Текст книги "Яблука з райського саду (збірка)"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 22 страниц)

Траншея в «Цирк», або Нюренберг не хоче

Анатолію Ігнащенкові

(апокриф)

От нехто не повірить, а розстрілів ніяких ув Бабиному Яру не було. До такої їхньої міри, що Нюренбергзький процес не став розглядати це злодіяніє як злодіяніє. І відхилив судовий позов. А потім після нього таке само зробив і міжнародний Гаагський суд і всі інші суди. Й по ось цей день. І це – факт. А здавалося б, що євреї, це впливові міжнародні люди.

Бо чому? Бо тому, що американьці узяли всі аерофотознімки, німецькі тоговрємьонні, наші і свої – і що вони там бачуть? Нічого, ніяких хоч би тобі перекопок землі даже! Навіть присуствія якогось великого яру на тому місці, обозначеному, як Бабин цей самий Яр. І по цей день ніхто на це не пролив – і ніхто не додумався, що ж таке, шо нічого такого не зафіксірувалось на тому географічному місці – там тіпа пересипки грунтов, чи засипки ними, пересування землі якої. Словом усього того, що супутствує масовим розстрілам. Не було!

І виною всьому цьому Еренбург. Бо він в 1943 році слідом за красной армійой вступив у Київ, йому повідомили, що німці тут були натворили. І от він встрічає мальчика Іванова, свідка тих страшних подій. Бо людей дивиться німці не пускали, а маліньким мальчикам не запрещали – бо як ти йому запретіш, як воно всеодно пролізе? І мальчик починає потім водити місцями на Сирці великого пісатєля, шоб він що написав, як уже ставши спеціально для цього вже журналістом.

– Першими почали привозить і розстрілювать циган.

– За шо? – дивується Еренбург.

– Бо цигани були арійці. Ніхто тепер в це не повірить, але но вони вихідці лічно із самої Іньдії. А німці, яких Гітлір тоді сильно рекламірував, шо це вони арійської національності, походять звідкіля вгодно, тілько не звідтам. І тому ці цигани, сильно присуствуя в Європі доводять тим самим, шо хто насправді тут вища раса. Гітлір цього не міг потерпіти, бо всі в сьвіті тоді здогадаються, шо він брехун. Тобто хоче возвеличить своїх соотєчиствинників, як Божий народ, – щоб це не було похоже на лож, усіх циган ловили, привозили на Сирець і тут же розстрілювали, навіть не питаючи їхньої згоди; чи там якого суда, бо Гітліру була ідіологія важніша за всякі суди.

– А де євреїв уничтожали? – допитується про своє Еренбург, бо він сам колись давно був киянином, лічно тут народившись і вирісши; на Університетській чи Іньстітутській вулиці у нас, і якби він не воврімя потім не імігрірував у Москву, то й сам зо своєю сім’єю міг сказаться тут, де вже ніхто нікого ні про що не розпитує, тім болії описує.

– До них не дойшла тоді ще перша очірідь, – розказує йому мальчик Іванов. Бо він був не простий мальчик, а такий, який потім став Гламним архітектором города нашого Київ – і не послідню роль тут відіграла тут стаття Самого Еренбурга, якої він в той момент ще не написав, бо мальчик ще, фактично, нічого йому не розповів, а водив Сирцем вокруг да около. Того всього, що лишилося од страшного Сирецького концтабору. Шо там було все, як на долоні – це тепер там точно на цьому місці нічого не видно, бо саме там тепер і стоїть пам’ятник погибшим. І шо само інтересне, що його сооружатимуть архітектори під керівництвом кого? Да того самого колишнього мальчика Іванова, – але про це потім, а січас Еренбург вимагає і вимагає од мальчика нових і нових свєдініїв.

Бо німці тримали все те в страшному секреті, щоб ніхто потім нічого про них не взнав. Бо, може, хтось потім і зацікавиться, чому вони вничтожали циганів і пойме, хто на цім світі настоящі арійці. І євреїв, які теж дуже на арійський народ претендували – і тому нікого дивитися на рострілів не пускали. А мальчиків таких, тіпа Іванова, пускали, бо не думали, що з них взагалі щось потім виросте путнє. І тому мальчик тоді ще Іванов продолжає свій розказ:

– Потім туди привезли всю нашу Дніпровську флотілію. Німці тоді таких річних флотіліїв не мали, і тому не знали, як з нею боротися; – а флотілія знала і громила врага, бо тоді німці не могли взять її ніяк в окруженіє. Бо ріку, ти її не окружиш. Як усіх інших окружали й брали, й брали. До такої міри під Києвом, шо аж півтора міліона воєнноплєнних взяли тілько тут; – що не знали, що з ними робить і тому відпускали по домам; – або для роботи в колхозах, яких тоді гітлєрізм відновив з новою їх силою. А флотілія, яка не піддавалася окруженіям по причині води, німців дуже разозлила. Бо флотілія плавала кругом і громила, доки в неї не кончився бінзін – от тоді лише фашисти окружили кораблі сухопутно і взяли їх у плєн. І привезли їх на Сирець, щоб там спокойнінько разстрілять. Но моряки були моряками і взбунтувались. Тоді німці натравили на них своїх конвоїрів, а ті натравили на них своїх собак. Німецьких, дорогих таких овчарок арійської породи. Но моряки, хоч вони були й простими річковими, а не морськими, почали голими руками тих собак перебивать. Разом із конвоїрами. І тоді німці, бача той клубок неразберіхи, для ясності розстріляли його з кулеметів разом зі своїми конвоїрами, не щадя навіть їх, собак німецької овчарської раси. А ми, малі, лежали й дивилися на це, хоч нічого не понімали, но розуміли геть чисто все.

– А коли євреїв? – наполягав Еренбург. Бо він був у не в плащі, а в цьому, як його, ну такому, що не пальто. В макінтоші! Бо він був із столиці і модно міг одіваться, й тому мерз, бо була в Києві осінь сорок третього года.

– До євреїв були ще буржуазні націоналісти. Й де вони взялися – коли німці одсвобождали Польщу з одного боку, а наші – з іншого її боку, то получилося так, що наша Західна Україна, це по суті, восточні колонії Польші. Де польські переселенці самими ними так просто і ясно й називалися: колоністи. А проти них виступали хто? Бандерівці. І з ними боролася тоді ще вся польська поліція, бо Бандера їхнього самого гламного начальника убив. І вона составила списки всіх націоналістів. А коли німці захватили Польшу, то ті всі списки передалися поляками до їх. Щоб коли німці встрєтіліся по-братньому з красними в Львові, то обмінялися учотом, приложили до них ще списки, передані їм з ГеПеУ. Бо тоді наші з фашистами дуже дружили, зо всіх сил, шоби щосили не догадуватись, що між ними буде війна. І з цій ціллю передавали один одному списки їх общих врагів. Потім пофамільно виловлювали. Шоб не допустить провозглашенія вільної України, як це вже було во Львові, коли фашисти його були захопили вдруге. Й розстріляли, кого змогли.

А євреїв вони собирали не виборочно, як націоналістів, а зразу всіх. Бо їх було дуже багато, більше, навіть націоналістів. Ж Гітлір лічно був містік. І провозглашав свій народ Божим народом. І тут получилася в нього накладочка, бо вже один Божий народ був. І це були лічно євреї окроми циган. Бо, як Гітлір, ба, того не хотів, а католіниська німецька вся релігія теж состояла лічно з євреїв, включая в них лічно й Ісуса Хреста. Но Гітлір був сам майже єврей і всі ці тайни знав. І шоб ніхто не здогадався про це, він рішив унічтожить усіх євреїв, щоби очистить для німців усе, що вже було Божим.

Включая німнарод. Бо «європа» і «євреї» – однакові слова. Бо євреї є аравійці, а не арійці, хоч це теж дуже похожі слова, но походять євреї лічно з полуострова Аравії. Але слова – совпали. Шляху назад не було. Це була така страшна акція, що в неї ніхто не вірив. Навіть самі євреї, бо вони були думали, що вони одкупилися од фашизма дєньгами.

І Гітлір придумав хитрость, тіпа сталінської, що він буде наче робить тут, в Бабярі, щось таке тіпа Біробіджаньского автономного округа і для цього почав собирать усіх євреїв з України, вистраювать їх у колони і вести на Сирець. Місце, де тоді собралися докупи всі кладовища – православні, караїмські, єврейські, татарські, монгольські і навіть протестантські. І там од православного кладбіща прорили бульдозером страшну траншею. Який точно стояв під теперішнім карандашом – Телецентром і точно вів до такого місця, яке називалося Цирк. Но Центр не винуватий, бо його строїли спочатку як архів компартії, яка вибрала собі іменно це місце, щоб таким чином запечатать правду про нього. За що компартія й була наказана в 1991 році, наказово прекратя свойо существуваніє, поступившися цією спорудою під Телецентр, який получаїться тепер ні в чому не винуватий.

А шо таке «Цирк»? Це така арена тіпа амфмітіатру, за що її так і позвали, бо вона була одним із менших ярів-одрогів так званого величезного Реп’яхового яру. Де були дуже тверді глини, що позволило удержувать їм крутізну тридцяметрової висоти урвища. І над ним німці бульдозерами вирили таку тірасу, як наче для зрітілів гальорку цирку. І от спеціально на православному кладбіщі усіх ївреїв роздягали під предлогом дізінфекції одєжди і заганяли у ту страшну траншею чоловіків окремо од жінок. І били іх там шомполами, щоб деморалізувати і шоб вони самі, штовхаючи одне одного, бігли до тої прірви. По другий бік якої стояв кулемет, який бив по людях і вони падали вниз. Й не стріляв він лише з перервою на обід, бо в німців був тоді такий сильний порядок з прийомом піщі. Поїдять, а потім знову розстрілюють.

В перший же день єврейського розстрілу піднялася в Києві нелюдська страшна жара, шо навіть німці не ожидали з усією їхньою скрупульозностю і од убитих пішов тяжкий дух. Тоді німці позбирали усю в Києві звезли туди всю карболку й залили нею полностью дно Реп’яхового яру. Но крові було навіть більше, що вона вступила в хімічну реакцію з карболкою і все дно страшного яру закипіло, стало червоною піною.

Еренбург записував. І про те, що розстріли велися по всіх тих кладовищах. Де німці ніколи не розстрілювали православних на православному, а татарів на татарському, а навпаки, тільки на протівоположних. Щоб посварить всі народи між собою. І про те, що фашисти потім робили євреям ексгумацію, бо багато хто з них не здавав, як положено було, а ковтав золото; но потім фашисти почали просто перепалювали трупи і з попелу виймали щодня по чемодану драгметалу. Ця переплавка відбувалася само в тому місці, де тепер і стоїть пам’ятник погиблим, і нехай ніхто тепер не говорить, що він стоїть не най в страшнішім місці. Бо цей, по-відіму, опит і навчив їх потім палити в усіх наступних своїх концтаборах людей без ексгумації, а одразу.

Потім Іванов побачив, що Еренбургу стало дуже погано. І він повів журналіста до себе додому. Бо це було-таки ближче, ніж до центру Києва в готель. Іванов жив тоді недалеко звідти в бабусі од того страшного місця. Не помню, може, аж два чи півтора з половиною кілометри на північ, за теперішньою Окружною трасою, аж за Кириловською церквою. Там вони одігрілися чайом і пісатіль-журналіст запитав:

–А як називається ця мєстность, де ми тепер?

Бо це був, фактічискі, закавулок із п’ятьох хат, де жили чомусь переважно старі женські люди. Але табличку він мав, во імя малінького такого ярка.

–А дуже просто, – відповів Іванов, – а називається вона: «Бабин Яр».

Отам саме Еренбург сидів і писав ту страшну статтю. А написавши, почав думать, як її ж назвать для найстоличнішої газети «Правди». «Реп’яхів яр?» Назва ця не здавалися письменникові точною. «Сирець?» Ну вже точно, шо вже «Цирком» її не назвеш, то це напевне. Він довго думав, доки не визирнув у віконце, де на протилежному домі не побачив вивіску з назвою вулички «Бабин Яр». І назвав так:

«Репортаж з Бабиного Яру». Не назвою, де бачив. А назвою, де писав.

Так він сильно назвав, що потім, тут же по публікації цілий увесь цей регіон далеко на Сирці змушений був перебирати на себе ці два страшні тепер для кожної людини слова. Возведя цим самим прокляття на якусь безимянну бабу, чиїм іменем було неосторожно колись названо зовсім ні в чому невинну вуличку, таку, що там, може, взагалі і яру ніякого ніколи не було. Тут треба понімать, що газета «Правда», це була найгламніша інскстанція правди, і вже що як назвала, то так і буде, напримєр Сєрґєя Тюленева назвала «Тюлєніним», то після того всю його оставшу в живих сім’ю заставили помінять на таку фамілію паспорта. Або ще лучче: хто знає, що жив такий Андрій Стаханов? А совіршив він подвиг, за що його газета «Правда» назвала Алєксєєм і так переіменувала, що сім’я його змушена була перейти на материну хвамілію і рідна дочка його й дотепер працює ізвєсним диктором на Центральному тілівідінії в Москві, но про це тепер ніхто не знає, а город Стаханов носить його ім’я, хоча він не там совершав подвиги, а в Ірмені, за що Ірмино, аби приховати полностю таємницю Андрія було переіменовано в... Теплогорськ. От такі чудеса робила Москва з Україною во імя своєї «Правди», але потроху справжня правда вийде нагору, як кров над карболкой.

Й почали приїздити міжнародні люди. Й говорити про те, що треба поставити жертвам пам’ятника. Але місцева влада опіралася. Доки не приїхав найголовніший єврейський равин, а в нього був лічний фотограф Гітліра, який потім покаявся і став лічним фотографом равина. І вони ходили тими страшними місцями й читали привезені з Германії списки погиблих, ці списки разом з картами були вже конфісковані у фашистів.

І там було єврейських жертв нащитано п’ятдесят дві тисячі.

Мером тоді в Києві хоть був Давидов, но він продовжував не дозволяти, хоча й був по національності єврей, і вирішив повністю скрить цю таємницю зрівняти те страшне місце з земльой в буквальному смислі слова. Заливши його, накачавши пісково-глиняною пульпою до країв. І зробив це неправильно, бо робив це він під осінь. Прийшла зима і вода в пульпі замерзла, бо не могла з пульпи просочиться вниз, тому що та тверда глина не пускала крізь себе. А коли весною все розтануло, то цей колишній Реп’яхів яр, переіменований тепер навсігда в Бабин Яр – нарешті прорвало. Й затопило Куріньовку, збільшивши кількість своїх жертв. І шоб зам’ять це найновійше злодіяніє, ЦеКа не дозволило даже вслух проізносіть слово Бабин Яр. Бо тім времєнєм євреї почали активно заявлять, що Куреньовська трагедія – це плата за єврейські безневинні жертви, і що далі буде ще хуже.

Хрущов не повірив і приказав Давидову теж не вірить. І що? Хрущов знізвьоргнут, а Давидов і сам одразу помер. Так що все ЦеКа переполошилося, шо і їм за це тепер що-небудь буде, і шоби прикрити свої нові злодіянія, вирішили краще поставити там пам’ятника злодіяніям предидущим, щоб тим самим списать усі гріхи на фашистів. Які, як тепер стало всім очевидно, нічим од комуністів не кращі. Для чого спустило згори іншу цифру нових списків старих жертв: сто двадцять вісім тисяч євреїв і триста тисяч совєтских воєнноплєнних. Чиї цифри точніші – трофейні німецько-єврейські, чи хрущовсько-брежньовські, ніхто не скаже, бо тут появилися злопихатілі, які взагалі не визнавали ніяких єврейських цифр. Бо доводили, що у часи фашизму євреїв було ними убито шість міліонів чоловік, тоді як у всій окупованій німцями Європі євреїв жило разом взятими до п’ять міліонів. І шоби зам’ять ці усі цифри разом, вирішили поставити пам’ятника «Загиблим совєтскім гражданам», не називая, хто, коли, за що погиб. І так почали ставити пам’ятник, щоби знову збити з толку мірову общественность і усю її аерофотозйомку, яка ведеться тепер спеціально для цього з супутників.

І цьому виною мародьори. Вони точно знали місце розстрілів і там розкопували, щоби знайти собі золото з зубів те, що німці не помітили й не забрали. А навколо були вже для прикритія цього страшного місця завгодя посаджені й повиростали густі ліси, яких під час війни не було. Щоб чесним людям було страшно ходити. Там під видом охоти на диких лисиць і зайців часто проізводілісь вистріли, – шо туди й міліція боялась показаться, пугаясь розкиданих кругом людських черепів. Й так сильно, що багато хто із мєстних, наколупавши золотішка, поставили собі нові доми й автомашини купили ще в голодні послівоєнні страшні годи. Й продолжали це дєлать і впослі, а тим часом наші начальнички сорівнувалися мислями: ставить пам’ятника, чи ні?

Тут саме до влади приходить новий главний архітектор города Кієв. І хто це? Та той само колишній мальчик Іванов, який лічно знає всю правду, особинно ту, яку був перекрутив невірно Еренбург, помінявши гіографіческі місця містами.

– А якщо мені за це теж щось буде? – обезпокоївся Іванов, зная долю попередників своїх і почав помагать ідеї пам’ятника. І вчасно це встиг зробити, бо вмер він молодим цвітущим мужчиною у возрасті пітідісяті лєт. Но, слава Богу, устигши це зробити після поставлення пам’ятника, а не до. І поніс на той світ правду про істинну назву Реп’яхового яру, переіменованого не без його славнозвісної помощі в Яр Бабин.

Яку взнав своїми каналами Віталій Коротим, бо він був прораб Перестройки.

– Нємєдлєнно знімать кінокартину про правду, – каже він режисерам.

Бо Перестройка тоді вже бистрінько потроху нарешті кончалася, і це ніхто краще за Коротича не знав. І він боявся не встигнути, доки є гламним редактором «Огонька», який заступив собою тепер газету «Правда». От беруть такі довгі клєтки й починають туди ловити з усього Київа голубів. Щоби почать свою кінокартину про правду Реп’яхового яру з того, що над Реп’яховим яром летить тисячі птахів. От вони привезли ті клітки й націлили на той «Цирк» свої кінокамери, й одкрили клітки. І що? Голуби всі полетіли в протівоположний бік. І камери нічого не зняли, лише даром потратили пльонку. Так фільма й не появилося, так правду ніхто й не взнав.

Бо коли Еренбург після війни виступав на Нюренбергському процесі, де требував вознагардить фашистів за масові убивства, він і сам не подозрівав тоді шо? Що самолічно сплутав усі карти, чим погубив своїм пером журналіста таку важну тему, яку був сам і приодкрив. Не тільки в смислі ігрових карт, але і в смислі гіографіческіх, чим привів міровую обществінность к тупіку, сам возбудя її. Погубив процес! Бо був пісатілєм, не журналістом, і тому мав сильнішу уяву, чим би її нада для правди й наніс народу свойому більше вреда, ніж пользи.

– Нада за це всю Гирманію за це перепахать, а потім цю ріллю посипать сіллю. Щоб ніколи на цій землі нічого більше не росло! – взивав він там з високої трибуни, переплутавши перед цим маленьку вуличку з яром. Но тим самим заплутавши вкінець міжнародну правду...

Но поскольку аерофотоз’ньомка не совпала з фактами – йому в цьом й було отказано по цей день.

Цей місточок

Коли тобі видихнуть в лице сигарний дим, ти смикаєшся, одкриваєш очі, а над ними раптом – зорі і ніякого тобі смороду. Головне, що довірений тобі міст на місці. Під ясний ранок, о четвертій коли отак швидко прокидаєшся, це означає одне: заснув вартовий; ти вилазиш зі спального мішка, уповзаючи в холоднечу, стримуєш лайку, бо навколо сплять невинні бойовики; доповзаєш осінньою твердою землею до передньої чати. І маєш єдину радість од того, що інстинкти ще всі при тобі – так і є, Степан спить в позиції «напоготові». Обережненько одтуляєш йому од руки скоростріла, знаючи, що йому сниться сон про те, що він не спить; лише потім торсаєш за плече.

– Якого чорта? – тіпається він, хопившися зброї, відчувши, що її нема. – З твоїми жартами, – хоче лайнутися він, але її однаково нема. – Я не спав, – мружить очі.

Глипнувши, він зрить попід ногами розібрану геть свою стрілячку, і, заціпивши зуби, вправно починає складати.

– Ну? – питаєшся ти в нього, сподіваючись на каяття.

– Та кому цей мостик потрібен? – не бажає його він. – Ото нічого робить, ганять нас сюди.

– А чому нас послали з бойовими набоями? – шепочеш ти до побратима братніми інтонаціями.

Ця суперечка продовжилася б, якби не сухе русло. На нього саме виткнувся доволі спортивний загін незнайомців, тобто однострої на них були не наші. Якби не рипала галька під їхніми підборами, усе це б скидалося на Степанів сон.

– Штабна перевірка? – ще й досі намагається не прокинутися він.

Однак ти не відповідаєш, бо відповідь є видною крізь твого оптичного приціла – серед тих незнайомців впадає в око, що вони, по-перше, занадто різного віку, а також задуже спритно рухаються, як про регулярних федералів. Степан припадає оком до свого й напевне бачить, що перед загонові веде дивний чоловік – геть у чорному комбінезоні; він би удавав з себе ніндзю, якби не вогник, якого старанно затуляв кулаком; отут ти міг би забожитися, що в жмені його побачив сигару. Який вояк, бодай з найманців, може дозволити собі сигару? Хто цей начальничок такий і яка в нього психіка, – уявляєш ти з огидою ту психіку, – щоби отак, йдучи в рейд, смердіти сигарою?

– «Кому цей місток потрібен?» Оно в них запитай, – сичиш. – Ану шуруй, тихенько підіймай наших, – люто шепочеш до Степана щоб той, нарешті, не вдавався до дебатів, одповзаючи.

Тим часом одкочуєшся боком подалі од напрямку перетину усіх можливих ліній, аби одвести їх од непорушних хлопців у спальних мішках; і ще встигаєш подумати, «а, може, таки дійсно уявний супротивник?»

Однак крізь окуляра виразно видко кісточки на пальцях їхніх, як вони стискають, побілівши, зброю; занадто, аби вона була заряджена холостими. Та ще й маючи на кожній глушника.

«Якого їм дідька, таким класним, біля дристаного місточка потрібно?»

Ну, був тут колись давно колгосп там, чи радгосп, але ж од нього лишилася лише бита цегла, яка од річкового каміняччя не краща?

Щодо сумнівів, то вмить заспокоюєш їх, зумисне вийшовши на видне – два кроки вперед і швидко один назад, саме задосить для кулі, аби вона цьвохнула саме туди, де б ти мав бути. Падаєш, одкочуєшся, одкидаєш подовжувача, встигаєш його пригвинтити на скоростріл. Крізь оптику бачиш, що вже біжать не криючись, і даєш першу чергу – плигнувши убік. Умить уся їхня зброя обертається й лупить туди, де ти щойно був, і, що гидко, доволі вкупно б’є, викидаючи кущики з землі. За цей час ти встигаєш навіть навестися крізь оптичного, й, стреливши, побачити, як двоє впали назад, але, о, диво! одповзаючи на спині, не покидають стріляти в твій бік.

– «Хто?»

Що не уявні, напевне, бо в нас і серед неуявних своїх таких тренованих нема – отой, у чорному, навіть не намагається ховатися за підлеглими, що не характерно для начальства.

«Чому не стріляє?» – устигаєш подивуватися, одкочуючись від того місця, куди пошморгом влітають цілі траси вранішніх куль. Виткнувши надто довгу свою цівку з поміж наступних брил ти встигаєш натиснути, але вони тебе майже випередили – болюче влучення в око, засліплення, отямлюєшся, перекотившись, і враз радієш: просто одстрелена їхніми кулями земля влучила тобі в лінзу оптичного прицілу.

Тієї миті чорний комбез виявляє себе – устигаєш побачити ту тінь з-за куща, як він кинув гранату. Вона ляпнулася заблизько, рубчаста, така, що на триста шереметків, сичить запал, ти всигаєш дати чергу просто попід неї – і вона разом з грунтом летить назад, туди, звідки її кинуто – вибухає в повітрі, од цього їм заховатись важко, і хоча після вибуху криків не чути, але пострілів їхніх значно поменшало.

Зате з нашого боку аж залящало – вискочивши зі опальників, хлопці почали гатити в білий світ, як в копієчку, здобувши радше психологічного ефекту – ворог кинувся тікати, зазнавши куль з лівого боку.

– Вперед! – кричиш ти, гучно, так, що крик себе не чує.

І зриваєшся на ноги, не одпускаючи гашетки, аби твій молодняк побачив, що означає наказ.

Одна біда, що набої вилітають швидше, аніж перезаряджаєш магазини, і Бог з цим, адже десант дає драла на берег, знаючи, що там, на пласкому руслі їм кінець; і стріляють назад, з-за плечей ще густіше, але тим і невлучніше. Рвуть щодуху на узвишшя, туди, де руїни радгоспу, де можна ховатись.

– Вогонь! Вогонь! – кричиш ти, бо тобі вже нема чим стрілять, лишився пістолет, але не для такої відстані й не для такої гонитви.

І бачиш, що жоден твій не одстає і підносишся, ноги не чують землі – тут вже не спіткнешся, не перечепишся, летиш, одразу бачиш не лише узгірок, куди біжить ворог, а й увесь овид; і наче з-під хмар тобі видно, як одна зграя здоганяє іншу, перестрибуючи побитих, мчать окрилені, бо тій, чужій, скоро буде нікуди бігти, – узгірок кінчається урвищем.

– Бий! Бий! – чуєш себе уривками крізь рясні автоматні черги, і знаєш, що хлопцям стачить куль, аби добігти, аби загнати в руїни отих, в кого попереду мчить чорний комбінезон, одпльовуючись од сигарних іскор.

– Вперед, рідненькі!

Вискочивши нагору всі зрять чудо – геть нікого нема.

Озираючись, бачиш лише такі само здивовані погляди, особливо в Степана, той метушиться серед потрощених підмурків найбільше.

Раптом сигарний видих б’є тобі збоку, ти озираєшся на сморід і бачиш ген лівобіч, посеред битої цегли шпарину. Таку розколину до розбитого підвалу; і ти вже знаєш, що чудес не буває. Ти вказуєш пістолетом туди, й кожен починає розуміти: увесь недобитий десант там.

Хапаєшся за підсумок, та пригадуєш, що гранат прихопити не встиг. Дивишся запитально на своїх, але ті відводять очі.

– Що – дуже просто? – озираєшся ти на розколину в фундаменті; ті, що там затаїлися, ще не огризнулись чергою-другою, ще надіються одсидітись. – Так, просто. Одна граната, і все.

Й починаєш розуміти, що всі твої, запалені боєм, саме такого простого рішенця й не хочуть. Може, хто-таки й прихопив гранату, але не дасть.

– Степан?

Але й той знизує плечима:

– Не встиг взять.

Бреше?

– Отже так, – ти дивишся йому просто в очі, – бігом до «нікому не потрібного» мосту, ясно? Береш гранати й швидко назад.

Хутко сідаєш до нього спиною, аби він не встиг відмовитись. Чуєш, як він втомлено побіг.

І знаєш, що й там, у підвалі, ще один чоловік в чорному комбінезоні також сидить, одхекується од сигари і вагається, чи принесе той гранати, чи ні.