Текст книги "Яблука з райського саду (збірка)"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 22 страниц)

Чудо гріха

Ми, мабуть, не помітили, що перейшли на систему, бо кайфу почало не хватать, особливо, коли Деця перейшла з осіб кавказської національності на африканську, не тому, що в них ширка дешевша, а бо в неї почали стомлюватися губи. Й на горе біди там, під автовокзалом вона й попалася на очі батющі і той почав вмовляти:

– Шо пріді уво церкву і там покаяяйся.

Отак вона нас і заложила.

Бо раптом стукіт у двері, гучний, як ніхто ніколи окрім ментів у кумарню не грюкає і громовий голос баритону:

– Одкройте!

Наче в ментярський мегафон, що Вовчило навіть стрибнув з балкону, но чомусь не вбився, тіко вибив зуб власним коліном, коли воно невдало зігнулося.

Деця ж мовчить, що то її знайомий голос, і не подає при цьому виду. До такої міри, що я майже почав спускати в вонітаз ширку, признаюся, що ні, хоча потім сказав, що так і нарешті зробив собі заничку.

Корєфани подумали, що вже, бо почули гуркіт сортирної води і одкрили замок і яке ж було здивування, коли на порозі його побачили не довгоочікуваного «Беркута», а побачили попа.

– Покайтеся, – гудів він голосом кращим, аніж в участкового.

При цьому озирався майстернею, де довгий час нічого мальовано не було.

– В чому? – запитав Антон, бо він був з вищою живописною освітою.

– В гріховном наркоманстві! – була несподівана відповідь, бо Антона коксом не корми, дай тіко ці теми протерти.

– А в Біблії нічого про наркоту ж нема, – парирував він.

– Як це – «нема»? – хотів отетеріти од такого нахабства незнайомець.

– Дуже просто, бо її тоді ще на світі не було, – радів Антон.

Що навіть я подивувався такій простоті думки. Можливо анашу в той час продвинуті азіати вже шмалили, а от що шприця тоді ще не винайшли, це факт.

– Не може такого буть, бо в Біблії все є.

– Покажи, – була відповідь. – Якщо в ній навіть про горілку нічого не сказано, – видєлувався зі святої особи Антон. Бо його коксом не годуй, а дай краще повидєлуваться, доки йому з голови ще вся наука не вивітрилася.

– В мене нєт при собі Святого писанія, – намагався викрутитися священнослужитель.

– Дак тоді й ще горілки не вигадали, щоб про неї апостоли щось нехороше знали, – вставила свої двадцять копійок Деця. Вона як знала, якою бідою це саме для неї обернеться. Так, у жінок почуття передчуття дуже сильно буває розвинуте, особливо наркошних. Тому вона осіклася, а, може, й тому, що це вона навела сюди попа, який, виявляється чомусь слідкував за нею од самісінького автовокзалу. Чому?

– А по вашому, оте, чим ви колетесь, ето штото хароше по-вашому? Даже без цитат із Біблії? – Такий поворот був нечесний, тому що ущемляв права свободи особистості, де кожен має демократичний спосіб вибору, про що ми йому коректно й сказали. – Демократичний? Демонократичний! Бо ваш вибор только в том і состоїть, щоби насити дєньги преступним кланам, обогащая їх всємєрно й усіляя таким образом протіву чесних людей.

– Є й не криміногенні ділери, – сказав я, однак відчув у своєому голосі сумнів.

– Все оні начиналі, як не криміногенні, но вскорє всі бистро попадаються до паханів на службу, – задоволено пробасив піп.

Да, тут і вища освіта не поможе, бо, дійсно, всі ці самодіяльні хіміки хутко попадають на око блотним, а ті – не ментура, од них вже ніколи не одбрешешся, ті не почнуть марудити-судити, чи перевиховувати, а замочать для простоти.

Причесалися ми, помилися, де могли і приходимо у церкву. Посідали, нам батюшка втирає про покаяння.

– Якби це був надійний спосіб зіскочити з системи, то тут на світі не було вже жодного наркоші, – не здавався Антон.

– Бо путь етот не бистрий, а з іспитаніями, – одрізав нашу логіку піп. – Чем тяжолійший гріх, тим дліннєйший од нього путь.

Їх там в їхніх інститутах хорошо натаскують на такі диспути, бо навіть Антон нічого йому не вкрутив, видно, був не розкумарений.

– А як ви, батюшко, знаєте, що воно таке, – не здавався я, – якщо ви самі й не куштували його ні разу?

– А зачем? У ково вєра крєпчайшая, тому нє страшни нікакіє лакомства мірскіє.

Ех, даремно ми втягнулися з ним у диспути ці нескінченні. Він просто не знав, що таке маріупольський крек. Ми дали і вже з третьої дози в нього виникло потужне бажання перевіряти свою силу віри.

Словом, довелося Деці потроху переходить з африканів на циган, бо в тих кайф був не дешевший, але з ними можна завжди домовитися. Однак вони сварилися, що вона робить «безчуственно», тобто сама не отримує, як вони вважали за обов’язкове, насолоди од процесу і ставили їй за приклад одноплемінниць. Доки не наштовхнулися на батюшку, чию рясу сприйняли за жіноче плаття й дуже подивувалися:

– Чого це в тьолкі борода?

Цей феномен надто збуджував їх, і Деця возрадувафлася, що тепер їй поменшало сексуального обов’язку.

Він, правда, опірався, однак цигани грамотно довели йому, що не може бути тут ніякої московської єпархії, бо сама Москва ніколи не хрестилася, а що Новгород, Псков, Володимир і Суздаль прийняли християнство, то це було ще в ті часи, коли вони до Московського кагнанату не в ходили. От вам і цигани, бач, вони вже тоді там були і все на власні очі бачили, сказано, з ними спорить, як проти вітру сцять. Отож і не треба тут комизитись.

Що в ньому, батющі, було ще хорошого? Що він понаводив нас на нові точки з торчками, бо, виявляється, вони часто каялися йому в наркозних гріхах і це трохи розширило нашу базу.

Тим часом батюшку, там, нагорі, з часом хотіли причислить до лику, бо він єдиний в концесії, хто масово почав долучати циган до праведної православної віри, весь народ навколо бачив, як вони так натовпами й сунули до його церкви. Ще й чути звідтіля було гучні їхні крики радості од масового причащання. Аякже, добре, що Деця, виявляється, встигла дечому навчити зі своїх автовокзальних фокусів.

Що моє

кліповідання

Стовбичило небо, намагалося зазирнути на терасу, однак там був лише один відвідувач, який намагався зачепитися за буфетницю, а та зосередилася на фужерах, додивляючись непротертих. Нарешті музика вмовкла.

– Не доганяю я цих радівів, – нарешті кивнув на магнітолу, – не можу і всьо, ну чого вони галь котять? Блін, шо лише іноді дадуть щось кльове? Що жаба давить весь час путнє передать?

Вона згідно кивнула, крізь фужер дивилася, що той говорить:

– І хто, інтересно знать, видумує такі пісні? Шо іноді отак сядеш і подумаєш: для кого?

Радіо подумало чотири секунди, дзизнуло і відповіло:

– Не всі ми діти цього світу!

Но шо моє є – то моє!

– О, це кльова, – сказав він, бо всі фужери між ними обома були порожні. – Бо я люблю тільки кльові.

Дівчина, не озираючись, намацала регулятор гучності, посилила, динамік аж загарчав на низах, вона трошки зменшила, стало добре чути, як співак змагається з супроводом:

– Не знаю, де себе подіти,

Не кожен тут виграє.

Но так ведеться

На світі,

На цьому світі,

Що не у кожного є.

– От мені нравиться, коли пісня кльова, а коли ні, то не нравиться, шо ти тут зробиш? – він багатозначно втупився в свою чарку з горілкою і вже вирішив надсьорбнути. Однак погляд його переповз на високу склянку з пивом, од чого пухирці там зупинились.

Тут увага перековзнула на нового гостя, який підійшов до прилавку і втупився у прейскурант морозива, вишукуючи більшу вагу з меншою ціною – необережно зморщився на радіо, яке заважало підрахункам. Майка на ньому була виразно випрасувана. На цей час усі фрази під тентом зависли, вимушено і невдоволено чекаючи на свою чергу. Нарешті купив, обдивився обгортку, знайшов там виробника, кивнув до нього радісно, сів, але невдало, пересів у куток, подалі од звуку, і магнітні поля його розпружились.

– Не, ну в натурє, пісні, вони ж як люди, не всі по понятіям. Іноді случаються такі, шо їх вобще не варто включать. Я зразу бачу, хто на шо похожий, од мене не скроїш. А ти як думаєш, мать? – сказав він удвічі молодшій буфетниці.

Вона саме думала, якою з двох мов відповідати. Херсонські степи лагідно віддавали морю колишнє літнє тепло, іноді дихаючи полином.

– Я думаю так само, – поміняла вона фужера; була тут сезонною, а сезон саме почав кінчатися. Ненароком зиркнула на дядечка в окулярах, той посміхнувся чи до неї, чи до виробника на обгортці.

– Тут же так, що навколо тебе багато чого шляється, і треба зразу вчить, бо шо не людина, то проблема, – почула вона голосно.

Той відвідувач не чув, саме розгортав, сподіваючись на холод.

– І це мене не дістає, – проспівало радіо, – бо шо моє – то моє!

– От мені лічно такі пісні нравляться, бо вони по дєлу, а все інше я терпіть не можу, особино я не люблю, коли сюди приходять і морщать носа, – кивнув він на чоловіка, який саме мостив там зручніше окуляри, дядькувато закліпав, намагаючись зосередитися на морозиві, що автоматично намацав солонку і посолив його, закліпав, сторожко лизнув і попередньому присутньому на мить здалося, що губа в того аморальної форми.

– Не треба радіти, – співало радіо, репаючи динаміками од репу,

Що нам не родити,

Самі собі діти,

Куди себе діти, о, є!

Дивовижний вересень втупився у видноколо, бо море вгиналося од власної ваги, щедро розкидаючи лелітки. Дядечко ще раз посолив і уважно лизнув морозиво, продавчиня не втрималася від посмішки.

– І от коли хтось начинає, – почула зблизька, – хтось тут починає вибражать, то я, блін, можу тут всякого кєнта поучить, особино такого, який заплатив за морожене миколаївського проізводства пиздисят п’ять коп., і сидить при цьому тут, дєлая при цьому вид, шо йому тут не всьо нравицьця.

– Та ну його, – фужер у руках буфетниці зупинився.

– Отут ти неправа, мать, – почула відповідь, бо відпустка кінчалася, путівка також, – і, канєшно, можна й так подумать: «ну нехай собі кєнток давиться своєй дішовкой». Но ти, мать, не обратіла вніманія на то, шо пальці в нього із суставами – од чого б це, інтересно? Так я тобі скажу: це коли він дрочив, дєлав неправильно і був скарьожиний в пальці. Не я буду, якщо це не подагра. – Він бере своє пиво, виливає туди горілку, міцно накриває долонею і так усе разом рвучко б’є об коліно, рідина, вибухаючи, хутко зникає йому в роті. – Да. А непогане пивко, мать? Ти таке пробував хоть раз? – несподівано звертається він до дядька. – Ти не слишеш? Ей, подагрик, ти в натурє подагрик? – перекричав він магнітолу, яка невпинно виштовхувала:

– От шо моє, то моє, бо це не в кожного є!

О, є!

– Оце, блін, в точку, – відповів він, ще раз одхекавшись. – Бо я не люблю, коли мені моє хтось портить, я зразу ставлю лоха по понятіям, якщо кому тут шось не нравиться, то не ходи сюди, чи я не прав? Я правильно кажу, подагрик?

Той недочув за:

– О, є, о, є, що не наше – не моє!

Супровід тихішав, даючи зрозуміти, що пісня почала кінчатися.

– Ти мене чуєш, тормоз довбаний? З тобою говорять. – Він встає і йде до нього. – Може я тихо говорю, я сказав?

Він надто красномовно підвівся і промовисто рушив, на це той дужче схилився до морозива, очікуючи на самого себе, але слів не знайшлося – лизнути, чи ні – ось були його думки.

Вариво-марево розступалося, рушаючи з зеніту.

– Ти, бліняра, ти тут музику слухав, отвічай, ну? Тут тобі громко дєлали, красиво, ну? А ти? Не нравицьця – не ходи тут, і всьо буде путьом.

Замахнувшись долонею, хоче завдати в потилицю, однак той дужче принишк до морозива і удар ляснув порожнім повітрям. Цієї миті дядько одклав морозиво, і, хопивши солонку, сипнув тому в ображено-справедливі очі.

Той не встиг отямитися од спалаху в них, як зазнав нових іскор – од стільця, який злітав невідь звідки, дядько бив куцо, як молотком, дедалі влучніше, доки не збив з ніг. Зависла б пауза, якби не радіо:

– Бува, буває чуже не конає, хто знає, той має, о, є, свій до свого по своє! О, є!

Вона стояла, тримаючись за фужер.

Потім, тіпнувши носом, дядько підчепив ним окуляри, хотів до дверей, на мить яку застиг, пригадуючи. Вхопив морозиво, вискочив.

Музика пішла на коду. Видноколо зачаїлося за морем.

– Та блін, ти шо глуха? – нарешті почула дівчина з-під перекинутих столиків. – Тихіш ніззя? Тут, блін, голова тріщить, а вона вкотила на всю катушку.

Котли

Натовпу було більше, ніж людей, а грошей було менше, ніж купити подарунка. Бо день народження тата завжди перед получкою, й ні разу не було інакше. Я обійшов універмаг, але нічого вартого до мого багатства не знайшов.

– Треба не чухацця, а рухацця, – пригадалося батькова приказка і ноги мимоволі понесли мене під Гастроном, який поволі виникав вітринами з-за дерев.

Отак прийдеш купити пляшку в подарунок, і дуже довго розглядаєш привабні вітрини. Ще кілька дядьків тужно озирали їх – дивно, скільки часу люди автоматом сунуть сюди просто подивитися.

Батько щоразу лаяв мене:

– Ніколи не купуй мені коньяк в подарок, в мене од нього ізжога.

– Чому?

– Коли подумаю, скільки на ці гроші шмурдила можна випить – пече.

Я уважніше втупився в вітрину.

– Котли нада?

Токсичних кольорів добродій тужно зазирав у очі.

Я почав говорити:

– Я не теплотехнік.

Той насилу посміхнувся й, таємниче озирнувся, витяг годинника:

– Котли, я спрашуваю, нада?

Я оглянув – геть новенькі, але в кишені моїй потужно шаруділо.

– Почом? – не своїм, а його голосом кинув я.

– На бутилу, – була конкретна відповідь.

– Чого так дешево?

– Бо барига більше не дасть.

Борлак у нього смикнувся, ця судомина передалася годиннику – стрілка секундна тіпалася в очікуванні.

– Труби горять, – нарешті зізнався він, і вітрини віддзеркалилися в його, й без того синіх, очах.

–Бутилу чого? – не повірив я на власні вуха.

–Чого-чого – водяри.

Я не повірив навіть тоді, коли чимало одійшов, затискаючи в жмені «котли». Вийняв, оновив, поплювавши на скельце – супер!

–Оце син, – гуділо застілля, коли я урочисто вручив батькові годинника.

–Так, – утер тато сльозу, – бо бувають і такі сини, шо дарують татам на празник просту бутиляку.

–Чого, і це діло, – сказала тітка Люда, – треба хорошенько обмить!

Обмивали довго, бо родичі весь час вимагали засвітить обновку, що тато урочисто й радісно робив.

Тепер до будь-яких свят я біг під Гастроном, вичікував хімозного, і знову вражав гостей коштовним дарунком, так, що багато хто хизувався непростою обновкою.

–Ти ж гляди, плем’янничку, – гуділа тьотя Люда, – не облажайся на мій самолічний юбілєй.

–Замьотано, – ховав посмішку я, бо щосили боявся, аби не одкрився іншим простий секрет. А, головне, дешевий.

Я аж три дні ходив до хімозного, доки він, сяючи очима кольору вітрин, не приніс, нарешті, геть розкішні «котли», густо оздоблені, що й обновлять не треба – схожі на тітку Люду.

Всі ахнули, коли я через стола передавав подарунок – це вже в сім’ї ритуал такий, бо кожного разу годинник був кращий, а цей – то перевершив уяву навіть мого батька.

– Ах ти ж падло, – просичала тітка Люда.

Так, що застілля вклякло.

Особливо я. Так і завмер з простягнутою над столом рукою. Особливо батько, який лише вухами подавав ознаки життя.

– Це ж мої лічно ввєрєнниє мені часи. Я, як сучка пердунова, виставила ювілей на роботі, за що вони предподнесли мені цей подарунок. Читай!

Я автоматично вивільнив ремінець з під денця і прочитав:

«Людмилі Бурчинській на 50-у річницю».

– Ну? Ну? – кричала вона.

Я отетеріло відповів:

– Дак це ж я й вигравірував...

– Вигравірував? А то шо я, як дура, після юбілєя з букетами влізла в тролєбуз, до такої міри, шо тіко на третій зупинці побачила, що часіки – тю-тю, ісчезлі разом з їх гравіровкой!

Застілля ще раз вклякло.

Й німо почало знімати свої годинники й послаблювати під ними ремінці, зазирати.

– Тьотю, це був розіграш, – видавлював я.

– Розіграш? А шо я потом як сучка пердунова, встановила тролєбуз і всіх пасажир самолічно провєріла, це був розіграш? І навіть водітіля!

– Тьотю...

– Рідну тьотю – і напозорить їй так, що вона тепер не тіко а тролєбуз стісняється зайтить, а навіть ву трамвай... «Тьотю!»

Родичі тепер німо читали гравірування на своїх годинниках зі своїми адресними присвятами і отетеріли б вкрай од прочитаних дарчих підписів, – якби тітка Люда не пожбурила в мене подарунком.

Тому всі вмить отямилися і почали жбурляти також.

Без джакузі

– Усе краще я віддала тобі, – казала вона автоматично.

– А все гірше залишила собі, – сказав би я, якби не боявся скандалу, хоча він вже розпочався.

– І молодість, і юність, все принесла, а що отримала у відповідь?

– Мою молодість і юність, – сказав би я, якби не сподівався, що скандал вгамується. – До речі, у нас це твій другий шлюб, – ще не сказав я.

– Що? Що я маю? Оно, Стрижевський був у школі ідіот ідіотом, а зараз його фря їздить у «мерседесі», не вилазить з нього. Ще й хвалиться, яке манто привезла з Мадагаскару.

– У «ауді», – сказав би я, але почав шукати каву.

– Ти не уникай розмови! Ти набагато розумніший, а що толку? Усі ідіоти обскакали тебе, що соромно на вулицю вийти. Та ти б міг за цей час, – і пішли переліки.

Пояснити, що якби я поліз у бізнес, то в нас би одразу одписали хату і все життя б я одмотував «лічильники», а не збагачував дружину, це дійсно дивно – скільки я знав розумних людей, але жоден з них не прорвався до збагачення. А от всі тупаки проскочили; і, мало того, почали справляти враження інтелектуалів, особливо в галузі живопису та дизайну.

– Ні, я не вимагаю, щоб ти ставав бандюком, але ж усе має межі – не можна так сидіти склавши ручки і ждати чого? Що хтось тобі все готовеньке принесе?

Сварки уникнути не вдавалося, тому я бовкнув:

– Ждати, що дружина все готовеньке принесе.

Жінка похлинулася бульйоном, бо цієї миті в двері подзвонили і в хаті, немов на подіумі з’явилася Стрижевська, трясучи усіма мантами та боами. Хоча, чесно кажучи, вражала вона не шмотками, а усім іншим, чого за гроші не купиш. Пішли поцілунки, обнімунки, моя тут же перетворилася на фею, правда, іноді люб’язно погавкуючи на мене, демонструючи, що вона теж чимось володіє в цьому житті, ясна річ, Стрижевська на свого чоловіка погавкнути не могла. Я крадькома милувався її руками – сильними, так, вона колись грала на скрипці; а особливо ногами, хоча вона ніколи ними не торкалася музичного інструменту.

– Як же це вона вберегла молодість і юність? – маракував я, уперто не називаючи іншої причини.

– Ой, я забула, я привезла з Мадагаскару каву – закачаєтесь, ви такої зроду не пили, – витягла з сумочки чималу упаковку, таку духм’яну, що й заварювати не треба, таку, що на мить здалося, що то духм’яніє гостя, тобто секреції буяли, долаючи не лише каву, а й парфуми, хоч вони були теж мадагаскарські. Тут мені здалося, що моя законна глянула на мене з благанням. За останні п’ять років, бо мала гидку звичку гріти бульйон у джезві, як я не боровся, не доводив про кавову патину, навіть спеціальну їй каструльку купив, словом, я тепер в тій каструльці варив собі каву. Що я вирішив за краще вийти на кухню і ретельно однадити курятину од колишньої патини не шкодуючи ні пальців ні соди, щоби напоєм перебити відчуття майбутніх варіантів, сколихнутих Мадагаскаром, котрий щебетав і цвірінькав голосом екзотичної гості.

Скандалу не вийшло.

Вийшла кава, кожен ковток якої породжував геть не аскетичні відчуття, щоразу давалося, що я ковтаю Стрижевську, і тому я ховав носа в філіжанку, аби моя дружина не помітила, як зрадливо тіпалися ніздрі.

... От чим цікаві розкішні іномарки, що вони відгукуються на найменший порух пасажирів, ресори дуже чутливі на початковій фазі, й тому це додавало жіночності й без того жіночній подрузі, заднє сидіння в лімузині для цього має достатньо додаткового місця. Тут лише одна біда – занадто натуральна шкіра оббивки на сідушках може зафіксувати свіжі плями, тому краєчком свідомості треба дбати про охайність. Хоча Стрижевська й виявила не всі спортивні принади, але й цього було досить, що ми обоє були чимало вражені. А от музичні принади виявлялися в дотиках, що іноді ти й сам перетворювався на музичний інструмент, особливо смичок.

– Звиняйте, еслі шо не так, – нарешті прошепотіла вона і пружно зареготала, адже це було особливим шармом – підпустити суржикових інтонацій, здавалося б, несумісних. Так чи інак, а я спромігся обстежити салон на заплямованість, природжена інтелігентність спонукала до акуратності, тобто до досконалості стосунків. Це було чудо – лежати за геть прозорими вікнами—«хамелеонами», знаючи, що з вулиці вони геть непроникні.

– Да-а, – протягнула вона, – я думала, що ваш шлюб непохитний.

– Я також думав, що ваша дружба теж, – видихнув я.

– Але ж я з нею неодружена, – реготнула вона.

– Це твоє найбільше щастя, – мало не вбовкнув я.

Бо ці скандали мене мало не довели вже раз до кризу, хоча з іншого боку, моя фурія навіть гадки не мала, що з шаленим сексуальним стимулом, бувало, як обнімеш Соньку з технічного відділу, і, не зважаючи на запилюжений технічний відділ, то од самої думки, що ставиш роги законній своїй, то підступає такий кайф, що жоден Фройд би не вигадав, та що Фройд, жодна Кама-Сутра не здолала.

Кондиціонер ніжно нашіптував прохолоду, екзотична цигарка завтовшки з буддійську паличку змагалася з нею, а я лежав і тужив за своїми терпкими «Прилуками», такими недоречними в цю мить.

– Да, – прошепотіла вона, видихнувши кільцем у вічність, тобто в ароматизатор і знову торкнулася своїм неперевершеним дотиком.

– Скільки можна казати, ну, Боже мій, – намагалася заридати дружина, – у всіх люди, як люди, а ти оно прокладку поставити півроку не можеш.

– Гігієнічну?

– Гумову, у ванні, а вода натікає, а це ж гроші, а ти їх багато заробив?

Прокладка – це хороша причина, але, якщо її ліквідуєш, то одразу виникне інша, суттєвіша.

– Була у Стрижевських, так у них там джакузі, – зітхала моя, – і ніде ніщо не протікає. А ти вже пів-року...

– Джакузі – це ідея, – вибовкнув вголос я.

– Що? – здивувалася вона.

– Джакузі – це сер’йозно, – і ми з нею обидва подумали про геть інші речі.

Мої несміливі натяки Стрижевська рішуче одкинула:

– По перше ти ідіот, бо в Кама-Сутрі нічого про джакузі не записано, а по друге, як я тебе проведу в хату повз відеокамеру, і щоб вона не стукнула моєму законному? Ти хочеш легкої смерті? Не певна, що він тобі не влаштує довгу й болючу. Джакузі!

Незважаючи на смерть, ця ідея її зацікавила, адже виняткове її здоров’я штовхало до його посилення сполучити красиве і корисне, отож ми таємно рушили на таксі в заміську спортбазу, єдину, де не було відеокамер, однак ми затулялися на вході, а коли опинилися у вируючих бульбашках, то почався напад серця, клапан залопотів, не в неї, звісно, а в мене, словом вона урвала од компромату подалі, а я, одхекавшись од удару, трухонув не на жарт, тому, що таємно переодягся вдома в чисті труси, і треба вчасно встигнути з них назад, насилу добирався до хати автостопом.

– Сам винен, – повчала Стрижевська, – збоченець гіпертонічний, що ж ти не попередив про свою болячку? Ти б знав, скільки мені коштувало пригасити скандал, бо тебе б та ще один приступ вхопив.

– Пробач, – сказав я й несміливо гойднув «ауді».

– А що я маю? – раптом пихнула вона димом. – Хоч би сувенір мені який подарував, ну, хоча б книжку яку, альбом, чи що – засумувала, затягуючись. – Що я взагалі знаю в цьому житті? Хіба я не заслужила більшого? – озирнула вона крізь затяжку салон. – Он Жучка на «майбаху» шастає, з Маямі не вилазить, а я от – далі засраного Мадагаскару не потикаюсь.

Бо саме там продавалися несанкціоновані афрозодіаки, наприклад браконьєрські порошки з носорогового бивня, і, ясно, не для неї, а для чоловіка, якого здоров’я дружини доконало остаточно. Яке вже тут Маямі.

– Хто така Жучка? – зивувався я.

– Жученко, ти хіба не чув? З Монте-Карло не злазить. О, де тьолка влаштувалася, одхопила свого ідіота знаєш де? Дізналася, малолєтка, що той таємно має пристрасть до грибів. Отож вивчила всі енциклопедії і приміські хащі, доки вони нарешті не зіткнулися на боровикові, й почали сперечатися не так через нього, а наукову інформацію. Тут він і попався, бо не мав вільного часу шастати довідниками, влазити в тонкощі.

– І що? Все життя тепер збирає?

– Де там, знайшов дурну. Знайшла бракованого атласа, де поліграфія збила кольори, і бліда поганка мала фіалкуватий колір, і зімітувала отруєння, «насилу» врятували її, і от на підставі ідіосинкразії покинула рибництво, а захопилася колекціонуванням ретроавтомобілів.

– Кращих за «ауді»? – не втримався я, торкаючи чистісіньку оббивку.

– Пхе. Знав би ти, що таке «дюзендорф»... Уявляєш, ще в тридцяті роки туди ставили мотора з чотирма впускними клапанами на циліндр, їх тільки оце зараз почали ставити на «мерс». Тільки зараз... – замріяно торкнулася мого коліна.

Вперше не подіяло.

Отак, бувало, сидиш в лабораторії, колупаєшся в документації, і потроху спиною відчуваєш, що всі давно розійшлися, вже й пилюка паперова од них всілася, коли двері рип, потяг повітря легкий і до тебе ззаду підходить і на плече руку кладе краща представниця технічного відділу.

– Засидівся? – питає.

– Засидівся, – теж брешу я.

От чим хороша Сонька, що вже й двері замкнула.

– Що таке? – питає так ніжно.

– Та це...– не знаю як сказать, щось таке на зразок совісті підступило.

– Признавайся, що не в нових трусах?

– Та щось таке.

– Та я тобі свої позичу, – засміялася і скинула.

Невже стіл буває м’яким? Чи так, чи не так, однак набагато зручнішим, тобто твердим, що для сердечників іноді є підпорою.

– От ти знаєш, – щоразу зізнавалася вона, – а в мене після твого стола спина перестає боліти.

– Так це хіба од стола? – засміявся я.

– Не знаю, – розгорнула вона м’ятну цукерку й тицьнула мені до рота, – а от чесно сказати, якби мій Толька не був таким вреднючим, ревнючим, скандальним гадом, то такого б кайфу, як на цьому столі – я б ніколи не мала.