Текст книги "Яблука з райського саду (збірка)"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 22 страниц)

Бюстоносці

(апокриф-мініповість)

Чи доводилося кому стрибати парашутом, тримаючи важезне мармурове погруддя? Та ще з невеличкого «ку– курузника», геть не гожого для скульптур?

Цю неймовірну історію розповів старий Пєрцух, довідавшись, що я також належу до гілки, сказати б, «зубро-бізонів», однак не це головна причина: він помирав.

– Як жа так? Тади, в колективізацію, війну, голодомори – я був невмирущий, а тепер, колі навіть карточної системи няма, я што – вжа мушу памірати?

Тому я хутенько ввімкнув диктофона, я не знав тоді, що запис зламався, тому мушу негайно відновити все з пам’яті, отож ця історія не дуже автентична: бо діялося на планеті Сьомий Епсилон, болотистому материкові поневоленої країни Блондонії, яка мала трясовини утричі більше, аніж годилося для щастя, тобто завойовники ніколи не могли сягнути ідеалу – зачистити її, бо та виявилася занадто мокрою, отож її не доконали пашшеки, а передали естафету ідеократам, ці окупували з метою покращення майбутнього й аби захищати од нових можливих поневолень, однак щоразу виходило так, що Блондонію першою підставляли під удар, ідеократи ж не втрималися перед навалою герготів, отож у корінних мешканців щоразу виникало міцне переконання, що це були битви саме за їхнє визволення й дякували кожному, хоча раз-від-разу їх значно меншало: одна вогненна навала обвугливши її з сходу на захід, поступилися не менш палаючій, котра палила, відкочуючи назад попередню.

Ідеократи відступили, бо їхні війська весь час плуталися в функціях, адже поділялися на внутрішньо-зовнішні та зовнішньо-внутрішні, отож, втративши територію, вони тоді вирішили протиставити окупантам місцевий рух опору в покинутій ними країні.

– Треба закинути їм зброю, – сказав нач Департаменту Диверсій, однак Вершитель урвав його:

– Яку зброю? Щоб нею вони перебили залишки партактиву?

Нач ДепДиву хотів сказати, що їх і без того, певно, перебито, однак вчасно прикусив язика.

– Може, провіанту підкинути? – наважився він.

– Й так зажрались, ледацюги, – почув у відповідь. – Треба закинути їм справжніх бойових...

– ... машин?

– ... Ідеологів, ніщо так не підносить бойовий дух. Вважаю, що всі наші невдачі в цьому регіоні викликані саме недоліком агітаційної підготовки населення, отже, саме настав час його ліквідувати. Ось що треба закинути – я не пошкодую найдорожчого, що в мене – самого себе, – він вказав на власне поясне погруддя, яке прикрашало Залу нарад.

Присутні в один голос стали вмовляти його не робити цього задля якоїсь там країни, однак він був непохитний, якщо сказав, то сказав.

– Гадаю, що зараз у зюзюбрів спостерігається велика відсутність наглядних посібників, тому цей бюст полетить туди разом з ідеологами, ось що я мав на увазі.

Всі полегшено зітхнули, лише не начальник Департаменту Диверсій:

– Але ж... – зірвалося в нього, він хотів нагадати, що для парашутиста таке погруддя, поясне, виявиться заважким, бо вона важить стільки ж, як і політпрацівник, однак вмить прикусив язика, доки з нього самого не зробили таке ж погруддя.

Тут треба додати про характер партизанської боротьби на місцях: позаяк ідеократія під гаслом запровадження Всеєдинсті свого часу вимордувало все працездатне населення країни, бо воно вперто не бажало підтримувати політику харчозаготівель не кажучи вже про гостре небажання самих себе прогодувати; а кому й поталанило вискочити на далекі лісоповали, отож агітаційне поновлення, звісно, вимагало чималих зусиль.

Потім те ж само запровадили й нові окупанти герготи, вони залишили колгоспи, але заборонили Новими Регулами під страхом смертної кари тягати звідти додому харчі, й цим буквально спровокували партизанщину. Місцевий опір зводився до того, щоб якось захистити потомство, ховаючись по мочарах, яких, слава Богу, тут було чимало. Бо партактив, якого тут майже не лишилося, давно став колоборантним, а, в кращому разі, працював і вашим, і нашим, що ще дужче зменшувало кількість населення. Боротьба ж існувала така – довідавшись про ешелон з вивезення збіжжя, партизани терпляче пропускали усі інші, а вже перед бажаним хутко розгвинчували колію, імітуючи просту аварію, потім цілою областю наскакували з мішками й дощенту розбирали продовольство, адже за попередніх порядків все було навпаки – влада визискувала продукти з населення. Тепер же край почав потроху підводитися й навіть почав потроху родити діти.

Отож директива про масоване засилання столичних політпрацівників страшенно перепудив усіх підпільників, тут ще раніше виникла традиція: позаяк столичні комісари привозили убивчі накази, наприклад, захопити міст і висадити його, або затакувати гарнізон, тощо, словом, закликаючи тубільців до масового самогубства, бо весь регіон підпадав під бомбування й інші радикальні депресії.

Секретний майданчик біля хутірка Зайончики для зустрічі високих гостей спорядили кардинально, зачувши гудіння ескадрильї, запалили високі багаття навколо найтрясовиннішого Сябраватага болота, скоро ціла армія агітаторів полинула туди й поринула в глибку, ніхто в історії людства так швидко не провалювався в болото, лишивши на поверхні багна лише куполи парашутів, але й ті скоро засмокталися, дехто з партизанів утирав сльозу.

– Жалько їх стало? – питали інші.

– Звісно, стільки хорошої матерії втонуло, – бідкалися ті.

– Недоробка, наступного разу треба буде краще продумати приземлення, – погодилися, зрештою, усі.

Лише один емісар Колайчуков був найважчим, бо найдужчим, за що йому й доручили реліквію, додати надмірну вагу її – мармурового бюсту Вершителя, а також ампулу з ціанідом, зашиту в комір як найвідповідальнішому з десантників, отож неважко уявити, що його стрибок з «По-2», по-простому кажучи, з «кукурузника», був таким нестримно утричі стрімкішим, що він не долетів до посадочних вогнів, не зумів скерувати свого падіння, а шугнув спершу в сосни, ламаючи гострі сучки ввіреним погруддям, а вже потім прокотився чагарями, які, власне, й врятували йому життя.

Дослухався:

лише дивне масове булькотіння, навіть жаби не кумкали, поховавшися в мочарах, приголомшені груповим падінням з неба. А коли булькотіння припинилося, Колайчуков почав міркувати, куди ж далі нести безцінну ношу? Дійшовши до болотного берега, ще встиг забачити, як трясовина засмоктала останні парашутні куполи. Збагнувши нарешті, що на цьому збройна частина боротьби закінчилася, що лишився на самоті з цією непривітною місциною, блискавично закопав парашута й амуніцію. Погруддя ж закопати не наважився, через персональну відповідальність за нього, а також чималі габарити, бо завдовжки з китель.

Потім щосили шарував свою уніформу мохом, глицею та живицею, доки вона не набула вигляду цивільної одяганки, ще й для переконливості пооддирав погони й галуни, лише після цього пригадав інструкцію: примостити лямками на спині реліквію, рушати на явку. Відновивши в пам’яті карту, подався вірним азимутом.

Коли він прийшов до ввіреного йому належного містечка Абапольни Грабяні, то побачив, що явки немає. Як не було й самого містечка. Звісно, дивно, бо на карті воно було чітко позначене. Незважаючи на те, що ідеократи з метою розкуркулення ліквідували його двічі, герготи, аби не допустити інфекцій, ретельно зрили залишки стін важкою технікою, себто здійснили зачистку в буквальному значенні слова.

Не помітивши містечка, приголомшений Колайчуков сів перепочити. Й навіть пригадав, що голосить інструкція в такім випадку:

«Не знайшовши ввіреної явки, слід неухильно власноруч створити означену».

Озирнувшись і не помітивши ніякої прикмети для такого творення, він вирішив її відшукати. Відсапавшись, рушив далі, вдаючи з себе простого мішочника, яких мусило бути за інструкцією чимало в окупованій зоні, він почав заучувати місцеві слова, видобувши їх з пам’яті: «вакуль», «пакуль», «магчімо», «пєвня гребєнь».

Правду сказати, він в глибині душі недолюблював тутешню мову через деяку нетотожність зі своєю рідною, яка була дуже, дуже гарною хоча б тим, що її ніколи не треба було вчити напам’ять.

Зате мішочник з нього був ідеальний, бо такого великого мішка, як в Колайчукова, ніхто тут не тягав на собі з часів ще допопередніх окупацій.

Пройшов він багацько, однак траплялися йому все такі ж знелюднені поселення, не годящі для створення нового підпілля. І це його дуже дратувало, додаючи снаги тягти ношу.

Коли він нарешті побачив іржаву колію, то дуже зрадів – це було єдине творіння людських рук, ним зафіксоване. Щасливий, він посунув уздовж, сподіваючись надибати таки населений пункт.

На першій же станції Казєлєнькі, недіючій, бо відсутній, його загребли колаборити з числа колишнього партактиву. Колайчуков застосував місцеву мову, однак вони одштовхнули його й почали битися за мішка, зроду не бачивши такого велетенського. А коли, врешті, розв’язали його, то на них накотилося оніміння. Адже усі вони колись схилялися перед грізним мармуровим ликом, ще на живій пам’яті кожного були події Всеєдиності, од якої вони тоді чудом вбереглися.

Це тривало зо півхвилини.

Отямившись, вони хутко напосілися на інструктора, навіть не підозрюючи, що то він. Позаяк їхній глузд не ладен осягнути присутності тут такого чоловіка, вони потягли його до комендатури.

Однак неоокупанти не спромоглися дати явищу належного тлумачення, бо були люди прості, змалку всі навчену на логіку, хоча й просту, військову. Тому вони позабивали йому цвяхи в нігті, поодбивали нирки й багато інших внутрішніх органів, перетворивши на зовнішні.

У відповідь той лише співав подумки:

Нас виростив Вождь бо

На вірність народу!..

А вголос Колайчуков наполегливо мовчав, насолоджуючись з їхньої безсилої люті над ним. Лише після цього вони почали здогадуватись, що тут готується якась глобальна акція, якщо заслано такого надто терплячого чоловіка, з отаким надзвичайним посланням. Те, що він геть не місцевий – було поза сумнівами – тут ще здавна викорінили всіх кремезних чоловіків.

перше послаблення волі

Відбулося, коли його вперше привели з підвалу на допит в кабінет. Там він здригнувся. Ні, не перед новими тортурами, ні – до них його добряче натренували ще в училці. А він узрів перед собою одразу обох Вершителів, обидва були однаково мармурові, обидва велично мружилися, з добрячими чупринами... Й головне не те, що виконані в тому ж самому методі тотожного натуралізму, а що обидва виявилися вусатими.

Здригнувшись од такого, він, однак, завчено опанував себе, бо така б слабкість коштувала б йому Ідеї: один із вершителів був омріяним, вистражданим; а інший тотожник – загарбницьким, жорстоким, якого в училці він звик щодня бачити на карикатурах, а не в мармурі.

На превелике щастя, герготи тоді надто заглибилися в супроводжувальні папери й не помітили кількох миттєвих змін лиця прибулого. Тому й не звернули на тотожність Вершителів ані уваги: для них чужий тут був простим речовим доказом, не більше.

Поборовши себе ще раз, Колайчуков відсапався, згуртувався й врятував силу волі.

... тепер він лежав розчепірений на спеціальному катівному кріслі, подібному чимось до гінекологічного і дивувався – ніколи й гадки не мав, що в чоловіка можуть бути такі велетенські яйця, вони власні нагадували йому спортивну торбу з двома футбольними м’ячами, бо баскетбольних тоді ще не було, які він залюбки колись носив з собою на ті далекі, довоєнні шкільних часів спортивні тренування.

«Чому я не пішов у футболісти, а в політпрацівники?» – устигав він мріяти межи муками, герготи старанно й дбайливо катували, віддаляючи й віддаляючи момент смерті, однак не знали, що така методика не дивувала його, бо він проходив її ще на лабораторних заняттях в політшколі. Ліквідувати ж його зовсім вони просто не мали морального права, адже перебування їхнє в Блондонії мало таку ж саму, як і в нього мету: встановлення зв’язку із місцевим опором, а також виявлення явок, та, у разі відсутності таких – створення явок нових. Додати, що його мучила якась невловима заковика, якийсь вихід зі скрутної ситуації, однак ниточка ця невпинно уривалася новими нападами болю.

Тим часом потроху звістка про нечуваного страждальця, наділеного небувалими мармуровими регаліями, а також непомірними яйцями помалу за допомогою хитких калорабів сягнули болотно-лісового нетрища й зачарувала своєю нечуваністю. Й дивувала також ще й тим, що охороняли героя не так якісно, як би належало про такого, наділеного ознаками. Партизани ж бо вважали себе людьми військовими, тому віддавали в міркуваннях принципах логіки, а вона змушувала тут не лише замислитися.

Йому саме одрізували язика, процедура була цілком логічною, позаяк розв’язати не вдалося.

– Бух, торорох!

Рясна стрілянина знадвору увірвала процедуру напівсправі – до кімнати влетіла граната й приголомшила катів, кого не роздерла, а також – на друзки бюст вождя герготів. Од сталевих шереметків та гострих уламків Колайчукова захистило інше погруддя, якого він так довго, і, виявляється недаремно, тягав на собі. Лише щільно пошматувало одежу, однак то було дрібницею порівняно до попередніх тортур.

У висаджене вікно вдерся кучерявий з автоматом й випустив довжелезну чергу по присутніх, й вкотре мармур оцілив Колайчукова, бо скерувати зброю проти погруддя стрілець рефлекторно був нездатен. Однак потужний відкид автомата зіштовхнув нападника з підвіконня, недострілявши, він випадав надвір, лише тоді, падаючи, влучив помилковим рикошетом: д-з-з! у великого носа Вершителевого і в такого ж козирка від кашкета, незграбно одстріливши їх...

Помітив таке неподобство лише недокатований комісар, бо, власне, усі інші вже нічого помічати не могли; отож він через щасливу нагоду (скалки вибуху перерізали мотуззя на руках і ногах) вправно звільнився з катівного крісла, позбирав відбиті од погруддя мармурові шматочки, дбайливо поклав до кишені, а погруддя, обляпуючи кров’ю, поніс геть з небезпечного для обох місця. Ніс і не знав, що в прадавні для Блондонії епохи, місцеві зюзюбри різьбили своїх Богів з каменю, й також фарбували їх різними кольорами, в тому числі також і кров’ю. А якось їм на лекціях з атеїзму розказано було про античних Богів у столичних музеях, яким адміністрація то одбивала пеніси, то реставрувала назад, залежно від поточного моменту в країні.

Він вийшов звідтіля, і, як завжди, рушив не в той бік; а партизани ще довго змагалися із залишками гарнізону, справа була варта заходу, адже одвойовану зброю можна було некепсько продати на базарі – довгий час за відсутності ідеократів у заповідниках ніхто не полював, отож звірини надто розвелося, тож мисливське спорядження невпинно зростало в ціні.

Позбиравши його усе, полічивши втрати й поранення, бійці згадали, за чим сюди прийшли – сунувшись до катівні, з подивом не виявили там нікого путнього, окрім катів, котрі, за відсутності життя, не змогли виразно пояснити, куди подівся нечуваний прибулець зі своїм мармуровим посланням.

– Тпру!

З далекої еміграції повернувся на ці землі колишній їхній власник Янка Бродоський, з метою відновити свої права й створити знову прибуткове господарство, відновивши після подій Всеєдиності.

Дідич озирнувся, уява підказувала йому, що це і є омріяна домівка, хоча направду він нічого не впізнавав, бо серце не хотіло вірити, що можна так тотально знищити маєток. Він повагом опустився на коліна й припав до землі вустами, й знову подивувався, що вона якась інша на смак.

А звідкіля ж було знати йому, діловому феодалові, що тут вже геть не лишилося ні людей, ні грунту, здертого тотальними артпідготовками, на які такі щедрі були тутешці бойові дії?

Лишився лише дід Пєрцух, бо погано знався на географії й не тямив, куди тікати, він, котрий уцілів од Всеєдиності лише тому, що випадково провалився до кам’яної нори й у такий спосіб ховався, виповзаючи лише вночі поїсти ягід. Або, чого гріха таїти, й жаб, тут Пєрцух дуже соромився, бо ніколи не чув про цивілізований французький народ, котрий жабами не гребував. Однак дід був чудовий пірнальник і тому легко полював зеленооких. Узимку, коли ягід і жаб не ставало, дід виколупував вилами з-під снігу опуклокорінну культуру, якою колись дуже давно був славен цей родючий край. А тепер вона продовжувала родити самотужки, бо тепер ніхто не застосовував для цього сильнодіючих хімікалій, які, насправді свого часу були покликані лише для того, аби позбавити грунти родючості й тим краще навернути зюзюбрів до ідеократії, бо місцеві не надто тямилися на гаслах, аби навернутися до неї в інший спосіб. Це як ягоди, ти приходиш по них, а натикаєшся там на ведмедя, який також їх полюбляє. Тут діда кожного разу дивувало, як мудро влаштована природа, що одні й ті ж вила годяться як на картоплю, так і на ведмедя – хижак, перш, ніж нападати на людину, обов’язково стане в повний зріст, ширококо розчепірить передні лапи, підставляючи горло під удар трійчат. Звіра Пєрцух не боявся, навпаки – він дуже поліпшував раціон. Однак взимку кудись і ягоди, й ведмеді і жаби разом усі ховалися, ну, то лишалася картопля. Родило її в понівеченій землі негусто, однак достатньо, аби прохарчувати одного їдця, який ще й досі до пуття не впетрав, що вона самотужки, порушивши всі закони агрономії, озимувалася й потроху плодилася самосівом. Зібрана й виморожена, вона крохмалізувалася, тобто ставала солодкою, а, головне в такий спосіб годилася на алкогольний перегон, котрий рятував діда не так од холоду, як од втрати здорового глузду.

Бо Пєрцух був щасливо хильнув перед тим, як зобачити, що через поле просто на нього суне рудий од крові бюст Вершителя. У численних омріяних снах він так і являвся дідові брунатним од крові, ще од часів Всеєдиності, од перших її акцій – масового вивезення селян зі шкідливих на малярію боліт в далекі вічномерзлі болота, де малярії не існувало. А хто таки отут втримався, виморювали специфічною дієтою, тобто голодом під проводом великої мети згуртування навколо Ідеї, котру підривали шкідники на місцях, перегонщики, таємні підкуркульники, тощо, а потім і неоокупанти. Дід пережив усе це, затамувавшись, позабувавши увесь свій загиблий рід, аби вберегти голову й інстинкти до виживання.

Це щоб нарешті побачити: із мороку крізь виоране війною поле у виоране село вступає мармурове погруддя, дід одкинув вила, упав і заплакав, а погруддя переступило через нього, забрало з золи печену картоплю, забрало самогон й повагом зникло в тумані, що щедро сотався з малярійних, вічнонезамерзаючих боліт.

Одсапавшись од сліз, дід знайшов вила, обтрусив бадилля й безсило рушив до колишнього панського маєтку. Од нього лишилася лише нора, тобто підвал, бо його снаряди не зачепили, як і важка бульдозерна техніка за причини значної глибокості.

Там сидів колишній феодал, дідів ровесник, топив уламками власної підлоги й міркував про те, як йому зі своїми валізами чимшвидше вибратися звідсіля й встигти продати ці землі міжнародній біржі раніше, аніж світ дізнається, у що вони перетворилися.

Колись, замалку, він часто бавився з Пєрцухом на ставу, бо вони були тут найвправнішими пірнальниками. Коли той піддавався йому в змаганнях, панич дозволяв покататися на велосипеді.

Тут з’явився з мороку дід.

– Пєрцуха! – вигукнув пан і, широко розставивши руки, рушив до нього, той уважно подивився на свої вила, де на зуб заблукала мала картоплинка, а потім легко встромив у борлак Бродоському.

Колайчуков прийшов у невідомий і колись населений пункт, якого чотири рази перейменовували до війни, а по ній він остаточно зник разом із останньою своєю назвою. Посередині сиротіли уламки від постаменту Вершителя, який, як і по всіх тутешніх селах, прикрашав центр. Це нові окупанти п’ять хвилин бавилися, доки не розстріляли його, цементованого, на друзки.

Комісар підійшов до осиротілого місця, згріб побиті його шматки й обережно поставив нагорі мармурове погруддя. Постояв, схилившись, потім пригадав про печені картоплини в кишені, повільно й урочисто з’їв, на мить здалося, що одна, проткнута посередині, спливає кров’ю. Далі віднайшов теплу золу, що лишилася від села, закопався і проспав рівно дві доби.

Там, виявляється, таємно мешкали три істоти. Вони були такими злиденними, що давно втратили ознаки статі, а тому не викликали в завойовників бажання навіть їх убивати, бо нікуди було, не те, щоб ґвалтувати. Одна з них почула чиїсь важкі кроки через згарища, а коли вже наважилася виткнутися із пічнини, то помітила, що постамент посеред майдану – оновився.

Оговтавшись, швиденько покликала інших сотворінь, які довго і вперто не хотіли йти і зрити чудо. Вижили вони тут завдяки іншій дивовижі – літаки були розбомбили свої ж ешелони, аби не дісталися наступаючому ворогові, надибавши на косогорі понівечені вагони зі збіжжям, мешканці навколишніх сіл мали поживу й старанно приховували її од партизанів, чим і протрималися третю зиму.

Доки Колайчуков спав, сюди посповзалося населення мало не з усього адміністративного району, усі п’ятнадцять чоловік, вони розташувалися навколо постріляних уламків, де посередині баввонів гордий пам’ятник, такий же неушкоджений, як і до розстрілу. Й кожен по черзі підходив й торкався мармурової поверхні. Кожен до цього просто радів з факту, що вижив, незважаючи на війну, а тепер починав думати, як же його тепер жити далі? Коли тут отаке почало діятися.

Ця історія набула ще більшого розголосу після того, як через дві ночі погруддя вознеслося. Ніякого сумніву така версія не викликала, бо й усе населення, яке лишилося цілим, якби й разом узялося, то не спромоглося би бодай зсунути мармур з місця, а не те, щоб зняти його з уламків. Та ніхто й гадки не мав, навіть сам Колайчуков, що скульптура насправді не мармурова, а з набагато кращого матеріалу: такі серійно відливалися з надміцного гіпсу, в якого попередньо додавалася точна доза казеїнового клею та титанової пудри... Але!

Довгий шлях Колайчукова позначився заворушеннями та пожвавленням опору. Залишки населення гуртувалися, аби пошепки поділитися про пришестя бюсту, а потім ішли разом нищити окупантів, так було розібрано рейки на вузькоколійці Гать – Нові Мочарі, де загинув машиніст продуктових пульманів і розстріляли кондуктора. Підпиляно місток на річці Дриссі біля Жибунців – ворожа танкетка провалилася по льоду, об’їжджаючи його, ще й досі ветерани сперечаються, хто підпиляв; ще багато яких фактів можна б навести, однак вони лишилися геть невідомими через цілковиту знелюдненість краю.

Саме незримість емісарового походу надавала найбільшої правдивості відвідинам, і тому була дієвіша за будь-які реальні. Ніхто зі свідків не здолав би твердити, що то не марево.

Ось як це звучало з народних вуст:

«Розтоптаною, розтерзаною землею блукає дух Вершителя, весь у крові, дополовини з мармуру, а дополовини живий. Ходе од села до села й мовчить, а зупиняється лише на розбитих постаментах, і лагідно усміхається батьківською своєю усмішкою, хоч йому відбито носа, і навіть не нарікає на тих, хто тут його не вберіг. А потім іде далі, не питаючи ні дороги, ні шляху...»

Й почали злітати в повітря харчові потяги (Вакульскі повіт), палати зернові склади, особливо після цілковитого їхнього розтягання (Пакулічи) й навіть Боброва Гребля луснула од гніву й затопила повітове відділення в Магчімичах. Особливо після того, як у містечку Йом погруддя спочатку з’явилося, постояло добу, а на ранок йому обновився ніс і козирок на кашкеті.

Колабораніти, ті, які ще не перекинулися таємно до партизанів, щосили тепер шукали туди контактів і знаходили їх. Вони бо не знали, що Колайчуков здогадався з однієї картоплинки збити нехитрий крохмалистий клей, і, прокинувшись вночі од того, що гострі мармурові уламки боляче муляють під ребра, приліпив їх назад на належні місця.

Що й дехто із зайд-герготів здригнувся перед таким фактом й встановив однобічний зв’язок з опором через чорний ринок, наприклад в селі Малиї Казелєнькі. І замислився, в якім світі він живе, і на який він може потрапити, коли такі діла почали творитися в цій країні.

Один навіть бачив крізь бінокля – його увагу привернув вибух на мінному полі побіля Пєвнячих Гребянів, націливши туди оптику, узрів дивну там постать – дополовини кам’яну, дополовини з плоті. Потім на власні очі бачив, як ці дві половини раптом роз’єдналися й нижня почала гребтися у вивергнутій землі, вишукуючи щось. Й робила це доти, доки не стемніло. Далі цей спогад уривається через вечірнє потемніння, а потім нічне.

Що діти бачили й довго бігли слідом за легендою, а доки вона, нарешті впала, то наважилися підбігти й нагодувати нижню половину сушеними буряками. Одні божилися, що вона їла й мовчки лаяла жидів, бо ніде не трапляється населеного пункта, а лише там за інструкцією можна створювати нову явку й передати ношу. Інші присягалися – що молдованів, сперечаючись, й кожного разу доходили спільної думки, що молдавани бувають і єврейського походження.

Так чи інак, однак Колайчуков підупадав на силі, він частіше спотикався, а коли підводився, його обсідали страхи, що він може загубити носа й козирка. Тому він після кожного знищеного села знову одліплював фрагменти й дбайливо ховав за пазуху.

друге послаблення волі

Настав той страшний момент у його житті, коли він виявив, що носити погруддя несила. Він уже кілька разів намагався завдати на себе бюст, однак – марно, він гучно падав на землю, дивовижно відлунюючись усередині самого себе.

Знесилений, герой упав на мармур і проспав до ранку. А коли прокинувся, побачив, що все геть навколо також з мармуру, тобто сяяло міцним льодом. Одірвавши себе од нього, а потім погруддя, він осягнув зі сну, що йому надіслано нову можливість – він обв’язав ношу ремінякою й легко потягнув за собою ковзкою стежкою.

– Бовть!

Провалюючись в непомітне за снігом болото, він збагнув, що більше не вдихне. Він уперше крикнув. Голосу він не почув, йому здалося, що трясовина всмоктує й звук. Останнє, що він бачив, занурюючись з головою, це мармурове погруддя, яке самотньо лишилося на твердому. Воно ще довго стояло в нього перед внутрішнім зором. Батьківські зіниці, якими бюст на нього глянув востаннє, змусив усоромитися власного того крика. Ще раз подумково глянувши, він зачепився уявними очима й побачив що? Ременяку. І, вчепившись за прив’язану її, дертися на світ з-під тванюки, доки весь не виліз і не обійняв мармурову посмішку. Голова закрутилася навколо голови. Отак було винайдено, а згодом і втрачено людством спосіб пересування по мерзлій заболоченій місцевості за допомогою реміняки та кам’яного тягаря.

Отам, витягшись на твердь, він уперше дозволив припасти поцілунком, до білішого за навколишню паморозь, мармуру. А потім ноги підняли його й він ними довго й легко біг, аби зігрітися й висохнути.

Активізація опору та супротиву в регіоні стали надто помітними, новина дійшла не лише до кам’яного, а й живого Вершителя. Особливо непокоїло нове міфологічне тло, не санкціоноване згори. Отож одне по одному полетіли нічними парашутами внутрішньо-зовнішні формування, аби з’ясувати причини походження. Й на превелике щастя жодне з них не провалилося в підступну трясовину Сябраватага болота, бо воно добряче промерзло. Й ніхто не потрапив до лаписьок ворога, який од цього не на жарт злякався й і посилив пошуків контакту з опором, що в свою чергу змусило останнього надихнутися до рішучих дій, наприклад, завалено водонапірну вежу в Яськовичах, правда вона давно вже не діяла через мороз і розікрадені ринви. Усі підпільники потроху ставали військовими людьми, що дозволяло вберігати власне існування краще за цивільних, які цей досвід здобували повільніше, аніж втрачали життя.

Отож кожен з них щораз частіше ставив питання: чи зможе чесно й відверто глянути в очі Вершителеві, коли зустрінеться з ним десь на узліссі чи вияркові? Тим паче, що під косогір вже полетіли вже реально висаджені ешелони з військами та ворожою технікою – це вправно орудували агітаційно-диверсійні формування, які в таку холоднечу єдино могли зігрітися відвойованим вугіллям з перекинутих паротягів.

Одне з таких угрупувань, порипуючи на морозі новенькими портупеями та лискучими чобітьми, перебігало з бур’яну в лісостеп. їм належало подолати полосу грунтової, тобто льодової дороги і всі завчено завмерли, очікуючи на можливу у такій ситуації несподіванку. І вона сталася – увагу раптом привернув слід. Не од танка чи гаубиці, бодай од підбитого літака, щоби бути зафіксованим і переданим в статистику на Велику Землю, ні.

Це була борозна, густо проорана кров’ю. Уся спец-група густо замислилася над такою проявою, бо за весь свій довгий досвід кривавої оранки, проораною крізь жорству, ніхто не знав.

Перебігаючи од мерзлого живоплоту до чагарів і наопак, формування кинулося борозенкою, аби довідатися, що ще може бути незнаного в тилу ворога? Хутко помітили рясну зграю ворон, які радісно кружляли за поворотом.

Коли вони того орача здогнали, то загальне здивування вмить переросло в колективну лють, адже військовики ці, внутрішньо-зовнішні, мають найбільшу турботу про особистість Вершителя. І от вони бачать де? В далекій глушині когось якогось, хтось котрий дозволя собі тягти зашморгом Його образ диким битим шляхом.

Тут Колайчуков у сяєві морозної днини побачив рідні погони, до щему близькі, то злякався, чи не галюцинація бува. А ще йому примарилося, що деякі з обличч добре знайомі йому з часів училища, особливо лейтенанта – усі навперейми бігли до нього й він собі вирішив, що коли це й марево, то приємне й нешкідливе.

Перед цим його вперше на одному з згарищ зустрічали справжнім хлібом і справжньою сіллю, він був напевне єдиним за всю історію краю, хто його одразу всього й з’їв, викликавши овації. Поставив за це людям на завалену пічнину бюста, а сам заліз у неї і дві доби проспав. Й дві доби стояв народ. Потім втомлений люд полягав навколо, а він підвівся й потяг свою ношу далі.

Він не знав, що одразу цього ранку селяни голими руками зупинили медмашину під Ануковічами й пальцями роздерли всіх в ній.

Бо був надто засліплений погонним мерехтінням та блискотінням кокард, яке наближалося, і вже увірував у реальність присутності колег, коли найрідніший із них за званням лейтенант, вибив його з глузду ударом в щелепу:

– Я хочу, – сказав він бійцям, – щоб ви надовго запам’ятали цього місцевого виродка, який дозволя собі безкарно блазнитись з високих святинь, чіпляючи їх для цього на мотузку... Запам’ятайте й оцей колишній наш священний мундир на ньому, роздертий і спаплюжений також, і поставте собі питання: а з кого ж він його зняв? Він мовчить... Чи не з когось із наших побратимів попереднього десанту, хто зник при посадці у підступному й невідомому болоті? Тобто не ждіть тепер, отут в тилу, співчуття й допомоги, бо три роки рабства попсували, бачите! вже душі й тіла тих, кого ми покликані захищати й визволяти з пут.