Текст книги "Фальшивомонетники"

Автор книги: Андре Жід

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 24 страниц)

XIV

Близько шостої години Бернар прийшов до Едуара з торбиною, в яку він склав свій скромний одяг, білизну та книжки. Він попрощався з Азаїсом і з пані Ведель, але не став шукати Сару.

Бернар був серйозний. Битва з янголом зробила його зрілою людиною. Він уже не був схожий на безтурботного крадія валізи, який вірив, що в цьому світі потрібна лише зухвалість. Він починав розуміти, що на олтар зухвалости нерідко доводиться приносити щастя інших.

– Я прийшов до вас просити притулку, – сказав він Едуарові. – Я знову втратив дах над головою.

– А чому ви пішли від Веделів?

– З деяких причин... Дозвольте мені не розповідати про них.

Едуар досить спостерігав за Бернаром і Сарою того вечора на банкеті, щоб здогадатися про причину цієї стриманости.

– Гаразд, – сказав він, усміхаючись. – Диван моєї студії у вашому розпорядженні на ніч. Але я повинен сказати вам, що вчора до мене приходив ваш батько.

І він розповів йому про ту частину їхньої розмови, яка стосувалася безпосередньо його.

– Сьогодні ввечері вам би слід було прийти до нього, а не до мене. Він чекає вас.

Бернар мовчав.

– Я це обміркую, – сказав він нарешті. – А поки що дозвольте мені залишити свої речі тут. Можна мені побачити Олів’є?

– Погода така гарна, що я умовив його вийти подихати повітрям. Я хотів супроводжувати його, бо він ще дуже слабкий; але він волів вийти сам. До речі, він уже гуляє цілу годину й незабаром повернеться. Зачекайте його... Але я геть забув... Як ваш іспит?

– Я його склав успішно. Це не так і важливо. Для мене куди важливіше вирішити, що я віднині робитиму. Знаєте, що мене найбільше утримує від того, щоб повернутися до батька? Те, що я не хочу брати в нього гроші. Ви, звичайно, вважаєте, що з мого боку безглуздо не скористатися з цього шансу. Але я дав собі таку обіцянку. Мені важливо довести самому собі, що я людина слова, людина, на яку я можу розраховувати.

– Я бачу в цьому лише гордість.

– Називайте це, як хочете: гордістю, самовпевненістю, пихою... Ви не принизите цим у моїх очах те почуття, яке мене надихає. Але тепер ось що я хотів би знати: чи для того, щоб знайти свою дорогу в житті, треба поставити перед собою певну мету?

– Що ви хочете цим сказати?

– Я думав про це всю ніч. Куди докласти ті сили, які я відчуваю в собі? Як використати себе в якнайліпший спосіб? Тобто треба обрати собі певну мету? Але як її обрати, цю мету? Як упізнати її, поки ти ще її не досяг?

– Жити без мети – це дозволити, щоб тобою керував випадок.

– Боюся, ви не зовсім мене розумієте. Коли Колумб відкрив Америку чи знав він, куди пливе? Його метою було пливти вперед, прямо перед собою. Його метою був він сам, адже це він поставив перед собою завдання пливти прямо...

– Я часто думав, – урвав його Едуар, – що в мистецтві, й зокрема в літературі, лише ті чогось варті, хто прагне до невідомого. Не можна відкрити нову землю, якщо ти не готовий утратити з виду, від самого початку й надовго, будь-який берег. Але наші письменники бояться неозорого простору; вони всі липнуть до берега.

– Учора, після свого іспиту, – провадив Бернар, не слухаючи його, – я увійшов, не знаю, який демон мене туди заштовхав, до зали, де відбувалися політичні збори. Там говорили про національну честь, про відданість батьківщині, про багато речей, від яких у мене калатало серце. Я там мало не підписав папірця, де зобов’язався б, давши слово чести, присвятити свої зусилля справі, яка, звичайно ж, здалася мені прекрасною і шляхетною.

– Я дуже радий, що ви того папірця не підписали. Але що вас утримало?

– Якийсь потаємний інстинкт, безперечно... – Бернар замислився на мить, потім додав, засміявшись: – Мабуть, передусім, обличчя там присутніх; почавши з обличчя мого старшого брата, якого я побачив на тих зборах. Мені здалося, що всі ті молоді люди надихалися найшляхетнішими почуттями і що було б добре, якби вони зреклися своєї ініціативи, бо вона не заведе їх далеко, зреклися своїх поглядів, бо їм бракувало тверезого глузду і зреклися незалежности свого духу, бо вона швидко виснажила б їхні сили. Я також сказав собі, що державі вигідно мати серед своїх громадян стільки добромисних послужливих воль; але що моя воля ніколи до них не належатиме. І тоді я запитав себе, як установити для себе правила, бо я не зможу жити без правил і не зможу прийняти ці правила від когось іншого.

– Відповідь на це запитання здається мені простою: знайти ці правила в самому собі; поставити собі за мету власний розвиток.

– Атож... саме це я собі й сказав. Але це не просунуло мене далеко вперед. Якби я був певен, що зможу знайти в собі те краще, чим я володію, я віддав би йому перевагу над усім іншим; але я навіть не певен, що зможу обрати те краще, що маю в собі... Я міркував над цим цілу ніч, я вам уже казав. Над ранок я був такий стомлений, що подумав, а чи не варт мені випередити заклик свого класу й узяти на себе певні обов’язки.

– Обминути проблему не означає розв’язати її.

– Саме це я собі й сказав, чи це питання, якщо його відкласти, не постане переді мною ще нагальніше, коли я наймуся на службу. Тож я прийшов до вас, щоб вислухати вашу пораду.

– Я не збираюся давати вам пораду. Ви зможете знайти цю пораду лише в собі самому, а навчитися, як треба жити, ви навчитеся, лише живучи.

– А якщо я житиму поганим життям, чекаючи тієї миті, коли зрозумію, як треба жити?

– Навіть погане життя вас чогось навчить. Добре навіть скочуватися вниз, якщо це потрібно для того, щоб піднятися.

– Ви жартуєте?.. Ні, здається, я зрозумів вас, і я приймаю цю формулу. Але поки я розвиватимуся, як ви кажете, я муситиму якось заробляти собі на життя. Що ви скажете про таке промовисте оголошення в газетах: «Здібний молодик із блискучим майбутнім, який може робити все».

Едуар засміявся.

– Немає нічого важчого, аніж робити все. Ліпше уточнити.

– Я подумав про одне з тих коліщаток, які приводять у рух механізм великої газети. О, я погодився б і на дуже низьку посаду – коректора, майстра цеху... кого завгодно? Мені треба так мало!

Він говорив тоном вагання. Насправді він хотів би обійняти посаду секретаря, але боявся сказати про це Едуарові з огляду на їхнє взаємне розчарування. Зрештою, це не його, Бернара, провина, якщо ця спроба секретарювання зазнала такого прикрого краху.

– Можливо, мені вдасться, – сказав Едуар, – прилаштувати вас у «Ґранд-журналь», бо я знайомий із його головним редактором.

Тоді як Бернар та Едуар отак дискутували, Сара мала з Рашеллю дуже прикру розмову. Сара відразу зрозуміла, що раптова втеча Бернара була спричинена докорами Рашелі; і вона висловила своє обурення поведінкою сестри, котра, як вона сказала, гасить навкруг себе будь-які вогники радости. Вона не мала права накидати іншим доброчесність, усю непривабливість якої довела на власному прикладі.

Рашель, яку ці звинувачення обурили до глибини душі, бо вона завжди жертвувала собою, заперечила, бліда, з тремтячими губами:

– Я не дозволю тобі занапастити себе.

Але Сара заридала й вигукнула:

– Я не хочу вірити в твоє небо! Я не хочу спасатися!

Вона вирішила негайно їхати в Англію, де її прийме подруга. Бо «зрештою, вона вільна й має право жити, як їй хочеться». Ця сумна суперечка тяжко засмутила Рашель.

XV

Едуар подбав про те, щоб приїхати до пансіону, перед тим як повернуться учні. Він не бачив Лаперуза від початку навчального року і хотів спочатку поговорити з ним. Старий учитель гри на фортепіано виконував свої нові обов’язки наглядача, як міг, тобто дуже погано. Він спочатку доклав усіх зусиль, щоб учні його полюбили, але йому бракувало авторитетности. Діти цим скористалися, вони прийняли за слабкість його поблажливість і розбестилися вкрай. Лаперуз спробував удатися до суворих покарань, але запізно. Його умовляння, його погрози, його докори лише настроїли учнів проти нього. Коли він підвищував голос, вони сміялися; коли він гупав кулаком по столу, вони кричали, вдаючи, що нажахані. Його передражнювали, його називали всілякими прізвиськами, передавали від парти до парти карикатури, на яких він був зображений добрим і лагідним, лютим, з величезним пістолетом у руці (пістолетом, який Ґериданісоль, Жорж та Фіфі знайшли, коли влаштували в його кімнаті нахабний обшук), з якого він перестріляв усіх учнів; або навколішках перед ними з благально піднятими руками, коли він благав у них, як це робив першими днями, «трохи тиші, майте ж до мене жалість». Він був тепер схожий на бідолашного старого оленя, зацькованого безжальною зграєю гончаків, Едуар нічого про це не знав.

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

«Лаперуз прийняв мене в маленькій залі на першому поверсі, що була, як я знав, найзатишнішим приміщенням у пансіоні. З меблів тут були лише чотири парти, що стояли навпроти великого чорного стола, та солом’яний стілець, на який примусив мене сісти Лаперуз. Сам він примостився за однією з парт, сидячи трохи боком, після того як зазнав невдачі у своїх намаганнях просунути під парту свої надто довгі ноги.

– Ні, ні, мені тут дуже зручно, запевняю вас.

Але тон його голосу, вираз його обличчя говорили:

«Мені дуже погано, і я сподіваюся, що це відразу видно. Але мені подобається бути в такому становищі. І чим гірше мені буде, тим менше нарікань ви від мене почуєте».

Я спробував пожартувати, але мені не вдалося домогтися від нього усмішки. Його манери були стриманими й церемонними, ніби він хотів зберегти між нами відстань і дати мені зрозуміти: «Це з вашої вини я опинився тут».

Тим часом він казав, що дуже всім задоволений. А втім, він уникав моїх запитань і дратувався, коли я наполягав. А коли я запитав, де його кімната, він мені відказав:

– Задалеко від кухні.

А коли я висловив подив, чому це його обходить, він пояснив:

– Іноді вночі мені хочеться їсти... Коли я не можу заснути.

Я сидів зовсім близько від нього. Я підійшов іще ближче й лагідно поклав руку йому на лікоть. Він знову заговорив, уже природнішим голосом:

– Мушу вам признатися, що сплю я дуже погано. Навіть коли мені щастить заснути, я не втрачаю відчуття того, що сплю. Це ж не справжній сон, чи не так? Той, хто справді спить, не відчуває, що він спить, він помічає, що спав, лише коли прокидається.

А тоді нахилився до мене й заговорив із якоюсь занудною наполегливістю:

– Іноді я намагаюся переконати себе, що все це ілюзія і що я все ж таки справді сплю, що це справжній сон. Проте ось доказ того, що я сплю не по-справжньому: коли я хочу розплющити очі, я їх розплющую. Зазвичай у мене таке бажання не виникає. Ви ж самі розумієте, що я зовсім не зацікавлений це робити. Навіщо мені доводити собі самому, що я не сплю? Я завжди зберігаю надію заснути, переконуючи себе, що я вже сплю...

Він нахилився до мене ближче і ще стишив голос:

– А потім, дещо мене непокоїть. Ні, ні, не кажіть... Я не нарікаю, бо з цим нічого не поробиш. А коли нічого не можна змінити, то який сенс нарікати? Уявіть собі, що навпроти мого ліжка, у стіні, точно на висоті моєї голови, щось постійно створює шум.

Він пожвавішав, говорячи. Я запропонував, щоб він повів мене до своєї кімнати.

– Авжеж! Авжеж! – сказав він, раптово підводячись. – Можливо, ви з’ясуєте для мене, що це таке... Бо сам я зрозуміти не можу. Ходімо зі мною.

Ми піднялися на два поверхи, потім звернули в дуже довгий коридор. Я ніколи раніше не бував у цій частині будинку.

Кімната Лаперуза виходила на вулицю. Вона була маленька, але пристойна. Я помітив на нічному столику, поруч із молитовником, коробку для пістолетів, з якими він так і не захотів розлучитися. Він схопив мене за лікоть і, трохи відсунувши ліжко від стіни, сказав:

– Ось. Дивіться... Притуліть вухо до стіни. Чуєте?

Я притулив вухо до стіни й став дослухатися, напруживши всю увагу. Та попри все моє бажання щось почути, анічогісінько не почув. Лаперуз дратувався. Вулицею проїхала важка підвода, аж задвигтів будинок і задзвеніли шибки.

– О цій годині дня, – сказав я, сподіваючись його заспокоїти, – маленький шум, який, можливо, вам докучає, розчиняється у звуках, які долинають із вулиці.

– Це він для вас розчиняється, це ви не можете відокремити його від інших шумів! – схвильовано вигукнув він. – Проте я все одно його чую. Ніщо не заважає мені його чути. Іноді я почуваю себе таким змученим, що даю собі слово поговорити з Азаїсом або з домовласником... О я вже не маю надії, що він припиниться... Але я хотів би бодай знати, що це таке.

Він, здавалося, замислився на якусь мить, потім сказав:

– Так ніби якийсь хрускіт. Що я тільки не пробував, аби нічого не чути. Я відсовував ліжко від стіни. Я закладав вуха ватою. Я повісив годинника (бачите, я вбив онде цвях у стіну) саме на тому місці, де, я думаю, проходить труба, щоб цокання годинника заглушило той інший шум... Але це ще дужче мене стомлювало, бо я мусив докладати зусиль, щоб його розпізнати. Це абсурдно, чи не так? Але тепер я волію слухати його без перешкод, бо знаю все одно, що він є... О, мені не треба було розповідати вам про ці речі. Ви ж бачите, що я тепер старий дід, не більше.

Він сів скраєчку ліжка й тупо завмер. Зловісна деградація старости в Лаперуза не так подіяла на його розум, як проникла в саму глибінь його характеру. Так червак проникає в саме осереддя яблука, подумав я, дивлячись, як цей колись такий рішучий і гордий чоловік переживає гострий напад дитячого розпачу. Я спробував вивести його з цього стану, заговоривши про Бориса.

– Атож, його кімната поруч із моєю, – сказав він, підводячи голову. – Я вам її покажу. Ходімо.

Він вивів мене в коридор і відчинив сусідні двері.

– На цьому другому ліжку, яке ви бачите, спить молодий Бернар Профітандьє.

Я не визнав за потрібне повідомити йому, що Бернар, починаючи саме з цього дня, більше там не спатиме. Він провадив:

– Борис радий мати його за товариша і, думаю, вони ладнають між собою. Але ви знаєте, він не дуже охоче розмовляє зі мною. Він дуже стриманий... Я боюся, чи в цього хлопця не занадто черстве серце.

Він сказав це з таким сумом, що я визнав за потрібне заперечити і став переконувати старого, що його онук наділений тонкими почуттями.

– Тоді він міг би виявляти їх трохи частіше, – сказав Лаперуз. – Ось, наприклад: коли вранці він іде разом з іншими до школи, я вихиляюся зі свого вікна, щоб подивитись, як він іде. І що ви думаєте? Він не обертається!

Я хотів був пояснити йому, що Борис, поза всяким сумнівом, просто не хотів виставляти себе на посміх перед товаришами, які вчепилися б за таку нагоду, проте в цю мить із подвір’я долинули крики.

Лаперуз ухопив мене за лікоть і сказав зміненим голосом:

– Слухайте! Слухайте! Вони повертаються.

Я подивився на нього. Він тремтів усім тілом.

– Ви боїтеся цих шибеників? – запитав я.

– Ні, ні, – збентежено заперечив він. – Як ви могли подумати! – Тоді раптом швидко сказав: – Я мушу зійти вниз. Перерва триває лише кілька хвилин, а ви ж знаєте, що я наглядаю за уроками. Прощавайте. Прощавайте.

Він кинувся в коридор, навіть не потиснувши мені на прощання руку. Через мить я почув, як він спотикається на сходах. Я кілька хвилин дослухався, не бажаючи потрапляти на очі учням. Я чув, як вони кричать, сміються і співають. Потім пролунав дзвоник, і незабаром відновилася тиша.

Я пішов побачитися з Азаїсом і взяв у нього дозвіл для Жоржа покинути урок, щоб поговорити зі мною. Він прийшов до мене в ту саму невеличку залу, в якій прийняв мене спочатку Лаперуз.

Як тільки Жорж опинився наодинці зі мною, він визнав за потрібне прибрати насмішкуватого виразу. Це був його спосіб приховувати збентеження. Але я не певен, котрий із нас двох був збентежений більше. Він був насторожі, бо знав, безперечно, що йому читатимуть мораль. Мені здалося, він вирішив наперед наготувати зброю, яку міг використати проти мене, тому що, перш ніж я навіть устиг рота розкрити, як він уже запитав у мене, як там ведеться Олів’є, таким глузливим тоном, що я охоче врізав би йому ляпаса. Так, він готував свій захист проти мене. «І знайте, я не боюся вас», – здавалося, промовляв його іронічний погляд, глузлива складка його губів і тон його голосу. Я відразу втратив усю впевненість у собі й думав тільки про те, щоб не показати цього. Промова, яку я підготував, тепер здавалася мені недоречною. Я не мав у нього авторитету, необхідного для того, щоб виступити в ролі суворого судді. У глибині душі я відчував до Жоржа неабиякий інтерес.

– Я не збираюся тебе сварити, – сказав я нарешті. – Я хочу лише остерегти тебе. (І попри мою власну хіть, усе моє обличчя всміхалося.)

– Скажіть спочатку, це вас мати послала?

– І так, і ні. Я справді розмовляв із твоєю матір’ю. Але це було кілька днів тому. Але вчора я мав про тебе дуже важливу розмову з однією дуже важливою особою, якої ти не знаєш. Ця особа приходила до мене, щоб поговорити про тебе. Це слідчий. Саме за його дорученням я й розмовляю з тобою. Ти знаєш, чим займається слідчий?

Жорж несподівано зблід, і, мабуть, його серце на мить зупинилося. Він стенув плечима, але його голос трохи тремтів:

– Ну то кажіть, що наговорив вам дядечко Профітандьє.

Самовпевненість цього малого вибивала мене з колії. Звичайно, найпростіше було б перейти відразу до діла. Але мій розум так налаштований, що він не схильний шукати найпростішого виходу й невтримно заводить мене на всілякі манівці. Щоб пояснити свою поведінку, яка відразу по тому здалася мені абсурдною, але була цілком спонтанною, я можу сказати, що моя остання розмова з Поліною надзвичайно мене схвилювала. Роздуми, які вона спричинила, я відразу ж переніс у свій роман у формі діалогу, що вельми пасував декотрим із моїх персонажів. Я досить рідко безпосередньо використовую те, що мені пропонує життя, але на цей раз історія з Жоржем мені дуже допомогла; здавалося, моя книжка чекала саме на неї, так відразу знайшла вона в ній своє місце; мені довелося змінити лише деякі незначні деталі. Але я подав цю історію (я маю на увазі крадіжку грошей) не в прямому викладі. У мене йдеться лише про її наслідки, про які читач довідується з розмов. Я занотував ці розмови в записнику, який завжди ношу із собою в кишені. Натомість історія з фальшивими монетами, в тому вигляді, в якому мені підніс її Профітандьє, навряд чи могла згодитися для мого роману. І саме тому, безперечно, замість викласти Жоржеві все навпростець, тобто відразу перейти до суті нашої з ним розмови, я став шукати обхідні шляхи.

– Я хотів би, щоб ти спочатку прочитав ці кілька рядків, – сказав я. – Ти зрозумієш, чому я пропоную тобі їх прочитати.

І подав йому свого записника, розкривши його на тій сторінці, яка могла його зацікавити.

Я повторюю: цей жест видається мені тепер абсурдним. Але у своєму романі саме через подібне читання я мав намір остерегти наймолодшого зі своїх героїв. Мені важливо було знати реакцію Жоржа; я сподівався, вона дасть мені неоціненний матеріал... і допоможе навіть оцінити якість того, що я вже написав.

Наводжу згадуваний уривок:

«Була в цьому хлопцеві якась темна зона, куди прагнула проникнути співчутлива цікавість Одибера. Йому не досить було знати, що юний Едольф учинив крадіжку: він хотів би, щоб Едольф розповів йому, як він до цього дійшов і що він пережив, укравши вперше в житті. Звичайно ж, що якби навіть хлопець поставився до нього з цілковитою довірою, він не зміг би йому про це розповісти. Й Одибер не наважувався розпитувати його, боячись почути брехливі заперечення.

Одного вечора Одибер вечеряв з Ільдебраном і заговорив із ним про випадок Едольфа. Він, звичайно ж, не став його називати й виклав факти в такий спосіб, щоб співрозмовник не зміг здогадатися, про кого йдеться.

– А ви не звернули увагу на те, – сказав йому Ільдебран, – що найвирішальніші в нашому житті вчинки, я хочу сказати, ті вчинки, які, буває, визначають усе наше майбутнє, найчастіше здійснюються необмірковано?

– Я ладен із вами погодитися, – відповів Одибер. – Це ніби потяг, у який ми сідаємо цілком бездумно й не запитуючи себе, куди він нас привезе. І найчастіше, ми навіть не розуміємо, що, коли цей потяг вирушить, то вже буде пізно з нього зійти.

– Але, може, хлопець, про якого ви говорите, і не хоче сходити з цього потяга?

– Поки що він про це не думає, звичайно ж. Він навіть задоволений тим, що подався в мандри. Йому подобаються краєвиди, які біжать за вікном, і йому байдуже, куди він їде.

– Ви збираєтеся прочитати йому мораль?

– Звичайно ж, ні! Це нічого не дасть. Його стільки годували тією мораллю, що вона викликає в нього лише нудоту.

– Чому він учинив крадіжку?

– Цього я точно не знаю. Безперечно, що не внаслідок реальної потреби. Мабуть, для того, щоб забезпечити собі певні вигоди: не пасти задніх серед товаришів, чиї батьки багатші... та хіба я знаю? Його штовхнула на це якась природна потреба й просте бажання пережити втіху крадіжки.

– Це найгірше.

– Авжеж! Бо на цьому він не зупиниться.

– Він розумний?

– Я певний час вважав, що він не такий розумний, як його брати. Але тепер я сумніваюся, чи не припустився помилки, і чи моє хибне враження не пояснюється тим, що він досі не усвідомлює своїх потенційних можливостей. Його цікавість поки що заводить його не туди, куди слід; чи точніше буде сказати, що вона перебуває у нього в зародковому стані, на стадії нерозбірливости.

– Ви маєте намір поговорити з ним?

– Я спробую показати йому, наскільки незначні вигоди він здобуває, вдаючись до крадіжок, і як багато втрачає внаслідок своєї непорядности: довіру близьких людей, їхню повагу, мою в тому числі... усі ті речі, які не можна виразити в цифрах і які можна оцінити лише за тими гігантськими зусиллями, яких потім треба буде докласти, щоб позбутися їхніх наслідків. Деякі люди змарнували в такий спосіб усе своє життя. Я спробую розтлумачити йому те, що він, з огляду на свою молодість, навряд чи спроможний осмислити: що віднині тепер тільки на нього падатимуть усі підозри, якщо поблизу нього станеться щось сумнівне, непевне. Його можуть хибно звинуватити в тяжких злочинах, і йому не вдасться виправдатися. Те, що він уже накоїв, лежатиме на ньому незмивним тавром. Ми називаємо таких людей «заплямованими». Я хотів би йому ще сказати... Але, боюся, він усе заперечуватиме.

– Ви справді хотіли б усе це йому сказати?

– Я ще хотів би йому сказати, що його вчинок створив прецедент і що, коли для першої крадіжки треба виявити певну рішучість, переступити через певні вагання, то для того, щоб учинити наступні, досить буде лише піддатися своєму захопленню. Усе, що буде далі, відбуватиметься само собою... Я хотів би йому ще сказати, що часто перший штрих, який ми робимо майже бездумно, невиправно спотворює наше обличчя й починає прокреслювати рису, яку потім усі наші зусилля ніколи не зможуть стерти. Я хотів би... Але я не зможу поговорити з ним про все це.

– А чом би вам не записати нашу сьогоднішню розмову? А потім ви дасте йому її прочитати.

– Це цікава думка, – сказав Одибер. – Чом би й ні?

Я не відводив від Жоржа погляду протягом усього часу, поки він читав; але з виразу його обличчя я не міг здогадатися, що він думає.

– Читати далі? – запитав він, збираючись перегорнути сторінку.

– Читати далі немає сенсу. Розмова закінчується на цьому.

– Шкода.

Він повернув мені записник і майже весело зауважив:

– Я хотів би знати, що відповів Едольф, після того як прочитав нотатки в записнику.

– Не дивно. Я й сам би хотів це знати.

– Едольф – це чудне ім’я. Ви не могли б наділити його іншим?

– Це не має ваги.

– Так само, як і те, що він відповість. А що буде потім?

– Я не знаю. Це залежить від тебе. Побачимо.

– Тоді, якщо я вас правильно зрозумів, ви хочете, щоб я допоміг вам закінчити вашу книжку. Признайтеся, що...

Він замовк, ніби йому було важко висловити свою думку.

– Що що? – запитав я, щоб підштовхнути його завершити свою думку.

– Признайтеся, ви були б глибоко розчаровані, – заговорив він нарешті, – якби Едольф...

Він знову урвав свою фразу. Я подумав, що здогадуюся, що він хоче сказати, й закінчив за нього:

– Якби він став чесним хлопцем?.. Ні, ні, малий, ні!

І раптом сльози набігли мені на очі. Я поклав руку йому на плече. Але він випручався.

– Бо, зрештою, якби він не вчинив крадіжку, ви не змогли б написати все це.

І лише тоді я зрозумів свою помилку. У глибині душі Жорж був потішений тим, що так довго заполоняв мої думки. Він почув себе цікавим. Я забув про Профітандьє. Але Жорж нагадав мені про нього:

– І що ж він вам розповів, ваш слідчий?

– Він доручив мені попередити тебе, що йому відомо, що ти поширюєш фальшиві монети...

Колір обличчя в Жоржа знову змінився. Він зрозумів, що заперечувати марно, проте став розгублено виправдовуватися.

– Але ж я не сам...

– ...і що коли ви негайно не припините цю злочинну діяльність, ти і твої приятелі, то він буде змушений негайно вас заарештувати.

Спочатку Жорж смертельно зблід. Тепер щоки його палахкотіли вогнем. Він дивився застиглим поглядом прямо перед собою, і його насуплені брови прорізали йому на лобі дві зморшки.

– Прощавай, – сказав я, подавши йому руку. – Я раджу тобі остерегти також твоїх товаришів. Що ж до тебе, то я все сказав.

Він мовчки потис мені руку й пішов на свій урок, жодного разу не обернувшись.

Коли я перечитав ті сторінки з «Фальшивомонетників», які показував Жоржеві, вони здалися мені досить поганими. Я тут подав їх такими, якими прочитав їх Жорж; але весь цей розділ треба переписати. Безперечно, що ліпше буде говорити із самим хлопцем. Я повинен придумати, як можна на нього вплинути. Безперечно, що в тому стані, в якому він у мене перебуває, Едольфа (я зміню це ім’я, Жорж має слушність), дуже важко напутити на добрий розум. Але я спробую це зробити; і хоч би що там думав із цього приводу Жорж, це для мене найцікавіше завдання, бо воно найважче. (Схоже, я починаю мислити, як Дув’єр!) Залишмо для романістів-реалістів історії про плин за течією».

Повернувшись на урок, Жорж відразу повідомив своїх двох друзів про застереження Едуара. Усі розмови про його крадіжку хлопець пустив повз вуха, вони його анітрохи не схвилювали. Але щодо фальшивих монет, які могли накликати на них великі неприємності, то їх треба було позбутися якнайшвидше. Кожен із них мав їх по кілька штук, щоб реалізувати їх сьогодні після уроків. Ґериданісоль зібрав їх і побіг викинути в якусь канаву. Увечері він попередив Струвілова, який також відразу вжив необхідних заходів.