Текст книги "Фальшивомонетники"

Автор книги: Андре Жід

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 24 страниц)

Але який це чудовий сюжет для роману: поступова і взаємна декристалізація почуттів після п’ятнадцяти-двадцяти років подружнього життя! Поки він кохає і хоче, щоб кохали його, закоханий неспроможний побачити себе таким, яким він справді є, а крім того, він не бачить і предмета свого кохання – натомість він бачить на його місці кумира, якого він прикрашає, обожнює, якого собі створює.

Отож я спробував остерегти Лору і проти себе самої, і проти мене. Я спробував переконати її, що наше кохання не зможе дати ані їй, ані мені тривалого щастя. Сподіваюся, що мені це майже вдалося».

Едуар стенув плечима, закрив щоденника, після того як прочитав ці сторінки і поклав його разом із листом до валізи. Він поклав також туди свого гаманця, спершу взявши звідти банкноту в сто франків, яких йому, безперечно, вистачить, поки він знову не забере свою валізу, яку мав намір залишити в камері схову, коли приїде. Лихо було лише в тому, що вона не замикалася на ключ, його валіза; принаймні він не мав більше ключа, щоб її замкнути. Він завжди губив ключі від своїх валіз. На щастя, службовці камери схову надто заклопотані протягом дня та й на самоті не бувають ніколи. Він забере цю валізу близько четвертої, віднесе її до себе, потім піде втішати та рятувати Лору. Він спробує повести її обідати.

Едуар трохи задрімав, і його думки підсвідомо набули іншого напрямку. Він запитав себе, чи міг би він угадати, лише прочитавши листа від Лори, що вона має чорне волосся? Він став переконувати себе, що романісти, подаючи надто детальний опис своїх персонажів, радше гальмують уяву, аніж її розбуджують і що вони повинні були б дозволити, щоб кожен читач уявляв собі персонажів роману такими, як йому до вподоби. Він думав про роман, який скоро напише, роман, який буде несхожим на жоден із написаних ним раніше. Він засумнівався в тому, що «Фальшивомонетники» – добра назва. Мабуть, даремно він її оголосив. Абсурдний цей звичай наперед оголошувати назву свого твору, щоб звабити читачів. Нікого це не зваблює, а автора зв’язує... Він засумнівався і в тому, чи достатньо добрий сюжет він придумав. Він думав про це безперервно й уже давно, проте досі не написав жодного рядка і тільки вряди-годи заносив до записника свої нотатки та роздуми.

Він дістав із валізи цього записника, а з кишені – авторучку й написав:

«Звільнити роман від усіх елементів, які конкретно не належать до роману. Як ото фотографія колись звільнила малярство від турботи про зображення всіляких дрібних деталей, так і фонограф, безперечно, очистить роман від вставлених діалогів, якими реаліст іноді так любить похвалитися. Зовнішні події, нещасливі випадки, психічні травми належать кінематографу. Треба, щоб роман їх йому залишив. Навіть опис персонажів, як мені здається, по суті не належить цьому жанрові. Атож, на мою думку, чистий роман (а в мистецтві, як і всюди, для мене важить насамперед чистота) не повинен приділяти цьому увагу. Як, зрештою, і драма. І хай не закидають драматургові, що він не описує своїх персонажів, бо глядач хоче бачити їх на сцені живими; адже скільки разів ми почували себе невдоволеними в театрі, дивлячись на актора, що так погано зображував дійову особу, яку, без нього, ми уявляли собі так добре. Так само й романіст, як правило, не досить довіряє уяві читача».

Яка станція щойно, як вітер, промчала повз вікна вагона? Аньєр. Едуар поклав записника до валізи. Та, певно, згадка про Пасавана не давала йому спокою. Він знову дістав записника й занотував туди ще:

«Для Пасавана твір мистецтва не так мета, як засіб. Художні принципи, які він стверджує, здіймають стільки галасу лиш тому, що вони неглибокі. Ними не керує жодна потаємна вимога темпераменту. Вони відповідають поглядам, які нав’язує нам епоха. Їхнє гасло – своєчасність.

«Нерухомий шлагбаум». Якраз те, що спочатку здавалося найновітнішим, старіє дуже швидко. Всяке догоджання ницому смаку, всяке позерство – це перша ознака нової зморшки. Але саме цим Пасаван подобається молоді. Йому байдуже до майбутнього. Він звертається до генерації людей сьогоднішнього дня (що, звичайно ж, краще, аніж звертатися до покоління вчорашнього) та оскільки він звертається лиш до неї, то все, що він написав, імовірно відійде з нею. Він це знає й не сподівається на виживання. І саме це примушує його захищатися з такою несамовитістю і не тільки тоді, коли на нього нападають, а й тоді, коли критики виявляють звичайну стриманість в оцінці його творів. Якби він відчував, що його твори житимуть довго, він би вірив, що вони самі зуміють себе захистити й не намагався б знову й знову знаходити для них виправдання. Та що там я кажу? Він би навіть радів, що його творчість не розуміють, що її оцінюють несправедливо. Адже тим більше ниток довелося б розплутувати критикам завтрашнього дня».

Він подивився на свого годинника. Тридцять п’ять хвилин на дванадцяту. Потяг, мабуть, уже прибув. А що як раптом станеться неможливе, й Олів’є зустріне його на пероні? Він на це абсолютно не сподівався. Мало ймовірно, що Олів’є взагалі довідається про листа, в якому він повідомляв його батькам про свій приїзд і де ніби мимохідь, недбало й неуважно він назвав день і годину, мабуть, у надії, що доля може влаштувати йому приємний сюрприз.

Потяг зупинився. Швидше покликати носія! А втім, не варто, валіза в нього не дуже важка, а камера схову не так далеко... Якщо й справді Олів’є його зустрічає, то чи впізнають вони один одного в натовпі? Вони бачилися так мало! Та й хлопець, мабуть, змінився!.. О небо! Невже це він?

IX

Нам би не довелося жалкувати про те, що сталося потім, якби радість, що її відчули Едуар та Олів’є, знайшла більш очевидний вияв. Але дивна неспроможність читати в душі та в серці іншого була властива обом і обох мовби паралізувала. Тож кожен подумав, що схвильований тільки він і, відчуваючи лише власну радість, був навіть трохи збентежений тим, що відчуває її так гостро, тому доклав усіх зусиль, щоб вона не видалася другому надмірною.

Саме тому Олів’є не тільки не побільшив радість Едуара, розповівши, як йому хотілося його зустріти, а й визнав за потрібне сказати, що його, мовляв, привели до цього кварталу справи, так ніби просив пробачення, що прийшов на перон. Він був аж надто делікатний, тому його вразлива душа, певно, переконувала його, що Едуарові його присутність могла здатися недоречною. Але він не міг збрехати, не почервонівши. Едуар помітив, що Олів’є почервонів, а що він спочатку схопив руку Олів’є й палко її потиснув, то подумав, теж від надмірної делікатности, що саме цей його жест примусив хлопця почервоніти.

Він був сказав йому спершу:

– Я переконував себе, що ти не прийдеш. Але в глибині душі я був певен, що побачу тебе тут.

Тепер він, мабуть, подумав, що ця його фраза могла здатися Олів’є самовпевненою. І почувши, як той відповів із неуважним виглядом: «Я однаково мусив прийти до цього кварталу у справах», він випустив руку Олів’є, і його піднесений настрій відразу впав. Він хотів би запитати в Олів’є, чи той зрозумів, що листа, адресованого його батькам, він написав для нього, але так і не наважився це сказати. Олів’є, боячись видатися Едуарові нудним або, що той хибно його зрозуміє, мовчав. Він подивився на Едуара й здивовано відзначив, що в того тремтіли губи, але відразу опустив погляд. Едуарові було приємно зустріти цей погляд, але водночас його опанував страх, що він здасться Олів’є надто старим. Він нервово крутив у пальцях клаптик паперу. То була квитанція, яку йому дали в камері схову, але він на це не звернув уваги.

«Якби це була квитанція камери схову, – сказав собі Олів’є, дивлячись як Едуар зіжмакав папірця, а потім неуважно пожбурив його геть, – він би її не викинув».

І обернувся лише на мить, щоб побачити, як вітер підхопив папірця, й він опинився далеко позаду них, на хіднику. Якби він дивився трохи довше, то побачив би, що якийсь молодик підібрав того клаптика. То був Бернар, який ішов за ними, після того як вони вийшли з вокзалу... Тим часом Олів’є був у розпачі, не знаходячи, що сказати Едуарові, й мовчанка між ними ставала нестерпною.

«Коли ми дійдемо до Кондорсе, – повторював собі він, – я йому скажу: «Тепер мені пора йти. До побачення»». Та біля ліцею він вирішив пройтися з ним трохи далі, до рогу вулиці Прованс. Але Едуар, якого ця мовчанка теж гнітила, не міг дозволити, щоб вони отак розлучилися. Він затяг свого супутника в кафе. Едуар сподівався, що порто, яке він замовив, допоможе їм подолати ніяковість.

Вони цокнулися.

– За твої успіхи, – сказав Едуар, піднявши келих. – Коли в тебе іспит?

– Через десять днів.

– І ти почуваєш себе готовим?

Олів’є стенув плечима.

– Цього людина ніколи не знає. Досить бути просто не в гуморі того дня.

Він не наважився відповісти: «Так», щоб не видатися надто самовпевненим. До його збентеження додавалися також бажання й острах називати Едуара на «ти». Він задовольнився тим, що будував кожну свою фразу в такий ухильний спосіб, що звертання на «ви» з неї виключалося, і цим відібрав в Едуара можливість посприяти йому в переході між ними на «ти», а Едуар щиро цього бажав. До того ж він добре пам’ятав, що за кілька днів до свого від’їзду він спромігся цього досягти.

– Ти добре попрацював?

– Непогано. Але не так добре, як міг би.

– Ті, хто вміє добре працювати, завжди мають відчуття, що могли б попрацювати й більше, – промовив Едуар тоном повчання.

Він сказав це, попри власну хіть. І відразу ж ця фраза здалася йому безглуздою.

– Ти все ще пишеш вірші?

– Вряди-годи... Мені дуже потрібні поради.

Олів’є підняв погляд на Едуара. «Мені потрібні ваші поради, – хотів би він сказати, – твої поради». І його погляд, за браком голосу, сказав це так виразно, що Едуар подумав: «Це повага або делікатність примусили його так сказати». Але яка потреба спонукала його відповісти та ще й так різко:

– О, поради слід давати собі самому або просити їх у товаришів. Поради людей старших нічого не варті.

«Але ж я нічого в нього не просив, – подумав Олів’є. – Чому він протестує?»

Кожен із них дорікав собі в тому, що не може видобути з себе нічого, крім сухих, натягнутих реплік. І кожен, відчуваючи ніяковість та роздратування другого, вважав себе об’єктом і причиною цих почуттів. Такі розмови не можуть привести ні до чого доброго, якщо ніщо не прийде на порятунок. Ніщо не прийшло.

Олів’є цього ранку встав не з тієї ноги. Смуток, який він пережив, коли прокинувся й побачив, що Бернара немає поруч із ним, що той пішов, не попрощавшись, цей смуток, про який його на мить примусила забути радість зустрічі з Едуаром, тепер знову піднявся в ньому, мов каламутна хвиля, затопивши всі його думки. Йому хотілося б поговорити про Бернара, розповісти про все Едуарові, зацікавити його долею друга.

Але найменша посмішка Едуара, завдала б йому невигойної рани, і вираз його обличчя виказав би ті палкі й бурхливі почуття, що нуртували в ньому, хай би навіть та посмішка була ледь помітною. Олів’є мовчав; він відчував, як тверднуть і застигають риси його обличчя; йому хотілося б упасти Едуарові в обійми й заплакати. Але Едуар хибно витлумачив цю мовчанку, вираз цього зсудомленого обличчя; він надто любив цього хлопця, щоб не втратити легкість і рівновагу; якби той наважився подивитись йому у вічі, він би захотів схопити його в обійми й приголубити як дитину. Та, зустрівши його засмучений погляд, він подумав:

«Атож, йому нудно зі мною... Моя присутність стомлює його, уриває йому терпець. Бідолашний хлопчик! Він чекає лише одного слова від мене, щоб піти». І це слово вихопилося в Едуара, з жалости до Олів’є:

– А зараз мені пора йти. Твої батьки чекають тебе до сніданку, я певен.

Олів’є, якого непокоїли ті самі думки, у свою чергу витлумачив слова Едуара хибно. Він швидко підхопився на ноги й подав йому руку. Щонайменше він би хотів сказати Едуарові:

«Коли я знову тебе побачу? Коли я знову вас побачу? Коли ми знову зустрінемося?..»

Едуар чекав від нього цих слів. Але вони не пролунали. Пролунало тільки банальне:

– До побачення.

X

Сонце розбудило Бернара. Він підвівся зі своєї лави із сильним болем у голові. Ранковий доблесний оптимізм покинув його. Він почував себе жахливо самотнім, а серце йому розпирали гіркі почуття, які він не хотів називати смутком, але які наповнили його очі слізьми. Що робити? І куди йти?.. Якщо він подався на вокзал Сен-Лазар на ту годину, на яку він знав, туди прийде Олів’є, то зробив це з точним наміром і без іншого бажання, крім бажання побачитися з другом. Він докоряв собі за свій раптовий вранішній відхід: його несподівана втеча могла завдати Олів’є прикросте. А хіба Олів’є не був тим, кого Бернар любив найдужче на цьому тлінному світі?.. Коли він побачив його поруч із Едуаром, якесь дивне почуття примусило його піти за ними й водночас утримало від того, щоб потрапити їм на очі. Він зі смутком почував себе зайвим, а проте йому дуже хотілося б бути з ними. Едуар здався йому чарівним. Лише трохи вищий, ніж Олів’є, хода лише трохи менш молода. Саме до нього він вирішив підійти й лише чекав, коли Олів’є з ним розлучиться. Але під яким приводом він до нього підійде?

Саме в цю мить він побачив клаптик пожмаканого паперу, який вислизнув із неуважної руки Едуара. Коли він підняв його, то побачив, що це була квитанція камери схову... Чорт забирай, ось він, чудовий привід!

Він побачив, як двоє друзів увійшли до кафе. На якусь мить він трохи розгубився, а потім поновив свій монолог:

«Людина нормальна відразу віддала б йому цю квитанцію, – сказав собі він. —

 
How weary, stale, flat and unprofitable
Seem to me all the uses of this world! —
 

сказав Гамлет. Бернаре, Бернаре, ну що за думка стукнула тобі в голову? Учора ти вже нишпорив у чужій шухляді. На яку дорогу ти звернув? Треба бути дуже обережним, хлопче!.. Варто скористатися з того, що опівдні службовець камери схову, якому Едуар здавав свої речі, піде обідати, і його замінять кимось іншим. А хіба ти не казав своєму другові, що на все готовий?»

Але він подумав також про те, що надмірна поквапність тільки все зіпсує. Якщо клієнт прийде забрати свою валізу відразу по тому, як її здав, це може здатися дивним. Заглянувши в книгу записів, службовець камери схову може запитати себе, чому це багаж, зданий лише за кілька хвилин до полудня, забирають відразу пополудні. А що як якийсь надто доскіпливий перехожий помітив, як він підняв квитанцію?.. Бернар вирішив дійти аж до площі Конкорд, неквапною ходою. Приблизно стільки часу треба людині для того, щоб пообідати. Це ж так часто роблять, хіба ні, здають валізу до камери схову, щоб пообідати, а пообідавши, відразу її забирають? Ці міркування розвіяли побоювання Бернара. Проходячи повз терасу ресторану, він безцеремонно взяв зі столу зубну копирсалку (вони лежали там у невеличких пакетиках) і вирішив, що гризтиме її, стоячи перед камерою схову, щоб справити враження людини, яка щойно добре пообідала. Зрештою, він має цілком пристойний вигляд, на ньому добре пошитий костюм, у нього добрі манери, приязна усмішка й щирий погляд і вся його зовнішність та поведінка незаперечно свідчать, що це людина, яка виросла в достатку і, маючи все, не має потреби зазіхати на щось чуже. Але все це може пом’ятися, якщо людині доводиться спати на лаві.

Він потрапив у непередбачену ситуацію, коли службовець сказав, що він повинен заплатити десять сантимів за зберігання. У нього не було більше жодного су. Що робити? Валіза вже стояла поруч, на прилавку. Найменша невпевненість могла розбудити підозру. А що може бути підозріливішого, аніж відсутність грошей? Але диявол не допустив до того, щоб він зазнав невдачі. Він уклав у знервовані пальці Бернара, які нишпорили по кишенях, нібито шукаючи гроші, монетку в десять су, забуту невідомо коли в кишені його камізельки. Бернар простяг її службовцеві. Він нічим не зрадив свою стурбованість. Він узяв валізу й простим і чесним порухом поклав до кишені решту, яку йому повернули. Ох! Йому стало жарко. Куди він піде? Ноги йому підгиналися, а валіза здалася дуже важкою. Що він із нею робитиме?.. Бернар раптом згадав, що не має від неї ключа. Ні, ні, ні! Він не стане ламати замок, адже він не злодій, нехай йому чорт!.. Якби він знав принаймні, що там усередині. Він обливався потом. Відтак зупинився на мить і поставив свою ношу на хідник. Звичайно ж, він її поверне, цю валізу, але спершу хотів би поглянути на її вміст. Хлопець навмання натне на замок. І, о чудо, вона відкрилася, й Бернар побачив дорогоцінний гаман, із якого виглядали банкноти. Бернар схопив гамана й відразу закрив валізу.

А зараз, коли в нього з’явилися гроші, швидше в готель! Він знає тут один, зовсім близько, на вулиці Амстердам. Він помирав від голоду. Але перш ніж сісти за стіл, він хотів залишити валізу в надійному місці. Службовець готелю поніс її вгору сходами. Бернар рушив за ним. Три поверхи; коридор; двері, які він замкнув на ключ, щоб залишити свій скарб у безпеці. Після цього він спустився сходами вниз.

Сидячи перед своїм біфштексом, Бернар не наважився дістати гамана з кишені (чи можна бути певним, що за ним ніхто не спостерігає?), але його ліва рука любовно обмацувала його в цій внутрішній кишені.

«Я повинен пояснити Едуарові, що я не злодій, – твердив собі він, – ось у чім проблема. Що він за людина, цей Едуар? Можливо, валіза щось розкаже мені про нього. Він чоловік привабливий, це очевидно. Але існує безліч привабливих суб’єктів, які дуже погано розуміють жарти. Якщо він подумає, що його валізу вкрадено, він, звичайно ж, зрадіє, коли знову її побачить. Едуар буде мені вдячний, коли я йому її принесу, якщо він не грубіян і нечема. Я зумію зацікавити його собою. Треба скоренько з’їсти десерт і піднятися в номер та вивчити ситуацію. Зараз попрошу рахунок і неодмінно залишу добрі чайові офіціантові.

Незабаром він уже знову був у своєму номері.

«А зараз огляньмо валізу... Костюм на зміну. Костюм добрий, але на мене трохи завеликий, звичайно ж. Тканина підібрана з добрим смаком. Трохи білизни, речі туалету. Я не дуже впевнений, що коли-небудь усе це йому поверну. Але мене набагато більше цікавлять папери, які я тут знайду, і це доводить, що я не злодій. Прочитаймо спочатку ось ці».

Це був той самий зошит, у якого Едуар поклав сумного листа від Лори. Ми вже знайомі з його першими сторінками. А ось що було на наступних:

XI

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

1 листопада

«Два тижні тому... – даремно я не відзначив цього відразу. І річ не в тім, що мені бракувало часу, але моє серце тоді було ще повне Лорою – або, якщо висловитися точніше, я не хотів викидати її зі своїх думок. До того ж я не хочу заносити до цього щоденника нічого епізодичного, випадкового, а мені тоді ще не здавалося, що те, що я збираюся розповісти, може мати своє продовження або, як то кажуть, призвести до певних наслідків. Принаймні я відмовлявся це визнати і доказом цьому, певною мірою, є той факт, що я не став говорити про це у своєму щоденнику. Але тепер я виразно розумію, хоч би як намагався позбутись цього відчуття, що образ Олів’є заполонив сьогодні мої думки, що він спрямовує їхній плин і що, не беручи його до уваги, я не зміг би ні добре пояснити свій стан, ані добре себе зрозуміти.

Того ранку я повертався від Перена, куди ходив із приводу перевидання моєї давньої книжки – подивитись, як працює друкарський верстат. Погода була дуже гарна, і я прогулювався по набережній, чекаючи, коли настане час обіду.

Перш ніж підійти до Ваньє, я зупинився біля розкладки букіністичних книжок. Але мене книжки цікавили значно менше, аніж якогось юного школяра, віком років тринадцяти, який нишпорив на полицях, що були просто неба, під незворушним поглядом продавця, який сидів на солом’яному стільці біля входу до крамнички. Я вдавав, ніби роздивляюся полиці, але кутиком ока спостерігав і за хлопцем. Він був у пальті, стертому до ниток, з-під коротких рукавів якого виглядали рукави піджака. Одна з бічних кишень була з одного боку напіввідірвана, й не випадало сумніватися, що вона порожня. Я подумав, що це пальто, певно, вже послужило кільком братам і що ці брати, мабуть, мали звичай напихати собі кишені безліччю всіляких речей. Я подумав також, що їхня мати була надто недбалою або надто заклопотаною, інакше вона пришила б цю кишеню. Але в цю мить малий напівобернувся, і я побачив, що друга кишеня в нього полагоджена, пришита грубою чорною ниткою. І тут-таки почув благальний материнський голос. «Не запихай собі в кишеню дві книжки відразу, ти розірвеш пальто. Адже кишеня в тебе досі відірвана. Я ж казала тобі, що більш не стану її пришивати. Поглянь-но, на кого ти схожий!..» Колись те саме казала мені й моя бідолашна мати, і я так само пускав її слова повз вуха. Крізь незастебнуте пальто видно було піджак, і мою увагу привернула якась стрічечка, схожа на орденську, що звисала з його петлиці. Я відзначаю все це завдяки звичці все помічати і передусім тому, що мені доситьтаки нудно все помічати.

Несподівано продавця покликали всередину крамнички; він залишався там лише якусь мить і відразу повернувся на свій стілець. Але цієї миті вистачило, щоб хлопець устиг засунути в кишеню пальта книжку, яку тримав у руці. Після цього знову став нишпорити на полицях, мов нічого й не сталося. Але він був не зовсім спокійний. Він підняв голову, помітив мій погляд і зрозумів, що я все бачив. Принаймні подумав, що я міг побачити, як він запхав до кишені ту книжку. Проте він не мав цілковитої певности. Але у своєму сумніві втратив рівновагу, почервонів і вдався до невеличкої витівки, якою намагався показати свою цілковиту невимушеність, але яка свідчила про крайню збентеженість. Я не відривав від нього погляду. Він дістав із кишені вкрадену книжку; потім знову її туди запхав; відійшов на кілька кроків, дістав із внутрішньої кишені піджачка поганенького потертого гаманця і вдав ніби шукає гроші, що їх, як він добре знав, там не було. Потім скорчив вельми промовисту гримасу, таку собі театральну міну, що призначалася вочевидь мені й хотіла сказати: «Пхе! Та в мене ж нічого нема», з невеличким відтінком на додачу: «Дивно, а я ж сподівався, що якісь гроші маю», усе це в нього вийшло трохи перебільшеним, трохи грубуватим, як у актора, котрий боїться, що публіка не зрозуміє його гри. Потім нарешті – я майже певен, що він зробив це під тиском мого погляду – хлопець знову підійшов до розкладки, дістав книжку з кишені й різким рухом поставив її на полицю, туди, де вона раніше стояла. Це було зроблено так природно, що продавець нічого не помітив. Після цього хлопець знову підняв голову, сподіваючись, що тепер йому дадуть спокій. Але ні, мій погляд невідривно стежив за ним, як око Каїна, тільки й того, що мій погляд був усміхненим. Я хотів поговорити з ним і чекав, коли він відійде від розкладки, щоб підійти до нього; але він не зворухнувся з місця, й далі стоячи перед книжками, і я зрозумів, що він звідти не відійде, поки я отак дивитимуся на нього. Потім, як це робиться у грі в «куточки», щоб виманити уявну дичину з її схованки, я відійшов на кілька кроків, удавши, ніби вже надивився досить. Він відійшов від книжок, але зникнути в натовпі не встиг, бо я вже був поруч.

– Що то була за книжка? – запитав я його напрямки, проте намагаючись, щоб тон мого голосу та вираз мого обличчя були якомога приязнішими.

Він подивився мені у вічі, і я побачив, що його острах минув. Він не був вродливий, але погляд мав дуже виразний! Я побачив, як у ньому заворушилися всілякі почуття, ніби трави на дні струмка.

– То був путівник по Алжиру. Але він коштує надто дорого. Я не такий багатий, щоб його купити.

– І скільки ж він коштує?

– Два франки п’ятдесят сантимів.

– Але ж, якби ти не помітив, що я на тебе дивлюся, ти запхав би цю книжку собі до кишені, чи не так?

Малий зробив обурений рух і вигукнув із грубим викликом у голосі:

– Ви що, за злодія мене маєте?

Переконаність, яка звучала в його словах, мало не примусила мене засумніватися в тому, що бачили мої очі. Я зрозумів, що далі наполягати мені не слід, бо інакше я втрачу будь-яку можливість знайти з ним порозуміння. Я дістав із кишені три монети.

– Іди купи цю книжку. Я тебе почекаю.

Через дві хвилини він уже вийшов із крамнички, гортаючи предмет свого жадання. Я взяв книжку у нього з рук. Це був старий путівник Жоанни, видання 1871 р.

– Не розумію, навіщо тобі цей путівник? – сказав я, повертаючи йому книжку. – Він надто старий, і з нього мало користі.

Хлопець заперечив, що це не так, що новіші путівники коштують надто дорого і що «для його мети» мали цього старого путівника цілком годяться. Я не збираюся повторювати тут його власні слова, бо вони втратили б свої особливості, позбавлені свого дивовижного паризького народного акценту, з якими він їх вимовляв і який подобався мені тим більше, що він будував свої фрази досить вишукано.

Я мушу дуже скоротити цей епізод. Точність має бути досягнута не деталізацією розповіді, а за допомогою уяви читача, опертої на дві-три дуже влучно підмічені характеристики. А втім, мені здається, що було б цікаво розповісти все це з погляду хлопця. Звичайно ж, його оцінка цього епізоду була б набагато цікавішою, ніж моя. Малий був водночас збентежений і потішений тією увагою, яку я йому приділив. Але тягар мого погляду дещо змістив її напрямок. Ще несформована особистість має звичку підсвідомо захищатися й ховатися за зовнішніми виявами поведінки. Ніщо так важко не піддається спостереженню, як істота, що перебуває в процесі розвитку. На неї краще дивитися ніби скоса, у профіль.

Несподівано хлопець повідомив мені, що «найбільше у світі» він цікавиться «географією». У мене виникла підозра, що поза цією любов’ю ховався інстинкт волоцюги.

– Ти хотів би туди поїхати? – запитав я.

– Ще б пак! – кинув він, знизавши плечима.

Я подумав, що він, мабуть, почуває себе не вельми щасливим у своїй родині. Я спитав, чи він живе зі своїми батьками.

– Авжеж.

– І тобі не дуже подобається з ними жити?

Він відповів заперечливо, але певности в його голосі не було. Схоже, він боявся так відразу розкрити всі свої потаємні думки.

– Чому ви мене про це запитуєте? – поцікавився він.

– Просто так, – відповів я і, торкнувшись пальцем жовтої стрічки в його петельці, спитав:

– А це що таке?

– Це стрічка. Ви ж бачите.

Мої запитання вочевидь бентежили його. Він рвучко обернувся до мене з явним виразом ворожости і кинув тоном глузливим і нахабним – я навіть припустити не міг, що він здатний на такий тон:

– Скажіть-но... а ви часто отак чіпляєтеся до школярів?

Поки я збентежено намагався пробелькотіти щось подібне до відповіді, він відкрив свою школярську течку, яку тримав під пахвою, щоб покласти туди куплену книжку. Там були підручники й кілька зошитів, акуратно обгорнутих синім папером. Я взяв один із підручників у руки. То був підручник історії. На палітурці малий написав великими літерами своє прізвище та ім’я. Моє серце тьохнуло, коли я впізнав ім’я свого небожа:

ЖОРЖ МОЛІНЬЄ.

(Серце Бернара також тьохнуло, коли він прочитав ці рядки, і вся ця історія стала глибоко цікавити його.)

Мені буде важко признатися у «Фальшивомонетниках», що той, хто виступить там у ролі мого персонажа, міг, підтримуючи добрі взаємини зі своєю сестрою, зовсім не знати її дітей. Я завжди дуже неохоче відступаю від правди життя. Навіть змінити колір чийогось волосся здається мені невиправданим обманом, що робить істинне менш правдоподібним. Усе пов’язане між собою, і я відчуваю, що між усіма тими фактами, які пропонує мені життя, існують такі витончені взаємозалежності, що мені завжди здається: змінивши будь-яку з них, ми внесемо зміни в усю систему. Хоча я не можу також тут не згадати про те, що мати цього хлопця доводиться мені лише зведеною сестрою, народженою в першому шлюбі мого батька, що я не зустрічався з нею, поки не померли мої батьки, що проблема спадщини внесла напругу в наші стосунки... Адже всі ці події невід’ємні від мого життя і навряд чи я зміг би вигадати якісь інші, щоб уникнути нетактовних подробиць. Мені було відомо, що моя зведена сестра має трьох дітей. Але я знав тільки найстаршого, студента медицини; та й то бачив його лише мимохідь, бо, захворівши на сухоти, він мусив урвати своє навчання й поїхав лікуватися десь на південь. Два інші ніколи не були вдома, коли я навідував Поліну; цей, який мені зустрівся, був, безперечно, найменшим із трьох. Я нічим не виявив свого здивування й, відразу покинувши малого Жоржа, після того як довідався, що він повертається додому обідати, сів у таксі й поїхав на вулицю Нотр-Дам-де-Шан, щоб випередити його. Я сподівався, що коли з’явлюся о цій годині, Поліна запросить мене обідати, і так воно й сталося. Моя книжка, один примірник якої я щойно взяв у Перена і яку збирався їй подарувати, дала привід для цього несподіваного візиту.

Це вперше я обідав у Поліни. Я даремно раніш остерігався свого зятя. Я сумніваюся в тому, що він визначний юрист, але він уміє говорити про своє ремесло не більше, ніж я про своє, коли ми зустрічаємося, отож ми ніколи надто не набридаємо один одному.

Природно, що, приїхавши до них у той день, я жодним словом не прохопився про свою недавню несподівану зустріч.

– Сподіваюся, це дасть мені нагоду познайомитися зі своїми небожами, – сказав я, коли Поліна попросила мене залишитися на обід. – Бо ви ж знаєте, що з двома я досі незнайомий.

– Олів’є, – сказала мені вона, – повернеться трохи згодом, бо в нього репетиція, ми сядемо за стіл без нього. Але я чую, що Жорж повернувся. Піду покличу його.

І підійшовши до дверей сусідньої кімнати, гукнула:

– Жорже! Іди привітайся зі своїм дядьком.

Малий підійшов і подав мені руку. Я обняв його... Я в захваті від того, як уміють прикидатися діти: він не виявив анінайменшого подиву; можна було подумати, що він мене не впізнав. Хлопець лише дуже почервонів; але мати, певно, подумала, що він зашарівся від сором’язливости. Я подумав, що він, мабуть, усе ж таки зніяковів, зустрівши чоловіка, який щойно шпигував за ним, бо він майже відразу покинув нас і повернувся до сусідньої кімнати. То була їдальня, де, як я зрозумів, діти робили свої уроки в перервах між годинами для сніданків, обідів та вечер. Але незабаром він з’явився знову, коли до вітальні увійшов його батько, й скористався тією хвилиною, коли всі рушили до їдальні, щоб підійти до мене й потиснути мою руку, так, щоб батьки цього не помітили. Я спочатку сприйняв його потиск як жест приязні, що припав мені до вподоби. Але ні, він розтулив мої пальці, якими я стиснув його руку, поклав мені в долоню невеличку цидулку, яку, мабуть, щойно написав, потім знову стулив мої пальці, натиснувши на них з усієї сили. Нема потреби казати, що я прилучився до цієї гри; я сховав цидулку до кишені, звідки я зміг дістати її лише після обіду. Ось що я там прочитав: