Текст книги "Фальшивомонетники"

Автор книги: Андре Жід

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 24 страниц)

«Тим гірше для них, – подумав він відразу. – Яка мені різниця, якщо самі вони збираються ухилитись від того, що пропонують мені. Я доведу їм, що маю більше мужности, ніж вони».

І подивившись Жоржеві просто у вічі, промовив:

– Скажи Ґері, що на мене можна розраховувати.

– То ти підпишешся?

О, яка в цьому була потреба? Адже він дав своє слово. Він відповів просто:

– Якщо ти так хочеш.

І під іменами трьох «сильних людей» на тому проклятому аркуші він написав своє ім’я, великим акуратним почерком.

Жорж, тріумфуючи, поніс показати аркуша двом іншим. Усі троє погодилися, що Борис виявив хоробрість. Вони стали радитися.

Звичайно ж, вони не зарядять пістолет. Та й патронів до нього немає. Фіфі боявся лише того, що він чув, ніби іноді велике хвилювання могло спричинити смерть. Його батько, сказав він, одного разу розповідав про симуляцію страти... Але Жорж його урвав.

– Твій батько з Півдня, – сказав він.

Ні, Ґериданісоль не збирався заряджати пістолет. У цьому не було потреби. Той патрон, який Лаперуз одного дня в нього заклав, він так звідти й не вийняв. Ґериданісоль переконався в цьому, проте остерігся сказати про це двом іншим.

У капелюх поклали чотири імені. Це були чотири однакові й однаково згорнені папірці. Ґериданісоль, який мав «тягти», подбав про те, щоб написати ім’я Бориса на п’ятому, якого тримав у руці. І ніби випадково витяг саме його. Борис запідозрив шахрайство, але промовчав. Який сенс протестувати? Він знав, що приречений, але не зробив найменшої спроби, щоб захистити себе. Бо навіть якби жереб випав на когось іншого, він запропонував би його замінити, таким великим був його розпач.

– Не поталанило тобі, старий, – визнав за потрібне сказати Жорж, але голос його прозвучав так фальшиво, що Борис подивився на нього сумними очима.

– Справу зроблено, – сказав він.

Після чого вирішили провести репетицію. Та оскільки їх могли побачити, то домовилися поки що зробити це без пістолета. Вирішили дістати його з коробки в останню мить, перед самим початком «справжньої гри». Не можна було давати привід для тривоги.

Отже, задовольнилися тим, що в цей день домовилися про годину та місце, яке позначили крейдяним кругом на підлозі. Його вибрали в навчальному класі, праворуч від кафедри, в кутку, який утворювали забиті двері, які, проте, можна було відчинити під аркою входу. Що ж до години, то її обрали на час уроку. Це мало відбутися на очах у всіх учнів; це добре їх приголомшить.

Провели репетицію в порожньому класі, єдиними свіцками якої були троє змовників. Але пуття з цієї репетиції було мало. Просто з’ясували, що від місця, де сидів Борис, до накресленого крейдою кола було рівно дванадцять кроків.

– Якщо ти не тремтітимеш від страху, ти не зробиш ні на крок більше, – сказав Жорж.

– Я не тремтітиму від страху, – відповів Борис, якого ображав цей постійний сумнів.

Твердість цього хлопця стала справляти враження на трьох інших. Фіфі вважав, що на цьому слід зупинитися. Але Ґериданісоль виявив рішучість довести їхню витівку до кінця.

– Ну, то гаразд! До завтра! – сказав він із дивною посмішкою, що скривила лише куточок його губів.

– Обіймімо його! – у захваті вигукнув Фіфі.

Він згадав про посвяту в лицарі доблесних воїнів минулих часів і рвучко стиснув Бориса в обіймах. Борис ледве стримав сльози, коли Фіфі вліпив на його щоки два лункі дитячі поцілунки. Ні Жорж. ні Ґері не наслідували приклад Фіфі. Поведінка цього останнього здалася Жоржеві не досить гідною. Що ж до Ґері, то йому було на все наплювати!..

XVIII

Наступного дня увечері дзвоник скликав до класної кімнати всіх учнів пансіону.

Борис, Ґериданісоль, Жорж і Філіп сиділи на одній лаві. Ґериданісоль дістав свого годинника, якого поклав між Борисом і собою. Годинник показував тридцять п’ять хвилин на шосту. Урок почався о п’ятій і мав тривати до шостої. Вони домовилися, що Борис зробить те, що вони замислили, за п’ять хвилин до шостої, якраз перед тим, як учні посунуть до виходу. У ці хвилини їм буде легше якнайшвидше вшитися звідси. І незабаром Ґериданісоль сказав Борисові, упівголоса й не дивлячись на нього, що надавало його словам, як він вважав, фатальнішого характеру:

– Старий, тобі лишилося не більш як чверть години.

Борис згадав роман, який він читав недавно, де бандити, перед тим як убити жінку, запропонували їй помолитися, щоб належно підготуватися до смерти. Як ото чужоземець на кордоні країни, яку він збирається покинути, готує свої документи, так і Борис став шукати молитви у своїй душі та своїй голові й не знайшов жодної; але він був такий стомлений і водночас такий напружений, що його це стурбувало не вельми. Він зробив зусилля, щоб подумати й не зміг подумати ні про що. Пістолет важко відтягував його кишеню; він не мав потреби доторкатися до нього рукою, щоб його відчути.

– Не більш як десять хвилин.

Жорж, який сидів ліворуч від Ґериданісоля, стежив за цією сценою кутиком ока, але вдавав, ніби нічого не бачить. Він гарячково трудився. Ніколи ще урок не минав так спокійно. Лаперуз не впізнавав своїх шибеників і вперше зміг відітхнути. Проте Фіфі відчував неспокій; Ґериданісоль уселяв йому страх; він не мав певности, що ця гра не закінчиться погано; серце йому боляче стискалося, й час від часу він глибоко зітхав. Наприкінець, не можучи більше витримати, він відірвав півсторінки внизу аркуша від свого зошита з історії – бо мав готуватися до іспиту; але рядки стрибали в нього перед очима, а факти й дати в його голові – й швидко написав на цьому папірці: «Ти принаймні певен, що пістолет не заряджений?», потім простяг записку Жоржеві, а Жорж передав її Ґері. Але той, прочитавши записку, здвигнув плечима, навіть не глянувши на Фіфі, потів скачав її в кульку й щигликом відправив її в обведений крейдою круг. Після цього, задоволений своєю влучністю, посміхнувся. Ця посмішка, спочатку умисна, не сходила з його губів до самого кінця сцени; вона ніби закарбувалася на його обличчі.

– Ще п’ять хвилин.

Він сказав це майже на повен голос. Навіть Філіп почув. Його опанувала нестерпна моторошна тривога й хоч урок уже закінчувався, прикинувшись, що йому треба негайно вийти, чи й справді відчувши гострі кольки, він підняв руку і клацнув пальцями, як мають звичай робити школярі, коли просять у вчителя дозволу покинути клас; потім, не чекаючи відповіді Лаперуза, підхопився з лави. Щоб дістатися до дверей, він мусив проминути кафедру вчителя; він майже біг, але хитався.

Майже відразу по тому як Філіп вибіг за двері, Борис, у свою чергу, підвівся. Малий Пасаван, який напружено трудився позад нього, підвів очі. Він згодом розповідав Серафіні, що Борис був «смертельно блідий», але це завжди кажуть у таких випадках. Проте він майже відразу перестав дивитися й знову поринув у свою роботу. Згодом він дуже докоряв собі за це. Якби він тоді зрозумів, що відбувається, він неодмінно цьому перешкодив би, розповідав він згодом, плачучи. Але він ні про що не здогадувався.

Отже, Борис рушив до окресленого крейдою кола. Він ішов повільними кроками, наче автомат, тупо дивлячись прямо перед собою. Радше, він ішов як сновида. Його права рука схопила пістолет, але він тримав його схованим у кишені курточки; він дістав його звідти лише в останню мить. Фатальне місце було, як я вже згадував, навпроти забитих дверей, які утворювали закутень, праворуч від кафедри, й учитель міг бачити його, лише нахилившись зі своєї кафедри.

Лаперуз нахилився. І спочатку не зрозумів, що робить його онук, хоча дивна врочистість його рухів не могла не стривожити старого. Своїм найгучнішим голосом, якому він намагався надати авторитетности, він почав:

– Пане Борис, я прошу вас негайно повернутися на своє...

Але несподівано він упізнав пістолет. Борис саме приставив його собі до скроні. Лаперуз усе зрозумів і нараз відчув страшний холод, ніби кров умить замерзла у нього в жилах. Він хотів підхопитися на ноги, підбігти до Бориса, утримати його, закричати... Глухе хрипіння зірвалося з його губів; він залишився нерухомий, паралізований, судомно здригаючись.

Пролунав постріл. Борис упав не відразу. На мить тіло його завмерло, ніби зависло над окресленим крейдою кругом. Потім, голова, впавши на плече, потягла його вниз; усе провалилося в чорну порожнечу.

Коли трохи згодом поліція почала розслідування, на загальний подив пістолет біля Бориса не знайшли, тобто, я хочу сказати, не знайшли біля того місця, де він упав, бо маленький труп майже відразу перенесли на ліжко. У безладі, який відразу зчинився, й поки Ґериданісоль сидів на місці, Жорж, перестрибнувши через свою лаву, зумів заволодіти зброєю, причому цього ніхто не помітив; спочатку він відкинув пістолет ногою назад, коли всі інші нахилилися над Борисом, потім швидко схопив його, заховав собі під курточку й нишком передав Ґериданісолю. Увага всіх була прикута до одного місця, тому ніхто не звертав уваги й на Ґериданісоля, що дало йому змогу добігти непоміченим до кімнати Лаперуза й покласти револьвер туди, звідки він його взяв. Коли згодом, під час обшуку, поліція знайшла револьвер у його коробці, то можна було б засумніватися, що його звідти хтось діставав і що Борис скористався ним, якби Ґериданісоль здогадався забрати з собою гільзу. Безперечно, що він трохи втратив голову. То була тимчасова розгубленість, за яку він потім собі дорікав, хоча так і не розкаявся у своєму злочині. Але саме ця розгубленість і врятувала його. Бо коли він спустився сходами, щоб змішатися з іншими, то, побачивши труп Бориса, який переносили, він пережив гострий нервовий напад і затремтів так сильно, що всі це побачили, але пані Ведень та Рашель, які відразу прибігли, побачили в цьому лише вияв надмірної емоційности. Можна припустити все що завгодно, тільки не те, що така юна істота спроможна на нелюдський учинок; і коли Ґериданісоль заявив про свою невинність, йому повірили. Записка Фіфі, що йому передав Жорж, яку він потім відправив щигликом у куток кімнати і яку згодом знайшли під лавою, допомогла йому вийти з води сухим. Звичайно ж, він був винний, як і Жорж та Фіфі, у тому, що взяв участь у цій жорстокій грі. Але він ніколи не став би цього робити, запевняв він, якби знав, що пістолет заряджений. Один Жорж залишився переконаний у його цілковитій відповідальності.

Жорж не був настільки зіпсутий, щоб його захоплення Ґериданісолем не поступилося місцем жаху. Коли того вечора він повернувся до батьків, він кинувся в обійми матері; і Поліна пережила порив глибокої вдячности до Бога, який, через цю жахливу драму, привів до неї її сина.

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

Я не намагаюся пояснити, нехай там що, але все ж не хотів би подавати жодного факту без достатньої мотивації. Саме тому я не використав у своїх «Фальшивомонетниках» самогубство юного Бориса – я й без того пережив чимало прикрих хвилин, намагаючись зрозуміти його причини. А крім того, я не люблю «незаперечних фактів». Вони мають у собі щось безапеляційне, неспростовне, брутальне, категорично реальне... Я згоден, що реальність повинна підтримувати зусилля моєї думки як доказ; але вона не повинна випереджати її. Я не люблю, коли мене захоплюють зненацька. Самогубство Бориса здалося мені «непристойним нахабством», бо я цього не чекав.

Є щось підле в кожному самогубстві, попри думку Лаперуза, який, безперечно, вважає, що його онук виявив більше мужности, аніж він. Якби цей хлопець міг передбачити лихо, яке його жахливий вчинок накличе на родину Веделів, його не можна було б пробачити. Азаїс мусив розпустити пансіон – і негайно, як заявив він. Але Рашель боїться, що їх чекає цілковитий крах. Чотири родини вже забрали своїх дітей. Я не зміг переконати Поліну відпустити Жоржа від себе; хоча цей малий, глибоко приголомшений смертю товариша, виявляє явний намір виправитися. До яких прикрих наслідків призвела ця трагічна подія! Навіть Олів’є вона глибоко схвилювала. Арман, попри свої цинічні вихватки, глибоко стурбований банкрутством, яке загрожує його родині, пропонує допомагати в пансіоні в ті години та дні дозвілля, які захоче надати йому Пасаван. Бо старий Лаперуз став вочевидь неспроможний виконувати обов’язки, які на нього поклали.

Я пішов навідати його з певним острахом. Він прийняв мене у своїй кімнатці, на третьому поверсі пансіону. Він відразу взяв мене за лікоть і з таємничим виглядом, майже усміхаючись, що неабияк здивувало мене, бо я чекав лише сліз, сказав:

– Той шум, пам’ятаєте?.. Шум, про який я вам раніше розповідав...

– То й що?

– Він припинився. Кінець. Я більше його не чую. Хоч би як напружував увагу...

Я прилучився до цієї дитячої гри.

– Я ладен об заклад побитися, – сказав я йому, – ви тепер жалкуєте, що його не чути.

– Ой ні! Ой ні!.. Це такий відпочинок! Мені дуже потрібна тиша... Знаєте, що мені спало на думку? Що в цьому житті ми ніколи не зможемо довідатися, що таке справжня тиша. Адже навіть наша кров створює безперервний шум; ми просто не чуємо цього шуму, бо звикли до нього з дитинства... Але я думаю також, що є речі, яких у цьому житті ми не зможемо почути, гармонії... бо шум перекриває їх. Атож, я думаю, що тільки після смерти ми зможемо по-справжньому чути.

– Ви ж сказали мені, що не вірите...

– У безсмертя душі? Хіба я вам це казав?... Так, ви, мабуть, маєте рацію. Але я не вірю, зрозумійте мене, і в протилежне.

А що я мовчав, то він провадив повчальним тоном, хитаючи головою:

– Чи помітили ви, що в цьому світі Бог завжди мовчить? Лише диявол говорить. Чи принаймні... чи принаймні... – провадив він, – хоч би як ми напружували увагу, нам щастить почути лише диявола. Ми не маємо таких вух, які могли б почути голос Бога. Ви ніколи не запитували себе, яким може бути цей Божий голос?... О, я кажу не про той, який проник у людську мову... Ви пам’ятаєте початок Євангелії? «На початку було Слово». Я часто думав про те, що слово Бога – це все творіння. Але диявол ним заволодів. Його гарчання покриває тепер голос Бога. О, скажіть мені: чи вірите ви, що все одно останнє слово залишиться за Богом?.. І якщо час після смерти перестає існувати, якщо ми відразу входимо у Вічність, то як ви думаєте, ми зможемо тоді почути Бога... безпосередньо?

Його опанувало щось подібне до бурхливих емоцій, він затремтів, ніби в нападі лютої лихоманки й несподівано залився слізьми:

– Ні, ні! – закричав він, похлинаючись словами. – Диявол і добрий Бог – це одна й та сама істота. Вони добре розуміють один одного. Ми віримо, що все погане на землі походить від диявола; але ми вважаємо так тільки тому, що інакше ми не змогли б простити Бога. Він грається з нами, як кіт зі спійманою мишею... І після цього він ще вимагає, щоб ми дякували йому! За що дякували? За що?..

Потім нахилився до мене й провадив:

– А ви знаєте, що він зробив найжахливіше?.. Він віддав у жертву власного сина, щоб нас спасти. Свого сина! Свого сина!.. Отже жорстокість – одна з головних характеристик Бога.

Він упав на своє ліжко і обернувся до стіни. Ще кілька хвилин він трусився у спазматичних корчах, потім мені здалося, що він заснув, і я покинув його.

Він не сказав мені жодного слова про Бориса. Але я думаю, що саме в цьому містичному розпачі він виразив свій біль, надто Грандіозний, щоб його можна було споглядати зблизька.

Я довідався від Олів’є, що Бернар повернувся до батька; і я переконаний, що нічого кращого він зробити не міг. Довідавшись від малого Калуба, якого він випадково зустрів, що старий слідчий занедужав, Бернар не став слухати нічого, крім голосу свого серця. Ми маємо побачитися з ним завтра ввечері, бо Профітандьє запросив мене на вечерю, де будуть також Моліньє, Поліна та обидва їхні сини. Мені дуже цікаво буде познайомитися з Калубом.

Андре Жід Банкетна промова

Оскільки лауреат не зміг бути присутнім на Нобелівському банкеті у Стокгольмській ратуші, який відбувся 10 грудня 1947р., то його промову зачитав Габріель Пюо, посол Франції.

«Думаю, марно говорити про те, як мені шкода, що я не зміг бути присутнім на цих урочистостях і особисто висловити свою вдячність, але, на жаль, мені довелося відмовитися від цієї подорожі, що обіцяла бути і приємною, і цікавою.

Як вам відомо, я завжди уникав почестей, принаймні тих, що їх я як француз міг би сподіватися від Франції. Мушу признатися вам, панове, що в мене трохи пішла обертом голова, коли так несподівано ви присудили мені найвищу нагороду, яку може одержати письменник. Протягом багатьох років я мав таке враження, ніби волаю в пустелі, потім дістав змогу звертатися у своїй творчості до людей, але їх було дуже мало, проте сьогодні ви мені довели, що я мав слушність, коли вірив у чесноти невеликої кількості і в те, що рано чи пізно їхня думка стане вирішальною.

Мені здається, панове, ви віддали свої голоси не так за якість моєї праці, як за той незалежний дух, що її оживляє, дух, який у наші часи мусить відбивати атаки зусібіч. Те, що ви помітили його в мені, те, що відчули потребу схвалити його й підтримати, сповнює мене впевненістю та глибокою втіхою. Я, проте, не можу не думати, що зовсім недавно ще одна людина у Франції репрезентувала цей дух навіть ліпше, ніж я. Я думаю про Поля Валері, захоплення чиїм талантом постійно зростало в мене протягом нашої півстолітньої дружби і чия смерть позбавила вас можливости обрати його замість мене. Я часто говорив про те, з якими почуттями дружби та глибокої шанобливости я постійно й незрадливо схилявся перед його генієм, перед яким я завжди почував себе «звичайною людиною, занадто людиною». Нехай пам’ять про нього буде присутньою на цій церемонії, пам’ять, яка в моїх очах стає все осяйнішою, мірою того як згущується темрява. Ви сприяєте тріумфові вільного духу й через цю показову винагороду, яку ви мені присудили, знехтувавши гострі розбіжності в думках, які часто мають тимчасовий характер, ви надали цьому духові несподівану нагоду засяяти ще осяйнішим блиском».

Перед цією промовою Арне Тиселіус, заступник голови Нобелівської фундації, зробив таку заяву: «На жаль, пан Андре Жід, з огляду на слабке здоров’я, мусив відмовитися від свого первісного наміру взяти участь у цій церемонії. Ми висловлюємо йому з цього приводу щире співчуття і ще раз підкреслюємо свою пошану та глибоку симпатію до славетного майстра французької літератури, чий геній так глибоко вплинув на нашу сучасність».

Нобелівська премія з літератури 1947 р.

Презентаційна промова Андерса Естерлінґа, Постійного Секретаря Шведської академії:

«На першій сторінці чудового журналу, який Андре Жід видавав протягом півстоліття, ми бачимо автора, якому було тоді двадцять років, на сьомому поверсі будинку в Латинському кварталі. Він шукав місце, де могли б зустрічатися «Символісти», група юнаків, до якої він належав. З вікна він дивився на Сену та Собор Паризької Богоматері. Була осінь, сонце вже закочувалося за обрій, і він почував себе як герой бальзаківського роману Растиньяк, готовий підкорити місто, яке лежало в нього під ногами. «Тепер ми завжди будемо вдвох!» Проте амбіціям Жіда довелося просуватися вперед довгими й покрученими стежками; та й перемоги, які вони здобували, виявилися дуже й дуже нелегкими.

Сімдесятивосьмирічний письменник, якого ми сьогодні увінчуємо Нобелівською премією, завжди був суперечливою постаттю. Від самого початку своєї кар’єри він ішов у перших рядах сіячів духовного неспокою, але це не завадило йому сьогодні завоювати славу одного з найвидатніших літераторів Франції і здобути вплив, який не послаблювався протягом життя кількох поколінь. Його перший літературний твір з’явився в 1890-х рр.; останній датується весною 1947 р. У його творчості окреслений надзвичайно важливий період у духовній історії Європи, період, який заклав драматичні підвалини під його тривале життя. Можна запитати себе, чому важливість його творчого внеску була належно оцінена лише зовсім недавно. Причина, безперечно, в тому, що Андре Жід, поза всяким сумнівом, належить до тієї категорії письменників, справжня оцінка яких вимагає тривалої перспективи і простору, який міг би адекватно вмістити всі три етапи діалектичного процесу. Більше, аніж будь-хто з його сучасників, Жід був людиною контрастів, справжнім Протеєм постійно змінюваного напряму думок, що невтомно трудився на протилежних полюсах, розбризкуючи навколо себе сліпучі іскри. Ось чому його праця має вигляд безперервного діалогу, в якому віра постійно бореться проти сумніву, аскетизм – проти любови до життя, дисципліна – проти потреби у свободі. Навіть його зовнішнє життя минало в постійному русі та в перемінах, і його знамениті подорожі до Конґо в 1927 р. та до Радянської Росії в 1935 р. – якщо ми згадаємо лише про ці дві – дають нам достатньо переконливий доказ, що він не хотів належати до мирних, домашніх стовпів світової літератури.

Жід походить із протестантської родини, суспільне становище якої дозволило йому вільно віддатися своєму покликанню і присвятити значно більше уваги, аніж це можуть дозволити собі інші, вихованню своєї особистости та своєму внутрішньому розвитку. Він описав своє родинне середовище у знаменитій автобіографії, назву якої «Якщо зерно не гине» (1924 р.) він запозичив у святого Іоанна, котрий говорив про те, що зерня пшениці мусить загинути, для того щоб прорости й дати плоди. Хоча Жід досить енергійно бунтував проти свого пуританського виховання, він, проте, побудував усе своє життя на фундаментальних засадах моралі й релігії і часом із дивовижною чистотою вмів виразити послання християнської любови, зокрема у своєму короткому романі «Вузькі ворота», який може витримати порівняння з трагедіями Расіна.

З другого боку, ми зустрічаємо у творчості Жіда ще сильніші вияви тієї знаменитої «аморальности» – концепції, яку його супротивники нерідко тлумачили хибно. Насправді вона означає вільний акт, «добровільний акт», визволення від усіх обмежень, що придушують свідомість, почуття, яке американський відлюдник Торо виразив словами: «Найгірше – бути работорговцем душ». Нам треба пам’ятати про те, що Жід завжди переживав певні труднощі, коли намагався подати як чесноту те, що складалося з відсутности загально визнаних чеснот. «Страви земні» (1897 р. ) були юнацькою спробою, від якої він потім відвернувся, й усілякі втіхи, що їх він так натхненно оспівував, нагадують нам про ті прекрасні плоди південних земель, які не витримують зберігання. На заклик, із яким він звертається до свого учня та читача: «А зараз викинь мою книжку! Залиш мене!», – він сам таки перший і відгукнувся, у своїх пізніших творах. Але найсильніше враження залишає те, що в «Стравах земних» – і не тільки! – звучить могутня поезія розлуки, повернення, поезія, яку він так майстерно вмів уплітати у флейтову мелодію своєї прози. Цю поезію ми вгадуємо часто, наприклад, у короткому щоденниковому записі, зробленому пізніше, біля мечеті в Брузі, одного травневого ранку: «О, почни знову, почни все спочатку! Лагідно доторкнися до ніжних і чутливих клітин, крізь які почуття проціджуються, як молоко. Кущ у густому саду, чиста троянда, лінива троянда в затінку густолистих платанів, хіба не з вами я зустрічався у своїй далекій юності?.. Колись давно... Чи не у своїй пам’яті я нині перебуваю? Чи справді я сиджу в цьому куточку біля мечеті, я, який дихаю і люблю тебе?.. Якби я справді був реальним, хіба ця ластівка підлетіла б до мене так близько?»

За дивним і безперервним зміщенням перспективи, яке пропонує нам творчість Жіда, у його романах і в його есе, у його подорожніх нотатках або в його аналізах сучасних подій ми завжди знаходимо той самий гнучкий інтелект, ту саму непорочну психологію, виражені мовою, яка за допомогою найпростіших засобів досягає цілком класичної прозорости та найделікатнішого розмаїття. Надто не заглиблюючись у подробиці його творчости, згадаймо щодо цього знаменитих «Фальшивомонетників» (1926 р.), де дається сміливий і проникливий аналіз настроїв та поведінки групи молодих французів. Через новизну своєї техніки цей роман започаткував цілком новий напрям у сучасному мистецтві оповідного жанру. Тут же можна назвати вже згадуваний том мемуарів, де автор намагається правдиво розповісти про своє життя, не додаючи нічого, що могло б дати йому якісь переваги, й не приховуючи нічого неприємного для себе. Русо керувався тими самим намірами з тією різницею, що Русо говорить про свої вади, будучи переконаним, що, позаяк усі люди так само порочні, як і він, ніхто не наважиться ані судити, ані звинувачувати його. Проте Жід просто відмовляється визнати за своїми друзями право судити його в хай там який спосіб; він звертається до Вищого суду, до ширшої перспективи, де він постає перед суверенним поглядом Бога. Так значення цих мемуарів віддзеркалено в таємничій біблійній цитаті про зерня пшениці, яке репрезентує тут особистість; доти, доки остання залишається чутливою, поміркованою та егоцентричною, вона живе сама-одна й неспроможна щось породити; лише ціною своєї смерти і перетворення, вона набуває життя і стає здатною плодоносити. «Я не думаю, – пише Жід, – що можна подивитися на моральні та релігійні проблеми життя або діяти з огляду на них, якось інакше, аніж я дивився та діяв бодай в один із моментів мого життя. Насправді я прагнув їх усі примирити, тобто примирити найсуперечливіші погляди, нічого не відкидаючи, і будучи готовим довірити Христу розв’язання суперечки між Діонісом та Аполлоном».

Це висловлювання проливає світло на інтелектуальну балакучість, за яку Жіда часто звинувачують і якої не розуміють, але яка ніколи не примушувала його зрадити себе. Його філософія спрямована до відродження за будь-яку ціну й ніколи не зазнає невдачі у своїх спробах розбудити чудесного фенікса, який зі свого вогняного гнізда зривається в новий політ.

За нинішніх обставин, коли, сповнені захватом і вдячністю, ми споглядаємо багаті мотиви та сутнісні теми цієї творчости, цілком природно, що ми обминаємо своєю увагою критичні закиди, які сам же таки автор із видимою втіхою намагається провокувати. Бо навіть у своєму зрілому віці Жід ніколи не прагнув домогтися, щоб його досвід та його висновки приймалися повністю й без застережень. Те, чого він прагне насамперед, – це розворушити та порушити проблеми. Навіть у майбутньому його вплив, безперечно, буде реалізований не через цілковите сприйняття, а через жваві дискусії навколо його творчости. І саме в цьому закладені підвалини його справжньої величі.

Його творчість містить сторінки, які викликають майже почуття протесту, з огляду на ні з чим не зрівнянну зухвалість його зізнань. Він прагне завдати поразки фарисеям, але в такій боротьбі дуже важко не зачепити досить вразливі сторони людського характеру. Але ми повинні пам’ятати, що такий спосіб дій – це форма неупередженої любови до істини, яка, від часів Монтеня й Русо, стала аксіомою для французької літератури. Пройшовши через усі фази своєї еволюції, Жід виявив себе як переконаний захисник літературної цілісности, заснованої на правах особистости та на обов’язку говорити про всі проблеми рішуче й чесно. З цього погляду його тривала й розмаїта діяльність, стимульована в так багато способів, має незаперечну ідеалістичну цінність.

Оскільки пан Андре Жід, який із великою вдячністю прийняв запропоновану йому почесну нагороду, на жаль, не зміг прибути сюди, з огляду на проблеми здоров’я, його нагороду буде вручено Його Екцеленції французькому Послу».