Текст книги "Яблука з райського саду (збірка)"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 22 страниц)

Богдан Жолдак

ЯБЛУКА З РАЙСЬКОГО САДУ

Оповідання і мініповісті

Київ

Видавництво «Преса України»

2013

Літературна агенція «Банкова, 2»

Серію засновано у 2013 р.

Жолдак Б. О.

Дивовижний

Звісно, центральною постаттю всіх творів Богдана Жолдака є його мова, яку ні з чиєю іншою не сплутаєш. Він сам витворив власний лексичний художницький контекст – і той зрештою явив творчий образ неповторного прозаїка, що заслужено посідає осібне місце в сучасній українській літературі.

Про мовно-психологічну структуру від Б. Жолдака, прозове мислення його, мову, можна писати дисертації як про новоявлений феномен, «запатентований» у світі слова, де вже, здається, відкриття важко здійснити, як про дивовижу рухливого, мінливого й феноменального у своїй невичерпності й непередбачуваності явища, явленого устами численних «людей з народу», як про самобутньо зорганізовану лексично-стильову структуру, самодостатню і в своїй зображальності, і в ліпленні внутрішніх портретів та характеристик персонажів, і в розвитку інтриги добре замаскованої фабули того чи іншого твору. Слово, фраза у Жолдака – то не називання предмета або дії, не інформаційний акт, а щось набагато глибше, вагоміше, суттєвіше; то чергова порція психологічного завантаження, імпульс до розгортання думки чи картини, подразнення читачевої уваги аномальними синтаксичними конструкціями та сполукою слів, часто далеких одне від одного семантично, а відтак практично непоєднуваних. Одним реченням, одним абзацом досягається довершена, вичерпна змістова наповненість і психологічна достеменність зображуваного.

Якийсь час я побоювався, що Жолдак, вдало осідлавши макабреско-суржикового коника, прикипить до його сідла навіки. Наведений щойно період, як і загалом мовний інструментарій розвіяв мої побоювання. І коли кажуть, що в суті терміну «талант» обов’язково має входити почуття міри, то таке почуття в новій книжці письменник явив уповні.

Щоправда, рецидиви ще трапляються, однак їх треба сприймати лише як епізоди, а може, і як своєрідний авторський прийом: ось бачите, яким я був колись раніше – і як вигідно відрізняюся від себе вчорашнього нині! Прозаїк уже не прагне скрізь і в усьому опускатися до мовного рівня своїх антигероїв, мудро передбачаючи марноту наступних пошуків успіху у царині вже розробленій, нехай навіть доволі вдало. Відтак його мовна палітра набула нових забарвлень, а головне – відмова від суржику вибила всі аргументи з рук тих спостерігачів за творчістю Богдана Жолдака, котрі воліли б назавжди закріпити його в реєстрі несерйозних «хохмачів». На щастя, він – письменник серйозний і глибокий. Він іще не діждався своїх дослідників.

До речі, новітніша проза показова також іще з одного боку: тут фабула лежить на поверхні. Це не надто характерне для письменника з того погляду, що його текст можна переказати «своїми словами», тобто сказати – про що воно: і все ж навіть тут вам не сховатися від Жолдакової парадоксальності: переказане кимось іншим, оповідання втратить свій колорит і ту свою невловну суть, яка набуває рис живої душі твору тільки в устах його автора. Маємо, отже, справу з існуванням автономної «закритої» системи Жолдакового слова, яку можна тільки або сприймати, або не сприймати, але яка в жодному разі не потерпить ні косметичного, ні тим більше хірургічного втручання ззовні. За всіма класичним ознаками це і є те, що має повне право називатись літературним явищем.

Не можу оминути однієї «делікатної» площини творчих зацікавлень Жолдака, котрої він послідовно не зрікається і яка викликала неоднозначне сприйняття навіть в його покійного батька. Це – людський інтим, «фізіологія» в чистому вигляді, те, що нині називають сексом. Треба сказати, що й тут прозаїк далекий від самоповторів. Так, він, як і в попередніх виданнях, незрідка іронізує над інстинктами й почуваннями персонажів, часом творить пародійні картини близькості протилежних статей, вдається до шаржування і гротеску (однак, зауважмо, при цьому знову ж таки не принижує гідності «мешканців» своїх творів). Скажімо, на дрібне літературне хуліганство «тягне» блискуче розіграні Жолдаком такі пасажі – і чомусь на гадку приходить симпатичний шибеник і насмішник Тулуз-Лотрек...

Та зримо постають й нові нюанси цієї площини: автор неприховано схиляється до думки, що «сексом» усе-таки рухає почуття душі, а не фізіологія (новела «Слово любов», у назві й змісті якої сама присутність слова «любов» є свідченням нового погляду прозаїка на плотське й «низьке»).

Нова книжка Богдана Жолдака явила його творчий портрет багато в чому знайомий і впізнаваний. Воднораз той портрет бачиться в інтер’єрі слова оновленого, я сказав би – продуктивнішого, усвідомленішого, ретельніше зваженішого. І в кожному разі ця книжка, з першої ж сторінки постаючи звабливою і притягальною для прочитання, дає чимало нагод усім учасникам і шанувальниками сучасного літпроцесу уважніше поставитися до творчості письменника, однакової мірою як талановитого, так і неоднозначного. А яким іще має бути справжнє художнє явище?

Віктор Баранов

Яблука з райського саду

(із циклу «Прощавай, суржику!»)

Був у нас в селі такий Матвєй, якого ніхто харашо не знав. І не тому, що він був приїжджий до нас на сезон созрівання яблучних садов, а по причині того, що знатися з ним боялися.

Бо він був начитаний на таких книжках, яких я лічно бачив. Такі вони були умні, що навіть переписані ним целіком і полностью вручну. А от яка, інтіресно, книжка може собою похвалитися тим, що її переписувано після?

Так от, несмотря на це, він мав їх таких аж декілька штук... І всі в товстих загальних зошитах, товстіших за самі ті книжки. Такі, де все було записано нащот життя і як ним треба жить.

І от, щоб йому, Матвєю, це легше було робити, він почина ізучать єдіноборства. Такім образом, що достіга в них результатів, які він достіг спочатку путьом радянського бокса, а потім уже по-китайськи, юнськи і по-тайванськи. І од чого він став сам такий жилавий кругом, такий крєпкий скрізь, де тіко можна. Що йому аж, нарешті, стали нужні ці книжки, які б пояснили йому, для чого він такий сам собі нужен.

Це вони підказали йому найти собаку, яких ми навіть по тілівізорі у мірє животних не бачили. Вона як теля, у тому смислі, що завбільшки. Але б я краще із любим телям бодався, аніж з отаким псом, їм таким скрізь, що й навіть у пащі, де був лише красний язик. Словом, цей собака виявився ще більш жилавий, аніж його господар. І хоч книжок він тих не читав по причині собачої неграмотності, однак і посперечатися з будь-ким начитаним у плані єдіноборства.

Підчинявся він лише Матвєйові путьом тайно іздаваємих через свисток сигналів і, окрім них, нічого, що положено було знати собаці, жилать не жилав.

От яким путьом об’явився в нас у селі цей сторож охороняти колгоспні сади од колгоспників. Що мені особисто не вдавалося ніколи, хоч я був на них на ставці охранніка. Не полупалося! В період цвітіння чи почісування в мене це ще якось виходило. Чого нізя сказати про мене в період, коли дозрівали плоди яблук. А особино груш. Рішить цю проблему в правлінні колгоспу удавалося лише путьом Матвєя. Який би рішив цю проблему і без свого барбоса. Так він усіх нас налякав, носясь із дикими китайськими криками між дерев, нанося їм удари чим попало, включая сюди навіть і голову. Бо він, відімо, представив для себе і собаки цей сад у вигляді полігона, де осущиствляються його усі мєчти, переписані ним із книжок. До такої сили, що навіть недозрєвша зав’язь, содрогаясь ударами, рясно осипала землю. По якій слідом мчала тінь, чорной молнії подобна, його дресірованої собаки, радуясь на свого хазяїна, що він такий ловкий.

Наші хлопці почали обходить його сторонкою, особино в магазіні. По причині свого одтока із села в місто. Тобто, своєї малочисленості, яка робиться щороку ще малочисленішою. Такою, що навіть наш бригадир і то опасався й навіть не питався із Матвєйом роздавити флакона, як тіки взнав, що той весь час про щось записує в товсті зошити...

Та в кожного пропадала охота мати з ним справи. Варто лише в край ока глянути на його жилаве лице.

Тепер добавить ще до цього лиця отого собацюру, дога по національності, на яку жодна наша псина сільська побоялася навіть писнути, не те що гавкнути, поховавшись при одному прибліженії хто куди. Так тихо, що цей беззвучний ужас поволі передався і їхнім двоногим односельцям...

Ну тут була ще одна причина цієї історії, а саме: страшна нужда в смислі бєдності. Усіліна ростом цен налогообложенія. Яка рано чи пізно мусіла зіткнутися з оцим новим сторожем колгоспного достатку.

Матвій же, начитаний многого із книжок, ним же списаних, дуже дивувався, що не може постигнуть: ну чого він, такий класний, такий столичний, а не знаходить у жінках ніякого одзиву. Навіть у тих, хто сільського фасону. Незважаючи навіть на свою кругом жилавість. Та ще й у нас, у селі, де котирувалися куда мєнєє жилаві і по віку мєнєє Молоді дядьки, яких ставало кожного сезону менше по причині загибання сільського господарства.

Це було й мені дивно. Особино тоді, коли до мого куреня й забреде, не буду казать хто, яка-небудь погомоніти по причині взятої на фермі банки чи сметани.

А до нього – ні-ні. Хоч він уже був тою сметаною переповнений. І накидаємий на самописні книжки по три, жаждая отвєта по тій причині, що там його не було.

Не було його навіть серед наших місцевих алкоголічок. Так вони його, по-відімому, поважали, що од одного вигляду ставали тверьозі.

І от він окончатєльно почина дозрівати для цього. І сад також, лише яблуками. Куди вдень колгоспниці приходили робити на колгосп, а вночі – щоби трошки взяти й на себе. В смислі яблуків, яких оно сила-силенна пропадає, розбиваяся об землю, гниючи.

Це, мабуть, у тих самописах він начитався, що в такому случаї не пора бігати із японськими криками, а тихцем і собі підстерегти яку нарушитєльніцу і, нацькувавши собакою, справедливо наказати за це. Тим, що завжди носить при собі кожен нестарий мужчина. Щоби вона кричала по-японському, чи по якому хоч, запугана предварітільно собакою, яка гарчаннями й гавканнями глушила не лише її воплі, но навіть страх, тим гаканням визиваємий.

Так продовжувалося не часто, але доволі й не рідко. Особино перед хорошими святковими базарними днями. Особино, коли дозрівали ранети Слава побідітєля, виведені для того, щоби нагадувати салют перемоги. І ріс він у самому опасному місці – найдалі од сусідньої лісопосадки, у якій було зручно ховати велосипеда для швидкої втечі, для врятування своєї нічної жіночої добичі.

Но в случаї з Матвейом та лісосмуга не захищала, бо він умів бігать садом, не стукая по ньому своїми кінцівками, включаючи в них і голову, а дивлячися нею, куди скривається порушник, особино, якщо він – порушниця нестарої статі.

І хоч я людина невіруюча, но він мені якось признався, що у цьому саду він себе відчуває змейом-іскусітєльом благодаря яблукам. Но я допускаю даже, що він потім ощущав себе і Адамом. І навіть лічно й Богом, це коли, поваливши яку нічну тітку, він достигав їй свого й, наконєц, взривався отим самим салютом із яблук...

Так продовжувалося кожен сезон, бо начальство за це дуже уважало Матвєя, що він уберігає багато колгоспного добра. Якого колгосп однаково збирати не встигає. Однак для чого потрібна чітка охорона, бо тут охоронявся не сад, а щось набагато болії важне.

Ну, це все приказка була, бо казка наша про звєря. Який прокидається у фруктовому лісі, іминуємом садом. Саме в той момент, коли його вкус достигає урожаєм. І цей хишник пользує тайну неразглашонності проісходящого по причині людського позора. Про яке, надо сказать, усі, навіть ті, хто ніколи не був під Матвєйом, однак здогадувалися про це. Позора для женщин як веронського за яблука, так і дамського за ті дині, кавуни, сливи, словом, що в кого з них достигло за пазухою. Но лише уговор – аби воно не було переспілим для Матвєя. Доведшого себе до такої стєпєні полювання на цих нещасних, що потім він міг спокійно знову цілий рік терпіти, вичікуючи на новий сладкоовочевий сезон.

Одного разу його починають турбувати маленькі такі акуратні сліди. Жіночих тухвель таких, які йому отут ще ні разу не попадалися в руку. Такі, які можуть бути лише з юного существа, бо существо старшого віку зроду не полізе у такому взутті в запрещонне місце. Вони є кругом, і кожні кілька днів повторяються. А вещественних доказів нема по причині того, що вони у вигляді яблуків і виносімі з місця злочину.

І звідки? Із найсортовіших дерев. Преступніца наче знала, з якого дерева надо брати плоди, а з якого ні. Не міг зметикувати Матвєй, що ця загадка рішається просто. Оскільки вона була научена дуже добре лазити по деревах, чим обривая сліди, таким чином недоступні вночі для собачого нюха. А тим часом окриватися в зовсім протилежному напрямкові од посадки. Збивався Матвєй, бо вірив, що жінки ніколи по деревах не лазять, бо вони ніколи свого часу не були для цього хлопцями. Він усиляє свою охрану – і знов – сліди є, а нарушитільніци, молодої, юної при цьому, каблукастої такої – нема. Й ця загадка виявилася для нього набагато хитріша, ніж він привик.

Так що усе це похожим стає на казку, де Іван ніяк не зловить свою Жар-птицю, яка похищає при цьому його яблука чародійні. До такої стєпіні, що він поклявся перед своїм барбосом, що виловить хитрунку. І не лише виловить, але й...

От він на обкладинці свого загального зошита пише мудрість. Лише бере її не з чужої книги, а зо своєї лічної голови. Й складає графік нарушенія тими каблучками сада. Який точно совпав з діжурствами в поліклініці медсестри Таньки. Но він про медчасть ще не здогадався, а вичислив точно, коли неізвєсна незнакомка точно прибуде до указаних дерев возобновлять свої дєйствія.

Ці дерева мали ту особливість, що їх Танька, ще будучи школяркою під час нескінчених суботників і недільників, безплатно вкалуя на колгосп, чим прививая собі любов к труду, лічно сама їх посадила, дівчинкою меткою й любознатільною, вона їх прищепила. Причому так вдало, що вони стали найсолодшими на увесь колгосп.

Одно тілько біда, що дівчина по завіршенії школи їздила в столицю поступать у той університет, де вчать на садоводку.

– А навіщо тобі це? – запитали її там.

– Я селянка, у мене це в крові, я дуже вдало посадила й прищепила сорок дерев, тому в мене така любов к труду.

– А докажи!

Не могла вона доказати, бо привезти й показать їм оті свої дерева вона не зуміла. І її отвьоргнули.

Да навіть якби вона й мисль допустила про надання університетові дерев у вигляді доказатільств, то який бригадір із Матвєйом її до такого дерева з лопатою підпустять? Шо ти! То вона вище коридорної медсестри в науці ніколи й не піднялася.

Підіймалася вона вище й вище по стовбурові туди, де сонце найяскравіше просвічує плоди, од чого вони стають налівнішими за нижні, і, здавалося, випромінюють у темінь листя те денне тепло й світло. І так вона цим ділом, відімо, захопилася вся, що незчулася, як внизу виник жилавий чоловік. Ледве здержуя при цьому свого лютого тельонка.

– Ну шо, сука, тут ти попалася?

Чує вона і мало не падая вниз зо страху, коли уявила, що буде межи нею й тим псом, у смислі його зубів. Опомнилася вона од полного ужаса, а ще од того, що вспомнила, що собака, який би злобний він при цьому не був, а однаково лазити по деревах не вміє.

– Дядінька, не троньте мене собакою, – по-справжньому, від усього серця попросила вона.

– Іди, сука, злазь. А то в тебе тут виход один – там, де в тебе вход. Або ти мене тут удовлітворяєш, або я тебе тут ловлю на воровстві усією строгостью закону.

– Дядінька, я ще маленька, – хотіла заплакати вона, так він не дав:

– Малінька? А оно срака в тебе твоя почімусь не така!

Яблуні колгоспні мають ту развесисту особливість, що перескочити из дерева на дерево не удасться, бо це не джунглі, а сад. Тобто, спасаться за допомогою таланта лазіння на каблуках по деревах не полупиться.

– Ну, давай, давай, красавіца, злазь. Ти ж моя мармулєточка... Здобнінька ти моя.

– Я?

– Шо це знизу, ласточка, так харашо видать. Ти а приятнінька. Ну ж, не тягні міня!

Тут вона осознала свою головну помилку, що на яблуні у платті, а, не хотя би, у спорткостюмі. Який має ще одну перевагу у смислі своєї тьомності. А плаття не затуляє її ніскілечки од проглядування знизу вплоть од каблуків на ногах до самих їх до окраїн, тобто значитєльно вище наливних литок, включав й труси, куди хоче устремляться поки що взором самотній Матвєй.

Бо ноги селянок мають ту особливість, що вони значітільно загорівші нижче платтів, а чим далі, тим світлішають до совіршенної білізни. Під тим абажуром платтячка, яке не прикриває, як должно, а лише навпаки, наче одсвічує те істочаїме тепло дєвічїх ног. Так що Матвєйові враз пригадалася дражнилка, якою маленькі селюки доймають старших дівок по причині того, що доймати їх чимось болії существенним ще не можуть:

Стоїть дівка на горбочку, В неї видно крізь сорочку. Подивися, Герасиме, Яке світло невгасиме.

– Ну, чого ж довго ти там, сука, не надоїсть? – не стримувався він, відчуваючи, що в нього на одну жилу стало більше.

От де істинний звір!

– І ти будеш довго мене, сука, іспитувать? Преждє чим злєзть? – починає він їй показувати свій справедливий гнів за це, для того й поставлений тут на сторожі інтересів. – Га? Я, кажецця, питаю? Злізай, суко, щоб я заліз на тебе, таку суку! – не здержався він.

– Дядінька, я согласна слезть і я согласна, тільки ви за це прив’яжіть свого собаку. Бо я його такого дуже боюся, – мало не плаче вона, бо зрозуміла, наконєц, що тут їй єдиний тілько шлях – униз.

Матвєй швидко поніма, що цей собака буде заважати не лише їй, але і йому лічно в любом случаї, і, хоч він сильно й матюкався по-собачому гавканнями, прив’язує його міцно до сусіднього стовбура. Щоби лише звідти він міг наблюдать за своїм хазяїном, як він уміє осуществлять над дівчиною свій справедливий гнів.

Дівчина Таня під час цього спритно спускається вниз, хапая ящика, одного з тих, яких так безліч валяється колгоспними садами, і якого вона, певно, не раз уже й заповнювала достиглими плодами під час денних робіт у саду, і кидається з цим ящиком на Матвєя, який не чекав од неї такого повороту, удари ж ящиком, до якого за свій короткий вік так звикла проста сільська дівчина, получають ув ньом сильнєйший одклик у виді болі. Бо про ящики у сістємі їдіноборства ні в одній книзі нічого не було записано... І коли він уже сам почина наносіть мощні свої треніровані удари руками й ногами, включая й головою, то вони не понімають, що з одного кінця ящика дна нема, а лише з іншого є і тому усі провалюються туди в пустоту ночі.

Но в то же врем’я ощущая часто замість тої пустоти міцне угловате, оббите жестью днище ящика. Це тоді, коли той ящик негадано вознікає із тьми наносімими ним ударами й достігавши спалахів у його очах, од яких вони не можуть привикнуть до тьми, із якої густо сипляться все нові й новіші. В той час як Тетяна, як медпрацівник, чудово знала, де в чоловіка знаходитися голова, знаходила її із усіх сил ящиком. І її колишня дівоча безпорадність на дереві перетворилася на безсилу ярость столичного пса, привязаного до того сусіднього дерева, якого він не може поводком люто вирвати, а лише дико гавкати, вона ж їй передається назад у вигляді споконвічної образи за себе і за цей сад, за цей колгосп із цією лікарнею, яку й фершалським пунктом не назовеш.

За цю пахущу ніч, обважену спілими плодами, які, зачувши удари знайомого ящика, і собі почали ударяти, падаючи собою об траву і об землю.

Словом, Танька почала гатити його не лише ящиком зверху, але й гострими своїми тухлями знизу, іспользуя для цього усі свої ноги на них. А також знання медпрацівника, який хоч і був ще дівчиною, але знав, де в кожного чоловіка знаходиться те, куди можна ударити ще, крім голови. Бо вона вже геть зайшлася тим справедливим жіночим плачем, од якого нема порятунку ніякому чоловіку, яким би жилавим він до цього не був.

Отут він, видно, відчув спалахи не тільки з голови, а й зробив останню свою помилку: замість того, щоби падати попід оте дерево, де вірно рвався з поводка волкодав, що не може видрати із землі коріння, сторож почина падати садами у зовсім протилежний бік, який не рятує його од гострих ударів гострого ящика. Падая по черзі на всі дерева, що були теж ударами, лише не тренувальними, як раніше, а з розмаху. Тому сад відповідав тугими яблучками, сиплячись дрібно ними крізь свої пахощі. А, особливо, підкочуючись під самі ноги Матвєя, що підбивало його з рівноваги дужче, аніж настигаючі його повсімєсно каблучки вєздєсущої Тетяни.

Собаковод, по-відіму, й не подозрівав, що Танька знає цей сад краще за нього. Що вона пам’ятає тут кожне деревце ще тоді, коли жодного з них тут не було. І що ця заплутана географія має в своєму центрі сторожку, якою гордо іменувався курінь, лише за те, що там навколо валявся різний іржавий реманент у вигляді сапок, грабель та лопат. Яку вона й вибрала і перший же удар так сильно рвонув Матвєя у темряву, що він зміг, нарешті, одірватися з неї на карачках і тим самим заховатися в густий кущ живця. Де тихо, по-японському здогадався мовчати там по-китайському, хоч у нього по книжках ніколи про таке не писалося.

Чого не скажеш про пса, який був тут єдиний на весь сад, хто ще продовжував люто гавкать. Не знайшовши ніякого Матвєя, Тетяна побігла до собаки і за третім ударом лопати замочила його на труп.

Коли розвиднілося, дерева побачили дивовижну картину: як до найсмачніших із них ішла незвичайна процесія у вигляді жінок, які несли хто порожній мішок, хто корзини, а хто й лантуха. Передувала усім цим їм не хто інша, як коридорна медсестра Танька.

І хоч вона вже була зовсім без лопати і без темряви, Матвєй одразу упізнав її. Він щойно за лісосмугою поховав свого чотириногого собачого друга, і ця робота, невелика для чоловіка, виснажила його геть.

– Здоров, сука, – привіталася до нього Танька.

Він хотів відповісти, але не знайшов.

– Чого став? Ану, сука, бери оці лантухи, – наказала вона.

Жінки позад неї не впізнавали його такого. Він виконував, причому мовчки. Повзаючи по траві, піднімаючи до лантуха збите ним за ніч.

– Ти, що, сука? – мовчки сказала вона. – Ти що падаль насипаєш? Із дерев вибирай.

Жінки ахнули. Бо, якби не були такі налякані Танькою, через те, що були дуже налякані Матвєйом, що мало не зверталися дехто до фершалського пункта. Тому вони жодна не повірила своїм очам, які бачили, як він всипає до лантуха, нещасно озираючись. Жінки, усі, як одна, не хотіли упізнавати його не лише тому, що доводилося стикатися із ним у суцільній темряві саду. А тому, що він уже зовсім не був схожий на двоногу істоту, а, здавалося, так назавжди й застигне на чотирьох.