Текст книги "Яблука з райського саду (збірка)"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 22 страниц)

Ліфт убік

– Тобі скільки разів підсовували чеки, виписані олівцем?

– Так, було.

– Ну, а чому ти не скористався збільшити цифру на свій рахунок?

– Дійсно, чому? – бовкнув уголос я, бо шеф дивно себе поводив – якби захотів перевірити мене, то робив би це не в коридорі, – задля цього в нашому банку є таке спеціальне приміщення.

Вийшовши на службові сходи, викликав вантажний ліфт.

– Але я тебе обрав не тому, що ти чесний.

– Чесний? – непідробно здивувався я.

– Чесний, дурний, але, головне, спортивний, – ліфт рушив, провалюючись.

«Ну, ясно, якщо спортивний, то дурний», – подумав я, бо не сказав вголос. А:

– А куди це ми їдемо? – ображено запитав.

– Рятувати Україну, – відповів він сухо.

Я б не повірив, однак тієї миті ліфт, який їхав униз, скрипнув, і, навсупокір здоровому глузду посунув ліворуч. Бий мене сила Божа, але координація мене, спортивного, ніколи ще не підводила.

– Я обрав тебе, бо ти здоровий бугай, отож легше взяти тебе одного, аніж яких двох, – говорив він незрозуміло.

Ми вийшли з ліфта не на сходи, а просто в якусь підсобку.

Переступивши швабри, шеф щось натиснув за шафкою і вона поважно одсунулася. Поважно, бо виявилася з іншого боку з упівметра сталевою. Отямився лише тоді, коли вона за моєю спиною зачинилася.

– Розкажу по дорозі, – кинув шеф на мій здивований погляд:

Він одкривав одне за одним помешкання, геть неприкметні, бо окрім пилюки там не було ніяких меблів.

Нарешті ми опинилися в залі, шеф ляснув вимикачем і посередині повільно освітився велетенський сейф. Дивовижний не так макабричними габаритами, як повного відсутністю замкових шпарин, чи кодових, чи ще будь-яких замків. Додати, що відчинявся він усередину.

– Перевдягайся, – кинув мені чималого оберемка театральної одежі, коли ми зайшли туди.

– Що це?..

– По дорозі, по дорозі розкажу.

Я повірив, бо сейф одразу рушив, це я відчув з бокового поштовху.

– Брюки свої можеш лишити, а все інше, швиденько, не гай часу, – вправно переодягався він.

Пояс виявився надто важкий, бо в двох кобурах стирчали пістолі, такі можна би побачити лише в піратських мультяшках.

– Заряджені, – попередив він, – але холостими.

Я глянув на нього і охнув – досконалий козак за вбранням, тим часом натягував на голову гумову плавальну шапочку тілесних кольорів, де зверху було причеплено «оселедця», добрячу перуку.

– Час підійшов значно швидше, ніж ми його вирахували, – зітхнув шеф, – отже в нас лишалося яких п’ять хвилин, аби в нього встигнути.

– Який час?

– Час лихварів, вони об’єдналися поза усіма своїми державами, розумієш? Терміну «глобалізм» тоді ще не було, але вовчі інтереси досконало кучкувалися, хоч тоді ще не було ніяких павутин, інтернетів. Але про це розповім по дорозі назад.

Він витягнув з шухляди діжечку, таку, які продаються на Андріївському узвозі під вино, вийняв з неї чіп, що мав з іншого кінця червону пимпочку, попестив її.

– Дистанційний детонатор, – пояснив він сухо.

Двері одчинилися й ми побачили ніч, яка вдерлася густими полинами та густим дзичанням цвіркунів.

– Чого став? – тицьнув мені до рук діжечку. – Біжи, мінуй міст!

Я помчав нагору сухою ковзькою травою, яка, на біду, вже росилася. Не довго думаючи, застромив діжку межи балки, якомога подалі посунувши підпорами, намагаючись не глянути вниз, де темно й хутко котилася невідома своєю пітьмою річка, відгонячи швидкою вільгою, не став я довго донюхуватись, а подався з насипу од небезпечного місця, назад до кубістичного нашого прихистку.

– Молодець, – похвалив шеф, вимкнувши секундоміра на годиннику. – Тепер швидко слухай: лихварі всіх країн об’єдналися таємно і склали спільний транш із різних тутешніх золотих грошей. Які вирішили звідси тихцем переправити до Валахії, а туди вже завезено ювелірів і устаткування, аби все переплавити і відлити безліч стандартних монет, розумієш?

Не дуже, бо оцей полин пахтів середньовіччям – як же я одразу не збагнув куди ми потрапили?

– Словом, вони вирішили хутко змінити валюту, ясно? І на цьому шалено збагатіти, бо хто осідлав прогресивну валюту, той і цар, еге?

Не довершив він думку, бо здалеку почулося глухе тупотіння. Ми кинулися до узбіччя, і крізь прилад нічного бачення я упритул побачив коней з щедро обмотаними копитами.

– А чому охорона позаду?

– Бо колись нападали лише ззаду, – прошепотів шеф, – а ми нападемо спереду, тільки-но карета переїде міст...

Копита вдарили у мостиці, і я мало не охнув – і не уявляв, що колись були такі велетенські диліжанси, чи, сказати б, берлини.

– Але нумізматична вартість цих монет, – шеф уважно і повільно підводив дистанційку, – в мільйони разів перевищує їхню реальну...

Натиснув на червону пігулку, вона засвітилася – й міст так же червонаво злетів у марево ночі, яка втонула в зойках і вигуках, що й зникли зорі.

Я кинувся слідом за ним, однак він вже рубав постромки, одганяючи коней. Я почав допомагати йому, зіткнувшись із оглушеними форейторами.

– Колеса! – кричав шеф, доки до мене дійшло – штовхати їх, задні, упираючись в ступиці, шеф розвертав дишлом передні, потім одстібнув, влучивши когось незримого, хто одізвався до удару добірною іноземною лайкою, всунув дишло в колесо, ми щосили наляглися.

Берлин тяжко посунув униз дорогою, потім косогором, ми підкидали збоку дишло, направляючи в урвище – фаетон покотився боком, підскочив, пішов перекидом, розсипаючись друзками, кидаючись ізсередини важкими діжками, й ми також покотилися слідом.

Треба було діяти хутко, бо нагорі лайка вже сконцентрувалась – охорона приходила до тями.

Закотивши до сейфа останню діжку, ми однак поповзали навколо, намагаючись намацати ще.

Потім повсідалися на них верхи, з тріснутої діжки сипалось, цвіркотіли монетки, мене подивувало, які серед них є пласкі й деформовані; а шеф чомусь не поспішав зачинитися:

– Яке повітря! – мрійливо вдихав він на повні груди.

Так, воно, тутешнє, було неймовірно густе – хотілося увібрати його все, разом з цикадами.

Однак нагорі метушня зорганізувалася й посунула сюди, хапаючись за бур’яни, матюки й уламки фаетона.

Тут шеф мене ще раз здивував:

Залізши глибоко в свою кишеню і набравши наших теперішніх дрібняків, усипав їх до широкої горловини пістоля, і перед тим, як зачинити важкий сейф, вистрелив ними в зоряне небо:

– Нехай і їхнім нумізматам буде якась пожива! – засміявся він.

Секрети таємниць

(мініповість)

Йому, яко молодшому офіцерові запропонували оселитися в центрі Полтави, однак він категорично запрагнув околиць, наче яка сила вела його до річечки Псьол у просту мазанку, бо він був художником, він, Адольф Гітлер.

– Був художником, – скривився гірко, бо на очах мав непроникну пов’язку, як і всі сліпці, котрі втратили зір від газових атак, там, на далекій французькій річці Сомі.

Кривився він гірко, коли мова заходила про передову німецьку медицину, одного такого разу він почув розмову бійців-побратимів з рідної Австро-Угорщини, русинів, котрі вихваляли якусь незнану Україну, її невимовні пейзажі, вихваляли так барвисто, що він, яко живописець, зронив сльозу:

– В Україну, – прошепотів він.

Як і всім героям Верденської м’ясорубки йому не було відмовлено, бо бачити, як плачуть сліпі очі медкомісія не витримала, і, скориставшись із Брестського миру, надіслала його туди на лікування.

А ліки які? Тиха похила хижинка, тиха дівчина Зінька, ще скромніша, аніж тихіша, він часто любив розпитувати про навколишні краєвиди, аж доки не довідався в уяві, що таке рай. Особливо його бентежила картина на дверях мазанки, де на тлі ж раю сидів козак Мамай.

– Який бо він? – допитувався поранений єфрейтор, а дівчина не хтіла йому казати, що схожий на її тата, бо той десь вештався, віддаючи борг Батьківщині в махновських формуваннях. – Такий як ти, – мовила, й спалахнула, помітивши, що подібність до цього дивакуватого австріяка таки є: довгі крислаті вуса й клиноподібний чуб на лобі.

Але не це вабило дівчину, а ота непідробна стражденна мука, яка затаїлася в незрячих зіницях Адольфа, і нікого не було поруч застерегти од неї нерозважну доньку.

Що одного разу, прибираючи за ним, вона невимовно нахилилася, намагаючись прозирнути в його сліпоту й несподівано їй здалося, що він зрить її, хоча насправді знала, що то уявний внутрішній зір, але не стрималася й припала вустоньками до його спраглих, сила цілунку пронизала все його єство, і враз темрява розкололася, і перше, що він побачив в житті – це нечувано світлоока й небачено русява полтавка.

– Зінонько, – прошепотів він айстро-угорською рідною мовою.

– Адіку, – не стрималася вона і вони знову припали губами й сльозами.

... Потім уже він вдоволено підійшов до дзеркала й несподівано гірка гримаса скривила йому лице, Зінька помітила той стогін, кинулася, мов горличка, бо він тримав гостру бритву «Золінген».

– Не ріж! – зойкнула вона.

– Любонько, не балуй, – нарешті посміхнувся він, – просто я бим хтів зголити ці вуса.

– Не роби цього, вони тобі так до лиця, ти такий... рідний в них.

– Я?

– Схожий на козака.

– Гай-гай, люба, коли були козаки, то не було іприту. Коли почалася ота клята газова атака і всі одягли протигази...

– ... А ти не одяг? – зойкнула.

– Та в тім то й річ, що одяг. Але ж чому він не допоміг? Оце лише аж зараз я збагнув, що сталося. А тоді я не втямив: довгі ці вуса не дали йому притиснутись щільно до лиця, отож іпритові гази просоталися ними довгими всередину і просто мені в очі.

– Не край! – кричала вона на весь край України.

– Гаразд, серденько, залишу отут трохи під носом, щоб ти ними бавилась, гаразд люба?

І втяв.

Однак, незважаючи на це Брестський мир закінчився, а поставав Версальський мир, тому фатерлянд терміново відкликав його на батьківщину, навколо руйнувалися імперії і людські долі, однак він якимось чудом ще встиг отримати від Зіньки поштівку, де вона описувала їхнього світлоокого й русявенького ще ненародженого синочка.

– Син, – шепотів він, цілуючи незрозумілі слов’янські літери, – буде син...

Тим-то він не брав шлюб з Евою Браун, хоча всі партайгеноссе дорікали йому.

«Син», – шепотів він подумки й линув подумки в той тихий рай на березі Псла, уява огортала його й і він непідробно радів, що нащадок наззовні удався арійським. Бо сам Адольф Гітлер був таємним євреєм, тому що батько Шикельгрубер не був навіть біологічним татом. Натомість ним виявився один надто кучерявий музикант, прикинувшись вчителем музики, він навчив матір Адольфа не лише грати на сольфеджіо...

– Байстрюк! – часто чув він, чорнявий, позаспинно на вулиці і в школі. – Жидівський безбатченко!

Той ховався й ковтав сльози образи. Ніхто тут в Австрії й подумати не міг, що він їй усій незабаром жорстоко помститься, здійснивши над нею аншлюс.

А євреї? Які також легко могли пробовкнутися про його генікологічне древо? В них же не було своєї держави, аби її аншлюзувати – тобто вони ще не учинили свій аншлюс над Палестиною і ще не сотворили свою історичну Батьківщину Ізраїль; отож тоді свого часу Гітлер учинив з ними інакше – просто заборонив їх.

Згодом він зробить усе, аби якомога географічно наблизитися до нащадка, підпише навіть принизливу угоду Молотова-Рібентропа про ненапад, аби хоч в якийся спосіб запустити до СРСР резидентів у Полтаву, щоби ті таємно наглядали за синочком, неухильно оберігаючи його од можливих репресій. Так тривало, доки Сталін, не порушуючи угоди, а взяв і підтягнув усі свої війська під Румунію.

– Що ти робиш? – отетерів йому по телефону Гітлер.

– Ну не під Германію ж! – хихотів той у слухавку.

Так, це був хитрий викрутас, який не порушував обопільні умови пакту про ненапад. Однак вся нафта Європи перебувала де? На Румунських теренах; отож Гітлер розумів: Сталін, перекривши трубу, легко візьме його в енергозалежність.

– Кінчай ці свої грузинські фокуси! – шаленів крізь телефон Адольф.

– Які фокуси, генацвале? – удавав дурника Сталін, а сам тим часом щільніше стягував війська Жукова під румунський кордон.

Що Гітлер не витримав:

– На Москву! – наказав своєму Генштабу.

– Нафіг тобі та злиденна кацапетія? – дивувався той. – Як ми оно ще не всю багату Європу не видоїли.

– Життєвий простір, – була куца відповідь.

– Оця злиденна пустеля? Чи тобі усієї Європи мало? Краще додавимо Англію, тут хоч є чим поживитися.

– Це лише невеличкий острів, а там – неосяжні материки, – брехав він.

«Сину, мій сину, – тим часом думав він подумки, – чи ж я ще коли побачу тебе, моя єдина кровиночко? Чи обніму тебе? Ах ти ж, Зіно, ех, Зіно, де ти тепер, моя безіменна Зіно?».

І пустив сльозу. Тому генералітет не став сперечатися.

Не знав ніхто з них головного: резидентура донесла, що з Полтави в армію мобілізували хлопчину, Василя Адольфовича Сергійчука, і що служить він тепера в Московському військовому окрузі.

Доки радянські війська усі стягувалися під Румунію, Гітлер бліцкригом ударив по Москві, і майже взяв її. Не встиг Генштаб зрадіти, коли він наказує:

– Негайно перекинути усі армії під Сталінград!

– Та побійтеся Бога, – сполошився генералітет, – нафіг він нам зараз здавсь? Ми вже на Кавказі захопили Майкоп з його нафтовими полями, до Баку яка сотня кілометрів – і ми є незалежні від чужих енергоносіїв!

– Є вищі над це міркування, – пробурмотів фюрер.

– До того ж там на Волзі дуже багато поволзьких німців мешкає, уявляєте, яка доля усіх цих фольксдойчів спіткає?

– Я сказав! – була відповідь.

Бо ніхто не знав, що саме туди, в місто на Волзі переводять служити одного такого солдатика, німця за походженням, непоказного хлопичину, світлоокого.

Й усі війська, палячи й без того дефіцитний бензин, повернули на Сталінградський напрямок. Генштаб же вирішив, що їхній вождь вирішив подолати це символічне місто, поіменоване на честь Сталіна, що в цьому є великий містичний сенс.

– Скільки міст на землі названо іменем Сталіна, а от іменем Гітлера – жоднісінького. Захопити його й переіменувати оте місто на Волзі в Гітлерград? – брехав він генштабу.

– Амбітний, – скрушно розуміли генерали. Не знали вони, од чого у вождя такі потужні мігрені – од думки одної, що комсюки й комуняки полощуть дитинці мізки большевізією вкидала у відчай. Однак він свято вірив, що щойно притисне дитятко своє до рамен, як комісарська ідеологія одступиться, зникне, як туман на сонці од святої батькової енергетики.

Тим часом Гітлер спорядив свого улюбленця Отто Скорцені перевдягнутися в усе радянське й перетнути лінію фронта і й знайти там Василька та допровадити у Вервольф, який спеціально для цього був споруджений в Україні. Людина зі шрамом сумлінно виконала цей наказ, лише викрала помилково геть не того вінценосного сина.

– Набіса мені цей Яків Джугашвілі? – лютився й без того шалений фюрер. – Хіба я його пригорну до серденька?

– Так ви обміняйте його на потрібного сина, – намагався врятувати свою шкіру зі шрамом Отто.

Почалися попередні переговори через Вольфа Мессінга, однак Сталін був надто підозріливий, відчув тут якусь заковику й заявив, що в радянській армії немає полонених, а лише зрадники Батьківщини, навіть би хто вони не були за походженням.

Яків же Джугашвілі, довідавшись, що його хочуть обміняти на простого Василька, од ганьби такої кинувся на високовольтовий колючий дріт, прирікши себе на мученицьку смерть...

Василька ж тим часом військомати запроторили таки в Сталінград, в саме пекло – й нечувана в історії людства битва розпочалася.

А тут Різдво.

«Як же там син нидіє без подарунка?» – мучили фюрера здогади.

Отож спорядили секретного літака скинути синові щось від Санта-Клауса, бодай вісточку передати, бодай би шоколадку в страшний далекий засніжений Сталінград. Однак льотна таємна мала була так зашифрована, що пілот збився з курсу й попрямував на... Сталінобад, де й здесаніував усі пайки на радість евакуйованим тиловикам – як же возрадуються вони від несподіваного підхарчунку. Але не Гітлер. Отак Василько й знову ні про що не довідався.

– Мудак ти! – лаяв Адольф Алоїзович рейхмаршала авіації Геррінга. – Тобі нічого доручити не можна!

– Так назви ж цих міст дуже схожі, – щосили виправдовувався він (бо таємно мав таку ж проблему – рідного незаконнорожденого сина у радянському місті Ліпецьк).

– Мудак ти, морфініст довбаний! Й годі вже балеринок портить, на сцену глянуть противно – усі розкаряками танцюють. Тьху!

Тривога соталася навіть сюди крізь товстезний бетон рейхканцелярії, перетворюючи нічний відпочинок на кошмар.

– Майн кляйне кнабе, – стогнав він крізь власне скреготання зубів, кусаючи подушку так, що Ева Браун прокидалася, і кожного такого разу їй прокидалася надія:

– Кнабе? Адюньчику, я народжу їх тобі цілу купу, – й заходилася пестити фюрера, хтіла й далі, однак він категорично відкидав її трепетну руку.

«Чи не мулатка-полукровка бува? Занадто азартна для німкені...» – здогади терзали його надто потужно, аби довірити їй своє потомство.

Іще. Не міг він довірити якій сторонній крайню плоть, бо вона була геть відтята. Ева Браун же була надто компанійська й водила дружбу з рейхканцеляристками. А якщо вибовкне про обрізання? Що тоді? Гай-гай, прощавайте тоді усі расові теорії...

Його розривало на частини. Ще б пак – айстро-угорець за національністю, єврей по крові і германець по суті, він ніяк не міг знайти притулок своїй стражденній душі..

Трагедія батька: бути батьком усієї нації, але не бути батьком своєму єдиному синові.

«Кому, кому передати фатерлянд? – мучили нічні примари, він вийшов у туалет і змочив лице холодною водою. – Та ви погляньте лише, погляньте на цих Геббельсів і Гіммлерів – теж мені арійці... Ну, гаразд, от Геббельс – в нього мати українка, ну чому, чому вона не передала йому бодай якусь арійську зовнішню ознаку. Ганьба!».

Тут він подибав в дзеркалі своє відображення, також далеке від арійських ідеалів і вщух.

– Я не можу ризикувати майбутнім Третього Риму, та тьху ти... Третього Рейху. І Четвертого Рейху також, сину, мій сину, де ти тепер? О мій арійський спадкоємцю... – шепотів безсило до струменю води.

Й проциндрив Третій Рейх во ім’я Четвертого...

... Уже бійці й прорвалися були до Волги, уже майже її захопили, коли Гітлер несподівано для всіх віддає наказ:

– Негайно перекинути всі танкові сили звідтам на Курську дугу!

– О, майнер готт! – заволали ті. – Там же стоять в засаді сталеві кліщі їхнього лютого маршала Жукова... Яка логіка?

– Провидіння! – єдино була відповідь.

І що поробиш? Змушені були програти й Сталінград... А пального од передислокацій значно поменшало, про які наступи й прориви можна говорити, коли його ледве на відступ вистачає?

Гітлер од цього дуже страждав, але кому ти тут поясниш правду, що його єдиного синочка тупоголові більшовики раптом взяли й несподівано перевели служити під Курськ?

«Не можу ж я свого Василька кинути там напризволяще без догляду».

Однак весь вермахт думав, що фюрер буде визволяти Курськ від більшовиків, а насправді це він визволяв одного-єдиного сина.

Оці невпинні перекидання армій виснажили їхню потугу, і не лише на паливні та мастильно-змазувальні матеріали, але й морально. Бо жоднісінький зі його солдатів не міг осягнути стратегію вождя.

Ніщо не віщувало поганого, однак Зіна, вийшовши з хати, хутко повернулася назад і взяла до рук фарби й пензля.

– Добре, коли в тебе син художник, – приказувала вона, радіючи, що в домі завжди є свіжі фарби та домальовуючи на надверному козакові Мамаєві яскраво-зелену будьонівку зі сяючо-червоною зіркою.

Звільнена комуністами од фашистів Полтава повільно оживала, до такої міри, що Зіна простувала до агітпункту по нові наглядності, а, головне, по нові орденські виплати, нагородні книжки, яких син Василь присилав матері з усіх фронтів. Скромно зайшла і привітно сіла в куток, їй, матері-фронтовичці першій подали стоса агіт-посібників, й перше, що вона там побачила: це була зблизька чимала карикатура Кукриніксів на портрет Гітлера.

Зіна прикипіла зіницями.

– Що з Вами? – лагідно питали агіт-просвітники.

– Це, це, так це ж, – тицяла вона пальцем в портрет і всі навколо бачили, як нестара ще жінка хутко вкривається сивиною, бо там хоч і карикатура, але саме тому художники вправно і яскравіше відтворили особливості обличчя. – Так це ж він, – непорушна правда знову й зноу заціплювала їй вуста, знову і знову упізнавала вона, й від навколишніх розпитувань її врятувала глибока непритомність. Мало ж того, що її рідний тато поліг десь безіменно за махновську ідею, так оце ще й виявилося, що Василько – невідь чий син! Тобто відь чий.

– Вибираймося звідсіля, доки не пізно, як фахівець вам раджу, – благав фюрера особисто фон Гудеріан, – на біса нам цей дикий народ і їхні дикі землі? Ми вже об них всі танкові гусениці постирали.

– Треба стерти їхню пам’ять, – була несподівана відповідь.

– Пам’ять? У гусениць? – не збагнув той.

– Ні. Пам’ять у слов’ян.

– Набіса нам їхня пам’ять? – не втямив танковий маршал.

– Бо вся наша Германія стоїть на слов’янських землях – «Аненербе» це розкопало. Уявляєш? Археологія знаходить лише давньослов’янські артефакти, жах. До такої міри, що навіть сама назва «Берлін» – слов’янська, га? «Аненербе» мало довести зворотнє, але навіть не додумалося хоча би якогось предмета германського підкинути в свої розкопки. І що тепер? Лише завоювавши всі їхні землі, ми зможемо стерти геть їхню історичну науку, а дати їм іншу.

– Як? – танкіст не дуже тямився на гуманітарних тонкощах.

– Для початку запровадимо їм другу державну мову. А потім заберемо їхню. А потім все інше заберемо.

Така перспектива виявилася завеликою навіть для підкорювача тотальних просторів, Гудеріан спітнів. Він би геть вдичів, коли б довідався іншу історичну правду – а саме про хлопчика Васю.

Й тому Гітлер про всяк випадок понизив рейхсмаршала у військовім званні.

Працівники ЗАГСу ніяковіли від величі моменту – ще б пак, не кожен день доводиться розписувати фюрера нації з його споконвічною нареченою.

Після скромних урочистостей присутні розійшлися, багатозначно зиркаючи на альков. Однак молодята не поспішали, хоч знадвору вже було чути радісне тупотіння і такі ж вигуки більшовиків, деякий час Адольф і Ева дослухалися, доки він не витиснув з себе:

–Їх хабе кіндер, – що в перекладі з рідної айстро-угорської мови означало «я маю дитину».

Жінка спалахнула:

–Знайшов час, коли сказати. Де та дитина?

–В СРСР, – болісно прошепотів він.

Ева Браун рвучко підвелася, бо вся історична правда вмить постала перед нею. Хутко подерла на клапті шлюбне свідоцтво й жбурнула ув очі нелюбові. Пішла в сусідню кімнату й застрелилася.

Адольф же довго сидів за своїм велетенським рейхканцелярським столом і збовтував перед очима каламутну ампулку ціаніду.

–Ех, Зінько, Зінько, – гірко зітхнув і тяжко надкусив.

Однак спогади про рідну Полтаву й місцеву красуню були такі потужні, що отрута не подіяла. Тоді він розжував геть капсулу – аніякого результату.

– Казли, – подумав він про гестапо, яке навіть путньої отрути виготовити не змогли, однак потім його думки потроху навернулися на власну велич і силу духу, перед яким безсилий навіть ціаністий калій. – Та тьху ти.

Він виплюнув скло на підлогу, вірний його пес арійської породи Норд кинувся туди, лизнув і вмить вивернувся лапами догори – остання агонія і вірного побратима не стало.і

Гітлер довго дивився на чотириногого, потім важко встав. Згорблений, почовгав до сусіднього покою, взяв з неживих пальців Еви Браун «браунінга» і глибоко вставив в рот.

– Василечку! – ще встигнув викрикнути він, болісний цей зойк злився з пострілом, й довго відлунювався підземними коридорами та бункерами рейхканцелярії.

... Василь Адольфович Сергійчук про всяк випадок виправ свого ще довоєнного костюма, а мама Зіна старанно випрасувала його, адже це в перший раз його викликали туди. Він ішов й іноді радів, що місто встає з руїн, ось наприклад добряча будівля обкому компартії – ич як вимурована. Помилувавшись, він обережно прочинив двері, віддав повістку й потроху зайшов.

Комісія засідала надто поважна, таких дебелих облич Василь давно не бачив. Вони довго перевіряли папери, особливо про нагородження оного «Заслуженим металістом Полтавської області», тут всі напружили шепіт, чи часом із депо вже кого не нагороджували? Доки добряча секретарка не повідомила, що Василь Адольфович особисто намалював усі наочності у сусідньому фойє.

– То ви виходить, ще й художник?

– Самоук, – зашарівся той.

– А от скажіть, – мовив один гіпертонічного кольору, – а що це у вас за прізвище таке – Адольфович?

– Батько мій одего із поволжських німців, – тихо видавив чоловік те, про що довідався од матері.

– Яких ще таких поволжських німців? – настовбурчився той. – А може ви, пробачте, із яких єврейських кровей?

Василя як підкинуло:

– Я?! – обурився той. – Я із інших поволжських, що я одего од звонка до звонка провів лічно всю війну на Волзі! От яких я кровей, многократно мною й пролитих – із Сталінграда!

Й він гордо випнув на грудях орден «За оборону Сталінграда» так, що президія знітилася, бо в неї ні в кого такого не було.

– Ну то почепіть поруч з вашим орденом ще одного, – голова президії пленуму урочисто посміхнувся і вправно чиркнув пером по паперах, – вітаю вас з врученням «Ордена перехідного прапора соціалістичної Праці»!

І хотів вже потиснути руку, коли раптом перепитав:

– А чого це у вас такі куці вусики під носом? – тягнув він паузу. – Я би порадив вам зголити їх, Адольфовичу.

– Вуса такі само, як у комдива товариша Ворошилова, – ображено прошепотів чоловік.

– І чолочка така в нього? – кивнув він на клиноподібний чубчик Василя. – Як по-дружньому, то я би порадив одстригти і це.

Чоловік згідно закивав і поспіхом потиснув протягнуту долоню, а потім вкривався потом, доки йому на відлоги чіпляли високу відзнаку.

Спускався точеними малахітовими сходами без поспіху, бо його мучила думка:

«Одего Сталін після Великої Перемоги взяв і скасував ураз усі орденські виплати героям, а от за новий Орден – чи скасує, чи ні?» – тривожно зиркав на яскравий лацкан. – «Та Бог з ним, все одно дітусі тата дужче шануватимуть», – хукнув на металеву поверхню відзнаки й потер рукавом. Він посміхнувся, бо вже бачив, як його трійко синочків по черзі бавитимуться сяючою нагородою, як радітимуть з цяцьки усі троє, чубатенькі такі, несподівано чорняві з глибокими темнокарими очима.

Тут він побачив себе у велетенському лискучому дзеркалі, різьблений граніт рами відтінював ефектно відображену фігуру, Василь озирнувся – анікогісінько в мармурових коридорах, всі пішли на пленарне засідання; він хвацько ляснув підборами й несподівано рвучко й прямо викинув перед себе вгору долоню:

– Служу Радянському Союзу! – майже вигукнув він.

І змахнув за це сльози подяки.