Текст книги "Яблука з райського саду (збірка)"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 22 страниц)

Той, невеличкий чоловічок з ліхтариком, передав їй до рук світло, й почав скидати з себе одежу, щось на зразок обтискуючого скафандра.

– О, – прошепотів я, – ще одні концептуалісти.

Ще б пак, використати для розписів лискучого скафандра ми з Василинкою не здогадалися. Який же був наш подив, коли ті двоє, замість кохатися, повелися доволі дивно – чоловік передав їй свою валізу, вона ретельно зазирнула всередину, а сам він причепився до «парашута», і той, зневажаючи закони фізики, нечутно й плинно полинув угору до Місяця, потім рвучко пришвидчився й щез між зірок.

... Нас з Василинкою заціпило, особливо од оголеної краси прибулиці, вона намагалася влізти в тісного, сказати б, скафандра, якби це не нагадувало перевбирання в лискучу зміїну шкіру, так та красуня вигиналася неземною пластикою, а орнаменти її скидалися на багатошарову витинанку, жоден етнограф, жодна писанкарка не здолала б уявити цих візерунків. Ліхтар, який мотилявся їй навколо руки, несподівано вихопив нас з Василинкою.

Промінь зупинився, погляд прибулиці також. Краса її наїжачилась, кольори на шкірі побігли в зворотному порядку, вона рішуче одштовхнула свою валізу, не встиг я прокласти аналогію між зміїною естетикою й писанковою, як збагнув, що отой гострий кинджал в правій руці пристосований геть не до писанкарства. Василинка вчепилася в мене, ми, голі й розфарбовані гіпнотично вклякли перед нелюдською красою, яка повільно сунула на нас, тягнучи за собою скафандр.

– Вас тут не було бути, – з зусиллям вимовила вона, вочевидь, вона лише почала опановувати земну мову, однак й без цього було зрозуміло, чого вона прагне.

– Ні! – вигукнув я, затуляючи Василинку, однак неземна красуня вже здалеку наставляла гостриво проти нас й невпинно продовжувала свій пластично плинний рух, я, ідіот, зловив себе на тому, що не можу одірвати погляд од коливання її досконалих довершених грудей. Певно саме це злегка торкнуло кутики її губ, вони скривилися в гидливій посмішці, ні, це не була образа, а передчуття якоїсь майбутньої, однак явно не плотської насолоди.

Зненацька збоку, просто з-за водоколонки, вискочила ще одна нічна постать. Я знизив очі й з подивом упізнав юнака, того, з Гідропарку, кого було узрів там з рюкзаком, прибулиця також повернула до нього свій довершений бюст, а також погляд, а потім і кинджала.

Однак саме він не справив на молодика аніякого враження – звичним жестом він закинув руку собі за шию й вихопив з наплічника чималого двоцівкового обріза. Той подивував не лише її, але й мене – звідкіля це він тут узявся?

– Кинь, – спокійно кивнув обрізом на кинджала хлопець, – кинь, доки ще можеш це зробить.

На доказ своєї пропозиції він звів обидва курка, промовисто ляснувши.

– Я не... – почала говорити та, хотіла, певно вимовити «не розумію вас», однак юнак застосував зрозумілішого аргумента:

– Дванадцятий калібр, – красномовно хитнув він обома отворами.

Й вона обережно одкинула кинджала, візерунки на ній зупинилися.

Тут до мене поволі почала повертатися образа, адже ми з Василинкою були одягнуті хіба що в розмазані кольори.

– Так ти й тут підглядав?.. – з подивом озирнувся я пласким капищем, де не було місця жодному кубельцю.

– Можна й так сказати, – геть не знітився хлопець, як би то годилося викритому вуаєристові. – За вами підглядали інші субчики, а я, ну, словом, ви ж навіть не уявляєте, які є поміж них.

– А ти, малолітній, виходить, уявляєш? – не втрималася Василинка.

– Виходить, – відповів той, не відводячи зброї від неземної красуні, та повільно й картинно никла, присідаючи на коліно, що ще дужче довершувало композицію.

– Ти хто такий? – я, правда, хотів запитати інакше: «ти що собі дозволяєш?» однак ситуація була не з тих, яка б годилася для педагогіки.

Тим часом він, ковзаючи лише ступнями неначе ніндзя, пересунувся до кинджалу, підняв, і вправно закинув собі за спину в рюкзака.

– Взагалі-то я рибалка, – сказав він, і додав: – Професійний.

– Професійний? – здивувався я.

– Еге, – не знітився він. – Як захочеш їсти, станеш професійним. А на мені ще тато й меньша сестра, то доводиться серйозно це робить.

Тут очі прибулиці зблиснули, це вона благально підвела їх до нас, певно так же само дивиться рибина, вловлена на крючка. Потроху й погляд хлопця почав до неї мінятися, ставав приблизно таким, як бувало хто дивиться в його віці на екран комп’ютерної гри. Ще б пак, «попінс» у цієї «Мері» був незрівнянно кращий, аніж у прототипші.

– А це ж тобі для чого, рибалко? – вказала на обрізана Василина, вона вже потроху оговтувалася, що навіть затулилася підстилкою.

Хлопець посміхнувся, але не винувато, як би годилося, а поблажливо:

– Ви навіть не уявляєте, що там, на Гідропарку робиться – а от коли вас кілька разів одлуплять, рибу заберуть, то почнеш думати, як її ловить професійно.

– Зброя звідки?

– Татова. Тато виточив, коли ще в нього не забрали токарного станка, як знав. Якби ви хоч трохи уявляли, хто там по Гідропарку шнирить, ховається, то ви б там... не вишивали.

– А ти там... не вишивав? – Василинка вже опанувала себе. – Теж мені, святий та божий, а ти там янголом – охоронцем, еге?

– Можна й так сказать, просто мені було страшно цікаво, хто ви такі, так дивно фарби переводите, понтово, тобто малюєте, я навіть розказать нікому не міг, щоб хтось повірив.

– Так ти за нами од метро шпигував?

– Од общаги, – нарешті знітився хлопець, але ненадовго. – Бо там, у кущах, не тільки ті, що підглядають, там багато й з іншими розвагами, страшно сказать, що вони роблять з випадковими людьми...

Ми почали збирати одежу, він стояв і не відводив очей од красуні.

– Ну, і що далі? – запитав я.

– Та нічого. Ви йдіть.

– А ти?

– А що – я? А ми – залишимось.

– «Ми?» Ти не замалий для неї? – намагався я вплинути на нього.

– Я? – він повільно посміхнувся. – А чого це? На ній непогані кольори, не гірші, ніж на вас.

Він лагідно оглядав прибулицю, дійсно, жодна фантазія, навіть з комп’ютерних ігор, не здатна би породити таку довершеність, навіть би й фантазія вуаєриста.

Із з-під самого Харкова

Повість – міні-апокриф

Чому він там народився? І це не просто так було, бо коли він саме підріс, тут і почалася війна. Хоча він весь час хотів бути борцем класичної боротьби, бо в його була дуже велика сила, бо в нього ідеал був сам Іван Піддубний, великий всесвітній земляк-чемпіон.

І ж от його беруть на фронт. А машина туди їде і гармату везе, з якої їх ще не встигнуто навчити стріляти, а німець баче це, бо він на самольоті «Фокке-Вульф», і починає її бомбить за це. Що всі поховалися навколо, всі, окрім грузовика. Особливо фотокореспонденти центральних газет. Доки фашист не заспокоївся він, бо побачив, як одна з бомб, випущених на ходу, попала під машину нещасну полуторку, котра собі тягала велику гармату. І тому літак полетів собі спокійненько знову на заправку бомбами і пальним.

Це зрозумів лише наш борець.

– Зара вернеться! – зрозумів він.

– Чого ти такий вумний? – уриває його комбатареї.

– Бо він побачив, що тепер велика гармата стоїть нерухома, і тепер її можна спокійно добить.

Бо гармата, бо така, що стріляє по танках – який же німець після цього її пощадить? Якщо порівнять собівартість великої гармати і простої дешевої бомби.

– Тут треба швидко мінять колесо! – кричить наш борець так, щоб усі почули і також начальство.

Ті чують, але нічого не роблять, бо тоді був такий час, що скрізь у ньому був недокомплект – особливо не було домкрата, здавалося б, найпростішої речі в автомобілі.

І ж тоді він бере своєю силою той грузовик. І піднімає од землі вісь, і держе її сам, доки вони нове колесо туди не вставили, і встигли звідти поїхать, бо коли німець прилетів (а літаки дуже швидко літають) то не побачив там нічого, окрім пустої своєї воронки од своєї бомби.

Так само, як і кореспонденти, які бачили весь подвиг із укриття, як чоловік рятував гармату, вони його описали, за що він був нагороджений орденом Героя. Но Зірка ця не змогла його догнать, бо не знала, хто він, і куди поїхав на полагодженій машині.

Бо вони швидко приїхали на позицію і почали розвертати позицію, але не встигли її, бо німець ударив її з танка перший, бо він розумів, що треба встигнуть, бо інакше він може не встигнуть. Снаряд влучив поруч, і комбатареї, побачив, що гармату перекинуто оним.

– Одступать к пункту сосредоточенія! – наказав він і сам перший почав виконувати наказ.

«Стривай, – устиг подумати в цей момент наш борець, – якщо я піднімав автомашину, то я чи й ж не підійму гармату?»

І йому так стало це інтересно, що він вирішив спробувати, що він і зробив не жалкуючи своєї сили. І тут він баче, що танк вже їде, думаючи, що вже нічого йому не грозить. А за ним потроху інщі танки й самоходки, такі ж розумні.

– Еге, – каже наш.

Він бере і починає наводить гармату, хоч він ніколи її не наводив, не кажучи вже про те, що з її не стріляв, але він подумав:

«Як я з мисливської рушниці це робив, то чим, цікаво, вона відрізняється від неї? Нічим».

Бо, якщо хорошо подумать, то танк, як мішень, він і значно крупніший, скажімо, за мисливського зайця, і, до речі, не такий прудкий. І так борцю стало це цікаво перевірити, що він почав націлять її, і хоч на ній не було мушки, він уявив її, що така є уявна, бо флагманський танк був увже недалеко. Коли пролунав перший постріл, який тут же з першого разу й влучив. Танк горить. А інші танки думають:

«Тут не одна гармата – тут же треба бути дурнем, щоб не поставити тут їх десяток в такому зручному для цього місці».

І давать драла.

А він продовжував громити ворога, доки він не втік, рятуючи свої недобитки.

– Головне не кидати бойову зброю! – пам’ятав наш чоловік з-під Харкова. Бо їх не встигли ще нічому навчити з артилерії, але суворо попередили, що втрата її неприпустима.

І хоч він полагодив автомобіля, його поруч не було. Бо той саме виконував наказ про відступ, вивозячи лічний состав на чолі з полковником.

Тоді чоловік бере і впрягається. В гармату, бо йому інтересно, чи вистачить йому сили тягти її по ріллі? П’ять чи сім кілометрів, яких потім виявилося десять. До траси, а там, може, вже хтось підвезе. І хоч він прибув на пунк сосрєдоточенія своєї воїнської часті, но, певно, з великим запізненням.

– Під суд! – кричить комбатареї. – Ти як посмів опоздать? Коли було сказано? О котрій? А ти що собі позволив?

Бо він наказ свій про відступ виконав вчасно. І тут же оддав борця під суд – а суди були тоді ще швидші, ніж запізнення на пунк сосрідоточенія.

І ву самий цей час сюди прибуває командування. Бо воно представило до нагороди того героя к Другій зірці Героя, хто одбив танкову атаку і врятував цілий фронт, не дая німцеві зайти з флангу.

– Де лічно цей чоловік?

А ніхто не може сказати, де, бо суди були секретні, й не розголошували своїх присудів, бо покараних відправляли на смертну кару шляхом штрафбату.

Але, певно, це командування виявилося дуже вдячним за порятунок фронту, що воно само об’їхало усі навколишні штрафбати, й нікого там не знайшли, бо велика на той час була плутанина в списках. І не довелося, правда, не довелося виконатися й нагородитися Зірці Героя.

І от ідуть бої і ними далі йде війна, й доходить вона до Дніпра і треба їй його форсувати. А як це зробити? Бо це був неприступний Букринський плацдарм у вигляді дуже високого неприступного протилежного берега, тут ще треба сказати, що не дивлячись на крутизну берега, німці його чомусь дуже сильно укріпили. Саме тут було вирішено червоними командармами зробити одвлікающий маневр перед штурмом Києва, а що це значить? От то ж бо. Тому сюди й позтягали усіх навколишніх штрафників з України, які були на окупіруваній її території не досягши призовного віку; а шоб німець повірив у це, командувать назначили не кого, а лічно Жукова.

– Значить так, бодренько, – наказує він нашим бійцям, пряча зловісну посмішку свою. – Хто перщий допливе до того берега – Героя зразу – раз! І перший хто на ньому закріпиться – тому одразу! Героя – два! Без проволочок – ордени Героїв і Золоті Зірки його!

Но це легко сказать, а ще важче уявить. Бо коли ти не один, а з гарматою – це ж не жарт, перегребти її на той бік такої великої ріки – яка була наша, а тепер її ворог відібрав – для того, щоб тепер її забирать назад.

Но тут борець точно розрахував одну свою вигадку, яку йому тут же чомусь захотілося перевірить. І ж він хутенько взяв плот і поштовхав його з гарматою перед себе, замість того, щоб по інструкції наказано тягнуть. А штовхаючи, закриваючися тим самим броньованим щитом її од ворожих куль, яких тут виявилося раптом дуже багато. Тому, що їм дуже зручно згори високого нашого колись берега вбивати наших же людей. Але того, хто хитро вигадав затулятися, вони не змогли – що він перший доплив до протилежного берега і підняв вгору руку:

– Я! Я перший!

І ж одразу почав закріплятися на березі, прикриваючись гарматою, рия укріппункт для себе й для неї. Прикриваючись нею для цього. І знову підняв руку і прокричав:

– Я закріпився перший!

Натякаючи на ще одну, додаткову, Зірку Героя.

І ж тут німці зрозуміли, що тепер на крутий берег він не зможе сам-один штовхати перед себе гармату. І тому почали бити прицільно, так, що тепер вони могли це робити не лише кулями, але й мінометами – бо їм дуже заважала тут чужа гармата, яка тільки того й жде, аби до неї переправили рікою ще й і снаряди.

Бо міни можуть падати дуже навісно, не дивлячись, що берег дуже крутий, бо їм дозволяє їхня траєкторія, і вони робили це доти, доки перший десант був убитий там же, де він уперше й висадився. Хто його зна, а може так зробили для того, щоб чужими патронами істребить геть усіх штрафників, яким тоді їхнє командування й не сильно довіряло?

І вже потім газети і ще один дуже хороший фільм знятий з Оляліним, де будуть казати, що з усіх тих перших героїв там лишилося чотирнадцять чоловік живих. Це неправда, бо їх лишилося лише троє поіменних.

Бо коли на їхніх плечах на Букринський плацдарм увірвалася ціла вже армія, скориставшися з того, що німці усі свої міномети зосередили на героях, то потім лише прийшов наказ похоронить тих, хто там загинув, і похоронна команда поховала усіх. Окрім трьох живих. І от вони носять трупи і бачать, як з-під землі з під гармати стирчить ще одна, четверта рука. І рука, певно, почала це відчувати, бо почала собою ворушить, так, що ті спершу не повірили, бо чому це рука звідти ворушиться, нічого при цьому не кажучи:

– Я перша!

Вони ж не розуміли, що це ж, може, тому, що їй в рот набилася земля. Яка привалила її разом з цілою гарматою, яка виявилася цілою й неушкодженою, чого не можна було сказати про героя, якого дуже ті міни порвали на шматки. Коли його одкопали, то він встав. Так, що він потім ішов і ніс свої кишки в руках, доки не дійшов до медсанбату, хоча нога в нього теж була вся порвана, особливо ліва.

– Одрізать негайно ногу! – наказав за це хірург.

І хоч він був старший за військовим званням, бо він був майор, наш чоловік знайшов у собі силу вийняти із розтерзаного галіфе пістолет «ТеТе» і направити його на лікаря:

– Я запрещаю тобі ампутацію! – наказав він. – Бо зараз пульой ампутірую за це твою голову!

– Як, ти мені, майору, можеш наказувать? – розсердився той.

– Дуже просто, бо це моя нога, а не твоя! – була відповідь.

І от тут же починається найцікавіше, бо ще дві Зірки Героя за взяття Букринського плацдарму не можуть найти його, бо його швидко весь час перевозять з одного госпіталю до іншого, бо він же був при двоїх своїх ногах, а не при одній лишній. Як і ті, ще дві попередні сохраньонні. Де він, лежачи, зібравши усю свою силу направив її на заживлення ран, і вони підкорилися, потроху починають од цього заживать, але роблять це дуже повільно.

Так, що війна встигла кінчиться.

Тим часом його гармату, з якої він зробив усі свої подвиги, поставили на П’єдестал пошани й написавши, хто саме з неї це зробив.

Що тепер робити? Коли ти завоював оно скільки Зірок Героїв Радянського Союзу – найбільше в світі, а не можеш получити ні одної?

І ж от скориставшися з того, що поранений може з госпіталю їхати безкоштовно, він їде до Москви по правду. По-перше, щоб побачить столицю, а по-друге, щоб поговорить з нею про свої нагороди; що він і робить, щосили стримуючи біль ран.

І в ній, в столиці, зійшовши з вокзалу, він раптом бачить таке оголошення, що йде чемпіонат борців, і ж що він одразу йде на нього й починає перемагати свій біль і показувать зразу всі свої результати – бо він ще до війни мріяв про це, про великий спорт, якби вона йому не перервала мрію.

– Ще вона мені не всю силу забрала, – сказав він і вийшов у фінал.

А спортом тоді керував Василь Сталін, син того самого Сталіна, що червоний геніралісімус, бо він дуже любив спорт. І що він бачить? Якийсь хтось невідомий інвалід може виграти такий конкурс, що перед фінальним поєдинком передає йому через бокових суддів наказ:

«Не сміть виграть фінал. А то хуже буде. Побідіть должні представники моїх повітряних сил. Василь Йосипович Сталін».

Но борець ще з армії мав досвід не довірять боковим суддям, бо раптом бачить: головний суддя чемпіонату не хто інший, як кумир його дитинства і молодості сам Іван Піддубний... І він починає перемагать весь всій тяжкий біль, який в ньому накопичився і починає потроху вигравать поєдинок – не зважаючи навіть на те, що рани йому розійшлися і постала поверх них кров, й він однаково проводить поєдинок до самого його кінця, тим самим вигравши його, припечатавши суперника на обидві його лопатки. І ж всі судді змушені були повернутися до Василя Сталіна і знизати плечима, бо не змогли виконати його наказ – раз на обидві лопатки – то як ти його виконаєш, засудивши чемпіона по очках?

Од чого син Сталіна дуже розлютився:

– Арештувать його! – кричить він на нашого борця.

І ж той не став ждать, а кинувся тікать з Палацу спорту, бо це вже треба бути повним ідіотом, щоб спорити зі Сталінами, якими б вони не були, синами, чи їхніми батьками. Й тут же було віддано наказ усім міліційським частинам ловить і затримувать цього чоловіка, і хоч Василь Сталін був тільки син, а не сам батько, його дуже поважали і всі кинулися по Москві ловить чоловіка.

А він тим часом починає бігати од чемпіонської борцівської нагороди Москвою і не знає її. І ж раптом він в повному попавшому трамваї наштовхується на кого? Свого кумира, легендарного борця Івана Піддубного, який їде сумний додому у готель після такого зірваного чемпіонату.

Вони обнялися і ж раптом Іван Піддубний бачить, що й сам тепер весь у крові.

– Звідкіля на мені взялася кров? – дивується він.

– Це кров з мене, – змушений був признатися чоловік.

– Як? Як ти зміг з такими незакритими ранами – ще й виграти конкурс?

Це так потрясло великого Івана Піддубного, що він тепер сам іде в ложу Василя Сталіна і починає йому там показувати чужу кров, і всі її теж побачили, армійську – і що тепер, хоч-не-хоч, а треба нагородити того чоловіка.

А де він?

А він, скориставшись панікою, швиденько на вокзал і їде додому і плаче:

– Як мені не судилося одержати зірок Героїв, то не судилося й получить Зірку чемпіона.

І ж тепер, не довіряючи госпіталям, які промарудили його цілу вусю війну, він вирішив лікувати свої рани сам. Для цього він зібрав усю свою силу і поселився в рідному селі, де правильним харчуванням буряків і чистим повітрям почав потроху, одну рану по одній, довершувати цю справу.

А всі ж земляки давно знають, що він стільки має нагород, з яких не має жодної. І починають говорити скрізь і скрізь писати й навіть по газетах. Бо це ж не просте діло – по закону той, хто має хоч дві Зірки Героя, мусить за це одержати один пам’ятник собі по місцю проживання – а тут, виходить, у цім підхарківському селі мусить стояти тепер одразу два таких пам’ятники, і це ж нечуваний факт героїзму – якого ніде на планеті Земля більше нема, а тільки в цім самім означенім селі.

Він тим часом викладає в рідному селі фізкультуру і нікуди не їде, хоча йому всі давно кажуть, що Сталін давно помер. Так сильно, що ніхто й не знає, де подівся його синок Василь, лише тихо говорять, що він ніби-то працює тепер міністром авіації в Китаї – а це тепер дуже далеко і що можна тепер іти і ж вимагати нагороди, включаючи і військові.

– Як це так – чотири зірки Героя? – не вірить своїм очам Брежнів, бо він саме тоді став генсеком, читаючи при цьому докладну про борця.

– Дуже просто, це дуже сильний чоловік, тому, – пояснюють йому люди. – Це чиста правда, он же бачите, всі документи на Зірки Героїв є, з усіма печатками, то треба, щоби нагороди знайшли його – бо треба ж дати йому, нарешті, те, що він по праву заслужив. І ж він, між іншим, Ваш земляк, із лічної вашої України.

Тим часом він сидить в своєму селі, і, зціпивши зуби, виконує обов’язки сільського вчителя фізкультури, незважаючи на це, загоюючи при цьому свої тяжкі поранення.

– Інтересна історія, – сказав Брежнів, який став на командну посаду і який почав рахувати, скільки ж це Зірок Золотих вийде в простого вчителя фізкультури, який при цьому ніколи не був політруком, а так і лишався простісіньким солдатом. – Це так получається, що їх у нього більш, ніж лічно в мене, чемпіона міра по орденах? Да хто в світі на планеті Земля повірить у такі басні?

Хоч в його тоді було тільки три якісь Звізди Героя, то він про всяк випадок довісив собі їх ще дві.

І ж не дав борцю при цьому жодної. До такої її міри, що й ще один спортивний орден по боротьбі заникав.

Отак кувалась Перемога.

Нас виростив Вождь бо

На вірність народу!..

(з гімну)