Текст книги "Яблука з райського саду (збірка)"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 22 страниц)

Заплаканий світ

Я не впізнав Цитруса під магазином, й не тому, що він був на себе не схожий, а тому, бо плакат, якого він носив, шугнув:

«Я крав у цьому супермаркеті».

Пізніше Цитрус крутив муму, що попався на гачок адміністрації не тому, що вона обіцяла судитися, однак же ціна за банку пепсі недостатня для збудження уголовки й судового позову.

– А ми твоєму папці покажимо відео, як ти, гад, крав, і як тебе, гадьониша, заловили.

– Він з нами не живе, папка, – здуру бовкнув він, сказано: Цитрус.

Ті зраділи:

– Наша служба безпеки його розшукає й зпід землі, і покажуть, який ти хороший синок.

Вони точно розрахували – хлопець дуже трухнув, що тато побачить і вже ніколи не повернеться в сім’ю. Отож як бовдур мусить цілий тиждень човгати під магазином в людному місці й терпіти усіх перехожих – вони бо думали, що він украв, принаймні, ящик ікри.

– Пробач, – сказав він, – я мушу ходити.

Тобто говорити не хотів, а лише тупцяти перед фасадом, благаючи, аби його любий татусь нарешті не заїхав до рідного міста.

Тому я примчав додому, вхопив картонку, прибив держак і вчинив напис: «Я був нетолерантний до сексменшин».

Й почав тупцяти на зустрічних курсах з Цитрусом, час від часу відволікаючи перехожих, бо вони також нетолерантні.

Хутко вся школа позбігалася тицяти в мене пальцями, бо Цитруса вже сприймали за слабака з галімим бордом.

– Ти на кого позорив – на підарів, чи лезб? – тицяли вони мені в напис.

– На тебе! – відповідав я кожному, несучи свій хрест.

Доки Лізка з 8-го «А» не приперлася сюди з картонкою: «Я скататала лабу в Бена».

Це була подлянь, бо Бен – це моя клікуха, а звуть мене Вова, а, по-друге, я не міг сидіти з нею за одною партою навіть в кокаїновому кумарі, адже вчився в паралельному 8-му «Бе». Тут лише до мене дійшло, що вона на мене накинула, як то каже Марко Вовчок, накинула оком, тож наступнього дня я прийшов з плакатом: «Я курив травку».

Не напише ж вона:

«Я захавала крек», бо продвинуті батьки її приб’ють раніше, ніж вона дійде до супермаркета, а «травку» я вибрав вдало, знаючи, що мої предки й не ухавають, що стоїть за таким дохлим словом.

«Я обісцяв бомжа»,

«Я підробляла проїздний»,

«Я фанатив за "Зеніт"».

Та вона змінила платівку: «Я не вірила в Бога».

Так, це круто, але круто для гьорли, тому я начепив: «Я збрехав на сповіді».

Ясно, це була підла брехня, бо я ніколи не брехав на сповіді, адже зроду не сповідався.

Відповідь її була миттєвою: «Я перднула в церкві».

Навіть Цитрус шарахнувся.

Кілька однокашників теж принесли слогани, однак бздливо завернули, побачивши, що накатала Лізка.

Й отут я пригадав, як рік тому, ставши на роліки, одразу наштовхнувся на Лізу-клізму, вона теж вирішила їздить, в таких галімих наколінниках, і весь час штовхала мене на трасі й червоніла, а потім просила пробачення. Не краще було й в шкільному буфеті – тільки станеш в чергу, як вона виросте поруч – і тири-пири про корисне харчування.

Довго ж я ламав голову, доки не виставив: «Я дрочив на сусідку».

Так-так – образа, ось чим блиснули на мить її клізмові очі. Й наступного дня вона заявила: «Я давала завучу».

Правда, недовго, бо коли учні трухнули й побігли назад до школи стукнуть, вона перемалювала: «Я плювала в шкільний компот».

Вся школа збіглась й почалася суперечка між свідками написаного. Прибіг і завуч, але ми з Лізкою були до цього готові й поховали написи.

Він же втупився в Цитруса, в його кредо, довго думав, потім вхопив його за плакат і потягнув усередину магазину, кричав так, що ми на вулиці чули; потім вивів і звідти нашуганого пацана вже без плакату, й потім ніхто Цитруса під супермаркетом ніколи не бачив.

Ну, а Лізу-клізму? Я гадав, що стрілка наша разом із Цитрусом й закінчилося. Як же я трухонув, коли на другий день узрів її там живу-здорову, вона гордо несла: «Я труїла рідний зоопарк».

Чим я міг відповісти? Мав їх деякий запас, і вирішив написать: «Я маю передчасні полюції», а хіба краще було б: «Я всцикаюсь у ліжку?» «Я педофілив католицьких патерів»? «Їв гівно»?

Але відмовився, й не через слабкість таких слоганів, а тому, що в битву влізло телебачення, кілька каналів вже брали інтерв’ю у свідків.

І картинки пішли в інтернет; виявилось, що кожна бездарна сука тут фотографувала нас телефонами, ми з Лізкою потроху входили в світову історію, й тому я виставив гасло, на яке ніяка клізма відповісти вже не могла:

«Я малював брехливі плакати».

Варто

Лише композитор може відчувати тишу нечутними сходами, бо там, унизу, лунали болісні стогони, однак мистецька обережність підказувала, що слід діяти тихцем навіть у власному парадному.

Це була часина, коли коти накричалися, а двірники ще ні; свята мить моменту, яка належить справжнім митцям, йдуть вони до неї за допомогою шахів, зо пів доби вже награвшись, потемну рушають домівками, тішачись музикою, котра постає з перебігу фігур – чи зауважував хтось, що шахи надто музикальні? Композитор Ротко вже мав наміри озвучити всі ходи, пересування клітинами, надавши кожній фігурі й позиції певних нот, аби потім пожинати звукові гармонії, деякі фрагменти він сьогодні здобув і комбінував нічною досконалою тишою, аж доки не зайшов до власної домини, будованої ще тоді, коли підвали потребували дров’яних і вугільних складів, але у вік пари й електрики ці сходові простори одійшли у власність дітлашні, та ніяк не могла награтися в війну, а звечора переходила до бомжів та й простих алкашів, що справжній митець іноді остерігався туди ступити, аби не нарватись.

Стогони посилювались, сказати б: поліпшувались, побільшуючи алкогольний віддих, композитор вже подолав власний гуманізм і вирішив потроху робити звідтам рокіровку, коли в очах розвиднілося й він узрів на нижньому щабелі, як двоє, вчепившись одне одному в роти, тамуючи звуки, вдавалися до греко-римської боротьби. Особливо коли за миттєвою обопільною згодою перейшли у партер, одкидаючи перед себе перегар, й митець обперся в стіну, аби не похитнутись, в очах потроху проявилася правда, про те, що витворяли отут чоловік і жінка, які, на диво, додали ритмів внутрішній його музичній майже готовій композиції й вона вже передбачала завершення, лишилися незначні деталі, й тому він нечутно полинув нагору шахованими квадратами сходів, полохаючись втратити обриси звучань, аби встигнути покласти на ноти, щоразу викликаючи внутрішнім зором картинку, де в напівмороці зчепилася парочка безіменних невідомців.

І, коли переписавши їх на лінований папір і взявши на клавішах пробними акордами, подивувався, наскільки та музика віддалена й від шахів і від підвальної події, котра знов і знов наверталася на нутряний зір, доки геть не вичерпалася досконалими секвенціями, зрештою стосунки там, унизу, також можна залучити до деякої фігуральної гри, хоча й не геть шахової.

– А мене весь час переконують, що моя музика не предметна, – гірко скривився він, проклинаючи епоху, коли вся музикальна влада офіційно одійшла до муз-критиків, і ті тепер вправно вершили долю композиторів. Земна влада над небесною музикою! Ці розумники переконували митця, що його звучання відсторонені від конкретики, радше споглядальні, бо ніби є супроводом до візуалій, котрих ще не створено до озвучення. – Дивовижно! Але ж справжня музика й породжує внутрішні, незнані ще візії, які дають музиці цілком поглинути слухача, тобто озвучити його внутрішні переживання й зоровий шерег, який організовується звуково й проникає тим цим найглибше...

Він розставив перед собою шахову дошку, відтворив деякі сьогоднішні комбінації, й додав між ними позиції коханців-боротьбістів й мало не відчув себе Кнехтом, гравцем в бісер, так виразно, що перекомпонував коду, поставивши її попереду увертюри, а ту, навпаки, перенісши на фінал.

– «Непредметна!» – Ротко зловтішно відкинувся на фотелю. – Побачили б вони, ще й яка предметна, – він з насолодою уявив собі критичний відділ «Музики й життя» на тих нижніх сходах, як вони розглядають тамечки шахову партію з двох напівоголених фігур, сказати б: занадто речовинних.

Сторожко розчинив двері на сходи, але вже покликів про благання не почув аніяких, тому вийнявши ліхтарика-жучка, натисканнями видобув трохи світла й посунув його перед себе униз, треба було ще раз оглянути місце події, бо фінала він вже поклав на ноти, а от фініш не вдавався. Це був також його винахід, сказати б: музичний; річ у тім, що потикатися на нижні сходи з батарейковим ліхтариком іноді й небезпечно, скажімо, посунеш ти з ключем до підвального льоху по картоплю, а там вживають алкоголь кримінальні добродії – що вони подумають про твого ліхтарика? Ясно: це менти з облавою, й тоді композиторові станеться не до музики, можуть і голову прохромить; а так, зачувши «жучка», збагнуть, що ніякий на світі мент таким от диркучим ліхтариком світити не втне.

Фінішні ноти на місці події постали перед ним у вигляді загубленої авторучки та кількох дрібних монет, яких коханці не постерегли, загубили під час пристрасті. Підхопивши трофеї, він кинувся нагору, встиг брязнути їх на шахову дошку й вправно занотувати нову коду – вже забуте блаженство огорнуло його, бо мав відчуття: створив найкраще своє скерцо.

Сакральний зв’язок руки, пера й нот завершився, лише після цього він розклав у комп’ютері аранжування й наважився однести послухати Копачинському.

Той сидів уважно в навушниках, під час музики уповільнено розставляв фігури перед новою баталією.

– Додати фаготів, – пробурмотів він на чорнову фонограму. – Взагалі, тут щось не те. Так чи інак, а твоя музика ніколи в народ не піде, й ти ніколи не розбагатієш...

– Фаготів? – не погодився композитор. – У скерцо? Ти що, здурів?

– Навпаки, – стомлено зняв той навушники, – ти мене замордував шахами, пишучи під них творіння, лише для того, щоб учудить оце своє скерцо, яке ні на які шахи не схоже? Ми з тобою таких партій, друже, ніколи не грали.

Чесно кажучи, йому ці тривалі гросмейстерські посиденьки чимало остогидли, бо Копачинський ловив щоразу себе, що вже вдається у піддавки, особливо у зламних комбінаціях, аби в такий спосіб підтримати музичне натхнення друга. Тобто гра втрачала потроху своє істинне призначення. Хоча, слід сказати, музичний його друг був іноді вчудити на дошці таке, що ні в яку теорію гри не влазило.

– Ти розкусив мене, – зітхнув композитор Ротко, – дійсно, скерцо навіяне не лише шахами.

– Як це? – фальшиво здивувався той. – А чим же?

– Я не можу поки що сказати, – мимрив митець, – річ у тому, що й для мене це тим часом повного несподіванкою... Скажу лише, що йдеться про нові, несподівані синкопи, які формують мелодику в непередбачуваний спосіб, музика небесна, а ритміка земна.

– Еге, – буркнув Копачинський, й посунув свого пішака вперед.

Коли Ротко вийшов на вулицю, здивуванню його не було меж – це ж треба, прожити життя й лише потім здогадатися, що відбувається в його рідному парадняку; ну, бувало хтось там насере, насцить, ну, підпалить – двірник полається й прибере – й по тому.

Тепер він сторожко дослухався, ступивши на рідні сходи, став, перетворившись на чуйку; й вона не зрадила – дихання, ось що він почув, взаємні дихання там внизу, вони накладалися, грайливо перебігаючи синкопами, так, що йому на мить навіть здалося, що музика, вся музика взагалі – це суцільний еквівалент любощів у тій чи іншій, часто вдосконаленій формі – любощів, або у вищих взірцях – кохання.

Він причаївся за дверима і згодом повз нього промайнули дві простаті, стримано сміючись. Рушив донизу, присвітив запальничкою: презерватив, шпилька, значок з байдаркою; він шукав доти, токи запальничка не припекла.

Вдома розклав трофеї на шаховій дошці й пошкодував, що не взяв презерватива, «можна сполоснути, висушить і розташувати», бо картина була неповною, однак шахова комбінаторика надолужила, адже дружбан Копачинський сьогодні був у піднесенні й подарував кілька тактів, які за допомогою перехрещених дихань легко склалися в квадрат і потягнули за собою розвиток музичної теми, незвичайної для його творчих кред.

Звісна річ, хоч Копачинський й бурчав, однак йому було приємно, що його шахові зусилля, його гравецьке натхнення й азарт використовуються в геть, здавалося б, протилежний спосіб, поставала музика, от що. Бо що лишається од шахів? Анічого, лише спогади, які з часом нівелюються. Інша річ, коли ти чемпіон і твої здобутки фіксуються й потім цілі покоління застосовують, однак Копачинський легко став би чемпіоном свого часу, однак вирішив не педалювати свою насолоду од гри, а краще вдосконалювати її, аніж спортивну майстерність.

– Да, – промимрив він, зняв навушники й почав розставляти фігури, – ти, друже, дуже міняєшся.

– Ти певен?

– Щось людське з’явилося, – реготнув він, – пробач, але раніше твоя музика була настільки досконала, сказати б: органічна, а тепер ти ламаєш цю довершеність в парадоксальний спосіб. Так, диви, твоя музика, нарешті, ще й піде в народ, – нарешті видихнув він до кінця фразу.

Ударив найболючіше, бо зараз оркестри вже не мали чим платити композиторам, а про ходіння в народ справжніх музичних творів годі було й мріяти.

– Стривай, – почув у відповідь, – просто я вирішив кардинально поміняти концепцію.

– Завдяки шахам? – набундючився друг. – Крути-не-крути, але справжня музика ніколи в народ не піде...

– Ні, ні! Завдяки, – тут він затнувся, бо мало не вибовкнув таємницю сходів.

– Завдяки?

– Завдяки новій колекції, ну, словом, я створюю таку... вібротеку! От, ну і, вона стане трохи впливати на творчість, розумієш?

Копачинський не розумів вібротек, бо вже сам бринів майбутньою партією, яка прокреслювалася в ньому, він вирішив надолужити музичні поривання друга несподіваним гембітом і вже мав на меті, як його під це підвести.

Вібротека – це серйозна річ, однак в наших умовах виявилася не такою вже й складною – парадне було переповнене колишніми сполученнями, особливо непотрібними вже екранованими телевізійними кабелями й іншими дротами, зручними не лише для нового використання, але й для маскування – у низькому кутку в запилюженому його павутинні легко причаїлася мініатюрна відеокамера з вдосконаленим мікрофоном, композитора вразила незначна, як про звершення, магазинна її вартість; закомутувавши на запис, а ще він аж пищав, купивши на радіоринку програму, яка не лише трансформувала звуки в нотний запис, але й давала великі можливості до аранжування – і це за кількасот гривень!

Задзвонив телефон:

– Ти захворів? – бідкався Копачинський.

– Ні, просто в мене... – мникався він, не знаючи, що збрехати, бо в дружбана був загострений нюх на неправду.

– Підрулюй, шахи найкращі ліки од усіх болячок.

– Я знаю...

– З коньячком, друже, я таки вирішив розкоркувати «Метаксу».

Це був чітко вивірений удар, на рівні гарде, адже такий коньяк – це чимала підпора для творчого натхнення; насправді це все означало, що Копачинський омріяв нову комбінацію і йому аж нетерпиться.

– Ну, я зараз працюю над вібротекою, – вдивлявся в непорушні екрани, дивувало, що майже в непохитній темряві картинки були яскраві й надто насичені, як про занедбаний напівпідвал. – Сьогодні не зможу, хоч ти ріж.

Він щиро сподівався, що в телевізовані сходи коханці попруться навалою, ясна річ, не чекаючи на вечір; однак довелося попосидіть, доки там не насмаляться дешевими цигарками дітлахи, з’ясовуючи нескінченні шкільні обставини з повторюваними добезкінця подробицями, доки не висциться мент, якого в усіх ракурсах і подробицях з огидою прописав комп’ютер – така увертюрка чудово стане в контрасті, або й дисонансними вставками – тобто використання сходів не за призначенням, це також матеріал для прологу, сподівався він.

Особливо на дзюрчання струменю – а, між іншим, такого жоден композитор не використав, такого надміру популярного в людстві звуку. Й чому жоден народ не створив подібного музичного інструменту?

– Диво... Як же ж так? Ну, нічого, ми з ментом увійдемо в історію.

Од чим хороша тефлонова пательня, що картоплю можна смажити навіть і без води, доки він порався на маленькім вогні, почув од комп’ютера поклик, майже нечутний тон – перекинувши через бильця манто, чоловік перекинув і супутницю, в темряві їй надто блискали коштовності на шиї, такими ж вогниками проймалися й очі, незважаючи на потужні зблиски, погляд був геть занурений в себе, а в чоловіка – цілком відсторонений, сяючи зовнішніми відчуттями, рука з розкішним годинником на браслеті квапила неначе з іншого виміру, жінка почала не по-аристократичному закопилювати очі, чоловік штовхав поза душею, вібрації перлами й перилами перлися нагору, раптом він вчепився в волосся, вона теж, пальці переплелися, штовхаючи зачіску в рот, так, що Ротко мало не впустив пательню – звідкіля ці, такі двоє, опинилися в клоаці? Дійство не кінчалося, обоє майстерно зволікали.

Ротко підійшов до вікна продихнути, й раптом побачив розкішного “Bugatti”, шофер мляво удавав, що не спить.

Ротко кинувся до екрану, не ймучи віри – невже ці двійко прибули сюди з інших вимірів? О, так, краватка за тисячу єврів, а одні запонки чого варті? Не кажучи про окуляри, котрі просвічувалися потойбічними зіницями, доки не перекинув з бильців майже її всю, страх подумати, на чому вона трималася, дряпаючись, хапаючись, доки коштовності на шиї не задеренчали дрібно, а нутром її не штовхнулися гортанні віддихи, забулькотіло, почувши, джентльмен, вирячившись, наддав стакатто-аччеле-рандо, очі йому стали більші за власні лінзи, побачив би його хтось із їхнього кола; Ротко переступив через бараболю, вдивляючись – ні, не знав їх, а міг знати не тут, в попідваллі, а в інших омріяних світах.

... вони, причепурені, підійшли до авто, шофер вправно вискочив, розчинив дверцята, ті всілися, втягнувши досередини манто, мотор нечутно форкнув і машина вкотилася в ніч.

Ротко не стримував дрож в колінах, сходи горбилися, засцяний дух переплітався з “J`ador Dior”, крізь ніздрі входив мелодикою дисонансів, промінь теж тремтів, як і все в очах; трофеями була заколка, нефритований мундштук із золотавим недопалком й кілька блискіток макіяжу.

Та й Шопен би вмер в Дельфіні Потоцькій, коли б побачив ці звучання, огорнутий запилюженими французькими парфумами; Ротко мотилявся східцями, аби не випустити й дещиці несподіваної ароматерапії, його вже підкидало зсередини, крещендо рвалося навперейми з дімінуендо, ліхтарик виписував некеровані стократні амплітуди – ще б пак, панове, досхочу натішившись маніжно-лакованими кришталево-мармуровим шиком ресторану, таємно прилинути потім сюди, в морок зацвілих підземель.

– Що це? – вигукнув Копачинський, забувши, що за стіною спить сім’я. Він притискав навушники, не ймучи їм віри.

Ротко лише поблажливо всміхався, бо аргументи вже заготував, а от правди друг не взнає ніколи:

це коли кілька котів по черзі тримали кицьку, ґвалтуючи, та волала тромбоном і композитора дивувало – адже тваринка має маленькі легені, а, головне, незначні звукотворні стулини, й Ротко вже наперед ламав голову, як відтворити, це в фонограмі. Доки розлючений двірник не кишнув усю розпусну братію, припинивши мітлою котоложество.

Потім на превеликий подив, цей товар пішов за гроші в Інтернет не згірше, аніж попередні, «це так тому, – тішився композитор, – що це мої відеоролики, на відміну від конкурентних, має досконалу музику, котра випливає із самої суті зображення».

– Що з тобою, друже?.. – шепотів Копачинський, приголомшено знімаючи навушники. – Ти, треба сказати, чимало змінився, але ж не до такої... – тут він ввічливо пропустив слово «херні», – не до такої ж карикатури.

– А Россіні? – парирував, блокуючи напад тури. – Чи це не він створив «Дует кішок»? Та ще й з жіночим вокалом.

– Ну, Россіні, – почав пригадувати той і рушив конем, «чорт, треба було ферзем», – злостився на свого некерованого друга. Не можна було сказати, що він програвав, однак тепер до гри треба було докладати зусиль.

– Ну, мені пора, – глянув на годинника Ротко.

– Побачення? – здивувався полегшено Копачинський. – О такій порі?

– Та ні, відчуваю натхнення, – він попрощався й подався до омріяного парадняка.

Партію Копачинський догравав сам із собою, дивуючись, яку хитру замутку запропонував композитор, що навіть не став доводити до кінця.

Той міг тепер дозволити собі навіть запізнення – збільшивши пам’ять комп’ютера, вмикав його на автоматичний режим і тепер залегко пожинав здобич, викусюючи зайві зображення, тобто набув і композиторської вправності, легко здобуваючи натхнення з відеозапису. Музика поставала сама по собі, це дивно, але жодні коханці не повторювали ритміку, не кажучи вже про мелодику, отож увертюри завжди давали несподівані повороти тем.

... Пролунав дзвоник й Копачинський, потираючи й без того теплі долоні, посунув відчиняти, одкривши двері він одкрив рот; і не тому, що композитор стояв на порозі, тримаючи аж дві пляшки “Kroauazier”.

А тому, що на друззяці був надто новий нечувано велюровий плащ, лаковані «концертні» штиблети й справжнісінькі золоті окуляри.

– Що сталося? – запитав він, бігаючи по розкошах очима.

– «Що, що», – перекривив Ротко, ступивши в оселю. – Справжня музика пішла, нарешті, в народ.