Текст книги "Яблука з райського саду (збірка)"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 22 страниц)

Ти рвала одежину

– Ти ж гляди, не купи поні! – лаялася наперед жінка.

– А чим тобі поні не нравляться? Тихі, ласкаві.

– Ото ж, ласкаві, а де ти тоді пару підшукаєш, як прийде їй час? За цирками бігатимеш?

– За зоопарками, – буркнув я.

Бо віслюків принципово не любив, хоч і дужчі, й в утриманні простіші, но чула щось моя душа наперед, але не казала.

– Ти не умнічай, – прошепотіла на вухо.

Жінка одійшла подивитися картоплю, а я став до роботи:

– Од діабету, од діабету! – підзивав я, актори вже показували фокуси – розпочинався хороший сонячний базарний день.

– А що за снадобьє?

– Яке вам діло, – ухилявся я, – двадцять год торгую, ніхто не пожалівся, оно в людей спитайте.

– Який сорт растєній, питаю.

– Стану я вам розказувать, так ви мені конкурентів наплодите. Бери, пий і лічись мовчки.

– Ну міні ж цікаво,– розминала вона сухі покручені листочки, – яке воно й що, інтіресно.

– Яке, яке, три листочка заварить на стакан. І не морочіть голови, оно пійдіть в аптеку, там і розпитуйте за великі гроші вам поддєльних ліків хароших продадуть.

Голосно говорив я, бо не сердився на балакуху, навпаки, вона ж своїм дзвінким голосом робила рекламу.

– До їди, чи після? – не здавалася вона.

– І до, і після і під час, но не більше трьох стаканів у сутки.

– А скільки настаювать?

– Задовбала. Ти будеш купувать, чи клієнтуру розпутувать? Сім з половиною минут накривши настоюй і хоробро пий, за пів-року як рукою зніме.

– А чого сім з половиной?

– Дак скажи такій вісім, дак ти спитаєш: чого не дев’ять? Пий і не розсуждай, як хочеш ізцілиться.

Торг пішов швидко, бо сушене листя в мене недороге.

Час від часу я бачив свою Тоньку, та не лише прицінювалася, але мала ще хобі – записувала од людей про голодомор.

– Дак шо голодомор, – благенька бабуся крадькома озирнулася, – шо тут страшніше було – як у войну діток евакуїрували, ну конвой бачить, що ті манюськи швидко не йдуть, тіко колону задержують, да й позаганяли в Довге болото й усі й потопилися.

Я мало міх не випустив. Чув я щось таке вже не раз, але не знав, що це в нашому болоті сталося. Дивився на міх і приходила думка, що вся ця сушена ожина має цілющу силу, бо на дитячих кісточках росте.

– Да, нема Бога на землі, – ще раз озирнулася бабуся.

– Чого це нема?

– Коби був, то не допустив би. Шоб оце манюньких діток такою страшною смертю... Дак ви берете?

– Бог не на землі, а на небі, – напирала моя грамотна дружина.

– А як він на небі, то нехай звідти й пощитає, скільки тих душ діток там, – завершила вона свою аргументацію.

Жінка на це підкопилила губки й купила до картоплі ще й зелені.

– А про голодомор щось знаєте?

Вдома вона кожен раз сідала й ще раз переписувала почуте, і хоч книжку свідчень вже в районі видали, однак здавалося фактам не буде кінця.

– Вам про голодовку? Далась вона вам, – весело проштовхнулась бродяча група акторів. – Так ми вам її покажемо! – радів верховода.

– Показуйте, – не одступалася жінка.

– Тіки якщо ваш мордатий, – тицьнув у мене пальцем, – жертву голоду зіграє. Дуже похожий на жертву, га?

Вся його команда реготнула.

– Добре, – сказав я й кинув міх, – а ти зіграєш комісара, гад?

Жінка устигла виштовхнути мене з такого театра.

– Головне не купи поні, бо тобі втюхають, – повчала вона.

– Чого це втюхають?

– Бо в тебе на лобі написано. Запомни: на ослику й орать потрохи можна, а поні на таке неспосібне.

Річ у тім, що наш сімейний бізнес розростався, бо це якась пошесть на діабет пішла, люди почали більше цукру їсти? Не знаю, а то пити різних солодких вод – то це вже точно, особливо діти, так і хлищуть, а як на зло таких вод – яких хочеш і кожна солодша іншої, я вже десь й по радіо чув, що сахар вигідніше туди більше сипать, бо він консервант.

Попрощались біля маршрутки.

– Дак ти ж не довго, – устигла вона сказати, – головне, щоб не поні.

– Та задовбала, – не стримався я.

– Запам’ятай: у віслюка вуха довші, а в поні – грива.

– Господі, та шо я дурак який? У віслюка не тіко вуха довші, – шепотів я, щоб люди не чули.

– Дурак, – одмахнулася моя грамотна дружина.

– Ти зелень зразу не клади, дождись вже, коли приїду.

– Ага, повчи, повчи, – нарешті посміхнулася вона й одійшло, бо лише вона вміла отак посміхнутись.

Віслючок віз борзенько, я їхав і думав про своє, тобто який довгий став віслючий ряд на базарі, це тому, що через енергетичну кризу віслюки розплодилися й стали вигідніші за бензин, так легко думалося, що мені прийшло на думку оце зараз завернуть на болото й натовкти міх новою ожиною, у нас вона цілюща, бо її росте в нас аж п’ятнадцять її різних типів, а, головне, що на болоті не тільки поживніша, але й без колючок. Це б який дурень бізнес нарвав з колючками. Еге. Або взять ягоди. Це б дурень з неї почав би ягоди збирати на торг, правда, ягоди – краще проносне, але як ти їх насушиш? Та й люди од запорів не так часто страждають, як од діабету, це точно; а листочки вже стоять під осінь самі по собі підсохші, «ферментовані», – як повчала мене грамотна дружина, що можна наперед на рік назбирать – це найкращий товар з неї, кращої навіть за картоплю, бо легший, но тут головне, щоб ніхто не здогадався з конкурентів, що вона помічна од діабету.

Вже й завернув був на таємну плантацію, так пригадалася та бабця з розповіддю про наше Довге болото, будь воно прокляте, і я вирішив за краще пригадати, яку класну синьоглазку вона продала дружині, і що та синьоглазка вже вкутана стоїть в чавунці й жде свого часу, тобто мене.

– Но, но, – підганяв я віслюка Пашку, – дак я й тобі дам попробувать, – обіцяв і сам в це вірив, хоч ніхто віслюків вареною картоплею не годує, але в такий день треба його привабити до нової хати. – Но, но, вези до коханої.

Тільки я це сказав «до коханої», як він звернув з дороги й погнав крізь кущі, що мало не здер мене, тому я не встиг зіскочить, спершу побачив два велосипеди, кинуті один на одного, а тоді закоханих, кинутих одне на одне – вони були в ту мить смішні, не тому, що роздягнуті, а тому, що могли бачить в таку мить що завгодно, лише не цікаву віслючу морду.

Насилу я Пашку виштовхав на дорогу, так, що він образився.

Їдемо, і я, дурень, не втримався:

– Но, но, я ж тобі ясно сказав: вези до коханої.

Тільки я бовкнув, як він збочив і погнав мене крізь верби, я балансував, щоб не вбитись, а коли віття кінчилося, то побачив у закапелику щось таке, що не збагнув: аж дві закохані парочки, але геть татуйовані, й тому мені не лише тіла, а й малюнки переплуталися. Пашка перший збагнув, що це блотні, скинув мене й сам почав тікать, а я вже слідом, особливо, коли один мальований вийняв ножа. Якби не вийняв, то я може б і не втік, а тут рвонув так, що знав: ніякий голий мене не здожене.

Пашка дочекався мене на трасі, винувато косив оком, тобто дивувався, що я вискочив живий, міх я вже не став шукати, лишив це на потім, а вирішив за краще всю дорогу мовчать, бо біс його зна, як розумна тварина реагує.

Зітхнув уже, коли побачив хатинку й почув розкішний картопляний дух, Пашка теж зрадів, однак я його в хату не пустив, а припнув надворі.

– Коли ти вже мені ножки піднімеш? – намагалася сваритися дружина.

– Та хоч зараз, – бо в очах мені ясно стояла та картинка з татуйованими, й лагідно так обійняв її всю ззаду.

– Дурак, найшов время, дурак, я про ножки стола, – ніжно боронилася вона.

Й необачно нахилилася різати зелень на тому низькому столику, якому я давно обіцяв подовжить ніжки, однак не робив цього принципово, бо дуже любив, коли жінка моя низько нахиляється, от як зараз, обійняв, почав заголяти й дотягнувся губами до спинки, тут вона впустила ножа й раптом почала гидко сміятися. Я отетерів і підвів очі, і що я ними побачив: крізь вікно всунувся Пашка й намагався поцілувати її з іншого боку.

Автобіографія

Я не був сином повітового батюшки, хто шаманив кадилом, запозиченим іще з неоліту, чий аромат надто впливав на довірливі гіпофізи, бентежачи феромони, навертаючи в лоно (sic!) церкви, а ще ж куди? Тим часом церкву відділили від держави, але державу не відділили від церкви, і вже він зрить і чує, як Орджонікідзе виступає в цій же споруді про сакральну силу електроструму, і довірливі миряни вже переймаються, і так само не тямлячи термінів.

Я не був активістом бігши задравши хвіст за залізним конем, аби пісяти новим щастям в його спорожнілий радіатор, я не був ні разу афганцем, хто освячує своїм покривдженим душманськими кулями тілом пляжу, переповненим нестріляною молоддю, я не гонив отари золоторунних фавнів за океани буття із небуття, і не пас телички за селом на румунсько-польському кордоні, я не бігала з косинкою, вимахуючи кожному аеропланові згори, з висоти розкуркуленої копиці та цупких обіймів районного оперуповноваженого зустрічати густо-рожевого ранку в ночвах окріп’яного цебра чебрецевої води над смутком хмарин посивілих.

Я також не був онуком машиніста надважкого паротяга, який удаль гуркотів перевантажені скарбами похнюплені теплушки, яких туди вивозитиме і його правнук по рейках, справедливо полискованих сліпучим світлим шляхом, я не був жодного разу сином політрука, який саме підривався на піхотній міні понад дротяним загородженням, щоби по його розмінованих уламках могли пробігти в атаку інші бійці ставити йому пам’ятника, стуливши ті шматки, нарешті, воєдино скульптором, хто саме пропивав свою третю великодержавну премію, я не був пасербником комнезамівця-активіста, який боронував свято першої оранки під дулами яструбків, чиї «пепеша» боронили його од бандерівських мельниківців на шляху до «вепеша», аби вже ніколи першою оранкою не була ота, проралена новотисячолітнім Іваном-івлянином, а ще й разу не доводилося стояти до поясу голим в териконовій породі, одбиваючись відбійним молотком од навали всесоюзних рекордів, або й доїтися густими пінами одразу з чотирьох дійок дворукою дояркою Настею, яка не принесе ще й горнятка паруючої опари, вкритої окрайцем хліба урожаю імені чотирнадцятого з’їзду.

Не падав вагомо і зневажено зерниною у пекучий чорнозем дев’ятсот тридцять другого, щоб не прорости трьома колосками в далекій Колимі віддаючи золотоносні жили, а натомість вбирала цілі поклади людських кісток, не вибухав протуберанцями щастя закриваючи чорнобильськими грудьми усі європейські народи, наче простісінький підлеглий піхотинець того комісара, хто за три кроки наступить на піхотну міну край знаменного місця, де Мала земля переходить у Велику, ба, не під’юрмлював довірливих блокадниць віддати останні крихти в сірникову коробочку партпайку, не туго обкручувався шовковим полковим прапором, щоби аніякий «шмайсер» не прострелив тулуба, коли затулятиму ним політпрацівників, бо я ще жодного разу не злітав ластівкою з рекордної естакади збудованої мною у аквапарку містечка розваг у стрімкі спінені хвилясті брижі річечки Стіксу, який плинно й повноводно несе свої хвилі для тих, хто прагне долетіти середини русла його, яка так добре відокремлює Міні-землю від усіх Середульших, не виборював турксибського каналу, не пробурював кунцівського метрополітену кабінетно-мармуровими кахлями, і не хромив харалужним підтипом печеніга, котрий не бажав, аби Київ ставав матір’ю й батьком міст городів руських, а навпаки – опускався молодшим братом степовій орді, ніколи не понуряв своє бренне тіло до плинного Гангу разом з тисячами пілігримів набувати колективної сечотерапії, не вибрикував півником строкато попираючи строкатими закордонними лейблами розложисті хвилі Амурського вальсу.

Я ще жоднісінького разу не маковіяв, не сіяв-деревіяв, та не зілляв-божевілляв доки Мале Рало одзодіачувалося од Рала Великого, не відокремлював боротьби єдності з боротьбою протилежностей у прокуреному мужицькими самокрутками червоному куткові сталінського портрету, не скрижалив по дніпрельстанівському сіро-бетонню мінус електрифікацію, не під’юджував юрбу дев’ятитисічневого грудневого повстання в каре на Сенатській площі грудневиків, доки туди ще не підтягли «Аврору», не потаймиру спускав у каналізацію ковбаси останкінські, любительські, докторські, чи й бо загортав бульдозерним ножем у промерзлий грунт Пулківських висот стражденного ленінградського кільця, не підсипав кришталиків ціаніду до пістолета, ні, не того, що поцілив Степана Бандеру, а до іншого, шкодуючи, що не існує для цього кришталиків сифілісу для набоїв, якими я, есерка Каплан, ось зара закандичу вождя світового пролетаріату, жодного разу не був нащадком гомельського равина й не нидів крючком над сувоями тори, закручених кільцями Мьобіуса, вишукуючи там першоджерела трьох складових частин, які виявилися направду потужнішими за три складові ядерної бомби разом узяті, не блазнився із чудодійних мощів святого Варфоламея чи Онуфрія, заздалегідь купивши законного вхідного квиточка до печер києволаврськосвятительського заповідника московському патріархатові, і баритоном я не був, зірвавши зливу овацій, сплутавши сольну партію Богдана Хмельницького з арією Бориса Годунова, не був також і гіпотенузою катета ні Бермудського, (ні просто мудського) трикутника, не кричав:

– Мамо, погодуй рибок, на що та відказувала:

– Тато пішов у плавання, він і погодує.

Не долинали до мене громовини завірюх, коли Аврора провістилася уперше п’ятикутною зорею,

Я не валандався по сопках Аму-Дар’ї й Манчжурії, не вимахував червоним простирадлом, затуляючи ним свою русявість межи чорнобородих сандіністів Сьрра-Кодроби, й не співав там «Гренада, Гренада, країна моя», не жбурляв протитанкової гранати в бомбардувальника «Хейнкель», бо він був літаком, не бронемашиною, не цілувався п’яно із янгольськими зулусами, хоча й відкрив їм таїну перетворень простого маїсу в перфектну брагу, не заносив я в секретні списки кайзерівської розвідки, та й то через одненьку фотографію, на якій я, змарнувавши чужі внески з партійної каси, виходив із Цюріхського борделю, підхмелений свіжоприготованими пранцощами нового завтра.

Не бив за це тилом прикладу, заощаджуючи ним набої для інших боїв, а трощив отих зайченят на оточених повінню розливу острівцях, яких не встиг порятувати дід Мазай, зайченят, чиї капосні мордочки зловісно нагадували германських повій-курфюсток...

Еж ні, ніколи не марив блакитно-педофілічними поштриками сортирофільства, куди страшно й безкоштовно зайти кожному дядькові Дем’янові, хто доніс-таки під Бесарабського ринка мішечок вівса, не реквізованого продзагоном Думенка-Дибенка, або чонівською заградиловкою Херсон-постачкому, а дотрудив-таки виставити межи кавказьких кашкетів свого незайманого хутірського очіпка, на якого від часу та поневірянь був і перетворився, гай-гай! отой кашкет, люб’язно вручений на московському ВИПЕРДОСІ літньої сесії ВАСНХІЛУ самим товаришем Ладо Кекцкхавелі.

– Так і далі держать у своїх мозолястих надоях високі показники! – з непомітним акцентом зичив він, сплутавши Дем’яна із знаменитою дояркою Настею Дунченко.

Чого не скажеш про акценти сусідів-кавказців за прилавками, які пропустили туди дядькове ячмінне насіння, аби менше було помітне їхнє конопляне, під виглядом якого вони торгували ізюмом, імбиром, перцем, перекупленими заздалегідь на наших овочевих базах, аби не муляти зайвий раз очі славним митникам на пересадці в Ставрополі. Вони, нащадки тих, обіграних миршавим семінаристиком в Бакинській в’язниці, вони, чиї батьки берегли в серці розклади карт, доки їх за це не розстріляли.

Дядько Дем’ян того не знав, а відав він духм’яні ранки зачарованої Десни попід Звенигорою, де вагомо опадали в зела тенісними м’ячиками усі врожаї яблук, яких він таки устеріг, працюючи сторожем райсільради, бо ще в 19-му так добре заховав торбинку з вівсом, що й довго знайти не міг, тобто тоді жодного разу не довелося йому довезти до Бесарабки крізь рекетирів та їхніх перекупок, за один стражденний мішечок, якого він доніс крізь епохи, відтоді, за якого його випадково не розкуркулили у 32-му році та не заслали у 47-му... Шаруділи прилавком долари та під ним руді чуприни фарбованих хною безвалютних повійниць, які ще соромилися привселюддя, а так і купчилися попідніжжям поповзом без одриву од азійського нарковиробництва, за що двічі сплутали дядька Дем’яна зі своїми роботодавцями, отримавши в подяку смачної, пахучої часником чи млосним духом смаженого насіння дулі, якої він щоразу тицяв туди. І от в цю знаменну мить я присягаюся, що жодного разу як не був я дідом Дем’яном так і навіть дядьком не бував.

Не грав я високогірно в лапту, крайока очікуючи на свого південноосетинського батька, хто, знеможено пропивши заробок, повертався з північночеченських теренів, несучи мішок таки неполагоджених кавказьких чобіт, за що його вдарено місцевим кривим ножем, за що потім розплатилися цілі покоління горців.

Не експропрійовував ображено на весь світ геть усіх співкамерних блотарів, обібравши їх до нитки, догола, саме тоді, а не коли інде започаткувавши масові злидарювання.

І не вигукував неокреслені тоді ще несформовані гасла мочеморд, які за жандармські гроші третього управління намагалися підсунути професійних шльондр під виглядом пасторальних пастушок мандрівному поетові, хто щоразу прикидався п’яним, аби цього уникати, не горлав п’яно по мюнхенівських пивницях:

– Цвай бір!

Ба, навіть «айн бір» не замовляв незнайомому емігрантові з Австрії.

Не був тінню гамлетового батька, коли той привидом бродив по Європі, не уявляв себе Льовою Задовим, зловісною тінню за спиною батька Махна, не яровизував озимі і не озимував ярові, перетворюючи їх на кущовий овес, не перейменовував Січеслав у Дніпропетровськ з метою конспірації наркома залізниць тов. Петровського, ще коли я не був Антоновим-Овсієнком, котрий проголосив нашу державу, незалежну від України, то саме тоді я не був ні Хрущовим, Кагановичем і Петровським, тими єдиними, хто лише не були розстріляні з усіх трьох попередніх складів ЦК УРСР разом із сім’ями близькими родичами і дальніми, я ж ніколи не тягнув до горішніх вікон 1-ї київської гімназії станкового кулемета «максим», аби розстріляти мітинг інтелігентів з привітаннями вступу до міста Української народної армії, й не бив себе в груди протягом наступного життя, прикидаючись усіляко, що цього ніколи не могло бути.

Це не я борюкався попід лавками ресторану «Еней» із поетом Анатолієм чи Миколою Діденком, бо помилково сплутав його з Миколою Холодним чи Олексою Ющенком, з яким я не борюкався під літфондівськими буфетами, як не робив цього в харчовому закладі пароплаву, мандруючи до Канівської Святопоклонної гори, не я перепродав ресторана «Еней», вивівши його зі спілчанства НСПУ...

Це не я випускав щоразу на волю усіх карних злочинців, аби посилювати революційні переворотні ситуації.

Ні. Це не я.

Це не я.

Ба ажніяк не, ачей, аніколи, неможливо, та зродувіку, свята ікона одсохни язик, гей би, та споконвіку, бігме!

Антихантер

– Я б дуже хотіла пофарбувати яйця, – сказала вона й одразу виправилася: – розписати.

– То за чим стало?

– Незручно якось про це говорить, – мникалася вона, – але в мене є така ідея, розумієш, це давно мучає мене... Словом, я б хотіла розписати не крашанки, а живі яйця, розумієш?

Так я вперше довідався, що вона писанкарка.

– Професійна! – щоразу додавала вона, тому що одного разу її показали по телевізору, як вона виводить візерунки на курячих яйцях.

Ми зналися доволі давно, але не були знайомі. А коли нам було знайомитися, якщо весь інститут наляканий інопланетянами, дехто навіть бачив, як вони у пітьмі спускаються на парасольках, неначе Мері Попінз, що адміністрація просто змушена була залякати молодь, що піддасть наркологічній експертизі, отож пристрасті трохи вляглися і все повернулося до узвичаєної колії.

– Розумієш, – нітилася, – скоро паска, й мене вже просто розпирає, мені ж треба розвивати хист, шукати нових форм...

– Чому нових? – зблиснув я знанням архетипів. – Саме ця метода і є найстарішою, це вже потім людство почало вдаватися до підміни, стало анімізувати символи. Чи табуювати? Зрештою, що символізує паска й навколо неї мальовані яйця, вкриті кучерявою травкою? Та весь сексуальний апарат у повному комплекті.

Словом, коли вона поклялася, що робитиме це не гарячим воском, а пензликами, я погодився. Слава Богу, вона відмовилася це здійснювати за допомогою машинки для кольорового татуювання, бо в нас обох не вистачило грошей на неї.

Страшно про такий теперішній процес і подумати, а ще страшніше уявити, як наші предки примітивним кам’яним знаряддям витворяли там по живому кольорові візерунки...

Одна ще біда, що наш вуз скоїв велику дурницю, понабирав цього року абітурієнтів переважно сільських, не подумавши, що гуртожиток на таку кількість не розрахований, отож поселяли їх буквально одне одному на голову, що тепер не знайдеш там не те, щоби тихого куточка, а в туалет навіть пристойно не зайдеш.

Однак Василина розкрила мені ще одного секрета – на Гідропарку вона мала таємні плантації черемші, що дуже поліпшувало вітамінний баланс студентки, а, головне, захищав од грипу та інших інфекцій.

Перша ж її ділянка виявилася висмиканою.

– Ідіоти, – шепотіла вона, озираючи пустку, – вони думають, що це конвалії, й збирають їх. Краще б понюхали спершу рвати.

Так я вперше довідався, що черемша це не черемшина.

Ми пошукали іншого затишного куточка, тут така біда на природі – де не знайдеш прикриту місцинку, то там вже хтось відпочиваючий наклав купу, навіть собаки полюбляли ховатися для такого діла, однак ми хутко здобули чистенького усамітненого закутка, розклали пляжні підстилки, мене мучили деякі технологічні обставини, однак вона спритно обв’язала моє ліве стрічкою й заходилася фломастером над опукою накладанням ескізу.

– Я не помилилася, – сипала компліментами, схилившись над пензликами, – саме такий об’єкт і уявляла.

– Брити не будемо? – непокоївся, намагався таки роздивитися я, що вона там творить.

– Ти що? Це було б грубим порушенням концепції...

Прадавнє дійство пройняло, що ми не всигли розмалювати й першого, зчепившись обіймами, ми не помітили, як розквецяли фарби, й розтовкли навіть бутерброди, однак потім, одхекавшись, розглядали одне на одному небачені візерунки, не лише ритуальні, але й в світовому малярстві, бо кольори пристрасно вклалися й на тканині.

Василина виявила в канцтоварах ще й їстівні фарби для немовлят, аби вони могли малякати, не псувавши здоров’я, отож по акту творення могли вдосконалювати композиції усім, чим лише могли. Найвдаліші фрагменти я пропонував зафіксувати фотографічно, однак Василина категорично відхилила:

– Покинь ти ці цивілізаційні втручання.

Нам лишалися тільки калейдоскопічні тепер наші підстилки, однак і вони – ненадовго, до першого полоскання в Дніпрі... Мені, яко джентльменові, вдалося поцупити в каптьорці старі штори, отож ми їх ужили, тобто найкращі композиції фіксувалися оцтом і прасуванням та архівувалися.

Вона була фахівцем, однак домалювати свого найпершого задуму їй не вдавалося ні разу, магічна сила кидала нас так стрімко, що ламалися пензлики, ми часто підсміювалися зі своїх мистецьких намагань, однак охоче погоджувалися, що й інший результат бував менш артистичним.

Не на всіх її ділянках попсовано урожай черемші, чесно кажучи, решту дотолочили ми вдвох. Однак Василинка чудово зналася на народній медицині, й ми додавали до раціону вербові китиці, кропиву, подорожник, щавель, іноді навіть лободу й іншу дикоростучу флору, словом, активно випасали довкілля.

Навіть у найбільшу спеку, якщо торкатися пальцями, а не долонями, то, йдучи по природі, руки не пітніють, й тому раптовий струм, який виникав, краще відчувається, що іноді добігши, ми не встигали поскидати речі.

– Там хтось є! – раптом скинулася вона й вказала на кущі.

– Не вигадуй, – продовжував продовжувати я.

Вона одкинула пасмо заплямованого в кобальт волосся:

– Не віриш? Та ти й досі віруєш, що черемша росте на дереві!

Аби не сердити Василину, я потім обійшов зарості, присутності чиєїсь не виявив, однак, дійсно, помітив навколо прим’яті кубельця, а також ознаки спостерігачів – пакетики од чіпсів, наприклад чи коробки од цигарок. Непокоїло й розташування – усі вони були симетрично навколо нашого закуточку.

Отже ми змінили його на інший, однак через пару відвідин я виявив навколо новоутворені кубельця, мало того, мене до того ж здивував ще й наступний, подвійний радіус з них.

– Це вже тих, хто спостерігає за спостерігачами, – застогнала вона, – вуаєристи довбані!

Як ми не береглися, як не плутали сліди, однак навколо найновішого нашого гніздечка щоразу виникали нові й нові кубельця, одного разу мені навіть почулося ляскання фотоапарату, я зірвався на ноги, і, нафарбований як був зі стрічкою на лівім яйці, кинувся на звук, однак нікого не заскочив, лише здалося, що за вербами промайнула хлопчача тінь з рюкзаком, таким, як для рибальського приладдя.

– Ти більше так не роби, – сердилася потім моя писанкарка, – так швидко не зіскакуй, бо мене ще правець хопить...

Іншого разу до мене долетів тютюновий дим, такий масний, як буває од того, хто курить люльку, я вибрав природню паузу й поповз, а потім кинувся на нюх, але знов нікого не заскочив, однак в густій траві навколо тієї схованки зачепилося кілька сизих кавалів духм’яного, надто ароматизованого «денхілу»...

Був потужний вітер і я напнув на два кілочки простільню, ми затулялися, доки вітер не здер, полетіла, ми глянули куди й побачили навколо аж трьох, молодший з рюкзаком вмить щез, старший у плащі подався в інший бік, а той, у шортах продовжував, доки Василина раптом не заверещала:

– Що, ніяк коньчить не можеш?

Він чортихнувся, плюнув, та подріботів, зник за чагарями.

Ми збагнули, що ніколи не завершимо наших писанок.

Мені ввижалося вже, що од самої станції метро нас з Василинкою пасуть, хоча, увійшовши в природу, ми нікого за собою не помічали, однак щоразу потім виявляли навколо себе нові й нові пункти спостереження.

Додати, що гуртожиток наш надто переповнився – нова навала абітурієнтів напхом напхала аудиторії, позаселяла навіть побутові приміщення, в душ цілодобово стовбичили черги. Та й би якщо вдалося перехопити вільну кімнату – а як, питається, бути з фарбами? Як виправдатись перед комендантом за заквецяну простільню? Чи матрац?

Мистецькі наші намагання марніли, особливо никла Василина. Я, як чоловік, мусив би щось зарадити, але на готель в мене не вистачало, бо все так з’їдали не дуже дешеві фарби...

Дійшло навіть до того, що вона раптом вирішила виміряти мені довжину, певно шукаючи причину ослаблення відчуттів, однак робила вже по постфакту, коли вже майже нічого не зоставалося міряти, тобто почалися сумніви. Себто наша обопільність почала никнути, особливо моя в силу певних фізіологічних її особливостей в плані тривалості стартових можливостей, тобто постійна напруга, що хтось може підглядати, гнітили такого серйозного акта, яким, поза сумнівами, є статевий.

Кожного разу на природі вона була сумна, а коли я намагався її відволікти, підводила до мене свої небесні очі:

– Там хтось є, – зизила ними на чагарі.

Я кидався туди, однак, як і завжди, марно. Так тривати довго не могло, й одного разу, долаючи судоми в горлі, вона мені зізналася:

– Лише зрозумій мене правильно, благаю, але я дожилася вже до того, що помічаю за собою щось дивне, зрозумій, що в мене виникає таке дивне бажання переконати себе, що коли я не відчуваю когось за тими кущами, ну, хто на нас зирить, я вже без нього не відчуваю достатньо, ну, щастя...

Хто не чув грому з ясного неба, той не зрозуміє мене. Василинка. Не якась там тобі столична пещена краля, а дівчина з глухого поліського села – отаке каже. Це хто її до такого довів, чи не я?

Жах, жахіття, особливо додати, що й сам ловив себе на відчуттях відсутності спостерігача, як на деяку вже пустку, недолік якийсь, чи що, назвати б це деяким ослабленням азарту.

Рятувати. Рятуватися. Але як?

Доки ми одного разу з Василинкою не опинилися в переповненому вестибюлі, де тепер стояв телевізор, адже наш червоний куточок був густо заставлений двоповерховими ліжками під нове студентське поповнення. Так от, по якомусь каналі давали «Антихантера-2», там двоє стрільців-напарників ніяк не могли підкрастися до мафіозного боса, доки одному не спало на думку, що переважна кількість хижаків полює не вдень, а в темряві, отож вони, замаскувавшись під ніч, виконали-таки своє завдання. Це мене аж тіпнуло.

– Що таке? – припала злякано Василинка.

– Ламати стереотипи, – голосом мистецтвознавця відповів я.

Звісна річ, ховатися од вуаєристів тепер вже в нічному Гідропарку – марна справа, бо вже не вони, а комарі закатують. Треба шукати місцину суху й без рослинності, відкритий простір, де б жоден збоченець не зміг би підкрастися непоміченим. Щось мене муляло, доки я не пригадав про відновлене капище на колишньому велетенському пустирі, де ще не піднялася декоративна рослинність.

Вже в присмерку ми вирушали туди, в невеличкому виямочку стелилися, розкладали фарби – й це виявилася некепська найновітніша концепція – лише під ранок ми могли, нарешті, роздивитися незвичні, не бачені людством мальовидла із сірих тонів світанку проявлялися до повних кольорів. Ніжність знову поставала межи нас, правда, прати підстилки доводилося вже не в річці, а під водоколонкою, але байдуже, головне – це була цілковита свобода од ексгібістичних примар, які вже потроху були ентропізували наші почуття.

А що є краще для кохання над свіже нічне повітрячко, яке пестить розпашілі тіла? Пахтіння трав, промережене нічними цикадами, ну, може, не цикадами, а простими вкраїнськими цвіркунами, але! Тепер нас оточували не кола підглядачів, а магічні овиди відновленого святилища, що також чимало чого додавало для нас, писанкарів, особливо коли небо імітувало зорями незнані досі візерунки, а сузір’я щоразу складалися в нові орнаментальні лабіринти.

Іноді між нами блимала у виямочку невеличка свічечка, її сяйво додавало перспективи на відновлення писанкарства по живих яйцях, однак далі за зав’язування ритуальної стрічки ця справа знову не рухалася.

Був я знизу, коли раптом побачив проти Місяця, як звідтіля повільно до нас ковзає дивний летючий привид.

Я дуже повільно й ніжно зупинив Василинку, притулився щосили, й показав на нічне небо, звідкіля надлітав, сказати б, парашут, якби він не був трикутним, повітряним змієм його також не назвеш.

– Що це? – шепотіла Василинка, а я у відповідь міг лише поцілувати її.

Несподівано з-за сусіднього дольмену зблиснув ліхтарик, хтось ним махав, привертаючи увагу на небі, доки той тихенько не спустився на траву. Виявилося, що ним керувала дивовижна жінка, небаченої краси, але такої якоїсь, неначе в Снігової Королеви, інакше не скажеш.