Текст книги "Фальшивомонетники"

Автор книги: Андре Жід

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 24 страниц)

XIV

Іноді життя заводить нас у такі скрутні ситуації, що треба бути трохи божевільним, аби виплутатися з них.

Ларошфуко

Своє читання Бернар закінчив листом Лори, вкладеним у щоденник Едуара. Його наче громом вразило: він не мав найменшого сумніву, що жінка, яка розпачливо кликала на допомогу в цьому листі, була тією самою невтішною коханкою, яку покинув Венсан Моліньє і про яку Олів’є розповідав йому напередодні ввечері. І тут Бернарові спало на думку, що завдяки подвійному звірянню, його друга та Едуарового щоденника, лише йому відомі обидві сторони цієї інтриги. Це була перевага, яку він не зможе зберегти довго; треба було діяти швидко й точно. Своє рішення він ухвалив відразу; не забуваючи й про те, що він прочитав спочатку, Бернар тепер зосередив усю свою увагу на Лорі.

«Сьогодні вранці я ще досить неясно уявляв собі, що я далі робитиму, а зараз у мене немає сумнівів, – сказав собі він, вибігаючи з кімнати. – Тут ідеться, як сказав один чоловік, про абсолютно категоричний імператив: треба рятувати Лору. Можливо, мені не слід було брати цю валізу, та коли я вже її забрав, то немає підстав сумніватися, що я знайшов у ній живе відчуття обов’язку. Важливо знайти Лору, перш ніж вона зустрінеться з Едуаром, відрекомендуватися їй і запропонувати свою допомогу в такий спосіб, який не дав би їй підстав прийняти мене за якогось пройдисвіта. Далі все піде само собою. Я маю нині у своєму розпорядженні гаман, а в ньому досить грошей, щоб полегшити становище нещасної жінки з не меншим успіхом, аніж найщедріший чи найспівчутливіший з Едуарів. Єдине, що мене бентежить, це як до цього підійти. Бо, вихована в родині Веделів, Лора, хоч і завагітніла в незаконний спосіб, має бути особою делікатною. Мені неважко уявити жінку, яка закомизиться, зневажливо плюне тобі в обличчя й пошматує банкноти, які ти запропонуєш їй цілком доброзичливо, але в недостатній обгортці. Як запропонувати їй гроші? Як відрекомендуватися? Ось у чім заковика. В яких хащах опиняється людина, коли вона сходить із торованої дороги закону! Я, мабуть, надто молодий для того, щоб успішно взяти участь у такій пікантній інтризі. Але саме це мені й допоможе, нехай йому чорт! Вигадаємо щиросерде зізнання; історію, яка примусить її пожаліти мене й зацікавитися мною. Біда в тому, що ця ж таки історія згодилася б і для Едуара. Ет, менше з тим, головне – не заплутатися. Якось воно та буде. Покладімося на натхнення моменту...»

Він уже дійшов до вулиці Бон, яку назвала у своєму листі Лора. Готель був дуже скромний, проте охайний і пристойний на вигляд. Розпитавши портьє, куди йому йти, Бернар піднявся на три поверхи. Перед дверима з номером 16 він зупинився, хотів якось підготуватися до свого візиту, став шукати потрібні фрази. Та нічого не спало йому на думку. Тоді зібрався з духом і постукав у двері. Лагідний, як у черниці й трохи боязкий голос йому відказав:

– Заходьте.

Лора була вдягнена дуже просто, в усьому чорному. Враження було таке, ніби вона в жалобі. Протягом тих кількох днів, які вона провела в Парижі, вона чекала, коли щось або хтось допоможуть їй знайти вихід з того глухого кута, в якому вона опинилася. Вона знала, що збилася з правильного шляху, що ступила на хибну стежку. Але вона мала сумну звичку більше розраховувати на якусь щасливу випадковість, аніж на саму себе. Вона зберегла якісь рештки своєї доброчесности, але почувала себе знесиленою, покинутою. Коли увійшов Бернар, вона підняла руку до обличчя, як робить людина, коли хоче стримати крик або захистити собі очі від надто яскравого світла. Відступила на крок і, опинившись біля самого вікна, вхопилася другою рукою за штору.

Бернар чекав, що вона запитає, чого йому треба; але вона мовчала, чекаючи, коли озветься він. Він дивився на неї і марно силкувався всміхнутися. Серце в нього калатало.

– Пробачте, пані, – сказав він нарешті, – за те, що я наважився потурбувати вас. Едуар X..., з яким ви, звичайно, знайомі, приїхав до Парижа сьогодні вранці. У мене до нього термінова справа, і я подумав, що ви зможете дати мені його адресу, й... пробачте мені, що я так безцеремонно з’явився до вас із цим проханням.

Якби Бернар не був такий юний, Лора, безперечно, злякалася б. Але він був, по суті, ще дитиною з щирим відвертим поглядом, із чистим чолом, сором’язливими жестами, не дуже впевненим голосом, і перед такою істотою страх просто не міг не поступитися місцем цікавості, інтересу і тій невтримній симпатії, яку пробуджує в нас створіння наївне й гарне. Бернарів голос, тим часом як він говорив, набув трохи впевнености.

– Але я не знаю його адреси, – сказала Лора. – Якщо він у Парижі, то скоро прийде до мене з візитом, я сподіваюся. Скажіть мені, хто ви. Я йому скажу.

«Ось та мить, коли треба всім ризикнути, – подумав Бернар.

На мить його витівка здалася йому вкрай божевільною. Він пильно подивився Лорі у вічі.

– Хто я?.. Я друг Олів’є Моліньє. – Він замовк, усе ще вагаючись, але побачивши, як вона зблідла, почувши це прізвище, наважився: – Я друг Олів’є, який доводиться братом Венсанові, вашому коханцеві, що так підло покинув вас...

Він мусив урвати мову. Лора похитнулася. Її обидві руки, викинуті назад, гарячково шукали, за що вхопитися. Але особливо вразив Бернара стогін, який у неї вихопився; то був майже нелюдський зойк, більше схожий на зойк пораненого дикого звіра (коли мисливець чує такий зойк, йому стає соромно, і він почуває себе катом), зойк такий дивний і такий несхожий на все те, чого Бернар міг чекати, що він весь затремтів. Він відразу зрозумів, що тут ішлося про реальне життя, про справжній біль, і все те, що він пережив раніше, здалося йому таким собі парадом і грою. Глибоке хвилювання опанувало його; воно було для нього таким новим, що він не міг дати йому раду, й воно підступило йому до горла... Почулися глухі ридання... Хто це плаче? Невже він, Бернар?.. Він кинувся, щоб її підтримати, він став перед нею навколішки, він белькотів крізь свої ридання:

– Пробачте... Пробачте... Я завдав вам болю... Я знав, що вам нема на що жити й хотів допомогти вам.

Але Лора, задихаючись, відчувала, що от-от зомліє. Вона шукала очима, куди їй сісти. Бернар, який дивився на неї, зрозумів її погляд. Він стрибнув до маленького крісла, яке стояло в ногах ліжка, рвучким рухом підсунув його до неї, і вона важко опустилася в нього.

Тут стався один гротескний інцидент, про який я не став би розповідати, якби він не вплинув вирішальним чином на взаємини Бернара й Лори, допомігши їм подолати взаємну ніяковість. Отже, я не намагатимуся штучно прикрасити цю сцену.

За ту ціну, яку платила Лора за своє мешкання (тобто ту, яку брав з неї власник готелю), не можна було вимагати, щоб меблі в номері були елегантними; але пожилець мав право сподіватися принаймні на те, що вони будуть достатньо міцними. Але те низеньке крісло, яке Бернар підсунув Лорі кульгало на одну ніжку; тобто воно мало велику схильність підбирати одну свою ногу під себе, як підбирає її пташка під своє крило, але для пташки такий рух є природним, а для крісла – незвичним і гідним осуду. Тому воно ховало своє каліцтво під густою бахромою. Лора знала своє крісло й знала, що сідати в нього треба з надзвичайною обережністю. Але вона забула про це в тому стані, в якому була, і згадала лише тоді, коли крісло перекинулося під нею. Вона тихо скрикнула криком, зовсім іншим, аніж її недавній протяжний зойк, ковзнула вбік і через мить уже сиділа на килимі в Бернарових обіймах, який поквапився її підхопити. Збентежений і водночас розвеселений, він мусив опуститись навколішки. Таким чином Лорине обличчя опинилося зовсім близько від його обличчя. Вона зашарілась і зробила спробу підвестися на ноги. Він їй допоміг.

– Ви не забилися?

– Ні, дякую. Завдяки вам. Це крісло калічне, його лагодили вже двічі... Сподіваюся, якщо випрямити його ніжку, воно не впаде.

– Зараз я це зроблю, – сказав Бернар. – Готово? Хочете сісти? – Потім спохопився: – О, дозвольте... Буде ліпше, якщо спочатку я сам його випробую. Ось бачите, зараз воно стоїть дуже добре. Я можу навіть поворушити ногами (і він зробив це, сміючись). – Потім підвівся. – Сідайте. І якщо ви дозволите мені залишитися тут ще бодай на мить, я візьму собі стілець. Я сяду поруч із вами й не даватиму вам упасти. Не бійтеся... Я маю ще зробити для вас дещо.

У його словах було стільки палкого почуття, стільки стриманости в його манерах, що Лора не втрималася від усмішки.

– Ви не сказали, як вас звати.

– Бернар.

– А ваше прізвище?

– У мене немає родини, яка дала б мені прізвище.

– Ну, принаймні, прізвище ваших батьків.

– У мене нема батьків. Тобто я байстрюк, як і та дитина, яку ви чекаєте.

Усмішка миттю зійшла з обличчя Лори. Вона була обурена цими впертими намаганнями проникнути в її життя, в її таємницю.

– Але звідки вам це відомо?.. Хто вам сказав?.. Ви не маєте права це знати.

Бернар заговорив, і тепер його голос звучав гучно й зухвало:

– Я знаю водночас і те, що знає мій друг Олів’є, і те, що знає ваш друг Едуар. Але кожному з них відома лише половина вашої таємниці. Мабуть, я один у світі, крім вас, хто знає її цілком... Ви ж бачите, що я повинен стати вашим другом, – додав він лагіднішим голосом.

– Які ж вони нестримані, ці чоловіки, – сумно прошепотіла Лора. – Але... якщо ви не бачилися з Едуаром, він не міг нічого вам розповісти. Отже, він написав вам?.. То це він вас сюди послав?

Бернар замовк. Перед цим він говорив надто швидко, піддавшись спокусі трохи похизуватися. На запитання Лори він заперечливо похитав головою. Обличчя Лори ставало все похмурішим. У цю мить у двері постукали.

Хотіли вони цього чи не хотіли, але спільне хвилювання певною мірою об’єднує двох людей. Бернар відчув себе в пастці; Лорі було прикро, що її застануть не саму. Вони перезирнулися, як перезираються співучасники в злочині. Стук повторився. Обоє разом сказали:

– Заходьте.

Ось уже кілька хвилин, як Едуар слухав, стоячи за дверима, здивований, що чує голоси в кімнаті Лори. Останні фрази Бернара допомогли йому зрозуміти, що діється. Він не міг помилитися щодо їхнього значення, не мав підстав сумніватися, що той, хто говорив і був тим злодієм, який украв його валізу. Своє рішення він ухвалив відразу. Бо Едуар належав до тих людей, які мляво поводяться лише в умовах повсякденної рутини, але вмить напружуються й готові діяти перед непередбаченим. Тож він відчинив двері, але залишився на порозі, посміхаючись і по черзі дивлячись то на Бернара, то на Лору, що обоє підхопилися на ноги.

– Пробачте мені, люба подруго, – сказав він Лорі з тим жестом, яким відкладають вияви почуттів на трохи пізніше. – Спочатку я маю сказати кілька слів цьому панові, якщо він зробить мені ласку і вийде на хвилину в коридор.

Посмішка Едуара стала ще іронічнішою, коли Бернар підійшов до нього.

– Я так і знав, що зустріну вас тут.

Бернар зрозумів, що він попався на гарячому. Йому не залишалося нічого іншого, як покластися на свою зухвалість. Так він і зробив, розуміючи, що грає ва-банк.

– Я теж сподівався знайти вас тут.

– Насамперед і якщо ви досі цього не зробили (бо я хотів би вірити, що ви прийшли сюди саме для цього) ви маєте зійти вниз і оплатити в конторі рахунок пані Дув’єр, скориставшись тими грішми, які ви знайшли в моїй валізі і які, я думаю, маєте зараз при собі. Не повертайтеся раніш як через десять хвилин.

Усе це було сказано голосом серйозним, але тоном, у якому не відчувалося найменшої погрози. Тим часом Бернар віднайшов свою самовпевненість.

– Я й справді прийшов сюди з цією метою. Ви не помилилися. І я починаю думати, що я теж не помилився.

– Що ви хочете цим сказати?

– Що ви саме такий, яким я вас собі уявляв.

Едуар марно намагався напустити на себе суворий вигляд. Він ледве стримував сміх. Він зробив легкий іронічний уклін і сказав:

– Дякую. Залишається тільки перевірити зворотне припущення. Гадаю, оскільки ви тут, ви прочитали мої папери?

Бернар, який, не моргнувши, витримав погляд Едуара, у свою чергу посміхнувся з виразом зухвалости, веселости, нахабства і вклонився у відповідь:

– У цьому можете не сумніватися. Я тут, щоб служити вам.

І легко, наче ельф, пострибав униз сходами.

Коли Едуар повернувся в кімнату, Лора ридма ридала. Він підійшов до неї. Вона поклала чоло йому на плече. Такий бурхливий вияв почуттів бентежив його, був для нього майже нестерпний. Він сам не помітив, як став легенько плескати її долонею по спині – так намагаються допомогти дитині, коли вона закашляється.

– Моя бідолашна Лоро, – сказав він. – Ну ж бо, ну ж бо... будьте розважливою.

– О, дайте мені трохи поплакати. Мені це приносить полегкість.

– У будь-якому випадку, ви повинні вирішити, що вам тепер робити.

– А що я маю робити? Куди я можу поїхати? Кому, ви вважаєте, я можу про все розповісти?

– Ваші батьки...

– Але ж ви знаєте моїх батьків. Для них це буде велике горе. Адже вони все зробили для мого щастя.

– Дув’єр?..

– Я ніколи не наважуся з ним зустрітися. Він такий добрий... Не думайте, що я зовсім його не люблю... Якби ви знали... Якби ви знали... О, скажіть мені, що ви зневажаєте мене не занадто.

– Якраз навпаки, моя маленька Лоро. Якраз навпаки. Як ви могли так подумати?

І він знову став поплескувати її по спині.

– Ай справді, перед вами я не знаю сорому.

– Скільки вже днів ви тут?

– Я вже й не знаю. Я жила тут лише чеканням вашого приїзду. Бували хвилини, коли мені здавалося, що я вже не можу. Зараз відчуваю, що більш не проживу тут жодного дня.

І вона стала схлипувати ще частіше, майже плачучи вголос, але плач її звучав здушено.

Едуар почувався все ніяковіше.

– Послухайте, Лоро... Заспокойтеся. Той хлопець... я не знаю навіть, як його звати...

– Бернар, – прошепотіла Лора.

– Бернар повернеться з хвилини на хвилину. Ну ж бо, візьміть себе в руки. Не треба, щоб він бачив вас такою. Наберіться мужности. Ми щось придумаємо, я вам обіцяю. Ну ж бо, витріть сльози. Плачучи, нічому не зарадиш. Подивіться в дзеркало. Обличчя у вас зовсім червоне. Умийтеся. Коли я бачу, як ви плачете, я ні про що не можу думати... Чуєте? Він уже тут. Зараз увійде.

Він підійшов до дверей і відчинив їх, впускаючи Бернара.

І поки Лора, обернувшись до них спиною, займалася своїм туалетом, намагаючись домогтися, щоб вираз її обличчя став спокійнішим, Едуар запитав:

– А зараз, добродію, чи можу я вас запитати, коли мені буде дозволено знову вступити у володіння своїми речами?

Він сказав це, дивлячись Бернарові просто у вічі з тією самою іронічною посмішкою на губах.

– Негайно, пане, якщо бажаєте. Але мушу вам признатися, що деяких речей там бракує, проте запевняю вас, вони були мені набагато потрібніші, аніж вам. Але, звичайно ж, ви могли б погодитися зі мною лише в тому випадку, якби знали мою історію. Скажу вам тільки, що від сьогоднішнього ранку я залишився без даху над головою, без притулку, без родини і вже був готовий стрибнути в Сену, якби ви мені не зустрілися. Я довго йшов слідом за вами сьогодні вранці, коли ви розмовляли з Олів’є, моїм другом. Він мені стільки розповідав про вас! Я хотів до вас підійти. Я шукав привід, якийсь засіб... Коли ви викинули геть свою квитанцію з камери схову, я благословив свою долю. О, не приймайте мене за злодія. Якщо я і вкрав вашу валізу, то лиш для того, щоб увійти з вами в контакт.

Бернар виклав усе це майже на одному подисі. Дивне полум’я пожвавлювало йому мову та освітлювало риси його обличчя. Можна сказати, то було полум’я доброти. Іронічна посмішка Едуара змінилася доброзичливою усмішкою, і це свідчило про те, що він відчув прихильність до свого співрозмовника.

– І що тепер? – запитав він.

Бернар зрозумів, що домігся успіху.

– А тепер, чи вам не потрібен, бува, секретар? Я не думаю, що погано виконував би цю роботу, якби виконував її з радістю.

Цього разу Едуар засміявся. Лора з подивом дивилася на обох.

– Он як!.. Подивимося, мені треба буде подумати. Приходьте зі мною зустрітися завтра о цій самій годині, на цьому самому місці, якщо пані Дув’єр дозволить... бо з нею мені також доведеться розв’язати чимало проблем. Ви оселилися в готелі, я думаю? А втім, байдуже де. Яка мені різниця? До завтра.

І він подав Бернарові руку.

– Пане, – сказав Бернар, – перш ніж я вас покину, дозвольте мені нагадати вам, що в передмісті Сен-Оноре живе бідний старий професор фортепіанної музики, на прізвище, якщо не помиляюся Лаперуз, якого ви немало порадуєте, коли навідаєте його.

– Чорт забирай, для початку це зовсім непогано, і схоже, ви дуже добре знаєте свої майбутні обов’язки.

– Отже... Ви готові погодитися?

– Ми поговоримо про це завтра. До побачення.

Затримавшись іще на кілька хвилин у Лори, Едуар пішов до Моліньє. Він сподівався, що застане там Олів’є, з яким хотів поговорити про Бернара. Проте вдома була тільки Поліна, й він більш нікого не дочекався, попри розпачливі намагання розтягти надовше свій візит.

Того вечора Олів’є у відповідь на наполегливе запрошення, яке передав йому брат, пішов до автора «Нерухомого шлагбаума», до графа де Пасавана.

XV

– А я боявся, ваш брат не виконає мого доручення, – сказав Робер де Пасаван, побачивши Олів’є.

– Я не запізнився? – запитав той, заходячи боязко і майже навшпиньках.

Робер узяв капелюха, якого Олів’є тримав у руках.

– Сідайте тут. Почувайтесь як дома. Ось у цьому кріслі, гадаю, вам буде зручно. Ви зовсім не запізнилися, якщо дивитися на годинник. Але моє бажання зустрітися з вами випереджає його стрілки. Курите?

– Ні, дякую, – сказав Олів’є, відводячи портсигар, який простяг йому граф де Пасаван.

Він відмовився із сором’язливости, хоча йому дуже хотілося спробувати, які на смак ці чудові золотаві сигарети, мабуть, російські, які він побачив у тому розкритому портсигарі.

– Атож, я дуже радий, що ви знайшли можливість прийти. Я боявся, ви будете дуже зайняті підготовкою до іспиту. Коли ви його складаєте?

– Письмовий – через десять днів. Але я працюю не дуже багато. Мені здається, до іспиту я готовий і ліпше не перевтомлюватися занадто.

– Але ви відмовилися б, якби я вам запропонував від сьогодні зайнятися чимось іншим?

– Можливо, й ні... Якщо це не забиратиме надто багато часу та сил.

– Зараз я вам скажу, чому я вас запросив. По-перше, я давно хотів познайомитися з вами. Ми вже якось розмовляли одного вечора, у фойє театру, під час антракту... Мене дуже зацікавило те, що ви тоді казали. Ви, звичайно ж, нічого з тієї розмови не пам’ятаєте?

– Та дещо, – сказав Олів’є, що вважав ту розмову не більш як пустою балаканиною.

– Але сьогодні я вам хочу сказати щось цілком конкретне. Ви знаєте, я певен, такого собі жидка, на прізвище Дюрмер? Це, здається, один із ваших товаришів?

– Я щойно з ним зустрічався.

– То ви в нього буваєте, чи не так?

– Ми домовилися зустрітися в Дуврі, щоб поговорити про журнал, головним редактором якого він буде.

Робер засміявся гучним і неприродним сміхом.

– Ха-ха-ха! Головним редактором... Який же він самовпевнений!.. Який же він швидкий!.. Він справді вам це сказав?

– Він уже давно мені про це каже.

– Атож, думка про цей журнал з’явилася в мене досить давно. Якось я мимохідь запитав у нього, чи погодився б він читати зі мною рукописи. Саме це він і сприйняв як пропозицію бути головним редактором журналу. Я не став його поправляти, й ось тепер він... Який пролазливий суб’єкт, вам не здається? Треба буде показати йому, де його місце... Ви й справді не курите?

– Можна спробувати, – сказав Олів’є, цього разу взявши сигарету. – Дякую.

– Дозвольте мені сказати вам, Олів’є... ви не заперечуєте, якщо я називатиму вас Олів’є? Казати вам просто «пане» мені не хочеться, а ви надто молодий і я надто близький із вашим братом Венсаном, щоб називати вас «Моліньє». Так от, Олів’є, дозвольте мені сказати вам, що я нескінченно більше довіряю вашому смаку, аніж смаку Сіді Дюрмера. Чи погодилися б ви взяти на себе керівництво цим журналом? Під моїм невеличким наглядом, звичайно ж; принаймні, на початку. Але я волів би, щоб мого імени не було на обкладинці. Згодом я вам поясню, чому я так хочу... Вип’єте склянку порто? Я маю порто найвищої якости.

Він потягся до невеличкого буфета, що був на відстані його простягненої руки, взяв там пляшку й два келихи, які наповнив.

– То що ви мені скажете?

– Порто й справді чудовий.

– Я не про порто, – сказав Робер, засміявшись. – Я хочу знати, як ви ставитеся до моєї пропозиції.

Олів’є прикинувся, ніби не розуміє, про що йдеться. Він боявся погодитися надто швидко і показати свою радість. Він легко зашарівся й пробелькотів:

– Мій іспит не дозволяє мені...

– Ви самі сказали, що підготовка до нього забирає у вас не так багато часу, – урвав його Робер. – А потім журнал не з’явиться так відразу. Я навіть запитую себе, а чи не варто відкласти його вихід до початку наступного навчального року. Але в будь-якому разі, мені треба з вами домовитися. Було б добре, якби ми могли підготувати до публікації кілька номерів ще до жовтня, і нам треба буде часто зустрічатися влітку для обговорення поточних проблем. Що ви збираєтеся робити на вакаціях?

– О, ще не знаю. Мої батьки, певно, поїдуть у Нормандію, як і щоліта.

– А ви повинні їх супроводжувати? Чи не могли б ви розлучитися з ними на певний час?..

– Моя мати на це не погодиться.

– Я сьогодні вечеряю з вашим братом. Ви мені дозволите поговорити з ним на цю тему?

– Але ж Венсан не поїде з нами. – Потім, зрозумівши, що ця фраза не має стосунку до запитання, він додав: – А потім розмова з ним нічого не дасть.

– Чому ж не дасть, якщо він знайде переконливі аргументи, щоб умовити вашу маму?

Олів’є нічого не відповів. Він ніжно любив свою матір і злегка насмішкуватий тон, яким Робер говорив про неї, йому не сподобався. Робер зрозумів, що трохи поквапився.

– То вам подобається моє порто? – сказав він, щоб змінити тему. – Ще один келих?

– Ні, ні, дякую... Але трунок справді чудовий.

– Знаєте, я був просто вражений зрілістю та впевненістю вашої оцінки, яку ви дали в той вечір. Ви не маєте наміру стати критиком?

– Ні.

– Вірші?..

– Я знаю, що ви пишете вірші.

Олів’є знову почервонів.

– Атож, ваш брат виказав вас. І ви, звичайно ж, знаєте інших молодих поетів, готових співпрацювати з нами. Я хотів би, щоб цей журнал став платформою для згуртування молоді. У цьому я бачу сенс його існування. Я хотів би, щоб ви допомогли мені скласти такий собі проспект-маніфест, який указав би, надто їх не уточнюючи, на нові тенденції. Ми їх обговоримо. Треба буде вибрати між двома-трьома епітетами; ніяких неологізмів; звернутися до старих, широковживаних слів, які ми навантажимо новим змістом і спробуємо ввести в обіг. У Флобера ми запозичимо «Численний і ритмізований»; у Леконта де Ліля – «Священний і вирішальний»... А що ви, наприклад, думаєте про «Життєспроможний», га? «Підсвідомий і життєспроможний»... Не годиться?... «Елементарний, потужний і життєспроможний»?

– Я думаю, можна буде знайти ще ліпші епітети, – наважився сказати Олів’є, який усміхався, проте особливого схвалення в його усмішці не було.

– У такому разі ще келих порто...

– Прошу вас, не наливайте повний.

– Розумієте, великою вадою символістської школи було те, що вона запропонувала нам лише одну естетику. Усі великі школи пропонували, разом із новим стилем, нову етику, нові технічні вимоги, нові таблиці, новий спосіб бачити, розуміти кохання й поводитися в житті. Що ж до символіста, то тут усе було дуже просто: він узагалі ніяк не поводився в житті; він не прагнув його зрозуміти; він його заперечував; він повертався до нього спиною. Це було абсурдно, вам не здається? Це були люди без апетиту й навіть без смаку. Не такі, як ми... правда ж?

Олів’є допив другий келих порто й викурив другу сигарету. Він напівзаплющив очі, напіврозлігся у зручному кріслі й, нічого не кажучи, висловлював свою згоду лише легкими кивками голови. У цю мить у двері подзвонили, і майже відразу по цьому увійшов слуга й подав Роберові візитку. Робер узяв візитку, скинув на неї поглядом і поклав її біля себе на свій письмовий стіл.

– Гаразд. Попросіть його зачекати хвилинку.

Слуга вийшов.

– Послухайте, друже Олів’є, ви мені дуже подобаєтеся, і я певен, що ми з вами чудово порозуміємося. Але прийшов гість, якого я повинен неодмінно прийняти і який хоче бачити мене самого.

Олів’є підвівся.

– Я випущу вас через сад, якщо дозволите... А, до речі... Ви не проти, якщо я вам подарую свою нову книжку? Я саме маю примірник, надрукований на голландському папері...

– Я не сподівався, що ви її мені подаруєте й уже її прочитав, – сказав Олів’є, якому книжка Пасавана не дуже сподобалася, й він хотів уникнути нещирих лестощів і водночас залишитися люб’язним.

Чи вловив Пасаван у тоні цієї фрази легкий відтінок зневаги? Він відповів дуже швидко:

– О, не намагайтеся давати їй оцінку. Якби ви сказали, що вона вам подобається, мені довелося б поставити під сумнів або ваш смак, або вашу щирість. Ні, я ліпше, аніж будь-хто, знаю, чого бракує цій книжці. Я написав її надто швидко. Правду кажучи, коли я її писав, я вже думав про свою наступну книжку. О, це буде справжня річ, повірте... Ви побачите, ви побачите... Мені дуже прикро, але зараз вам негайно треба піти... Хіба що... Але ні, але ні... Ми ще не досить із вами знайомі, а ваші батьки, звичайно ж, чекають вас до вечері. Отже, до побачення. До скорого... Зараз я зроблю для вас дарчий напис на книжці. Дозвольте...

Він підвівся й підійшов до свого столу. Коли він нахилився над книжкою, щоб зробити там дарчий напис, Олів’є ступив крок уперед і глянув кутиком ока на візитку, яку приніс слуга:

ВІКТОР СТРУВІЛОВ

Це ім’я не сказало йому нічого.

Пасаван подав Олів’є примірник «Нерухомого шлагбаума» і сказав, побачивши, що Олів’є хоче прочитати дарчий напис:

– Ви прочитаєте його згодом, – і засунув книжку Олів’є під пахву.

І лише на вулиці Олів’є зміг ознайомитися з цим рукописним епіграфом, який був цитатою з цієї ж таки книжки, цитатою, що її граф де Пасаван використав для свого дарчого напису:

«Прошу вас, Орландо, скажіть трохи більше. Я ще не зовсім упевнений, що правильно вас зрозумів».

А під цими словами автор книжки дописав:

«ОЛІВ’Є МОЛІНЬЄ

від його самозваного друга

ГРАФА РОБЕРА ДЕ ПАС АВАНА».

Цей двозначний епіграф примусив Олів’є замислитися, проте зрештою він легко міг витлумачити його так, як йому хотілося.

Олів’є повернувся додому, коли Едуар уже пішов, стомившись його чекати.