Текст книги "Фальшивомонетники"

Автор книги: Андре Жід

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 24 страниц)

XVI

Того ж таки вечора, коли Едуар розмовляв зі своїм племінником Жоржем, до Олів’є, після того як Бернар від нього пішов, навідався з візитом Арман.

Армана Веделя було не впізнати: свіжопоголений, усміхнений, з високо піднятою головою. Він був у новому, туго приталеному костюмі, який надавав йому трохи кумедного вигляду, він це відчував і показував, що це відчуває.

– Я мав би провідати тебе раніше, але в мене було стільки роботи!.. Ти знаєш, що я тепер секретар Пасавана? Або, якщо хочеш, головний редактор журналу, який він видає. Я не запрошуватиму тебе до співпраці, бо Пасаван, як мені здалося, вельми настроєний проти тебе. Крім того, журнал рішуче схиляється до лівого напрямку. Тому він почав із того, що позбувся Беркая та його пасторалей...

– Тим гірше для нього, – сказав Олів’є.

– А натомість він прийняв мого «Нічного горщика», який між іншим, я присвячу тобі, якщо ти не проти.

– Тим гірше для мене, – сказав Олів’є.

– Пасаван навіть хотів опублікувати мою геніальну поему на першій сторінці першого номеру, але цьому вчинила опір моя природна скромність, яку всі ці похвали піддали тяжкому випробуванню. Якби я не боявся перевтомити твої вуха, які. певне, ще не оклигали від хвороби, я розповів би тобі про свою першу розмову зі славетним автором «Непорушного шлагбауму», якого я доти знав лише з твоїх слів.

– Залюбки вислухаю твою розповідь.

– Тютюновий дим тобі не зашкодить?

– Я сам закурю, щоб ти не бентежився.

– Мушу тобі сказати, – почав Арман, припалюючи сигарету, – що твоя зрада поставила нашого дорогого графа в скрутне становище. Само собою зрозуміло, й це не просто комплімент, що не так легко знайти заміну для того букета талантів, чеснот, високих якостей, які перетворюють тебе на одного з...

– Коротше... – урвав його Олів’є, якого стомлювала важка іронія Армана.

– Одне слово, Пасаван мусив знайти собі секретаря. Він був знайомий з таким собі Струвіловим, з яким я також знайомий, бо він дядько й опікун одного з пансіонерів, а той знає Жана-Коба Лафлера, якого знаєш і ти.

– Я його не знаю, – сказав Олів’є.

– Облиш, старий, ти мусиш його знати. Це суб’єкт дивовижний, можна сказати, чудернацький. Таке собі дитя, блякле, зморшкувате, наквацьоване якимись фарбами; воно живе на аперитивах, а коли п’яне, то пише прегарні вірші. Ти почитаєш їх у нашому першому номері. Отже, Струвілов надумав послати його до Пасавана на твоє місце. Ти можеш собі уявити його появу на вулиці Вавилон. Я ще тобі не сказав, що Коб-Лафлер носить одяг, заквацяний плямами, мичка злинялого, майже білого волосся спадає йому на плечі і він має вигляд людини, що не вмивалася щонайменше тиждень. Пасаван, який завжди вдає, ніби повністю контролює ситуацію, заявив, що КобЛафлер йому дуже сподобався. Коб-Лафлер зумів показати себе лагідним, усміхненим, сором’язливим. Коли він захоче, то може бути схожим на Ґренґуара з Банвіля. Одне слово, Пасаван піддався на його чари й готовий був узяти його в секретарі. А треба тобі сказати, що Коб-Лафлер не має жодного су за душею... І ось він підводиться, щоб попрощатись і піти. «Але перш ніж я вас покину, я вважаю за свій обов’язок попередити, пане граф, що я маю деякі вади». – «А хто з нас їх не має?» – «І кілька пороків. Я курю опій». – «Про це не турбуйтеся, – каже Пасаван, якого така дрібничка не може вибити з рівноваги. – Я маю чудовий опій, яким можу почастувати вас». – «Так, але коли я покурю, я цілком забуваю правила орфографії». Пасаван сприймає ці слова як жарт, намагається засміятись і подає йому руку. Лафлер веде далі: «Крім того, я приймаю гашиш». – «Мені теж доводилося його приймати, іноді», – відповідає йому Пасаван. «Так, але під дією гашишу я не можу утриматися від того, щоб не красти». Пасаван починає розуміти, що гість глузує з нього. А Лафлер, увійшовши в смак, невтримно провадить: «Крім того, я п’ю ефір; а потім, я все рву, все ламаю та розбиваю». І, схопивши кришталеву вазу, вдає, ніби хоче пожбурити її в камін. Пасаван видирає вазу у нього з рук: «Я вам дуже вдячний, що ви мене попередили».

– І виставив його за двері?

– Атож, і прикипів поглядом до вікна, боячись, щоб Лафлер не кинув бомбу в його підвал, ідучи геть.

– Але навіщо твій Лафлер усе це зробив? – запитав Олів’є після короткої мовчанки. – Судячи з того, що ти мені розповів, він дуже потребував цієї посади.

– Але ти мусиш погодитися, старий, що є люди, які відчувають потребу діяти проти власного інтересу. А потім, скажу тобі, що Лафлер відчув огиду до тієї розкоши, яка оточує Пасавана; до його елеґантности, його люб’язних манер, його великодушної поблажливости, до його манірної зверхности. Атож, від усього цього його занудило, й мушу тобі сказати, я його розумію... Якщо по-чесному, то від нього блювати хочеться, від твого Пасавана.

– Навіщо ти кажеш «твого Пасавана»? Ти добре знаєш, що я більше не зустрічаюся з ним. А потім, чому ти пішов йому служити, якщо він уселяє тобі таку відразу?

– Тому що я якраз люблю те, що вселяє мені відразу... починаючи з моєї власної або моєї бридкої індивідуальности. А потім, у глибині душі, Коб-Лафлер – хлопець сором’язливий. Він нічого цього не сказав би, якби йому не було страшенно ніяково.

– Розказуй!

– Безперечно. Йому було ніяково, і він відчув жах, що почуває себе ніяково перед людиною, яку у глибині душі зневажає. Саме для того, щоб приховати свою ніяковість, він і випендрювався.

– Мені це здається дурним.

– Хлопче, не всім же бути такими розумними, як ти.

– Ти вже мені це казав під час нашої останньої зустрічі.

– Яка пам’ять!

Олів’є вирішив перехопити ініціативу.

– Я намагаюся, – сказав він, – забути про твої жарти. Але останнього разу ти, наприкінці нашої розмови, говорив серйозно. Ти сказав мені речі, про які я не можу забути.

У погляді Армана промайнула стурбованість. Він силувано засміявся.

– О, старий, останнього разу я говорив із тобою так, як ти хотів, щоб я з тобою говорив. Ти просив чогось мінорного й тоді, щоб зробити тобі приємність, я став скиглити, вивертаючи свою душу й удаючи страждання у стилі Паскаля... Чого ти від мене хочеш? Я серйозний лише тоді, коли жартую.

– Ти ніколи не примусиш мене повірити, що ти не був щирий, коли говорив зі мною так, як ти говорив. Це зараз ти граєш роль.

– О створіння, сповнене наївности, яку ангельську душу ти в собі ховаєш! Так ніби всі ми не граємо якусь роль, більш або менш щиро й свідомо. Життя, старий, не більш як комедія. Але різниця між тобою і мною в тому, що я знаю, що я граю роль; тоді як...

– Тоді як... – агресивно повторив Олів’є.

– Тоді як мій батько, наприклад, а про тебе нема чого й говорити, цілком поринає у свою роль, коли грає пастора. Хоч би що я казав чи робив, завжди частина мене залишається позаду, спостерігаючи, як друга моя частина зриває оплески або зазнає фіаско, глузуючи з неї й освистуючи її, а іноді й аплодуючи їй. Коли людина отак розколота, то як вона може бути щирою? Я навіть уже до пуття не розумію, що означає це слово. З цим просто нічого не вдієш: коли я сумний, я здаюся собі Гротескним, і це мене смішить; коли я веселий, я жартую так по-дурному, що від цього мені хочеться плакати.

– Мені теж хочеться плакати, коли я дивлюся на тебе, мій бідолашний старий друже. Я не думав, що ти такий хворий.

Арман стенув плечима і сказав зовсім іншим тоном:

– Щоб утішити тебе, розповім про те, що буде опубліковано в нашому першому номері – ти ж хочеш це знати? Отже, там буде мій «Нічний горщик»; чотири пісні Коба-Лафлера; один із діалогів Жаррі; поеми в прозі малого Ґериданісоля, нашого пансіонера; а потім «Праска», великий есей загальної критики, в якому будуть викладені тенденції журналу. Ми об’єднали свої сили, щоб створити цей шедевр.

Олів’є, який не знав, що сказати, невпевнено заперечив:

– Жоден шедевр не може бути результатом співпраці.

Арман вибухнув сміхом.

– Але ж, мій любий, я пожартував, сказавши, що це буде шедевр. Адже в нашому випадку не йдеться навіть про те, що можна було б назвати твором. І насамперед, треба було б визначити, яке значення вкладаємо ми в слово «шедевр». Звичайно ж, «Праска» спробує прояснити наш погляд на цю проблему. Існує безліч творів, якими ми захоплюємося на віру, тому що всі ними захоплюються, і ніхто досі не додумався чи не посмів сказати, що вони дурні. Наприклад, на самому початку номера ми збираємося дати репродукцію «Джоконди», якій будуть наклеєні вуса. Ти побачиш, старий: це справить вибуховий ефект.

– Ти хочеш цим сказати, що дивишся на «Джоконду» як на щось дурне?

– Зовсім ні, друже, зовсім ні. (Хоча я й не вважаю її чимось надзвичайним.) Ти мене не розумієш. Дурним я вважаю той захват, із яким усі на неї дивляться. Ми розвинули в собі звичку говорити про все, що ми називаємо «шедеврами», лише скинувши капелюхи. «Праска» (до речі, це буде й загальною назвою журналу) ставить на меті висміяти цю шанобливість, виставити в кумедному світлі й дискредитувати її... Ще один добрий засіб – це запропонувати читачеві з претензією на шедевр який-небудь ідіотський твір (мого «Нічного горщика», наприклад), що належить авторові, який не має в голові жодної клепки.

– Пасаван усе це схвалює?

– Його це вельми розважає.

– Бачу, я добре зробив, що пішов звідти.

– Піти звідти... Рано чи пізно, друже, і хочемо ми цього чи не хочемо, ми примушені звідкись піти. Цей мудрий афоризм, природно, наводить мене на думку, що мені час прощатися з тобою.

– Залишся ще на трохи, веселий блазню. Чому ти сказав, що твій батько грає роль пастора? Отже, ти не віриш у щирість його переконань?

– Мій вельмишановний батько так організував своє життя, що він не має більше ані права, ані можливости не бути пастором. Атож, він має переконання, але це переконання суто професійного характеру. Він професор переконань. Він утовкмачує віру в голови людям. Це резон його існування. Це та роль, яку він узявся виконувати і яку мусить грати до самого кінця. Але заглянути в те, що він називає «глибинами своєї душі»... Звернутися до нього з таким проханням було б нескромно, сам розумієш. І я думаю, він і сам туди ніколи не зазирає. Він наповнив своє життя безліччю зобов’язань, що втратили б усякий сенс, якби переконання його ослабли; таким чином, ці переконання необхідні для його зобов’язань і підтримуються ними. Він уявляє собі, що вірує, бо поводиться так, ніби вірує. Він уже не вільний не вірувати. Якби його віра похитнулася, старий, це було б катастрофою! Обвалом і крахом! І не забувай, що моя родина відразу втратила б усі можливості заробляти собі на хліб. Цей істотний факт не можна нехтувати, старий; татова віра в Бога – це наш спосіб здобувати собі засоби до життя. Ми всі живемо з татової віри. Тому запитувати мене, чи мій тато вірує в Бога, це не дуже делікатно з твого боку.

– Я думав, ви живете передусім на прибутки від пансіону.

– Це певною мірою так. Але з твого боку неделікатно також уривати мене в момент мого ліричного піднесення.

– То, виходить, сам ти більше ні в що не віриш? – запитав Олів’є зі смутком у голосі, бо він любив Армана, і його моральне падіння завдавало йому болю.

– lubes renovare dolorem...[6]6
  Тут, либонь, це можна перекласти, як «Не сип сіль на рану» (лат.).


[Закрыть] Ти, здається, забув, мій любий, що батьки хотіли мене зробити пастором. Мене активно готували до цього покликання, перегодовували благочестивими повчаннями, щоб укріпити в мені віру, якщо мені дозволено так висловитися... А треба було просто відверто визнати, що такого покликання в мене нема. Шкода, звичайно. З мене, мабуть, міг би вийти блискучий проповідник. Але моїм покликанням було написати «Нічного горщика».

– Мій бідолашний друже, коли б ти знав, як мені тебе шкода!

– Ти завжди мав те, що мій батько називає «золотим серцем»... але я далі не можу зловживати цю твою слабість.

Він узяв капелюха. Він уже майже вийшов, коли раптом обернувся й сказав:

– Ти не запитав у мене, як ведеться Сарі.

– Тому що ти не повідомив би мені нічого такого, чого я вже не знаю від Бернара.

– Він тобі сказав, що пішов із пансіону?

– Він сказав мені, що твоя сестра Рашель запропонувала йому піти.

Однією рукою Арман тримався за ручку дверей. Другою, за допомогою свого ціпка, підтримував підняту портьєру. Він просунув кінчик ціпка у дірку в портьєру й побільшив її.

– Розумій це, як знаєш, – сказав він, і його обличчя стало дуже серйозним. – Рашель, я думаю, єдина людина на цьому світі, яку я люблю й шаную. Я шаную її за те, що вона доброчесна. А я роблю завжди так, щоб образити її доброчесність. Вона нічого не знала про Бернара та Сару й ні про що не здогадувалася. Це я їй усе розповів... А окуліст же порадив їй ніколи не плакати! Який же я блазень!

– Я повинен вірити, що ти зараз говориш щиро?

– Атож, це, мабуть, найщиріше з того, що я маю в собі: ненависть до всього, що називається Доброчесністю. Не намагайся мене зрозуміти. Ти просто не знаєш, що може зробити з нас первісне пуританське виховання. Воно залишає в нашому серці злість, від якої ми вже ніколи не вилікуємося... якщо судити по мені, – додав він, ощирившись у посмішці. – До речі, подивися й скажи мені, що це таке.

Він поклав капелюха й підійшов до вікна.

– Бачиш? На краєчку губи, всередині.

Він нахилився до Олів’є і пальцем підняв губу.

– Я нічого не бачу.

– Придивиси ліпше. В куточку.

Олів’є розгледів у самому кутику білу плямочку.

– Це гноячка, – сказав він, щоб заспокоїти Армана, хоча відчув тривогу.

Той стенув плечима.

– Не кажи дурниць, ти ж людина серйозна. По-перше, не гноячка, а гноячок, це слово чоловічого роду. А по-друге, гноячок м’який і швидко гоїться. Ця ж штука тверда і збільшується з кожним тижнем. Вона дає мені поганий присмак у роті.

– І давно вона в тебе?

– Я помітив її понад місяць тому. Але, як говориться в «шедеврах»: «Мій біль іздалеку прийшов...»

– Якщо це тебе тривожить, хлопче, проконсультуйся в лікаря.

– Ти думаєш, я чекав, коли ти мені це порадиш?

– І що він тобі сказав?

– Я, звичайно, не чекав твоєї поради, але консультуватися все одно не ходив, бо якщо це те, що я думаю, то я волію цього не знати.

– Ти поводишся по-ідіотському.

– І справді, я поводжуся по-дурному, мій друже, але як це притаманно людині!..

– Твій ідіотизм полягає в тому, що ти не лікуєшся.

– Бо я не хочу почути на самому початку свого лікування: «Уже запізно». Це те, що Коб-Лафлер зумів так чудово виразити у своїх віршах, які ти прочитаєш:

 
Слід миритися з неминучістю, звісно,
Бо в цьому підлому світі танець
Часто йде попереду пісні.
 

– Усе можна перетворити на літературу.

– Ти правильно сказав: усе. Але, старий, це не завжди так легко. Ну, прощавай... А, я хотів тобі ще сказати: я одержав звістку від Александра... Атож, ти мусиш його знати: це мій старший брат, який подався до Африки, де наробив дурниць і проковтнув усі гроші, які посилала йому Рашель. Він тепер оселився на берегах Касаманки. Він написав мені, що його комерція процвітає і скоро він поверне нам свій борг.

– А що в нього за комерція?

– Хіба я знаю? Торгівля каучуком, слоновою кісткою, а може, й неграми... безліччю всілякого непотребу. Він кличе мене приїхати до нього.

– Ти поїдеш?

– Я поїхав би вже завтра, якби не був на службі. Александр – це різновид ідіота в моєму жанрі. Гадаю, ми з ним чудово порозумілися б... А втім, хочеш подивитися? Лист зі мною.

Він дістав із кишені конверт, а з конверта витяг кілька аркушів. Вибрав із них один і подав Олів’є.

– Усе тобі читати не варт. Починай ось тут.

Олів’є прочитав:

«Я прожив два тижні в товаристві одного чудернацького індивіда, якому дав притулок у своїй хижі. Певно, сонце цих країв надто напекло йому череп. Було таке враження, що він марить або перебуває на межі божевілля. Цей дивний суб’єкт – йому близько тридцяти років, він високий і дужий, досить гарний на вроду й, безперечно, походить із «доброї родини», як то кажуть, судячи з його манер, його мови та рук, надто витончених, аби припустити, що вони колись виконували якусь чорну роботу, – вірить у те, що одержимий дияволом. Чи може навіть, вважає дияволом себе самого, якщо я добре зрозумів його белькотіння. З ним, певно, сталася якась лиха пригода, бо уві сні або в стані напівсну, у який він часто провалюється (і тоді розмовляє сам із собою, так ніби мене й немає поруч), він знову й знову згадує про якісь відрубані руки. А що в такі хвилини він неймовірно збуджується й закочує свої жахливі очі, то я подбав про те, щоб прибрати якнайдалі від нього будь-яку зброю. Решту часу це славний хлопець, досить приємний у спілкуванні, – а цю рису я дуже ціную, можеш мені повірити, після багатомісячної самотности, – і добрий помічник у моїй роботі. Він ніколи не говорить про своє колишнє життя, тому я не маю найменшого уявлення про те, яким воно в нього було. Він найбільше цікавиться комахами та рослинами, і деякі його розмови дають підстави припустити, що він у цьому надзвичайно обізнаний. Йому, схоже, подобається жити в мене, й він не заводить мови про те, щоб піти; я вирішив дозволити йому залишатися тут доти, доки він захоче. Мені якраз потрібен помічник. Одне слово, він з’явився вчасно.

Страхітливий негр, який його супроводжував, підіймаючись разом із ним по Касаманці і з яким я трохи поговорив, розповів мені, що з ним була жінка і, якщо я правильно його зрозумів, вона втопилася одного дня, коли їхній човен перекинувся. Я не здивувався б, якби довідався, що мій товариш допоміг їй піти на дно. У цих краях, коли тобі треба когось позбутися, ти маєш великий вибір засобів, і нікому немає до цього аніякісінького діла. Коли я довідаюся про це більше, я тобі напишу – або розповім тобі живим голосом, коли ти до мене приїдеш. Атож, я знаю... ти на службі... Тим гірше для тебе! Знай же, що я на тебе чекаю. Бо зрозумій: якщо ти хочеш зі мною побачитися, тобі треба приїхати сюди. Щодо мене, то я відчуваю все менше й менше бажання повернутися. Я живу тут життям, яке мені до вподоби і яке пасує мені, як костюм, пошитий за моєю міркою. Моя комерція процвітає, і фальшивий комір цивілізації здається мені залізним нашийником, якого я ніколи більше не зможу носити.

Надсилаю переказ на гроші, ти можеш ними скористатися як тобі заманеться. Попередній я надіслав Рашелі, а цей надсилаю тобі особисто...»

– Далі тобі буде нецікаво читати, – сказав Арман.

Олів’є повернув листа, нічого не кажучи. Він не здогадався, що вбивця, про якого йшлося в листі, був його братом. Венсан дуже давно не подавав про себе ніякої звістки. Батьки вважали, що він в Америці. Щиро кажучи, Олів’є мало турбувався його долею.

XVII

Борис довідався про смерть Броні лише тоді, коли через місяць пані Софроницька навідалася з візитом до пансіону. Після сумного листа від своєї подруги Борис нічого про неї не знав. Він побачив, як пані Софроницька зайшла до приймальні пані Ведель, де він мав звичай перебувати під час перерви, й оскільки вона була в жалобному вбранні, він усе зрозумів, перш ніж вона заговорила. Вони були самі-одні в кімнаті. Софроницька пригорнула до себе Бориса, й вони змішали свої сльози. Вона могла лише повторювати: «Мій бідолашний хлопчику... мій бідолашний хлопчику...», ніби жаліти треба було насамперед Бориса й ніби забувши про своє материнське горе перед величезним горем цієї дитини.

З’явилася пані Ведель, яку попередили про візит, і Борис, усе ще тремтячи від схлипувань, відійшов, щоб не заважати розмові між двома дамами. Він хотів би, щоб про Броню більше не згадували. Пані Ведель, яка її не знала, говорила про неї як про звичайнісіньку дитину. Ті запитання, які вона ставила, здавалися Борисові украй неделікатними через свою банальність. Він хотів би, щоб Софроницька не відповідала на них і страждав, бачачи, як вона виставляє напоказ своє горе. Своє горе він заховав глибоко в собі й беріг його там як найдорожчий скарб.

Звичайно ж, Броня думала про нього, коли за кілька днів до своєї смерти запитала в матері:

– Мамо, я хотіла б стільки знати... Скажи мені, що таке ідилія?

Ці слова пронизали Борисові серце, й він хотів би, щоб ніхто про них, крім нього не знав.

Пані Ведель запропонувала чай. Принесли й філіжанку для Бориса; він швидко випив її, бо перерва закінчувалася. Потім попрощався з Софроницькою, яка завтра мала вирушити до Польщі, куди кликали її справи.

Світ перетворився для нього на пустелю. Його мати була далеко від нього, завжди відсутня; його дід був надто старий; не було поруч із ним навіть Бернара, до якого він відчував довіру. Така ніжна душа, яка була в нього, має потребу в людині, котрій вона може принести в дар свою шляхетність і чистоту. Йому бракувало гордости, щоб у ній знаходити втіху. Він любив Броню надто сильно, аби сподіватися, що зможе коли-небудь віднайти ту силу Любови, яку втратив разом із нею. Він так хотів побачити янголів, але тепер, без неї, як він може в них вірити? Навіть його небо тепер спорожніло.

Борис повернувся в клас із таким відчуттям, ніби провалюється в пекло. Звичайно, він міг би подружити з Ґонтраном де Пасаваном. Це славний хлопець, і вони з ним приблизно одного віку. Але ніщо не могло відвернути Ґонтрана від його праці. Філіп Адаманті теж ніби не лихий. І він би, мабуть, був не проти заприятелювати з Борисом. Але він так піддався впливові Ґериданісоля, що не наважується на жодне почуття особистого порядку. Він сліпо наслідує всі повадки Ґериданісоля, а Ґериданісоль терпіти не може Бориса. Його музикальний голос, його грація, його дівоче личко, усе в ньому дратує Ґериданісоля, вриває йому терпець. Можна сказати, що коли він його бачить, його опановує та інстинктивна ворожість, яка, у стаді тварин, примушує сильного нападати на слабкого. Можливо, він просто наслухався повчань свого кузена, і його ненависть має дещо теоретичний характер, набуваючи в його очах форми осуду. Він знаходить причини для того, щоб шукати собі втіху в ненависті. Він дуже швидко зрозумів, який вразливий Борис до тієї зневаги, з якою він до нього ставиться. Він утішається цим і вдає, ніби про щось змовляється з Жоржем та Фіфі, з єдиною метою побачити, як у очах Бориса з’являється вираз якогось тривожного запитання.

– Ти бачиш, йому цікаво, – кидає тоді Жорж. – Сказати йому?

– Не варто. Він не зрозуміє.

«Він не зрозуміє». «Він не наважиться». «Йому не треба знати». Йому весь час кидають в обличчя такі фрази. Він гірко страждає через те, що його виключили з товариства. Він не розуміє, чому його наділили образливим прізвиськом Це-не-я й обурюється, здогадуючись про його зміст. Чого він тільки не віддав би, аби довести, що він не такий нікчема, за якого його вважають.

– Я терпіти не можу Бориса, – казав Ґериданісоль Струвілову. – Чому ти вимагаєш, щоб я дав йому спокій? Він не заслуговує на те, щоб йому давати спокій. Він завжди дивиться в мій бік. Недавно він страшенно нас розвеселив, бо подумав, що «жіноча шерсть» росте на підборідді. Жорж тоді мало не подавився сміхом. А коли Борис зрозумів, що дав маху, то мені здалося, він зараз почне рюмсати.

Потім Ґериданісоль засипав свого брата в перших запитаннями. Зрештою цей останній передав йому талісман Бориса й пояснив, як ним користуватися.

Через кілька днів Борис, увійшовши до класу, знайшов на своїй парті папірець, про який уже майже забув. Він викинув зі своєї пам’яти все, що стосувалося «магії» його дитинства, якої він сьогодні соромився. Спочатку він не зрозумів, що це таке, бо Ґериданісоль ретельно обвів чаклунську формулу

«ГАЗ... ТЕЛЕФОН... СТО ТИСЯЧ РУБЛІВ...»

червоно-чорною рамкою, що була прикрашена маленькими безсоромними чортенятами, намальованими досить таки майстерно. Усе це, як вважав Ґериданісоль, надавало папірцеві фантастичного, «інфернального» вигляду, що мав, на його думку, приголомшити Бориса.

Можливо, то був тільки жарт; але жарт, який призвів до непередбачених наслідків. Борис густо почервонів, нічого не сказав, подивився праворуч і ліворуч, але не побачив Ґериданісоля, який спостерігав за ним, ховаючись за дверима. Борис не запідозрив його участи в цій витівці й не міг зрозуміти, яким чином талісман опинився там. Здавалося, він упав із неба чи, радше, вилетів із пекла. Борис був у тому віці, коли міг би просто знизати плечима у відповідь на цю школярську витівку; але вона розбудила його тривожне минуле. Борис узяв талісман і засунув його собі за пазуху. Весь той день його невідступно переслідував спогад про практику його «магії». До самого вечора він боровся проти поклику тьми, потім, не маючи ніякої підтримки в цій боротьбі, він визнав себе переможеним, як тільки повернувся до своєї кімнати.

Йому здалося, він провалюється кудись у темряву безодні, усе далі й далі від неба; але він знаходив втіху у своєму падінні й любостну радість – у своїй погибелі.

А проте він зберігав у собі, попри свій розпач, на самому дні своєї самотности, такі резерви ніжности, він так тяжко страждав від тієї зневаги, яку виявляли до нього товариші, що був ладен наразити себе на будь-яку небезпеку, на будь-який абсурд, щоб завоювати бодай трохи поваги.

Нагода йому незабаром випала.

Після того як Ґериданісоль, Жорж та Фіфі мусили відмовитися від комерції з фальшивими монетами, вони не залишалися тривалий час без діла. Дрібні безглузді витівки, до яких вони вдавалися першими днями, були лише інтермедією. Невичерпна уява Ґериданісоля незабаром вигадала щось значно пікантніше.

Спочатку «Братство сильних людей» було створене лише задля втіхи не прийняти в нього Бориса. Але незабаром Ґериданісоль вирішив, що набагато порочніше буде прийняти його туди; це надасть їм змогу примусити його взяти на себе такі зобов’язання, за допомогою яких його можна буде потім штовхнути на якийсь страхітливий вчинок. Відтоді ця думка заполонила Ґериданісоля. І як то часто трапляється в таких випадках Ґериданісоль думав не стільки про саму цю витівку, скільки про те, як успішно її здійснити; це нібито дрібничка, але вона може пояснити чимало злочинів. У глибині свого єства Ґериданісоль був лютим хижаком; але він відчував потребу принаймні перед Фіфі, приховувати свій звірячий норов. Фіфі не мав у собі нічого жорстокого; він до останньої миті думав, що йдеться тільки про гру.

Кожне братство має свій девіз. Ґериданісоль, який мав своє на думці, запропонував таку формулу: «Сильна людина не чіпляється за життя». Цей девіз було схвалено й приписано Цицеронові. Як знак належности до Братства Жорж запропонував татуювання на правій руці. Але Фіфі, який боявся болю, сказав, що доброго татуювальника можна знайти лише в портовому місті. Крім того, Ґериданісоль заперечив, що татуювання залишає невитравні знаки, які потім можуть завести їх у халепу. Зрештою, можна було обійтися й без знаку; члени Братства вирішили задовольнитися проголошенням урочистої присяги.

Коли йшлося про реалізацію фальшивих монет, треба було вносити якийсь заклад і саме з цією метою Жорж показував листи свого батька. Але тепер таку вимогу не було поставлено. На щастя, діти не відзначаються великою послідовністю у своїх задумах. У кінцевому підсумку, вони не висунули майже ніяких обмежень щодо «умов прийому», крім вимоги «володіти необхідними якостями». Невідомо, який був у цьому сенс, адже всі вони й без того знали, що всі троє такими якостями володіють, а Борис – ні. Натомість було проголошено, що «той, хто злякається, вважатиметься зрадником і буде назавжди виключений із братства». Ґериданісоль, який втовкмачив собі в голову прийняти в братство Бориса, особливо наполягав на цьому пункті.

Треба визнати, що без Бориса гра була нудною, а високі переваги членів товариства не знаходили собі застосування. Щоб обманути Бориса, Жорж володів ліпшими якостями, ніж Ґериданісоль. Цей останній міг пробудити в нього підозру; що ж до Фіфі, то він був не досить спритний і визнав за ліпше триматися осторонь.

Що особливо вжахнуло мене в тій моторошній історії, то це та комедія дружби, яку Жорж погодився зіграти. Він удав, ніби відчув несподівану прихильність до Бориса, хоча раніше навіть не дивився на нього. І я навіть схильний припускати, що він сам утягся у свою гру, що почуття, які він удавав, могли стати майже щирими, принаймні від того моменту, коли Борис на них відповів. Він підійшов до нього із запевненнями ніжної дружби; навчений Ґериданісолем, він не шкодував для нього приязних слів... І почувши їх, Борис, який тужливо прагнув здобути бодай трохи поваги й любови, відразу був переможений.

Тоді Ґериданісоль опрацював свій план, який він відкрив Жоржеві та Фіфі. Ішлося про те, щоб винайти «випробування», якому мав бути підданий той із членів Братства, на якого випаде жереб; і, щоб заспокоїти Фіфі, він дав йому зрозуміти, що жереб неодмінно випаде на Бориса, він, мовляв, зуміє це влаштувати. Випробування мало на меті довести його хоробрість.

У чому полягатиме випробування, Ґериданісоль поки що не розкрив. Він слушно припускав, що Фіфі вчинить певний опір.

– Е, ні, я в цьому участи не беру, – і справді заявив він, коли згодом Ґериданісоль почав натякати, що пістолет Дідуся-Лапера міг би знайти собі застосування в їхньому задумі.

– Ну й дурний! Це ж тільки жарт, – сказав йому Жорж, який відразу погодився.

– А потім, щоб ти знав, – докинув Ґері, – якщо тобі подобається корчити з себе ідіота, роби як знаєш. Ми обійдемося й без тебе.

Ґериданісоль знав, що такий аргумент завжди впливав на Фіфі. Він наперед підготував письмовий текст присяги, під яким мусив підписатися кожен член братства.

– Тільки я тобі відразу скажу. Відмовляйся відразу, бо коли підпишешся, буде пізно.

– Гаразд! Не гнівайся, – сказав Фіфі. – Подай мені текст.

І він підписався.

– Я, хлопче, цілком на твоєму боці, – сказав Жорж, ніжно обіймаючи Бориса рукою за шию. – Але Ґериданісоль тебе не хоче.

– Чому?

– Бо не довіряє тобі. Каже, ти не витримаєш.

– Як це, не витримаю?

– Він вважає, що ти відмовишся вже від першого випробування.

– Побачимо.

– Ти й справді погодишся тягти жереб?

– Чом би й ні?

– Але ти знаєш, до чого це зобов’язує?

Борис не знав, але хотів знати. Тоді Жорж йому пояснив:

– «Сильна людина не чіпляється за життя».

Це було не абищо.

Борис відчув, як у нього пішла обертом голова. Але він опанував себе й сказав, намагаючись приховати свою тривогу:

– А ви й справді всі підписалися?

– Авжеж. Дивись.

І Жорж подав йому текст присяги, під яким Борис міг прочитати три імені.

– А вони... – почав він боязко.

– Що, вони? – урвав його Жорж так брутально, що Борис не наважився говорити далі.

Жорж чудово зрозумів, що саме Борис хотів запитати. Він хотів запитати, чи й інші взяли на себе те саме зобов’язання і чи можна бути певним, що вони від нього не відступлять.

– Та нічого, – сказав він.

Але від цієї миті у нього виник сумнів щодо інших. Він почав підозрювати, що інші щось задумали й не грають із ним у відкриту гру.