотки покинув, щоб мені життя не було... Ти уявляєш, я щодня їжджу жити у мами?

Він мугикнув, бо почав цілувати кучері, і вона вдячно притулилося шиєю, смаглявою, ніколи не одбілиш, тіло татарської князівни, шовкову, як таку можна покинути? Хіба що покинувши все, бо така шкіра – це велика відповідальність, тут або сюди, або туди, вуста шукали щічку, школярі буцькали м’ячем, Толя посунув сувій і геть затулився ним од паркану, відблиски тканини соталися крізь капелюшок, досконаліші за нюанси Джотто, та, ба, й Веласкеса, губи торкалися дива, воно тріпотіло, запеленані, вони обійнялися, «ні, ні», вона ж не сказала «не тут», не сказала «не так», спина зросилась, але нещастя не відступалося, хоча присутність чуда біліша, ніж полотно, яке вже бралося незримими фарбами, натрапив на трусики, вона не пускала, відчув вологу «ні, не можна», не наплакала ж вона туди? одштовхнула, він знову взявся за шию, у вушко, «ні, ні», благала навпаки вона, але, знесилена горем, поволі м’якла, Толя й сам не знав таких поцілунків, живіт її здригався од вуст, «ні, ні» вологість робила тіло смаглявішим, «тихше, – благала, – груди боляче», «коли?» міг би подумати він про груди, якби міг подумати, устиг здивуватися, куди подіти губи животом, бо вже не тямив їх, одсовував язиком ногу, сльози, знову сльози, вона хапалася рятунку, він не давав, вона безпорадно відкинулась у сувій, перекинута склянка текла в тканину, і він роздвигав, доки досконало огорнулися, обчепилися, зійшлися подихи, судомисто хапалася за нього, плачучи, лавка вже виходила із пазів, небезпечно гойдала, тягнучи мотузки; вона боляче вчепилась у спину, але він не відчув, утрьох зійшлися, вона рипнула зубами, хекав крізь стогони, лавка стала млосною, пази ходили, навколо совалися сувої, мотаючи сонце; доки капелюшок одпав і вони вобох озирнувшись, дивувалися: коли це вони поскидали одежу?

– Джотто, – шарпнула цупку плащаницю.

– Веласкес, – прошарудів тканиною він, зминав, нітився, що так легко скористався з чужого горя.

Йшли, махали руками, бо намагалися сміятись, Толя знав, що її не одпустило, як вона не вдавала, навіть розпустила волосся й стала геть загадковою.

– «Врубель», – прошепотів радісно він, бо нарешті збагнув, що вона «Царівна Лебідь».

Внизу під пагорбом на спортмайдані, скупчилися тисячі маршруток.

– О, дуже зручно, – мало не прохопився він правдою про вдале сполучення між ними.

– Ти про що? – одкинула волосся.

– Ти можеш їздити до мами.

– Хіба тут є маршрут?

– Глянь, скільки машин. Ясно, що й туди є.

Вони спускалися пагорбом ковзькою травою. Несподівано Настя стала:

– Ти ходитимеш в мою бібліотеку?

Толя насилу стримав щастя, що зможе бачити її й там, приховуючись, він шепотів:

– А можна?

– Ну, ти розумієш, колеги знають про мою душевну травму... тому я скажу їм, що ти фотограф, ну, що ти інвалід.

– А чому не художник?

– Ну, розумієш, художник, люди всяке подумають.

– А про фотографа не подумають?

Вона усміхнулася:

– Ну, фотограф же – інвалід...

Толя не став шукати глузду, так жалів її, що закульгав на обидві ноги, крививши губи:

– Людо-оньки, я інвалі-ідний фотомайстер, я прийшов зализати Насті, – він похлинувся, – зализати глибоку душевну травму!

Як вона пирснула! Що вони впали з косогору, котилися навперейми з капелюхом, реготалися, доки не відчули, що одпустило.

Про Петра

Одного такого вечора він пошкодував, що він фотограф, бо це була, фактично, пітьма і тому зняти Ніну не було ніякої можливості, особливо такі очі, які відсвічували ніччю. Змоделювати таке освітлення не здатен жоден павільйон, але не про це думав хлопець, коли цілував, а про кукурудзу, бо мабуть була несвіжа.

– Недоварений качан? – майже вголос сказав Петро, бо відчув, що дівчина думає приблизно про те, зусиллям стримуючи бурчання живота.

Схили Дніпра стояли пагорбами. Ніна накинула за плечі рюкзачка і встала, тобто йому лишалося лише підвестись і щось говорити, аякже, бо вони коли не цілувалися, то балакали. Про капосну бабцю, яка підсунула нам недоварені качани? Про те, що він увіковічнить її на фото?

– Знаєш, Ніно, іноді я себе відчуваю непотрібним, – і щоб вона не подумала, що через неї, додав, – ну, це як буває непотрібен фотоапарат, коли суцільна темрява.

Він би ще й розповів про свого начальничка Рожнівського, який виживав з газети, просто з’їдав живцем, що вже й колеги почали сахатися, щодня по три рази сунув носа в лабораторію і починав про фотомистецтво, а особливо про те, який Петро в ньому баран.

– Дивні ви, фотоапарати, – усміхнулася Ніна крізь темряву, – увімкніть лампочку і все.

Найбільше вона боялася розмов про фототехніку, і тому називала бліц лампочкою, найбільшим горем було піти, наприклад, на пляж і здибати там ще одного якого фотографа і тоді сонце тьмяніло через розмови про один лише гіпосульфіт. А фенідон?

Ніна любила про природу; зараз її навколо майже не було, ніч досконало поглинула, слава Богу, крізь темінь проблиснув ліхтар і вони обережно, щоб не сколихнути мряку, рушили туди. На превеликий подив побачили перед собою обеліск на честь Магдебурзького права, якого колись російський царат надав Києву, попередньо його одібравши. «Чого він ще не оддав, попередньо одібравши», – нарешті подумав він не про Ніну.

Може б його живіт і перетерпів, однак ліхтар жеврів над туалетом і шлунок, не маючи очей, непомильно його узрів і почав змагатися з хлопцем.

– Іди перший, – кивнула вона убік мерехтливого світла.

Перше, що він там побачив, це суцільний сморід, який увійшов у очі хімічно. Петро ляснув запальничкою і вчасно, бо узрів перед собою калюжу, поверх якої були накидані камінці з поперечними дощечками. Вогник вгас, і тому негативом відбилася у сітківці геть оголена постать, яка завмерла в кінці коридору. Аби це не стало правдою, Петро хутко шаснув до кабінки, щільно зачинився і лише там наважився засвітити і побачив на верхніх стінах світлові плями – стіни в кабінці виявилися густо помережені дірками. Не встиг він подивуватися з сортирних світлоефектів, як додалися слухові – виразно почув важке ляпотіння босих ніг по глибокій калюжі. Холод стиснув хлопця ізсередини так, що шлунок забув про кукурудзу. Ті кроки підійшли, поторгали двері і причаїлися. Він затамував подих, кабінка також. Новий шерех змусив опускати трохи очі і він побачив ними, як в дірку на дверях усунувся пеніс.

«І знов нема фотоапарата», – з жахом подумав він про композицію, яка ще раз змогла би збезсмертнити фотографа Судека.

Бо сам надавав перевагу простим людським фотопортретам, однак зараз думав не про мистецтво, а про як звідси вискочити, адже дременути дощечками б не зміг, бо незнайомець, бігаючи просто по мокрому, мав значну перевагу.

– Господи, Ніно, – мало не зірвалося в нього, бо орган навпроти чимало бубнявів.

Наче Ніна змогла б допомогти проти маніяка, який налягав на двері, починав імітувати, розгойдуючи секції, «Господи, ганьба», бо тут не ухилишся бути забризканим, і миттєве рішення підхопило Петрову руку, та вхопилася щосили за орган, крутнула, неначе ручку в дверцятах, одчинивши їх, він кинувся повз дощечки на волю.

– Я б тобі не повірила, – зітхнула Ніна на далекий нічний туалет, – але мушу це зробити.

– Чому? – відхекувався той.

– В мене було страшніше, – видихнула вона в пітьму свою історію.

Про Гідропарк і туалет, бо він стояв на вигрібній ямі; Ніна була надто порядною, щоби робити це у воду пляжу й цивілізовано подалася до закладу, там було порожньо і коли вона сіла над ямою, то виразно почула знизу ізсередини кроки босих ніг по мокрому. Вирішивши, що галюцинація, Ніна не повірила їй, але. Знизу в дірку обережненько підсовувалося кругле дзеркальце в чоловічій долоні, оберталося, шукаючи ракурс, що на мить в ньому відбилося пильне око. Дівчина зметикувала, що в неї це од сонця і пересіла на протилежну яму, проте кроки знизу пролопотіли й наздогнали її, з’явилося дзеркальце в чужій руці, знову почало пошуки зображення, Ніна втекла з Гідропарку й більше ніколи не приходила туди.

– Як же він там у ямі, – намагався уявити Петро.

– Певно, босоніж. Ти мусиш повірити мені.

– Чому?

– Бо хто повірить тобі?

Вона зізналася, що нікому досі цю історію не розповідала.

– Треба б в ту яму гранату кинути.

– Ти що, і так спека була, – засміялася вона.

Зранку Петро почувався кепсько, хотів пригадати кукурудзу, як телефон покликав до шефа. На столі були продумано розкладені Петрові фотографії і Рожнівський завчено-недбалим рухом підхопив одну.

– Що це?

– Фотопортрет, – обережно сказав Петро.

– Я не бачу тут ніякого фотопортрета, – жбурнув би, але передумав.

Хлопець повільно набирав повітря.

– Ну, чому не портрет? Он ззаду й підпис, – намагався він.

– Я взагалі не бачу там фотографії, – крутив той зображення. – Де тут фото?

– У вас в руках.

– Де образ?

Обережно випускаючи повітря, Петро почав тлумачити зображення, міркуючи про те, кого зі своїх знайомих дружбанів шеф настренчив на його посаду, але з подивом зауважив собі, що якби той хотів звільнити, то зробив би це давно.

– Де характер, я питаю, га?

Петро завівся про характерне освітлення, яке формує зображення за принципом «мінус темрява» і ще багато чого балакав, бо фотографій на столі було чимало. Сумуючи за справжньою газетою зі справжнім головним редактором, бо ця, колись надто партійна, тричі помінявши власників, вирішила, що вже демократична, хоча штат лишився той самий – ну, може хтось колись із путнього видання помітить Петрові фотки й запросить його туди звідсіля?

– Де драматургія композиції, де філософія зображення, я питаю, га? Де професіоналізм? Та тут – немає простої технічної вправності. Га?

– В сраці нога, – мало не вбовкнув той, і почав провадити про гру контрастних сумірностей світлотіні та про зональну експозицію.

Це трапилося, коли Петро прокинувся в лабораторії, навіть не глянувши на годинника, збагнув, що проспав будь-який транспорт.

«Ну чому я весь час думаю про шефа? А не про Ніну?» – намагався викликати її образ, однак думки наверталися й наверталися на Рожнівського, хоч він ніколи Ніною не був.

Зрештою Петро поліз на антресолі з наміром, нарешті, дати там ладу, і, викидаючи застарілий фотомотлох імперських часів, несподівано наштовхнувся на пакунок з набором «Фотографія на емалі». Як і коли той потрапив до редакції, не згадав би вже ніхто, адже за допомогою цих хімікатів робилися кольорові фотозображення на порцеляні для надгробків.

От чим хороші унітази, то тим, що воду до них підведено. Ніч панувала в «Радянці», оповивши комбінат, а ніч, це найкраща подруга фото процесів і Петро завдав емульсію на сраній порцеляні, словом, очутливив нікчемну поверхню його, й ще не встигло розвиднітись, як Петро притарганив до туалету збільшувач і встиг зробити експозицію.

«Професіоналізм, блін», – почув, як сам мугикає собі під ніс.

Вже зранку чималий гурт юрмився там, черга стояла лише до однієї кабінки, дехто займав по двічі. Новина хутко облетіла комбінат і сходи затупотіли охочими подивитись, а потім довго не розходилися, смалячи цигарки та обговорюючи технічний аспект її, особливо висловлювалися численні здогадки щодо авторства, але гідної кандидатури не траплялося, позаяк старих справжніх майстрів давно не лишилось.

Доки не підійшов Рожнівський, подивувавшися спершу з кількості колег, а потім, як вони німо розступилися перед ним, даючи шлях до кабінки. Він увійшов, деякий час упізнавав, а потім гучний болісний зойкіт зрезонував унітазовою порцеляною.

Це не був звук відчаю, навпаки, захоплення: просто людину вразила, нарешті, досконалість форми, коли вона ізсередини, зворотна неевклідова геометрія під внутрішнім поглядом, досконалість портрету, не випнутого назовні, а, радше, заокругленого сам на себе, де погляд магнетизував, утупившись зіницями в зіниці.

Петро, ховаючи посмішку за цигаркою, коридором підсунувся до вбиральні.

– Що тут таке? – кивнув він до прибиральниці на натовп.

– Гівно м’яке, – вирішила та не коментувати.

– Це само собою, чого стільки народу зібралося біля вашого об’єкту? – суворіше напосівся він.

– Міліцію ждуть, – неохоче зізналася та.

– Міліцію?.. – почав лякатися Петро.

– А кого жі іще, як там один пуриц узнав себе у в унітазі.

– Не може буть, – знову заховався за цигарку Петро.

– Воно й і не може, а може. Коли його портрет у вонітазі явився, як живий і отако дивиться.

– Як?

– Наче з партбілета. Отако на тебе очі – як же без міліції? Чоловік же вусетаки. Хто жи таке видерже.

– То що він там робить? – кивнув Петро на туалет і знову затулився хмаринкою диму, бо лише він один на всенький комбінат знав, що таке фотокераміка. – Плаче?

– Якби ж. Роздівсь голий, біга, отако голий весь, біга. От хрест! З одежі тільки дзеркальце на ньому в його в руках, і він їм отак в той унітаз зазирає весь час; побігає– побігає і зазирає. Хто ж нормальний тако робитиме? Як тамо й безо дзеркальця все видко. Тиче й тиче його.

– Дзеркальце?

– Усь хрест. Може він їм од шкрябати хоче?

– Може, – сказав Петро і повільно рушив крізь гурт колег, ішов він так, наче по дощеках, підмощених цеглинами.