Текст книги "Фальшивомонетники"

Автор книги: Андре Жід

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 24 страниц)

– Саме це я й написав у нашому маніфесті.

– Тоді даремно я все це тобі повторюю. Ні, старий, ні, я ще не знаю, чи я писатиму. Іноді мені здається, що писання перешкоджає жити і що можна ліпше виразити себе діями, ніж словами.

– Твори мистецтва – це ті дії, які довго живуть, – боязко втрутився Олів’є.

Але Бернар не слухав його.

– Саме це мене найбільше й захоплює в Рембо. Те, що він віддав перевагу життю.

– Він зіпсував своє життя.

– Що ти про це знаєш?

– Ну, старий...

– Не можна оцінювати життя інших за його зовнішніми ознаками. Але припустімо навіть, що він його занапастив: йому не щастило, він страждав від злиднів і хвороб... Та хоч його життя й було таким, я йому заздрю. Навіть пам’ятаючи про його трагічний кінець, я заздрю цьому життю більше, аніж, скажімо, життю...

Бернар не закінчив фразу. Зібравшись назвати одного зі своїх знаменитих сучасників, він завагався між багатьма іменами. Він знизав плечима й провадив:

– Я невиразно відчуваю в собі надзвичайні прагнення, внутрішнє хвилювання, пориви, незбагненне збудження, які я не прагну зрозуміти, за якими не прагну спостерігати, боячись перешкодити їм виникати. Ще зовсім недавно я невтомно намагався аналізувати себе. Я мав звичку постійно розмовляти сам із собою. А тепер, навіть якби я цього хотів, я більше не можу. Ця манія урвалася несподівано, і я навіть цього не помітив. Я думаю, що цей монолог, цей «внутрішній діалог», як казав наш професор, включав у себе певне роздвоєння, на яке я став неспроможний від того дня, коли почав любити когось іншого, крім самого себе, любити більше, ніж самого себе.

– Ти говориш про Лору, – сказав Олів’є. – Ти й досі любиш її, як і раніш?

– Ні, – сказав Бернар. – Усе більше й більше. Мені здається, що така властивість любови – ніколи не залишатися тією самою. Бути змушеною посилюватися, щоб не ослабнути. І що саме це відрізняє її від дружби.

– Але й дружба може ослабнути, – зауважив Олів’є зі смутком у голосі.

– Я думаю, що дружба не знає таких крайностей.

– Скажи-но... Ти не розсердишся, якщо я запитаю тебе про щось?

– Запитай – тоді знатимеш.

– Бо мені дуже не хотілося б тебе розгнівати.

– Якщо ти залишиш свої запитання при собі, я розгніваюся ще дужче.

– Я хотів запитати, чи відчуваєш ти до Лори.. жадання?

Бернар несподівано зробився дуже серйозним.

– Ти це запитуєш тому, що ти... – почав він. – Так от, старий, розумієш, зі мною відбувається щось дивовижне, річ у тому, що я взагалі перестав відчувати будь-які жадання, після того як познайомився з нею. Колись, ти ж пам’ятаєш, я спалахував пристрастю по двадцять разів до двадцятьох жінок, які стрічалися мені на вулиці (і саме така велика кількість і перешкоджала мені обрати якусь одну), а тепер мені здається, я ніколи не зможу більше сприймати іншу форму краси, аніж її краса; здається, я вже ніколи не зможу полюбити інше чоло, інші губи, інший погляд, аніж її чоло, її губи, її погляд. Але я відчуваю до неї глибоку пошану й біля неї всяка плотська думка здається мені нечестивою. Я думаю, що помилявся стосовно себе, і що моя природа дуже цнотлива. Завдяки Лорі мої інстинкти стали витонченими. Я відчуваю в собі великі невикористані сили. Я хотів би їх задіяти. Я заздрю ченцеві-картезіанцю, який підпорядковує свою гордість правилам ордену; я заздрю кожному, кому кажуть: «Я покладаюся на тебе». Я заздрю солдатові... Або радше, ні, я не заздрю нікому; але моя внутрішня розтривоженість пригнічує мене, і я прагну дисциплінувати її. Це так, ніби я відчуваю в собі стиснену пару, вона може вихоплюватися з мене зі свистом (у формі поезії), штовхати поршні, крутити колеса; або навіть вибухнути й рознести машину на друзки. Ти знаєш, через яку дію, як мені іноді здається, я міг би виразити себе найліпше? Це... О я добре знаю, що не накладу на себе руки; але я чудово розумію Дмитра Карамазова, коли він запитує у свого брата, чи той розуміє, що можна заподіяти собі смерть у пориві ентузіазму, через надмір життя... через вибух життя.

Незвичайне сяйво струменіло з усього його єства. Як він добре говорив! Олів’є милувався ним у якомусь екстазі.

– Я теж, – боязко промурмотів він, – я теж розумію, що можна накласти на себе руки; але це може статися лише після того, як ти пережив таку сильну радість, що все подальше життя перед нею блідне; таку радість, що спонукає тебе подумати: «Цього досить, я задоволений, більше ніколи я не...»

Але Бернар його не слухав. Він замовк. Який сенс говорити в порожнечу? Небо знову потемніло для нього. Він дістав свого годинника:

– Мені пора. То ти кажеш, сьогодні ввечері... О котрій годині?

– О, я думаю, що о десятій ще буде не пізно. Ти прийдеш?

– Прийду. І спробую привести Едуара. Але ти ж знаєш: він не дуже любить Пасавана. А літературні зібрання вкидають його в смертельну нудьгу. Якщо ми прийдемо, то тільки, щоб побачитися з тобою. Скажи, я не зможу знову з тобою зустрітися, після своєї латини?

Олів’є відповів не відразу. Він у розпачі згадав, що пообіцяв Пасаванові зустрітися з ним у майбутнього друкаря «Авангарду», о четвертій. Чого він тільки не віддав би, аби бути вільним!

– Мені дуже хотілося б. Але в мене справи.

Ніщо зовні не свідчило про його розпач, і Бернар відповів:

– Дуже шкода.

Після чого двоє друзів розлучилися.

Олів’є не сказав Бернарові нічого з того, що мав намір йому сказати. Він боявся не сподобатися йому. Він сам собі не подобався. Такий елегантний і впевнений у собі ще вранці, він ішов тепер із похнюпленою головою. Дружба Пасавана, якою він так спочатку пишався, пригнічувала його; бо він гостро відчував, як давить на неї осуд Бернара. Якщо його друг сьогодні ввечері прийде на цей банкет, то там, під поглядами всіх, він не зможе поговорити з ним. Цей банкет міг би принести їм обом радість лише в тому випадку, якби вони змогли до того порозумітися між собою. І яка дурниця, продиктована марнославством, спала йому на думку – запросити туди й дядька Едуара. Біля Пасавана, в оточенні старших людей, своїх колег, майбутніх працівників «Авангарду» він муситиме поводитися з викличною самовпевненістю; Едуар його не зрозуміє і ще більше осудить; він осудить його назавжди... Якби принаймні він міг побачитися з ним до банкету! Треба негайно, негайно його знайти. Він кинеться йому на шию; можливо, він заплаче; він усе йому розповість... До банкету ще чотири години, він має час! Швидше знайти авто!

Він дав шоферові адресу. Коли підходив до дверей, серце в нього лунко калатало... Едуара вдома не було.

Бідолашний Олів’є! Замість ховатися від батьків, чому б йому було просто не повернутися додому? Він би знайшов дядька Едуара біля своєї матері.

VI

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

Романісти заводять нас у оману, коли змальовують індивіда, не показуючи, який чиниться на нього ззовні тиск. Ліс формує дерево. Кожному залишається так мало місця! Скільки бруньок атрофуються! Кожен пускає своє гілля лише туди, де знаходить для нього вільне місце. Своє містичне гілля ми найчастіше завдячуємо задусі, яка панує навколо. Вирватися на волю, можна лише спрямувавши своє гілля вгору. Я не розумію, чому Поліна не випускає своє містичне гілля, якого тиску ззовні вона ще чекає. Вона розмовляла зі мною інтимніше, ніж це було досі. Признаюся, я й гадки не мав, скільки розчарувань та смирення ховається під її виглядом цілком щасливої жінки. Але я мушу визнати, що їй треба було б мати набагато вульгарнішу душу, щоб не піддатися на обман Моліньє. У своїй позавчорашній розмові з нею я зміг виміряти ці межі. Як Поліна могла вийти за нього заміж?.. Гай-гай! Свої найприкріші вади, а саме вади свого характеру, людина вміє добре приховувати, й вони відкриваються лише в процесі тривалого спілкування.

Поліна докладає всіх зусиль, щоб згладити слабкі сторони та вади Оскара й приховати їх від сторонніх очей; а надто, щоб приховати їх від власних дітей. Вона виявляє чудеса винахідливости, щоби вселити їм почуття поваги до батька й знаходить у собі сили, щоб досягти в цьому успіху. Вона набула в цьому ділі такого досвіду, що досі їй щастило обманювати навіть мене. Вона говорить про свого чоловіка без зневаги, але з певною поблажливістю, яка багато про що говорить. Вона нарікає на те, що його авторитет у дітей невисокий; а коли я висловив жаль із приводу того, що Олів’є зв’язався з Пасаваном, то зрозумів, що якби це залежало тільки від неї, подорож на Корсику ніколи не відбулася б.

– Я не схвалювала цієї поїздки, – сказала мені вона, – і, правду кажучи, не до вподоби мені цей пан Пасаван. Але що ви хочете? Якщо я неспроможна чомусь перешкодити, то я волію дати на це згоду. Оскар звик завжди поступатися; він поступається в усьому також мені. Та коли я вважаю за необхідне вчинити опір якомусь задуму дітей, не погодитися з ними, протистояти їм, я ніколи не знайду від нього підтримки. Венсан теж був у цьому проти мене. Тож який опір могла б учинити я Олів’є, не ризикуючи втратити його довіру? А його довірою я дорожу найбільше.

Вона церувала старі шкарпетки, що їх, сказав я собі, Олів’є уже ніколи не схоче вдягти. Вона зробила паузу в розмові, втягуючи в голку нову нитку, потім провадила тихшим голосом, ніби довірливішим і сумнішим:

– Його довіру... Якби я була бодай певна, що досі її не втратила. Але, боюся, я її втратила...

Я заперечив без особливої переконаности, але вона у відповідь лише всміхнулася. Вона відірвалася від свого рукоділля й повела далі:

– Ось наприклад: я знаю, що він у Парижі. Жорж бачив його сьогодні вранці. Він мимохідь про це прохопився, і я вдала, ніби не почула, що він каже, бо мені було прикро чути, як він виказує брата. Але я тепер знаю, що Олів’є від мене ховається. Коли я з ним побачуся, він муситиме мені брехати, а я вдаватиму, ніби вірю йому, так само як удаю, що вірю його батькові, коли він щось від мене приховує.

– Щоб менше переживати.

– Але в такий спосіб я переживаю ще більше. Я не вважаю себе нетерпимою. Існує безліч дрібних непорозумінь, з якими я мирюся, на які заплющую очі.

– Про кого ви говорите тепер?

– І батька, й дітей.

– Але ж удаючи, ніби нічого не бачите, ви також удаєтеся до обману.

– А що я маю робити? Я просто не нарікаю – і це вже багато. Та це не означає, що я схвалюю. Ні, річ не в тому. Я кажу собі, що рано чи пізно людина втрачає контакт зі своїми ближніми, і тут не допоможе навіть найніжніша любов. Та що там не допоможе! Вона бентежить... Вона набридає... І доводиться приховувати навіть цю любов.

– Тепер ви говорите про своїх синів.

– Навіщо ви це кажете? Ви вважаєте, що я вже неспроможна любити Оскара? Іноді я сама собі це кажу. Але я кажу собі також, що я не люблю його більше тільки тому, що не хочу надто страждати. Але, зрештою, ви маєте рацію: коли йдеться про Олів’є, то я волію страждати.

– А Венсан?

– Кілька років тому, я сказала б про нього все те, що кажу сьогодні про Олів’є.

– Моя бідолашна сестро... Скоро вам доведеться казати те саме про Жоржа.

– Але поступово людина починає з усім миритися. Вона вже не вимагає від життя надто багато. Потім привчається вимагати від нього ще менше... усе менше й менше.

Потім додала з лагідною журбою в голосі:

– А від себе усе більше й більше.

– З таким поглядом на життя недалеко й до того, щоб стати щирою християнкою, – сказав я, всміхаючись у свою чергу.

– Я теж собі іноді це кажу. Але цього не досить для того, щоби стати християнкою.

– Так само, як недосить бути християнкою, щоб сформувати такий погляд.

– Я часто думала, дозвольте мені це сказати, що, оскільки їхній батько на це неспроможний, ви могли б поговорити з моїми дітьми.

– Венсан далеко.

– Говорити з ним уже запізно. Я думаю про Олів’є. Я була б дуже рада, якби він поїхав із вами.

На ці слова, які спонукали мене уявити собі, що могло би бути, якби я не повівся вкрай авантюрно, гірке хвилювання здавило мені горло, і спочатку я не знайшовся, що сказати. Потім, відчувши, що сльози набігли мені на очі, і бажаючи надати своїй стурбованості видимість причини, я сказав:

– Боюся, що з Олів’є теж говорити вже запізно, – сказав я.

Поліна схопила мене за руку:

– Який ви добрий! – сказала вона.

Мені стало ніяково, що вона так у мені помиляється, і, не бажаючи переконувати її в протилежному, я вирішив принаймні відвернути розмову від теми, яка так дуже мене бентежила.

– А що Жорж? – запитав я.

– З ним я маю більше клопоту, аніж мала його з двома іншими, – промовила вона. – Я не можу навіть сказати, що втрачаю з ним контакт, бо він ніколи ані довіряв мені, ані був слухняним.

Вона на мить завагалася. Безперечно їй важко було розповісти про те, що вона вирішила розповісти.

– Нещодавно сталася одна прикра подія, – заговорила вона нарешті. – Подія, про яку мені дуже не хотілося б вам розказувати і яка досі вселяє мені певні сумніви... З шафи, де я маю звичай зберігати свої гроші, зникла стофранкова банкнота. Я нікого не стала звинувачувати, боячись помилитися. Служниця, яка прибирає в нас у домі, – це дуже молода дівчина, і вона здається мені чесною. Я сказала в присутності Жоржа, що десь загубила ці гроші; мушу вам признатися, я запідозрила саме його. Він не збентежився, не почервонів... Мені стало соромно за свої підозри, і я хотіла переконати себе, що помилилася. Я знову порахувала гроші, й тепер уже сумніватися не випадало: там не вистачало сто франків. Я вагалася, чи варто допитати Жоржа, і зрештою цього не зробила. Мене утримав страх, що до крадіжки може додатися ще й брехня. Чи припустилася я помилки?.. Так, я тепер дорікаю собі за те, що не виявила більше наполегливости. Можливо, я також боялася, що мені доведеться вдатися до суворого покарання або що я не зможу до нього вдатися. Я знову прикинулася, ніби ні про що не здогадуюся, але серце в мене боліло, я запевняю вас. Я згаяла надто багато часу і сказала собі, що вже запізно думати про покарання, адже воно надто далеко відійде від провини. Та і як його покарати? Я так нічого й не зробила. Я дорікаю собі за це... але що я, зрештою, могла вдіяти?

У мене була думка відіслати його до Англії. Я навіть хотіла була порадитися про це з вами, але не знала, де вас шукати... Принаймні я не стала приховувати від нього свій біль і свою тривогу, і я вірю, це на нього якось вплине, адже він має добре серце, ви ж знаєте. Я більше покладаюся на ті докори, які він зробить самому собі, якщо це таки справді був він, аніж на ті, які могла б зробити йому я. Він більше не крастиме, я цього певна. Він там мав одного товариша з дуже багатої родини, який, безперечно, втягнув його в марнотратство. А я, мабуть, залишила шафу відчиненою... І до того ж, я не можу абсолютно бути певна, що це зробив він. У тому готелі було надто багато випадкових людей.

Я був у захваті від тієї винахідливости, з якою вона вигадувала обставини, що могли б виправдати її сина.

– Я був би радий, якби він поклав гроші назад, туди, звідки їх узяв, – сказав я.

– Я теж про це думала. А що він цього так і не зробив, то мені хотілося би бачити в цьому доказ його невинности. Я також казала собі, що він не наважився.

– А ви говорили з його батьком?

Вона завагалася на кілька хвилин.

– Ні, – сказала вона нарешті. – Ліпше хай він не знає про це нічого.

Мабуть, вона почула в сусідній кімнаті якесь шарудіння. Пішла з’ясувати, чи там нікого немає, потім знову сіла біля мене:

– Оскар сказав мені, що ви з ним недавно обідали. Він так мені вас вихваляв, що я подумала: мабуть, вам довелося чимало від нього вислухати. – Кажучи ці слова, вона сумно всміхнулася. – Якщо він звіряв вам якісь свої таємниці, то я їх шаную... хоча мені відомо про його особисте життя набагато більше, ніж він гадає... Але після свого повернення до Парижа я не розумію, що з ним діється. Він став таким лагідним, я сказала б, таким смирним... Я почуваю себе просто ніяково. Таке враження, ніби він боїться мене. Він помиляється. Я вже давно знаю про взаємини, які він підтримує... я навіть знаю, з ким. Він думає, що мені про це нічого не відомо й удається до надзвичайних заходів остороги, щоб приховати їх від мене. Але ці заходи остороги такі очевидні, що чим більше він ховається, тим більше себе викриває. Щоразу коли, перед тим як піти, він прикидається заклопотаним, невдоволеним, стурбованим, я знаю, що він іде втішатися. У такі хвилини мені хочеться йому сказати: «Але ж, друже мій, я тебе не тримаю. Може, ти боїшся, що я ревную?» Я навіть засміялася б, якби мала настрій. Єдине, чого я боюся, це щоб діти чогось не запідозрили. Він такий неуважний, такий невправний. Він навіть не помічає, що іноді я навіть намагаюся допомогти йому в цій ситуації, так ніби зголошуюся взяти участь у його грі. Це майже розважає мене, можете мені повірити. Я вигадую для нього підстави; я кладу в кишені його пальта листи, які він може покинути де завгодно.

– До речі про листи, – сказав я. – Він боїться, що вони потрапили у ваші руки.

– Він вам це сказав?

– Тому він і став вас боятися.

– Ви думаєте, я намагаюся читати їх?

Якесь почуття пораненої гордости примусило її рвучко випростатися. Я мусив додати:

– Ідеться не про ті листи, які він міг десь забути. Ідеться про листи, які він зберігав у шухляді і які, він каже, кудись пропали. Він думає, що ними заволоділи ви.

Почувши ці слова, Поліна зблідла, і я раптово зрозумів, яка жахлива підозра виникла в її голові. Я пожалкував, що заговорив про це, але було вже пізно. Вона відвела від мене погляд і пробелькотіла:

– О, ліпше вони й справді потрапили б до мене!

Вона здавалася вкрай пригніченою.

– Що робити? – повторювала вона. – Що робити? – Потім знову підвела погляд на мене. – А ви не могли б поговорити з ним?

Хоч вона, як і я, уникала вимовляти ім’я Жоржа, було очевидно, що саме про нього вона думає.

– Я спробую. Я спробую, – сказав я їй, підводячись.

Проводячи мене до передпокою, вона промовила:

– Прошу вас, нічого не кажіть Оскарові. Хай він і далі мене підозрює. Нехай вірить у те, що вірить... Так буде краще... Приходьте до мене ще.

VII

Тим часом Олів’є, засмучений тим, що йому не вдалося зустрітися з дядьком Едуаром і не можучи витерпіти самотність, надумався в пошуках дружньої розради відкрити серце Арманові. Він попрямував до пансіону Веделів.

Арман прийняв його у своїй кімнаті. Туди можна було піднятися сходами з чорного ходу. Це була невеличка вузька кімнатка, вікно якої виходило на внутрішній двір, куди виходили також вікна кабінетів та кухонь сусіднього багатоквартирного будинку. Рефлектор із погнутого цинку вловлював згори денне світло й віддзеркалював його зблідлим і потьмянілим. Кімната погано провітрювалася; у ній стояв дуже неприємний запах.

– Але жити можна, – сказав Арман. – Ти ж розумієш, батьки віддають свої найліпші кімнати пансіонерам, які спроможні платити. Це природно. Я віддав ту, в якій жив торік, віконтові, братові твого славетного Пасавана. Вона по-царському розкішна, але перебуває під наглядом кімнати Рашелі. Тут цілий лабіринт кімнат, але не всі вони незалежні. Так, бідолашна Сара, яка сьогодні вранці повернулася з Англії, щоб оселитись у своєму новому закапелкові, тепер муситиме проходити через кімнату батьків (що її аж ніяк не влаштовує) або через мою, яка раніше була, правду кажучи, чи то туалетною кімнатою, чи то коморою. Тут я принаймні маю ту перевагу, що можу входити й заходити, коли мені заманеться, не боячись, що хтось стане шпигувати за мною. Я віддав перевагу цій комірчині перед мансардами, в яких живуть слуги. Правду кажучи, я навіть люблю жити в невигідних умовах, мій батько назвав би це любов’ю до умертвіння плоти і пояснив би тобі, що те, що шкодить тілові, сприяє спасінню душі. А втім, він ніколи сюди не заходив. Ти ж розумієш, він має інші турботи, аніж турбуватися про житло свого сина. Він дивовижна людина, мій тато. Він знає напам’ять безліч фраз, придатних для втішання за всіх головних обставин життя. Це любо слухати. Шкода, що він ніколи не має часу на балачки... Ти дивишся на мою галерею картин; уранці вони мають кращий вигляд. Ось це кольоровий естамп одного з учнів Паоло Уччелло; він призначений для використання ветеринарами. Досягти чудового синтезу, митець зумів зобразити на прикладі одного коня всі ті прикрості, за допомогою яких Провидіння очищає кінську душу; зверни увагу, якою духовністю світиться погляд цієї тварини... А ось символічна картина, яка зображує різні етапи життя, від дитячої колиски й аж до могили. З погляду художньої майстерности цей малюнок небагато вартий; головна його цінність – у художньому задумі. А он там ти можеш помилуватися фотографічно досконалим зображенням Тиціанової коханки, я повісив його над своїм ліжком, щоб воно вселяло мені хтиві помисли. А за отими дверима – кімната Сари.

Досить бридкий вигляд цього закапелка справив на Олів’є гнітюче враження; ліжко було неприбране, на туалетному столику досі стояла миска з невилитою брудною водою.

– Атож, я мушу прибирати в кімнаті сам, – сказав Арман у відповідь на запитальний погляд Олів’є. – А оце мій робочий стіл. Ти навіть уявити собі не можеш, як надихає мене атмосфера цієї кімнати.

Затишок чарівного притулку...

– Саме їй я завдячую задум своєї останньої поеми «Нічний горщик».

Олів’є прийшов до Армана, щоб поговорити з ним про свій журнал і схилити його до співпраці. Він уже не наважувався заговорити про це. Але Арман і сам був схильний поговорити на теми творчости.

– «Нічний горщик»! Який чудовий заголовок! А епіграфом я візьму оцей рядок із Бодлера:

Чи ти горщик із похованням у чеканні ридань?

– Я вирішив скористатися античним порівнянням (що ніколи не застаріє), у якому йдеться про творця-гончара, що виготовляє кожне людське створіння як горщик, призначений для зберігання якогось вмісту. І я порівнюю себе самого, в ліричному пориві, з вищеназваним горщиком. Цей задум, як я вже тобі казав, прийшов до мене цілком природно, коли я дихав повітрям цієї кімнати. Я особливо задоволений початком свого шедевру:

У сорок ти кажеш «прощай» геморою...

Спочатку я хотів був написати «У п’ятдесят», але це випадає з мого ритму й порушує алітерацію. Що ж до «геморою», то це одне з найгарніших слів у французькій мові... Навіть незалежно від його значення, – додав він ощирившись у посмішці.

Олів’є мовчав із болем у серці. Арман провадив:

– Думаю, не варто казати, як щиро тішиться нічний горщик, коли його вшановує візитом амфора, наповнена такими пахощами, як ти.

– І ти більше нічого не написав, крім цього? – нарешті запитав Олів’є з розпачем у душі.

– Я мав намір запропонувати свого «Нічного горщика» твоєму знаменитому журналу, але з тону, яким ти промовив «цього», я зрозумів, що в моєї поеми небагато шансів сподобатися тобі. У таких випадках поет завжди має змогу послатися на аргумент: «Я пишу не для того, щоб комусь подобатися» і спробувати переконати недовірливого співрозмовника, що він створив шедевр. Але я не стану від тебе приховувати, що вважаю свою поему огидною. До речі, я написав лише перший рядок. І коли я кажу «написав», то це також лише манера висловитися, бо я зімпровізував його на твою честь у ту саму мить, коли продекламував... Ні, ти справді не жартуєш, ти справді хотів опублікувати щось із-під мого пера? Ти хотів залучити мене до співпраці? Хіба ти завжди не вважав, що я не спроможний написати жодного рядка, який можна було б назвати пристойним? Невже ти розгледів на моєму блідому чолі стигмати, що відкривають генія? Я знаю, що тут не дуже добре видно, аби можна було роздивитися себе в дзеркалі. Та коли я себе там роздивляюся, почуваючись таким собі Нарцисом, я бачу лише сумну пику невдахи. Але, може, й справді це ефект поганого освітлення... Ні, мій любий Олів’є, ні, я нічого не написав цього літа і якщо ти розраховував на мою співпрацю у твоєму журналі, то забудь про це навіть думати. Але годі говорити про мене... Як там на Корсиці, все було гаразд? Ти добре натішився своїми мандрами? Вони були для тебе корисними? Ти добре відпочив від своїх трудів? Ти добре...

Олів’є не міг далі витримати:

– Замовкни, старий, стули губу нарешті. Облиш корчити блазня. Якщо ти думаєш, ніби мене насмішив...

– А себе самого? – вигукнув Арман. – Ні, друже, мені й самому не смішно! Я не такий уже йолоп. У мене ще вистачає клепки, аби зрозуміти, коли я кажу щось путнє, а коли верзу нісенітниці.

– То ти взагалі не можеш говорити серйозно?

– Ну що ж, поговорімо серйозно, оскільки тільки такий жанр розмови тобі до вподоби. Рашель, моя старша сестра, скоро осліпне. Її зір значно погіршився за цей останній час. Ось уже два роки вона не може читати без окулярів. Спочатку я думав, що їй треба лише поміняти скельця. Але цього виявилося не досить. На моє прохання, вона пішла проконсультуватися до фахівця. Як з’ясувалося, у неї, схоже, слабне чутливість сітківки. Ти розумієш, що йдеться про дві дуже різні речі. З одного боку, це може бути зміщення кришталика, яке виправляють лінзи окулярів. Але навіть після того, як вони віддаляють або наближають візуальний образ, цей останній може недостатньо діяти на сітківку й передаватися в мозок скаламученим? Ти зрозумів, що я хочу сказати? Ти майже не знаєш Рашелі. Тому не думай, що я намагаюся розжалобити тебе. Навіщо ж я тоді все це розповідаю?.. Тому що, роздумуючи над її випадком, я зрозумів, що ідеї, як і образи, можуть передаватися в мозок у більш або менш чіткому вигляді. Тупий мозок приймає лише розмиті аперцепції; але саме тому він і не спроможний виразно усвідомити, що він тупий. Він страждатиме від своєї дурости лише в тому випадку, якщо усвідомить цю дурість; а для того щоб це усвідомити, він має стати розумним. А зараз уяви собі на мить це страховище: уяви собі йолопа, який має досить розуму, аби виразно зрозуміти, що він дурний.

– Чорт забирай! Це вже не буде йолоп.

– Атож, друже, не буде, повір. Я знаю це ліпше, аніж будь-хто, бо цей йолоп – я.

Олів’є стенув плечима. Арман провадив:

– Справжній йолоп не розуміє, що можуть існувати ідеї поза його ідеями. Але я усвідомлюю, що це «поза» існує. Проте я залишаюся йолопом, бо знаю, що ніколи не спроможний досягти цього «поза»...

– Але ж, мій друже, – сказав Олів’є в несподіваному пориві симпатії, – ми всі так утворені, що завжди маємо шанс стати ліпшими. І я думаю, що найглибший розум – саме той, який найдужче страждає від своєї обмежености.

Арман відштовхнув руку, яку Олів’є по-дружньому поклав йому на лікоть.

– Інші мають відчуття того, що вони мають, – сказав він. – Я ж маю відчуття лише того, що мені бракує. Бракує грошей, бракує сил, бракує духу, бракує любови. Мені завжди чогось бракує. Я завжди залишатимуся в межах свого дефіциту.

Він підійшов до туалетного столика, вмочив щітку для волосся в брудну воду, що була в мисці, і пригладив собі чуба.

– Я вже сказав тобі, що нічого не написав. Проте цими останніми днями в мене виникла ідея про трактат, який я назвав би: трактат про неспроможність. Але я, звичайно, неспроможний його написати. Я сказав би там... Але я тобі вже набрид.

– Говори, говори. Ти набридаєш мені, коли починаєш жартувати. А зараз мені дуже цікаво тебе слухати.

– Я спробував би знайти, десь у природі, обмежене місце, всередині якого нічого нема. Один приклад допоможе тобі зрозуміти мою думку. Газети розповідали про одного робітника, якого вбило електричним струмом. Він припустився недбальства, з’єднуючи дроти. Напруга там була не дуже висока. Але його тіло, здається, було спітніле. Цю смерть приписують тому вологому шарові, який дозволив струмові огорнути його тіло. Якби його шкіра була сухішою, нещастя б не сталося. Але крапля за краплею, крапля за краплею... Ще одна крапля – і кінець.

– Я не зовсім тебе розумію, – сказав Олів’є...

– Я просто вибрав поганий приклад. Я завжди погано обираю свої приклади. Ось іще один. Було знайдено шлюпку з шістьма людьми, які зазнали кораблетрощі. Буря носила їх на хвилях моря протягом десяти днів. Троє померли. Двоє вижили. Третій був непритомний. Була надія повернути його до життя. Його організм досяг критичної межі виснаження.

– Тепер розумію, – сказав Олів’є. – Годиною раніше його могли б урятувати.

– Атож, годиною раніше, ти правильно сказав. Я намагаюся обчислити екстремальну мить. Ще можна... Ще можна... Уже не можна! Саме по цьому вузькому гребеню і прогулюється мій розум. Цю демаркаційну лінію між буттям і небуттям я намагаюся прокреслювати скрізь. Межа опору... візьмімо, наприклад ту, яку мій батько назвав би спокусою. Демон натягує мотузку твого життя до краю, прагнучи порвати її... Ще одне маленьке зусилля, і мотузка рветься – тебе проклято. Тепер ти мене зрозумів? На одне маленьке зусилля менше – і небуття. Бог не створив би світу. Нічого б не було... «Обличчя світу змінилося б», – сказав Паскаль. Але для мене не досить думати: «Якби ніс у Клеопатри був коротший». Я наполягаю. Я вимагаю: коротший... наскільки? Бо зрештою його можна було б укоротити на дуже-дуже трошки... Потроху, потроху... потім – різкий стрибок... Natura non fecit saltus[4]4
  Природа не робить стрибків (лат.).


[Закрыть] – яка нісенітниця! Я уявляю себе арабом, який перетинає пустелю й помирає від спраги. Я добуваюся, ти мене вже розумієш, до тієї точки свого маршруту, де одна крапля води могла б іще мене врятувати... або одна сльоза...

Його голос здушено урвався, набувши патетичного акценту, який здивував і стурбував Олів’є. Арман провадив лагідним, майже ніжним голосом:

– Ти пригадуєш: «Я пролив за тебе сльозу...»

Звичайно ж, Олів’є пам’ятав цю фразу Паскаля; він навіть запитав себе з якимсь бентежним подивом, чому його друг не процитував точно. Він не втримався й поправив:

– «Я пролив краплину сльози...»

Збудження Армана майже відразу вгамувалося. Він знизав плечима:

– Що ми можемо? Декому все дається легко... А ти розумієш, що означає завжди почувати себе «на межі»? Я ніколи не доберуся до своєї точки.

Він засміявся. Олів’є подумав, він сміється, щоб не заплакати. Він хотів би заговорити у свою чергу, сказати Арманові, як він зворушений його словами, якого болю завдає йому ця розпачлива іронія. Але година зустрічі з Пасаваном наближалася й примушувала його поквапитися. Він дістав годинника:

– Я мушу тебе покинути, – сказав він. – Ти сьогодні ввечері вільний?

– А яка різниця?

– Я хотів би запросити тебе в таверну «Пантеон». «Аргонавти» дають там банкет. Приходь туди, коли банкет уже закінчиться. Там буде чимало відомих людей, які, до того ж, будуть напідпитку. Бернар Профітандьє обіцяв мені прийти. Це може бути цікавим.

– Я не поголений, – похмуро відказав Арман. – А потім, що я маю робити серед тих знаменитостей? Але знаєш що? Запроси туди Сару, яка повернулася з Англії сьогодні вранці. Це її вельми розважило б, я переконаний. Хочеш, я запрошу її від твого імени? Бернар її приведе.