Текст книги "Фальшивомонетники"

Автор книги: Андре Жід

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 24 страниц)

Андре Жід
Фальшивомонетники

ЧАСТИНА ПЕРША ПАРИЖ

I

«Чи мені почулося, чи справді в коридорі зачовгали чиїсь кроки?» – подумав Бернар.

Він підвів голову й прислухався. Але ж ні, нікого бути там не могло: батько й старший брат затрималися в суді; мати десь у гостях; сестра – на концерті; що ж до найменшого брата, малого Калуба, то по закінченні уроків у ліцеї він щодня залишався в пансіоні, звідки нікого не випускали. Бернар Профітандьє залишився сьогодні вдома, готуючись до іспиту на ступінь бакалавра, який мав відбутися вже через три тижні. Родина шанувала його прагнення усамітнитись, але диявол не шанував. Хоч Бернар і скинув піджак, він задихався. Крізь відчинене вікно з вулиці проникало до кімнати лише гаряче повітря. Цівки поту струменіли по його чолі. Велика краплина зірвалася в нього з кінчика носа й упала на листа, якого він тримав у руці.

«Наче сльоза, – подумав він. – Але ліпше пітніти, ніж плакати».

Атож, дата не дає підстав сумніватися: у цьому листі йдеться про нього, Бернара. Він був адресований його матері – любовний лист сімнадцятирічної давности. Лист без підпису.

«Що може означати ця літера В, яка, до того ж, може бути й літерою Я... Чи зручно буде запитати про це в матері?.. Мабуть, мені лишається тільки покластися на її добрий смак. Я вільний навіть припустити, що то був принц. Але яка то буде несподіванка, коли я довідаюся, що я син якого-небудь селюка! Якщо ти не знаєш, хто твій батько, це виліковує тебе від страху бути на нього схожим. Будь-який пошук істини накладає певні зобов’язання. Залишмо з цього тільки полегкість. Не будемо копати надто глибоко. Гадаю, на сьогодні з мене досить».

Бернар згорнув листа. Він був того самого формату, що й дванадцятеро інших у цій пачці. Вони були перев’язані рожевою стрічечкою, яку йому не треба було й розв’язувати. Тепер він просто зсунув її на середину, щоб пачка знову трималася купи. Він поклав пачку назад у скриньку, а скриньку – у шухляду письмового столика. Шухляда була замкнена, він проник у її таємниці згори. Бернар приладнав на місце розсунуті половинки дерев’яної стільниці, яка накривалася важкою плитою з оніксу. Він опустив цю плиту дуже обережно, вживаючи всіх заходів остороги, потім поставив на неї два кришталеві свічники та громіздкі маятникові дзиґарі, які він полюбляв часто ремонтувати, знаходячи в цьому розвагу.

Дзиґарі видзвонили чотири рази. Він поставив стрілки на точну годину.

«Пан слідчий і пан адвокат, його син, не повернуться раніше як о шостій. Я маю досить часу. Треба, щоб пан суддя, повернувшись, знайшов на своєму письмовому столі листа, в якому я повідомлю його про свій від’їзд. Але перш ніж написати цього листа, я відчуваю гостру потребу трохи провітрити свої думки й навідати мого любого Олів’є, щоб знайти собі, бодай на короткий час, якийсь закутень для проживання. Олів’є, любий мій друже, настав час, коли я мушу піддати випробуванню твою прихильність до мене, а тобі доведеться показати мені, чого ти вартий. Найпрекраснішим у нашій дружбі було те, що досі ми нічого не просили один в одного. Але та послуга, яка мені від нього потрібна, має тільки розвеселити його, тож і мені немає чого бентежитися. Незручність полягає в тому, що Олів’є не буде сам-один. Що ж, доведеться відвести його вбік! Я приголомшу його своїм спокоєм. Саме за таких незвичайних обставин я почуваю себе найрозкутіше».

Вулиця Т., на якій Бернар Профітандьє жив до сьогоднішнього дня, була зовсім близько від Люксембурзького саду. Там, біля водограю Медичі, на тій алеї, яка проходить майже над ним, мали звичай зустрічатися щосереди між четвертою та шостою годинами кількоро з його друзів. Вони розмовляли про мистецтво, філософію, спорт, політику та літературу. Бернар ішов дуже швидко. Але, підійшовши до ґратчастої огорожі саду, він побачив Олів’є Моліньє й відразу сповільнив ходу.

Сьогоднішнє товариство було численнішим, ніж зазвичай, певно, тому, що погода була чудова. До нього приєдналося кілька людей, з якими Бернар ще не був знайомий. Кожен із тих молодиків, як тільки опинявся перед іншими, починав грати великого персонажа і втрачав майже всю свою природність.

Олів’є почервонів, коли побачив, що наближається Бернар, і, раптово покинувши молоду жінку, з якою він розмовляв, відійшов геть. Бернар був найближчим другом Олів’є, тому він докладав усіх зусиль, щоб не створювати враження, ніби він йому набивається. Іноді він навіть удавав, ніби не помічає його.

Перш ніж підійти до нього, Бернар мусив зупинитися біля кількох груп, а що він теж прикидався, ніби Олів’є йому байдужий, то він досить-таки затримався.

Четверо з його товаришів оточили низенького бороданя в пенсне, помітно старшого, ніж вони. Це був Дюрмер.

– А чого, власне, ти хочеш? – казав він, нібито звертаючись до одного зі своїх співрозмовників, але вочевидь щасливий, що його слухають усі. – Я дійшов до тридцятої сторінки й не знайшов у цій книжці жодного кольору, жодного слова, яке малювало б. Автор розповідає нам про жінку, але я не знаю навіть, у якій сукні вона була – червоній чи синій. Коли немає кольорів, то я просто-напросто не бачу нічого. – І відчуваючи потребу перебільшити, бо йому здалося, що його слова сприйняли не зовсім серйозно, додав: – Анічогісінько.

Бернар не став далі слухати цього промовця. Він вважав нетактовним відійти надто швидко, а проте вже дослухався до інших голосів, які сперечалися позад нього – саме до цієї групи підійшов Олів’є, коли покинув молоду жінку. Один із тих молодиків, сидячи на лаві, читав «Аксьйон Франсез».

Олів’є Моліньє здавався чи не найповажнішим хлопцем у цій компанії, хоча був одним із наймолодших. Його майже дитяче личко і його погляд свідчили про скоростиглість його думки. Він червонів дуже легко. Він був ніжний і лагідний. Та хоч він і ставився до всіх із великою приязню, проте я не знаю, яка потаємна стриманість, яка сором’язливість примушувала товаришів триматися від нього на відстані. Таке ставлення примушувало його страждати. Хлопець страждав би ще дужче, якби не Бернар.

Моліньє, як і Бернар у ці хвилини, на якусь мить зупинявся біля кожного гурту. Він робив це з люб’язности, але ніщо з того, що він чув, його не цікавило.

Він нахилився над плечем хлопця, який читав газету. Не обертаючись, Бернар почув, як він каже:

– Даремно ти читаєш газети. Це спалює твій мозок.

– А ти стаєш зелений, коли при тобі заходить мова про Мораса, – відказав йому читач.

Потім хтось третій запитав із глумом у голосі:

– Тобі, певне, смішно, коли ти читаєш статті Мораса?

– Коли я читаю їх, мені гидко. Але я вважаю, що він має рацію.

Тут до розмови втрутився четвертий, чийого голосу Бернар не впізнав:

– Усе, що тебе не дратує, тобі здається дріб’язковим і пустопорожнім.

– А ти, певно, гадаєш, що верзти дурниці – це те саме, що бути смішним! – відбив його випад перший.

– Ходи зі мною, – тихо сказав Бернар, зненацька схопивши Олів’є за лікоть.

Він відвів його на кілька кроків убік.

– Відповідай швидко – я поспішаю. Ти казав мені, що твоя кімната не на тому поверсі, де сплять твої батьки?

– Я ж тобі показував двері своєї кімнати. Вони виходять на сходи на півповерху нижче від нашого помешкання.

– Ти казав мені, що твій брат спить із тобою?

– Жорж? Так, зі мною.

– А більше з вами нікого нема?

– Нікого.

– Твій малий уміє мовчати?

– Якщо треба, то вміє. А в чому річ?

– Послухай-но. Я йду зі свого дому. Тобто я покину його сьогодні ввечері. Я ще не знаю, куди я піду. Ти міг би дати мені притулок на одну ніч?

Олів’є став дуже блідий. Його опанувало таке хвилювання, що він не міг дивитися на Бернара.

– Гаразд, – сказав він. – Але не приходь раніше одинадцятої. Мати щодня спускається, щоб сказати нам на добраніч і замикає наші двері на ключ.

– Але як тоді...

Олів’є всміхнувся.

– Я маю іншого ключа. Ти постукаєш тихенько, щоб не розбудити Жоржа, якщо він уже засне.

– А воротар мене пропустить?

– Я його попереджу. Ми з ним у дуже добрих стосунках. Це він дав мені другий ключ. До скорого.

Вони розійшлися, не потиснувши рук. І поки Бернар віддалявся, обмірковуючи листа, якого він напише і якого слідчий знайде, коли повернеться додому, Олів’є, якому не хотілося, щоб хтось бачив, як він усамітнювався з Бернаром, підійшов до Люсьєна Берсая, якого інші дещо цуралися. Олів’є дуже його любив, хоч і не віддавав йому перевагу над Бернаром. Якщо Бернар був дуже винахідливим, то Люсьєн був украй сором’язливим. Відчувалося, що він дуже слабкий; здавалося, в ньому живуть лише серце та дух. Він рідко наважувався підійти до когось, але божеволів від радости, коли бачив, що до нього наближається Олів’є. Ніхто не сумнівався в тому, що Люсьєн пише вірші. Але Олів’є був єдиним, із ким Люсьєн міг поділитися своїми думками. Обидва підійшли до краю тераси.

– Мені дуже хотілося б, – сказав Люсьєн, – розповісти не про якогось персонажа, а про якесь місце – ну, наприклад, про алею в саду, таку, як оця, розповісти про те, що на ній відбувається, – зранку й до вечора. Спочатку сюди приходять гувернантки з дітьми, няньки зі стрічками в косах... Ні, ні... Спочатку тут з’являються зовсім сірі люди, люди без статі й без віку, щоб підмести алею, полити моріжки, змінити квіти, тобто поміняти сцену й декорації, перед тим як відчиняться ворота саду, ти розумієш? Потім приходять няньки. Діти ліплять із піску пиріжки, влаштовують бійки, няні нагороджують їх ляпасами. Потім на сцену виходять представники всіляких дрібних класів, а після них – робітниці. Приходять бідняки, що снідають тут на лавах. Потім з’являються молоді люди, які влаштовують тут свої зустрічі. Одні проходять тут дуже швидко, поспішаючи у своїх справах, інші шукають усамітнення, ще інші приходять сюди помріяти. Потім тут утворюється справжній натовп, коли грає музика або коли зачиняються крамниці. Збираються студенти – як сьогодні. Увечері сюди приходять цілуватися закохані. Інші приходять, щоб тут розлучитися, гірко плачучи. Нарешті, коли вже зовсім сутеніє, сюди приходить старе подружжя... І несподівано – гуркіт барабана, сад зачиняють. Усі розходяться, виставу закінчено. Ти мене розумієш, тут відбувається щось подібне до кінця всього сущого, до смерти... Хоча напрямки про смерть тут ніхто не говорить, звісно.

– Атож, я чудово тебе розумію, – сказав Олів’є, який думав про Бернара й не почув жодного слова.

– І це ще не все, це не все! – у палкому захваті провадив Люсьєн. – Я хотів би, у своєрідному епілозі, показати цю ж таки алею вночі, після того як усі звідси підуть, безлюдну й набагато гарнішу, ніж удень; відтворити екзальтацію всіх природних звуків та шерехів, що відбувається в цій природній тиші: дзюркіт водограю, вітер у листі та спів якого-небудь нічного птаха. Я думав навіть про те, щоб уявити собі, як тут ходять тіні, можливо, статуї... але мені здається, це було б трохи банально... А що думаєш ти?

– Ні, статуй не треба, не треба статуй... – неуважно відповів йому Олів’є.

Але побачивши спрямований на нього сумний погляд Люсьєна, він вигукнув із щирою переконаністю:

– Якщо, старий, тобі це справді вдасться, це буде грандіозно!

II

У листах Пуссена немає жодного натяку на те, що він почуває себе чимось зобов’язаним перед своїми батьками. Ніколи потім він не жалкував про те, що порвав усякі стосунки з ними. Самохіть переїхавши до Рима, він утратив будь-яке бажання повернутися, можна сказати, втратив усю пам’ять.

Поль Дежарден «Пуссен»

Пан Профітандьє поспішав повернутися додому, і йому здавалося, що його колега Моліньє, який проводжав його по Сен-Жерменському бульвару, йде дуже повільно. Альберик Профітандьє мав сьогодні в суді дуже клопітний день; його тривожило відчуття якоїсь обважнілосте в правому боці. Він вважав, що перевтома впливає на печінку, яка була в нього не дуже здорова. Він думав про те, як прийме зараз ванну, бо ніщо так не знімає напругу після денних турбот, як добра ванна. Готуючись до неї, він навіть сьогодні не полуднував, вважаючи, що необачно заходити у воду, якщо вона навіть тепла, з переобтяженим шлунком. Можливо, це лише забобон, але саме на забобонах як на підвалинах стоїть наша цивілізація.

Оскар Моліньє пришвидшував ходу, як тільки міг, і докладав усіх зусиль, щоб не відстати від Профітандьє, але він був набагато нижчий і мав не дуже розвинені стегна, а крім того, серце в нього трохи запливло жиром, і він швидко починав задихатися. Профітандьє, ще бадьорий у свої п’ятдесят п’ять, з підтягнутим животом і жвавою ходою, залюбки покинув би його, але він надто зважав на правила доброго тону; колега був старший від нього і стояв на вищому щаблі службової драбини, тож він мусив ставитися до нього з пошаною. До того ж він мусив дбати про те, щоб ніхто не став дорікати йому його статком, який по смерті батьків дружини був досить значним, тоді як пан Моліньє мав лише свою платню голови палати, платню просто сміховинну, що аж ніяк не відповідала тому високому становищу, яке він посідав із тим більшою гідністю, що воно прикривало його вельми пересічні здібності. Профітандьє стримав своє нетерпіння; він обернувся до Моліньє й дивився, як той витирає мокрого лоба хустинкою. Крім того, його дуже цікавило те, що говорив Моліньє. Але їхні погляди на цю тему різнилися, й між ними виникла суперечка, що набувала дедалі гострішого характеру.

– Організуйте стеження за домом, – казав Моліньє. – Регулярно розпитуйте воротаря й ту жінку, що нібито працює там служницею, не цурайтеся таких заходів. Але пам’ятайте, що якщо ви надто захопитеся цими методами розслідування, воно може вийти з-під вашого контролю... Я хотів сказати, воно заведе вас набагато далі, ніж ви спочатку собі планували.

– Така обачність не має нічого спільного з правосуддям.

– Облиште! Облиште, друже. Ми дуже добре знаємо, і ви, і я, яким має бути правосуддя і яким воно є насправді. Ми намагаємося робити все якнайліпше, це зрозуміло само собою. Та хоч би як ми старалися, ми спроможні досягти лише приблизних результатів. Справа, яку ви розслідуєте сьогодні, має надзвичайно делікатний характер: з п’ятнадцятьох звинувачених або тих, яких одне ваше слово може перевести в категорію звинувачених завтра, ми маємо дев’ятеро неповнолітніх. І вам відомо, що деякі з тих підлітків – це діти з дуже респектабельних родин. Тому в даному випадку я схильний розглядати будь-який ордер на арешт як надзвичайно незграбний хід. Газети партій неминуче роздмухають цю справу, й ви можете зіткнутися з усіма видами шантажу, з наклепами й обмовою. Хоч би як обачно ви діяли, хоч би як намагалися цього уникнути, але імена певних осіб будуть названі неминуче... Я не маю права давати вам якусь пораду, і ви знаєте, наскільки більше я волів би одержати її від вас, чию проникливість, розважливість та притаманне вам почуття справедливости я завжди визнавав і високо цінував... Але на вашому місці, я вчинив би так: я пошукав би засобу покласти край цьому жахливому скандалу, заарештувавши чотирьох або п’ятьох заводіїв... Атож, я знаю, що їх не так легко схопити; але ж, чорт забирай, – це наша робота. Я наказав би замкнути помешкання, де відбуваються ці оргії, і знайшов би якийсь спосіб остерегти батьків цих юних зухвальців, остерегти лагідно, потаємно, з метою перешкодити повторенню цих неподобств. Наприклад, посадіть до в’язниці жінок! Такий захід я готовий вам дозволити й охоче його підтримую; мені здається, що ми маємо тут справу з безповоротно розбещеними створіннями, очистити від яких суспільство вельми важливо. Але, остерігаю вас іще раз, не хапайте дітей. Задовольніться тим, що ви їх добре налякаєте, а потім прикрийте всю цю справу етикеткою «нерозважливих дій», і нехай їм буде карою той страх, від якого вони не оговтаються ще довго. Подумайте про те, що трьом із них ще не виповнилося й чотирнадцять і що їхні батьки, звичайно ж, вважають їх янголами чистоти й непорочности. Але скажіть мені щиро, мій любий друже, невже в такому віці ми з вами вже думали про жінок?

Він замовк, важко відсапуючись, більше стомлений своєю велемовністю, ніж ходою, і примусив Профітандьє, якого він тримав за рукав, теж зупинитися...

– Бо якщо ми добре поміркуємо, – провадив він, – то причини цих подій слід шукати в царині ідеального, містичного, релігійного, якщо мені буде дозволено так висловитися. Сьогоднішні діти, ви ж розумієте добре, – це діти, що втратили будь-який ідеал... До речі, а як там ваші сини? Само собою зрозуміло, що все мною сказане, до них не стосується. Я знаю, що з вами, під вашим наглядом і з тим вихованням, яке ви їм дали, вони в цілковитій безпеці від таких помилок.

І справді, Профітандьє досі мав причини лише пишатися своїми синами. Але він не робив собі з цього ілюзії: найліпше виховання у світі було безпорадне проти ницих інстинктів. Але, Богу дякувати, його діти не мали ницих інстинктів, як і діти Моліньє, звичайно ж. Це захищало їх також від поганих знайомств і поганого читання. Бо який був би сенс у тому, щоб заборонити їм робити те, чому ти нездатний перешкодити? Якщо ти заборониш своїй дитині читати якісь книжки, вона прочитає їх потай. Що ж до нього, то його система була дуже простою: він не забороняв своїм дітям читати погані книжки, він намагався домогтися лише того, щоб його діти не мали найменшого бажання читати їх. Що ж до тієї справи, яку вони обговорювали, то він пообіцяв ще поміркувати над нею й сказав Моліньє, що, в усякому разі, не робитиме нічого, заздалегідь не попередивши його. Вони лише продовжать обережне стеження, а що зло триває вже три місяці, то навряд чи воно зможе завдати більшої шкоди, якщо вони не перешкоджатимуть йому ще кілька днів або тижнів. Крім того, скоро вакації, й правопорушникам доведеться на якийсь час розлучитися. До побачення.

Нарешті Профітандьє міг прискорити ходу.

Щойно увійшовши до свого мешкання, він побіг до туалетної кімнати й відкрив крани, щоб наповнити ванну. Антуан чекав, коли повернеться пан, і перестрів його в коридорі.

Цей вірний слуга служив у домі вже п’ятнадцять років, і діти виросли в нього на очах. Він мав змогу бачити дуже багато, а про все інше здогадувався, але вдавав, ніби не помічає нічого з того, що намагалися приховати від нього. Бернар завжди відчував велику прихильність до Антуана. Він не хотів піти з дому, не попрощавшись із ним. І, можливо, в нападі роздратування на свою родину, він знайшов приємність у тому, щоб довірити свою таємницю простому служникові, розповівши йому про те, чого його рідні не знали. Але слід сказати, на виправдання Бернара, що в той час нікого з його рідних не було вдома. Крім того, якби Бернар став прощатися з ними, вони неодмінно спробували б його затримати. Він жахався необхідності пояснити їм свою поведінку. А щодо Антуана, то він міг просто сказати йому: «Я йду з дому». Але, кажучи це, він із такою урочистістю подав йому руку, що старий служник здивувався.

– Пане Бернар, ви не повернетеся на обід?

– Не повернуся й перед сном, Антуане.

А що служник стояв, вагаючись і не знаючи, що саме він повинен зрозуміти і чи дозволено йому далі розпитувати, Бернар повторив уже з більшим притиском:

– Я йду з дому, – і додав: – Я залишив листа на письмовому столі...

Він не міг присилувати себе сказати «на письмовому столі батька» й лише повторив:

– На письмовому столі. Прощай, Антуане.

Потискуючи Антуанові руку, він був схвильований так, ніби водночас прощався зі своїм минулим. Він ще раз повторив: «Прощай, Антуане!» і швидко вийшов, перш ніж вихопляться назовні ридання, які підступили йому до горла.

Антуан подумав, чи не бере він на себе надто велику відповідальність, отак просто відпускаючи Бернара, – але як він міг йому перешкодити?

Звичайно ж, Антуан розумів: те, що Бернар іде з дому, стане для всієї родини подією несподіваною й страхітливою, але його роль бездоганного слуги вимагала від нього нічим не виявити свого подиву. Він не повинен був знати про те, чого не знав пан Профітандьє. Звичайно ж, він міг би йому просто сказати: «А ви знаєте, пане, що панич Бернар пішов із дому?», але тоді він утратив би всю свою перевагу, і такий розвиток подій його аж ніяк не тішив. Тож він чекав свого пана з таким нетерпінням лише для того, щоб спокійно кинути йому тоном безвиразним і шанобливим, так ніби просто переказував йому якусь звістку, що її попросив переказати Бернар, фразу, яку він наперед заготовив:

– Перш ніж піти, панич Бернар залишив для вас, пане, листа на письмовому столі.

То була фраза настільки проста й мало значуща, що вона могла залишитися непоміченою; він марно силкувався придумати слова, які були б навантажені більшим змістом, але так і не зміг знайти такі, які водночас звучали б цілком природно. Та оскільки Бернар досі ніколи не відлучався з дому, пан Профітандьє, за яким Антуан спостерігав кутиком ока, мимоволі здригнувся.

– Як? Він пішов, перш ніж....

Але відразу опанував себе – він не повинен був виявляти подив у присутності підлеглого. Відчуття своєї вищости не залишало його ніколи. І спокійним, навіть авторитетним тоном він сказав:

– Що ж, гаразд.

І вже під дверима свого кабінету, запитав:

– То де, ти кажеш, він залишив листа?

– На вашому письмовому столі, пане.

І справді, увійшовши до кабінету, Профітандьє побачив конверта, що лежав на найвиднішому місці, на його столі, якраз перед кріслом, у якому він мав звичай сидіти, коли щось писав. Але Антуан не збирався залишити його насамоті з собою та листом так швидко, бо не встиг пан Профітандьє прочитати і двох рядків, як почув, що той стукає у двері.

– Я забув сказати вам, пане, що у малій вітальні на вас чекають двоє людей.

– Яких людей?

– Я не знаю.

– Вони прийшли разом?

– Здається, ні.

– І чого їм від мене треба?

– Не знаю. Вони хочуть зустрітися з вами, пане.

Профітандьє відчув, що терпець йому уривається.

– Я вже казав і ще раз повторюю, що не хочу, аби мене турбували тут – а надто о цій годині. Я маю приймальні дні і приймальні години в суді... Навіщо ти їх пустив?

– Вони обидва сказали, ніби мають повідомити вам, пане, щось украй важливе й невідкладне.

– І давно вони тут?

– Та, мабуть, уже з годину.

Профітандьє ступив кілька кроків, не виходячи зі свого кабінету, і втер долонею лоба. У другій руці він тримав Бернарів лист. Антуан стояв перед відчиненими дверима, поважний, незворушний. Нарешті йому вперше в житті випала радість побачити, як слідчий утратив весь свій спокій і, тупнувши ногою, заволав:

– Нехай мені дадуть спокій! Нехай мені дадуть спокій! Скажи їм, що я зайнятий! Нехай приходять завтра!

Антуан не встиг відійти від дверей і двох кроків, як Профітандьє закричав йому навздогін:

– Антуан! Антуан!.. А потім закрутиш крани у туалетній!

Треба ж йому нарешті прийняти ванну! Він підійшов до вікна й став читати листа:

«Пане!

Я зрозумів, унаслідок певного відкриття, яке сьогодні зробив цілком випадково, що повинен перестати вважати вас своїм батьком, і це принесло мені величезну полегкість. Я любив вас так мало, що протягом тривалого часу вважав себе безсердечним сином; тому я відразу почув себе набагато краще, коли довідався, що я взагалі вам ніякий не син. Можливо, ви вважаєте, я повинен бути вдячним вам за те, що ви ставилися до мене, як до одного з ваших дітей. Але, по-перше, я завжди відчував певну різницю у вашому ставленні до них і до мене, а по-друге, я надто добре вас знаю, аби розуміти, що ви поводилися так тільки тому, щоб уникнути жахливого скандалу й приховати ситуацію, яка робила вам дуже мало чести, – і нарешті тому, що ви просто не могли поводитися інакше. Я волію піти з дому, не побачившись із матір’ю через острах, що, прощаючись із нею назавжди, можу розчулитись, а також тому, що вона могла б відчути певну незручність переді мною, а мені це було б прикро бачити. До того ж, я сумніваюся, що її любов до мене досі жива; оскільки я постійно перебував у пансіоні, вона майже не мала часу для того, щоб мене добре взнати, а що, дивлячись на мене, вона неминуче згадувала про певні події у своєму житті, які вона хотіла б стерти зі своєї пам’яти, то, я думаю, вона сприйме звістку про те, що я пішов, з радісною полегкістю. Скажіть їй, якщо у вас стане на це мужности, що я не дорікаю їй за те, що вона народила мене байстрюком; що, навпаки, я волію бути таким, аніж знати, що я народився від вас. (Пробачте мені за те, що я так говорю; я не маю наміру ображати вас; але мої слова дадуть вам привід зневажати мене, й це принесе вам полегкість.)

Якщо ви хочете, щоб я зберіг мовчанку про ті потаємні причини, які примусили мене покинути ваше родинне вогнище, прошу вас не намагатися мене повернути. Рішення покинути вас, яке я ухвалив, остаточне й безповоротне. Я не знаю, скільки вам коштувало утримувати мене до сьогоднішнього дня; я міг погодитися жити за ваш кошт, оскільки нічого не знав, але, само собою зрозуміло, я волів би нічого не отримувати від вас у майбутньому. Думка про те, що я ваш боржник, для мене нестерпна, і я певен, що якби можна було повернутися до початку, то я волів би померти з голоду, радше ніж сидіти за вашим столом. На щастя, я чув, як мені пригадується, що моя мати, коли ви з нею одружилися, була багатша за вас. Тому я маю підстави вірити в те, що жив за її кошт. Я дякую їй за це, прощаю їй усе інше й прошу, щоб вона забула мене. Ви знайдете якийсь спосіб пояснити, чому мене немає, якщо це в когось викличе подив. Дозволяю вам скласти всю провину на мене (але я добре знаю, що ви не стали б чекати мого дозволу, щоб це зробити).

Я підписуюся безглуздим прізвищем, яке належить вам, яке я хотів би вам повернути і яке мені не терпиться зганьбити.

Бернар Профітандьє

P. S. Ввесь свій одяг я залишаю Калубові, адже ви, певно, вважаєте, що він має більше право носити його, ніж я».

Пан Профітандьє, хитаючись, додибав до крісла. Він хотів би подумати, але думки мішалися в його голові. До того ж він відчув легке поколювання в правому боці, якраз під ребрами. Воно не переставало – це давала про себе знати печінка. Чи є в цьому домі бодай мінеральна вода «Віші»? Якби дружина вже прийшла додому! Як він скаже їй про втечу Бернара? Чи треба показувати їй лист? Адже він несправедливий цей лист, жорстокий і несправедливий. Він повинен відчувати обурення. Йому хотілося вважати обуренням свій розпач і смуток. Він глибоко втягував у груди повітря й щоразу видихав вигук «О, Боже!», швидкий і слабкий, як зітхання. Біль у боці змішувався з його смутком, біль підверджував його й локалізував. Він мав таке відчуття, що сумує саме його печінка. Упав у крісло й перечитав Бернарів лист. Зажурено стенув плечима. Безперечно, лист жорстокий і несправедливий у стосунку до нього, але в ньому відчувається роздратування, виклик, хвастощі. Ніхто з його інших дітей, із його справжніх дітей ніколи так би не написав, та й сам він на таке неспроможний. Він у цьому переконаний, бо в його дітях немає нічого такого, чого б він не знаходив у собі. Він завжди думав, що повинен осуджувати Бернара за незвичність, брутальність і неприборканість його вдачі. Але він міг думати й тоді, і тепер що завгодно, проте чудово знав, що саме за це любив Бернара так, як ніколи не любив інших.

Уже кілька хвилин із кімнати Сесіль чулася музика – повернувшись із концерту, вона сіла за фортепіано й уперто виспівувала одну й ту саму фразу з якоїсь баркароли. Зрештою Альберик Профітандьє не витримав. Він прочинив двері вітальні й промовив жалібним, майже благальним голосом, бо кольки в печінці почали завдавати йому нестерпного болю (до того ж він завжди поводився трохи боязко, коли розмовляв із нею):

– Моя маленька Сесіль, подивися, будь ласка, чи є в домі мінеральна вода «Віші»? Якщо нема, то пошли когось, нехай купить. І чи не могла б ти зробити мені ласку й грати на своєму піаніно трохи тихше?

– Тобі щось болить?

– Ні, ні, не болить. Мені просто треба трохи подумати перед обідом, а музика вибиває мене з рівноваги.

І щоб пом’якшити свої слова, бо від болю він завжди ставав дуже лагідним, він сказав:

– Це дуже гарна мелодія, яку ти грала. Звідки вона?

Але зачинив двері, не ставши слухати відповідь. А втім, дочка добре знала, що батько нічого не розуміє в музиці і спроможний сплутати мелодію «Ціпонько моя!» з маршем із опери «Тангейзер» (принаймні так вона запевняла), тому й не збиралася відповідати йому. Але він знову прочинив двері:

– Мати ще не прийшла?

– Ні, не прийшла.

Безглузда ситуація. Певне, вона прийде так пізно, що він не встигне поговорити з нею до обіду. Як же йому пояснити, бодай на перший час, відсутність Бернара? Адже не може він розповісти правду, довірити дітям таємницю падіння їхньої матері, в якому вона швидко розкаялася. Усе було так добре пробачено, забуто, залагоджено. Народження останнього сина остаточно скріпило їхнє замирення. І раптом цей привид помсти, що повстав із минулого, цей труп, який викинула на берег хвиля...

А це що таке? Двері до його кабінету розчинилися без скрипу. Він швидко засунув листа до внутрішньої кишені піджака. Портьєра відхилилася, і з’явився Калуб.

– Тату, скажи-но... Що означає ця латинська фраза? Я її зовсім не розумію.

– Я ж тобі казав, щоб ти стукав у двері, перш ніж заходити. Я не хочу, щоб ти мене турбував так зненацька. Ти взяв собі за звичку дуже часто просити допомоги й покладатися на інших, замість докласти певних зусиль самому. Учора в тебе виникли проблеми з геометрією, сьогодні... про що там говориться у твоїй латинській фразі?

Калуб подав йому свого зошита.

– Він нічого нам про це не сказав. Але подивися, ти зрозумієш. Він продиктував нам її, а я, може, неправильно записав. Я хотів би принаймні знати, чи нема тут помилки...

Пан Профітандьє взяв зошита, але його дуже мучив біль під ребрами. Він лагідно відштовхнув хлопчика.

– Ми з’ясуємо це пізніше. Пора обідати. Шарль уже прийшов?

– Він спустився до свого кабінету.

(Адвокат приймав своїх клієнтів на першому поверсі.)

– Скажи йому, щоб він зайшов до мене. Ходи швидко!

Пролунав дзвінок. Пані Профітандьє нарешті повернулася й перепросила за своє запізнення. Їй довелося зробити багато візитів. Їй прикро, що чоловік страждає від болю. Вона може чимось допомогти?

– У тебе й справді вигляд невеселий.

– Я не зможу їсти. Сідайте за стіл без мене. Але по обіді приходь сюди разом із дітьми.

– А Бернар де?

– А, до речі... Його друг... ти його добре знаєш, вони ходять удвох до репетитора з математики... прийшов і запросив його на обід.

Профітандьє почув себе ліпше. Спочатку він боявся, що біль не дасть йому говорити. Проте було надзвичайно важливо якось пояснити відсутність Бернара. Він тепер знав, що мусить зробити, хоч як це було йому тяжко. Він почував себе твердим і рішучим. Він боявся тільки, щоб дружина не урвала його плачем або зойком, щоб їй не стало погано...