Текст книги "Фальшивомонетники"

Автор книги: Андре Жід

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 24 страниц)

– Те, що я хотів би зробити, зрозумійте мене, скидається на «Мистецтво фуґи». І я не бачу, чому те, що стало можливе в музиці, неможливе в літературі...

На що Софроницька відповіла, що музика – мистецтво математичне й до того ж, якщо залишити тільки цифри й знехтувати пафос та гуманістичну спрямованість, Бах домігся лише того, що створив абстрактний шедевр нудьги, такий собі астрономічний храм, куди могли проникнути лише рідкісні втаємничені. Едуар відразу ж заперечив, що цей храм здається йому чудовим і що він бачить у ньому результат і вершину всієї кар’єри Баха.

– Після чого, – докинула Лора, – люди надовго одужали від фуґи. Людські емоції, більше не бачачи можливости там оселитися, стали шукати собі іншого притулку.

Суперечка стала тонути в хитросплетіннях усіляких словесних викрутасів. Бернар, який досі зберігав мовчанку, але почав уже нетерпляче соватися на своєму стільці, врешті не витримав. З надзвичайною, навіть перебільшеною шанобливістю, як і завжди, коли він звертався до Едуара, але з тим відтінком жартівливости, що перетворювала цю жартівливість на гру, він сказав:

– Пробачте мені, пане, що я знаю, як називатиметься ваш роман, бо я довідався про це внаслідок своєї нетактовности, про яку ви, проте, визнали за можливе забути. Але ж ця назва, як мені, здається, свідчить про те, що ви збираєтеся розповісти певну історію, чи не так...

– О, скажіть нам, як він називається, – попросила Лора.

– Якщо хочете, люба подруго... Але мушу вас попередити, що, можливо, я її ще зміню. Боюся, вона трохи заводитиме читача в оману... Гаразд, скажіть їм, Бернаре.

– Ви мені дозволяєте? Роман називатиметься «Фальшивомонетники», – сказав Бернар. – Але тепер і ви скажіть нам... Ці фальшивомонетники... хто вони такі?

– Я не знаю, – відповів Едуар.

Бернар і Лора перезирнулися, потім поглянули на Софроницьку. Почулося довге зітхання. Я думаю, воно вихопилося в Лори.

Правду кажучи, Едуар спочатку мав на думці декого зі своїх братів по перу, коли обрав для свого роману цю назву: «Фальшивомонетники». Й, зокрема, він думав про віконта де Пасавана. Але це означення незабаром стало в нього набагато ширшим. Залежно від того, звідки віяв вітер духовности, з Риму чи звідкись-інде, його герої поступово робилися або священнослужителями, або франкмасонами. Його мозок, якщо він дозволяв йому вільно рухатися, швидко скочувався в абстрактне, де він почував себе як дома. Ідеї перемін, знецінювання, інфляції поступово заполоняли його книжку, – як теорії вдягання в Бапог ЯеБаПш Карлайла, – де вони займали місце персонажів. Едуар, не можучи про це розповісти, мовчав із майже зніченим виглядом, і його мовчанка, яка здавалася зізнанням у неспроможності, почала вельми бентежити трьох інших.

– Вам коли-небудь траплялося тримати в руках фальшиву монету? – нарешті запитав він.

– Так, – сказав Бернар, але «ні» двох жінок заглушило його голос.

– Ну, то уявіть собі золоту десятифранкову монету, що насправді фальшива. Вона варта не більше, як два су. Але вона буде варта десять франків, якщо не вважати іі фальшивою. Отже, я відштовхуюся від ідеї, що...

– Але навіщо відштовхуватися від ідеї? – нетерпляче перебив його Бернар. —Якщо ви відштовхнетеся від очевидного факту, ідея оселиться в ньому сама собою. Якби я писав «Фальшивомонетників», я почав би з опису фальшивої монети, тієї монети, про яку ви щойно говорили і яка... ось вона!

З цими словами він дістав із жилетної кишені невеличку десятифранкову монету й кинув її на стіл.

– Послухайте, як гарно вона дзвенить. Майже так само, як і інші. Можна подумати, вона золота. Я дозволив себе ошукати сьогодні вранці, як і бакалійник, який мені сьогодні її дав і сам дозволив себе ошукати, так він мені сказав. Думаю, вона все ж таки легша, аніж монета справжня. Але вона блищить і дзвенить майже як справжня монета. Її золота оболонка варта десь трохи більше як два су, але сама вона виготовлена з кришталю. Після тривалого використання вона стане прозорою. Не треба її терти, а то зламається. Крізь неї уже й так видно.

Едуар схопив монету й почав роздивлятися її з надзвичайно уважною цікавістю.

– Але від кого бакалійник її одержав?

– Він не знає. Думає, вона лежала в його шухляді вже кілька днів. Він подав її мені з цікавости, подивитися, чи я її візьму. Я взяв би її, будьте певні, але він як людина чесна мене остеріг, а потім погодився продати її мені за п’ять франків. Він хотів зберегти її в себе, щоб показувати її «аматорам» – так він висловився, а я подумав, що для нього вона не така цікава, як для автора «Фальшивомонетників». І я взяв її саме для того, щоб показати вам. Але тепер, коли ви її роздивились, я хочу забрати її назад. Я бачу, що реальна дійсність вас – на жаль! – не цікавить.

– Цікавить, – відказав Едуар. – Але вона мені завдає незручностей.

– Шкода! – сказав Бернар.

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

Того самого вечора

«Софроницька, Бернар і Лора стали розпитувати мене про мій роман. Чому я дозволив собі заговорити про нього? Адже я не сказав нічого, крім несосвітенних дурниць. На щастя, нашу розмову урвало повернення двох дітей. Вони були розпашілі, засапані, так ніби довго бігли. Щойно увійшовши, Броня кинулася в обійми матері; мені здалося, вона зараз заплаче.

– Мамо, – вигукнула вона, – насварись на Бориса. Він хотів лягти в снігу зовсім голий.

Софроницька подивилася на Бориса, який стояв у дверях, опустивши голову і втупивши в підлогу застиглий погляд, у якому мені привиділася майже ненависть. Вона ніби й не помітила чогось незвичайного у виразі очей хлопчика і з дивовижним самовладанням сказала:

– Послухай, Борисе. Цього не варто робити ввечері. Якщо ти цього так хочеш, ми підемо туди завтра вранці. Але спершу ти повинен будеш роззутися й прийти туди босоніж...

Вона ніжно погладила обличчя своєї дочки. Але та несподівано впала на землю й засмикалась у конвульсіях. Ми неабияк стривожилися. Софроницька підняла її й поклала на софу. Борис не ворушився й дивився на цю сцену великими очима, в яких застиг ошелешений подив.

Мені здається, що методи виховання, яких дотримується Софроницька, чудові в теорії, але, схоже, вона недооцінює опір, який чинять їй ці двоє дітей.

– Ви дієте так, ніби добро завжди має брати гору над злом, – сказав я їй згодом, коли ми з нею були наодинці. (Після обіду я пішов довідатися, як ведеться Броні, котра обідати не приходила.)

– Це справді так, – сказала мені вона. – Я твердо вірю, що добро завжди перемагає. Не маю сумніву, що це так.

– Але повна відсутність будь-яких сумнівів може закінчитися для вас погано.

– Щоразу, коли для мене щось закінчувалося погано, моя віра була недосить сильною. Сьогодні, коли я дозволила дітям вирушити в цю прогулянку, я була трохи занепокоєна і дозволила собі показати це їм. Вони відчули мій неспокій, а все інше було вже наслідком.

Вона взяла мене за руку.

– Схоже, ви не вірите в переваги переконань. Я хочу сказати, в їхню діяльну силу.

– Справді, – зі сміхом відповів я, – я не містик.

– А я, – вигукнула вона в якомусь надзвичайно щирому пориві, – я всією своєю душею вірю, що без містики в нашому тлінному світі не було б нічого великого, нічого прекрасного!

Я знайшов у списку постояльців прізвище Віктора Струвілова. Якщо вірити власникові готелю, то він покинув Саас-Фе за два дні до нашого приїзду, після того як прожив тут близько місяця. Мені було б цікаво знову зустрітися з ним. Софроницька, безперечно, з ним бачилася. Треба буде її розпитати».

IV

– Я хотів запитати у вас, Лоро, – сказав Бернар. – Як ви вважаєте, чи є на цьому світі щось таке, чого не можна було б брати під сумнів?.. Іноді мені навіть здається, що сам сумнів можна було б узяти як точку опори. Адже в ньому ми ніколи не відчуваємо нестачі. Я можу сумніватися щодо того, чи існує сама реальність, але я ніколи не сумніваюся в реальності мого сумніву. Я хотів би... Пробачте мені, якщо я висловлююся надто по-книжному; я не книжник за вдачею, але навчався філософії, а ви навіть уявити собі не можете, як впливають на розум постійні балачки про всілякі вчені матерії. Я виправлюся, присягаюся вам.

– До чого цей вступ? Що ви хочете сказати мені конкретно?

– Я хочу сказати конкретно, що хотів би написати про людину, яка прислуховується до думки кожного і яка, наче той Панург, запитує поради в кожного, перш ніж зробити нехай там що. Але переконавшись у тому, що думки різних осіб у будь-якому питанні входять у суперечність, така людина вирішить не слухати більш нікого, крім себе, і раптово почується дуже сильною.

– Це проект старого діда, – сказала Лора.

– Я набагато більш зрілий, аніж вам здається. Ось уже кілька днів я роблю регулярні нотатки в записнику, як Едуар; я записую чиюсь думку на правій сторінці, так, щоб на лівій я потім міг записати думку протилежну. Ось, наприклад, одного вечора Софроницька нам сказала, що залишає на ніч відчиненим велике вікно в кімнатах Бориса та Броні. Усе, що вона говорила про такий режим, здалося нам цілком раціональним і переконливим, чи не так? Але вчора ввечері, в курилці готелю, я почув, як німецький професор, який щойно сюди прибув, виклав зовсім протилежну теорію, що, признаюся, здалася мені ще переконливішою й обґрунтованішою. Найважливіше полягає в тому, сказав він, щоб якнайбільше загальмувати уві сні той обмін речовин, який і є життям. Він назвав цей процес спалюванням. Лише в цьому випадку – так він вважає – сон справді відновлює сили. Він послався на приклад пташок, які засовують голову під крило, на всіх тих тварин, які згортаються в клубочок, коли сплять, щоб дихати тільки ледь-ледь; та й люди, які живуть найближче до природи, сказав він, найменш культурні селяни наглухо законопачують ті приміщення, в яких сплять; араби, яким доводиться спати просто неба, затуляють обличчя каптурами своїх бурнусів. Але, повертаючись до Софроницької та двох дітей, яких вона виховує, я схиляюся до думки, що й вона має певну слушність і те, що добре для інших, було б шкідливим для цих малих, бо, якщо я зрозумів правильно, вони мають у своїх організмах мікроби туберкульозу. Одне слово, я дійшов висновку... Але вам нудно мене слухати.

– Хай це вас не турбує. То ви сказали?..

– Я вже забув, що я сказав.

– О, гляньте, він уже дметься. Не соромтеся своїх думок.

– Я сказав, що немає нічого такого, що було б добрим для всіх, а не для певних окремих осіб; що немає нічого, що було б істинним для всіх, а не тільки для тих, хто вважає його таким; що не існує ані методу, ані теорії, які можна було б застосовувати без розбору до кожного; що в тому разі, коли нам треба обирати, як нам діяти, ми принаймні маємо право вільного вибору; що коли ми не маємо вільного вибору, то все стає ще простішим; що для мене стає істинним те (не в абсолютному значенні, безперечно, в стосовно мене), що дозволяє мені в якнайліпший спосіб застосувати мої сили, задіяти всі мої чесноти. Бо інакше я не можу відкинути свій сумнів, а нерішучість мене жахає. «М’яка й приємна» подушка Монтеня – не для моєї голови, бо мені ще не хочеться спати і я не збираюся відпочивати. Довга дорога лежить від того, яким я себе вважав, до того, яким я, мабуть, є насправді. Мені іноді страшно прокидатися надто рано.

– Вам справді страшно?

– Ні, річ не в тім, я, власне, не боюся нічого. Але чи знаєте ви, що я вже дуже змінився? Принаймні мій внутрішній світ уже не той, яким він був до того, як я пішов із дому; потім я зустрів вас, і цілковита свобода перестала бути для мене виключною метою. Можливо, ви досі не зрозуміли, що я тут для того, аби служити вам.

– Як це накажете розуміти?

– О, вам це добре відомо. Навіщо ви хочете почути, щоб я вам сказав? Ви чекаєте від мене признання?.. Ні, ні, благаю вас, не ховайте від мене свою усмішку, а то я геть замерзну.

– Годі вам, мій маленький Бернаре, ви ж не станете запевняти, що починаєте любити мене.

– О ні, я не починаю, – сказав Бернар. – Мабуть, ви тільки починаєте це відчувати. Але ви не можете мені перешкодити.

– Мені було б приємно, якби я могла повірити вашим словам. Навіть якби після цього мені довелося б наближатися до вас із великою обережністю, так ніби ви вогонь, а я – займиста речовина... Але ви уявіть собі ту безформну й роздуту істоту, якою я незабаром стану. Вам досить буде глянути тоді на мене, щоб одужати.

– Атож, якби я любив вас лише за ваш зовнішній вигляд. До того ж я не хворий; або, якщо любити вас, означає бути хворим, то я волію не одужувати.

Він сказав це дуже серйозно, з майже сумною серйозністю. Він дивився на неї з такою ніжністю, з якою на неї ніколи не дивилися ні Едуар, ні Дув’єр, але так шанобливо, що вона не могла на нього гніватися. У неї на колінах була англійська книжка, читання якої урвала їхня розмова і яку вона неуважно гортала. Виникало враження, що вона зовсім не слухає Бернара, тому він міг говорити далі, не відчуваючи якогось збентеження:

– Я уявляв собі кохання як щось вулканічне; принаймні те кохання, для якого я народився. Атож, я й справді вірив, що зможу кохати лише в дикому пориві почуттів, який усе змітає, кохати в стилі Байрона. Як же погано я себе знав. Це завдяки вам, Лоро, я себе пізнав; і з’ясувалося, що я зовсім не такий, яким себе вважав. Я грав роль жахливого персонажа, я намагався бути на нього схожим. Коли я думаю про того листа, якого я написав своєму несправжньому батькові, перед тим як покинути дім, мені дуже соромно, запевняю вас. Я дивився на себе як на бунтаря, як на людину, що кидає виклик законові, людину, яка топче ногами все, що стає на перешкоді її бажанням; і ось тепер, опинившись поруч із вами, я не маю навіть бажань. Я прагнув свободи як найвищого блага, але не встиг я стати вільним, як уже підкорився вашим... О, якби ви знали, яка то прикрість, коли у вашій голові накопичилося безліч фраз великих авторів, які невтримно зриваються з ваших уст тоді, коли вам хочеться висловити щире почуття! Це почуття таке нове для мене, що воно ще не встигло вигадати власну мову. Припустімо, що йдеться не про кохання, не про любов, оскільки вам не подобаються ці слова; припустімо, що йдеться про відданість. Схоже на те, що ваші закони накреслили межі цій свободі, яка раніше здавалася мені нічим не обмеженою. Схоже на те, що всі мої розвихрені, безформні почуття кружляють навколо вас у гармонійному танку. Коли якась із моїх думок віддаляється від вас, я її відкидаю... Лоро, я не прошу, щоб ви покохали мене; я поки що школяр – і не більше; я не вартий вашої уваги; і все, чого я хотів би домогтися сьогодні, це стати гідним вашої (яке бридке слово!), вашої поваги.

Він опустився перед нею навколішки і хоч вона спочатку трохи відсунула свого стільця, Бернар торкнувся чолом її сукні, відкинувши руки назад ніби в жесті поклоніння. Та коли він відчув на своєму чолі руку Лори, яку вона туди поклала, він схопив цю руку й припав до неї губами.

– Яка ж ви ще дитина, Бернаре! Я також не можу вважати себе цілком вільною, – сказала вона, забираючи свою руку. – Ось, читайте.

Вона витягла з-під свого корсажа зім’ятий аркуш і подала його Бернарові.

Бернар спочатку подивився на почерк. Як він і боявся, лист був від Фелікса Дув’єра. Якусь мить він тримав листа в руці, не читаючи його; він підвів погляд на Лору. Вона плакала. У ту хвилину Бернар відчув, як щось обірвалося в його серці, обірвався один із тих потаємних зв’язків, які прив’язують кожного до самого себе, до свого егоїстичного минулого. Потім він прочитав:

«Моя люба Лоро!

В ім’я маленької дитини, яка має народитися і яку я присягаюся любити не менше, ніж якби я був її батьком, я заклинаю тебе повернутись додому. Не думай, що ти почуєш від мене бодай одне докірливе слово. Не звинувачуй себе занадто, бо від цього мучуся і я сам. Не затримуйся. Я чекаю тебе всією своєю душею, яка тебе обожнює і падає перед тобою навколішки».

Бернар сів на підлогу, перед Лорою, але він не дивився на неї, коли запитав:

– Коли ви одержали цього листа?

– Сьогодні вранці.

– Я думав, він нічого не знає. Ви йому написали?

– Так, я в усьому йому призналася.

– Едуар про це знає?

– Ні.

Бернар мовчав якийсь час, опустивши голову; потім, знову обернувшись до неї, спитав:

– І... що ви збираєтеся робити тепер?

– Ви справді мене про це запитуєте?.. Повернуся до нього. Моє місце поруч із ним. Саме з ним я повинна жити. Ви це знаєте.

– Атож, – сказав Бернар.

Запала довга мовчанка. Потім Бернар сказав:

– Ви й справді вірите в те, що можна любити дитину іншого так, ніби це твоя власна дитина?

– Я не знаю, чи в це вірю. Але я на це сподіваюся.

– Щодо мене, то я в це вірю. Навпаки, я не вірю в те, що так по-дурному називають «голосом крови». Атож, я переконаний, що цей знаменитий голос не більше як міф. Я читав, що в деяких племен островів Океанії існує звичай усиновлювати чужих дітей і що цих усиновлених дітей нерідко люблять більше, ніж інших. У тій книжці було застосовано вираз, я добре це пам’ятаю, «плекають більше». А знаєте, що я думаю тепер? Я думаю про те, що той, хто замінив мені батька, ніколи ані сказав, ані зробив чогось такого, що дало б підстави запідозрити, що я його несправжній син; що я збрехав, коли написав йому, – а я це справді зробив, – що я завжди відчував різницю; що, навпаки, він віддавав мені певну перевагу, яку я навіть дуже відчував, і тому моя невдячність до нього уявляється мені особливо огидною; що я повівся в стосунку до нього недобре. Лоро, ви мені друг, і я хотів би вас запитати... Як ви вважаєте, чи повинен я попросити в нього пробачення, повернутися до нього?

– Ні, – сказала Лора.

– Чому? Якщо ви повертаєтеся до Дув’єра...

– Ви ж самі щойно мені сказали: те, що добре для одного, може бути поганим для другого. Я почуваю себе слабкою; ви – сильний. Можливо, пан Профітандьє вас і любить; але судячи з того, що ви мені розповідали про нього, ви обидва не створені для того, щоб знайти порозуміння... Або, принаймні, не поспішайте. Не повертайтеся до нього переможеним. Хочете, я скажу вам усе, що я про це думаю? Ви хочете зробити це для мене, а не для нього. Для того, щоб здобути мою повагу, як ви це назвали. Ви здобудете її, Бернаре, лише в тому випадку, якщо я не відчуватиму, що ви її домагаєтеся. Я можу любити вас лише любов’ю, яка буде цілком природною. Залиште каяття мені; це почуття не для вас, Бернаре.

– Я починаю майже любити своє ім’я, коли чую його з ваших уст. Знаєте, чого я найбільше там боюся? Розкоші. Там так комфортно, так зручно... Я відчував, що перетворююся на анархіста. А тепер я, навпаки, відчуваю, що перетворююся на консерватора. Я це зрозумів із того обурення, яке опанувало мене в той день, коли один турист розповідав про те, що одурив митницю і це принесло йому велику втіху. «Обікрасти державу – це не обікрасти нікого», – сказав тоді він. З почуття протесту, яке тоді в мене виникло, я зрозумів, що держава для мене – не пусте слово. Я навіть відчув до неї любов, лише тому, що їй було завдано кривди. Раніше я про це ніколи не думав. «Держава – це така собі домовленість, більш нічого», – сказав він іще. Яка це чудова річ – домовленість, оперта на сумлінність кожного... але ж для цього треба, щоб усі люди були порядними! Якби сьогодні мене запитали, яка з чеснот здається мені найпрекраснішою, я не вагаючись, відповів би: порядність. О, Лоро! Я хотів би, щоб протягом усього свого життя на будь-який удар я дзвенів чистим, порядним, автентичним звуком. Майже всі люди, яких мені довелося знати, звучать фальшиво. Ми повинні виставляти напоказ свою справжню вартість... Але людина прагне до змін і так дбає про те, щоб якнайліпше себе показати, що перестає розуміти, хто ж вона насправді... Пробачте, що я все це вам говорю. Я прилучаю вас до своїх нічних роздумів.

– Ви думали про монету, яку вчора нам показали. Коли я поїду...

Вона не змогла закінчити свою фразу. Очі в неї наповнилися слізьми, й Бернар побачив, що губи в неї тремтять від тих зусиль, яких вона докладала, щоб їх стримати.

– Отже, ви їдете, Лоро... – сказав він сумно. – Я боюся, що коли перестану відчувати вас поруч, я не стану нічого вартий або вартий так мало... Але скажіть, я хотів би вас запитати... чи поїхали б ви, чи розповіли б про все своєму чоловікові, якби Едуар... я не знаю, як це сказати...(Лора густо почервоніла)... якби Едуар був вартий більшого? О, не заперечуйте, я добре знаю, що ви про нього думаєте.

– Ви так кажете, бо вчора ви перехопили мою посмішку, коли він говорив. І ви тоді вирішили, що ми оцінюємо його однаково. Але це не так, не обманюйтесь. Сказати правду, я не знаю, що я про нього думаю. Він ніколи довгий час не буває однаковим. Він не прив’язується ні до чого. Але немає нічого, що прив’язувало б до себе більше, ніж його манера втікати. Ви знайомі з ним надто мало, щоб його судити. Вам здається, ви зрозуміли його, схопили... але це Протей. Він набуває форми того, що він любить. І щоб зрозуміти його, треба його любити.

– Ви любите його. О, Лоро, я ревную вас не до Венсана, не до Дув’єра; я вас ревную до Едуара.

– Навіщо мене ревнувати? Я люблю Дув’єра; я люблю Едуара; але по-різному. Якби мені довелося полюбити вас, це також була б зовсім інша любов.

– Лоро, Лоро, ви не любите Дув’єра. Ви плекаєте до нього щиру прихильність, жалість, повагу – але це не любов. Як на мене, то таємниця вашого смутку (бо ви сумуєте, Лоро) полягає в тому, що життя розділило вас у ваших почуттях; любов бере вас у свій полон не повністю; ви схильні ділити між кількома чоловіками те, що повинні були б дати одному. Щодо мене, то я неподільний; я можу віддати себе лише цілком.

– Ви надто молодий, щоб так говорити. Ви ще не можете знати, чи життя не «поділить» і вас, як ви кажете. Я не можу прийняти від вас нічого, крім... цієї відданости, яку ви мені пропонуєте. Решта ставить свої вимоги, які вам доведеться задовольняти десь-інде.

– Невже це правда? То ви наперед відмовляєтеся від мене і не тільки від мене, а й від життя?

– Ви нічого не знаєте про життя. Ви можете сподіватися від нього чого завгодно. Чи знаєте ви, в чому була моя помилка? У тому, що я вже нічого не сподівалася від життя. Коли я повірила в те, що мені вже нема чого від нього сподіватися, що я всіма покинута. Я жила цієї весни в По так, ніби я вже ніколи не побачу інших весен; так наче для мене більше нічого не важило. Бернаре, я сьогодні можу вам сказати, сьогодні, коли я покарана за свою помилку: ніколи не втрачайте віру в життя.

Який сенс у тому, щоб говорити такі речі молодому створінню, сповненому палких поривів? Хоча те, що говорила Лора, не адресувалося конкретно Бернарові. Відповідаючи на поклик своєї симпатії, вона просто думала перед ним, думала вголос, хоч цього й не хотіла. Вона була неспроможна прикидатися, неспроможна стримувати себе. Піддавшись тому пориву, який підхопив її, як тільки вона подумала про Едуара і в якому знайшла свій вираз її любов, вона піддалася певній потребі проповідувати, яку вона, безперечно, успадкувала від свого батька. Але Бернар терпіти не міг ані порад, ані рекомендацій, навіть якщо їх йому давала Лора; його скептична посмішка остерегла Лору, яка вже спокійнішим тоном запитала:

– Ви залишитеся секретарем Едуара, коли повернетесь до Парижа?

– Так, якщо він не відмовиться від моїх послуг. Але він не доручає мені ніякої роботи. Знаєте, що було б для мене найцікавішим? Це написати з ним книжку, яку сам він не напише ніколи, ви слушно це йому вчора сказали. Мені здається абсурдним той метод написання, про який він нам учора говорив. Добрий роман пишеться наївніше, аніж так, як намагається писати його Едуар. І насамперед треба вірити в те, про що ти розповідаєш, вам не здається? І розповідати про це просто. Я спочатку вірив у те, що зможу допомогти йому. Якби він потребував детектива, я, можливо, зміг би задовільно виконувати свої обов’язки, і він би працював над фактами, які добувала б для нього моя поліційна служба... Але в плані ідеології я навряд чи зможу бути для нього корисним. Поруч із ним я відчуваю себе лише репортером. Якщо він не визнає своєї помилки, мені доведеться шукати іншу роботу, адже я повинен заробляти собі на життя. Спробую запропонувати свої послуги якійсь газеті. А тим часом писатиму вірші.

– Поруч із репортерами ви почуватимете себе в душі поетом.

– О, не смійтеся з мене. Я знаю, що здаюся смішним; не давайте мені це дуже відчути.

– Залишайтеся з Едуаром; ви допоможете йому, а він допоможе вам. Він добрий.

Пролунав дзвінок на обід. Бернар підвівся. Лора взяла його за руку:

– Я хотіла вас попросити... Цю монету, яку ви вчора нам показували... На пам’ять про вас, коли я поїду – вона вся напружилася, але цього разу змогла закінчити фразу – ви не подаруєте її мені?

– Візьміть... Ось вона, – сказав Бернар.