Текст книги "Яблука з райського саду (збірка)"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 22 страниц)

Він вкотре розгорнув листа. Кожна гімнастерка має всередині спеціальну водонепроникну кишеньку з клейонки під документи, ось чого в різних так багато комсомольських квитків, прострілених на серці, тому хлопець там носив листа од київської художниці, яку він лагідно прозивав Чучундрою, цей лист рятував комсомольського квитка од холостих патронів:

«Що нового й цікавого в твоєму житті? – писала вона. – Чи зустрічаєшся ти з цікавими людьми?»

З цікавих людей тут був лише Хабулава, тому не дай Господь з ним зустрічатися.

«Що нового ти бачив? Чому новому ти навчився?»

«Єдине навчився, це стріляти», – вкотре відказав він їй. – «Хто зна, в житті все може знадобитися», – мляво думав він.

І не зчувся, як скотився на дно вогкого окопу, падала гроза, падали снаряди, раптом вся земля дрібно тремтить й, валяючи узлісся, виповзає здоровенний танк. Зупинився, відсапуючись, хижо визирає кого б це задавити? Ага, оно він, Володя, оно де заховався... Танк рушає просто на окопчик, а в солдат же немає ні гармати, ні гранати, а танк ближче двигтить.

Раптом генерал-дегенерат Панченко наказує:

– В напрямку лісу ворожий танк. Розгвинтить!

Бійці з обценьками спритно повзуть до танка, задихаючись кіптявою, обпікаючись об броню, розкручують її на шматки, звідти, з купи деталів і механізмів тікають вороги, вони бліді, тому що голі, лементуючи, мчать до лісу.

Падає дощ, сичить залізо.

... Вович насилу отямився, бо сонце добряче напекло голову, озирнувся навколо, але сну не побачив, лише обгоріла сосна додавала нереальності. В очах жовто-фіалкові плями, як колись на вольній волі в «Гідропарку», де, правда, їх можна занурити в дніпрову воду.

«За армію», – подумав він, – «лише тюрма гірша. Хоча там, принаймні, кожен знає, за що сидить. А тут ніхто не знає. Слава Богу, хоч війни зараз нема, а то б знали».

Тут він насунув на очі пілотку й уявив, що лежить мервий. Оці симпатичні жучки повиїдали б йому очі, бр-р. Він пригадав одну тут подію на маневрах, спочатку стріляли по мішенях, одну Володя вбив, іншій дарував життя; потім атакували, бо «ура» кричали, він також уракав, щоб не чути командирських матюків. Раптом – ляп, упав, упав і вже нічим «ура» кричати – повен рот піску. Отут і побачив біля самого носа страшне диво: на кожнісінькій стеблинці на кінчиках сиділи жучки, павучки, коники, мурашки й жодна не тікала, всі були мертві. Біда заскочила кузьок зненацька й вони рятувались, деручись нагору. Полігон – не місце для комах. Чимало передавив їх Володя за недовгий свій вік, але та картина вразила його.

***

Ще дві події вплинула на світогляд, це, коли він вперше по коліна в каші виповз на світ Божий з харчоблоку, там, усередині він щойно вимив тисячу мисок, руки були попечені гірчицею і уява теж (чомусь у війську лише нею, порошковою, миється посуд), живіт також нудило од духу чужих недоїдків.

Друга подія, це коли вперше прибрав клозет, теж на тисячу мисок, до цього Вова мав переконання, що людина їсть, аби жити, а не навпаки.

«Людина їсть, аби випорожнятись», подумав тоді він і одразу зробився циніком. Людина в його уяві стала проміжною ланкою в колообігу природи, сенс існування в перетравленні їжі, тим самим угноюючи грунт для життя на Землі. Калообігу!

Він боявся бодай глянути в дучку, чи не вийде сортир з берегів? Господи, скільки ж добра перегниває в людині, перш ніж вона сама згниє! Вкотре узявшись за швабру, стримував себе, бо робити треба швидко, але повільно, заходився човгати.

«Їдальня», – міркував цинік, – «це те ж само, що й клозет. Лише навпаки».

***

На полігоні, там де танки траками повидирали дерен, полюбляють рости ромашки, тому він гарненько посмугований паралельними стежками. В затінку од транспаранту мовчки полягали солдати, там сентенція: «Чого не треба знати ворогу, не кажи й другові!» Тут колись Саприченко, зупинив роту й довго тицяв пальцем в напис, доки промовив:

– Ніяких дружб! Лише служб!

Тепер тут в них була самопідготовка, сторонньому окові б здалося, що всі сплять, лише один вголос читає настромлєніє з гранатомета. Така собі гіпнопедія, однак це враження помилкове, бо читаючий також міцно спав.

З далекого репродуктора млосно линуть варіації гімну СРСР. Фауна гризе й кусає, сонце як у термосі.

***

Спека згодом пересілася, що можна проковтнути шматок повітря, тоді їх погнали в райцентр до лазні. Солдатам, котрі цілодобово борсаються в пилюці, цей акт є чисто символічним, однак побути хоча б п’ятнадцять хвилин чистими мало сенс.

– Не газуйте, бо ось жахне! – надсадно благав завгосп про старенький титан. – Та прикрутіть же!

Однак кожен прагнув помитися швидше й гнав гарячу воду, прагнучи зекономити час на перекур; тільки-но нова партія служивих поскидала «хе-бе» і взялася до мила, – раптом як рвоне!

Хтось невідомий несвідомий несвідомо притяг тренувальний вибуховий пакет й кинув у куток, в лазні ляснуло, що прищі повискакували.

Жах більший за страх!

Всі вмить вирішили, що титан таки вибухнув, винесли двері, ломлячись, нормальні б люди в них, тісних повбивались би, однак ці були намилені й зачудований райцентр спостерігав, як півсотні голяків через голови вивалювалися, лементуючи матом.

Миттю прибіг Саприченко, вишикував, міряв кроками шереги голих бійців і міркував, які б слова годилися для моменту.

– Жартувати, товариші солдати, звичайно можна і в армії. Але тільки в художній самодіяльності. А це, – він показав на висаджені двері, – це вже не художня самодіяльність, а баня. Хто це ще не пойняв – шаг уперед! Хто здєлав – вихаді!

Наївний конармієць... Адже це той ідеальний випадок, коли «хто здєлав», лише один-єдиний про це й знав.

Наївність збагнути легко – коли розформували кінноту, куди було подіти всіх кіннотників? Ясна річ – в політпрацівники. А от куди поділи стільки коней? Ще й досі загадка.

***

Сонечко вимкнулось і хрущі почали ляскатись в лампочки, на небо зійшла Венера Мілоська, і, щоби особовий склад усвідомив своє «я», почалася вечірня перевірка:

– Іваненко!

– Я!

– Карапетян!

– Я!

– Хабулава!

– Я!

Й так далі, усі сто штук.

Солдати ані морг, ворухнешся й кусяра почне все спочатку. Комарі про таке знають і п’ють їх безкарно, а от не встигне Дерчак скомандувати «вільно!» – а комарі вже здійнялись і полинули увись дзизкотіти межи зірок.

На небо впав Місяць зробив його чорнішим.

Вович-салага нарешті лежав горілиць й нарешті курив, вояків геть не видно, лише крізь пітьму пахтіли тютюном, кілька невідомих несвідомих, ансамбль пісні й пляшки, подалися з баклажками по самогон, Місяць заховався, зробивши ніч темнішою за кирзовий чобіт.

Володя плюнув на цигарку й рушив спати, цікаво, що нового там покажуть. Однак не вдалося, знайомий чорнозубий рот наказав:

– На вихід!

***

Хто це біля клозету тиняється? Хто там не спить, замість того, щоб спати? Та це Дерчак і його угодник Вович-салага. Він підсадовив куска й той поліз на сосну, там, на гілляці він прив’язав мотузку й зробив чималого зашморга. Одягнув петлю й хрипко запитав:

– Ножа не забув?

– Ні.

– Покажи. Одкрий, щоб я бачив. Значить, запомни: сидиш на дучці, сереш собі спокойно, аж вдруг чуєш: хто-то хрипить, глядь – а то я висю й дригаюсь, поняв? Ти за ніж, і до мене... Ніж де?

– Осьо він, Колю, – вперше по імені назвав він куска.

– Одкрий, щоб я бачив. Ну, зрізав мене, значить, зняв і людей покликав, – він матюкнувся, щоб Вович усе зрозумів як слід, – тільки ж гляди, знімай вмиг!

– Колю, зніму!

Дерчак ще раз суворо глянув на свого попихача, той з готовністю вирячився. Так, командир не хоче більш служити. Він вже ніколи не буде маршалом. Командир хоче додому, хоче комісуватись.

– Прощай, армія! – Дерчак глибоко зітхнув, обережно розчепірив обійми, полетів вниз і нижче.

Вович обперся об стовбур. В горлі йому стало так, що голова пішла обертом, неусвідомленим рухом склав ножа тицяючи до кишені, не відчувши навіть, що врізав пальця.

Поруч тіпався Дерчак, тіпав гілку. Падали шишки і салабон своїми чужими ногами ступив убік, а потім, цокнувши зубами, щоб не кричати кинувся геть.

Тієї миті гілка вломилась і старшина гепнув додолу, од удару отямивсь, він подумав, а що би було, коли він повісивсь: в камері схову одкрили б його валізу, а там же багато чого неуставного: зниклі безвісти годинники, авторучки, значки, ножики й доволі грошей; й чимало іншого, якого довгенько всі тут шукали – і що це буде? Як ошпарений, підскочив, і з гілкою на шиї кинувся за салагою.

Вони зчепилися в хащах і почали несамовито битись. Над ними пролетіла сигнальна ракета. Ні, нехай зоря. Пролетіла зоря... Так воно романтичніше нехай.

Під Батурином, (липень-серпень, 1970).

Місяць блідне

(з циклу «Швидка проза»)

Коли визирнув Місяць, я почув цокання каблуків, а побачив занадто білі для цієї ночі ноги. Чималі, вони рухалися непевно, доки я не збагнув, що доволі молоду матір підпирає синок, аби вона влучала на алею.

– Вам потрібна допомога? – не втримався я, доки не збагнув, що жінка, по-простому, нетвереза.

Вона це також збагнула й тому підставила лікоть, ми йшли, вона щосили стримувала дихання, тобто перегар.

– Тут совсім недалеко, – виправдалася вона.

– Якби тобі трапився якийсь бандюга, то було б далеко, – подумав я, озираючи кущі, доки не побачив хрущовку-п’ятиповерхівку.

– Це все Свєтка, – продовжувала виправдовуватися вона переді мною, чи перед своїм малим, який щосили продовжував не спати, аби допомагати матері.

– При чом тут Свєтка? – не стримався він.

– А хто настойки нагнав? Сладка, зараза, – виправдовувала вона чи її, чи Свєтку. – Моя кума, – пояснила вона, – в ней день рождєнія, – хотіла спіткнутися вона, але ми не дали й вона ногами влучила в алею.

Мене вразила абсолютна несхожість жінки з самою собою, особливо руки, такі витончені, геть не сумірні з сільською вимовою.

– Мабуть тому, бо нетвереза, – почав виправдовуватися я, бо дивним виявився її аристократичний профіль на тлі суржику, я почав повільно аналізувати, що вона актриса й в цю мить, приколюється, одпрацьовуючи нову роль.

– Консуелло, – нарешті пригадав, на кого схожа.

Але промовчав.

Ми стояли перед парадняком, певно, про щось думаючи.

– Я січас, – нарешті похитнулась вона, – синочку вложу спать... Ви пождіть, – нарешті почув я і побачив бажану лавочку.

Сівши, я відчув, що мну, тримаю її сумку. Потім в темряві додалося вікно на другім поверсі й мені полегшало, принаймні ясно, куди віддати чужу річ. Я відчував себе злодієм, це ж треба, такий везун, красуня і вже готова, доки не почув з полегшенням, як за тим вікном прокинувся унітаз, потім довго шаруділа вода, хотілося б, щоб у ванні, потім воно вгасло.

– Завтра віддам, – думав я про сумку, шкодуючи, що завтра її власниця буде твереза й недосяжна, як і її аристократична зовнішність, коли з радістю почув цокання знайомих каблуків.

– Спить, – важко пояснила вона, важко опускаючись на лавку. – Він у мене хороший, понімає, що мамі важко.

– Важко? – вагався я поспішати взяти її під лікоть.

– Криси, – важко пояснила вона.

– Криси? – перепитав, тактовно не переклавши на «щури».

– Криси, – продихнув перегар. – А хто ж іще. Представ собі, дивлюся в подсобці під полками й раптом бачу, хтось там щебьонки натрусив, таку акуратненьку кучку, кому це стукнуло? думаю, начудить в підсобці, доки не нахилилась – бачу, а то криси нагризли, – вона з натугою видихнула на Місяць.

Я втупився в нього, намагаючись пов’язати між собою сказане, тобто щебінку й крис, це б з якого дива вони її туди натаскали?

– Невже ни понятно? Криси, суки, прогризли бетон, наскрозь, – гірко скривилася вона, тим часом моя рука поповза вище й жінка вдячно притулилася, голос її наповнився гіркотою. – Прогризли! Представить не могла, шо вони на таке способні. Бетон, представляєш? Нікого не щадять.

Вона передихнула, щоб я зміг взяти її за сусіднє плече й похилила до мене голову.

– Представ собі, що вони скрозь бетон нанюхали харч й тут же прогризли його, коли до мене дойшло, шо нужно тепер щитать убитки. Так і є, дивлюсь, все понадгризяне, особино ковбаса, ну це Бог з ней, можна акуратненько надрізать, а от яйця? Яйця пропали, ну?

Вона жалібно вткнулася носом в мою щоку. Я сидів, притискаючи з іншого боку сумку.

– Ну, харашо, суки, я намішала раствор, набила туда стекла, потом дождала коли всохне, проходить тиждень, нахиляюсь, дивлюся, аж кучка нагризеного стекла, представляєш? Нічого не щадять, навіть стекла, і знов яєць нема, це ж на мене спишуть убитки, представляєш? Ну хто це повірить, шо якісь криси так акуратненько потирили яйця, не розбивши їх при цьом. Ну, а де шкарлупки, питається? Я думаю, суки, мене з роботи вигонять, шо я воровкой оказалась. От сіла за дверима, взяла палку, ну я щас вам, суки, як яйця красти. Ага, коли чую, шарудять, вриваюсь, включаю свєт, – вона вивільнила плече, – і шо я бачу? Ні в одном мультіплікаті не покажуть: одна криса лежить на спині, прижимая к себе лапками яйцо, а дві інші суки тягнуть її за хвіст до себе в нору! Трудяться, суки, ну?

Навіть Місяць вкляк. Так, що я знову взявся за плече.

– Треба реп’яхи закласти, – прошепотів я.

– Які... реп’яхи? – не розуміла вона.

– В нору од крис. Коли в армії служив, вони нас задовбали.

– Як? І в армії?

– Задовбали, доки не прислали інструктаж про реп’яхи.

– Странно... Прості реп’яхи. Чому?

– Не люблять, от і все.

– От чорт, треба в село вертатись. А ти – не воєнний?

– Уже ні.

На що незнайомка почала розстібати блузку, а потім взялася за ліфчик, тут вже я, не вірячи допоміг.

– Труси я вже зняла, – ніжно пояснила вона, влучивши носом в поцілунок, дихання її зашаруділо, ковтаючи перегар, ми вмить забули про щурів, почали навперейми поспішати, як це буває між незнайомих людей, між якими цього не буває, з другого поцілунку перегар зник, бо губи п’янкіші, ми цілувались, поспішали, щоб встигнути, губи побігли по шиї, кров в них гуділа, як в ній, цокнули впавши туфлі, лавочка почала прогинатися швидше, ніж я збагнув, її волосся ривками затуляло Місяць, нам було не до того, хоч би й ввімкнулись всі вікна, нарву, нарву тобі реп’яхів, нарву з Місяць завбільшки, вона чіплялася не впасти то за мене, то за повітря, похапливо стримуючи, доки не почала враз поспішати, розпачливо зойкнула, почала втишати стогін, аж нарешті принишкла, міцно обхопившись за мене й за себе.

– Представляєш? – утерла об мене сльози. – Га? Ні, ти навіть не представляєш...

– Представляю, – заспокоїв її, виждав, й почав ввічливо продовжувати, ми вп’ялись поцілунком, знову лавка загойдала нас, її довгі коліна виявились вдалими, вона одкидала голову, волосся спалахувало кущами, Місяць гойдався, лавка трусила, щастя огортало, наближаючись, випереджаючи себе, вхопившись, ми затискалися, щоб не кричати, долаючи крик хеканням, потім сопінням, потім віддихом.

– Закурить є? – нарешті вдячно шепнула вона, так ніжно, так лагідно вимовила, що я зомлів, це ж треба прожити життя, щоб таке почути, ми сиділи, мішаючи дим з місячним сяйвом, з її пишним волоссям, зроду нічого гарнішого не бачив. Я поволі отямлювався, тобто не хотів отямлюватись, тобто починав не вірити, тому тримався за її коліна як за доказ чуда, тютюн затулив перегар, вона хотіла говорити, але одкинула цигарку й ми почали, нарешті, цілуватися повільно, можна було вже почати з пальчиків, дивовижних, та губи затуляли їх, виявившись повільнішими, хто їх вигадав такі? Такими не націлуєшся ніколи, вирішив я націлуватись, поспішав, доки не засіріло небо, доки не посіріє хрущовка, доки не посіріємо ми, нова тверезість стане поміж нас.

– Ну, я пішла, – одірвала вона губи. – Га?

– Я проведу, – попросився я з жалем споглядаючи, як вона начіпляє ліфчик.

Знайшла туфлі, лагідно похукала на них, витерла долонькою, помилувалася й повільно з насолодою взулася, почала обсмикувати сукню й я знову задивувався, які в неї ноги. Вона рушила ними, подавши руку.

– Тс-с, – шепотіла до каблуків, бо парадне виявилося гучнішим за ніч, млява лампочка сонно кліпала крізь перила, ми нишком дотягнулися другого поверху, я вхопив її на руки, тухлі брязнули об сходи, не випускаючи її, я нахилявся, доки вона не дотягнулася, підхопила, втишуючи сміх ми досягнули дверей, серце вступило в груди, коли ми знову зійшлися губами: невже це все? Ні, це не все, невгавали губи, не все. Потім вона впустила ключ, хихикнула, нахилилася, я обхопив.

– Сусіди, – ухилялася вона, а я боявся її дверей, що вона там зникне, так сильно, що ми опинилися в квартирі й килимок вдячно поглинув звуки ніг, повітря тут було інше, також було млосне, сонне, – тс-с, – намагалася шепотіти вона між поцілунками, – тсс, – кивала вона на двері в кімнату, доки не прочинила їх, почала додивлятися до сина, я тим часом якомога обережніш, щоб не сполохати, підтягав сукенку, тсс, – задихала вона, повільно затуляючи двері, розставивши ноги, схилялася до тумбочки, намагалася обхопити назад, я уперся в одежу на вішаку, й ми почали лагідно гойдатися, вона зловила рукою стіну, боялася тверезіти, одкидаючи назад пишне волосся, воно духом спалахувало в темряві, я не встигав дихати, мені було не до того, їй також, вона огиналася, вдавалося навіть цілуватись, така гнучка, о, Господи, така гнучка, така гнучка, о, Господи, Боже ж ти мій, така, о, Господи, така нечутна як килим, така вправна, сказати б, вправна отут в тісноті, в цій святій вітальні, в цьому коридорчикові, о, Господи, вправна, вправна, не одпускати, не одпускати ніколи, не розбудити синочка, о, Господи, тс-с, тихіше, ще тихіше, гнучкіше, мамо рідна, не розбуди, мамунічко, нечутно падала одежа, огортала, додавалась до килима, стіна одштовхувала, мамунічко, почала хапати гриву, затуляючи нею крика, я затуляв їй, затуляв собі, ммм, нарешті ми вклякли й не повірили в це.

Вже на вулиці наважився вдихнути оце все сіре небо, п’янкіше за будь-яку настоянку, Місяць засоромлено зблід, ледве висів, я озирнувся на неймовірну лавочку, я знав про неї все, я стояв, дивився, доки на кухні другого поверху світилося, доки не буркнув знайомо унітаз, доки не одшаруділа ванна, доки не вимкнулось світло не злилося з хрущовкою, насилу одірвав погляд і ноги од землі, рушив щасливою алеєю й майже співав, бо що б не трапилося тепер в житті, а я вже запам’ятав назавжди дату, щасливу дату дня народження куми, і що б там не сталося, які б непорозуміння не сталися далі з цією непоєднуваною красою та дикунською її вимовою, – а я бодай в цю ж саму ніч зможу й через рік прийти сюди і перестріти, й через два, й через три.

Порцеляна

З цього кутка було видно всю кав’ярню, й він любив її за це – відчувати себе поза нею, це щоб тобі ніхто не зазирав у рот, от прийшов чоловік, замовив каву і мінералку й ніхто не завважить, що не чорну ікру з червоною під «Наполеон».

– Ви ще колись брали круасан, – усміхнулася до нього офіціантка, «я колись багато чого брав», – відповів він поглядом, – «а тепер мені що, його в каву мочати? чи в мінералку? оце сорому буде», надсьорбнув собі водички, однак рвучко відставив холодну, в тебе не зуби, а самі пеньки, які гнилі, а які ще ні, бо кому ти розповіси, що тебе мордовано кастетом ще в ті далекі часи, коли жоден естет не був од такого застрахований, та й зараз, хоча сьогодення, правда, багатше на бейсбольні бийки, слава Богу, що його катували колись давно, зараз бо од такого кия не лишилося б в роті й пеньків. Ще б пак! Мінералка хороша вже тим, що коли не холодна й не проникає під ясна, а, головне, коли її тоненько потягуєш, вдихаючи пухирці, то маєш доволі часу, аби й кава охолонула й бува не потрапила в яку необачну шпарину, тому бульбашки тим часом легко злітали з поверхні, подекуди осідаючи на блискучу нікельовану тацю, заломлюючи в ній крапками навколишнє віддзеркалення.

Згадка про давній кастет остаточно ламала усі намагання податися до стоматолога і якось таки полагодити нарешті давні свої щелепи, адже там стільки марудної виснажливої роботи, що жоден мазохіст не витримає, навіть би й Захер-Мазох.

«Чому, власне, мазохіст, а не захеріст?» – ця думка мучила його, доки не знайшла відповідь:

«Саме тому, що Мазох – це друга половина прізвища, власне, українська, яка перейшла славетному письменникові од рідної матері, а перша була од австрійського батька, поліцмейстера, та ще австро-угорського, яка ж це імперія дозволить, щоб її прізвищем розкидалися на ознаку мучеництва? Нехай уже русини, вони звичні до мук».

Задоволений, що цю думку можна вставити й в статтю про великомучеників наддніпрянського іконопису; Устимчук спробував надсьорбнути й кави, але тут же одсунув філіжанку на той край столика, де вітерець повівав дужче.

Його часто питали й колеги, і друзі:

– А звідкіля ви все знаєте?

– Як же так, – дивувався непідробно він, – жити в Києві і не знати всього?

Посміхнувся, за звичкою затуливши долонею рота, хоча загалом, чим гарні кудлаті вуса, то що геть закривають вуста, навіть коли широко посміхаєшся, справжні, козацькі, кошлаті, а не такі куці, піжонські, під які треба обов’язково порцелянові зуби для тонального контрасту.

«Оці мені піжони», – подумав він, оглядаючи молодь за столиками – всі широко всміхалися, сяючи юністю посмішок. Він і собі посміхнувся, затулившися вусами.

«Вже так і помру», – вирішив він, аби лише не думати про стоматологію, тобто про те, що на кожен зуб треба по тижню, а разом набігало на цілий рік систематичних тортур, незважаючи на те, що друзі багато разів доводили: тривалість життя людини прямо пропорційне площі жувальних різців.

Тут наступне відчуття насолоди він відтягував, бо свіжий номер «Вечірньої правди» відкладав на після кави, новини тоді краще вступали в нього, отак, як після мінеральних бульбашок вступає кава, це як в гарному театрі, коли насолоду од вистави раптом одтягує ще один гарний антракт.

Це той момент у кав’ярні, коли ніч натякає про себе занадто прозорим вечором, вдихнувши його, геть не помічаєш, що за кулісами, тобто за альтанкою ховаються двійко добродіїв, котрі крізь плющ надто уважно спостерігають; а тобі не до людей, бо момент відпруження наступає, коли мінералка нагріється вечірнім подихом, а кава остигне й вони урівноважаться, як день з ніччю, або як ґрунтування з темперою на наддніпрянській іконі, а ті двоє персонажів явно не звідти, а звідси, вони, низько насунувши капелюхи й занурившись у коміри, ще й затуляючись густим сигарним димом, вийшли на авансцену боком, удаючи, що роздивляються свої мобілки, й раптом один гуняво запитав з-за спини:

– Перепрошую, скажіть, будь-ласка, котра сьогодні година?

Устимчук навіть не подумав, що могли б для цього бодай глянути й на свої мобілки, адже в нього був улюблений ритуал – витягати за ланцюжок антикварного «Буре», такого антикварного ж як і сам професор, картинно ляснути кришечкою:

– За квадранс, тобто за чверть, восьма, – й за тим не помітити, як йому з-за плеча іншим добродієм до кави кинуто манюсіньку пігулочку, яка запірнула швидше, аніж встигла розчинитися, – дякую, – люб’язно в комір посміхнувся пан, і вони обоє знову відійшли за кулісу.

Коли кава стала під вечір, Устимчук надсьорбнув й не подивувався, що вона чомусь надто плинна, й тому надсьорбнув ще, мінералка додала пухирців, бульбашки посилили й за третім ковтком він поїхав у трамваї туди, за улюблений Київ, де часто проїздив повз височезну фортецю, таку давню, що люди змогли видовбати в товстезних мурах собі ціле кам’яне місто, дивовижно, що вони й досі там тулилися (квартирна проблема!) додавши засклених терас, чи й просто в цеглу вставивши сучасного широкого скла, яка різниця, аби вітер епохи не охолоджував, архітектура набувала фактури, що й сам Ешер би підписався під такою, особливо під колишніх сажових пасм диму, проколупаних отворами крізь віки, усе це скидалося на іконостас; Устимчук кілька разів божився крізь улюблений сон, що нарешті неодмінно зупинить водія і вийде посеред цього крутого узвозу, промине браму та погляне нарешті академічним оком, а що по той бік фортеці?

Двоє добродіїв за живоплотом уважно стежили за таймерами, і перезирнулись, побачивши, що вуса в Устимчука похилилися на вуста, а голова на груди, вони знову підійшли, стали обабіч, підтримуючи його за плечі, вже не удаючи, що телефонно балакають, адже за викликом на сцену тихо вкотився фургончик, дуже схожий на «швидку допомогу» лише тим, що також білий, як ті халати, що на санітарах, вони обережно й легко підхопили Устимчука й разом зі стільцем і підтюпцем-скороходом понесли, поставили в салон, той гойднувся, тримаючись за ланцюжок свого годинника, від’їжджаючи; добродії, вже не затуляючи облич, застрибнули слідом, зачинивши дверцята, й Устимчук з докукою зауважив, що водій трамваю не хоче зупинятися на крутих рейках, а тому видовбане життя картинно пропливало повз нього, виникаючи епізодами в кожній шибці по різному, ці фази наскельно накладалися, замерехтівши, наче стара фільма, зливаючись в один потік – яка тут зупинка, коли колеса ледве втримуються колією?

Фургончик зупинився біля надто приватної лікарні, тому перехожих не здивувало, що Устимчука переклали на ноші й занесли досередини, слідом, важко озирнувшись, зайшли й добродії в цивільному не одриваючись від своїх мобілок, Устимчука з одного сну перенесли в інший, горизонтальний, спершу коридорами, а потім до операційної, де, як і личить сновидінням, була геть непідхожа декорація: якісь муфельні печі, бензинові пальниці, сушильні шафи, заляпані колби, а, головне, кілька бормашинних станків; відомого мистецтвознавця поклали на плаский стіл і кілька анестезіологів почали йому на оголених руках мазати тести на алергію, уважно спостерігаючи за реакцією, аби, наклавши дихальну маску, з одного небуття перенести в інше, на яке простий кавовий розчин був нездатен.

– Ну що, почали? – сказав добродій у цивільному, увімкнув яскраві ліхтарі й одсунувся, бо ціла бригада обступила стіл, Устимчукові, одсунувши вазеліном вуса, хутко вставили до рота розширювач, там замерехтіли блискучі патички, штихелі й дзеркальця, потім скороходом задзюрчало одразу кілька бормашин, оголюючи залишки зубів, далі пішли штирці, потім посунули бюрети з пластиковою сумішшю.

... його принесли назад на тому ж стільці, обережно поставили за столик, він німо сидів, опустивши довгі свої вуса, доки не моргнув, хитнув головою, навколо стояв такий же духмяний, як кава, вечір, мінеральні бульбашки просилися до нього зі склянки, Устимчук втупився в свіжий номер «Вечірньої правди».

Один з добродіїв за живоплотом альтанки стривожився:

– Чи не помітить, що сьогодні інший день?

– Хто, мистецтвознавець? – усміхнувся інший. – Та в них усі епохи здвинуті... Й ти сам, часом, бувало не плутав четвер з п’ятницею? Зрештою, що таке інший день? Однаково, щось таке між учорашнім і завтрашнім, як навчав нас учитель, – він кивнув за альтанку. – Нехай тепер круасана погризе.

Вони спостерігали, як Устимчук, продовжуючи минулу добу, приходить до тями, вчепившись для цього в каву, продовжуючи її, вчорашню, проте достатньо гарячу, однак з подивом зазначив, що вона не вступила болем в зашпори. Не повіривши, він взявся до холодної мінеральної води – такий контраст би змусив його, колишнього, зойкнути, бо біль би заломився в пеньки, але, на превеликий подив, не сталося, навпаки, приємність розлилася яснами. Тут він з новим подивом відчув, як об склянку цокнули несподівані зуби. Лапнувши за рота, пошукавши очима, взяв нікельовану тацю, витер з неї краплини мінералки й, розчепіривши сиві вуса, ошкірився до неї – віддзерклення справжнісіньких а не уявних зубів, повен рот досконалих, за кольором і формою надто натуральних, не кожен би Мікельанджело сотворив такі, де кожен був трішки асиметричним, як це буває лише в реальних, а не вставних, це враз уразило Устимчука, яко мистецтвознавця відчуттям суцільних щелеп, він здивовано й безпорадно цокотів ними, озираючись навколо, шукаючи правди, але не помітив за альтанкою добродіїв, бо ті, пихнувши густим тютюновим димом, подалися, затуляючись живоплотом, до свого білого фургончика.