Текст книги "Фальшивомонетники"

Автор книги: Андре Жід

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 24 страниц)

IV

Мій батько був йолоп, але мати мала тямку в голові; вона була квієтисткою; ця маленька лагідна жінка часто мені казала: «Сину, ви будете прокляті». Але це її анітрохи не турбувало.

Фонтенель

Ні, не до своєї коханки ходив Венсан Моліньє щовечора. Хоча ходить він дуже швидко, ми спробуємо простежити, куди він іде. Від верхньої частини вулиці Нотр-Дам-де-Шан, де він мешкає, Венсан спускається до вулиці Сен-Пласід, її продовження; потім виходить на вулицю Бак, де йому ще зустрічаються кілька запізнілих буржуа. Він зупиняється на вулиці Вавилон перед ворітьми, які перед ним відчиняються. Тут живе граф де Пасаван. Якби Венсан не бував тут часто, він би не заходив так сміливо в цей розкішний палац. Лакей, що проводить його в дім, дуже добре знає, яка боязка невпевненість ховається під цією вдаваною самовпевненістю. Венсан умисне не віддає лакею свого капелюха, а здалеку кидає його на крісло. А проте, не так уже й давно Венсан сюди ходить. Робер де Пасаван, який називає себе тепер його другом, має багато друзів. Я не знаю, як вони з Венсаном познайомилися. Мабуть, це сталося в ліцеї, хоч Робер де Пасаван значно старший, аніж Венсан. Потім на кілька років вони втратили один одного з виду, а зовсім недавно знову зустрілися, одного вечора, коли, цілком випадково, Олів’є супроводжував брата в театр. В антракті Робер де Пасаван почастував обох братів морозивом. Того вечора він довідався, що Венсан нещодавно закінчив екстернат і що він іще не вирішив, куди влаштується інтерном. Сказати правду, природничі науки приваблювали його більше, ніж медицина. Але ж треба заробляти собі на життя... Одне слово, Венсан залюбки прийняв пропозицію, з якою через якийсь час звернувся до нього Робер де Пасаван, за певну винагороду щоночі доглядати його старого батька, який почував себе не дуже добре після перенесеної досить тяжкої операції. Йому треба було робити перев’язку, делікатні зондування, уколи та й інші я не знаю які процедури, що потребували рук фахівця. Але, крім того, у віконта були деякі таємні причини, що спонукали його зблизитися з Венсаном. А Венсан мав свої підстави, щоб на це погодитися. Щодо таємних причин Робера, то ми спробуємо незабаром їх розкрити. Що ж до підстав Венсана, то вони були вельми прості: він відчував гостру потребу в грошах. Коли у вас добре серце, а здорове виховання ще з малих літ розвинуло у вас почуття відповідальности, то ви не спроможні зробити жінці дитину й не відчути, що це накладає на вас певні обов’язки, а надто коли ця жінка покинула свого чоловіка, щоб піти з вами. До цього Венсан жив досить доброчесним життям. Пригода з Лорою здавалася йому, залежно від того, в які години дня він про це думав, або жахливою, або цілком природною. Річ у тім, що часто буває досить скласти докупи кілька маленьких подій, дуже простих і дуже природних, якщо розглядати кожну з них окремо, щоб одержати в сумі подію жахливу. Він повторював собі все це, йдучи до Робера, але всі ці міркування не могли визволити його з халепи, в яку він потрапив. Звичайно ж, йому й на думку не спадало взяти цю жінку повністю на своє утримання, одружитися з нею, після того як вона розлучиться з чоловіком, або жити з нею, не одружуючись. Він не міг не признатися собі, що не відчуває до неї великого кохання, але він знав, що їй немає на що жити в Парижі. Через нього вона потрапила в це скрутне становище, і він просто мусив надати їй принаймні першу тимчасову допомогу – а сьогодні він мав для цього значно менше можливостей, ніж учора, менше, аніж кілька днів тому. Бо на минулому тижні він ще мав п’ять тисяч франків, які його мати терпляче й з великими труднощами зібрала, щоб полегшити початок його кар’єри; цих п’яти тисяч, звичайно, вистачило б для пологів його коханки, для того, щоб оплатити її перебування в клініці, забезпечити перший догляд дитині. Тоді якого біса послухався він тієї поради? Який біс нашепотів йому, що ця сума, яку він уже подумки віддав тій жінці, сума, яку він їй завинив і яку беріг для неї, вважаючи неприпустимим щось витратити з неї на власні потреби, який біс нашепотів йому одного вечора, що ця сума, мабуть, виявиться недостатньою? Ні, це не був Робер де Пасаван. Робер ніколи не казав йому нічого подібного, але саме в той вечір він запропонував Венсанові повести його в салон для гри, і Венсан погодився піти з ним.

Цей гральний заклад мав ту підступну характеристику, що все там відбувалося між світськими людьми, між друзями. Венсан відрекомендував свого друга Венсана і тим, і тим. Венсан, захоплений зненацька, не міг грати у велику гру того вечора. Він майже не мав при собі грошей і відмовився від кількох банкнот, що їх запропонував йому позичити віконт. Але в той вечір йому щастило, і він пожалкував, що не ризикнув більшою сумою, і пообіцяв собі вернутися сюди завтра.

– Тепер усі вас тут знають, і мені нема потреби вас супроводжувати, – сказав йому Робер.

Гра відбувалася в П’єра де Брувіля, якого називали просто Педро. Після того першого вечора Робер де Пасаван надав своє авто в розпорядження свого нового друга. Венсан приходив близько одинадцятої, чверть години теревенив із Робером, курячи сигарету, потім підіймався на другий поверх, затримувався біля графа на довший чи коротший час, залежно від настрою свого пацієнта, його терпіння та стану здоров’я на даний момент. Потім авто відвозило його на вулицю Флорентен, до Педро, звідки воно забирало його через годину й доставляло не додому, бо Венсан боявся привертати до себе зайву увагу, а до найближчого перехрестя.

Позаминулої ночі Лора Дув’єр, сидячи на сходах, які вели до помешкання Моліньє, чекала Венсана до третьої ранку – він повернувся лише тоді. А втім, тієї ночі Венсан уже не їздив до Педро. Йому більше не було чого там програвати. Минуло вже два дні, відтоді як у нього не залишилося жодного су з його п’яти тисяч франків. Він відверто розповів про все Лорі. Він сказав, що більш нічого не зможе зробити для неї. Він порадив їй повернутися до чоловіка або до батька й у всьому признатися. Але признання було тепер неможливим для Лори, й вона не могла про це навіть помислити. Умовляння коханця викликали в ній лише обурення, а коли минуло обурення, то прийшов розпач. Саме в такому стані й застав її Венсан. Вона не хотіла з ним розлучатися. Він випручався з її обіймів. Звичайно ж, йому довелося зробити над собою зусилля, щоб виявити належну твердість, бо він мав вразливе серце. Та оскільки ним керували радше любощі, ніж кохання, то йому було легко перетворити твердість своєї поведінки на обов’язок. Він не відповідав на її благання, на її нарікання; і, як потім розповів Бернарові Олів’є, що їх чув, вона залишилася, після того як Венсан зачинив перед нею двері, сидіти на сходах, довго плачучи в темряві.

Після тієї ночі минуло вже понад сорок годин. Учора Венсан не ходив до Робера де Пасавана, чиєму батькові, здавалося, стало краще. Але сьогодні його викликали туди телеграмою. Робер хотів його бачити. Коли Венсан увійшов до тієї кімнати, що правила Роберові за кабінет для праці та куріння, кабінет, у якому він перебував найбільше часу і який наказав обставити та прикрасити на свій смак, Робер, не підводячись, недбало подав йому руку, через плече.

Робер писав. Він сидів за письмовим столом, де були розкладені якісь книжки. Скляні двері перед ним були розчинені в сад, на місячне світло. Робер заговорив, не обертаючись:

– Ви знаєте, що я зараз пишу? Але пообіцяйте, що нікому про це не скажете... Маніфест, у якому я повідомляю про вихід журналу Дюрмера. Звичайно ж, я не підписуюся своїм прізвищем... тим більше, що я не шкодую для нього слів похвали... Звісно, рано чи пізно стане відомо, що цей журнал фінансую я, але я волів би, щоб про мою співпрацю в ньому довідались якомога пізніше. Отже – про це ні слова! До речі: ви, здається, казали мені, що ваш брат пише? Нагадайте, як його звуть.

– Олів’є, – сказав Венсан.

– Атож, Олів’є, я забув... Та не стійте ви отак на ногах. Сідайте в крісло. Вам не холодно? Може, зачинити двері?.. Він пише вірші чи не так? Я хочу, щоб він мені їх приніс. Звісно, я не можу обіцяти, що неодмінно їх надрукую, а проте, я здивувався б, якби вони виявилися поганими. Він здається дуже розумним хлопцем, ваш брат. А крім того, відчувається, він цілком у курсі подій. Я хотів би поговорити з ним. Скажіть йому, щоб прийшов познайомитися зі мною. Згода? Я на вас розраховую. Сигарету? – і він простяг Венсанові свій срібний портсигар.

– Не відмовлюся.

– А зараз послухайте-но, Венсане. Я хочу поговорити з вами дуже серйозно. Ви поводились, як мала дитина, того вечора... І я теж, до речі. Я не кажу, що вчинив помилку, привівши вас до Педро. Але я почуваю себе трохи відповідальним за те, що ви програли стільки грошей. Я кажу собі, що ви програли їх із моєї вини. Не знаю, чи це і є те, що називають докорами сумління, але це починає шкідливо впливати на мій сон і моє травлення, слово честі! А потім я думаю про бідолашну жінку, про яку ви мені розповіли... Але це вже належить до іншої сфери, не чіпаймо цієї теми, вона священна. Я лише кажу вам, що хочу, що прагну, що я вирішив з абсолютною непохитністю надати у ваше розпорядження суму, еквівалентну тій, яку ви втратили – це було п’ять тисяч франків, чи не так? – і яку ви поставите на кін знову. Повторюю, що ви програли її з моєї вини, так мені принаймні здається, і я вам заборгував ці гроші, тож ви не повинні дякувати мені за них. Ви мені їх повернете, якщо виграєте. Якщо ж ні – тим гірше для вас і для мене, але ми будемо квити! Повертайтеся до Педро сьогодні ввечері, так, мовби з вами нічого не сталося. Авто вас туди відвезе, потім воно приїде сюди забрати мене й відвезти до леді Ґрифіт, куди ви потім приїдете, щоб зі мною зустрітися. Я вірю у ваш успіх. Авто повернеться до Педро, щоб вас забрати.

Він висунув шухляду, дістав звідти п’ять банкових білетів і передав їх Венсанові.

– Їдьте негайно.

– Але ваш батько...

– А, я й забув вам сказати. Він помер кілька годин тому... – Він дістав свого годинника й вигукнув: – Чорт забирай, та вже пізно! Атож, він помер чотири години тому.

Усе це було сказано без поспіху, спокійно і навіть із якоюсь недбалістю.

– І ви не залишитеся...

– Сидіти біля небіжчика? – урвав його Робер. – Ні; це зробить мій малий брат; зараз він там нагорі зі своєю старою бонною, що порозуміється з мерцем набагато ліпше, ніж я...

А що Венсан не зворухнувся, то він знову заговорив:

– Знаєте, любий друже, я не хотів би вам здатися циніком, але заздалегідь заготовлені почуття вселяють мені справжній жах. Я плекав у своєму серці трохи синівської Любови до свого батька, але вже на самому початку вона була досить хисткою, а згодом помітно зменшилася. Старий ніколи не вселяв мені інших почуттів, окрім нудьги, роздратування, ніяковости. Якщо в нього й залишалося трохи ніжности в серці, то немає жодних підстав сумніватися, що відчував він її не до мене. Перші пориви моєї любови до нього, в ті часи, коли я ще не вмів стримуватися, наражалися на брутальне несприйняття, яке навчило мене бути мудрішим. Ви ж самі бачили, як він поводився, коли його доглядали... Чи він подякував вам коли-небудь? Чи бодай подивився на вас вдячним поглядом, подарував вам бодай миттєву усмішку? Він завжди вважав, що йому належить усе. О, то був, як то кажуть, характер. Моя мати, либонь, настраждалася від нього, хоча він її любив, якщо взагалі був спроможний любити нехай там кого. Думаю, він примушував страждати всіх, хто його оточував: своїх слуг, своїх собак, своїх коней, своїх коханок. Тільки не своїх друзів, бо не мав жодного. Коли він помер, усі зітхнули з полегкістю. Він був дуже цінною людиною «у своєму роді», як то кажуть. Але я ніколи не міг відкрити, в якому саме. Він був дуже розумний – це правда. У глибині душі я ним захоплювався, та й досі захоплююсь. Але для того, щоб сякатися в носовичок, для того, щоб проливати за ним сльози... ні, для цього я вже не настільки малий, яким колись був. Отже, паняйте і через годину приїздіть до Ліліан, де ми з вами зустрінемося. Що? Вас бентежить, що ви будете не в смокінгу? Який же ви йолоп! Та ми ж будемо там самі-одні. Обіцяю вам поїхати туди в піджаці. Домовилися. Закуріть сиґару, перш ніж піти. І негайно надішліть мені авто – потім воно приїде забрати вас.

Він провів Венсана поглядом, коли той виходив, стенув плечима, потім пішов до своєї спальні, щоб одягти костюм, який чекав його, розкладений на софі.

В одній із кімнат другого поверху лежав на смертному ложі старий граф. Йому поклали на груди розп’яття, але забули з’єднати руки. Кількаденна щетина згладила гострий кут його вольового підборіддя. Поперечні зморшки покраяли йому чоло, під сивим волоссям, що стриміло щіткою, вони здавалися менш глибокими й ніби розслабленими. Очі сховалися під вигином брів, накриті густими кущиками волосся. Саме тому, що на нього вже не слід дивитися, я споглядаю його так довго. Біля узголів’я ліжка стояло крісло, в якому сиділа Серафіна, стара бонна. Але зараз вона підвелася й підійшла до столу, де стояла стара гасова лампа, освітлюючи кімнату тьмяним світлом. Цю лампу треба було підняти, щоб абажур відкидав більше світла на книжку, яку читав юний Ґонтран...

– Ви стомилися, пане Ґонтран. Буде ліпше, якщо ви підете спати.

Ґонтран підвів на Серафіну погляд своїх лагідних очей. Біляве волосся, яке він відгорнув із чола, розсипалося по його скронях. Йому було п’ятнадцять років: його майже дівоче личко виражало тільки ніжність і любов.

– А як же ти? – запитав він. – Це тобі треба піти поспати, моя люба Фіно. Адже ти й учорашню ніч майже всю перебула на ногах.

– За мене не турбуйся, я звикла не спати. До того ж я спала вдень, тоді як ви...

– Ні, я не спатиму. Я зовсім не стомлений. І до того ж мені приємно отак посидіти, поміркувати та почитати. Я так мало знав тата, і боюся, що зовсім його забуду, якщо не надивлюся на нього добре тепер. Я сидітиму біля нього, поки не розвидниться. А скільки вже минуло років, Фіно, як ти в нас служиш?

– Я найнялася сюди за рік до вашого народження. А вам скоро шістнадцять.

– Ти добре пам’ятаєш маму?

– Чи пам’ятаю я вашу маму? Ну й запитаннячко! Це те саме, що запитати мене, чи пам’ятаю я, як мене звуть. Звичайно ж, я добре пам’ятаю вашу маму.

– Я теж трохи її пам’ятаю, але не вельми... Мені не було й п’яти років, як вона померла... Скажи-но... Мій тато часто з нею розмовляв?

– Коли як. Він ніколи не був надто балакучим, твій тато. І він дуже не любив, коли до нього зверталися з якимсь запитанням. Та хай там як, а тоді він розмовляв трохи більше, аніж останнім часом. До того ж, ліпше не ворушити давні спогади, нехай про все це судить наш добрий Бог.

– Ти й справді думаєш, що добрий Бог стане всім цим займатися, люба Фіно?

– А хто ж іще, як не добрий Бог?

Ґонтран притулив губи до почервонілої руки Серафіни.

– Знаєш, що тобі треба зараз зробити? Ходи-но спати. Я обіцяю розбудити тебе, коли почне розвиднятися. І тоді я піду спати, у свою чергу. Прошу тебе.

Як тільки Серафіна залишила його самого, Ґонтран упав навколішки біля ліжка. Він занурив обличчя у простирадла, проте заплакати йому не вдалося. Жодне почуття не прокинулося в його серці, його очі залишалися сухісінькими. Тоді він підвівся й подивився на незворушне лице мерця. Йому хотілося б, що у цю урочисту мить він спізнав якесь високе й рідкісне почуття, почув якесь послання з потойбічного світу, полинув думкою в ефірні надчуттєві простори – але вона, його думка, не могла відірватися від землі. Він подивився на безкровні руки мерця й запитав себе, скільки часу ще ростимуть нігті. Він був шокований, побачивши, що ці руки не з’єднані. Він хотів би звести їх докупи, з’єднати, вкласти в них розп’яття. Авжеж, це добра думка. Він уявив собі, як здивується Серафіна, побачивши мерця зі з’єднаними руками, і цей подив спочатку його розважив. Але майже відразу він відчув, що зневажає себе за це. Та все одно нахилився над ліжком і взяв ту руку мерця, яка була від нього далі. Проте рука вже заклякла й не захотіла йому підкоритися. Ґонтран хотів зігнути її силоміць, але зрушив із місця все тіло. Тоді він схопив другу руку – вона здалася йому трохи податливішою. Ґонтранові вдалося підвести її майже до того місця, де вона мала лежати. Він узяв розп’яття і спробував просунути його між великим пальцем та іншими пальцями, але відчув, що слабне від контакту з цим захолодим тілом. Він мав відчуття, що зараз знепритомніє. Йому захотілося покликати Серафіну. Він усе покинув: розп’яття залишилося лежати на пом’ятому простирадлі, рука впала на своє попереднє місце. І в цій могильній тиші він раптом почув брутальний вигук: «Чорт забирай!», що наповнив його жахом. Хто б це... Він обернувся, але не побачив нікого, він був самодин. Це в нього вихопилася ця гучна лайка, вихопилася з темних глибин єства людини, що ніколи не лаялася. Він знову сів і поринув у читання.

V

То були душа й тіло, в які ніколи не вгороджувалося жодне жало.

Сент-Бев

Ліліан, напіввипроставшись, доторкнулася пучками пальців до темно-русявого Роберового волосся.

– З вас починає опадати листя, мій друже. Пильнуйте, адже вам усього лише тридцять. Лисина вам зовсім не личитиме. Ви сприймаєте життя надто серйозно.

Робер підняв очі й подивився на неї, всміхаючись.

– Тільки не з вами, запевняю вас.

– Ви сказали Моліньє, щоб він приїхав сюди, до нас?

– Атож. Адже це ви попросили, щоб я так зробив.

– І... ви позичили йому гроші?

– П’ять тисяч франків, я вже вам казав, які він знову програє в Педро.

– А чому ви так певні, що він їх програє?

– Інакше й бути не може. Я був із ним у той перший вечір. Він грає косо й криво.

– Він мав час навчитися... Хочете побитися об заклад, що сьогодні він буде у виграші?

– Якщо вам так хочеться.

– Але я зовсім не хочу, щоб це була з вашого боку жертва. Я люблю, щоб людина робила охоче те, що вона робить.

– Не гнівайтеся. Якщо він виграє, то позичені в мене гроші поверне вам. Але якщо програє, то ви віддасте мені його борг. Ви згодні?

Вона натиснула на кнопку дзвоника.

– Принесіть нам токай і три келихи. Але якщо він повернеться лише з п’ятьма тисячами франків, то ми їх йому залишимо, чи не так? Якщо він ані програє, ані виграє...

– Так ніколи не буває. Мене дивує, чому ви ним так зацікавилися.

– А мене дивує, що ви не бачите в ньому нічого цікавого.

– Він здається вам цікавим тому, що ви закохалися в нього.

– Це правда, мій любий. Вам я можу в цьому признатися. Але цікавим він мені здається не тому. У мене все відбувається навпаки. Коли я даю комусь високу оцінку, то це здебільшого охолоджує мої почуття.

З’явився служник, несучи на таці вино та келихи.

– Спочатку ми вип’ємо за наш заклад, а потім знову вип’ємо за переможця.

Служник наповнив келихи, й вони цокнулися.

– Мені він здається занудним, ваш Венсан, – сказав Робер.

– О! Мій Венсан!.. Та хіба ж не ви його сюди привели? А потім, я порадила б вам не повторювати скрізь, що він вас знуджує. Тоді всі дуже швидко зрозуміють, чому ви так часто з ним зустрічаєтесь.

Робер, напівобернувшись, поцілував оголену ступню Ліліан, яку та швидко підтягла до себе, прикривши її віялом.

– Я повинен почервоніти? – запитав він.

– Зі мною навіть не намагайтеся червоніти. Ви на це неспроможні.

Вона осушила свій келих, потім промовила:

– Хочете, я скажу вам щиру правду, мій любий. Ви наділені всіма якостями літератора: ви марнославний, лицемірний, амбітний, балакучий, егоїстичний...

– Ви обсипали мене компліментами.

– Атож, усе це робить вас просто чарівним. Але ви ніколи не станете письменником, ніколи не напишете хороший роман.

– Чому?

– Бо не вмієте слухати.

– Мені здається, я слухаю вас дуже уважно.

– Ет! Венсан не літератор, а вміє слухати значно краще. Та коли ми разом, то слухати здебільшого доводиться мені.

– Він майже не вміє говорити.

– Тільки тому, що ви ніколи не стуляєте рота. Я вас знаю: ви нікому не дасте вставити бодай слово.

– Я наперед знаю, що він міг би сказати.

– Ви так гадаєте? Ви добре знаєте його історію з тією жінкою?

– О, я не знаю нічого зануднішого, як ці історії про кохання!

– Мені також подобається слухати, коли він говорить на теми історії природничої.

– Природнича історія – то ще більша нудота, ніж історії про кохання. То він до вас залицявся?..

– Якби я могла переказати те, що він мені говорив... Це надзвичайно цікаво, мій друже. Він розповів мені дуже багато про морських тварин. А я завжди цікавилася всіма створіннями, які живуть у морі. Ви знаєте, що в Америці тепер будують підводні кораблі, з вікнами в корпусі, крізь які можна бачити все, що робиться на дні океану? Хіба не чудово? Ви можете побачити живі корали, оті... оті – як же вони називаються? – зірчасті поліпи, губки, водорості, косяки риб. Венсан розповів мені, що існують види риб, які гинуть, коли вода стає більш або менш солоною, а інші види, навпаки, витримують зміну солоности й поїдають перших, коли ті стають слабкими. Попросіть його, щоб він розповів вам... Запевняю вас, це надзвичайно цікаво. Коли він про це говорить, він дивовижно змінюється. Стає просто невпізнанним... Але ви не вмієте розговорити його... А як він розповідає про свої взаємини з Лорою Дув’єр... Атож, це ім’я тієї жінки. Ви знаєте, як він познайомився з нею?

– Він вам розповідав?

– Ви ж знаєте, нестерпний ви чоловіче, що мені розповідають про все! – І вона полоскотала йому обличчя пір’їнами свого стуленого віяла. – Ви навіть гадки не маєте, що він приходив до мене щодня, після того вечора, як ви нас познайомили!

– Щодня! Ні, звичайно ж, про це я й справді гадки не мав.

– На четвертий день він уже не міг стриматися, і все мені розповів. Але кожного наступного дня він додавав до своєї розповіді якусь цікаву подробицю.

– І вам не було нудно слухати! Я захоплююся вами.

– Я ж тобі кажу, що закохалася в нього.

І вона схвильовано схопила Робера за руку.

– А він... Він кохає ту жінку?

Ліліан засміялася.

– Він її кохав. О, спершу мені довелося вдати, ніби я дуже їй співчуваю. Я навіть мусила присилувати себе поплакати з ним. Хоча мене мучили люті ревнощі. А зараз я вже не ревную. Послухай-но, як усе почалося. Вони були обоє в По, в санаторії, куди приїхали лікуватися, бо хтось поставив їм діагноз захворювання на сухоти. Насправді ж діагноз виявився хибним, ні вона, ні він не мали цієї недуги. Але тоді обоє вважали себе дуже хворими. Вони були ще не знайомі. Уперше вони побачилися, коли лежали поруч у шезлонгах на терасі в саду разом з іншими хворими, які лежать там цілий день на повітрі, лікуючи в такий спосіб свою недугу. Та позаяк усі вони вважають себе приреченими, то переконані, що хоч би що вони робили, це не дасть позитивних наслідків. Він знай повторював, що їм обом залишилося жити не більш як місяць; а це було навесні. Вона була там сама-одна. Її чоловік працює якимсь дрібним викладачем французької мови в Англії. Вона покинула його, щоб приїхати лікуватися в По. Вона була одружена лише три місяці. Він мусив витиснути з себе всі соки, щоб послати її туди. Він писав їй щодня. Ця молода жінка походить із дуже порядної родини, вона дуже добре вихована, дуже стримана, дуже сором’язлива. Аше в тому санаторії... Я не знаю напевне, що саме міг їй казати Венсан, але на третій день вона призналася йому, що хоч і спала зі своїм чоловіком і він нею володів, проте їй невідомо, що таке втіха.

– А що він їй на це сказав?

– Він узяв її за руку, яка безвільно висіла поруч із її шезлонгом і надовго притис її до своїх губів.

– А ви, що сказали йому ви, коли він вам про це розповів?

– А я... Це просто жахливо... Уявіть собі, що я вибухнула майже божевільним сміхом. Я не могла стриматися і не могла себе зупинити... А сміялася я не з того, що він мені розповів, я сміялася сама з себе, з того зацікавленого та схвильованого виразу, який я мусила напустити на себе, щоб заохотити його до цієї розповіді. Я боялася, щоб він не подумав, ніби я зробила це лише задля власної розваги. Адже його історія була, зрештою, гарною і дуже сумною. Він був такий зворушений, коли мені її розповідав! Досі він не розповідав про це нікому. Його батьки, природно, нічого не знають.

– Це вам треба писати романи.

– Нехай йому чорт, мій любий, коли б я знала, якою мовою!.. Адже я ніколи не могла зробити вибір між російською, англійською та французькою. Так от, уже наступної ночі, повернувшись до своєї кімнати, він побачив там свою нову подругу і відкрив їй усе те, чого не спромігся навчити її чоловік і, думаю, його наука була вельми переконливою. Та оскільки обоє не сумнівалися в тому, що жити їм залишилося дуже мало, вони, природно, не вживали жодних заходів остороги, але дуже скоро – кохання, звісно ж, допомогло їм у цьому – стали почуватися значно ліпше, і він, і вона. Коли до неї дійшло, що вона вагітна, обоє були нажахані. То був їхній останній місяць у тому санаторії. Починалася спека. Влітку клімат у По стає нестерпним. Вони вдвох повернулися до Парижа. Її чоловік думає, що вона перебуває у своїх батьків, які мають пансіонат біля Люксембурзького саду. Але вона не наважилася до них піти. Батьки ж думають, що вона досі перебуває в По. Але незабаром усе відкриється. Венсан спочатку присягався, що не покине її ніколи. Він пропонував, щоб вони разом поїхали куди завгодно – в Америку, Океанію. Але їм бракувало грошей. Саме тоді він зустрівся з вами і почав грати в карти.

– Він мені нічого такого не розповідав.

– Тільки не кажіть йому, що я вам усе це розповіла!..

Вона замовкла й прислухалася:

– Мені здалося, це він... Він розповів мені, що в дорозі від По до Парижа йому здалося, вона збожеволіла. Вона думала тільки про те, що вагітна. Вона сиділа перед ним у купе, вони були там самі-одні. Від самого ранку вона не сказала йому ні слова, він мусив сам усе підготувати до від’їзду. Вона дозволяла йому робити все, а сама, здавалося, вже нічого не усвідомлювала. Він узяв її за руки, але вона тупо дивилася перед собою, мовби його не бачила. Її губи ворушилися, й він нахилився до неї. Вона шепотіла: «Коханець! Коханець! У мене був коханець!» Вона знову й знову повторювала це тим самим тоном, і це слово знай поверталося, ніби вона забула всі інші... Запевняю вас, мій любий, коли він мені розповів усе, мені вже не хотілося сміятись. Я не чула у своєму житті чогось більш зворушливого. Та мірою того як він мені розповідав свою історію, я відчула, що він уже відійшов від усього цього. У мене склалося враження, що його почуття відлітали з його словами. Я мала відчуття, що моє хвилювання принесло йому полегкість, так ніби він зумів перекласти на мене частину своїх емоцій.

– Я не знаю, як би ви висловили все це російською або англійською мовами, але французькою у вас вийшло просто чудово.

– Дякую. Я знаю. Саме після цього він і заговорив зі мною на теми природничої історії, а я намагалася переконати його, що було б справжнім злочином пожертвувати кар’єрою задля кохання.

– Іншими словами, ви порадили йому пожертвувати своїм коханням. І ви готові замінити йому це кохання?

Ліліан нічого не відповіла.

– Тепер я думаю, це вже він, – сказав Робер, підводячись на ноги... – Ще одне слово, поки він не увійшов. Мій батько помер сьогодні.

– Справді? – спокійно перепитала вона.

– Це не заохотить вас стати графинею де Пасаван?

Ліліан несподівано відкинулася назад і зареготала.

– Але ж, мій любий... своїми словами ви мені нагадали, що я забула свого чоловіка в Англії. Як? Хіба я вам не казала?

– Мабуть, що ні.

– Лорд Ґрифіт десь існує.

Граф де Пасаван, який ніколи не вірив у справжність титулу своєї подруги, посміхнувся. А вона провадила:

– Признайтеся чесно. Ви мені це пропонуєте для того, щоб зробити своє життя презентабельнішим? Ні, мій любий, ні. Залишмо все так, як є. Будьмо друзями, як і раніше, згода?

І простягла йому руку, яку він поцілував.

– Прокляття, так я і знав! – вигукнув Венсан, заходячи. – Він одягнув фрак, цей зрадник.

– Справді, я пообіцяв йому прийти сюди в піджаці, щоб він не соромився свого, – сказав Робер. – Прошу у вас пробачення, друже, але мені раптом пригадалося, що я сьогодні в жалобі.

Венсан високо тримав голову. Усе в ньому дихало тріумфом, радістю. Коли він увійшов, Ліліан підхопилася на ноги. Вона дивилася на нього якусь мить, потім весело підбігла до Робера й стала молотити його кулаками по спині, стрибаючи, танцюючи та репетуючи (Ліліан трохи мене дратує, коли отак удає з себе малу дитину):

– Він програв заклад! Він програв заклад!

– Який заклад? – запитав Венсан.

– Він побився зі мною об заклад, що ви знову програєте. Кажіть швидше: скільки ви виграли?

– Я виявив надзвичайну мужність і доброчесність, бо примусив себе зупинитися на п’ятдесяти тисячах і після цього покинути гру.

Ліліан загарчала від радости.

– Браво! Браво! Браво! – вигукнула вона.

Після чого стрибнула на шию Венсанові, який відчув усю довжину її гнучкого й гарячого тіла, що пахтіло дивним ароматом сандалу. Вона стала палко цілувати його в лоб, у щоки, в губи. Венсан, похитуючись, випручався з її обіймів. Він дістав із кишені паку банкових білетів і подав її Роберові.

– Повертаю вам ваш аванс.

– Цю суму ви тепер винні не мені, а леді Ліліан.

Робер передав їй паку банкнот, яку вона кинула на диван. Вона важко відсапувалась і вийшла на терасу, щоб подихати свіжим повітрям. Це був той непевний час, коли ніч закінчується, і диявол намагається залагодити всі свої справи. Надворі не чутно було ані шереху. Венсан опустився на диван. Ліліан обернулася до нього і вперше назвала його на «ти».

– І що робитимеш ти тепер?

Він обхопив голову долонями й відповів, зітхнувши зітханням, схожим на схлип:

– Я не знаю.

Ліліан підійшла до нього й поклала руку йому на чоло, яке він підняв. Його очі були сухі й палахкотючі.

– А тим часом ходімо вип’ємо втрьох, – сказала вона й наповнила токаєм три келихи.

Вони випили, цокнувшись, і вона сказала:

– А тепер залиште мене. Уже пізно, і я стомилася.

Вона провела їх до передпокою, потім, коли Робер пройшов першим, уклала в руку Венсана маленький металевий предмет і прошепотіла:

– Вийди з ним, а за чверть години вертайся.

У передпокої куняв лакей, якого вона смикнула за руку.

– Посвітіть цим панам до виходу.

На сходах було темно, але вони були досить простими, щоб марнувати на них електрику. Проте Ліліан мала за принцип, що служник має завжди провести гостей до виходу.

Лакей запалив свічки на великому свічнику, який він ніс, тримаючи його високо перед собою, а Робер і Венсан простували за ним по сходах. Роберів автомобіль чекав біля дверей, які лакей зачинив за ними.