Текст книги "Яблука з райського саду (збірка)"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 22 страниц)

«Бо»

Віталію Сулимі

Іван ішов, сам на себе не схожий, бо ранком все стало раком, небо псувалось, а сьогодні ж попереду цілий день роботи, це той щасливий випадок, коли несанкціонований мітинг таки відбувся, «дасть Бог, що почнуть розганяти – о, де роботи для телеоператора», й тут помітив: на нього озираються мітингувальники, й збагнув, що міркує уголос.

– Погода, кажу, буде чудова! – якомога доброзичливіше пояснив він, однак ніхто не повірив.

Ще раз глянув угору – усе небо бомжових кольорів, воно неухильно рухалося до кольорової температури за шкалою Кельвіна аж до 9.000 градусів... Тобто жодна телекамера не витягне лиця присутніх – усі будуть синюшними, й ніхто потім на каналах не повірить, що Іван не баран, а мітингарі не баклажани. Особливо народні обранці – стануть такими ж бомжуватими, як і народні люди, а на долю вільного оператора може впасти кілька непроданих сюжетів. Що ж його заподіяти? Кляті ж японці не випускають таких телекамер, які б годилися для наших мітингів. Й тут він щасливо пригадав: недаремно тримав про запас компенсаційного фільтра, який вирівняє картинку.

– Блін, такого синього повітря не бачив ще ні разу, ну чистий тобі свинець.

Він перевірився – все на місці, а, головне, запасні акумулятори, бо «жнива, жнива», коли ще такі події трапляться?

Вставивши фільтра, заготованого ще в давні часи, коли кіноплівка вимагала особливого ставлення, вирішив вкатати спочатку сюжет для Бі-Бі-Сі, вони люблять статечні плани, пристойних людей в кадрі, врівноважених промовців, все це саме тривало, й нахапавши на півгодини планів, Іван поміняв у камері картку, вставив у комп’ютера та й зілляв через супутника на сервер адресата. Тим часом нишпоривши камерою по ефектних деталях, а край ока стежачи, як ввівши пароль, зиркаючи на свій банківський рахунок, він би на це не марнував час, однак дуже подобалося бачити, як поповнюються з Лондона цифри – треба дбати про свій хороший настрій, адже попереду ще цілісінький день зусиль.

Потім подумав про «Аль-Джазіру», там потребували емоційних, неохайних персонажів, схильних до істерики, слава Богу, тут таких не бракувало, особливо, коли почали стягати з трибуни оратора, то Іван устиг втиснутися до нього й взяти міні-інтерв’ю, а те, що з усіх боків штовхали незгідні, то й добре – додасть лише динаміки кадру, пристрасті – араби це люблять. Так ось же вам! Тут з перерахунком гонорару довелося почекати, бо замовник мав точно перекласти тексти, аби там не було закидів до їхньої віри, однак, ось вони, грошенята, доки вони набігали, камера зі штативу тим часом знімала загальний план, який годився на будь-який смак.

Довелося затуляти апарат, бо кілька обурених намагалися довести, вскакуючи в кадр, це теж пожвавить, головне, щоб не плюнули в оптику, взагалі-то бували й реальніші загрози, бо камера варта грошей, якось Гордій з СТБ придбав класну камеру за свої кревні, «однімуть» всі казали йому, однак той носив її в герметичному титановому кофрі, «поклади кофр у потерту сумку» радили йому колеги, бо кофр такий був дорожчий за камеру, «я не ідіот», Гордій одхиляв поли куртки, показував кобуру

з револьвером, «хай спробують однять», сміявся він, однак коли прийшов пізно додому, на нього чекали, врізали в парадняку ломакою по шиї, дуже вдало, що він загудів під сходи, отямився вже без камери й кофра, «твоє щастя», казали йому потім, «що ти не встиг витягти свого дурацького револьвера, бо тоді б тебе убили к бісу», про це слід весь час пам’ятати, бо увага під час знімань дуже концентрується у візирі а й геть не бачиш, що тебе хтось уже випасає.

Ще один сюжет для Москви, вона любить, щоб були суворі вусаті люди з вигуками «ганьба!», обов’язково кілька стариків зі старими орденами, на тлі парочку червоних полотен і якийсь лояльний промовець, із російськомовних – таких також не бракувало, особливо вдало вийшли опоненти, вони мало не перекинули охорону, однак активісти не допустили, тут треба розчепірювати лікті, аби захистити од тисняви апаратуру, це ж непросте діло, невтомно перетворювати живих людей на віртуальних.

Загалом треба й додаткового таємного фінансового рахунка, аби потім «добрі люди» не виявили автора, – якось колись Іван знімав стаціонарно з крану чималу рубанину біля Банкової, і вже завершував, коли згори побачив аж за три квартали незрозуміле скупчення – навів туди надпотужну телеоптику й побачив, як на долоні, що солідна тітка по списку роздає гроші учасникам демонстрації протесту. Ніхто з них, розписуючись за платню, й гадки не мав, що може бути чудово знятий за цим процесом «упритул» – розкішний матеріал для монтажних перебивок, однак Іван допетрав одкатати його на власну касету, бо збагнув, що може схопити й дещо іншого гонорару, отож продавав сюжет через підставні рахунки, тут же змінивши номери банкових рахунків, бо той заробіток міг дорого обійтися. Купили всі телеканали, але геть не кожен показав. І що? Всі штатні стукачі потім з ніг збилися, нишпорили по телеканалу з нескінченими розмовами про спритника, який близько підкрався з прихованою камерою до необачних активістів і продав їх на весь білий світ, так, що Іван також вдавав, що шукає автора, й теж розпитував усіх «хто» то може бути.

Бо мав досвід колеги Петриненка, той ще в далекі чорнобильські часи зняв жахаючий кадр, як вертоліт, перечепившись гвинтом об риштування, рухнув в реакторову прірву, здогадався приховати цю касету, п’ятнадцять років вичікував, доки не штовхнув таємно матеріал в Білорусію, тепер аж ці кадри почали свою тріумфальну ходу, транслюються усіма світовими мережами, одкидаючи авторську копійку через складну систему перехрещених рахунків крізь офшорні зони, бо й досі за таку правду можуть не погладити по голівці. А з іншого боку – що, хіба людина з камерою там задаремно облучалася? Ні для кого не секрет, що багато телекамер довелося закопати в землю через опромінення, «а нас ще не закопали, й нескоро закопають!..»

Та що Чорнобиль – ідеалом для всіх є і лишиться той спритник, котрий вирахував номер в готелі, куди приїде на шлюбну ніч вінценосна парочка, нашпигував об’єктивами без трансляторів, щоб сек’юріті не вистежили – а з накопичувачами, аби все скачати потім за яку мить пришвидшено. Багатокамерна зйомка чим корисна в такім випадку, що з кількахвилинного сексу можна розтягти за рахунок різних планів годину такого дійства, тобто що довше, то дорожче, скинути один мікроплан в «сфінктернет», щоб накрутити ціну, а вже потім спокійно влаштувати для каналів аукціон, такий, що ніякому Сотсбісу з Рембрандтами не присниться, знову ж таки потурбувавшись про лабіринт грошових перерахунків, бо до гонорару можна й не дожити, тут вже були приклади, коли й найспритніші папарацці «без вісті пропадали», отож нехай краще без вісті пропадають гонорари, щоб ніхто не довідався, куди, а, головне, чиї.

Чорт його зна, а може там варіанти: наприклад, а може згодом у тім же готелі парочка схожих добре гримованих акторів за невелику платню зобразила оті аристократичні пристрасті? Або й самі справжні молодята влаштували таке телешоу, аби напхатись грошима по самі вінця

на все майбутнє життя, бо де ж їм іще взяти, де заробити? Другого ж весілля в них обох не буде, це факт.

– Я б змонтував, але продавав шматками, – незчувся, як вбовкнув Іван.

– Що? – озвалася перелякано бабця, подумавши, що бурмочиться про «розчлєньонку», старенька незчулася, як потрапила на колоритний крупник.

– Кажу, що кожен товар треба вміть фасувать, – пояснив, не пояснюючи, він, а вона ще довго сторожко-перелякано прикрашала непідробними очима сюжет.

Тут підсунувся Толя з «Ньюсу», класний хлопець, колишній оператор, а тепер продюсер:

– Вань, підкинь півгодинки.

– В якому стилі?

– Щоб було на правду схоже.

– Для кого? – Ваня вже знімав.

– Тобі яка різниця? Плачу налічманом, на флешку скачай.

«Хороша в тебе флешка», – думав Іван, вихопивши з натовпу, як двоє добродіїв зчепилися за флагштока, смикали, доки не зламали, Толя побачив, куди Іван скерував камеру і вдоволено заіржав, бо, вважай, вже одробив свої гроші. Ще кілька планів з оточенням, а ще сивоголовий оратор, який в такт до слів вимахував Конституцією, Іван став до Толі упритул, аби той непомітно сунув до куртки конверта з купюрами.

Жнива, жнива!

Хмари, висячи над головами, додавали драматизму там, де його й навіть не було, раптом бризнув дощик, люди попідводили голови «з надією дивлячись у майбутнє» – знімав Іван, ментовські ж пики в цьому ракурсі мали геть протилежного значення, особливо, коли агресивна красуня замашними жестами й такою ж артикуляцією доводила щось одному з них.

– Ех, мені б такі хмари під Чорнобилем, – устигав пригадати Іван, що тамечки чомусь весь час як на зло йому траплялася сонячна радісна днина, як на Маямі.

Так-так, на наші канали потрібні відомі вітчизняні персони, але що, наприклад, для голландського телеглядача значить наш знаний народний актор, або провідна українська письменниця, якщо вони й своїх не хочуть знати?

А от французи навпаки, люблять веселеньке, щоб на перебивках були діточки, стрічечки, національні костюмчики, барвисті кульки, пару собачок не завадить, а щоб в оратора гламурна зачіска й пальто карденоподібне, щоб оптимізм.

Німці ж люблять суворі урочисті профілі, їх ще Геббельс привчив до мужніх зображень.

Саме таким в натовпі був ще хтось, такий самий Іван, лише номер два, який щоразу одвертався, коли фото і відео поверталися в його бік, дивно не те, що його також звали Іваном, правда був він без камери, бо слово «камера» в нього асоціювалося з геть іншим об’єктом, аніж в телеоператора, він також полюбляв мітинги, за те, що вони кращі за тролейбуси, за трамваї і навіть за метро в години пік, де таких Іванів ставало забагато; особливо на базарах їх побільшало, внаслідок усі інші, хто не Іван, почали пильнувати свої сумки, а гаманці стали ховати глибше в лахи, доходило навіть до такого, що за пазухи, що навіть в ліфчики; надто в універсамах стало небезпечно, бо там на це діло завели перевдягнених у покупців ментів, які тим хороші на мітингах, бо пильнують там важливих персон, а не простих громадян.

Отут Іван № 2 побачив принаду, його увагу привернув апарат у одноосібного телеоператора – такого крутого й накрученого тут в жодного ще не було, а, головне, що камермен був без асистента, чи бодай механіка, хто би прикривав його з тилу, чи хоча би збоку, а ще привабливим у сумці був комп’ютер, також не з простеньких – через плече у такого собі доходяги, який нервувався лише од того, що недоброзичливо щоразу зиркав на небо, а не навколо себе, як би годилося вільному стрільцеві; Івана № 2 завжди смішили ці трударі телеефіру, бо всі вони постійно жували гумку під час знімань, це в них такий ритуал, чи що? Й таку саму жуйку пропонуючи глядачам, яку, оджовану ті пережовують залюбки; тим часом оператор дожувався – дощ закружляв над майданом, охолоджуючи його шал, й на біду першими дременули ті, хто мав гаманці. Вихлюпнувши вологу небо вбралося бензиновими вальорами і якби оператор дивився не лише у своє вічко, а й навколо нього, то зафіксував би неодмінно чолов’ягу, чиї очі потроху взялися, засяяли такою ж, як і на небі, похмурою веселкою.

Прозирнув захід й отетеріло відкотився за видноколо. Червонаве його проміння довершило гаму мітингового дійства, тепер до діяння взялися ртутного сяйва ліхтарі, на цьому зібрання почало зеленіти й меншати, з’ясувавши усі загадки, але було й багато таких, хто принципово хотів добути кінця, а хто не бажав тут мокнути, то побачить це з хронік, які донесе Іван та його камера, інструмент оприлюднення.

«Цей чувак вартий кастета», – подумав Іван № 2, – «спасибі партії за ето», – йому стало радісно, бо він посміхнувся. – «Хто йо зна, може й він й мене тут зняв? Кому воно нада?» – подумав він, що усі ці тут повернуться до сцени, аби збагнути, що ж тутки було насправді, і його пальці влізли наче в перстні, наче в каблучки, немов у залізну рукавичку, бо саме на трибуні оновився оратор і вся загальна увага вмить зосередилася туди, наперед.

Оператор крізь вічко побачив химеру: неймовірне небо завбільшки з дівоче око, лише чорніше й проблиск сонячного зору, який прохопив юрбуючого натовпа. Іван не подумав зняти такий загальний план, бо він не влазив весь в об’єктива, тому хутко одступив подалі од спин, туди, під дерева, лише якийсь дядько, хто рушив просто на нього, псував кадр.

– Я тобі, сука, зніму, сука! – плюнув він просто в картинку і вдарив.

Іван дуже побачив, що кастет фотогенічний, з шипами, рвучко вдихав мізерне своє повітря, а встигав пригадати, що зброю слід тримати в рукаві під манжетою, а не

в різних кобурах, як інші деякі оператори, от; й камера побачила, як кадр по діагоналі знизу перекреслила рука з пістолетом.

«Я тоді був дуже здивувався, що той, сука, так легко перекинувся на спину, но сознанія не втеряв, але й, лежачи, продовжував мене знімать, червоний його вогник червоно зирив, я був озирнувся – весь майдан стояв до нас спиною, бо слухав дуже важного оратора. Це добре, що цей сука так зручно впав, щоб камера була не побилась, голова йому ковзалася, непогано б її добить, подумав я; навіщо, щоб він запам’ятав мене навіки? Ми те навіки вкоротим йому сильно, встиг подумати я, почав нагинатися, що й побачив себе в об’єктиві знизу, я тобі, сука, познімаю – замахнувся кастетом, не на камеру, звісно – хороша річ, варта путчу, піднімав я кастета, бо він, сука, хотів затулитись камерою. А знизу побачив ще й вічко пістолета, звідки він тут взявся? Може, дасть Бог, газового? Подумав я про Бога, однак вирішив спершу вибить з руки зброю, но не встиг, устиг лише побачити постріл, але не почути, бо...»

Їж, мамо

Це була епоха, коли цигани ще їздили кіньми, тоді це було дуже зручно, адже на них не потрібні були водійські права. Цигани ж не любили ніяких документів, коні теж, вони любили не бензин, а траву, яка не потребувала мороки, їж її собі, де хочеш, скільки хочеш, цигани були потрібні коням взаємно, аби заготувати трави на зиму. А ще для того, аби одганяти вовків, яких тоді також було чимало. Підмануті конятиною, вони потрапляли під циганську влучну кулю й були дуже зручними для їжі, бо ніхто з навколишніх селян не бігав і не скаржився про втрату такого м’яса. Хутро ж можна легко натягнути на п’яльця, натерти білою золою й вигідно продати на базарі, бо вовче хутро покупці любили, адже воно було не собаче, яким тоді теж підторговували, але собака могла трапитися хазяйською й міг вибухнуть скандал. Отож вовча шкіра вважалася вищим класом серед післявоєнного жіноцтва, шапка чи муфта відгонила різних бродячих тварин, включаючи й агресивних свійських і диких птахів, які на дух її не терпіли нічого вовчого, а хутряні такі вироби мали тут дуже сильний ефект. Особливо поштарки мріють про такі оздоби, бо найчастіше підпадають під навколишню агресію фауни, що дуже ускладнює їхню роботу. Отож реалізація вовчих хутер дозволяла купувати неміряно сіна й соломи, і коняки зимували легко й приємно, тобто сито, і віддячували господарям відданістю та любов’ю.

Мій тато не був циганом, хоч і дуже кучерявий, і ще давно, навіть коли він ще не був татом, він мріяв тільки про мотоцикл. Звісно, мрія була нездійснена, бо на трудодень тоді платили одну копійку, отже назбирати потрібну суму треба було дуже багато часу. Однак тут на допомогу прийшла війна, бо коли вона відступала, тато пішов покакать у виярок і побачив там пробитого німецького мотоцикла. Тато вирішив його викотити знов на дорогу, але в нього, тоді ще дитини, забракло сили. Шарпаючи руль, він помітив, що з простреленого бака вихлюпується бензин. Тоді він вистругав кілка, намотав ганчірку й щільно забив, аби не витікало пальне, а, головне, аби не спалахнуло. Отож йому вдалося завести двигун і виїхати на шлях. Однак, незважаючи на це, тато був розумний, заглушив мотоцикл, а замість того у посадці почав терпляче чекати на темряву. І, скориставшись з неї, лише тоді нечутно приштовхав його на подвір’я й закотив у курник. Прикидавши хмизом та паліччям, він лише іноді розбирав маскування, й поночі викочував за село й вправлявся в керуванні. Хто не знає, що таке темрява, то скажемо: якщо ти натренувався в ній їздити нашими й без того страшними дорогами, то потім удень за тебе кращого водія не знайдеш. Й тато діждав такого дня, що став першокласним водієм з невдалого селянина. А сталося це тому, що він полагодив безнадійну фронтову покинуту полуторку, сам, без запчастин і посібників, чим заслужив право шоферювати в колгоспі і за його межами. Потім вирішив одружитися, для чого підвозив на шляху різних тьоть, доки не підвіз мою майбутню маму. Але перед весіллям вирішив бути гарним і продав трофейного мотоцикла циганам, чим започаткував їхню моторизацію, а натомість придбав гарне офіцерське галіфе, шкіряну льотну перешиту куртку, а, головне чоботи із шкіряною ж підкладкою.

– Ти подивися ув Ворошилова, – казав він, – ув його гімвно, а не чоботи, протів моїх.

– Де ж я побачу Ворошилова? – дивувався я.

– В у кіні дивися, в шо його ноги обуті протів моїх, – вдоволено рипав підборами.

Тобто все в нас йшло добре, доки не стало йти погано, мама захворіла, сильно отруївшись на полі ядохімікатами.

– Тут нада агромні дєньги, – називав фельдшер страшну суму.

– Дак таких цін немає! – щоразу підстрибував тато. – Хотів би я на такі ліки подивицьця, чи вони з золота зроблені?

– З хуже золота, – пояснював фельдшер, ховаючи стетоскопа. – Бо за ними треба їхать на Блочок.

– Зроду на Блочку аптеки не бачив, скіко там проїжджав, – сопів тато.

– Правильно, там ї нема. Но там живуть залізичні машиністи, а вони їздять скрізь по країні, особливо в Москву. І заїдя туди у військовий госпіталь, де працюють мої фронтові друзі, можуть купить у спекулянтів закордонні пігулки, – й називав цифру, од якої не лише мама, але й тато хрестилися.

– Це міні нада циганам полуторку продать і й сідать потім в тюрму, щоби маму вилікувать.

– Да, – зітхали ми вчотирьох.

А мама ще й плакала і, щоб ми цього не бачили, затулялася липким волоссям.

Бо продать у нас нічого путнього вже давно не було.

А була в полуторці за кабіною купа мішків і от одного разу я заліз туди й зарився, а потім принишк. Дуже ж хотілося подорожувати, світу побачити. От сиджу я там у темряві й жду, доки світ з’явиться, а там окрім пилюки нічого й нема. Коли чую, мотор заглух геть. Перечекав трохи, висовуюсь із тенту і бачу гарну тьотю, яка допомагає татові стелить на горі скатертину й допомагає накривати наїдки й напитки. Так я уперше побачив не тільки світу, а голландський сир. Бо нам його навіть в кіно не показували, такі часи були.

І от що я бачу:

Тато, який ніколи вдома вина не пив, бо «за рульом», – тут наливає собі й тьоті його по повному гранчаку, чекаються і зо сміхом перехиляють. І отак раз по разу починають ту скатерть потроху перетворювать на простільню, для чого вони потроху роздягаються. Так, що я вперше в житті побачив те, що тоді ні в жодному кіно не показували, спочатку мені здалося, що вони голі борюкаються, як борці на килимі, і тьотя, хоч і була переможена на лопатках, а однаково не здається, а продовжує усіляко пручатися, до мене не одразу дійшло, однак я здогадався злізти з кузова, підповзти, згребти тьотину одежу й усю батькову, включно з чоботами й швидко податися з гори. Лише потім почав плакати, доти, доки не почув, як тато матюкається, бігаючи навколо машини. Голий, він присідав, махав руками на тьотю, яка скорчилася, горнучись у простільню. Я тихенько утирав сльози на неї, білу міцну й гарну, з парашутної трофейної тканини, яку я не зміг украсти.

Шмотки я заховав у курнику, закидав хмизом, добре, що курей ми давно продали.

Тато приїхав голий, злий і в простільні, з подряпаним лицем, м’яв кучері й розповідав, як вирішив скупатися в річці Луганці, роздягся, склав одежу, пірнув, і як потім його за це повністю обікрали.

– Сволочі, навіть трусів не пощадили... Харашо, що хоч машину не взяли, – зітхав він.

За якийсь час я знайшов потрібних циган і продав усю одежу татову й тьотину. Й подався на станцію Блочок, і навіть знайшов потрібного машиніста.

– Да не, – пробурмотів він на мої гроші, – їх на раз перднуть.

І назвав суму, таку, що й сам присвиснув.

– Ти ж пойми, що по приїзді міні треба оддохнуть послі рейса, а я як мудак должен бігать по всій Москві і ризикувать по спекулянтам, шо, може, й назад на свій паровоз не попаду. Хароший в мене паровоз, «СУ» тобто «Сталінєц усілєнний», дак це пошти шо те саме, шо самогонний апарат... Дак про шо це я? Да якщо й я безплатно пробіжку по столиці зроблю, до однак й на половину лікарств не вистачить.

Тоді я плюнув і пішов купив найдешевший фотоапарат «ГОМЗ», хороший вже тим, що мав великі такі кадри пластинчаті, що й не треба збільшувача, а друкувати контактно. До нього додавалася брошура-інструкція, що теж було дуже зручно. Практикувався я в посадці, а друкував уночі на горищі.

Довелося довго чекати, доки в тата не загоїлися подряпини, й він знову не почав чепуритися, – мив кучері не хазяйським милом, як належить шоферам, а брикетом міської «лаванди». Отож я заліз в кузов під мішки й зачаївся.

Почали вони цілуватися в кабінці, і я дуже злякався, що в мене нічого не вийде. Але потім вони перебралися на траву, розстелилися, пообідали. А потім взялися одне за одного борюкатися, особливо їм вдавалася боротьба в партері. Я з кузова одв’язав поворозочку, одсунув тент і не поспішаючи зробив кілька вдалих знімків, звідси, згори, був непоганий загальний план. Тьотя була вигадливіша за тата, при чому, відпочиваючи, щасливо сміялася, а потім знову кидалася у схватку, тому мені довелося сповзати вниз і фотографувати з-під коліс, ніколи б не подумав, що під машиною так багато бруду, особливо пилюки, а, лежачи, було дуже незручно перезаряджати фото-пластини. Отак я повзав, доки вони в мене не скінчилися, запакував апарат і покотився з пагорба.

Найважче було тягнути нагору в «лабораторію» відро води, воно було важке й незручне, але коли вже розташувався там з банками й реактивами, то все пішло гаразд. Добре, що я вже був дорослим і вступив в піонери, і міг обмотати лампочку червоним галстуком, ситцевим, отож мав червоного фотоліхтаря; вибрав найвдалішого негатива, придавив скляну фотопластинку до паперу й потім подивувався, яка висока була якість контактного фотовідбитку.

Знайти потрібних циганчат було неважко, я продав першу зтиражовану композицію за непогані гроші.

– Хароше фото, – прицмокували вони, – чіткість отлічна.

Ще б пак! Тоді скрізь ходили ще неякісні кілька разів перезняті фотки з блідими трофейниими фрау, а тут же все знято на яскравій природі з класною закритою діафрагмою, кожну волосинку видко, особливо на кучерявому татові. Отак почався мій шлях у фотомистецтво. Таємне, про нього знало лише горище, де я ховав апарата і розчини.

Тиражі зростали. Страшно подумати, але коли я, друкуючи чергову партію відбитків, чув знизу, як хропе тато, то чомусь ці фотки виходили якіснішими.

Довелося, правда, од такої роботи, втратити піонерського галстука, бо він пропікся лампочкою й прогорів. Тато побачив на ньому чорні проріхи й лаявся:

– Курить почав? Гляди мені, – донюхувався.

Але щоразу привозив з рейсу нового.

Машиніст з Блочка прибув зі столиці з першою партією закордонних ліків, добре, що в нас була Москва і в ній були такі гарні пігулки, од яких мама хутко ставала на ноги.

– Що це таке? – дивувалася вона, коли я таємно приносив для неї з чорного ринку твердий жовтий сир.

– Це в Голландії такий роблять. Лікуйся ним, мамо. Тіко батькові не кажи.

– Боїшся? Кажи, де взяв?

– Вступив у «червоний хрест», мамо. І там нам виділили.

– За що?

– Хто хороший актівіст.

– Ти ж, синку старайся. А я тебе не підведу.

Й дійсно, вона хутко йшла на поправку, швидко стала знову молода й весела. Чого не скажеш про тата, бо його почали впізнавати скрізь по області – спочатку циганчата тицяли в нього пальцями та раділи, а потім і в пивних з нього сміялися, і на базарі; дійшло до того, що він не міг спокійно в кінотеатр зайти, чи сісти де за магазином пограти в карти. Навіть в доміно, одного разу під клубом компанія, регочучи, показала йому таке фото.

– Мужик, скидай штани, – надривалися вони, – і показуй оту бородавку! – тицяли вони на зображення.

Тому він додумався збрити кучері й поголив вуса, потім взяв збільшувальне скло, випалив геть бородавку і наше сімейне життя налагодилося.