Текст книги "Яблука з райського саду (збірка)"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 22 страниц)

– Що це? – шепотіла вона, доки не збила альбомом чорні окуляри. Він тупцяв і дивився на неї, наче крізь побільшувальне скло.

Нестямно перевела погляд на полицю, де вилискувала суперобкладинка того ж альбому, підскочила, вхопила, здерла з книжки й під ним постала назва:

«Суриков», так несподівано постала, що прочиталося, як «Сюриков».

Переходом

Нарешті Миха вигадав чудовий спосіб порушувати правила вуличного руху. Бо він знайшов старе синє батькове пальто, приблизно таке, як і регулювальників. З шоколадних обгорток він змайстрував ефектні доволі погони, картуза склеїв з дитячого набору кольорового картону. Паличку ментівську він змайстрував так: натягнув смугасту хіпову панчоху на качалку. Чоботи позичав у двірника. Річ у тім, що в нього батьки – спадкові алкоголіки, тому чекати од нього можна чого завгодно.

Бо наша вулиця надзвичайно довга, і щоби потрапити навпроти в перукарню, треба було чимало обходити аж до переходу, а перукарня звабно й спокусливо стояла саме навпроти нас. Отож Миха брав незначні гроші на штраф, порушував, розплачувався з постовим, і йшов спокійно до салону, де довго із задоволенням чепурився. Однак хутко настали часи, коли штрафи стали дорожчі за перукарню.

Тому ми знайшли таке гарне місце біля майдану, де сходилося по шість регулювальників, а також запрошували друзів, приводили й знайомих. І хоча там не було й натяку на перукарню, не біда – справа в тому, що вартість її зросла набагато більше за штрафи, отож Миха тепер сам стриг себе перед дзеркалом, чудово імітуючи ментівську зачіску, кілька пасм він зберіг і склеїв, аби відтворювати відповідні вуса.

Усі, затамувавши подих, споглядали, як він неквапом, діловито порушував на очах у його охоронців, а потім аплодували, особливо раділа малеча з сусідніх вікон, оченята просто палали дисидентським сяйвом – вони ж діти, й тому з першого разу розкусили нашу гру, нашу хитру витівку.

Порушував ще, потім йшли на зекономлені гроші до генделика й там обговорювали зроблене, й міркували над майбутнім. Тобто кожен з нас, перевдягтись, також по кілька разів учиняв маскарад, отак минав цей прекрасний чудовий насичений день.

Після чергової акції я допомагав Михові перевдягатися, там, в парадному нас й заламала міліція:

– На гарячому!

– Перевертні в погонах!

– Во, суки, попалися! – на зап’ястях ляснули «браслети».

– Ви прекрасно розумієте, що на вас чекає, – говорить їхній керівник, за його спиною висить портрет його керівника, такий же суворий. – Бо не було ще такого порушення правил, яке б не було повністю розкрите. А от у вашому випадку це не було простим випадком, ні, це було демонстраційне знущання.

– Та ми більше не будемо, – Миха скривився дуже гірко, що в нього відпали вуса.

– Та це перший раз, – каявся я, намагаючись не глянути в куток, де купою лежить ота клята одежа, тобто речові докази.

Начальник ще раз з огидою озирає нас і урочисто натискає кнопку. Портрет позад нього ховається, постає екран, там постають усі наші подвиги – усі чотирнадцять штук.

– Отже, панове, – голосом Шерлока Холмса гунявить він, – відпиратися марно.

Дивно, але цієї миті я думав так само. «Невже регулювальники, гади, вміють читати думки?» – лякався я. Особливо про те, що й цю думку прочитано. Однак буває ж просто збіг? Бо на екрані я їх не побачив.

– Ви за нами давно слідкуєте? – не втримався Миха.

– На жаль, ні. За такими як ви треба було пильнувати з самого дитинства, а ми вас чомусь тоді прогавили... Ну, що, маскараднички? – він вимикає екран. – Знущатися з органів? Артісти... Будемо сідати в тюрягу, чи заплатимо штраф?

– Яка сума? – шепотить Миха.

– П’ятсот монет, – зводить догори брови той.

Я радію. Я міркую, що таки зможу назбирати стільки, однак чим потім віддавати борги?

– Та я б не хотів, щоб ви думали про міліцію погано, – він встає з-за столу, одмикає на нас наручники, – у вас є невеличка можливість уникнути штрафування. Ба, навіть зможете трохи заробити.

Ми з Михою перезираємося й озираємося.

– Річ у тім, що нам по депортації треба переправити до Бельгії за угодою п’ять, ох, дуже небезпечних малолітніх злочинців. Карних. Це за міжнародною конвенкцією обміну правопорушниками. І от, за інструкцією для такого діла нам потрібно відповідно аж п’ять автоматників охорони. Це б, може і не проблема, хоча й дорого коштуватиме, але й можна наразитися на великий скандал – світитися в західному світі нашим співробітникам та ще й в уніформі... Розумієте?

Я глипаю на Миху. Він теж не розумів.

– Ну, словом, – провадить далі начальник, – їхня преса побачить, причепиться, хто такі, як, що, й роздують потім бозна-що, підірвуть наш імідж, словом, ніхто з наших співробітників не наважується на це, бо потім полетять їхні чини, посади, однаково ж будеш винуватий ти. Може й мають рацію – адже таке не входить до прямих обов’язків регулювальника. – Мовчить. Зітхає. – А от вам – так пасує наша уніформа... Й головне – на вас ніякої міжнародної відповідальності, ви ж люди цивільні. Що скажете? Однак повторюю – ця справа – добровільна.

До Бельгії!

Бельгії ми не боїмося. Нас із Михою стримує інше: чи доїдемо ми туди живими, бодай цілими – бо малолітні урки – надзвичайно жорстокі, страшніші в цьому ділі навіть за дорослих бандюганів, бо ті хоча б іноді дотримуються своїх законів, а ці ні, намагаються хизуватися своїм безпредєлом. У нас з Михою враз постають перед очима перекособочені дегенеративні татуйовані персонажі – їхати з такими, замкнутими в однім боксі?..

– Автоматів вам не дадуть, – ніби читає наші думки начальник, – бо ви ж люди, так би мовити, неофіційні.

Та й що ти зробиш з тими автоматами в тісному просторі? – читаю я погляд Михи. Тому він робить мені очима:

«Ні!»

– Так! – кажу я начальникові. – Згода!

«Ідіот» – очі Михи.

– Але ж оформлення документів... – починаю тягнути.

На що начальник заходиться довгим реготом:

– Ми їх вам оформимо, – він утирає сльози, зиркає на годинника, – за чотири з половиною хвилини. Парі?

– Вони нас попишуть, – шипить Миха, доки ми пакуємо валізи, – або просто порвуть кігтями! Шо, вони не знають, що їх везуть туди на пересадку органів?

– Яку пересадку? Що ти мелеш?

– А для чого ж іще?

– Дурню – Бельгія! Хоч одним оком глянути, хоч із вікна, хоч і заґратованого!

– Ти маєш рацію.

Це була неправда. Про загратоване вікно. Нам ще виписано три дні на оглядини країни, доки наших юних деліквентів перевірятимуть, оформлятимуть, ставитимуть на облік, тощо. Ми будемо вільно гулять.

– Якщо доїдемо. Вони нас порвуть, ідіоте, – буркотить Миха.

– А я б не погодився, якби мені тоді не прийшла одна думочка...

– Яка?

– Маскарад, Михо. Стрижися «під нуль», одягай, Михо, під ментовську шинелю смугасту зеківську робу, й сідай отак у поїзд. Нас, «старих урок», вони не зачеплять, а будуть всю дорогу поважать і шестерить. Вони нас боятимуться, а не ми їх.

– Розкусять, – зітхає він.

– Доки розкусять, якось домовимося, дошуруємо в Бельгію, а там зриваємо погони й спокійно вишиваємо три дні. Три дні! Ура! Післязавтра ми там, Михо! Ти, син алкаша, в Західній Європі на шару!

Миха зітхає й продовжує малювати смугасту робу з татового комбінезона. Нас стрижуть налисо по дорозі на вокзал. Ми ще встигаємо понамальовувати кульковими ручками різне татуювання на пальцях, так, що лише долоні лишаються чистими. А Миха не втримується і ще встигає підгримувати «ліхтаря» під правим оком, словом, спотворилися досконало, аби справити перше враження.

Отак ми, одкинувши на плечі шинельки, люто матюкаючись, перекосивши пики, вдираємося до того «купе» й там бачимо сповнені праведного жаху п’ятеро пар дитячих надто милих інтелігентних оченят.

19.08.1983.

Під хвіст

– Подумай про смерть! – кричав я на рідну матір, а вона не хотіла, бо є речі, які важливіші навіть за це.

– Це ваші бандери таке роблять, що вмерти не хочеться, – заперечувала вона й продовжувала рахувати гроші, одкладені на власний похорон. – Оддам усі до копійки на праве діло!

– Яке діло, мамо? А от помреш, де я їх візьму, щоб тебе поховать? Ти знаєш, скіко це тепер стоє, похорон?

– І знать не хочу. Партія мене лічно похова, коли взнає, скільки я пожертвувала на Леніна.

– Члєніна! Дожене й іще раз похова! – кричав я, бо студенти вночі одбили йому носа разом з лицем, отак посеред Хрещатика приставили драбинку й почали знімать на кіно, як один виліз і грюкнув молотом, тільки граніт посипався.

А тепер партія оголосила про збирання коштів на реставрацію, й пенсіонери потягли туди свої останні копійки, бо всі надії на краще життя були пов’язані саме з його світлим образом лиця.

Я з жахом дивився, як рідна мама зв’язує у вузлик накопичені за ціле життя гроші, яких би вистачило й на два похорони й урочисто одягається в ордени, аби прийти в ЦК при повному параді, вона вже бачила, як партійці усі шанують її.

В їхній газеті згодом опублікували список, хто скільки приніс і здав, мама деякий час пишалась газеткою, але чомусь хутко заховала, перестала одягати ордени й ходити на політзаняття.

Минуло часу, доки я вирішив розкрити таємницю, обережно перекопав її партархів і знайшов вирізку. Дійсно, моя мама там стояла чи не першою, мені в очах замерехтіло, яка то була сума – ще б пак, крізь усі війни, голодомори, розрухи вона таки відкладала кошти, купувала облігації, найбільшою несподіванкою було, коли за них повернули гроші, менші вартістю, але! Купувала сережки, перстеники, потім знову обертала на купюри, й так кілька разів, щасливо проскочила дефолти – і все заради того, аби кинути все це Леніну під хвіст.

Отут мені постала правда:

в списку тім їхній партійний верховода пожертвував грошей значно менше, аніж моя матінка!

Це була сенсація...

– А що, матусю, – заспівав я, – чув од людей, наче твій бос не дуже то й розколовся на праве діло?

Мати підкопилила губу:

– Де ти міг це чути? – справедливо зауважила вона, бо, дійсно, їхню газетку ніхто не читав, хоч розкидалася поштою безкоштовно.

– Та був радіо включив, а там передавали, що ти чемпіонка. – Мама запишалася. – А потім були передали, що твій генсек пожмотив.

– Що ти брешеш? Яке радіво?

– Ану вийми, покажи оту вашу партійну газетку, чи радіво бреше, чи ні, покажи, мамо, – не щадив я.

Хоча вона враз зблідла, осунулася.

– Нема газетки, – прошепотіла, – десь викинула.

– Тому й викинула! Як же це він пожмотив?

– А де йому взять? Я все довге своє життя копійку збирала, а він ще такий молодий, звідкіля ж в нього гроші?

– Дійсно, звідкіля? Як він їх викидає на машини, катера, дачі, квартири, палаци. Ти бачила фото? В Леніна такого палацу в Горках не було, як ваш бос собі під Києвом одгрохав.

– Це брехня... – стомлювалася вона. – В Леніна був кращий.

– Ти ще скажи, що це Ленін развратно поміняв Надєжду Константіновну на молоденьку журналістку й оплодотворив її в тому замку? На які гроші свадьбу гуляв? Чи не з тої самої партійної каси?

– Він з нею по закону женився!

– А оплодотворив до закону, ще й не подавши на розвод із старою дружиною, така ваша партійна мораль, да?

Відчув я, що ці резони вона давно вже й сама боляче тасує, і що вони з’їдають її, тому додав:

– Ваш Ленін обіцяв дурникам комунізм у 1928 році, де воно, світле будуще?

– Ти ж знаєш, він помер, не встиг...

– А Сталін же не помер у 1936 році, коли він переобіцяв комунізм, де він? Казав, що грошей не буде, а у всіх все буде й за так.

– Война помішала.

– Яка в сраці війна? До неї ще пять год лишалось. Де ваш священний комунізм? Хрущов обіцяв у 1980-у, де він? Війна помішала? В сраці! Вони всі здирали з народу грошики, будували собі палаци й молодих коханок, а ти кажеш «война»...

Мама ховала очі.

Я ще не знав тоді, що після публікації списку пожертв мама взяла партбілет, одягла кращі свої ордени й ходила в ЦК, обурена жмотством свого генсека й вимагала свої гроші назад, навіть своїм корявим неграмотним почерком написала прошеніє, але нічого не повернули. Таких, як вона, там виявилося кілька – й ніхто не одержав назад:

– Виходить, ми наздавали на три таких пам’ятника.

– Еге, тепер його можна ще кілька раз розбивать.

– Який розбивать? В нього ж поповнення в сім’ї, жить же якось викручувацьця прийдеться...

– Ага, ще один басейн доведеться збудувати.

Тихенько повернулася, тихенько зняла ордени. Що я не втримався:

– Отакі дури ішачили на високі ідеї, а насправді з них мурувались дачі, на яких ніхто не жив, яхти, самольоти, барделі, шоб було куди партійну копійку тратить. Недаром же ти такі взноси платила? Добре, що хоч тебе, дуру, твої комуняки не взяли й не засудили за це на Гулаг, як багато інших.

– Дак їх потом ребілітірували.

– Усіх?

– Усіх!

– Болт усіх! Бандер не реабілітували!

– Шо? Щоб вони потім пам’ятники розбивали, а дульки. А кого нада, не пропустили ні одну душу...

– Ага, посмертно, список на міліони. Оце піду, сам візьму молоток, візьму лєстніцу й знов одіб’ю вашому вождю морду!

– Не посмієш.

– Посмію, щоб він знав, як матір дурить. А навіщо йому морда? Вона й так була провалилася од сіфілісу, скажеш, не так?

– Бо в нього есерка Каплан стріляла отравленими пулями!

– Ага, вона ходила в Кремль в бардель до його любовниці Інесси Арманд і вмочала їй в утуди ті пулі, щоби потім в нього отравлять!

Мама тихо встала, накинула на плечі в’язану із верблюжої шерсті шаль, яку вона берегла з евакуації, й мовчки пішла до сусідки, бо в тої був телевізор.

Я плюнув, а потім швидко згадав, що дали гарячу воду, й вирішив скупатись. Коли чую, як в двері тихо подзвонили. Я подумав, що мама вернулась, чомусь серіал швидко скінчився? Хутко вліз в кальсони, шовкові такі, ну, майже шовкові, за двадцять років вони стали шовкові, бо рівномірно витерлись, мама дуже слідкувала за ними, вона дуже слідкувала за всім, у неї нічого не пропадало.

Одкриваю двері, а там замість мами беркут з автоматами, з бронежилетами, брязкають наручниками, один тиче мені в лице паспорт матері й кричить:

– Це ти іздіваєш рідну матір?

– Я?

Такі всі генетично модифіковані:

– До нас поступила усна заява, що тут іздівають ветерана праці й партії!

– Я?

– Головка од буя!

Хапають мене з мокрою головою і як був в кальсонах на босу ногу повз зацікавлених сусід і перехожих тягнуть сракою в бобік, але не так, як положено мордою вперед, а навпаки, потилицею, но я був згрупірувався, підібрав ноги з переляку і вони мене помитим чистим гузном по сходах, лясь, лясь-лясь, сусідям радість, що нарешті шовкові кальсони побачили; по асфальтах шерх, шерх, слава Богу був мокрий сніг і ковзалось, отак на босу ногу й кинули в багажнік, я лежу там і радію, що по бані навіть пива не встиг ковтнуть, не встиг я отямицьця, як мене знов витягають, і знову голою сракою тягнуть в ніч, голими ногами по голому снігу повз різні колючі дроти, а калюжі попалися вонючі, в мазуті, тіла рибою бздять, моя ж срака не знала, а поки зрозуміла, то її всю обдерли до крові по одходах з чешуями-хребцями, не щадя при цьому кальсони, які даром двадцять років береглися, щоби отут продірявитись до кісток, як наче, кажу, Зою Космодем’янську босими ногами по босому снігу, хто така Зоя Космодем’янська, питають, кажу, її отак в кальсонах тягали фашисти, ага, кажуть, і почали тягати зигзагами, і кидають мене з ними в камеру, що навіть зеки полякались, побачивши таку мою сраку; що, до речі, її рятувало од сексу, тут по традиції, політичних не дуже шанують, но хто захоче любові в крові і в мазуті? Ніхто не захоче, навіть зеки.

– За що такі питки?

– Не знаю, ні за що.

– Га-га, тут всі ні за що!

– Ні за що, – кажу, – за Леніна.

– Га-га, за Члєніна! Дак ти ідейний?

– Навпаки, – кажу, – наоборот.

– Дак хіба тепер за таке катують?

– Ви ж бачите...

Камера вмовкла, думаючи про новину.

Словом, почало моє гузно гноїтись, доки не дали мені зтоптані тапочки й повезли під суд. Суддя, женщина така строга так суворо питає мене:

– Петренко Олександр Іванович?

– Ні, – кажу я їй, і вона дивується, – Сидорчук Петро Миколайович.

В неї очі стали дибом од такої наглості, бо вона ще не знала, що я кажу святу правду; альфівці, коли забирали мене, то сплутали мене з паспортом моєї матері й записали її фамілію, звідки було суду знать, що батьки мої розвелись ще до війни і я ношу позивні батька? Який уже тоді здогадався був, куди вона відкладає кожнісіньку копійку, на відновлення культурних пам’ятників, і втік.

Суддя на комп’ютері швидко навела справки, а тоді питає:

– В чому обвиняєтеся? – намагається хоч щось зрозуміти.

– А ось в чому, – повертаюся я до суду спиною й обнажаю окровавлені кальсони, а, особино, окровавлені мої запахи – всі тільки ахнули.

– Сплутали мене неізвєстно з ким і піддавали при цьому лютим питкам, щоб я признався, що я це не я.

– Вас піддавали сексуальному насильству? – бо я показав їй ще раз.

– Де?

– В бобіку, чи в камері?

– Не знаю, був під безсознанієм.

Суддя швидко починає гортати папери:

– Дак ви ще й перебували в тверезому стані? – дивується вона, а тоді ще більше: – Дак вас арестовано по усному заявлєнію? – Не знайшла вона потрібного папірця й непідробно злякалася.

– По ложному несуществующому? – аж перепитала молоденька секретарка, з жахом не дивлячись на мою пошматовану одежу.

– Одкуда мені таке знать, як я не той, хто є. Наполягаю на безоговорочній дезінфекції.

Тут вона зробила дві помилки: по-перше, дала направлення мені в кальсонах у лікарню, а, по-друге:

– Ви оказували сопротівлєніє при арешті?

– Ні, тільки підібрав ноги.

– Ага.

Й винесла мені за це вирок на всі ті три дні ув’язнення, що я пробув у сізо, мовляв, не дарма ж органи трудились.

Я лежав вдома, лікувався, мати махала кальсонами од сраки мух і сльози, бо вона повикидала всі молотки, а драбинку заховала аж на балкон до сусідки:

– Синочку, ми стільки ж разом пережили, і війни, й розрухи. Невже ти думаєш, що я могла після всього взять і здєлать в міліцію заявлєніє? Я просто подзвонила в ЦК і як ветеранша партії і як краща взнощиця попросила вперше в неї хоч якої посильної помощі, що мій син іздіває мене ідіологічіскі, глумля топча святині.

Мама штопала кальсони, я слухав, утираючи їй сльози, но при цьому я думав, доки не забинтував кровоточащий речовий доказ і пішов з ним написати на суд заяву, що мене, як несправедливо засуджено по неіснуючому звинуваченню, довго валандали. Навіть раптом оту неіснуючу письмову заяву на мене «подану» принесли:

– Читай, – показують.

– Це ха-ха, а не заява. Тут же почерк молодий, от як у вашої секретарки, ну, аж ніяк не почерк ветеранші партії. От на спор – проведем графологічну експертизу?

І хто б повірив? Я виграв повністю, що мене було додано останнім до того довгого списку, реабілітовано; правда, жаль, не посмертно.

Попід правдою

– Я тут таке розкопав... – почув я в телефоні замість «здрастуй», що подумав, наче йдеться про криміналітет.

– Що? – намагався упізнати голос.

– Це Толя, – здогадався назватися він. – Ну, той екскаваторщик, що копав вам під дачу.

Як добре мати знайомого екскаваторника, особливо, коли дуже цікавишся історією, доки він копав мені фундамент, то вигріб чимало трипільської кераміки й ми за обідом мали довгу розмову, де той бідкався, що нічого не знав, а міг так багато знайти:

– Якось раз я – раз, а там пусто, кістки, труха всяка, нічого цінного, я – раз, аж вирив котел, мідний здоровий такий, но зелений весь, вже в дірках, нікудишній, шо я навіть не став в металолом не поніс, бо весь гнилий весь.

– Та це ж скіфський казан, – підскочив я тоді, – а що ще там було?

– Взагалі пустий погріб, я заліз був, а там такі наче тіпа наконечники для стріл, но злиплися, негарні такі, мідні.

– Ну?

– Погнав ковша далі, доки все не вигріб.

– Куди?!

– Як, «куди», в самосвала, хто ж знав, шо скіфське, – бідкався він.

А тепер його збентежений голос я насилу впізнав, бо дуже сам розхвилювався не менше, уявивши там нові скіфські чудеса.

– То що розкопав? – затрясся я.

Довга пауза, потім він тихо й перелякано прошепотів:

– Саркофага... тіпа такого з камня весь.

– Стій! Не рий! Де ти?

– Під Лаврою, під кабель канаву тягнем, ну тіпа, на пригорбку там, ну, тіпа, на горі, – насилу пояснив він, – під тьоткою, що Родіна-мать.

– Нічого там не чіпай! – кричав я, біжучи, натягаючи штани.

Над канавою юрмилися різні перехожі, гаряче сперечалися, бо внизу напівзасипано визирав гранітний саркофаг, так гаряче сперечались, що Толя раз-у-раз одганяв їх од ями ковшем.

Я стрибнув донизу, і тут мені на голову посипалися студенти на чолі з професором Толочуком, що лише можна подивуватися, як швидко чутка облетіла Києвом.

Лопатами хутко й обережно поодкидали землю з різбляних в граніті візерунків, на скіфський стиль не схожі, а радше на наше барокко.

Заляскотіли згори фотоапарати.

Бо Толя чималою монтіровкою поодганяв студентів й обережно натиснув нею в паз. Скрипнула цем’янка. Все завмерло. Студенти набожно почали одсовувати накриття, воно, важезне, неохоче зрушило з місця, а потім якось хутко впало набік, що всі ледве встигли одскочити ногами.

Усередині лежить, склавши руки на грудях, немолодий чоловік, на ньому темно-рудий сюртук і такі ж темно-сині брюки, черевики б блищали, якби не були запорошені. Має густі брови й чималі кашлаті вуса, точнісінько такі, як у Фрідріха Ніцше. Чудово виглядає, але як він опинився тут, на горі?

– Шевченко... – першим упізнав Анатолій і впустив ломика.

Так, це Він. Я не міг помилитися, я його знаю, в мене вдома стоїть бюстик Поета, я щосили пишався ним, а ще тим, що був вгадав про найкращий його вірш, а потім вже наштовхнувся на резони про це самого Поета, бо він вважав таким «Протоптала стежечку через яр». Найдосконаліший з наївних його поезій, в народному стилі, бо хто ж тут народніший за Шевченка? Я не можу помилитися, хто тепер краще його знає, як не я?

– Тарас Григорович, – чую я сам себе.

Однак керівник студентської практики Толочук пихато по-науковому кривить вуста, тому що поруч його учні:

– Це ніяк не може бути Шевченко. Бо як же тоді може бути відомий історичний факт про перевезення його тіла із Санкт-Петербурга на Вкраїну? А могила в Каневі? Та ви жартуєте, добродію, а раз так, то і я посміюся: ха-ха-ха. Шевченко!

Його гаряче підтримують студенти.

– Як це не Шевченко? – уперся я. – Це він, я добре його знаю, адже він особисто вважав кращим своїм віршем «Протоптала стежечку через яр»...

– Це ваші резони в галузі поезії, а не науки історії – факт про перебування домовини на Чернечій горі в Каневі, чого ще ніхто ніколи не піддавав сумнівам. Ха-ха, кажу я вам, добродію, любий ви наш романтику.

За Лаврою було. Згори сталева жінка дивилася на нас залізними очима.

Я сів на свіжу землю поруч із Анатолієм, він мовчав і мляво колупав її своєю залізякою.

Тим часом вони разом зачиняють саркофага, й мій знайомий екскаваторник мусить засипати його грунтом, потім я стою й дивлюся, як його машина, сновигаючи туди-сюди, затрамбовує траками, де щойно була розрита яма, а коли всі позакладали її назад дерном, то взагалі вгадати її місце стає неможливо.

2.09.1983.