Текст книги "Яблука з райського саду (збірка)"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 22 страниц)

Однак у Толічки реакція була незрозуміла, він просто притискав щось за пазухою. Це потроху починало псувати настрій, що я навіть почав знову думати про виконавчого продюсера, який і на бомжах також заробить собі непогане сальдо.

Найкращий з нас був оператор Валя, як то кажуть на каналах, він був кривоокий – одним оком дивився в візир, іншим на всі боки, одразу вишукував деталі й об’єкти. Мене весь час дивувало, чому він весь час жує гумку? Може тому, що й всі інші оператори жують?

Тут би можна запузирить класне рекло про жуйку: у Верховній раді крупно: вуста промовців, вони швидко міняються, але рухи щелеп уповільнюються; далі середній план: густо стоять шерегом телеоператори за камерами, всі як один жують гумку.

Слоган:

«Вони – жують свою гумку, ми – свою. Жувальна гумка фірми такої-то».

Потім я подумав, що на таку рекламу в нас не підпишеться жоден рекламодавець, жоден виробник, хіба лише змонтувати таке для телефестивалю реклами.

Потім ми перестріли цілий гурт закоханих і я швидко влаштував серед них конкурс, хто кому краще розмалює фломастерами личко.

«Наші фломастери (ручки, олівці) найкращі, бо вони всепогодні!» – виникне слоган на лобі в дівчини, під час того, як вона промовлятиме його, – продиктував я редакторці.

А наша молодиця в шубці вже тут, стояла осторонь, ховалася за перехожими і ворушила слідом за дівчиною губами.

Оператор ще знімав перебивки, укрупнював пальці, щоки, коли я побачив, що Толік геть не цікавиться прикольним дійством, а підійшов до доволі крутої ковзанки, він вирішив з’їхати, однак з-за пазухи йому почало щось випадати, він підхопив, од цього незграбного руху окуляри йому злетіли, й він, ковзаючись, намагався зігнутися, перехопити їх, бо вони їхали попереду – а вже наш оператор знімав це, з насолодою пожовуючи гумку, ковзанка виявилася несподівано довгою.

– Значить так, – почав я диктувати редакторці, ще не вирішивши, що, – отже... ось: попереду хлопчика мчить ціла зграя різних окулярів за формою й кольором, «Вибери свої окуляри, інакше вони не виберуть тебе!», ні, ні, не так... «Твої окуляри (фірми такої-то) вони ніколи од тебе не втечуть!»

Толік як чув мене, бо на цій фразі він доволі спритно підхопив свої окуляри й начепив на ніс.

Я вже був щасливо подумав, які великі гроші нарешті заробить цей початкуючий актор, і як здивується його люба матуся, коли побачить суму; однак Толя, притискаючи улюблену ляльку під курткою, не зупинявся, а їхав далі, набираючи швидкість.

– Толю! Стій!

Однак байдуже, він цілком захопився процесом, як знав, коли татові завдати шкоди, я змушений кидатися слідом, й неначе хлопчисько мчати ковзанкою, вона здавалася нескінченною, ми вже пролетіли й фольклорні гурти, вже перетинали Боричів Тік, якого перетинало кілька автомобілів...

Я поганий батько, я й ніколи не приховував цього, я завжди боявся машин, однак, коли побачив, як Толя прошмигнув між ними, я не загальмував, од одного бампера я одштовхнувся ногою, інший капот викинув мене на протилежний тротуар, крутнувшись, я ще встиг побачити, що група продовжує знімати, тут я влетів в кучугуру.

Виліз, утер з очей сніг і побачив ними сина, який з огидою націлявся в мене з пістолета. Справжнього? Не може бути... Звідкіля він у нього? Невже люба матуся десь дістала, а він поцупив? – це пролетіло за найменшу мить, я ще зганяв страх з обличчя, коли роздивився, що зброя – пластикова.

– «Наші водяні пістолети справжні, – шепотів я, – бо вони кращі, аніж бойові».

Однак перехопивши напружений погляд сина, я не втримався, й вибив іграшку, дивно, що вона одлетіла разом з рукою.

Я протер очі.

Навпроти мене нікого не було. Довелося нахилятися. Лише на снігу стояла маленька пластикова постать іграшки-Кена, якій бракувало правої кінцівки.

Нумер нуль

Світова історія саме тривала, коли Сергій вийшов з дому, швидкими кроками поспішав дійти раніше, ніж прийти. Було монументальне повітря, особливо в інтер’єрах, в екстер’єрах творило прозору дійсність, де не сягав людський зір, вело Сергія до пам’ятника, де багато людей, які пам’ятником не стали, особливо гурт, вкрившись тканиною, здійснював геть іншу пластику. Правитель би дав руку одрубати, аби побачити, але в його часи не було таких великих прапорів, двоколірних, він рухався, бо з-під нього було видно лише ноги.

– Який кадр! – зойкнув Сергій, бо в нього не було фотоапарата.

Це була справжня дійсність, яка траплялася геть не часто, яка окрім себе самої означала набагато більше, а апарата не було, щоб її узаконити.

Це така прикрість, бо Сергій ішов саме на фотовиставку, яка відкривалася недалеко від пам’ятника, й чи буде там хоч одне таке класне фото як оце, незняте Сергієм?

Бігти додому по апарат!

Але. Тут прибігла думка, що композиція розпадеться швидше, аніж він устигне, й тому ще, ще і ще він видивляв її, осягав, аби все життя експонувати з пам’яті, яка, слава Богу, була в нього при собі, не треба було нікуди бігати.

А як же тоді виставка? Чи можна її всю уявити наперед? оце питання. Як на біду, прапор пішов горою руками, ноги стояли, а він плив понад юрбою сам по собі тисячами пальчиків, які ізсередини підштовхували його.

«Як добре, що я не балетмейстер, – зрадів Сергій, – а то би помер від щастя. І не сценограф».

З іншого боку паркового майдану творилося геть протилежне, там починалась репетиція, усі тримали величезні альбоми, кожен розворот мав суцільнний колір без жодних ознак форми чи змісту, але коли режисер наказав:

– Малюнок № 25!

кожен пошукав потрібну сторінку, однак забарвлення не скрізь виявилося однаковим, а коли люд знаходив й затулився над головами альбомами, постав велетенський спільний малюнок з квадратиків – утворився герб.

Потім за наказом ці пікселі розпалися.

– Малюнок № 26! – пролунало й всі заходилися гортати.

– Оце кадр! – вигукнув Сергій:

Безліч людей дуже уважно втупилися в альбоми, де замість ілюстрацій тотальне зафарбування.

Й знову нема апарату!

Обійшовши харчового намета, де готувалося пригощення для гостей, побачив екзотичного візка, такого етнографічного, наповненого короваями, випряжена кобильчина нарешті змогла тихенько підійти до нього ззаду й надкусити одного.

– Який кадр, – зойкнув Сергій, однак тварина не прореагувала й продовжувала зубами творити кормову композицію, так може протягом мітингу згамкає всі урочисті хлібини, і тоді кадру не стане.

«Не добіжу», – подумав він про фотоапарата, який лежить вдома напохваті на столі, однак чомусь вдома композицій не траплялося.

Кобила вдячно зизнула оком на парубка, з подякою, що він не зафіксує її злодіяння. Одійшовши набік, Сергій милувався твариною, думаючи про те, що отут класних фотографій набагато більше, аніж на виставці, й подумки записав до уявної книги відгуків «дуже часто наші фотаматори знімають краще, аніж професіонали, лише одна біда, що в потрібний момент в них нема фотоапарата».

– Пластирі, пластирі! Гігієнічні лікувальні пластирі! – почув він недоречного голоса. – Свіжі тампакси! Свіжі тампакси! – кричала тітка, але цього не знімеш. Хоча існувала вже й звукова фотографія, де апарат записував звук до кожного знімку, але ще не сотворили відповідної фотовиставки, чи бодай такого альбома. Таку композицію би прикрасив пластир на лобі продавщиці, а от тампакс на звукографії мусив бути лише уявний, бо туди ще жоден апарат не проник зафіксувати.

Сергій обдумував цю думку, коли з гучномовців репнув реп «ТНКа», пролунали промені, повітря розступилося, покинуло тиснути, барвінкові красуні підхопили репнуту музику, додаючи танцями, коли він побачив, що до цього мимоволі подалися й інші, непристосовані, люди ставали всенародними, бо прапор ізсередини також затанцював, та й герб тисячею альбомів затріпотів у репаних ритмах, щільність дійсності зростала, ніяке фото б не здалося умістити, бо нарешті Майдан наповнивився спільним ферамоном, Сергій тамував генетичні сигнали, музичні поштовхи просували його між людьми, він осягав усіх, сягав, бо думки заховалися всередину, люди під тканину, під альбоми, строкаті, але без наявних кольорів, нутряні, коли все йде навпаки, юрба юрмує, кожен тамує, кожен встигає, додає, долучає, дихає, хекає, тіпає, гейкає, махає, співає, лунає, встигає.

... дійсність нарешті репнула тишею, пискнули мікрофони, потім промовець проголосив початок дійства, пролунали дати, заклики, кожен почав дослухатись, дихання натовпу стало порожнім, а потім застигло в увазі, кобильчина дожувала наступну паляницю, хаотичні міркування уляглися назустріч спільним, день бринів щастям, перетворюючи на світло й ліхтарі.

Тут Сергій біля воза побачив дівчинку, вона, у віночку, підтягла іграшкового возика, запряженого ляльковим коником, той електрично блимав, смикав ніжками; почала оглядати велику тварину, кобильчина покинула жувати хліб, здивовано втупившись у цяцьку.

– Як же дійти до фотовиставки, як тут стільки виникає, – подумав Сергій, а тоді подумав: – Бог з нею, з виставкою, може, іншим разом.

Він мав дуже хорошу підсвідомість, лагідну, й тому її не треба було й напружувати, аби пошвидшити доти, доки час млосно уповільнився, ще, ще, майже зупинився й перетворився на фото.

26.06.1986 – 4.07.2011 рр.

Свобода № З

Народ навколо ставав електоратом, соталося медово надвечір’я, ми з Іруньою ходили, пронизані сяйвом, трималися пальчиками, щоб воно не минало, це було напередодні виборів, і боялися, що все урветься. Бо тут саме дозволили три оповідання Винниченка в журналі «Київ», одразу Андрій Жолдак зробив п’єсу в театрі Франка, правда пустили на малій сцені, але саме тому вплив був потужніший, такий, що західні німці, потрапивши на нього, виявили: їхній патентований перекладач не володіє українською, то подивилися упритул, не зрозумівши ані слова, але геть усе відчули, отож запросили спектакль до себе на гастролі й так і сприймали, мовою оригіналу, от що таке мала сцена, бо це стала взагалі перша гастроль театру за бугор.

Отже п’ятнадцятого травня ми присунули знову подивитись, однак виставу раптом одмінили, її, як то кажуть театрали, її витискували з театру, отож, замість неї ми посідали з Дібровами поруч на лавочці, тільки-но почались духовні розмови, як прийшла наша юність у вигляді Чернілевського, а потім пробігла молодість в подобі Малковича.

– Панове, бухнуть хочете?

– Де? – Бо бухло саме було в дефіциті.

– Не вірите? Ось! – він вихопив із сумки сигнального примірника. – Несу до Рябчука. їй-бо, виставить! – чудово знаючи, що Рябчук і без того виставить. – Побігли!

Але побіг він сам, бо сьогодні ми вже в Рябчука були, а, головне, був такий вечір. Незважаючи на відміну вистави.

Зрештою (сиди-не-сиди, а молодість не вернеться), ми з Ірою посунули на Хрещатик (де її колись було більше) й побачили в підземному переході, Трубі, як снували потенційні українці, й раптом усі кинулися ліворуч.

– Воровку паймалі! – раділи навіть задні в натовпі.

Двоє інтелігентів з куцими борідками тримали за руки тендітну, з матовою смаглявою шкірою дівчину років до двадцяти – янгола. Тендітність її підкреслювалася надто просторими надто модними шмотками.

– Я вже другий день її пасу, а вона ходить і здирає, ходить і здирає, оце схопив, чого ти здираєш, га?

Вона кволо озирала люд і не моргала, за нею на кахляній стіні клаптями звисали портрети Черняка.

– Чого ти інших не зривала? Дався тобі Черняк? Інших тобі мало?

Нарешті до всіх дійшло, що хтось зарепетував:

– Міліцію! Міліцію швидше!

Мене вразила ця дівчина не відсутністю реакції на «міліцію», а що не такі, як вона мають здирати Черняка – вона б досконало вписалася зі своїми стрункими рисами лиця в будь-яку богемну тусню.

Міліції не було, дівчина поволі випнула кирпатий бю– стик, кволо озирала навколишній народ, який озирав її.

– Другий день здирає, доки за руку зловив, – ятрився бородань.

– Чого ти, суко, здирала? – верескнуло з натовпу так, що вона, вперше моргнула:

– Бо тому що він, – кивнула на подертого плаката, – бо він – жид!

Публіка покотилася зо сміху. Але не бородані, вони понад голови визирали ментів, і видно було, що така би близькість їх би не порадувала. Всіх охопило безслів’я.

– Добре, йди, – видавив той, що тримав ліворуч. – А от ще раз попадешся, то... – так і не додумався він.

– Не одпускать! Міліцію ждать! – їжачився народ.

Але вона звільнила руки, кволо почала чистити нігті од клею й паперу – вони бо були в неї видовжені, полисковані, дуже зручні шкрябати між кахлями на стіні. Потім спокійнісінько попростувала крізь натовп. Ірина помітила, як один з бороданів подався назирці, загубив й завернув не за той ріг.

Мене вразив її спокій.

– І не почервоніла навіть, – вражалася Іра. – Якби мене зловили, я б померла від сорому.

Просто ми всі щиро сподівалися, що хамство, нарешті виснажиться.

– Мабуть, приколота, – коментували інші, – таких приколюють і пускають на діло, – пояснювали інші.

– Просто класова боротьба загострюється, – додали старші.

– Та який там! Це доця татусева, сімейно ненавидить Черняків, буде здирати, бо вже іншого не лишається, – були резони.

Люди довгенько балакали, бо не хотіли розходитися, уперше зібравшись однодумцями.

Аж вісімнадцятого спектакль пустили, правда, аж о 21-ій – 30. Вибори вже відбулися, місто намагнітилось, бо треба переголосувати за Черняка. Львів перетворився на Тбілісі, там бойкотували виборчі дільниці, а громадських контролерів не пускали до перерахунку, однак там Братунь переміг одразу.

«Момента» стільки разів відміняли, що нарешті на нього з’явилися квитки, це тому, що повернуті на попередні покази, і я купив їх чотири останні, однак Діброви не прийшли, Григорьєви теж, прийшло двоє з Варшави, але вже примудрилися придбати попередньо. Ажіотаж потроху зростав, кожен очікував на початок й гомонів про щойний телевиступ Черняка, який усім їм дав!

– Невже знову одмінять? – нервувалися двоє, вони подавали одне одному папери й посміювалися з них – це були плакатники, я встиг помітити «Черняк – слабак» й карикатури такі само слабенькі. Один з них, світлий такий, у коричневому костюмі, додав:

– Як же ми на нього потрапимо?

Знайоме лице, схоже на вболівальника українського мистецтва.

– Не хвилюйтеся, – зрадів я, – маю вільні квитки, якщо мої не прийдуть – віддаю вам.

– А чому так довго не починають? – однаково хвилювався він.

– Розумієте, режисер зібрав трупу й магнітить їх перед початком, і трохи затягнув.

Добродії перезирнулися і відійшли у скверик, швидко вийняли аркуші й знову почали передивлятися.

– Ти знайомий з Черняком? – підскочила Галя Криворчук.

– З яким Черняком? Я? – витріщився я.

– Ну ти з ним тільки-но говорив, – сяяла вона. – Ох, він їм щойно дав!

Тут в очах мені стало рясно, я не впізнав його, бо на портретах він не такий лагідний.

– Іро, – кажу я дружині, – ти не повіриш, але зараз я подарую квитки самому Черняку.

Публіку вже запускали, а ті двоє перекладали й перекладали папери, придивився – точно Черняк. Початок знову затягувався, що вони встигли впорядкувати папери.

– Ну, як у вас з квитками? – запитав Черняк.

– Я вам дарую їх! – зрадів я й віддав.

Вшанувавши паузу, яка між нами виникла.

– Дякую, спасибі, – він пішов уперед, а його секретар мовчки тицьнув мені гроші, так, що я не встиг вийняти здачу.

– Цього не треба, – одсунув він мої зусилля.

Спектакль був незвичайний, такий, ще за три місяці до нього мені почали дзвонити обурені росіяни, гадаючи, що я і є той самий Жолдак, потім надзвонювали пильні українці й щирими полтавськими інтонаціями обурювалися, вони витончено хвилювалися, в якому світлі постають на сцені земляки; це мене й рятувало – росіян я заспокоював, що казав про українців, які там виставлені не краще, українцям – що навпаки, хоча тут ніхто не був виставлений, просто незвична емоційна форма ще не вкладалася в уяву театралів, котрі ще не здемократизувалися до такої міри.

– Вставай, зємлякі, слиш? – звернувся актор до публіки. – Тєпєрь можеш вийтіть на прогулку десять мінут.

Ошелешена, глядачева зала нарешті збагнула, що це антракт. Вона не знала того, що знав я, адже в театрі, де дебютують всі Жолдаки, мені розповіли, що Андрія Жолдака після чергового спектаклю підстерегли в парадному, хлюпнули кислотою в очі.

Оце визнання! Оце вистава! В нашому Києві ще такого ні разу не було, навіть Курбас того не зазнавав. Я коли про це взнав, то трухонув, адже з метою профілактики могли хлюпнути й мені. Познайомилися ми з Андрієм під час генеральної репетиції.

– До родича прийшов, ге? – привітався Яків Сиротенко. – Жолдаки обсіли, мов сарана, – процитував він, – залишилося захопити ще пошту й телеграф.

– Ти не повіриш, але ми незнайомі, – виправдався я.

Бо це вже третій Жолдак, хто дебютує в театрі Франка. Другий – батько Андрія, Валерій, тут поставили п’єсу в його перекладі під псевдонімом Верблюжко. Коли мої батьки розлучилися, розлучилися й усі родичі, так вийшло. Правда тоді ще Андрій був немовлям, пам’ятаю, як Валерій віз мене його показувати, на жахливому моторолері «Тула», ми мчали Брест-Литовським проспектом і він голосно хвалився, що моторолер тим хороший, що на нього не потрібні водійські права, додаючи страху од гонитви. Приголомшений переїздом, я озирав дитинку на щасливих материнських руках, але заледве чи він мене запам’ятав.

– Як це – незнайомі? – не повірив Яків Сиротенко.

Саме тоді Андрій ляснув в долоні:

– Сторонніх прошу вийти з зали!

– А це – не сторонній, – підвів мене Яків, – це Ваш родич, теж Жолдак.

Отак ми були познайомилися. Йому в житті поталанило більше, бо він був ще й Карпенком-Карим по материнській лінії, правнуком великого класика, дивно, але вступивши в театральний інститут імені свого діда, він ні разу не зізнався; а ще він був Саксаганським і Садовським, а також дотичним до роду Шевченка... Чи не тому його п’єса виявилася набагато вдаліша, аніж моя? Я пам’ятаю про перший «Момент» – вгруз в крісло, мало не задихнувся, бо забув дихати.

За другим переглядом було легше, бо актори кайфували, трохи «розтягнули» виставу. Що я навіть здогадався в антракті проштовхнутися до Черняка й тицьнути його асистентові здачу.

– Цього не треба!..

– Ні, візьміть, – я виявився дужчим і пхав гроші йому до кишені.

– Ви хто такий? – обурювався він пошепки, пильно озираючись.

– Я Жолдак.

– Хто? – не повірив він.

– Далекий родич режисера.

Він трохи розслабився:

– Ви розумієте, тут таке діється, ми дуже боїмося. Бо завтра о першій ночі в нас телеміст з Бірмінгемом.

– О! Одкрийте рот на весь білий світ, скажіть їм усім!

– Та тут не про те, тут може виникнути стільки проблем перед ефіром...

Отак! Кислота потім виявилася аерозоллю, коли до Андрія приїхала «швидка». Бо як невідомі приснули Андрієві в очі й потягли кудись, він люто закричав од болю, що з дому вискочили люди й нападники змушені були кинути його. Потім виявилося, що аерозоль – це не якийсь там лак для волосся – а спеціальна суміш, яку використовують в органах для того, щоб спаралізувати жертву, однак нападники влучили не в ніс чи рот, як належить за інструкцією, щоб людина вдихнула, а в очі – й результат відбувся не той, а лише пекучий біль. Лікарям вдалося врятувати очі й почалося слідство, невідомо чиє й проти кого.

– Тут ще стільки проблем до завтра, – зітхнув черняківець.

– Які проблеми? Голосніше кажіть про все! – радів я, доки мене не обсмикнула дружина Ірина:

– Ти що, не розумієш?

– Та що тут розуміти, коли завтра вся планета почує, й не зупинить ніхто!

Асистент Черняка не одпускав свого партнера очима і казав:

– До того завтра ще треба дожити.

19.05.1991.

Не Суріков

Промінчик сонця зазирнув до кімнати й тягнув паузу, доки не впав на піаніно й воно рипнуло.

– Дак ето, – промовила й нарешті й Надя, нагнавши на обличчя благальну маску. – Дак ти позичиш?

– Ну він же ненормальний, а ти цьому сприяєш, – зітхнула Раїса.

– Він же лише трошки подивиться й зразу почне приставать. Він не довго ображатиме вашого Сальватора Далі.

– Ха-ха-ха, – не стрималася Рая, – все навпаки в цьому сюровому світі: чому він не збуджується, як усі нормальні люди од Кама-Сутри?

– І не смішно, – зітхнула Надія, – якщо добре придивитися, то в фігурах Кама-Сутри також є чимало сюрового...

Раїса пирскнула, мало не розбризкала каву. От що вміє по-справжньому подруга, то це готувати її.

– Ну, кицю, – Надя благально увійшла в промінь, – ну принеси ще раз, ну позич тихенько у свого тата, він і не помітить... Ти ж зрозумій – а в мене ж саме овуляційний період...

Рая озирнула помешкання подруги, зняла з полички чималого альбома з назвою «Суриков», погортала, сама до себе вибухнула сміхом:

– А твій Сашик не може збудитися, скажімо, од Сурікова? Од Кама-Сурікова?

Тицьнула пальцем в релігійну фанатку Морозову.

– Це було б занадто логічно, а він, ти ж знаєш, збоченець, – подруга забрала його з рук, поставила на місце.

Ще й який, адже йшлося про чеське видання Далі, річ у тім, що американські видання давали надто аніліновий колорит, японські – кічіовий, французи розбілювали, варто покласти їх поруч, як видно велику різницю в репродукціях; а от чеське видавництво «Артіс» відтворювало достеменно, без будь-яких більд-редакторських фокусів.

– Да, твій Сашик естет... – зітхнула подруга в каву. Справжня подруга. – Да, естети люблять раритети...

– Бібліофіл, – підняла догори пальця Надя. – А бібліофіли, вони такі дотошні, і од інших того вимагають.

Промінчик рушив з фортеп’яна і знову запала мовчанка.

Тому Рая запитала:

– А яка картинка його найбільше збуджує?

Та замникалася.

– Здається, «Передчуття революції».

– Дивно... А я гадала, що «Палаюча жирафа»...

– Чому?

– «Більше схожа на тебе», – мало не бовкнула Раїса, а припала до кави, от що вміє подруга, то небесно готувати її.

Бо це була трагедія, що з-за кордону на спродаж ніхто не віз чеську книгопродукцію, бо хто тут на неї клюне? Інша річ – з колишніх капіталістичних країн, там цінова планка завжди була вищою. Кому ти доведеш, що там поліграфічне відтворення хибне? Лише якомусь бібліофілові, але такі як він не складають книжкового попиту.

– Ні, – сказала Раїса, – годі, годі позорити татового альбома.

Й тут Надя тремтячим голосом сказала таке, що перекинула єство подруги:

– В мене ж нікого нема... Я ж одна, як гівно на цідилці.

Наступного дня Раїса притахторила запакованого в кальку Далі й мовчки тицьнула крізь двері, «на пів дня позичаю, нехай нап’ється крові, гад» не змогла стомлено сказати, бо та не встигла подякувати, а кинулася до телефони видзвонювати Сашика. Тим часом подруга стояла, слухала, і з жахом уявляла, які ж то діти можуть запліднитися після споглядання такого живопису сурогатним татом.

«Сюррогатним», – з насолодою подумала вона.

І навіть не образилася за неувагу подруги, адже та викладала в школі для дефективних, а там був один учень, який раз-по-разу оголювався перед училкою і показував. Обурена, та бігла лаятися до директора.

– Ну чому ви так, – розводив руками той, жест засвідчував цілковите незнання овуляцій. – Ну це ж дитина, вона ж не розуміє. Ну от скажіть, ну чи ви в свого чоловіка не бачили?

– В мене немає чоловіка, – підібгала губи та.

– Ну в вашого хлопця, ну ви ж, зрештою, доросла людина...

– Ге, якби ж то в мого хлопця був такий! – зірвалося в неї.

Директор глянув на неї так пильно, що вона зрозуміла: більше жалітися не ходитиме. Й після кожного нервового зриву знову рушала до Раї канючити Сальватора.

Біда була ще в тому, що одного разу вона таки підсунула Сашикові фото жорсткої порнухи – той збісився. Певно, що там було замало сюрреалізму. Довго картала себе за примітив, яким справжнього естета не підманиш.

Хоча в обуренні хлопцевому була й інша причина – річ у тім, що коли над прибалтійським морем западав туман, безліч дерев’яних вітрильників напинали чайми й тихцем рушали в море. Були це переважно рятівні яли з великих суден, таємно спущені з стапелів, оснащені щоглами й веслами, але головною перевагою була не безшумність, а що дерев’яні плавзасоби не фіксувалися прикордонними радарами. А ще могли ходити в найлютіший шторм, коли всі інші судна не здатні, адже яли були рятівними і пузатими, зроблені, неначе поплавки й перестрибували найлютіші хвилі.

Вони поспішали. Адже хутко треба досягти заборонених берегів і там завантажитися нехай і зужитими, а глянцевими порножурналами, яких вже накопичили підпільні дилери з макулатурних джерел й ждали слушної негоди. Потім ці тюки ховалися прибалтосами межи металобрухт у великі фури, де вже ніякі рентген-апарати виявити їх були нездатні, й тарганилися до України, там їх перекидали до залізничних вагонів, аби довезти до азіатських гірських регіонів, де попит був просто шалений.

Надя не знала, що Сашик чимало заробляв, устигаючи фотиком перезнімати для піратського поширення ті веселі картинки, працювати слід швидко й точно, доки товарні вагони маневрують з колії на колію – половина депо в такі напружені години перепаковувала товар в холодильні пульмани, удаючи з нього фураж для високогірного тваринництва, де ниділи тисячі самотніх пастухів, адже навколо не було аніякого електронного розповсюдження; й, бувало, півтори доби перед очима Сашика в яскравих спалахах бліц-освітлення немов у електрозварюванні мерехтіли жаскі оголені подробиці. А який інший вихід? Надя не знала, де б ще міг заробляти бібліофіл на свою книжкову колекцію? Ясна річ, збуджувати його після такого міг лише Сальватор Далі. Бо, слава Богу, його з прибалтійських республік не возили під виглядом макулатури...

Він виник на порозі, ховаючись за чорні окуляри, що на мить у Наді виникла надія «невже хоч раз обійдемось од споглядання сюрреалізму?», але Сашик розвіяв її сподівання:

– Далі принесла, Сальватора?

Та мовчки кивнула, одсунулась, аби він увійшов. Трохи постояв, потім скинув стомлені чорні окуляри, потер червоні очі.

– Знову читав багато?

Він стомлено кивнув, як це може кивнути лише бібліофіл. Потім сидів у кріслі, тиснучи пальцями на очі, доки не вийняв з жакета великого побільшувального скла. Набожно підсунув до себе журнальним столиком раритетне чеське видання – ще б пак, друковане тоді, коли ще соціалістичні чехи могли видавати що завгодно, не сплачуючи аніякого мита.

... А тут виникла подія, що можна було сплатити мито як ментам, так і карним порноконтрабандистам, од яких таємно кралися зображення, і не лише електронним робом. Сашик вигадав був чудову конспірацію – у запилюжених фондах бібліотеки, де він служив, знайшов під стелею незареєстрований багатотомовий український переклад Максима Горького, отож повидиравши начинку, повставляв під обкладинки пакунки «веселих картинок», і цілком резонно – в першому томі ховалися витвори легкої еротики, в другому – важчої, і чим далі то жорстокішої. Знаючи, що ніколи її там не виявлять, підторговував через Петрівку, пройшов час, надійшло, нарешті, величезне замовлення, Сашик поліз на високі таємні полиці, вийняв заповітного першого томика «Горького», розгорнув, а там усередині – дійсно томик Горького. Хапнувся другого, третього – а там скрізь тепер суцільний радянський класик в українському перекладі... Хто це зробив?

Бо тут нагортався інший скандал – двоє знайомих мандрівників, потрапивши в Косівщину, надибали в одному селі Черганівці краєзнавчого музея, там вони відвідали ще й дерев’яного клозета, де на цвяшку раптом висіла подерта церковна польська книжка. Окрім сторожа там нікого не було, тож митці зауважили йому, що то непідхоже місце для такої літератури.

– То пусте, – усміхнувся той. – А от на горищі в нас лежать такі справжні книжки, що, бігме, ціни не складеш.

Полізли вони туди, а там виявилися цілі купи давніх видань з дереворитами.

З жахом довідалися вони, що ці експонати не інвентаризовані.

– Бігме, про що то ви? Ці книжки заховали колись од енкаведе, і щоби їх хто тоді інвентаризував? Та борони Боже!

Вони перефоткали титульні сторінки, а, приїхавши в Київ, передали на диску Сашикові для консультації. Той в своїй бібліотеці їх показувати не став, а хутко оформив відрядження і подався в Косівщину, там недорого перекупив раритети, а, приїхавши назад, доповів, що тамті книжки аніякої вартості, на жаль, не складають... І все б гаразд, але електронні фотки титулів помилково розмістив в Інтернеті разом з краденою порнухою, і доки схаменувся, титули раритетів зацікавили багатьох цікавих не лише до порнухи знавців.

Так, що він мимоволі пов’язав між собою обидві халепи.

– Пасуть, – подумав він не про високогірних пастухів. – Залягти, – вирішив він замість «утекти».

... Він знову протер свої червоні потомлені очі, потім лупу, й повільно втупився в Сальватора Далі. Спочатку довго вивчав дрібні деталі, шукаючи нетривкі відмінності між сюром та гіпером, Надя вже двічі встигла роздягтися, клянучи овулятивний свій період.

«Зараз витягне кляту довгу люльку», – мало не чортихалася вона, бо довгу не в значенні цибуха, а тривалості куріння, доки не зачула духм’янощі чистого «денхілу», які потроху попливли, перетворюючись на кавали диму.

«Чи не вплине нікотин на майбутній плід?» – подумала так голосно, що злякалася, чи не вголос?

Нарешті одклав люльку й повагом торкнувся її.

Все почалося, як завжди на кріслі, так рвучко, і вона боялась, що все на столику й закінчиться, однак, певно, «денхіл» почав діяти, час-від-часу червоний погляд навертався на розгорнутого альбома з «Портретом Гали», й рвучко й стомлено заплющувався, що Надя знову починала остерігатися, що він випередить сам себе – але ні, щось на нього накотило, повільне й нестримне, в лискучих поверхнях піаніно млосно заломлювалися їхні плинні рухи, воно, нарешті, рипнуло, аж Надя одразу двічі спалахнула, наче ота, репродуктована чехословацьким видавництвом, жирафа.

В неї був час отямитися, адже Сашик любив каву в білих зернах, смажених на мідній пательні до брунатних крапель, молоту лише ручним млинком, й заварену в окремій джезві а потім перелиту до сухої, розпеченої, тим часом він в кімнаті шарудів папером, і в Наді враз завмерло, все, окрім овуляції: чи не надихне його сюр знову?

Однак, вийшовши з кухні, вона побачила, що він одягнутий, так і застигла з кавою.

Потер очі:

– Стомився, – й затулився чорними окулярами.

– А кава? – показово вдихнула аромат.

– Я їду.

– Куди?

– Надовго. Дуже надовго.

Вона оніміла.

Але він вже стояв, обсмикуючи жакет. Урочисто взяв до рук, попестив супер на альбомі Сальватора Далі і поштивно поставив на книжкову поличку. Щасливо посміхнувся до нього й рушив до дверей, так, що вона мало не кинула каву, але встигла поставити на столика, підбігла, уткнулася носом в прокурений його піджак і щосили притислася. Щільно, що встигла відчути на спині його щось засунуте ззаду в брюки. Він сіпнувся, намагався звільнитися, але вона задерла поли й витягла звідти Сальватора Далі, правда, без суперобкладинки.