Текст книги "Фальшивомонетники"

Автор книги: Андре Жід

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 24 страниц)

V

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

Так відбувається майже з усіма душевними хворобами, які нібито виліковуються. Від них просто відвертають увагу, як кажуть у медицині, й замінюють їх іншими.

Сент-Бев («Понеділки»)

«Я починаю бачити те, що назвав би «глибинною темою» своєї книжки. Це, безперечно, буде суперництво між реальним світом і його віддзеркаленням у нашій свідомості. Той спосіб, у який світ видимостей накидає себе нам і в який ми намагаємося накинути зовнішньому світові наше власне уявлення про нього, формує драму нашого життя. Опір фактів спонукає нас переносити свою ідеальну конструкцію у мрію, в надію, в життя майбутнє, в якому наша віра живиться всіма тими прикростями, які чатують на нас у житті цьому. Реалісти відштовхуються від фактів, пристосовують до фактів свої ідеї. Бернар – реаліст. Боюся, що мені ніколи не вдасться знайти з ним спільну мову.

Як міг я погодитися, коли Софроницька сказала мені, що в мені немає нічого від містика? Я цілком готовий погодитися з нею в тому, що без містики людина не спроможна на великі вчинки. Хіба якраз не за містику дорікає мені Лора, коли я говорю з нею про свою книжку?.. Залишмо цю дискусію їм.

Софроницька знову заговорила зі мною про Бориса, від якого вона змогла домогтися – так їй принаймні здається – цілковитої відвертости. У душі бідолашного хлопчика не залишилося тепер жодного закутня, жодного кущика, де він міг би заховатися від допитливих поглядів лікарки. Вона вигнала його на відкриту місцевість, і тепер при повному світлі дня роздивляється найприхованіші зчеплення його розумового механізму, як ото годинникар роздивляється деталі годинника, який він чистить. Якщо після цього малий не відбиватиме години вчасно, то латинська вченість Софроницької нічого не варта. Ось що вона мені розказала:

– У віці дев’яти років Бориса віддали до колежу, у Варшаві. Він там заприятелював зі своїм однокласником, таким собі Баптистеном Крафтом, на рік чи два роки старшим, ніж він, що прилучив його до таємної практики, яку ці наївно захоплені діти вважають магією.

Вони так назвали свою ваду, бо чули або читали, що магія в таємничий спосіб дозволяє одержувати те, чого ти бажаєш, що вона обмежує силу тощо. Вони щиро вірили в те, що відкрили таємницю, яка втішає за реальну відсутність ілюзорною присутністю і раділи та впадали в екстаз перед порожнечею, яку їхня виснажена уява заповнювала всілякими дивовижами та чудесами за допомогою хоті. Само собою зрозуміло, що Софроницька не послуговувалася цими термінами; я хотів би, щоб вона про все розповіла мені словами самого Бориса, але вона твердила, ніби їй пощастило розплутати лише те, що вона мені вже сказала, та й ці відомості вона виклала мені не прямо, а обставивши їх безліччю вдаваних сумнівів, умовчань та неточностей.

– Я знайшла пояснення, яке давно шукала, – провадила вона, – на клаптику пергамену, який Борис завжди тримав при собі і який висів у пакетику в нього на грудях поруч зі святими медальйонами, що їх примушує його носити мати, і на якому були написані п’ять слів: ГАЗ, ТЕЛЕФОН, П’ЯТЬ ТИСЯЧ КАРБОВАНЦІВ – я довго й марно намагалася випитати в нього, що вони означають.

«Вони нічого не означають. Це просто магічні заклинання», – завжди відповідав мені він, коли я просила в нього пояснень. Це все, чого я змогла домогтися від нього. Тепер я знаю, що ці загадкові слова були написані юним Баптистеном, гросмейстером і професором магії і що ті п’ять слів були для цих дітей ніби чаклунською формулою, таким собі «Сезамом відкрийся» соромітного раю, в який занурювала їх хіть. Борис називав цей клаптик пергамену своїм талісманом. Мені коштувало чималих зусиль переконати його, щоб він мені його показав і ще більших – щоб він від нього відмовився (це було на початку нашого перебування тут); бо я хотіла, щоб він від нього відмовився, а сьогодні я вже знаю, що він іще раніше зумів позбутися своїх поганих звичок. Я мала надію, що разом із цим талісманом зникнуть тики та манії, від яких він страждає. Але він учепився за той талісман, а хвороба вчепилася за нього, як за свій останній притулок.

– Але ж ви сказали, що він позбувся своїх поганих звичок...

– Нервова хвороба розвинулася вже згодом. Вона виникла, безперечно, внаслідок тих зусиль, яких Борис докладав, щоб примусити себе їх позбутися. Я довідалася від нього, як мати одного разу застала його, коли він «творив магію» – так він це назвав. Чому вона ніколи не розповідала мені про це? З почуття сорому?..

– І тому, мабуть, що, як вона знала, він виправився.

– Це безглуздо... І це та причина, яку я так довго шукала навпомацки. Я ж вам казала, що Борис здавався мені абсолютно чистим.

– Ви навіть сказали мені, що це та причина, яка вас бентежить.

– Як бачите, я мала рацію!.. Мати мусила остерегти мене. Борис уже б одужав, якби я відразу про все довідалася.

– Ви сказали, що хвороба виникла згодом...

– Я сказала, вона виникла з почуття протесту. Я думаю, мати сварила його, благала, вичитувала йому. Потім помер батько. Борис переконаний, що його потаємна практика, за яку його звинувачували як за щось недостойне, була належно покарана; він склав на себе відповідальність за смерть батька; він почув себе злочинцем, проклятим. Йому стало страшно, і саме тоді, як у зацькованого звіра, його слабкий організм винайшов цілу низку дрібних хитрощів, за допомогою яких він полегшував свої внутрішні страждання і які звучали як щирі зізнання.

– Якщо я правильно вас розумію, ви вважаєте, що Борис не завдав би собі такої шкоди, якби й далі спокійно віддавався практиці «своєї магії»?

– Я вважаю, що не було потреби залякувати його з метою вилікувати. Зміна способу життя, спричинена смертю батька, безперечно, була б достатнім струсом, щоб відвернути його увагу, а від’їзд із Варшави в цілком природний спосіб визволив би його з-під впливу приятеля. Залякуванням ніколи не домагаються нічого доброго. Коли я довідалася, що з ним відбувалося, то, розмовляючи з ним про це й повертаючись у минуле, я присоромила його за те, що він віддавав перевагу добру уявному перед добром реальним, яке, пояснила я йому, є винагородою за наші зусилля. Я не тільки не намагалася зобразити його ваду у якнайчорніших барвах, а й пояснила йому, що це не більш як одна з форм байдикування; і я справді вважаю, що це так, що це найвитонченіша, найпідступніша з таких форм...

На ці слова мені пригадалися кілька рядків із Ларошфуко, які я захотів їй прочитати і хоча я міг процитувати їх напам’ять, я знайшов маленьку книжечку «Максим», без якої я ніколи не вирушаю в подорож. Я їй прочитав:

«З усіх пристрастей нам найменш відома пристрасть до байдикування; вона найпалкіша і найшкідливіша серед них, хоча її насильницька дія зовсім невідчутна, а та шкода, якої вона завдає, дуже добре прихована... Відпочинок байдикування – це потаємні чари душі, яка раптово гасить у собі найпалкіші пориви та відмовляється від цілей, що їх домагалася з великою наполегливістю. І нарешті, щоб дати справжнє уявлення про цю пристрасть, треба сказати, що пристрасть до байдикування, це як блаженство душі, що втішає її за всі її втрати і замінює для неї все можливе добро».

– Ви вважаєте, – сказала мені тоді Софроницька, – що Ларошфуко, коли це писав, мав на увазі те, про що ми говорили?

– Це можливо, але я так не думаю. Наші класичні автори надають нам багаті можливості для найрозмаїтіших інтерпретацій. Точність їхньої думки викликає тим більший захват, що не претендує на однозначність.

Я попросив її показати той знаменитий талісман Бориса. Вона сказала мені, що в неї його вже немає, що вона віддала його одному чоловікові, який зацікавився Борисом і попросив її дати йому щось на пам’ять про нього.

– То був такий собі пан Струвілов, з яким я тут познайомилася незадовго до вашого приїзду.

Я сказав Софроницькій, що бачив це прізвище в реєстраційному журналі готелю, що колись я знав одного Струвілова, і мені цікаво було б знати, чи це той самий. Коли вона описала мені його, сумнівів у мене не залишилося; але вона не могла розповісти про нього нічого такого, що задовольнило б мою цікавість. Я лише довідався від неї, що він був дуже люб’язний, дуже послужливий, що він здався їй дуже розумним, але трохи ледачим, «якщо мені дозволено буде так висловитись», додала вона, засміявшись. Я, у свою чергу, розповів їй те, що знав про Струвілова, а це спонукало мене розповісти також про пансіон, де ми з ним зустрілися, про батьків Лори (яка зі свого боку розповіла їй чимало про себе) і нарешті про старого Лаперуза, про ті узи споріднености, які прив’язували його до Бориса і про те, що я пообіцяв йому, коли ми розлучилися, привезти йому цього хлопчика. А що Софроницька раніше сказала мені, що для Бориса буде не дуже добре, якщо він і далі житиме зі своєю матір’ю, то я запитав:

– А чом би вам не оселити його в пансіоні Азаїсів?

Запропонувавши їй цей варіант, я передусім думав, якою великою радістю для його діда буде знати, що Борис живе зовсім поруч, у його друзів, де він зможе бачитися з ним, коли йому заманеться. Але я не був певен, що самому хлопчикові там буде добре. Софроницька сказала мені, що подумає. А загалом, її дуже зацікавило все те, що я їй розповів.

Софроницька не перестає повторювати, що малий Борис одужав; це одужання має підтвердити дієвість її методу; але я боюся, вона трохи випереджає події. Природно, я хотів би з нею погодитися. І я готовий визнати, що посіпування обличчя показового каяття, затримки в мові майже зникли в нього. Але мені здається, його хвороба лише сховалася в найглибший закутень його єства, ніби втікаючи від доскіпливого погляду лікаря, і цього разу вона проникла в саму його душу. Так само як раніш на зміну онанізмові прийшли нервові припадки, ці останні тепер поступилися якомусь невидимому трансу. Правду кажучи, Софроницька таки дещо стривожена, вона бачить, що Борис, за прикладом Броні, підпав під чари якоїсь дитячої містики. Вона надто прониклива, аби зовсім не розуміти, що це нове «блаженство душі», якого прагне нині Борис, не дуже, зрештою, відрізняється від того, яке спочатку вона намагалася створити за допомогою штучних засобів, і яке, хоч воно й менше коштує і завдає організмові меншої шкоди, вимагає, проте, від нього не менших зусиль для своєї реалізації. Та коли я їй говорю про це, вона відповідає мені, що такі душі, як у Бориса та в Броні, не можуть обійтися без якоїсь химеричної поживи, і якщо цю поживу в них відібрати, то Броня впаде в розпач, а Борис скотиться до вульгарного матеріалізму. Крім того, вона вважає, що вона не має права руйнувати довіру цих маленьких людей і хоч їхня віра й здається їй оманою, вона прагне бачити в ній сублімацію ницих інстинктів, високе благання, стимул, збереження та мало що іще?.. Сама не вірячи в догмати Церкви, вона вірить у ефективність віри. Вона з хвилюванням говорить про побожність цих двох дітей, які читають удвох Апокаліпсис і впадають в екстаз, і розмовляють з янголами, які накривають їхні душі білим саваном. Як і кожна жінка, вона сповнена суперечностей. Але вона має слушність: я аж ніяк не можу вважати себе ані містиком... ані навіть ледарем, схильним до байдикування. Я покладаю великі надії на атмосферу, яка панує в пансіоні Азаїсів та в Парижі, і сподіваюся, що вона навчить Бориса трудитися, а це вилікує його від пошуків «уявного добра». Його здоров’я залежить передусім від цього. Мені здається, що Софроницька схиляється до думки довірити його мені; але, звичайно ж, вона проведе його до Парижа, прагнучи простежити за тим, як він улаштується в пансіоні Азаїсів і в такий спосіб заспокоїти матір, чию згоду вона, безперечно, має одержати».

VI

Лист від Олів’є Бернарові

Існують певні вади, які, коли їх задіяти, сяють яскравішим світлом, ніж сама доброчесність.

Ларошфуко

«Любий друже!

Насамперед, хочу тобі похвалитися, що свій іспит на бакалавра я склав успішно. Але це не так важливо. Мені випала унікальна нагода вирушити в подорож. Певний час я вагався; та коли прочитав твого листа, то відразу вхопився за цю можливість. Моя мати спершу виявила легкий спротив; але його швидко здолав Венсан, що виявив розуміння, якого я від нього не сподівався. Я не можу повірити, що за тих обставин, про які ти згадуєш у своєму листі, він повівся по-хамському. Ми маємо, в нашому віці, прикру схильність судити людей надто суворо й засуджувати їх без права на оскарження. Багато вчинків здаються нам гідними осуду, навіть відразливими, лише тому, що ми недосить розуміємо їхні мотиви. Венсан не міг... Але це завело б мене надто далеко, а я маю багато чого розповісти тобі.

Знай, що ти зараз читаєш листа від головного редактора нового журналу, який має назву «Авангард». Після певних роздумів я погодився взяти на себе ці обов’язки. Граф Робер де Пасаван визнав мене гідним узятися за цю справу. Саме він організував цей журнал, але він не дуже хоче, щоб про це знали, й на обкладинці вказано лише моє прізвище. Перший номер ми збираємося видати в жовтні, спробуй надіслати мені для нього який-небудь матеріал; мені було б дуже прикро, якби твоє прізвище не стояло поруч мого у змісті нашого першого номера. Пасаванові хотілося б, щоб у цьому номері з’явилося щось дуже вільнодумне й гостре, бо він вважає, що найбільш прикрий докір, який можуть закинути новому журналу, це звинувачення в надмірній цнотливості. Я цілком приєднуюся до цієї думки. Ми говорили про це багато. Він попросив мене підготувати такий матеріал і запропонував мені досить ризикований сюжет короткої новели. Мені не дуже хочеться її писати, з огляду на мою матір, якій це може завдати прикрости, але з цим доведеться змиритися. Як каже Пасаван: чим ти молодший, тим менше компрометує тебе скандал.

Я пишу тобі з Віддзавоне. Віддзавоне – крихітне село, розташоване на схилі однієї з найвищих гір Корсики, сховане в густому лісі. Готель, у якому ми мешкаємо, стоїть досить далеко від села і править туристам за той пункт, із якого починаються їхні екскурсії. Ми перебуваємо тут лише кілька днів. Спочатку ми були оселилися в одній корчмі, неподалік від прегарної затоки Порто, абсолютно пустельної, куди ми спускалися вранці купатись і де можна було відпочивати цілий день. Там було чудово; але стало дуже спекотно, й нам довелося перебратися вище в гори.

Пасаван – чарівний товариш; він анітрохи не хизується своїм титулом; він хоче, щоб я називав його Робером, а для мене він винайшов нове ім’я – Оливко. Правда ж, звучить чудово? Він робить усе для того, щоб я забув про свій вік і мушу визнати, йому це вдасться. Моя мати трохи боялася відпускати мене з ним, бо ж вона майже не знала його. Я вагався, не бажаючи засмучувати її. Перед тим як одержати твого листа, я вже навіть майже відмовив Роберові. Але Венсан умовив матір, а твій лист відразу додав мені сміливости. Останні дні перед від’їздом ми ходили по магазинах. Пасаван такий щедрий, що пропонував усе купити для мене за свої гроші, і я знову й знову мусив відмовлятися. Але мій одяг здавався йому надто жалюгідним – мої сорочки, краватки, шкарпетки, ніщо з моїх речей йому не подобалося, і він знай повторював, що якщо я маю прожити якийсь час у його товаристві, то йому буде вельми прикро бачити, що я вдягнений не так як годиться, тобто не так, як подобається йому. Усі наші покупки, природно, доставлялися на його адресу, щоб не турбувати мою матір. Сам він відзначається вишуканою елегантністю; та головне, він має дуже добрий смак, і багато речей, які здавалися мені цілком прийнятними, сьогодні я терпіти не можу. Ти навіть не уявляєш, як мені цікаво було з ним у постачальників. Він такий дотепний! Я розповім тобі про один випадок. Ми пішли до Брентано, де він віддав у ремонт свою авторучку. За ним стояв англієць величезного зросту, який хотів пройти поза чергою, а що Робер відштовхнув його досить грубо, то він щось забелькотів на його адресу; Робер обернувся й дуже спокійно йому сказав:

– Ви даремно марнуєте свої зусилля. Я не розумію англійської мови.

Англієць, сам не свій від люті, відповів йому чистісінькою французькою:

– А вам слід би розуміти її, пане.

Робер усміхнувся і з вишуканою люб’язністю кинув:

– Ви ж самі бачите, що на це не варто гаяти час.

Англієць кипів від роздратування, проте не знав, що сказати у відповідь. Це було дуже кумедно.

Іншого дня ми були в Олімпії. В антракті ми прогулювалися в залі, де вешталося безліч повій. Дві з них, досить жалюгідні на вигляд, підкотилися до Робера:

– Ти купиш нам кухоль пива, любий?

Ми сіли з ними за стіл.

– Гарсоне, кухоль пива для цих дам.

– А для вас, панове?

– Для нас? О, ми вип’ємо шампанського, – кинув він неуважно.

І замовив пляшку моетського, яку ми випили з ним удвох. Якби ти побачив обличчя тих бідолашних дівок!..

Схоже, що повії вселяють йому глибоку відразу. Він признався мені, що жодного разу не був у борделі й дав мені зрозуміти, що дуже б на мене розгнівався, якби я туди пішов. Як бачиш, це чоловік надзвичайно порядний, попри певні ознаки цинізму в його зовнішньому вигляді та в мові – так, наприклад, він сказав одного разу, що, коли він вирушає в мандри, то називає «нецікавим днем» день, коли він не зустріне before lunch принаймні п’ятеро осіб, яких би йому хотілося затягти в ліжко. Я хотів би сказати тобі, між іншим, що я так і не приохотився... – ти мене розумієш.

Робер має звичай моралізувати у спосіб вельми цікавий і особливий. Якось він мені сказав:

– Розумієш, хлопче, в житті вельми важливо не дозволяти, щоб тебе затягло в плин подій. Одна слабість веде за собою іншу й далі ти вже не знаєш, куди тебе понесе. Так, я знав одного дуже порядного молодика, який мусив одружитися з дочкою моєї кухарки. Одного вечора він випадково зайшов до крамнички дрібного Галантерейника. І він його вбив. Потім обікрав його, а тіло сховав. Ти бачиш, до чого це може призвести. Коли я бачив його востаннє, він уже став брехуном. Будь обережний.

І він весь час такий. Тобто, я хочу сказати, мені з ним ніколи не нудно. Ми поїхали з наміром багато працювати, але поки що не зробили нічого, лише купалися, засмагали та багато розмовляли. Його думки та уявлення надзвичайно оригінальні. Я докладаю всіх зусиль, щоб умовити його записати на папір деякі цілком нові теорії про морських тварин, які він мені виклав, тварин, які живуть глибоко на морському дні і мають, як він це називає «своє персональне світло», завдяки чому вони обходяться без світла, яке надходить від сонця, що його він уподібнює до світла благодати та «одкровення». Якщо переказати його розповідь у кількох словах, як це я зробив, вона видається нічим не прикметною, але запевняю тебе, що в його устах вона була цікавою, як роман. Певно, ніхто не знає, що він такий обізнаний у природничій історії. Але для нього це ніби різновид кокетства – приховувати свої знання. Він це називає «своїми потаємними коштовностями». Він вважає, що лише люди, цілком позбавлені художнього смаку, полюбляють виставляти на показ усі свої прикраси, а надто коли вони фальшиві.

Він чудово вміє користуватися ідеями, образами, людьми, речами; тобто він усе вміє обернути собі на вигоду. Він каже, що велике мистецтво життя полягає не в тому, щоб утішатися ним, а в тому, щоб уміти обернути його собі на користь.

Я написав кілька віршів, але я не настільки задоволений ними, щоб надіслати їх тобі.

До побачення, друже. Зустрінемося в жовтні. Ти побачиш, я теж змінився. З кожним днем я набуваю впевнености в собі. Я дуже радий знати, що ти у Швейцарії, але, як бачиш, у мене немає підстав тобі заздрити.

Олів’є».

Бернар передав цього листа Едуарові, який прочитав його, не видавши тих почуттів, які він розбудив у ньому. Усе те, що Олів’є з таким захватом розповідав про Робера, обурювало його до глибини душі, розбудивши в ній майже ненависть. Особливо гірко вразило його те, що Олів’є навіть не згадав його у своєму листі, начебто зовсім забув про нього. Він марно силкувався прочитати в постскриптумі три рядки, які були густо замазані чорнилом. Там було написано:

«Скажи дядькові Е... що я постійно про нього думаю; я не можу простити йому, що він покинув мене і ношу у своєму серці смертельну рану».

То були єдині щирі рядки в цьому парадному листі, який був цілком продиктований роздратуванням. Олів’є їх викреслив і замазав.

Едуар повернув Бернарові цього жахливого листа, не сказавши й слова. Бернар узяв його, теж не сказавши й слова. Я вже згадував, що ці двоє не розмовляли багато; дивна, непоясненна ніяковість опановувала їх, як тільки вони опинялися сам-на-сам. (Я не люблю цього слова, «непоясненна» і вдаюся до нього лише за браком точніших слів.) Але того вечора, коли вони вже були у своїй кімнаті й готувалися до сну, Бернар, зробивши над собою велике зусилля і з клубком у горлі, запитав:

– Лора показувала вам листа, якого вона одержала від Дув’єра?

– Я ніколи не сумнівався, що Дув’єр поведеться в цій ситуації як годиться, – сказав Едуар, вкладаючись до ліжка. – Це дуже добра людина. Можливо, трохи слабка, та все одно дуже добра. Він палко любитиме цю дитину, я переконаний. А малий, безперечно, буде міцніший, аніж був би в тому випадку, якби його зробив сам Дув’єр. Бо він дещо кволий на вигляд.

Бернар надто любив Лору й тому був трохи шокований недбалим тоном Едуара. Проте він цього не показав.

– Зрештою, – сказав Едуар, гасячи свою свічку, – я просто щасливий бачити, що ця історія закінчилася в якнайліпший спосіб, хоча спершу здавалося, вона може привести тільки до розпачу. Почати своє життя з помилки – таке трапляється з багатьма. Головне – вчасно опам’ятатися...

– Авжеж, – сказав Бернар, щоб уникнути дискусії.

– Я повинен признатися вам, Бернаре, що з вами я теж...

– Припустився помилки?

– Атож, саме так. Попри всю прихильність, яку я до вас відчуваю, я ось уже кілька днів переконую себе в тому, що ми не створені для того, аби один одного зрозуміти, і що... (він завагався на кілька хвилин, підшукуючи потрібні слова) ви зіб’єтеся зі шляху істинного, якщо залишитеся зі мною на довше.

Бернар був тієї самої думки, поки Едуар сам про це не заговорив. Але слів Едуара було досить, щоб настрій у Бернара радикально змінився. Його вмить опанував інстинкт суперечности, й він енергійно запротестував.

– Ви недосить добре мене знаєте, та й сам я знаю себе не досить добре. Ви жодного разу не випробували мене. Якщо ви не маєте якоїсь упереджености проти мене, то чи можу я попросити вас зачекати ще. Я згоден, що ми дуже з вами несхожі. Але мені здавалося, для нас обох навіть краще бути несхожими один на одного. Я думаю, я міг би стати вам у пригоді саме завдяки своїм відмінностям, саме тим, що ви знайшли б у мені нового. Якщо я робитиму щось не так, то ви завжди можете вказати мені на це. Я не з тих, хто став би жалітися чи докоряти вам за критику. Ось, наприклад, що я міг би запропонувати, хоча ця ідея і може здатися вам ідіотською... Якщо я правильно зрозумів, то ви хочете віддати малого Бориса до пансіону Веделів та Азаїсів. Софроницька не висловлювала побоювання, що йому може там здатися досить незатишно? Якби я запропонував там свої послуги, заручившись рекомендацією Лори, то чи не міг би я сподіватися, що мене візьмуть туди наглядачем, вихователем, я там знаю ким?.. Мені треба якось заробляти собі на життя. За те, що я там робитиму, я не стану вимагати багато; їжа та дах над головою – чого мені треба ще?.. Софроницька відчуває довіру до мене, а з Борисом ми теж розуміємо один одного добре. Я б опікувався ним, допомагав йому, став би його наставником, його другом. Водночас я залишався б і у вашому розпорядженні, працював би на вас на дозвіллі й був би готовий з’явитися на ваш перший знак. Скажіть, якої ви думки про мою пропозицію?

І ніби щоб додати ваги своїм словам, він докинув:

– Я це обмірковую вже два дні.

Це була неправда. Хоча не можна було й твердити, що ця думка спала йому тільки щойно, він уже обговорював її з Лорою. Але справжня правда полягала в тому, й про це він не говорив, що після свого нетактовного прочитання Едуарового щоденника та зустрічі з Лорою він часто думав про пансіон Веделя. Йому хотілося познайомитися з Арманом, другом Олів’є, про якого Олів’є йому ніколи не розповідав. Ще більше хотілося йому зустрітися з Сарою, молодшою сестрою; але ця його цікавість залишалася потаємною; з поваги до Лори він не признавався в ній навіть самому собі.

Едуар не сказав нічого; проте план, який виклав йому Бернар, йому сподобався, тим більше, що в такий спосіб він би знайшов собі надійний притулок, і Едуар міг би не думати, де його поселити. Бернар загасив свою свічку, потім провадив:

– Не думайте, що я нічого не зрозумів із того, що ви розповідали про свою книжку та про конфлікт, який бачиться вам між грубою реальністю й...

– Він мені не бачиться, – урвав його Едуар. – Він існує.

– Але саме тому чи не було б для вас корисно, якби я вам постачав певні факти, проти яких ви могли б боротися? Я спостерігав би за ними для вас.

Едуар не був певен, чи його співрозмовник не глузує з нього трохи. Принаймні він почув себе так, ніби Бернар принизив його. Він надто ясно висловив свою думку.

– Ми поміркуємо над цим, – сказав Едуар.

Минуло вже чимало часу, а Бернар усе ніяк не міг заснути. Лист від Олів’є не давав йому спокою. Нарешті, не можучи далі стримуватись і почувши, що Едуар перевертається в ліжку, він промурмотів:

– Якщо ви не спите, я хотів би ще у вас запитати... Що ви думаєте про графа де Пасавана?

– Чорт забирай, вам це неважко вгадати, – сказав Едуар. І після хвилинної мовчанки запитав у свою чергу: – А ви?

– Я? – перепитав Бернар голосом, що тремтів від люті... – Я б залюбки його вбив.