Текст книги "Яблука з райського саду (збірка)"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 22 страниц)

– Партвяшу взялі, вот.

– Ет я знай’... А п’том?

– Ти ет... Ну, пашла с Андрєй’м, Лєн.

– Ну-у? Д’ брось. С малолєтком?

– Да, Лєн.

– Точьн’ помнішь? С Андрєйм’... Ва. Партвяш – помнь’, ва – галава т’ боліт-та. По рубь восємь.

– А боліт как за рубь дєвять? Ха-ха-ха. Галава твоя, Лєн, баліт савсемь нє ад партвяша-та.

– Как ет’? А ат чіво тагд’?

– Ет Андрюха-та тібь п’том па галавє-то біл.

– Ка-ак?

– Как-как... Бутилкай-та біл.

– За чьт’? За чьт’ мєня било біть-та?

– Да за тот самий партвяш, ти идь єво аскарбіла.

– Яа-а? Каво? Партвяш ілі малалєтку?

– Ти а. Мєньше палавіни єму аставіла, вот он і абідєлся т’.

– Да-а... Харашо, чьто менше палавіни аставіла, вот єслі б он полной бутилкой ударіл, тагда б’ бєда...

– Ва-а, бєда, вот малалєташнікі, панімаєшь, ані очень маладиє, і, кагда ані рядом с взрослимі, асобінна с женщиной, ані всєгда очень хатят казатся взрослимі, панімаєш, ти паймі ето, Лєн.

Дивно налаштована історія, нащадки тих місцевих племен, яких кишнули звідси елліни і які потім кишнули еллінів – тепер дбайливо гортають землю, ретельно досліджуючи поселення грецьких колоністів. Іноді вони виймають з грунту якийсь предмет, про який ні Геродот, ні Гомер, ні Маркс нічого не записали, тоді вчені збираються на симпозіум і починають разом маракувати. Симпозіум – це таке давнє слово, якого теж вигадали греки. Коли вони збиралися разом, аби добряче хильнути, вони так називали цей захід. Так от, зберуться тепер разом наші вчені, змішають пива з горілкою, а загадковий предмет однаково не бажає розкривати свою таємницю. Тоді вчені запишуть: «Предмет має культове значення». «Культове значення» – це рефрен, який проходить крізь геть усі наукові праці.

Наприклад, якось викопали бронзову знахідку несподіваної квадратної форми, списи ламали над нею років зо тридцять, бо там було видряпано щось загадковими вензелями, які не збігалися ні з жодними античними. Потім, коли вже захистилися всі кандидатські й докторські дисертації, випадково виявилося, що та загадкова знахідка – стандартна тютюнниця царської миколаївської доби, яку, певно, загубив, копаючися в кургані, якийся тутешній поміщик або злодій. Отут-то й вдалося розшифрувати на ній написа:

«Васілійъ Курчакъ».

Таке ж самісінько сталося й з історією гунів. Давні візантійці зафіксували своїм письмом фонетичні звучання кількох давніх гунських слів, століттями ламалися над ними наукові списи... Кращі лінгвісти планети сперечалися, до яких мовних груп їх віднести, нарешті вирішили: «Слова мають культове значення». Аж доки не застосували найближчу мовну групу, бо ті слова були такими:

«мед», «бджоли», «тризна»...

Греки зневажали варварів, особливо тих, з яких робили рабів. Однак, коли до Ольвії підступав новий цивілізатор, (наприклад Олександр Македонський), тоді вони хутко звільняли усіх рабів, надавали усі права громадянства, а за це вкладали їм до рук зброю, аби вони гордо вмирали за рідне місто. Мало того – Ольвія вступала в спілку з навколишніми місцевими ворожими племенами, щедро одкриваючи для цього усі винні льохи...

Якщо ж навалу відбивали – звільнені знову ставали рабами, потрапляли в ярмо, а місцеві племена знову відганялися від прибережної лінії.

Словом, ольвеополітам жилося непогано, скільки б тут ми не копали, скільки б не шукали, а не вдалося таки відшукати будинка, меншого за триста квадратних метрів, що й за теперішніми мірками геть некепсько, отже варто було таки тут жити й оборонятися, й такого життя їм забезпечував суспільний лад, який іменувався просто і ясно – демократично-рабовласницький.

Й ми тепер можемо доволі точно встановити кількість цих щасливих городян – вона прямо пропорційна до кількості битого череп’я від амфор, колись наповнених щасливими напоями.

Цей культурний шар такий потужний, що кожного разу кудись ідучи, доводиться пильно дивитися собі під ноги, аби не проминути якогось артефакта. О, щось блиснуло, таке мідне й привабливе, виймаю з пилюки, тру пальцями, поплювавши, й проступає надпис:

«3 копейки 1983».

Тобто весь час напружуєшся, весь час непокоїть думка: щось прогавив, бо заледве коли ще потрапиш в цей благословенний край на Бузько-Дніпровському лимані. О, так і є, я забув сфотографувати панораму краєвиду.

– Ну, чьво тут стал? – несподівано нашорошилася Лена. – Забил зась чєво?

– Сколько раз твердіть: ідь атсюдава! – починав знову закипати Шура. – Гуняра паганий!

«Гу-у-у-н» – п’яно пробасила муха зі пляшки.

«Мед – це тризна по бджолах», – подумки продзижчав я у відповідь.

– Валі, парень, – утер несподівану сльозу старший, – ти шьт’, па-харошєму ні відіш: люді прішлі к калодцу прастіцца с нім. А ти стал здєсь с етім фотаапаратом, напрягаєш, – зичливо провадив він, – не панімаєш, што ль?

Я здогадувався, чому начальник толерантніший за інших – його напевне ще заздалегідь попередили про історичну подію, яка сталася тут цієх весни на свято Перемоги. Тоді до клубу на торжества прибула ціла рота десантників, після урочистої частини почалися танці, а там, як годиться між місцевими й вояками, спалахнула бійка. Така несподівано люта, солдати билися важкими пряжками на ремнях, селяни ж у запеклій боротьбі одчортячили всіх, ще й один десантник загинув, так, що ті, ледве цілі, похапцем одступили. Це була перша й єдина перемога колгоспників СРСР над військовими на танцях.

Ольвія – це значить щаслива, отак тепер називається колгосп села Парутіна, тут тепер живуть переважно переселені лемки, яких примусово депортували з Польщі після перемоги над фашистськими загарбниками, а також бандерівці, амністовані Сталіним в 1952 році, є серед них й справжні есбісти, які мусять щотижня їздити до Миколаєва й відмічатися в органах, чомусь саме Одещину й миколаївщину було обрано для вигнанців, отож нічого дивного в тому нема, що десантники зіткнулися тут не з простими гречкосіями.

Їхні садиби міцно стоять просто на давніх підземних спорудах та на культурному шарі, щедро залишеному по собі давніми греками. Дивно, але навіть новий маяк стоїть невдалеки від викопаного на урвищі кострища, звідкіля давні посиленці в негоду подавали сигнали кораблям.

Я уперся ногами, аби почати панораму саме з маяка, натиснув, однак замість ляскання фотика почув:

– Ну нічево нє панімаєт! – не вгавав Шура. – Я ж гаварю: гунн єсть гунн!

– Пріставучій какой! – це Лена.

– А ви, мєтьолкі, – буркотів старший, – я уж малчу, нічиво дажє нє говорю о сіськах – хоть би піські чемто прікрилі. А то ат ніх, етіх фатографов здєсь отбоя ні будєт.

– Д’ ви б самі все лучьчє би раздєлісь, – нарешті зблиснула зубами Таня, – чьво то адєтимі-та сідєть?

– Чьто? Перед етімі я єщо раздєватца должєн? Чєво іщо? – тетерів Шура. – Можєт, голяком сплясать іщо?

– Дурак ти! Ти всьо по-своєму прівик панімать – позагоралі б напослєдок то, гляді, вішь, какоє солнишко?

Одійшовши крутою дорогою на безпечну відстань, я перевів подих. У візирі фотоапарата вмістилося все:

і лиман, і розкопи, і реактор, і компанія під урвищем.

Іще й іще натискаючи на спуск, згадав я нарешті, що мень непокоїло, про шьчь я забув – коли я йш’ов сюд’, то мав твердий намір н’питися з того джерела в’ди, покуштув’ти, яка вона справжня на смак, натуральна, геродотова, – бо в’сі ті інші знахідки, як’ ми викопували тут, вон’ давали лиш’ приблизн’е уявлен’ня про той колишній сь’віт, котрий відійшов, зник, з усіма його нерозгаданими експон’атами, які прикрашають музеї в с’толицях.

Серпень-вересень, 1983р.

Тобі ор нот мені

Він узяв черепа до рук, і той раптом заспівав:

Кришталева чара, срібнеє дно,

Бути, чи не бути? Все одно!

Тут Гамлет падав на коліно і форсовано шепотів:

– Бідний Йорик!..

Аплодисменти були неодмінні, такі, що навіть Йорик вклонявся, особливо ляскала руда пані з другого ряду, Анатолій Степанович її засік, бо була з пишним букетом, яким ховала пишний бюст, тут ніякі букети не врятують; падала завіса, всі кидалися до телевізору по футбол, але не Анатолій Степанович – він хотів проскочити першим до туалету, але в антракт туди проштовхнулися глядачі, й він збагнув, що до початку третьої дії не достоїть, та і як там стояти Гамлетові разом з публікою, яка потім все життя згадуватиме про інцидент: «какав у сусідній будці з Гамлетом. І пісяв», зітхнув так глибоко, що пряма кишка перетворилася на криву, і все уляглось, навіть думки про кризу й про те, що директор полагодить, нарешті всі туалети. Колектив працював на контрактній основі, тим-то ніхто й не наважувався поставити питання руба. Та що туалет, коли навіть виступити проти засилля провінційних експериментаторів, які катували класику, ніхто не подавав голос.

«Зрештою, роляка непогана», – заспокоїв він себе, що ще з студентських часів мріяв про неї, і от несподівано сталося.

Коли Офелія взяла монолог, в животі йому забурчало. Так, що вона подумала, наче це в неї, але текст не урвала.

Вкрутило так, що він мало не кинувся геть – де-де обдристатись, лише не на сцені, бо це одразу увійде в історію театру; люті конвульсії тіпнули лице, тулуб, плечі, він похилився – брязнули оплески, Офелія здивувалася, що не їй, Гамлет зробив невинні очі, що він не тягне на себе ковдру під час її ударного монологу. Хоча актори собі таке дозволяють – от Мавка, наприклад, казатиме безсмертне про те, що вона буде вічно жити, а Лукаш в цей момент почне, скажімо, засучувати рукав – і вся, вся увага припаде на нього – що поробиш, такий закон сцени.

Який дозволив Офелії заплести навколо голови товсту русяву косу – і перший же її вихід зривав овацію. Якось на гастролях Анатолій Степанович дозволив випросити в костюмера таку ж косу, і в другій дії вийти з нею на голові – що в залі сталося!

– Навіщо ти це зробив? – ридала потім Офелія.

– Тому, що Офелія в Шекспіра має ходити з розпущеним волоссям, – відрубав він, хоча хто його зна, що той Шекспір мав на увазі? Що Офелії вже давно хтось розпустив косу, отже всі її святі передвесільні слова до Гамлета є пародійні?

– Еге, ти ще скажи, що він заповідав їй пофарбуватись назад у брюнетку! – репетувала партнерка, доки її не заспокоїв режисер:

– Анатолію Степановичу, будеш видєлувацця, то я їй віддам роль Гамлета.

– Як? – сльози в неї висохли вмить.

– Як у Сари Бернар чи Галини Стефанової.

Да, Шекспір відпочиває... Бо буркнуло знов, Офелія збагнула, що не в неї, і заспокоїлась, спокійно пішла зі сцени топитися.

Коли він проштрикнув шпагою Лаерта, вискочив хор:

Кришталева чара, срібная креш,

Бути, чи не бути – все помреш!

Далі в Гамлета були проблеми, режисер десь викопав оригінальні шекспірівські тексти, біда полягала в тому, що вони були староанглійською мовою, а не адаптовані, тобто їх би не втямив і жоден сучасний англієць.

– Але ж зала не зрозуміє, – протестував ще на репетиціях Анатолій Степанович, бо староанглійська огидно нагадувала старонімецьку.

– І чудово! Гамлет же прощається з білим світом, що тут розуміти? Подумають, що це такий хід, головне, щоб критики зрозуміла.

Еге, як зрозуміє, то буде тобі; щоб не ламати голову, Анатолій Степанович іноді, коли в нього був поганий настрій, дозволяв вставляти цілі саморобні блоки, а настрій був препаскудний, ще й бурчав нещадно, то актор видав!

– ... хундер гафнунг альт зе дер барендикер, – завершив він, тобто помер.

Що тут сталося! Зала встала, особливо руда пані з другого ряду, букет з бюстом заважали плескати, тому вона репетувала «браво!», оваціями гойднулися куліси і навіть важка оксамитова завіса затріпотіла, бо з неї пурхнула перелякана міль.

Анатолій Степанович на поклони не вийшов, він мчав до санточки, аби випередити всіх, «клята Нюра, розвела сирою водою томатний сік, – осяяло його, – нема, щоб кип’яченою», «бур-бур», – погодився несамовитий шлунок, «якщо вже дуриш людей, – лаяв він буфетницю, – то роби ж це по-людському, лінь тобі скип’ятити? Думать же треба хоч трохи по такій жарі!»

Він рвонув двері й мало не осліп, очі стали як у Сари Бернар – пекуча дезинфекція висіла в клозеті, хоч сокиру вішай, клята Нюра не дуже переймалася засобами, а щедро полила хлоркою все, що тут було кахляного.

– А ви ругайтесь ідіть до гламного, він міні грошей на шампуня не дає, скажіть спасіба, шо хоч на хлор хвата, бо када не буде й на нього, тоді ви й не такої заспіваїте, – щоразу одбріхувалася вона од надто естетизованих колег. – Дайте мені дєньги на хранцузькі духи Лінстант де Гуерлен, дак я вам хранцузькими духами тут усьо поляпаю й іще розами позакидаю!

Не театральні, а правдиві сльози збризнулись йому з хлорованих очей, він позадкував, рятуючи носогорло.

– Зе дер берендикер! – вилаявся.

Але, на диво, переляканий шлунок попустило. Так, що він вирішив перейти через дорогу до пожежників і там просто по людському попроситися вивалить. Тож спокійно вийшовши з театру, «устигну», думав він, «спокійно устигну» дорогу йому перегородила яскраво-руда пані, і не встиг він сахнутися, як тицьнула розкішного букета:

– Ваше мистецтво, я така вдячна, я ходжу на всі ваші вистави, – хвилювалася незнайомка, – прийміть на знак пошани.

Кожного такого разу Анатолій Степанович починав думати: а скільки такий букет коштує? А потім уже починав переводити цифри на спиртне.

– Дякую, – прошепотів він, занурився в букет і його попустило.

Дамочка виявилася ого, що Анатолій Степанович подумав: «якби зіграла Офелію, то невідомо, як би повернувся сюжет у Гамлета», бо декольте в неї більше за бюст.

– Ви пробачте мою настирність, – теж зашепотіла вона, – але я давно не наважувалася заговорити до вас... про нове трактування образу... про Шекспіра...

«Як все-таки добре, що Шекспір написав "Гамлета", а не "Лісову пісню"».

– Зі мною?

– А з ким же іще? Чи не могла би я запросити вас на розмову... тут недалеко.

Нарешті він побачив у іншій її руці чималого кулька, згори випинався бульками чималий коньяк.

«Підготувалася, репетирувала», – подумав він, а вголос:

– Не сьогодні, – гірко прошепотів він.

– Це недовго, – не вгавала, – тут недалеко, я тут на машині.

Мрія кожного актора... А чого? Перепроситись, заскочити в неї в клозета, а потім... потім почати все спочатку, бо коньяк, це тобі не розбавлений томатний сік.

– Дехто лає такого Шекспіра, – крутила вона кермо й слова, – але, подумавши, яким був театр у його часи? Глядачами хіба були інтелектуали? Це були простецькі люди, і, завважте, зала театру «Глобус» була завжди переповнена.

«Лише не впуститись», – досвідчено благав у Шекспіра актор.

– Переповнена, – промимрив він.

– Чим він їх заманював? Візьмемо комедію «Дванадцята ніч», її й зараз ніхто не може поставити смішно, така вся довга й незрозуміла. Наприклад, велетенська розмова дівчат про те, як вони люблять горобчиків, і які гніздечка для них готують – ще й досі навіть у нас – що називають горобчиком? А гніздечком? А уявляєте собі, що творилося в тогочасній брутальній Англії, коли тривав такий доволі двозначний текст?

Машину підкинуло, ось-ось, ось попре... «добре, що не в костюмі Гамлета», й Анатолій Степанович щосили уткнувся в букет, шукаючи порятунку од судомин, хекав квітами, благаючи «не тут, не зараз».

– Так-так, – шепотів він, – він пише до Офелії, що належатиме їй, доки машинка в нього справна, а її тата називає торгівцем рибою, так на жаргоні тоді називали сутенерів, – скорчився він, стримуючи нову навалу.

– Я б додала, що трактування «Гамлета» Лесем Подерв’янським значно ближче до оригіналу, аніж би здавалося, бо про що п’єса? Про дивака, який штовхнув до самогубства кохану й перерізав усю свою рідню – чи не пародія це?

– Звісно, – погодився він, стискаючи сфінктер.

– Оно за цим сквером, оно мій дім, – показала вона. – Бо молодь не ходить в театр, доки не поставили Подерерв’янського. Моя менша сестра, ви уявляєте, геть таким не цікавиться, а от зробити собі на голові зеленого «ірокеза», так це залюбки. Уявляєте, яскраво-зеленого? Кожного нового хлопця приводить показать, сумнівається, ти його краще в театр одведи, та й побачиш, хто він за фрукт, як реагує на мистецтво, вірно я кажу?

– Звичайно, – продихнув він, бо попустилось. – Була спроба Сашка Ігнатуші поставити версію Лесевого «Павліка Морозова», сказати б, варіант того ж таки «Гамлета» – герой гине, повбивавши родичів також во ім’я ідеалів, але головний наш реж злякався.

– Злякався? Чого?

– Що знову опиниться в провінції. Тому дозволяє лише дозовані експерименти.

В животі знову починалось, що він Леся сплутав з Лесею, ліфт гойднуло, й Анатолій Степанович насилу вдержав кишку, усі троси в ньому натягнулись, проте не луснули. Вона зашарілася, стала вся рудою, бо побачила улюбленого артиста таким, як його було зігнуло на сцені під час монологу Офелії...

Кокетливо встромила ключика в двері. В передпокої він мало не кинувся до санточки, однак прекрасна незнайомка загородила дорогу:

– Ви ж джентльмен? Спершу дама, – грайливо пригрозила пальчиком і зачинилася там.

Будь він проклят, Хрущов, хто вигадав суміщений туалет із ванною! Зашаруділа вода й Анатолій Степанович з люттю збагнув: господиня приймає душ.

– Є час! – вигукнув він.

Хапнувши у сінях газети, джентльмен, затиснувши анус, вскочив до темної кімнати, щедро розстеливши, впустився, все мислиме вивергнув туди, до останньої краплі томату і розбавленої ним води, похапцем підтерся, розчинив вікно і гамузом усе пожбурив далеко у скверик. Не переводячи подих, скинув піджака і хутко почав вимахувати надвір. Вихопив із кулька і набравши в рот коньяку, швидко порскав, а, подумавши, розсипав килимом букета, нюхав, знову брався до піджака.

– Що ви робите? – почувся сміх.

На порозі стояла вона, Офелія, розкішне декольте довершувало пеньюар, пашіла свіжим душем та «Linstant de Guerlain».

– Мухи, – з мукою пояснив він, бо коньяк пекуче стікав по бороді, – комарі.

– Оце джентльмен, – повірила вона, ляснула вимикачем і стала ще ефектнішою.

Однак тільки на мить.

Бо світло вихопило поруч на застеленій тахті парочку – голу і юну сестру, одягнуту лише в ядучо-зеленого «ірокеза», та блідого видовженого хлопчика, на якому не було й того, він нітився, бо з нього поволі сповзав презерватив, тобто вони давно завмерли одне на одному, себто затулялися одне одним. Повільно і з жахом нарешті впізнаючи відомого артиста, якому з рук так само випадав піджак.

Знято

Я маю право раз на тиждень, але, правду сказати, користуюся раз на місяць, правда, буває, що й того не буває, просто дуже багато роботи, а це таке діло, що один раз од неї відмовишся, то її стане менше, до такої міри, що взагалі припиниться, отож доводиться вкалувать, наче сивий огир, бо якщо помалу усі замовлення зникнуть, то тоді, окрім вільного часу – нічого в тебе не буде. Моя колишня щоразу удає, що не хоче цього, коли я приходжу забирати сина погулять, бо колись це в неї був важіль впливу, однак швидко збагнула, що вже не діє, тобто всі її подруги тиснули своїми дітьми своїх колишніх мужиків, а зі мною, режисером, цей номер не пройшов, бо було дуже багато роботи, реклама, це така клята стихія, що більшість творчих зусиль одкидається, не доходить до виробництва, наповнюючи так звану скриньку невикористаних ідей, де, до речі, сюжети набагато цікавіші, аніж ті, що йдуть в ефір, і це прокляття для креативної людини, її біда в тому, що що тупіша реклама, то більший продаж пропонованого товару, ця закономірність має й страшніше продовження: весь інший телеефір має бути ще тупішим, аби рекламні роліки не виглядали дегенеративними, тому уся інша, краща продукція обзивається фахівцями загадковою формулою «не в форматі», таким чином опускаючи глядача, вони збільшують ефективність реклами, а самі про людське око по всіх каналах нарікають на бездуховність, примітивізм, занепад смаків, тощо.

– Нарешті, – невдоволено сказала вона, коли я з’явився на порозі.

Я вдивлявся в її доволі молоде, тобто добряче пещене личко, однак шукав там правди: невже колись я міг таке любити?

Коли я забував про це, друзі нагадували, що наша пара була колись взірцем закоханості й сімейного щастя, що всі ходили до нас в гості, аби знову й знову переконатися, що справжні почуття таки існують. Може так і було, але які ознаки лишилися?

– Чого вирячився? Заходь, – з цього тону я мав зрозуміти, що вона, бач, одриває од себе сина з великим зусиллям, і що їй, бач, геть не потрібен власний вільний час на йогу чи косметичний салон, чи й на побачення.

Якби вона знала, куди я поведу нашого Толюню, то вже б неудавано скривилася. Він почав брати з собою Кена, я одібрав іграшку, хоча помітив, як він засунув його знову під куртку, ну вже нехай, хоча мене весь час дратувала його звичка таскати при собі безліч іграшок.

Надворі чекав автобус, із навіть електропідстанцією, це щоб не гавити час на пошуки силового кабелю – мобільність, ось головна ідея.

Страх втратити роботу наштовхнув на просту думочку: застосувати скриньку невикористаних ідей навпаки – ловити в камеру сюжети, а вже потім шукати під них замовників. Бо коли працюєш за звичним порядком, то доводиться довго пріти, доки вичавиш з себе путній сюжет.

Я пишався, що моє ноу хау не кожному рекламістові по зубах, однак зміг для з’йомочної групи перетворити такий процес на гру, ба, на розвагу, тому всі були наперед веселі.

Й нам потрібна була місцина, де також повно розслаблених персонажів, однак алкогольний дух в салоні вже лякнув мого Толічку, такий, що ним запітнявіли вікна, адже я пообіцяв йому сьогодні свіжого повітря, й тому я трохи нервував, доки ми доїхали Андріївського Узвозу.

Визирнув, серце щосили прагнуло березня, бо був січень.

Побачивши знову місто, Толя знітився, в нього свіже повітря асоціювалося з Гідропарком, де безліч дитячих майданчиків зі свіжими атракціонами, однак наштовхнувся на татову підступну мету – я хотів показати йому свою роботу, хотів, аби заразився цим азартом, ну, принаймні відчув, що тато не ідіот.

Починалася відлига, Узвіз ставав кольору сивини, тобто вкривався конденсатом, на сонці поставала така фактура, що ні за які гроші не купиш.

Атака на дійсність почалася:

– Фужер! – наказав я реквізиторці, і вмить той опинився в руках Трохименка, актора, той непідробно зрадів, коли туди хлюпнули.

– З радістю, ну! – кричав я, йому не треба було наказувати, він зі щирою насолодою перехилив, оператор вихопив іскріння кришталю й напою, також вихопив відблиск і в очах Трохименка, той це чудово умів, бо ще не пропив свого погляда – а сонце заіскрилося, завирувало в бокалі і проковтнулося Трохименком.

– Дубль! – наказав я, од чого актор став ще натхненніший. Однак я встиг помітити нерозуміння в Толічки, й тому гукнув редакторці:

– Записуй: «Свіже повітря? Воно стане набагато свіжішим, бо – (вино, горілка чи віскі) такої-то фірми!». Напій переробимо в комп’ютері, залежно від замовника. А зараз дозніміть ще конденсат на кришталі, зніміть потік рідини крізь сонце, навколо сонця, бризки й струмінь в свіжому повітрі, зафарбуємо його потім, в студії!

Й таки помітив подив на личкові сина, він бо знав з телепередач, що знімання реклами – це тривалий, виснажливий, напружений процес.

Тут один дядько поковзнувся і впав, ми кинулися до нього, я підвів його на ноги, і запитав:

– Повторити зможете?

– Що? – отетерів той.

– Свій каскадерський трюк, – і прошепотів на вухо суму гонорару.

– Без проблем! – радісно погодився він, а освітлювачі вже тягнули кабелі, штативи, прилади, добродій одразу хотів падати.

– Стоять! По команді! В камеру не дивитись! – зупинив я його, а коли оператор націлився і кивнув, що готовий, я одпустив дядька, та ще й штовхнув у кадр – той так картинно брязнувся, що всі мало не попадали зо сміху.

– Дублю не треба! Всім спасибі!

Доки адміністратор виписував дядькові угоду й відраховував гроші, я диктував редакторці:

– «Боляче? Боляче падати? А от в наших черевиках (чоботах, буцах, тухлях, чунях, калошах) фірми такої-то, – ніколи не впадеш!» Каскадера перевзуємо вже на комп’ютері, знято!

Й побачив здивовані очі Толі:

– Як це комп’ютер перевзуває?

Усі поблажливо посміхнулись.

– Розумієш, синку, ми візьмемо зображення інших, потрібних нам черевиків і поставимо в картинку, замість отих, що на дяді.

– Навіщо? Хіба в дяді погані?

– Ну ми ж ще не знаємо, хто в нас буде замовник, синку, коли взнаємо, тоді й підберем потрібне взуття, розумієш?

– А-а, – відповів Толя.

Я не хотів пояснювати, що замовника в тисячу разів легше вмовити на сюжет, коли одразу показуєш знятого, а вже потім додати до усього цього титри, тощо, навіть змінити дійсність навколо персонажа – це вже не проблема, залежно від побажань. Якщо цей замовник відмовиться, то легко знайдемо іншого.

Тут все упирається в факт, що всі багаті замовники геть позбавлені просторової уяви й переконувати їх сценарієм, писанім на папері, дуже важка справа, а коли вони бачать з телеекрану – проблема одпадає.

«Каскадер» радісно дивився на пачку грошей, не йняв віри, кліпав:

– Люди добрі, ну можна – я ще раз впаду?

Всі заіржали – от чим хороша така робота, що вона весела.

– Як хочете собі, то падайте хоч сто раз, – обтрусив я йому зі спини сніг, – а ми своє відзняли! Спасибі вам велике!

– Я б отак все життя падав, я вам дам свій телефон, – не вгавав той, – як треба буде щось знять, подзвоніть!

У відповідь – сміх.

Ми потроху просувалися Уpвозом, там десь тривало фольклорне дійство, воно обіцяло нам не так колоритних виконавців, як любителів свят, все це були хороші веселі люди.

Атака на дійсність тривала, от чим вона хороша, що все, чого б навколо не бачили очі, можна прорекламувати, бо кожен товар так чи інак має свого виробника. Знімальний день починався геть некепсько.

Узвіз стояв кольору сивини, сприяв нам усім чим міг в категорії зимових товарів, це факт.

Ми ще не досміялися з каскадера, бо я помітив молодицю з надзвичайною фактурою: білісіньке лице з непідробним рум’янцем, такий червоним, що аж буряковим, додати чорне натуральне її волосся навколо блакитних очей, тобто тут не треба й ніяких сюжетів, над об’єктивом камери ми тримали її гонорар, що нечувано підняло її внутрішній стан, відзняли про шоколад, хрусткі хлібці, майонез, тараньку, потім вирішили дозняти й про товари літнього сезону, тому поставили її на тлі неба, попрохали скинути шубку, а говоривши, не випускати пару з вуст, хмари угорі були кращі за реальні, тобто за натуральні червневі, зфільмували про моркву, соняшникову олію, спаржу; бач, секрет полягає в тому, що коли на холоді жіноче лице непідробно пашить, світиться, сяє ізсередини, то такого переконливого ефекту не досягнеш ні в якому павільйоні, ні під жодним гримом.

– Ви пробачте, що трохи підморозили вас, – попросив я пардону у вимученої жінки, подаючи шубку.

– Та да про що ви говорите, люди добрі – та за такі дєньги я вам тут голою станцюю! Голісінькою, бий мене Бог! – несподівано випалила вона, одштовхнувши одежу – я зиркнув на вогник камери, він ще світився.

– Зняв це? – стримуючи хвилювання, запитав я.

– А то, – самовдоволено відповів оператор Валік.

– Клас, ми тут звук приберемо...

– А який текст підставимо? – націлила перо редакторка.

– Який? Та будь-який, під таку бабську щирість кожен слоган працює залізно, ти ж бачила, як блиснули її очі? Ніяка актриса так не зробить!

Тут уже я випросив у жіночки телефончика, правда про всяк випадок не сказав, аби її не зіпсувати, що вона, якщо збереже й зафіксує оцей свій стан, то легко стане зіркою реклами, хоч про парфуми, хоч про бульдозери.

Отут на біду я узрів сани з циганами. І вже ми з Толею сидимо зверху, це йому мусить бути цікаво, прикольно і повчально, однак він відверто сумує, хоча на нього накинуто свиту, на мене кирею, під нами розгорнуті мішки з сіллю, за задумом до нас назустріч йде строката ватага циган, вони пропонують цілі жмути біжутерії, раз! І вже в наших мішках не сіль, а прикраси. Або: цигани перев’язують, завдають собі на плечі мішки з сіллю, а наш віз (верхній ракурс) переповнюється горою прикрас й від’їздить в щасливу далечінь.

Слоган:

«Вже не треба їздити по прикраси – вони самі їдуть до вас!» Таке фінальне гасло виникне наостанок із зазначенням атрибутів.

Але: коні не тягнуть кривим снігом, мабуть і їм передалася нехіть мого сина, не кажучи вже про групу, ентузіазм скис, всі глузують з мене й мого задуму, бо змушені чекати, доки дядько нагодує коней вівсом, а цигани наторгуються з виконавчим продюсером, навіть Трохименко тихцем шепотить до реквізитора, а звуковик підсунув до них мікрофона і я чую з навушників:

– Ну який це ідіот возив з Криму сіль узимку, та ще й саньми? Коли таке було?

От сука, бач, він працює в національному театрі, розумник, я його по старій пам’яті беру на підробіток; і не тільки, бо реклама рекламує не лише товар, але й актора, який, сука невдячний, думав швиденько захалтурить і втекти, я ж не стану сперечатися з ним, що оператор ці сани знизу не бере, й не ясно, а, може, це й віз, бо в кадрі будуть самі крупники й макроплани; зрештою, може вдасться щось із цього змонтувати, або на гірший випадок потім розібрати на інші сюжети, карнавальні, або ще які строкаті, однак найстрашніше – це очі синочка, вони якось зіщулилися, хоч ти плач. Насилу якось одкатували усі епізоди, так мляво, що немає ніякої сили й бажання балакати з продюсером про наш із синовим акторський гонорар.

... Потім, слава Богу, надибали виховательку з чудовим підбором дітлашні.

– Чіпси! Під будь-яку погоду!

Змагалися діти з дійсністю.

– Чіпси! Під будь-яку погоду!

Отут боковим зором я знову помітив блакитнооку нашу молодицю, вона ховалася осторонь, але ворушила губами слідом за командою помрежа.

«Во, тітка. Учиться, блін!» – дивувався я з нашої української ненаситності до таланту.

– Чіпси! Під будь-яку погоду!

Розрахувалися «витратним реквізитом», тобто кожному по коробці товару, правда, за багато дублів, бо діти довго не влучали в синхрон.

Я встигав ще подумати, що зекономлені на масовці гроші адміністратор, чи як їх тепер називають: виконавчий продюсер, покладе собі в кишеню; та й Бог з ними, загальна економія однак стократ більша.

Краєм ока я спостерігав за Толіком, на останньому сюжеті він ожив, правда, тому, що йому не перепав кульочок з чіпсами.

Оператор штовхнув мене ліктем – в сусідній підворотні два картинних бомжі змагалися, перетягуючи палку ковбаси, я не встиг скомандувати, а оператор вже знімав їх різними планами, ракурсами.

Редакторка підставила блокнот:

– Значить так, – почав я диктувати, не випускаючи з уваги Толіка, – од’їзд, і ми бачимо цих двох, що вони, виявляється, на дні блискучого бункера, куди зверху з рефрижератора до них вивалюється гора ковбасні. «Нашої недорогої ковбаси (такої-то) вистачить на всіх!»

«Ну я геній! Ну, блін, натуральний!» – дякував сам собі за те, що натхнення не одпустило.