Текст книги "Яблука з райського саду (збірка)"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 22 страниц)

Я вимагаю, щоб ви подивилися на цю потвору ще раз і наочно уявили собі ту велетенську неосяжну роботу, яку ще доведеться здійснювати нам отут одразу ж після звільнення цієї, колись дружньої нам країни... Не одводьте ж очей!

Розчулені промовою, вони поназносли снігу, витрусили з рюкзаків трофейного вугілля, розтопили на багатті й долонями та поцілунками обмили погруддя. Лейтенант одтер власноручно спиртом із заповітної фляги рясну сукровицю, мішаючи її зі сльозами. Потім опанував себе настільки, що вирішив власноручно пристрелити святотатця, однак втримав свою ненависть: місцина була пожвавлена, та й день, морозьке повітря далеко рознесе звук пострілу. До того ж слід було ретельно, спокійно розібратися в усьому, що довелося побачити й пережити, дати належну оцінку для статистики – адже група мала наказ ще й виявляти місцеві настрої й інформувати Центр.

Бо за кілька років перед тим, бувши лише сержантом, він саме формував ці настрої, готуючи їх перед відступом: тоді їхній спецзагін вимушено перевдягався в ненависну уніформу герготів, й провадив розстрільні десанти по селах, формуючи ненависть до майбутньої окупації, палили живцем у церквах, топили в криницях дітей, аби активізувати в них прагнення опору. Що поробиш, якщо не існує іншого виходу? Й це для того, щоби тепер на власні очі побачити, що нічого з тих великих зусиль не дало результатів – як були тоді ці нетямущі аборигени виродками, такими й залишилися, нічого не втямивши, бо Ідея Всеєдиності Щастя зосталася недосяжною...

– Дозвольте рапортувати! – вивів його із задуми політкомісар угрупування, і він згідно кивнув. – У затриманого при обшукові виявлено ось що:

і показав одбитого носа і козирьок.

Удруге лейтенант неймовірним зусиллям волі втримався покарати на смерть пацюка, й лише тому, що такий нечуваний факт блюзнірства міг зацікавити психологів з Центру, і гаразд буде, коли твоє власне ім’я зайвий раз фігуруватиме в доповідях через високі канцелярії. Тому він знову заховав в кобуру пістолета, а наказав нарубати гілок, змайструвати м’якого паланкіна, яким буде належно транспортувати в даних умовах Вершителя. А пацюка прив’язати спереду тим же пасом, аби ніс і слугував незаперечним речовим доказом, поганяли щосили.

І знову яйця Колайчукова зробилися завбільшки з футбольні м’ячі, бо баскетбольних тоді ще не існувало, й він знову пошкодував, що свого часу не пішов у футболісти, а в політемісари; хоча, якщо подумати, то в футболі яйця одбивають ще краще; його привели на таємну базу, зроблену під снігом з льоду, і всі, хто лише мав вільний час, катували його по черзі, намагаючись розв’язати нарешті язика й дізнати правди. Й ніхто не додумався зазирнути в тамтого рота й переконатися, що язика там нема взагалі, якого він виплюнув, аби не заважало рятувати погруддя, тікаючи з герготських застінків. Тепер же його катовано підручними засобами, а він лише сміявся їм у відповідь, залюбки терплячи, бо ось нарешті мав твердого переконання, що усе це – примари. Це щастя – відчувати себе всесильним. Не можуть же святі побратими, в рідних погонах і картузах піддавати тортурам, й тому він солодко поринав із одного забуття в інше.

Отямився од вібрації літака. Той відвозив на Велику Землю пораненого політрука, котрий прострелився, необачно чистячи автомата, а щоб машина не гуляла порожня, вирішено надіслати в Центр і уособлення місцевих настроїв разом з усіма речовими доказами, аби вже там до пуття розібралися, бо лейтенант таки побоювався казуальної заковики – адже йшлося про особистість Вершителя.

Насилу розклепив втомлені гематомою очі й зрадів ними, побачивши проти себе знайоме до болю погруддя, – в агітаційно-диверсійній бригаді, звісно, знайшовся чудовий військовий клей, яким зазвичай ліпили вибухівку до мостів, а позаяк злам носа припадав на природньо блакитну прожилочку, то склейка на мармурі була геть непомітною. Що можна сказати й про відреставрованого кашкета.

Літак закладав довгий віраж й провалився у повітряну яму, куди в безпам’ять провалився й Колайчуков.

Нові тортури вирвали його із небуття. Фахівці з Центру прагнули довідатися, яким це робом ціннюще погруддя могло потрапити в непролазні далекі нетрища? До прибулого застосували так звану медтерапію, котра здатна була в живій істоті викликати одразу шість різновидів больового шоку.

Однак Колайчуков зберігав щасливий вираз – ніхто ж бо не здогадувався, що поглядом він лине за вікно, туди, на середньомістя, де стояв чудом уцілілий од ворожих бомбувань постамент, надвершшя розлетілося од вибухів, а от п’єдистал був зроблений із надміцного коростишівського граніту – сталеві шереметки лише трохи подряпали полисковану поверхню.

Ще три шоки викликалися електротерапією. Ще вісім – фізіотерапевтичною стимуляцією. Не кажучи про хірурготерапію, хімійорелаксію а також стоматологічні втручання. Усе це він сприймав абсолютно німо, вразивши найдосвідченіших терапевтів.

третє послаблення волі

Впало на нього, коли він потрапив до керівника Допитувального департаменту. Опинившися знову в знайомім кабінеті, звідкіля їх усіх колись благословляли на тилову акцію, Колайчуков був вражений, що начальник вперто не впізнає його. Слів же, сказаних до нього, не міг тямити, бо через тривалі терапевтичні заходи втратив барабанні перетинки. Вразили ж і образили жести посадовця, які докоряли, вказуючи щораз на погруддя. Забувши про відсутній язик, він намагався заперечувати, однак присутньому здалося, що той корчить блазенські зневажливі гримаси, як і личить запеклому ворогові Всеєдиності.

Плакати, правда, він ще міг, допити й протоколи тривали. Начальник іноді виходив перекусити. А їдальня, треба сказати, тут була пільгова, незважаючи на воєнний час, що тут безкоштовно ставилися на стіл не лише сіль, але й перець. Отож начальник натрусив його трохи, маленьку дрібочку, загорнув в аркуш, аби потім удома ще раз скористатися. Потомлений, він відвідав туалет, сів, а потім цілком автоматично тією папірчиною з гігієнічною метою скористався:

– Аву!!! – криком своїм він перевершив усі тут раніше чувані – вибивши кабінку, він підставив обпечене місце під холодний кран, од чого заволав ще дужче, висадивши двері в коридор, помчав у санчастину, волав і водночас устигав думати, що така болюча мука, а жодного разу не застосована в органах задля допитів...

Тим часом Колайчуков терпляче очікував на нього в порожньому кабінеті, щоразу милуючись відреставрованою подобою речового доказу Вершителя, ніжність переповнювала колишнього політпрацівника. Підійшовши до столу, де стояло погруддя, він вирішив обійняти, прилинути, однак сталеві кайданки на зап’ястях заважали, од такого напливу несподіваних почуттів голова пішла колом і він ненароком штовхнув скульптуру.

Вона впала, вдарилася, загуділа нутряним стогоном і явила ще одне чудо: знизу одпало денце.

Ця прикрість засмутила Колайчукова і ось чому – він осягнув причину свого подвигу, стало зрозумілим, чому він міг тривалий час носити погруддя – воно ж бо ізсередини виявилося порожнім. Те що попервах видавалося мармуром, насправді було одливком зі спеціального надміцного гіпсу, вдало тонованого блискучими фактурами лаків.

– Біда, – прошепотів подумки політкомісар.

Він спробував підлізти плечем, проклинаючи недоречні кайданки, підважити тулубом скульптуру, однак марно.

Не полишаючи численних спроб, він несподівано і легко боком утрапив увесь всередину скульптури, пронизавшись нею нанизано й так вдало, що зумів з нею на собі підвестися на ноги, однак проминув ними, незрячими, стола й висадив замок разом із дверима.

Опинившись в коридорі, легко й прямо подолав пропускник, залишивши по собі отетерілого вартового, який вкотре поклявся не вживати місцевого самогону, настояного на курячих кізяках, тобто з переляку мало також не ставши мармуровим, а яким, питається, ти станеш, узрівши, як повз тебе та ввіреного тобі поста особисто минає Вершитель?

Свіже повітря надало потрібної свіжої сили, він, Колайчуков, ішов, сунувши поперед себе дійсність, до середини паркової зони, неначе магніти вели його, доки не наштовхнувся на бажаний п’єдистал, чорний такий, бо полірований. Завдав останніми зусиллями стрибка, й зачепився за надвершшя граніту, за гострий кут його, потім перевалився нагору, витративши на це останні життєві сили.

Одхекавшись, отямився, надався там важким накриттям до вертикальної позиції, правда для цього треба було ембріонально підтягти усередину під себе обидва коліна й повністю накритися згори оболонкою погруддя, доки обидва тулуби нарешті не з’єдналися; велетенське полегшення завбільшки з пам’ятник огорнуло його й завдяки йому він пригадав нарешті те, що вислизало йому із пам’яті та глузду багато разів, ота тоненька ниточка нарешті не увірвалася: бо він відчув під горлом своїми тісними худими колінами, як вони упираються в комір у там в щось тверде; щастя огортало й огортало Колайчукова, доки залишками зубів він прожував комір і припинився.

Знову повернулася попередня влада, щоби мати змогу тепер мирно мордувати, місто відбудовувалося, розросталося, в центрі збудували Крупнопанельного майдана, окрасою якого був Музей безпрограшної війни, збудований навколо постаменту з погруддям поперед входу, центром експозиції Освяти й стало, яке пройшло фронтовими стежками й дорогами, мандрувало тилами й там громило ворога, змусивши тікати з замучених поневолених земель – високий монумент, образ Його, хто сам особисто виграв перемогу.

Коли стихав денний гамір і останні відвідувачі та співробітники музею полишали споруду, западала ніч і чекала опівночі, – тоді здавалося, що скульптура трішечки навертається очима до південно-заходу й своїм ясним мармуровим зором Вершитель линув туди: ген далеко, в керункові напрямку за тисячу верст, туди, до боліт і моховинь, де саме вже починали потроху виходити з трясовин, куповин та мочарів оновлені місцеві блондони, аби вершити й прокладати уздовж азимуту осяйного погляду, гатити світлі широкі гатки в нове майбуття.

86 р., 29.11.89 р., 4.07.98 р., 1.05.2011 р.

Вклонитися

Романченко з докукою дивився на Марічку, він не дуже любив дівчат, які одягаються навмисне неефектно, мовляв, усі навколо мусять напружитися і вдивитися мою внутрішню сутніть.

– А що ви маєте в своєму доробку?

– Роль Мавки, роль Леді Макбет, ну, і різні етюди.

«О, які контрасти. Мабуть в інституті була першою відмінницею», – подумав він і зітхнув:

– Ви не повірите, але «Леді Макбет» щойно зійшла з нашого репертуару, а «Лісова пісня», успішно йде в іншому виконанні. Я б охоче подивився вас, але скажу відверто, акторських ставок у нас вільних нема, а якщо будуть, то на конкурсно-договірній основі, але коли це ще буде...

Художній керівник одвів очі, аби вона не прочитала в них: «щось у ній є», а потім зловив себе на думці, що він уже напружився і вдивився.

– Ну я б почекала...

– Чекайте. Дзвоніть, – зрадів він, що розмова закінчилася, і підвівся.

– Я хотіла сказати, а чи нема у вас якоїсь іншої посади, щоб я могла працювати?.. й чекати, доки не з’явиться.

По ній очима було видно, що чудово знає: на таких посадах зниділо безліч претенденток, так і не діждавши, однак погляду не одводила. Тепер, коли вона стояла, Романченко краще роздивився постать. Він знехотя видобув теку зі штатним розкладом, почав гортати, хоча й без цього знав напам’ять, як оця дівчинка роль Мавки.

– Так... так... – гортав він. – О, тут є пів-ставки,.. – знайшов. – Гримером зможете?

Знаючи чудово, що в інституті вона цю науку також проходила.

– Зможу! – непідробно зраділа вона, не здогадуючись, що гримери тепер дефіцит, бо розповзаються по салонах, студіях, агентствах, тобто вкапувать в театрі за мізерну платню не бажають.

Наступного дня вона довідалася, що всі актори гримують себе самі, і тому ця штатна одиниця мала працювати лише на провідну актрису Наталію Степанівну Козубицьку.

Марічку подивувала, що ця видатна особа доволі молода, як би не годилося для провідної.

– Значить так, мілочко, – подивувала вона дівчину, – гримуватися я буду сама, тому, що не довіряю комусь свою безцінну зовнішність, а особливо, образ безцінного персонажу.

– А навіщо ж... – озирнула вона персональну гримувальню актриси.

– Навіщо я тебе викликала? Будеш мені читати.

– Що? – не збагнула та.

– Доки я гримуватимусь і виходжуватиму в роль, ти мені цю роль читатимеш. – Вона кивнула на столик, де лежала роздруківка Мавки з «Лісової пісні». – Ти ж фахівець? Читати, принаймні, зможеш? – усміхнулася вона.

А що робити, коли посаду суфлера скасували ще в доперебудовчі часи.

Це цілком влаштовувало Марічку, адже розминати роль краще, аніж розминати обличчя. Дивовижно, але з’ясувалося, що роль вона пам’ятає набагато краще, аніж примадонна, тут у тої був пунктик. Забудькуватість. Злі язики шепотіли, що одного разу в «Леді Макбет» вона видала кілька монологів Офелії, і худкер Романченко визвірився:

– То ж Офелія, а то Макбет, Господи...

– Ну і що? Але однаково – Шекспір!

Й він насилу організував районну критику, яка восхвалила це нове прочитання твору. Відтоді примадонну охоплював страх перед виходом на сцену, однак публіка любила її по-справжньому, тому що актриса часто робила дуже рвучкі рухи, несподівані, чим зривала аплодисменти.

Коли в неї бував хороший настрій, вона розпитувала Марічку про її коханців. Та згадувала усі походеньки колежанок, однаково Козубицька постійно допитувалася про столичних меценатів.

– Ой, що ви, вони такі гидкі...

– А саме на них тримається святе мистецтво, мілочко.

– На оцих пузатих? Для чого їм святе мистецтво, вони ж його не тямлять. На ньому ж не наживешся.

– Зате напаскудишся досхочу. На чому ж іще паскудитися, як не на ньому?

І вмовкла, бач, розбалакалася з камеристкою.

Правда, вона дозволяла себе розгримовувати, іноді роздягати, бо поверталася з вистави виснажена, й ворухнутися не могла.

– Оддаю себе всю, – шепотіла вона, потім нюхала нового букета й потроху очунювала.

Те ж саме було й по репетиціях, тексти їй не давалися, отож Марічка мала приходити завгодя й виразно їх читати, Козницька, накладаючи грим, уважно кивала на кожному слові, засвоюючи, а дівчина стримувалася, аби тримати нейтральну інтонацію, бо чужих трактовок примадонна не любила.

... І от Марічка знову стоїть на порозі в худкера Романченка, входить, і, променіючи очима каже:

– Я поповнила свій репертуар.

– Та ну? – посміхається він. – Якою роллю?

– Офелії, Марусі Чурай, Старої дами Дюренмата...

– О. Ого. Чудово. Коли це ви встигли? – починає ховати посмішку.

– В процесі... гримування.

– Ви хочете сказати, підбираючи фарби до образу? Спершу грим, а потім слова? Цікава трактовка, – вирішує він запам’ятати цей хід для нового свого інтерв’ю. – Однак мушу сказати вам, – кривить він своє пещене лице, – що ці ролі вже належать і надалі належатимуть Наталії Степанівні Козубицькій... Ха-ха-ха!

– Марічко, ти плачеш? – розбудила її мама. – Щось снилося?

– Еге, – утерла сльози та, – худкер.

– Хто? – злякалася мама.

– Художній керівник театру.

– Не дає хорошу роль?

Мама пишалася, що дочка працює в театрі, лиш не знала, ким. Пишалася, що доня не подалася на столичні підмостки, а приїхала в рідне місто й влаштувалася не в якесь там вар’єте, а на справжню сцену. Бо в неї хвора матір, яка виховала справжню дочку, а не якусь там вертихвістку.

– А коли вже покажеш мамі себе на сцені? Я подруг запрошу, – замріялась вона.

– Та ось репетиції ніяк не кінчаться, – знову вкладалася та.

– Ну це ж діло серйозне, – підіткнула та ковдру, – це ж не можна отак зразу з кондачка.

– Еге, – засопіла та носом, поринаючи знову в театральні сни.

Марічка прийшла в гримувальню задовго перед спектаклем, щоби був час зосередитися. Потім рішуче встала й одягла поверх блузки чужі шати Мавки, рясні листочки огорнули її всю, мить – і вона вже уявила себе на сцені. Це було неважко, бо мала власне трактування образу – знала, що гратиме не власне Мавку, а саму Лесю Українку, мала тверде переконання, що письменниця цей образ списала із себе. Потанцювала перед дзеркалом, вживаючись.

Вдихнула повітря, простягла вперед руку, і... в коридорі грюкнуло, двері до гримерки рипнули й на порозі з’явився перегар, а потім Корнієнко:

– Я, блін, тобі телефон подарив, щоб ти не знімала, коли я дзвоню, да? – завідуючий районною культурою наповнив помешкання образою. – І квіти я тобі посилаю на віники? – він сперся на стіл перед карафкою з букетом, щоб перепочити перед наступною фразою.

– Я... – хотіла говорити Марічка.

– Мовчи, ти все сказала! – він рвучко охопив її ззаду і втупився в спільне дзеркальне відбиття. Вона так і вклякла й витягнутою рукою.

На Лукаша він явно не тягнув.

– Я... – не встигла пояснити вона, як він міцно затулив їй долонею рот, а іншою намацав груди.

– Я – головка од буя, – пояснив, як міг, бо На-Того-Хто-В-Скелі-Сидить також не конав, і потягнув до канапи, на щастя її накидка зачепилися за крісло і воно поїхало слідом, гальмуючи, завкультурою заплутався в листочках, й обидва впали на паркет, не дотягнувши до бажаної меблі.

– Ти, Натка, сучка, ой, ти сучка... – збуджувався він, обпікаючи гострим духом губи полізли цілуватись і з другого разу втрапили, він вчепився в груди й другою рукою, стиснув, дівчина од цього влучила йому пазурями в очі, той зойкнув, перехопився, й вона скочила на рівні ноги. – Он ти як... за все хороше, – озирав долоні, хотів п’яно й саркастично скривитися, так Марічка не дала – вихлюпнула в очі квіти разом з водою, припинивши ерекцію, Корнієнко одплюнувся й поповз по рослинах до дверей, насилу звівся. – Ну, падла, ти в мене получиш, – грюкнув ними.

Марічка вдихнула повітря, коли він люто загуркотів коридором.

– Дотація! – волав він. – Буде ж вам тепер дотація – головка од буя!

Безбач влетів до сусіднього приміщення, і всі в буфеті отетеріли, коли там опинився завкультурою весь мокрий і в пелюстках. Погляд його пронизливий уперся в столика, де сидів за шампанським Романченко з Козубицькою, він саме підносив їй запальничку до цигарки й вони ніжно торкнулися пальчиками. Вогник вкляк, забачивши Корнієнка.

Корнієнко теж, бо пояснити, п’яно тетеріючи, як тут актриса опинилася раніше за нього він не встигав, тому од порогу хопив з прилавку першу путню пляшку: «буде ж вам дотація, краще в інтернати оддам», і щосили влупив по голові художнього керівника. Скло пурхнуло, обкинувши присутніх.

– Сука! – викрикнув завкультурою.

Позаяк та почула своє ім’я, втупилася у вогник. Потім несподівано легко й рвучко смиконула до себе зі столика шампанське й зацідила у скроню нападника, пляшка не луснула, чого не скажеш про голову – чоловік гупнув неживий межи сусідні стільці.

Усе охнуло.

Кинулося підводити Корнієнка, робити штучне дихання, кладовити на стільці, весь театр, зойкаючи, закружляв навкруг буфету, а тим часом художній керівник і актриса зникли досконало.

В буфеті вже працювала слідча бригада, а до адміністратора з жахом дійшло, що глядачева зала заповнюється.

– Зарізали, – застогнав він і вискочив у коридор, зіткнувшись з завтрупшою, – без ножа зарізали.

– Треба було переставити іншу виставу, – недоречно бовкнула та.

– Коли? За п’ятнадцять хвилин? Блін, та тут навіть відмінити вже ніколи, театр ломиться...

Вони, не змовляючись, просто з коридору влетіли в гримубиральню і стали, як вкопані – перед ними на розсипаних квітах виструнчилася Марічка в костюмі Мавки.

– О, а ця вже й перевбралася, – просичала завтрупою.

– Стривай... – адміністратор повільно підійшов до дівчини, вийняв їй із пальців карафку й обережно поставив на стіл. – Роль... знаєш?

– Чудово знаю, – закліпала, отямившись, та, – на дипломній роботі грала.

Усі німо перезирнулися.

Коли її підвели до сцени, весь колектив завмер. Але ненадовго – глядачева зала вже тупотіла ногами.

«Жаль, дуже жаль, – ще встигла подумати Марічка, виходячи з-за куліси, – жаль, не встигла маму попередити, хай би вона мене побачила».

Геродот-1983

Греки тільки того й робили, що бухали, бо товщина їхнього культурного прошарку складається з черепків битих амфор і сягає подекуди кількох метрів. Вони наполегливо крізь усі літописи розпускали чутки, що вино завжди розбавляли водою, однак дослідження показали, що настоювалося воно аж на сорока міцних травах, таких, що якби сучасній людині дали сьорбнути, ту би скрутив передозняк.

Оглядаючи таку амфору в музеї, неважко здогадатися, чому вона нераціонально видовжена, але, якщо подумати, то дві ручки на горловині дуже зручні для того, аби було такою, випивши, гепнути сусіда по голові. А, може, й так: у давніх греків не було пунктів прийому тари і вони просто змушені були брязкати нею об що трапиться, аби кардинально зменшити об’єми зужитого посуду.

Бо й так ущільнене череп’я буквально заважає археологам копати, досліджувати давні поселення й надосі не існує стільки транспорту, аби повивозити уламки з розкопів. Отож зараз, куди не глянь, їх понавалювано горами, навіть жадібні до безкоштовних сувенірів туристи не здатні порозтягати їх закутками нашої неосяжної батьківщини.

Я йшов пляжем й дивувався з гальки, створеної із колишньої кераміки й міркував, як би цей процес взяти за мету нестандартного наукового дослідження, й наштовхнувся на двох голих дівчат, які, підставившись під сонце, витяглися на рушничках. Наші погляди зустрілися.

– О, Боже, какой ужас! – вигукнула молодша. – Страш’н дажь надумать, чьт завтра я уж буду в Масквь.

– Ужас, дєйствітєльн’. Там же температура воздух’ всево плюс десять.

– Да ет на десять градусов мєньш’, чем здєсь температура вади, дажє прєдставіть страши’.

– Да, дєйствітєльн’ дасадно.

Поза вербою низкою сиділи чоловіки, одразу видно, що археологи, бо одягнуті в суміш військового та джинсового, навколо них стовбичили пляшки з під портвейну, порожні, тому всі були похмурі.

– У-у, гунн паганий.

Це до мене.

Запанувала павза.

Скориставшись з неї, муха залетіла в пляшку й забасила:

«Гун-н-н-н».

Я тихенько подумав: був би я гун, то вас не сиділо би тут.

Тоді один раптом зірвався на ноги й заходився робити переді мною армійського фізкультурного комплекса номер один. Озирнувся й почав би показувати номер два, коли б не:

– Шур’, сядь, – урвав зарядку старший з них.

– Жалк’ просто так уєзжать... – виправдовувався Шура.

– Камандовать парадом, Шур’, буду я, – промовив той і всі узвичаєно засміялися. – Ти чіво ет’? Чьто тібє здєсь над’? – це він до мене.

– Я т? Я с бєрєзанскай ахіологічєскай експєдіцьї, вон прішол пасматрєть, – кивнув я на два кам’яні вівтарі.

– А-а, – полагіднішав старший.

– Фьсо равно – гунн, – наполягав Шура. – Ти прьєдстафь, в магазінє здєсь адін такой начал тари-бари растабари срєді мєстних рагов, чьто, мол, прієзжают суда сотні експєдіцій атавсюда, а потом все викопаниє експонати развозят по Ермітажам, представляєш? Гуньйо ванючайо.

– Чіво ж ти єму па рогам не дал-то? – щиро здивувалася молодшенька, грайливо блиснувши зубами.

– Нє смог, там било полньохонько рогомьотов.

– Так ти б культурно атвєтіл, – знову посуворішав старший, – чьто пускай ані тож’ прієзжают атсюдава к нам в гості і капают себе, сколько хотят, ми нє жлабьйо, ми нє станем возражать.

– Гуньйо ванючайо.

Я прийшов сюди, бо тут було джерело. Батько історії Геродот починався з того, що описав його давні цілющі властивості, такі, що поруч було змуровано аж два вівтарі. Згодом, коли Ольвія занепала, вода засипалася, однак наші археологи відкопали вівтарі, а потім за Геродотом почали шукати й славнозвісне джерело, знайшли, розчистили, ключі ожили й знову заструмувала вода. Та, унікальна в яку можна тепер вступити двічі.

А ще задовго до греків тут жили місцеві племена, які вклонялися джерелам, греки їх кишнули з прибережної лінії, правда, за це принесли їм освіту, письмо, культуру. Греки принесли цивілізацію й торгівлю в це неторкане місце. Й работоргівлю.

Найбільшу тутешню ріку, яка також впадала в лиман, назвали Борисфеном, хоча вона до того мала свою власну назву. Місцевих вони відповідно прозвали борисфенітами, бо греки були першовідкривачами, вони були романтиками.

Слідом за романтиками присунула армія й почалося масове ввезення зерна в метрополію, зерна в обмін на виноробну продукцію. Місцеві привчилися пити вино, бо, нецивілізовані, раніше не знали його. Отак речі, які здавалися в нас споконвічними, мають свої точні дати, історія нашого алкоголізму сягає заледве якихось двох з половиною тисяч років. Тутешні племена виявили до вина неабиякий хист, якщо елліни його розводили, то ці не додавали води, а хиляли просто так, лякаючи колонізаторів, (отак просто з цього самого джерела й не розводнювали, певно, шкодували цілющої води), за що греки прозвали їх варварами й дорікали:

«П’ють, як скіфи».

Відтоді пролетіли епохи й тепер місцеві розводять горілку пивом, дивно, але навіть за моєї куцої пам’яті такий коктейль лякав навіть завзятих алкашів, а тепер його вживають дівчата.

До речі. Якось в Єгипті археологи розкопали камінь, а на ньому ієрогліфи, де було описано рецепт якогось популярного напою. Затамувавши подих, наші науковці в лабораторії відновили прадавній рецепт, «джерело» заструмувало знову, естафета не увірвалася! Покуштувавши, вони зазнали шоку: виявляється, вони відтворили... простісіньке пиво, кап-у-кап таке, як і продавалося з діжки навпроти інституту археології. Отже естафета діяла протягом тисячоліть і поза наукою.

Повітря спекотно зупинилося. Я зарядив фотоапарат й заходився знімати джерело, воно, обрамлене прадавнім тесаним камінням було дуже фотогенічним. Усі експедиції, які з’їздилися сюди з усіх закутків СРСР, влаштовували навколо ритуал посвячення в археологи, вранішні самітники усамітнювалися тут, аби помріяти, а щовечора збиралися романтики поспівати пісень, закохані приходили вночі кохатися. Отож на дні джерела виявилося безліч порожніх пляшок і я почав шукати ракурс, аби вода заблікувала їх, промайнула навіть думочка така, а чи не заб’ють вони знову джерело? Інша думочка заспокоїла, адже щодня голодні археологи витягають гуртово склотару й біжать здавати до гастроному.

– Ти чіво ет’ реактор снімаєшь? – визвірився Шура.

– Я? – непідробно здивувався я, хоча реактор був мені по цимбалах. Енергоблок Миколаївської АЕС білосніжно височів по той бік лиману, додаючи непорушності й без того прозорій днині.

– Шур’, – знову урвав його старший, – лучьшє спой маю любімаю.

Шура підібгав ноги, настроїв гітару таку ж руду, як і він, настроївся сам:

Сваю пєчаль атсюдава

Унесть

Кразвалінам іново

Гасударства...

– Ну, Шур’, ти – Бог! Ні магу... Не пой більше! – заплакав начальник і за це поцілував Шуру. – А ви б, мєтьолкі, – це він крізь сльози до дівчат, – прікрилі би сіські-та в конце-концов!

– Нє відітє-та, іш, здєсь гунни ходять, пяляц’ца? – одклав гітару Шура.

Я увібрав якомога біополе й потроху рушив повз компанію.

– Вєдь жаль так просто раставатся, – мовив про мене Шура.

– Да!.. – скуйовдив йому чуприну старший, а потім утер сльози. – А харашо т’ било здєсь, а, ребят’?

– Мясо єлі, – зітхнула старшенька, – каждий день, єслі нє палєніцца т’ утром встать на базар.

Я думав, що вже проскочив.

– Ей, гунн! Гдє ви мясо бєрьотє та? Харашо устроїлісь.

– Зажралісь! – мовив я, минаючи гурт.

– Во! Точно! – зраділи ті.

– Прієзжайтє к нам іщо! – я проминав чоловіків, лишалися ще дівчата.

Шура помітив це й зірвався на рівні ноги, однак начальник рвучко посадив його, і, зірвавши з верби буруб’яшків, заткнув йому жменею рот.

Екскурсоводи завжди тут розповідають, що од давніх греків ще й досі ростуть їхні маслини, правда трохи вже здичавілі, підводили охочих й ті зривали й куштували бубочки. Це була маленька неправда, ніякі маслини тут зроду не прижилися, бо греки не мали в ті часи Мічуріна, аби маслини росли в холоднішому кліматі. Дерево ж, якого так полюбляли екскурсанти, було місцевим і називалося лох. Отак і елліни – зачепилися тут, однак не втримались, бо місцеві племена боролися з ними найдосконалішою методою – просто пережили їх.

Візантія також не втрималася, Генуя – також, і турки, і татари...

Потім прийшла Катерина ІІ-га. Вона роздарувала ці землі своїм дворовим, ні, не собакам, а аристократам. Тут посіли Мусіни-Пушкіни, урочище Ста Могил переіменували в Парутіно, це село заселялося українськими кріпаками по кілька разів, бо ті розбігалися через надвелику кількість земляних робіт. Просвіщенні власники зганяли на ті могили звідусіль нових копачів, бо мали великий інтерес до золота. Отак було започатковано вітчизняну античну археологію.

Тепер вже не налічиш в некрополі ста могил, тут зяють отворами розкопи й шурфи. Ті, що копалися дуже давно, позсовувалися, округлилися, позаростали й нічим не відрізняються від снарядових та бомбових вирв. Археологічні пам’ятки завжди найдужче пошкоджуються війнами, бо завжди виникають на важливих стратегічних пунктах і геть пориті мінами, окопами, бліндажами, командними пунктами.

Деякі древні споруди не втратили свого значення й дотепер – наші Змієві Вали XI ст. межували зі сталінськими оборонними лініями, німці під Кругликом обійшли ті доти й дзоти збоку, що жоден й не вистрілив, захисники змушені були висаджувати їх в повітря, а зброю перетягати з бетонних за земляні Змієві Вали, збудовані ще Ярославом Мудрим і вже звідтам люто одбиватися, бо вони доцільніше стояли на стратегічних напрямках.

Німці прийшли і в Ольвію, нарешті тутешнє населення долучилося до великої культури, напам’ять вчили Гьоте, однак німці також тут не втрималися, а також і їхня культура зі своїми прогресивними та реакційними напрямками.

Греки, коли почали будувати тут Ольвію, не думали, що їхні стратегічні міркування виявляться згубними й не так од авіабомб, а що згодом тут з’являться нові орди, скеровані наукою з усього СРСР, аби розрити кожне поховання й перетрусити геть усі кісточки, то еліни б не насипали високі прикметні кургани, а маскували своїх небіжчиків.

Землю роздерто й здерто. Потім після науковців дощ, сніг, вітер доруйнує все, чого не забрав час, адже пам’ятки не засипаються землею назад, й хоч вони рясно позаростали бур’янами, кожному археологові приємно окинути все це оком, озираючи пройдений наукою шлях. Дірки од вибухів круглі, а од науки квадратні, їх можна розрізнити, навряд чи якийсь фугас міг зробити квадратної форми викид. Загалом міг би, якби наука спромоглася зробити квадратного фугаса.

– «Гунн-н-н», – гунявило з пляшки.

Не наступити на зрадливий черепок... Затамувавши подих я потроху просувався, аби не сполохнути голих дівчат, тобто не зустрітися з ними очима, що навіть я свої заплющив.

– Тань, а, Тань, а ч’т та са мной било т’ вчора, а?