Текст книги "Фальшивомонетники"

Автор книги: Андре Жід

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 24 страниц)

IV

День був жаркий. З відчинених вікон пансіону Веделя видно було верхівки дерев у саду, над якими ще мерехтів величезний огром нерозтраченого літнього тепла.

День початку нового навчального року дав старому Азаїсові нагоду виголосити промову. Він стояв біля підніжжя казальниці, обличчям до учнів, як і годиться. Всередині казальниці сидів старий Лаперуз. Він підвівся, коли увійшли учні, проте Азаїс дружнім жестом дозволив йому знову сісти. Його неспокійний погляд насамперед прикипів до Бориса, і цей погляд бентежив Бориса тим більше, що Азаїс, у своїй промові, рекомендуючи дітям нового вчителя, визнав за потрібне згадати про те, що він доводиться родичем одному з них. Тим часом Лаперуз відчув велику прикрість, не зустрівши погляд Бориса: байдужість, холодність, думав він.

«О, нехай би він дав мені спокій! – думав Борис. – Нехай би мене не «помічав»!» Його товариші вселяли йому жах. Коли вийшли з ліцею, він мусив приєднатися до їхнього гурту й дорогою від ліцею до кімнат, у яких вони мешкали, чув усі їхні балачки. Він хотів би бути такими, як і вони, бо дуже потребував щирої дружби, але його делікатна вдача відштовхувала його від них. Слова завмирали в нього на губах. Він картав себе за свою сором’язливість, намагався її приховати, силкувався навіть сміятися, щоб не стати жертвою глузів. Та попри всі зусилля, він здавався в цьому хлоп’ячому товаристві дівчиною, відчував це й мучився цим.

Майже відразу виникло кілька угруповань. Такий собі Леон Ґериданісоль був у центрі уваги й, певно, мав неабиякий авторитет. Трохи старший за інших, він вів перед також у навчанні. Засмаглий, темноволосий, з чорними очима, він не був ані дуже високий, ані надто сильний, але щодо зухвалости та апломбу, то тут йому не було рівних. Навіть малий Жорж Моліньє сказав, що Ґериданісоль його «приголомшив». «А ти знаєш, що мене приголомшити не так просто!» Хіба ж не бачив він на власні очі, як той підійшов сьогодні вранці до молодої жінки; жінка тримала на руках дитину.

– Це ваша дитина, пані? – він промовив це, схилившись у низькому поклоні. – Яке ж воно бридке, це ваше дитинча. Але ви не хвилюйтеся: воно довго не протягне.

Жорж знову пирснув від сміху.

– Та ти що? Без жартів? – перепитав Філіп Адаманті, його друг, якому Жорж розповів цю історію.

Ці брутальні витівки тішили їх неймовірно. Вони не могли уявити собі нічого дотепнішого. Свої досить уже потерті таланти Леон завдячував своєму кузенові Струвілову, але Жорж нічого про це не знав.

У пансіоні Моліньє та Адаманті домоглися, щоб їх посадили за одну парту з Ґериданісолом. То була п’ята парта, щоб не надто муляти очі керівникові класу. Ліворуч від Моліньє сидів Адаманті; праворуч Ґериданісоль або Ґері. Скраєчку парти сидів Борис. Позад нього – Пасаван.

Ґонтран де Пасаван жив сумним життям, після того як помер його батько; та й те життя, яким він жив раніше, теж не було дуже веселим. Він давно уже зрозумів, що від брата йому нема чого чекати ніякої симпатії, ніякої підтримки. Вакації він провів у Бретані, куди його повезла стара служниця, вірна Серафіна – у Бретані жили її родичі. Ґонтран мобілізував усі свої переваги і напружено працював. Його підстьобувало потаємне бажання довести своєму братові, що він вартий більшого, аніж той. До цього пансіону він прийшов за власним бажанням і зі свого вільного вибору; його привело сюди також прагнення не жити разом зі своїм братом у тому будинку на вулиці Вавилон, з яким у нього були пов’язані лише сумні спогади. Серафіна не захотіла його покинути й найняла собі помешкання в Парижі; невеличка рента, яку їй виплачували двоє синів небіжчика графа, за прямим розпорядженням, яке він зробив у своєму заповіті, надало їй таку можливість. У тому помешканні Ґонтран мав свою кімнату, куди приходив на вихідні і яку обставив на власний смак. Двічі на тиждень він трапезував із Серафіною; стара служниця піклувалася про нього й стежила за тим, щоб йому нічого не бракувало. У її товаристві Ґонтран багато й весело базікав, хоч і не міг поговорити з нею майже на жодну з тем, які були близькі його серцю. У пансіоні він тримався дещо осібно; неуважно слухав балачки та жарти своїх односумів і часто відмовлявся брати участь у їхніх іграх. Він віддавав перевагу читанню над іграми, що відбувалися не на повітрі. Він любив спорт, майже всі його види, але віддавав перевагу тим, які не потребували товариства. Він був гордий і не бажав спілкуватися з усіма. У неділю, залежно від пори року, він катався на ковзанах, плавав, веслував або бігав на природі, долаючи величезні відстані. Він мав свої невподобання, які навіть не намагався долати; так само не намагався він збагатити свій дух, а радше прагнув його укріпити. Мабуть, він не був таким простим, яким сам собі здавався і яким намагався бути; ми бачили його біля узголів’я смертного ложа батька; але він не любив таємниці й не любив самого себе, бо здавався собі не таким, яким хотів себе бачити. Якби йому пощастило колись очолити клас, то лише завдяки своїй працьовитості, а не якомусь особливому хистові. Борис міг би знайти в нього захист, якби здогадався з цим до нього звернутися. Але Бориса приваблював його сусід Жорж. Що ж до самого Жоржа, то він відчував потяг лише до Ґері, який не відчував потягу ні до кого.

Жорж мав повідомити важливі новини Філіпові Адаманті, але обачливо вирішив не писати йому.

Прийшовши в цей день, коли починався навчальний рік, за чверть години до початку уроків, він марно чекав Філіпа біля дверей ліцею. Саме тоді, коли він ходив перед дверима, роблячи сто кроків в одному напрямку й сто кроків – у протилежному, він почув дотепну репліку, яку Леон Ґериданісоль застосував у розмові з молодою жінкою; після цього двоє бешкетників почали розмову й відкрили, на превелику радість Жоржа, що будуть товаришами по пансіону.

Виходячи з ліцею, Жорж і Фіфі змогли нарешті зустрітися. Вони попрямували до пансіону Азаїсів разом із гуртом інших пансіонерів, але трохи осторонь, щоб змогти поговорити вільно.

– Ти ліпше заховай цю штуку, – сказав Жорж, показуючи пальцем на жовту стрічечку, яку Філіп досі носив у своїй петлиці.

– А навіщо? – запитав Філіп, який помітив, що Жорж свою стрічечку не почепив.

– Тебе можуть загребти. Хлопче, я хотів тобі про це сказати ще перед уроками. Але ти прийшов надто рано. Я чекав біля дверей, щоб тебе попередити.

– Але ж я не знав, – промовив Фіфі.

– Я не знав, я не знав... – передражнив його Жорж. – Ти мусив би здогадатися, що я маю тобі щось сказати, ще тоді, коли я не зміг зустрітися з тобою в Ульґаті.

Ці хлопці були постійно заклопотані тим, як здобути перевагу над суперником. Фіфі завдячував свої певні переваги становищу та багатству батька; але Жорж значно переважав його в зухвалості та цинізмі. Фіфі мусив докладати певних зусиль, щоб не пасти задніх. Це був непоганий хлопець, але дещо млявий.

– Ну, гаразд, викладай, що ти знаєш, – сказав він.

Леон Ґериданісоль підійшов до них і став слухати. Жорж був не проти, щоб той підслухав, про що вони розмовляють. Якщо той зумів його сьогодні вразити, то й Жорж має дещо у своєму запасі, чим може приголомшити кого завгодно. Тож він сказав Фіфі найприроднішим тоном:

– Мала Праліна загриміла в каталажку.

– Праліна! – вигукнув Фіфі, якого вжахнула холоднокровність Жоржа.

А що в Леона на фізіономії відбилася цікавість, то Фіфі запитав у Жоржа.

– А йому можна сказати?

– Як знаєш! – кинув Жорж, здвигнувши плечима.

Тоді Фіфі сказав Ґері, показавши на Жоржа:

– Це його ціпка.

Потім знову звернувся до Жоржа:

– А як ти довідався?

– Я зустрів Жермену, й вона мені сказала.

І він розповів Фіфі, як, повернувшись до Парижа дванадцять днів тому й захотівши відвідати певне помешкання, яке прокурор Моліньє раніше назвав «театром оргій», він побачив перед собою зачинені двері. Блукаючи в тому кварталі, він через якийсь час перестрів Жермену, ціпку Фіфі, яка й розповіла йому про те, що на початку вакацій сюди наскочила поліція. Проте ці дівчата та хлопці не знали, що Профітандьє доклав усіх зусиль, щоб відкласти операцію якомога надалі, до тих днів, коли малолітні правопорушники роз’їдуться зі столиці, бо хотів, щоб вони не потрапили під облаву, а їхні батьки уникли скандального розголосу справи.

– Нічого собі, старий... – повторював Фіфі, не коментуючи сказане. – Нічого собі, старий...

Він подумки вирішив, що хай там як, а їм із Жоржем пощастило уникнути найгіршого.

– Ну що, сховалася душа в п’яти від страху? – запитав Жорж, ощирившись у єхидній посмішці.

У тому, що він і сам був нажаханий, він визнав за ліпше не признаватися, а надто в присутності Ґериданісоля.

Прочитавши цей діалог, ви можете подумати, що ці діти були значно розбещеніші, ніж вони насправді були. Вони так розмовляли, щоб похизуватися перед самими собою, я в цьому переконаний. Ішлося про звичайнісінькі хвастощі, адже їх слухав Ґериндасоль, слухав і спонукав до такої балачки. Сьогодні ввечері він розповість про цю розмову своєму кузенові Струвілову, й вони добре з ним посміються.

Того ж таки вечора Бернар прийшов до Едуара.

– Ну як там початок навчального року? Усе було гаразд?

– Непогано.

А що Бернар на цьому свою розповідь і закінчив, то Едуар розсердився:

– Пане Бернар, якщо ви не в гуморі говорити, то не сподівайтеся, що я почну витискати з вас слово за словом. Я терпіти не можу допитів. Але дозвольте мені нагадати вам, що ви самохіть запропонували мені свої послуги і що я маю певне право вимагати від вас повнішого звіту...

– Що ви хочете знати? – сказав Бернар, ніби долаючи якусь нехіть. – Що дідусь Азаїс виголосив врочисту промову, в якій закликав дітей «приступити до вивчення наук у єдиному пориві та з юною одержимістю?..» Я запам’ятав ці слова, бо він повторив їх тричі. Арман пояснив мені, що він включає їх до кожної зі своїх промов. Ми сиділи з ним удвох за останньою партою, в глибині класу, спостерігаючи, як заходять школярі, – певно Ной так само спостерігав за тим, як приходили на його ковчег звірі. Вони були там усіх різновидів: жуйні ссавці, товстошкірі, молюски та інші безхребетні. Коли ж після промови вони стали розмовляти між собою, то ми з Арманом помітили, що чотири з десятьох їхніх фраз починалися зі слів: «Я ладен об заклад побитися, що ти не...»

– А шість інших?

– Зі слів: «Ти не повіриш, що я...»

– Непогане спостереження, визнаю. А ще?

– У декотрих, як мені здалося, була сфабрикована особистість.

– Що ви хочете цим сказати? – поцікавився Едуар.

– Я маю на увазі передусім одного з них, він сидів поруч із юним Пасаваном, який здався мені просто розумним хлопцем. Його сусід, за яким я довго спостерігав, як мені здалося, взяв за правило свого життя античний афоризм Ne quid nimis.[3]3
  Нічого зайвого (лат.).


[Закрыть] Ви не думаєте, що для його віку це абсурдний девіз? Одяг на ньому був тісний і короткий, краватка вузенька. Навіть шнурки його черевиків були вкорочені й закінчувалися вузлами на кінцях. Я говорив із ним дуже мало, але він устиг сказати мені, що повсюди бачить надмір витрачених сил і кілька разів повторив, як приспів: «Не варт марнувати зусилля!»

– До дідька економію! – сказав Едуар. – Мистецтво любить багатослів’я.

– Чому?

– Бо не боїться щось утратити. Щось іще? Ви нічого не сказали про Армана.

– Дивний суб’єкт. Правду кажучи, він мені зовсім не до вподоби. Не люблю підробок. Він не дурний, у цьому немає сумніву. Але його розум спрямований на руйнацію. До речі, саме проти себе він настроєний найнепримиренніше. Він соромиться всього того, що має в собі великодушного, шляхетного або ніжного. Йому слід би зайнятися спортом, провітритися. Він озлоблюеться, днями нікуди не виходячи з дому. Він, як мені здалося, шукає зустрічей зі мною. Я від нього не втікаю, але не можу переробити його розум.

– А вам не здається, що за його сарказмами та іронією ховається надмірна вразливість? Олів’є так вважає.

– Можливо. Я вже про це думав. Я ще знаю його недосить добре. Решта моїх міркувань ще не дозріли. Я повинен надати їм завершености. Я з вами поділюся ними, але пізніше. Пробачте, але сьогодні ввечері я вас покину. Через два дні в мене іспит. А потім... зізнаюся щиро... мені дуже сумно.

V

Варто брати до уваги, якщо не помиляюся, лише квіти речей...

Фенелон

Олів’є, який учора повернувся до Парижа, прокинувся, відчуваючи, що добре відпочив. Повітря було жарке, небо чисте. Коли він вийшов, свіжопоголений, вимитий під душем, елегантно вбраний, свідомий своєї сили, молодости, краси, Пасаван ще спав.

Олів’є поквапився до Сорбони. Саме сьогодні вранці Бернар має складати письмовий іспит. Звідки Олів’є це було відомо? А може, йому тільки так здавалося? Він наведе довідки. Він прискорив ходу. Він не бачив свого друга від тієї ночі, коли Бернар приходив шукати притулку в його кімнаті. Які зміни сталися за цей час! Хто сказав би напевне, навіщо він шукає Бернара, – чи побачити його, чи показати йому себе? Шкода, що Бернар так мало зважає на елегантність! Але навчитися доброго смаку не так уже й важко. Олів’є спізнав це на собі завдяки графові де Пасавану.

Отже, сьогодні Бернар складає письмового іспита. Він вийде не раніш, як опівдні. Олів’є почекає його на подвір’ї. Він зустрів кількох товаришів, потиснув кілька рук, потім відійшов убік. Він був трохи збентежений своїм костюмом. Він збентежився ще більше, коли Бернар, нарешті вільний, вийшов на подвір’я і вигукнув, подавши йому руку:

– Який він красень!

Олів’є, який сподівався, що більше ніколи не червонітиме, почервонів. Хіба можна не відчути в цих словах, попри їхній сердечний тон, іронію? Бернар і сьогодні був у тому ж таки костюмі, що й того вечора, коли пішов із дому. Він не сподівався зустріти тут Олів’є. Він засипав його запитаннями й потяг за собою. Несподівана радість, яку він відчув, зустрівши друга, була цілком щирою. Якщо спочатку він і посміхнувся, побачивши його вишуканий костюм, то в цій посмішці не було ніякої злої іронії. Бернар мав добре серце, в ньому не було жовчі.

– Ми пообідаємо разом, гаразд? Через півтори години я маю скласти письмову латину. Вранці була французька мова.

– Ти задоволений?

– Я задоволений. Але не знаю, чи сподобається екзаменаторам те, що я написав. Треба було викласти свої думки про чотиривірш Лафонтена:

 
Парнаський метелик, істота невтомна.
Яка дивним дивом була для Платона,
Літаю я легко, нікуди й нізвідки,
Від речі до речі, від квітки до квітки.
 

– Прикинь-но, що ти міг би про це написати?

Олів’є не міг утриматися від спокуси показати витонченість своєї думки:

– Я написав би, що, зображуючи самого себе, Лафонтен намалював портрет митця, такого, що погоджується бачити світ лише з його зовнішньої сторони, з поверхні, бачити лише його квіти. Потім я намалював би портрет ученого, дослідника, того, хто намагається проникнути в глибінь і показав би, що тоді як учений шукає, митець знаходить; що той, хто проникає вглиб, провалюється, а той, хто провалюється, сліпне; що істина – це видимість, що таємниця – це форма і що найглибше в людині – це її шкіра.

Цю останню фразу Олів’є запозичив у Пасавана, а той, у свою чергу, почув її з уст Поля-Амбруаза одного дня, коли той промовляв у якомусь салоні. Усе ненадруковане було для Пасавана доброю здобиччю. Він називав це «ідеями, які витають у повітрі», тобто тими, що належать комусь іншому.

Я не знаю, що саме в тоні Олів’є дало зрозуміти Бернарові, що це не його фраза. У голосі Олів’є прозвучали нотки збентежености. Бернар уже мало не запитав: «Це чиє?», але, по-перше, йому не хотілося завдати прикрости другові, а по-друге, йому страх не хотілося почути ім’я Пасавана, яке досі Олів’є остерігався вимовляти. Бернар обмежився тим, що подивився на друга з пильною цікавістю. Й Олів’є вдруге почервонів.

Подив, що його спізнав Бернар, почувши, як сентиментальний Олів’є висловлює думки, цілком протилежні тим, які були йому властиві досі, майже відразу поступився місцем шаленому обуренню, чомусь раптовому й навальному, невтримному, як циклон. Причому його обурили не самі думки, які висловив Олів’є, хоч вони й здавалися йому абсурдними. А може навіть, вони й не були такими вже абсурдними. Бернар міг би внести їх до свого списку суперечливих поглядів разом зі своїми власними. Якби вони були автентичними думками Олів’є, він би не обурювався ані на нього, ані проти них. Але він відчував, що за ними ховається хтось інший, – і його обурення було спрямоване проти Пасавана.

– Такими ідеями можна отруїти Францію! – вигукнув він глухим, але сповненим палкої зневаги голосом.

І заговорив із рішучою та зухвалою переконаністю, сповнений бажання взяти гору над Пасаваном. Те, що він казав, здивувало його самого, так наче його фраза випереджала думку; а проте це були ті самі думки, які він розвивав цього ранку, пишучи свою письмову контрольну; але, з якоїсь сором’язливости, він досі уникав у своїй мові, а надто в розмовах із Олів’є, того, що він називав «високими почуттями». Висловлені, вони здавалися йому не такими щирими. Тож Олів’є раніше ніколи не чув, щоб його друг говорив про «інтереси Франції», і настала його черга дивуватися. Він широко розкрив очі й був неспроможний навіть посміхнутися. Він більше не впізнавав свого Бернара. Він тупо повторив:

– Францію?..

Й оскільки Бернар явно не жартував, він вирішив скинути з себе відповідальність:

– Але ж, старий, це не я так думаю, це Лафонтен.

Тон Бернара став майже агресивним:

– Чорт забирай! – вигукнув він. – Я знаю, чорти б тебе взяли, що це не твої думки. Але ж, хлопче, не належать вони й Лафонтенові. Якби він не мав нічого іншого, крім цієї легкости суджень, за яку, до речі, в кінці життя він каявся й вибачався, він ніколи не став би тим митцем, що ним ми так захоплюємося. Саме про це я й написав у своєму вранішньому творі, підкріпивши свій погляд чималою кількістю цитат, бо ж ти знаєш, що пам’ять у мене добра. Але потім я відійшов від Лафонтена і, знаючи, що багато поверхових умів знаходять у цих віршованих рядках виправдання собі, я різко осудив дух безжурности, несерйозности, іронії; тобто те, що називають «французьким духом», який іноді створює нам за кордоном досить таки сумнівну репутацію. Я написав, що в цих рядках треба бачити не так посмішку, як гримасу Франції; що справжній дух Франції – це дух пошуку, логіки, любови та терплячого проникнення в суть речей; і що якби цей дух не надихав Лафонтена, він, можливо, й зміг би написати свої казки, але ніколи не написав би ані свої байки, ані те чудове послання (я цим показав, що мені відомо про нього), з якого запозичені віршовані рядки, що їх нам пропонується прокоментувати. Атож, старий, то була вбивча критика, якою я, можливо, провалив свій іспит. Але мені плювати; я відчував потребу сказати це.

Олів’є не надто дорожив думками, які щойно висловив. Він просто піддався спокусі похизуватися блискучою реплікою і ніби недбало процитувати фразу, якою сподівався приголомшити свого друга. Але позаяк Бернар сприйняв його слова з такою агресивною ворожістю, то йому залишалося тільки відступити з боєм. Слабкість його позиції полягала в тому, що він мав набагато більшу потребу в дружбі Бернара, аніж Бернар – у його дружбі. Палка промова Бернара принизила його, завдала йому смертельної прикрости. Він докоряв собі за свою нестриманість. Тепер було надто пізно, щоб спробувати опанувати себе, зійти на примирливий тон, як він зробив би, безперечно, якби дозволив Бернарові заговорити першим. Але хіба він міг передбачити, що Бернар, якого він залишив таким фрондером, стане з таким запалом боронити почуття та ідеї, на які Пасаван привчив його дивитися з іронічною посмішкою? Але тепер у нього не було найменшого бажання посміхатися; йому було соромно. І неспроможний ані зректися своїх слів, ані вступити в полеміку з Бернаром, невдаваність почуттів якого його ошелешила, він мріяв тепер тільки про те, щоб якось захиститися, якось викрутитися.

– Зрештою, якщо це так тебе зачепило, то ти, певно, хотів звинуватити не мене... Я волів би, щоб це було так.

– Але ж я щойно розмовляв із тобою, а не з кимось іншим, – відказав Бернар.

Ця фраза ударила Олів’є прямо в серце. У словах Бернара, звичайно ж, не було ніякої ворожости, але як сприйняти їх інакше? Олів’є мовчав. Прірва, яка розверзлася між ним і Бернаром, поглиблювалася. Він гарячково шукав якихось запитань, що їх міг би перекинути через прірву і які поновили б між ними контакт. Він шукав, але без надії. «Невже він не розуміє, як мені прикро?» – думав він. І ця прикрість навалилася на нього важким тягарем. Можливо, сльози й не накочувалися йому на очі, але плакати йому хотілося. Це також його провина; ця зустріч не була б такою для нього сумною, якби він не сподівався, що вона стане для нього великою радістю. Коли два місяці тому він із такою радістю чекав зустрічі з Едуаром, усе закінчилось, як і сьогодні. Мабуть, зі мною завжди так буде, казав собі він. Йому захотілося покинути Бернара, податися кудись світ за очі, забути Пасавана, Едуара...

Але несподівана зустріч раптово урвала журливий плин його думок.

За кілька кроків попереду них, на бульварі Сен-Мішель, по якому вони йшли, Олів’є помітив Жоржа, свого меншого брата. Він схопив Бернара за лікоть і, рвучко обернувшись, потяг його за собою.

– Як ти гадаєш, він нас побачив?.. Моя родина не знає, що я повернувся.

Малий Жорж був не сам. Його супроводжували Леон Ґериданісоль та Філіп Адаманті. Розмова між цими хлопцями була дуже жвавою. Але той інтерес, який вкладав у неї Жорж, не заважав йому «пильнувати», як він висловлювався. Щоб послухати їх, покиньмо на кілька хвилин Олів’є та Бернара; тим більше, що двоє друзів увійшли до ресторану й на певний час стали приділяти більше уваги їжі, ніж балачкам, на превелику полегкість Олів’є.

– Іди ліпше ти, – сказав Фіфі, звертаючись до Жоржа.

– Ага, наклав у штани! Наклав у штани! – відповів той, уклавши у свої слова стільки іронічної зневаги, скільки в ньому знайшлося, щоб посоромити Філіпа.

Ґериданісоль із виглядом погордливої зверхности втрутився до розмови:

– Ну ж бо, ягнята, якщо не хочете, то так відразу й скажіть. Мені неважко знайти інших хлопців, що не тремтітимуть, як ви. Дай-но мені гроші.

Він обернувся до Жоржа, який тримав у затиснутому кулаці монету.

– Замовкніть, я піду! – вигукнув Жорж у раптовому пориві. – Ходіть зі мною. (Вони зупинилися перед тютюновою крамничкою.)

– Ні, – сказав Леон. – Ми чекатимемо на розі вулиці. Ходімо, Фіфі.

Через мить Жорж уже виходив із крамнички. Він тримав у руці пачку сиґарет-люкс і запропонував друзям по сигареті.

– Ну що? – стривожено запитав Фіфі.

– Що, ну що? – відказав Жорж зі вдавано байдужим виразом обличчя, так ніби те, що він недавно зробив, було вчинком украй природним і не було ніякого глузду про це говорити. Але Філіп наполягав:

– Усе було гаразд?

– Іди к бісу!

– І тобі нічого не сказали?

Жорж здвигнув плечима:

– А що мені мали сказати?

– І тобі повернули решту?

Цього разу Жорж навіть не визнав за потрібне відповідати. Та коли приятель, усе ще залишаючись боязким скептиком, сказав: «Покажи!», Жорж дістав гроші з кишені. Філіп порахував: там були сім франків. Він хотів був запитати: «А ти принаймні певен, що вони справжні?», проте утримався.

Жорж заплатив за сигарети фальшивою монетою. Вони домовилися, що поділять решту. Жорж віддав три франки Ґериданісолю. Що ж до Фіфі, то він не одержить жодного су. Вистачить із нього й сигарети. Це буде йому наукою.

Підбадьорений цим першим успіхом, Фіфі захотів більшого. Він сказав Леонові, що готовий реалізувати другу монету. Проте Фіфі здався Леонові боягузом і, щоб той відчепився від нього, він удав зневагу до його попередніх вагань і прикинувся сердитим на нього. «Ти мав би вирішувати швидше. А тепер обійдемося й без тебе». До того ж Леон визнав необачним удруге ризикувати поблизу від першого місця. Та й уже пізно. Кузен Струвілов чекає його, щоб пообідати з ним.

Ґериданісоль був не настільки дурний, щоб не сплавити монети й самому. Але, виконуючи розпорядження свого дорослого кузена, він намагався знайти надійних спільників. Він доповість про успішне виконання своєї місії.

– Хлопчаки з добрих родин це, ти розумієш, якраз те, що нам треба, бо якщо потім наша афера лусне, то батьки зроблять усе, щоб зам’яти справу. – Так говорив за обідом Струвілов, що взявся тимчасово опікуватися своїм меншим кузеном-пансіонером. – Але якщо ми продаватимемо монети по одній, це забере надто багато часу. Я маю п’ятдесят дві коробки по двадцять монет у кожній, які треба реалізувати. Треба буде продавати їх по двадцять франків за штуку. Але не всякому стрічному, ти ж розумієш. Найліпше було б організувати таке собі комерційне товариство, вступити до якого можна, тільки внісши певну заставу. Треба, щоб хлопці надійно скомпрометували себе, бо цим ми зв’яжемо їхніх батьків. Перш ніж доручити їм реалізацію монет, ти спробуєш донести це до їхнього розуміння; але так, щоб вони не злякалися. Ніколи не треба лякати дітей. Ти кажеш, що батько Моліньє – суддя? Це добре. А батько Адаманті?

– Сенатор.

– Ще ліпше. Ти вже досить виріс, аби зрозуміти, що не існує родини, в якій би не було якоїсь таємниці, і що зацікавлені особи страшенно бояться її розголосу. Треба заохотити хлопців зайнятися пошуком своїх родинних таємниць – це розважить їх і відверне від непотрібних думок. Зазвичай у цих родинах панує така нудота! Крім того, це навчить їх спостерігати, шукати. Наша система буде дуже простою: хто нічого не приносить, той нічого не матиме. Коли батьки зрозуміють, що попалися, декотрі з них будуть готові дорого заплатити за мовчанку. Чорт забирай, ми не збираємося шантажувати їх, ми люди порядні. Ми хочемо тільки, щоб вони поводилися стримано. Їхня мовчанка за нашу мовчанку. Нехай вони мовчать, нехай примушують мовчати інших – тоді й ми мовчатимемо. Випиймо за їхнє здоров’я.

Струвілов наповнив два келихи. Вони цокнулися.

– Це дуже добре, – сказав він, – це навіть важко переоцінити, коли між громадянами виникають стосунки, що спираються на взаємну довіру. Саме в такий спосіб утворюються сталі суспільства. Усі тримаються один за одного! Ми тримаємося за дітей, діти тримаються за батьків, а батьки – за нас. Яка досконала структура! Ти вловлюєш?

Леон уловлював усе чудово. Він ощирився в посмішці.

– Малий Жорж... – почав він.

– Малий Жорж? До чого тут малий Жорж?

– Я кажу про Жоржа Моліньє. Він уже дозрів. Він поцупив листи до свого батька від такої собі панни Олімпії.

– Ти їх бачив?

– Він мені показував. Я підслухав їхню розмову з Адаманті. Мені здалося, вони були раді, що я підслуховую їх. У всякому разі, вони нічого не стали від мене приховувати. Я вжив своїх заходів і став кепкувати з них, у твоєму стилі, щоб здобути їхню довіру. Жорж сказав Фіфі (з наміром похизуватися перед ним): «Мій батько має коханку». На що Фіфі, не бажаючи пасти задніх, відказав: «А мій батько – двох». Розмова була ідіотською й нікого здивувати не могла, проте я підійшов і запитав у Жоржа: «А як ти про це довідався?» – «Я бачив листи», – сказав мені він. Я вдав, ніби сумніваюся і кажу йому: «Бреши, бреши!..» Кінець кінцем я його припер до стіни, і він признався мені, що ці листи тепер у нього. Він дістав їх із великого портфеля й показав мені.

– Ти їх читав?

– Не мав на це часу. Я лише побачив, що всі вони написані одним почерком. Один був адресований «Моєму товстому любчикові».

– А вони підписані?

– «Твоя біла мишка». Я запитав у Жоржа: «А як ти їх роздобув?» Тоді, зареготавши, він витяг із кишені штанів величезну в’язку ключів і каже: «Тут у мене ключі від усіх шухляд».

– А що сказав панич Фіфі?

– Нічого. Я думаю, йому було заздрісно.

– Жорж віддасть тобі ці листи?

– Як буде треба, я зумію на нього натиснути. Я не хотів би забирати їх у нього силоміць. Він віддасть мені їх, коли щось подібне зробить Фіфі. Ці двоє підштовхують один одного.

– Це називається конкуренція. А ще когось ти бачиш у пансіоні?

– Я шукатиму.

– Я хотів тобі ще сказати... Серед пансіонерів має бути такий собі малий Борис. Залиш його в спокої. – Струвілов помовчав, а тоді додав тихшим голосом. – Поки що залиш у спокої».

Олів’є та Бернар уже сиділи за столом в одному з ресторанів на бульварі. Перед теплою усмішкою свого друга смуток Олів’є розтанув, як іній на сонці. Бернар уникав згадувати ім’я Пасавана. Олів’є це відчував, його остерігав якийсь потаємний інстинкт. Але це ім’я крутилося в нього на губах; він мусить заговорити, і хай буде що буде.

– Атож, ми повернулися раніше, ніж я повідомив свою родину. Сьогодні ввечері «Аргонавти» дають банкет, і Пасаван неодмінно хоче бути на ньому присутнім. Треба, щоб наш новий часопис жив у дружбі зі своїм старшим братом і не виставляв себе суперником... Було б добре, якби ти прийшов. І знаєш... було б добре, якби ти привів Едуара... Можливо, не на сам банкет, туди треба бути запрошеним, але відразу після банкету. Це відбуватиметься в залі другого поверху в таверні «Пантеон». Там будуть головні редактори «Аргонавтів», і кількоро людей, які співпрацюватимуть у «Авангарді». Наш перший номер майже готовий; але скажи... чому ти нічого мені не надіслав?

– Тому що не мав нічого готового, – досить сухо відповів Бернар.

Голос Олів’є став майже благальним:

– Я написав твоє ім’я поруч зі своїм, у змісті... Ми зможемо трохи зачекати, якщо треба... Не має значення що... але що-небудь... Ти нам майже пообіцяв.

Бернарові дуже не хотілося засмучувати Олів’є. Але він вирішив виявити твердість:

– Послухай мене, старий, ліпше я тобі відразу скажу. Боюся, я ніколи не зможу порозумітися з Пасаваном.

– Але ж я керую журналом! Він надав мені цілковиту свободу.

– Крім того, мені не дуже до вподоби, що ти просиш мене надіслати не має значення що. Я не хочу писати «не має значення що».

– Я так висловився, бо знав, що не має значення що від тебе буде завжди добрим матеріалом... З-під твого пера не може вийти «не має значення що».

Він не знав, що сказати. Він став заникуватися. Якщо він не відчуватиме свого друга поруч, цей журнал перестане його цікавити. Якою вона була гарною, ця мрія влаштувати спільний дебют!

– А потім, старий, хоч я уже й почав дуже добре розуміти, чого я робити не хочу, я ще не дуже добре знаю, що я робитиму. Я навіть не певен, що писатиму.

Ця заява вжахнула Олів’є. Але Бернар вів далі:

– Ніщо з того, що легко мені пишеться, мене не спокушає. Саме тому, що я легко будую фрази, я відчуваю жах перед легко побудованими фразами. І не те щоб я любив труднощі заради самих труднощів: але я вважаю, що справді, сьогоднішні літератори не люблять завдавати собі клопоту. Для того щоб написати роман, я ще не досить добре знаю життя інших людей; а сам я ще майже не жив. Вірші вселяють мені нудьгу, александрійський вірш уже затертий як стара мотузка, вільний вірш не має форми. Єдиний поет, який задовольняє мене сьогодні, – Рембо.