Текст книги "Яблука з райського саду (збірка)"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 22 страниц)

Секретні сини

(апокриф із циклу «Прощавай, суржику!»)

Він не любив дивитися на небо в цей період свойой жизні, після того, як воно ізмініло йому навсігда.

– Боже, яка прозрачность, – випадково глянувши туди, подумав лічно Герман Геррінг, і матюкнувся, що там нема місця для нього.

Однак привичка контролірувать прозорість воздуха лишилася й мучила його, старого пілотягу. Правда, він чував, що комуністична Росія хоче предоставіть в ньому німецьким літунам тренувальну базу.

Ага! Принизлива Версальська поразка забороняла Германії літаки, однак німецька теоретична мисль створювала найкращі їх в світі, правда, лише на кресленнях, отож – дать присовокупиться СЕСЕСЕРУ тайним договором до передової німецької інженерно-теоретичної думки, якої тоді в нашій страні ще не було. Так-так, на папері, але коли будущі бойові літаки постануть живцем – а хто буде в Германії літати на майбутніх цих монопланах, якщо всі колишні аси, тіпа Геррінга, аси, керувати вміють лише біпланами? Тобто чотирикрилими літаками, а не двокрилими, як полаталося.

– А, може й нададуть? Од цих більшовиків можна чекати чого завгодно. Особливо, якщо отримають в обмін наші наукові відкриття, – ще раз чортихнувся він.

Бо він походив з давнього аристократичного роду, будучи незаконнонародженим сином барона-єврея Ейзенкранца, в чийому палаці він не однократно виховувався; але в той момент Геррінгові було не до того, а: яку мету переслідував СЕРЕСЕР в цьому обмінові? Щоб, головне, насолить Антанті, яка була також була наступила комуністам на хвіст, одібравши по унізітільному Брестському миру ісконну нашу Аляску.

На временно причепуреному пероні города Ліпецька його зустрів лічно Валерій Чекалов, цей молодий крепиш-пілот одразу визвав у Герінга симпатію, певно, бо й той сам був крепишом.

Тренувальний комплекс вражав, особинно масштабами. Яких додавало й те, що майже всіх мєстних наших курсантів-льотчиків було уволено з роботи, розчищаючи місця для іноземних гостей, як це в нас заведено.

«Тут можна за кілька років підготувати повний бойовий склад країни», – радів Геррінг, а руки аж засвербіли до штурвалу. Однак його посадили в у макет муляжа, в у якому він опановував особиності керування сучасним винищувачем, а ще чимало додавав знаній навичок Чекалов, який працював пілотом-ізпитатільом і знав більше, аніж інструктори.

Од нього Герман почув уперше про цільнометалевий моноплан, що було схоже на фантастику.

– Зажимають ідею старі пердуни, – бідкався новий друг, – кажуть: «ми на таких не літали, то й вам не нада», ну, не падли? – ламаною німецькою намагався пояснити він.

«Вам би ще нашу технологію», – з ужасом подумав Геррінг.

Вони подружилися й причиною була молодість Чекалова, бо старший возрастом ас не Геррінг не міг збивати його в повітряних боях над Ельзасом і Лотарінгієй.

... Будинок культури заводу «Свободний сокіл» був переповнений по причині свята Першого Травня, бо німці також свято чтуть цей празник по причині, що їхня соціал-націоналістіческа партія також робоча-крестьянська.

Поглянути на німців-союзників позбігалася вся навколишня публіка, не встиг Герман зазначити, що російські дівчата, попри скромні платтячка – а легко можуть дати фору усім німецьким фрьокіншам, як неожиданно наштовхнулися на юну Маню Канкіну, мєстну подругу Валерія, з якою той переписувався ще з армії.

Він відрекомендував німця:

– Герр Герман Геррінг.

Але той, ляснувши шпорами й поцілувавши ручку дамі, виправив не дуже грамотного в німецькій мові друга-росіянина:

– Херр Херман Херрінг!

Несподівано Маня так дзвінко засміялася, аж зайшлася, що Герман мимоволі подумав, що німецькі дівчата ніколи так не зуміють.

– Що тут такого смішного? – розгубився він. – Моє ім’я походить од імені мойой страни Херманії.

На що дівчина засміялася ще дужче.

– А її назва в свою чергу походить, – тут він гордо випрямився, – від давнього нашого героя Херманаріха.

Аж запищала Маня од такого імені, а потім враз розчервонілася, що як скромна дівчина, не зможе пояснити цю гру слів з звуками. Вона ж не знала, куди свого часу був ранутий Геррінг, бо тоді б не позволяла собі такі двосмислєнні шуточки.

Почали танцювати, однак, невзірая на це, вона через кожні три кроки починала знову й знову реготати. До того так заразітєльно й щиро, що Герман просто не міг не влюбиться в цю дівчину. Бо во врємя танця вдруг внезапно очутив, що стара бойова неліцеприятна рана раптом одступилася навсігда.

(Чим ізміняв давній фронтовій дружбі к фюреру, бо в Першу світову війну Гітлер воював сухопутно, а Геррінг не раз прикривав його з повітря, іногда рятуя жизнь простому би, казалось єфрейтору. Так зародилася їхняя дружба.

Тоді, щоби покращити льотно-бойові показатєлі, Геррінг получив ранєніє – газовою атакою під час повітряних боїв просто в пах й лікував свої сильні хірургічні болі сильнодіючими ліками морфійом, що по ізліченії дозволило йому дуже збільшити кількість збитих царсько-російських літаків, бо завдяки морфінізма він їх міг бачити навіть в густому тумані туч, увілічуя наркотиком прозрачность воздуха, за що й получив свого першого залізного хреста). Хоча вже благодаря лікарству вже починав іногді плутати небо з землею, а це для льотчика не безопасно.

А з іншого боку: як же Геррінг міг щовечора ходити до Мані, долая контроль своїх органів, а особино мєстних? До такої степені, що він напрягає всю свою силу нелюдя й покидає навіть пить морфій, так його презобладали чисті чуства над грязнимі. Дуже просто ходив: щовечора до нього приходив неконтрольований Валерій Чекалов, вони мінялися уніформами костюмів (а лицем вони були схожіші й би за рідних братів) Геррінг безприпятственно рушав до Манічки, а Чекалов цілу ніч в общежитії за це міг ознайомлюватися з найпередовішою технічною документацієй ще не возсозданого Люфтваффе.

Що Чекалову згодом дало можливість стати самонаілучшим пілотом не тіко нашой страни, но і міра.

Тут виника ще одне нескромне питання: а як же могла наша Маня позволить над собою нємцю то, що навіть до того не позволила усім соотєчиствіннікам? Може, він підманув її шоколадом чи шовковими чулками зі свойого офіцерського пайка? Ні, не це, а форма радянського льотчика, вдіта на йому, перед якою устоять нашая дівчина не імєла нікакого морального права.

– О-о, Херман, о-о, Херрінг! – лише встигала криками стогнати вона.

Словом, він зробив усе можливе, щоб вона назавжди покинула дзвінко сміяцьця з його родового імені.

За що Геррінг лічно Чекалову подарував єдино, що в нього було цінного з імущества, а саме дорогого, ще трофейного швейцарського годинника, правда, слава Богу, без підпису.

(Що само по собі берегло деякий час життя радянському герою, доки він не пробазікнувся по п’янці, що отой страшний фашистський рейхміністр авіації – насправді його дружбан по Ліпетському льотучилищу. Й бойові друзі стукнули куда нада.

– Ти прогавив в училці міністра рейхмаршальства? – збісився Берія, кричав він Чекалову. – Ти, чиє ім’я Чекалов походить од нашого славного бдітєльного слова ЧеКа? Й ти бдітільно недосмотрєв в курсанті будущого високочиноположеного врага?

Й одкрутив дроселя в новому ізпитатєльному самольоті Чекалова, так-так, в тому самому будущому ненависному йому цельнометалічіскому моноплані, пілот розбився, при цьому спасая машину, але не признався про любовні чуства Германа Геррінга; тим самим навсігда спасая і Маню Канкіну, безимянную мать незаконнорождьонного арійця. Чого не сталося з іншим їхнім однокурсником, тов. Судцем, який годинника од німців не отримував і тому не був розстріляний, а навпаки – став головним фельдмаршалом авіації СРСР).

Но про це впєрєді. Адже Геррінг вирішив признацьця, нарешті, їй в любві.

Бо:

– Мілий, ну коли ми, нарешті, поженимось? – озвучувала вона свій вопрос.

Но але – нацизм. Бо тут в Германії починається перестройка.

Тим часом в місті Ліпецьку настав час, коли фатерлянд швидко почав відкликати назад Геррінга, бо рабочо-крестьянська соціал-національна партія хутко йшла до влади, і їй був потрібен хоч один професіонал армійського типа, який би хоч в чому розбирався.

– Єсть такий чоловік! – восклікнув раптом Гіммлєр.

(А треба сказати, що він, (як і Гітлір) тоже був за походженням незаконнорождьонний єврей, тіко на відміну від фюрера в нього мати була українка).

– Хто це?

– Та це ж твій бойовий дружбан, Адіку.

– Хто? Не муч.

– Лічно Герман Геррінг.

Гітлір очень сильно розумів тилове любовне захоплення свого ізраненного бойового друга, бо й сам увлікався подобними амурами, перебуваючи для цього свого часу на лікуванні бойових ран де? в Полтаві, для цього Брестський мир передав Україну під Германію. Но і цьому, нарешті настав прєдєл:

– Геро, приїзди назад, – благає Адольф. – У нас катастрофічно не хватає прорабів ускорєнія перебудови, особино військових фахівців ноль.

– А ти, Адіку? Ти ж бойовий єфрейтор.

– Навіть я сам лічно, а ти ж чудово знаєш, в душі художник-аквареліст...

– Но я сильно тут занят льотною перекваліфікаційой, – одбріхувався Геррінг, – з біпланів на моноплани.

– Якщо ти негайно не повернешся в фатерланд, я возбужду проти тебе уголовне дєло за полову св’язь із неарійкою. Хочеш виговоряку по партійній лінії? Получиш! – фатерляндствував Гітлір. Геррінг же знав не по наслишкє, що фюрер здатен і не на таку подлість.

Й почуття обов’язку перед Батьківщиной нарешті превозобладало в залізного Геррінга й він преневозмог свої чуства до дівчини, як свого часу преневозмог морфій, й він, міцно попрощавшись з Маньою, покинув її так міцно, зачавши при цьому свого незаконнорождьонного ним сина. Внезапно кинувши для цього там все своє імущество, він молнієносно повертається в свою так звану Херманію.

Бо він вважав, що – ненадовго, адже будучи кадровим воєнним, спеціально ізобрьов для цього доктрину бліц-кріга, щоби хутенько присоєдініть ЕСЕРЕСЕР назад к Германії, як і було колись законно підписано колишнім Брестським миром. І таким чином присоїдинить назад свій, ще не оформлений законно з нею брак.

... Вона стояла в льогкой косиночкє, вийдя на пагорбку старого ще древнього городища, дореволюціонного, стала на валу, й слізно благала про хоч один бомбовий нальот німецько-фашистської авіації, держа при цьому високо до грудей свого незаконнонародженого германського синочка, «дивися, синку, оно твій тато летить», щоб хоч у якийсь спосіб він міг сподіватися в небі свого прославленого батька-льотчика... (А от чи живі вони зараз, в наші времена? Можливо, бо всі свідки, які були при цьому присутні, заприсяглися, що до неї тоді шастав вже тоді покойний Валерій Чекалов).

А всі інші германо-німецькі асси тим часом, безнаказано шастая в нашом небі, збивали по сто й більше червоних пілотів, бо навчилися в них мастірству, чудово зная усі радянські повадки.

Але – жодного бомбардування міста Ліпецька! Ще од часів царя Петра 1-го, ні до, ні потом, ні після... Жоден підручник історії про таке не напише. Ні одна його бомба не впала на цей єдінствіний город страни, особино в той рабочий район, де проживала безимянная Маня. Місто дуже здобне для бомбометання, стоїть по обидва боки річки – хочеш – бонби правий берег, хочеш – бонби собі лівий; так ні, хоч би який поганенький розвідувальний фанерний чотирикрилий біплан залетів.

– Хоча всі на світі німецькі аси, – підло стукає Гіммлєр Гітліру, – родом з міста Ліпецька в смислі професії, навчаючі колись в тамтешньому місті, чудово знають рекогнасціровку кожнісінького військового об’єкту там, краще, ніж в будь якому місті ційої страни, бо багаторазово совершая тренувальні польоти довоєнних врємьон.

При чому дуже дивуясь уголос, чому рейхмаршал авіації Герман Геррінг категорично заборони рознести цю наболілу болячку на друзки?

– Чого ти ніколи не бомбиш Ліпецьк? – не раз питав його Адольф Гітлір. – От я, наприклад, свого часу жив у Полтаві, но за це кілька разів стер її з лиця землі...

– Адіку, нащо він той Ліпецьк нам здався? Тобі Англії мало? Бонби краще її, скілько хочеш. Тоже мені, зрівняв Ліпецьк з Англійой.

Й а тут же Гітлір примусово видав його заміж за чистокровну арійку.

Й він тоді за це ожесточонніше бомбив голубий Альбіон, приступно возмєщая на ньому боль своєй утраченої радянської любві, тим самим оберігая її чуства од возмєздія, тим часом цілими тисячами альбіонці гинули, прикривая своїми тілами усіх жителів міста Ліпецька, і хоч як не старалися, а не могли всі разом превзойті цифру жертв лише в одному окремо взятому Ленінграді, напримєр.

Що буквально дозволило ЕСЕРЕСЕРУ безприпятственно кувати побідоносну промишлєнность лише в одному його небомбльонному місті, сильно увілічівая цим обороноспособний потенціонал.

Бо ще Петро 1-й започаткував в Ліпецьку руду, металургію, занедбану потім царатом. Особинно побудувавши посеред війни в 1942-43 роках забуту з часів Петра 1-го тракторо– в танковосторітєльность, і це поруч з Вороніжем, гбродом-геройом, за що тричі стертим бомбами з лиця землі, не кажучи, що це з іншого кінця з поруч з блокадним Лінінградом, на якого враг чогось бомбометання не шкодував, убивши за це міліон граждан, наприклад.

А в Ліпецьку тим часом безнаказанно возобновили колишню німецько-довоєнну пілотну школу на радянську й відновили нашоє льотне плем’я пілотів, ще не ізстребльоне Люфтваффом (треба ж не тільки ж їй будущих чужих фашистів навчать, а й своїх); не говоря вже про чорну й білу металургію і їхню сталєлітєйность, знову ж таки комплекс «Свободний Сокіл», «Металіст», трупопрокатний, тьху – трубопрокатний комбінат, літьйо, а, гламне, тяжке приладобудування, прорвав ними усіма не тілько блокадний Ленінград, но й при цьом відганяя вообще з нашой землі німецько-германські орди. Ще й досі на північному заході міста Ліпецьк поміж вокзалом і заводом «Свободний сокіл», незважаючи на перестройку новими геть мікрорайонами, стоїть на тому колишньому місці й раптом вулиця Авіаційна...

Що засвідчує що?

Ісключитєльно силу ніжного почуття в Германа Геррінга, яке превозобладало навіть над його здоровим глуздом фашистського убійці.

Даже под тяжелєйшимі питкамі на Нюрнбергському процесі не видав, не назвав імя Мані К., для чого напряг усю свою силу волі нелюдя й покончив нею жизнью за допомогою своєй законной арійської дружини, нелюбимої, за що яка пронесла на суд в прощальному поцілункові ампулу з ядом, розкусила і передала зі слиною просто в рот рейхсмаршалові і той просто вже нічого іншого зробити не міг просто посеред уголовного процесса, (отак! а от інтересно, чи пішла б на таке наша радянська незаконна дівчина, вихована на зовсім інших принципах? нікогда!) тим самим унося тайну ційой безимянной дєвушкі звідтіля навсігда взмивая собою в високе прозрачне небо.

22 червня 2012 року.

Лінза

Едуарду Мацишевському

Якось зі славного хутора Леніна, що поруч з шахтою Ірмине-Центральна імені Сталіна, (де згодом поставив усі свої рекорди Олексій Стаханов), таємно вирушило троє селян-дідів.

План був простий:

– Оце, гля, Донець тіко підмерз, і ще не всі кинулися в Росію, то ми вспіємо щось вимінять? – укотре гудів дід Антін.

Мало не померзли, дочекавши, доки Місяць, нарешті, зайшов за хмару. Дід Антін ще засвітла накреслив напрямки біліших плям, де лід товстіший і поповзом кинулися повз темні тонкі опуки на той бік, чіпляючись одне одного за клумаки.

Щастя, що на спини товсто понамерзало жорстви, отож біле маскування врятувало од пильних військових патрулів.

І, за розрахунками вийшли до протилежного села з дивовижною назвою Кримське, дякувати, що до облоги частенько там бували.

Й знову залягли купкою, щоб не заклякнути, а дід Антін рушив на розвідку. Під вечір приповз ледь живий:

– Нічого не наміняємо, гля.

– Чого, гля?

– Активістів до гада і опорних пунктів. Гля, треба рушати в голубінку. Може, його там, гада, менше.

Аж коли вступили в віддалену область, то швидко й таємно виміняли й крупи, й зерна, й картоплі.

Тяглися в зворотному напрямку орловською областю і відчували, що геть несила. Доки не надибали здоровенну бляшанку й мало не посварилися:

– Померзне, гля.

– Я вже померз, – відчув себе картоплиною дід Карлаван.

– Картопля, гля, зальодяніє, не донесем.

– Нічо, з мерзлої такий класний самогон женеться.

– Да уж, весной, када снєг сайдьоть та нас тутай найдут і нагонять та, – буркнув дід Панін.

Скинули додолу збіжжя й знову почали лаятись – чи мундьорку варить, чи чищену – тут головний резон був у юшці, яку можна висьорбать, все-таки яка не яка, а гаряча підпора.

– Я й опосля мундьорки юшку вижлукчу так, – пхикнув дід Іван Панін.

Був згоден на будь що, аби лише сидіти й ловити долонями тепло від багаття, щастя, що бадилляччя навколо дозволяло не економити вогню.

А коли одтанули, то почули гармошку.

– Село, гля? – затривожився дід Антін.

– Гуляют та, – крекнув дід Панін, бо уявив, харчу на далеких гулянках.

Адже звідтам виразно линув ситий дух. Однак пересів лівіше, щоб хоч трохи загородити багаття од лісосмуги, з-за якої радісно нявкотіли рулади, які од того лише посилилися.

Вже забулькотіла вода і забулькотіло в шлунках, коли з сутінок виступило три постаті, деручи їх гучними частушками.

– Хто такіє? – гармошка вмовкла.

Би Панін почав говорити, все таки їхній одноплемінник, однак, став скромний, і притих.

– Та ми тут, подорожні, – продихнув дід Антін.

– Шта? – подивувався рудий красень, і багатозначно закинув за спину музичний інструмент.

Дід Каурлан все життя вагався: чи був він болгарин, а чи серб, і тому вирішив мовчати.

– Пабірушки, – сплюнув у мороз музикант. – Єщо нам село сожжьотє!

І весело вдарив чоботом бляшанку. Не встиг Антін отямитися од спалаху іскор і бризок, як влучно й болісно зазнав того ж чобота під спину, од чого несподівано легко перелетів кучугуру.

Коли гармошка заглухла геть за пагорбами, селяни почали навпомацки сповзатись і задубілими пальцями збирати збіжжя до розкиданих клумаків.

Натрапили навіть кілька недоварених картоплин і похапцем спожили, сторожко дослухаючись околиць.

Мухи поштивно поховалися під стелею, сподіваючись таки пересидіти густий перегар.

«З абрикос гнали».

«Еге, абрикосівка», – погодилися зрештою в протилежному кутку.

– Я от нісктілько не жалію про тюрму, – несподівано підвів голову Іванов Толька-Косий, так, що всі зосередилися на ньому. Бо одсидів бо він вже за п’ятий голодомор, коли порядки трохи пом’якшилися.

–Тебе б, гля, ще на каторгу заперли, ти б ще щасливіший був, – пирснув дід Антін в чарку.

–Во-первих, – не одступався Толька, зизим оком обвівши любе товариство, – мене тюрма од армії спасла.

–Ну не мудак ти, Кося? – радів, що це не про нього, дід Каурлан. – Уві армії три года дають, а тобі в тюрмі чотири дали.

–А во-вторих, я в Москві побував, – щасливо й лагідно примружив своє криве око Толька.

–Да, повезло, – зітхнув Король, бо його за той же злочин закинули на Волгодонканал, і там окрім каналу, він не бачив нічого.

Зітхнув і малий Едько, бо був єдиний тут тверезий.

Отак завжди по шостій склянці починалося найцікавіше, бо про столишну Москву тут лише чули, та й то од Тольки.

– Я там кажний дом обдивився, – так починав він, щасливо блискаючи опукою кривого ока. – Живуть же люди...

Тому що зоною йому була висотка – московський університет, якого він ударно будував.

Починав він здалеку про мудака «попку», який дав постріл угору й куля пролетіла аж сім кілометрів і влучила в паркову алею Кунцевого, де саме гуляв Сталін. І невдалого вартового не стало.

– А як же було не стрілять? – погляд Тольки вирівнювався. – Коли наш п’ятдесят восьмьорка взяв і прив’язався до куска фанери-десятки й плигнув од університетового шпиля, легко пролетів над зоною і скрився в необ’ятной столиці.

«В бік Кунцевого?» – мало не вбовкнув дід Антін.

Всі мовчали, бо удавали, що про всяк випадок не чули.

– Досі шукають. Летів, як Можайський, – зблиснув Толька оком і знаннями, здобутими в Москві, бо весь той час він був тверезий і навіть читав газети.

Зустрівся очима з Королем, єдиним, хто йняв віри, адже проходив за одним з ним судом – двоє юних розумників вигадали, як їсти в голодомор посівний отруєний ячмінь. Тому його й не дуже охороняли, отож легко було підповзти, просвердлити дірочку й наточить зерна. На отруту коштів тоді не шкодували, однак хлопці примудрилися довго вимочувати зерно, потім тричі зливати окріп, а вже потім робити кашу.

Все б гаразд, але почали радісно ділитися з голодними хуторянами, допоки хтось не здав.

«Чому? – пускав сльозу дід Антін. – Чому селян посадили за їхній же овес?»

Загалом він був добрий чоловік і завжди ділився, чим міг з подорожніми жебраками, яких чимало сунуло на Донбас, сюди, під славетну шахту – вважалося після стахановських рекордів, що шахтарський край багатий.

Лише завжди дід допитувався:

– Звідкіля ви, люди добрі?

– З під Воронежу.

– З Рязанщини.

– З Вологодщини...

Навіть циган наділяв, хоча не дуже їх шанував. Останнім шматком ділився, бо добре знав по собі, які то мандри.

Але коли чув:

– Орловські ми...

Хапався за ціпок і вигонив з обійстя, бо люто вмить опинявся в тому засніженому гармошкою полі.

– Уб’ю, орловські! – верещав він, жбурляючись ціпком. – Падли ненаситні! Суки засрані!

Родичі хапали його й дивувалися, що оно скільки років проминуло, а він ніяк не втихомириться.

Застілля й мовчанка тривали.

Тому дід Антін хрумкнув огірком:

– Только, ти краще розкажи нам, гля, як ти по радіві кіна дивився.

Усі збадьорилися, бо знали, що далі буде.

– Наша бригада була ударна, – починав тихо Только, – і тому нам дозволили скинутися всім й купить поставити в бараці тілімізор.

– А що це таке? – удавав далі Антін.

Навіть дід Каурлан сонно закліпав.

Лише малий Едько сопів співчуттями, бо не любив, коли з Косого Тольки знущалися.

– Ну, це такий тіпа радіоприймач, – ліз у пастку той, – тілко спереду в його така товста водяна лінза... – замовкав.

– Ну? – дід Антін.

– Така вона, вобщим, шо бере й показує кіно.

– Кіно? В бараці? – ятрився дід, аж окуляри йому впали з носа.

– Еге. Або новості. Політінформації різні...

За мить хата здригалася реготом:

– Кіно по радіву!

– Тольці більш не наливать!

– Тілімізор!

– Це ти од його окосів?

– Во чьто з людямі універсітети творят! – корчився дід Панін.

За цим ніхто не добачив, як малий Едько шаснув в сіни, де, потерши долівку долонями, замурзав ними лице. Накинувши на плечі рядно, згори накрившись хусткою, під неї наштовхав гнотяної паклі.

Взявши ломаку, постукав нею до хати:

– Здрафствуйтє, люді добриє! Паклон вам да щастьє, разрєшіть зайтить.

– Хто така будеш? – хапнувся окулярів Антін.

– Да хажу дарогамі-путямі, – лагідно попискував Едько, і так вдало, що й інші не постерегли підробки, – сабіраю дєткам на пропітаніє.

– Он як, – набував поважності дід Антін. – А звідкіля ж ти родом будеш?

– Орловскіє ми, – не встигла «вона» вимовити, як дід Антон зірвався з лави, хопивши ціпка, однак та несподівано ще прудкіше дременула надвір, дід люто метнувся за нею.

Всі зачудовано дослухалися надвірних здогонив, «уб’ю суку!», які крутнулися навколо хати, за вікном раз ураз мерехкотів ціпок і матюки.

Несподівано ляснули двері, Едько влетів, спритно скинувши «орловські» лахи під лавку.

– Уб’ю сучару! – вскочив слідом дід Антін.

Страшний ціпок завис у повітрі, шукаючи свою жертву.

– Де сучара? – волав він.

– Яка? – загальний подив.

– Курва орловська! – гарикнув і втих, не узрівши її.

– Яка курва, діду? – невинно округлював і округлював без того округлі юні очі свої Едько.

Дід здивовано одсапувався.

– Та я, гля, її тут тіко шо бачив...

Усі уважно озирнули одне одного.

– Бачив? Тут? – Косий Только вправно крутнув кривим оком і заховав його. – Хіба тілько по тілімізору!