Текст книги "Фальшивомонетники"

Автор книги: Андре Жід

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 24 страниц)

Якщо ви розповісте моїм батькам про ту книжку, я (він закреслив: вас зненавиджу) скажу, що ви зробили мені непристойну пропозицію.

І трохи нижче:

Я щодня виходжу зі школи о 10 год.

Учора я мусив урвати цей запис, бо прийшов X... Розмова з ним зіпсувала мені настрій.

Я багато думав про те, що мені сказав X... Він нічого не знає про моє життя, але я довго розповідав йому про майбутній сюжет «Фальшивомонетників». Його поради завжди бувають для мене цінними, бо він дивиться на речі іншим поглядом, аніж я. Він боїться, щоб я не занадто схилявся до штучности й не відмовився від справжнього сюжету на користь тієї тіні, яку цей сюжет відкидає в мій мозок. Що тривожить, власне, мене, то це небезпека відокремити себе від свого твору, дозволити своєму твору відійти від мого життя. Але про це я не можу йому сказати. Досі, як і годиться, мої вподобання, мої почуття, мій особистий досвід живили все те, що я писав; навіть у своїх найдосконаліше сконструйованих фразах я відчував биття свого серця. Але десь віднедавна урвався зв’язок між тим, що я думаю, і тим, що я відчуваю. І сьогодні в мене іноді виникає сумнів, а чи не забагато волі я даю своєму серцю, яке штовхає мою творчість у світ абстрактного й штучного. І коли я про це замислився, то несподівано зрозумів усю значущість міфу про Аполлона та Дафне: щасливий той, подумалося мені, хто може схопити в одні обійми лаври і сам об’єкт своєї любови.

Я розповідав про свою зустріч із Жоржем так довго, що мусив просто урвати цю розповідь, коли на сцену вийшов Олів’є. Власне, я хотів розповісти лише про нього, а досі говорив тільки про Жоржа. Та коли настала мить заговорити про Олів’є, я зрозумів, що причина такого уповільнення була лише в бажанні якомога віддалити цей момент. Відтоді як я побачив його, у той перший день, відтоді як він сів за стіл разом зі своєю родиною, з першого погляду, який я кинув на нього, або, точніше, з його першого погляду я відчув, що цей погляд заволодів мною і що я більше не розпоряджаюся своїм життям.

Поліна наполягає, щоб я приходив бачитися з нею частіше. Вона постійно просить, щоб я приділив трохи уваги її синам. Вона дала мені зрозуміти, що батько мало цікавиться ними. Що більше я розмовляю з нею, то чарівнішою вона мені здається. Я не розумію, як я міг так довго не зустрічатися з нею. Її діти були виховані в католицькій релігії; але вона не забула про своє перше протестантське виховання, і хоч вона й покинула оселю нашого спільного батька відразу по тому, як туди прийшла моя мати, я знаходжу чимало спільних рис між нею та собою. Вона віддала своїх синів у пансіон до батьків Лори, де мені й самому довелося довго жити. До речі пансіон Азаїса ставить собі за заслугу свою велику терпимість до питань віри (у мій час туди приймали навіть турків), хоча старий Азаїс, давній друг мого батька, який його заснував і який досі ним править, раніше був пастором.

Поліна має досить добрі вісті із санаторію, де закінчує своє лікування Венсан. Вона розповідає йому про мене, каже мені вона, у своїх листах, і хотіла б, щоб я ближче з ним познайомився, бо досі я бачив його лише мигцем. Вона покладає на старшого сина великі надії; родина ладна все віддати, аби допомогти йому добре почати кар’єру – тобто вони хочуть придбати для нього окреме помешкання, де він мав би змогу приймати клієнтів. А тим часом батьки надають йому частину невеличкого помешкання, розташованого під їхньою квартирою, де сплять Олів’є та Жорж, бо одна кімната там лишається вільною. Проблема лише в тому, чи не доведеться Венсанові, з огляду на своє здоров’я, відмовитися від інтернатури.

Правду кажучи, Венсан зовсім мене не цікавить, і якщо я багато розмовляю про нього з матір’ю, то лише для того, щоб зробити їй приємність і щоб мати змогу після цього довше поговорити про Олів’є. Що ж до Жоржа, то він ставиться до мене холодно, ледве чи й відповідає мені, коли я до нього звертаюся, і, зустрічаючись зі мною, кидає на мене вкрай підозріливі погляди. Схоже, він гнівається на мене за те, що я жодного разу не прийшов зустрітися з ним, коли він виходить зі школи, а може, гнівається на самого себе за те, що це мені запропонував.

Останнім часом я майже не бачу Олів’є. Коли я приходжу до його матері, то не наважуюся зазирнути до тієї кімнати, де, як мені відомо, він працює. А коли зустрічаюся з ним випадково, то почуваю себе таким збентеженим і розгубленим, що не знаходжу слів, аби до нього заговорити, і це завдає мені такої прикрости, що я волію приходити до його матері в ті години, коли, як мені відомо, його не буває вдома.

XII

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

(продовження)

2 листопада

Тривала розмова з Дув’єром, який вийшов зі мною від батьків Лори і провів мене до Одеону через Люксембурзький сад. Він пише докторську дисертацію про творчість Вордсворта, але з тих кількох слів, які він мені сказав, я зрозумів, що він уявлення не має про характерні якості поезії Вордсворта. Ліпше було б, якби він обрав Теннісона. Я маю відчуття, що Дув’єрові чогось бракує, що він надто абстрактний і тупий. Він завжди сприймає речі та людей такими, якими вони перед ним постають; мабуть, саме тому він завжди постає переді мною таким, який він є.

– Я знаю, – сказав він мені, – що ви найліпший друг Лори. Я мусив би трохи ревнувати її до вас. Але я не можу. Навпаки, все те, що вона мені розповіла про вас, допомогло мені, по-перше, краще її зрозуміти, а, по-друге, захотіти, щоб ви стали моїм другом. Якось я запитав її, чи ви не дуже гніваєтеся на мене за те, що я одружився з нею? Вона відповіла, що, навпаки, це ви порадили їй так зробити (здається, саме з такою банальною прямотою він мені це й сказав). Я хотів би подякувати вам за це і хотів би, щоб мої слова вдячности не здалися вам дуже кумедними, бо я дякую вам цілком щиро, – додав він, силкуючись усміхнутися, але голос йому тремтів, а на очах заблищали сльози.

Я не знав, що йому сказати, бо я був набагато менше розчулений, аніж мусив би бути, й цілковито неспроможний сказати щось подібне у відповідь. Мабуть, я здався йому трохи сухим: але він мене дратував. Проте я намагався потиснути з якомога більшою теплотою руку, яку він мені подав. Такі сцени, коли одна людина виявляє набагато більше сердечного почуття, аніж у неї просять, є завжди болючими. Немає сумніву, що він прагнув здобути мою симпатію. Якби він мав більше проникливости, то відчув би себе обкраденим. Але я бачив, що він відчувається вдячним до мене за свій власний порив, що, як він думав, знайшов віддзеркалення в моєму серці. Але, мабуть, моя мовчанка дещо його збентежила, й, трохи помовчавши, він додав:

– Я покладаю надії на переїзд до Кембриджа, де її життя зміниться й перешкоджатиме їй робити порівняння, які були б не на мою користь.

Що він хотів цим сказати? Я доклав усіх зусиль, щоб не зрозуміти його. Можливо, він чекав від мене заперечень; але це тільки підсилило б нашу взаємну ніяковість. Він належить до тих людей, чия сором’язливість не терпить мовчанок і які вважають за свій обов’язок заповнювати їх надмірними люб’язностями зі свого боку: до тих, котрі потім вам кажуть: «Я завжди був із вами відвертий». Але ж, чорт забирай, не так важливо бути відвертим, як дозволити, щоб твій співрозмовник був із тобою відвертий. Він мусив би зрозуміти, що його відвертість саме й стоїть на перешкоді моїй відвертості.

Та хоч я й не можу стати йому другом, то принаймні вірю в те, що він буде чудовим чоловіком для Лори. Бо, зрештою, саме його позитивні якості мене найбільше дратують. Далі ми заговорили про Кембридж, де я пообіцяв їх навідати.

Яка дурна потреба спонукала Лору розповісти йому про мене?

Яку дивовижну схильність до відданости виявляє жінка! Чоловік, що його вона любить, це для неї здебільшого лише гачок, на який вона вішає свою любов. З якою щирою легкістю здійснила Лора свою підміну! Я розумію, що вона виходить заміж за Дув’єра; я чи не перший порадив їй це зробити. Але я мав право сподіватися бодай на крихту печалі. Весілля відбудеться вже через три дні.

Скажу кілька слів про свою книжку. Ті позитивні якості, що їх мені найчастіше приписують, – це саме ті, які найдужче мене жахають... Чи маю я слушність, дозволяючи перевидавати цю стару писанину? Вона не відповідає нічому з того, що подобається мені сьогодні. Але я помітив це тільки тепер. Причому я не маю підстав вважати, що я змінився; я більше схильний думати, що тільки тепер я зрозумів, хто я насправді такий, – раніше я цього просто не знав. Чи можна собі уявити, що я завжди потребую, аби хтось інший відкривав для мене те, чого я сам неспроможний відкрити? Ця книжка кристалізувалася за образом і подобою Лори, і саме тому я не хочу більше впізнавати в ній себе.

Хіба заборонена нам ця проникливість, зіткана з симпатії, проникливість, яка дозволяє нам зазирати в майбутнє? Які проблеми турбуватимуть завтра тих, які прийдуть у світ після нас? Саме для них і хочу я писати. Дати поживу цікавостям, які ще не сформувалися, задовольнити вимоги, які ще чітко не викладені, у такий спосіб, щоб той, хто сьогодні ще дитина, завтра міг із подивом зустріти мене на своїй дорозі.

Як мені подобається відчувати в Олів’є таку гостру цікавість, таке нетерпляче невдоволення минулим...

Іноді мені здається, що поезія – єдине, що його цікавить. І я відчуваю, дивлячись на них його очима, як рідко зустрічаються в нас поети, які дозволяють, щоб їх вело відчуття мистецтва, а не серце або дух. Я можу тільки дивуватися, що коли Оскар Моліньє показав мені вірші Олів’є, я порадив йому радше дозволяти, щоб слова вели його за собою, а не підкоряти їх своїй волі. А тепер мені здається, що то він, навпаки, мене цього навчив.

Наскільки те, що я написав раніше, здається мені сьогодні сумним, занудним і кумедно раціональним!

5 листопада

Відбулася церемонія весілля. Це сталося в капличці на вулиці Мадам, куди я не заходив уже давно. Родина ВедельАзаїс була там присутня в повному складі: дід, батько та мати Лори, дві її сестри і юний брат, чимало дядьків, тіток та кузенів. Родина Дув’єрів була представлена трьома тітками в чорному жалобному вбранні, яких католицька релігія перетворила на трьох черниць, що, як мені розповіли, живуть разом, і з ними жив також Дув’єр по смерті своїх батьків. На хорах розташувалися учні пансіону. Інші друзі родини заповнили залу, в глибині якої стояв і я. Недалеко від себе я побачив свою сестру з Олів’є. Жорж, певно, був на хорах разом зі своїми товаришами. Старий Лаперуз сидів за фісгармонією; його постаріле обличчя здавалося гарнішим і шляхетнішим, аніж будь-коли, але в його очах уже не палахкотіло те чудесне полум’я, яке передавало мені його запал у ті часи, коли він навчав мене гри на фортепіано. Наші погляди зустрілися, і я побачив в усмішці, яку він мені подарував, стільки смутку, що пообіцяв собі підійти до нього, перш ніж звідси піду. Люди посунулися, й одне місце поруч із Поліною звільнилося. Олів’є відразу подав мені знак і попросив матір посунутися, щоб я міг сісти поруч із ним; потім узяв мою руку й надовго затримав її у своїй. Це вперше він повівся зі мною так фамільярно. Він тримав очі заплющеними протягом майже всієї нескінченної промови пастора, що дозволило мені довго спостерігати за ним; він був схожий на заснулого пастуха з барельєфу, виставленого в Неаполітанському музеї, чия фотографія стоїть на моєму письмовому столі. Якби він не ворушив пальцями, я подумав би, що він спить; його рука, наче пташка, тремтіла в моїй долоні.

Старий пастор вважав своїм обов’язком розповісти історію всієї родини, почавши її з життя діда, Азаїса, з яким він навчався у школі в Страсбурзі до війни, а потім – на факультеті теології. Мені здалося, що він ніколи не закінчить складної фрази, якою намагався пояснити, що, ставши директором пансіону та присвятивши себе вихованню дітей, його друг, так би мовити, не зійшов зі стежки пастирського служіння. Потім він перейшов до наступного покоління, а далі в тих самих повчальних інтонаціях заговорив про родину Дув’єрів, що про неї, як мені здалося, він знав небагато. Схвильованість почуттів пом’якшувала нестачу в пастора ораторського хисту, і було чути, як чимало присутніх сякаються в носовички. Мені хотілося б знати, що думає Олів’є. Я подумав, що для нього, вихованого в католицькій вірі, протестантський культ мав здатися чимось новим і що він, звичайно ж, прийшов до цього храму вперше. Дивовижна здатність до знеосіблення, що дозволяє мені переживати почуття інших, як свої власні, майже примусила мене цілком перейнятися почуттями Олів’є, як я їх собі уявляв; і хоч очі в нього були заплющені, а може, якраз саме тому, мені здавалося, що я дивлюся його очима й уперше бачу ці голі стіни, тьмяне й абстрактне світло, в якому сиділи люди, різкі обриси казальниці, що чітко виділялися на тлі білої стіни в глибині церкви, прямоту ліній, застиглість колон, які підтримували хори, сам дух цієї кутастої та безбарвної архітектури, похмура недоладність, прямолінійність та вбога скнарість якої уперше впали мені у вічі. Щоб не звертати на це уваги раніше, треба було звикнути до всього цього з дитинства... І несподівано пригадалося мені моє релігійне пробудження і моє перше релігійне натхнення; пригадалася Лора й та недільна школа, де ми з нею зустрілися, учні-репетитори обоє, сповнені запалу й погано розрізняючи в тому полум’ї, яке спалювало в наших душах усе нечисте, що належить іншому, а іду слід віддати Богові. І мені раптом стало прикро, що Олів’є не знав ніколи цієї першої оголеності почуттів, яка так небезпечно підносить душу у височінь, далеко над видимостями, прикро, що він не може мати спогадів, таких, як у мене. Але відчуття того, що все це для нього чуже, допомогло мені самому звільнитися з-під його впливу. Я палко стиснув цю руку, яку він надовго залишив у моїй руці, але в цю мить він рвучко її забрав. Він розплющив очі, щоб подивитися на мене, потім із пустотливою дитячою усмішкою, яка пом’якшила глибоку серйозність його чола, прошепотів, нахилившись до мене – тоді як пастор, посилаючись на обов’язки всіх християн, щедро відпускав новоодруженим поради, приписи та благочестиві напучення:

– Плювати я хотів на все це. Я – католик.

Усе в ньому приваблювало мене й здавалося мені таємничим.

Біля дверей ризниці я зустрівся зі старим Лаперузом. Він сказав мені трохи сумно, але тоном, у якому не прозвучало жодного докору:

– Ви, мабуть, зовсім забули про мене.

Я послався на безліч усяких обставин, шукаючи виправдання тому, що так довго з ним не бачився; пообіцяв, що післязавтра прийду його навідати. Я спробував повести його до Азаїсів, куди мене запросили на чай, який вони давали після церемонії. Але він сказав мені, що настрій у нього поганий і він боїться, що зустріне там багато людей, з якими треба буде розмовляти, а він не зможе.

Поліна повела Жоржа й залишила мене з Олів’є.

– Доручаю його вам, – сказала вона, сміючись.

Ці слова, схоже, розгнівали Олів’є, який відвернувся від матері й потяг мене на вулицю.

– А я й не знав, що ви так близько знайомі з Азаїсами.

Він дуже здивувався, почувши від мене, що я жив у їхньому пансіоні цілі два роки.

– Невже ви не могли якось ліпше влаштувати своє незалежне життя?

– Я знайшов там деякі зручності, – відповів я йому туманно, не можучи признатися, що в той час Лора заполонила всі мої думки, і я був ладен погодитися на найгірші умови задля втіхи терпіти їх поблизу від неї.

– І ви не задихнулися в атмосфері цієї тюрми?

А що я на це нічого не відповів, то він додав:

– До речі, я не знаю, ні як я сам тут витримую, ні чому я тут опинився... Правда, я тут перебуваю лише на половинному пансіоні. Але й цього з мене вже досить.

Я мусив розповісти йому про дружбу, яка пов’язувала директора цієї «тюрми» та його діда, спогад про яку пізніше вплинув на вибір, зроблений його матір’ю.

– А втім, – додав він, – мені нема з чим порівнювати, і всі ці нори, звичайно ж, схожі між собою. Я навіть схильний повірити, що, як мені розповідали, більшість із них набагато гірші, ніж ця. Та все одно я був би радий вибратися звідси якомога скоріш. Я взагалі б сюди не потрапив, якби мені не треба було надолужувати час, згаяний під час моєї хвороби. А останнім часом я приходжу сюди лише задля дружби з Арманом.

Я довідався тоді, що цей менший брат Лори був його односумом. Я сказав Олів’є, що майже його не знаю.

– А проте це найцікавіша й найрозумніша особа з цієї родини.

– Цебто той, хто найцікавіший для тебе.

– Ні. ні. Запевняю вас, що він справді надзвичайно цікавий хлопець. Якщо хочете, ми зайдемо до нього й поговоримо з ним у його кімнаті. Сподіваюся, він не відмовиться розмовляти у вашій присутності.

Ми підійшли до пансіону.

Ведель-Азаїси замінили традиційний весільний обід простим чаєм, який коштував їм набагато менше. Вітальня та кабінет пастора Веделя були відкриті для тлуму гостей. Лише рідкісні друзі родини мали доступ до малої особистої віталеньки пастореси; але, щоб уникнути масового вторгнення, двері між великою вітальнею і цією віталенькою замкнули, тому Арманові доводилося відповідати тим, хто запитував, як можна пройти до його матері:

– Хіба що пролізти через димар.

Людей було багато. Від задухи можна було померти. Крім кількох «членів викладацького корпусу», колег Дув’єра, це товариство було майже виключно протестантським. Навіть чутно було вельми специфічний пуританський запах. Такі самі сильні, а може, навіть задушливіші, випари поширюються на сходинах католиків або євреїв, коли вони опиняються у своєму власному середовищі й дають собі повну волю. Але католикам більше властива висока самооцінка, євреї ж, навпаки, схильні недооцінювати самих себе, що ж до протестантів, то для них це не характерно. Якщо у євреїв носи дуже довгі, то в протестантів носи завжди закладені – це очевидний факт. Що ж до цієї атмосфери, в яку я так довго був занурений, то я не помітив у ній нічого екстраординарного. Нічого такого альпійського, райського чи занадто дурного.

У глибині зали стояв стіл, обладнаний під буфет. Рашель, старша сестра Лори, і Сара, її молодша сестра, з допомогою кількох молодих дівчат на порі, їхніх подруг, пропонували чай...

Лора, як тільки мене побачила, затягла мене в кабінет свого батька, де вже зібрався весь синод. Заховавшись у віконному отворі, ми могли поговорити, не боячись, що хтось нас підслухає. На лиштві цього вікна ми колись написали з нею наші імена.

– Подивіться-но. Вони досі тут, – сказала мені вона. – Думаю, ніхто їх досі не помічав. Скільки вам було тоді років?

Над іменами ми тоді написали дату.

– Двадцять вісім.

– А мені шістнадцять. Це було десять років тому.

Момент був обраний не дуже вдалий для того, щоб ворушити ці спогади. Я намагався відвернути її від них, а вона повертала мене туди з якоюсь тривожною наполегливістю. А потім, несподівано, ніби боячись надто розчулитися, вона запитала, чи я досі пам’ятаю Струвілова?

Струвілов був вільним пансіонером, який завдавав у ту пору чимало клопоту Лориним батькам. Вважалося, що він відвідує уроки, та коли в нього запитували, які саме чи до яких іспитів той готується, той недбало відповідав:

– Які хочу, такі й відвідую.

Спочатку всі вдавали, ніби сприймають його брутальні відповіді як жарти, певно, бажаючи притупити їхню гостроту, і він сам супроводжував їх гучним сміхом; але з часом цей сміх ставав усе саркастичнішим, а його вихватки – дедалі агресивнішими, і я не міг зрозуміти, чому пастор терпів такого пансіонера, він явно робив це не з фінансових міркувань, до того ж він ставився до Струвілова з якоюсь дивною приязню, що була змішана з жалістю і, можливо, з невиразною надією, що йому вдасться переконати його: я маю на увазі, перевиховати. Так само не міг я зрозуміти, чому Струвілов і далі живе в цьому пансіоні, хоча він міг би спокійнісінько перебратися кудись-інде. Адже, на відміну від мене, він явно не мав жодних причин сентиментального характеру, які б його тут затримували. Але, можливо, він залишався тут тому, що його вочевидь тішили ці турніри з бідолашним пастором, який захищався погано, і його супротивник завжди був у виграші.

– Пам’ятаєте той день, коли він запитав у тата, чи, коли тато молиться, він зберігає піджак під сутаною?

– Чорти б його забрали! Він запитав це таким лагідним тоном, що ваш бідолашний батько не відчув у цьому запитанні жодного лукавства. То було за столом. Я дуже добре все пам’ятаю...

– І тато відповів йому цілком щиро, що сутана досить тоненька, і він боїться застудитися, якщо не вдягатиме піджака.

– І який смуток затьмарив тоді обличчя Струвілова! Він довго мовчав у відповідь на наші наполегливі розпитування, а потім нарешті заявив, що це «звичайно, не має великої ваги», але, мовляв, коли ваш батько вимахує руками, рукави піджака вистромляються з-під сутани, і це справляє погане враження на деяких вірних.

– Після цього сердешний тато проголосив цілу проповідь, притискаючи лікті до тіла й утративши весь свій дар красномовства.

А наступної неділі він прийшов із церкви, геть застуджений, тому що служив без піджака. А та дискусія про безплідну смоковницю з Євангелії та дерева, які не дають плодів... «Я – те дерево, що не дає плодів. Я спроможний лише відкидати тінь. Панотче, я накриваю вас своєю тінню».

– Це також було сказано за столом.

– Звичайно. Адже ми бачили його лише за столом.

– І він сказав це з такою злістю! Саме тоді дідусь виставив його за двері. Пам’ятаєте, як він несподівано підхопився на ноги, і це він, який зазвичай не відривав носа від тарілки! І простягши перед собою руку, вигукнув: «Геть звідси! Геть!»

Він здався тоді мені величезним, грізним. Я майже переконаний, що Струвілов тоді злякався.

– Він кинув свою серветку на стіл і зник. Він пішов від нас, не заплативши за пансіон. Після цього ми вже ніколи його не бачили.

– Цікаво все-таки, що з ним сталося.

– Бідолашний дідусь, – сказала Лора, і в її голосі пролунав смуток, – яким гарним видався він мені в той день! Він вас дуже любить, ви знаєте. Було б добре, якби ви зайшли до нього, в його кабінет, бодай на хвилину. Я певна, для нього це була б велика радість.

Я записав усе це майже відразу, відчуваючи, як важко правильно відтворити тон будь-якого діалогу. Але далі я став слухати слова Лори ще неуважніше. Я помітив, – правда, досить-таки далеко від себе – Олів’є, якого втратив із виду, відтоді як Лора затягла мене в кабінет свого батька. Очі в нього блищали, а вираз обличчя був надзвичайно жвавим. Згодом я довідався, що Сара задля розваги умовила його випити одним духом шість келихів шампанського. Арман був поруч із ним, і обидва хлопці, проштовхуючись крізь натовп, переслідували Сару та молоду англійку, Сариного віку, що жила в пансіоні Азаїсів уже понад рік. Зрештою Сара та її подруга покинули залу, й крізь відчинені двері я побачив, як хлопці кинулися їх наздоганяти, вибігши на сходи. Я теж хотів вийти назовні, бо мене попросила про це Лора, але несподівано вона рвучко наблизилася до мене:

– Послухайте, Едуаре, я хотіла ще вам сказати... – і зненацька її голос став дуже серйозним, – ми, мабуть, розлучаємося тепер надовго. Я хотіла б знати, чи я можу ще розраховувати на вас... як на друга.

Ніколи я ще не мав такого бажання поцілувати її, як у ту мить. Але я обмежився тим, що з палкою ніжністю поцілував їй руку, прошепотівши:

– Хоч би що сталося...

І щоб приховати від неї сльози, які набігли мені на очі, я швидко подався геть у пошуках Олів’є.

Він чекав, коли я вийду, сидячи на приступці сходів, поруч з Арманом. Він явно був трохи п’яний. Він підхопився на ноги й потяг мене за руку:

– Ходімо, – сказав він. – Ми викуримо по сигареті в Сариній кімнаті. Вона чекає нас.

– Я прийду через хвилину. Бо спершу хотів би навідати Азаїса. Але я не зможу знайти ту кімнату.

– Ви чудово знаєте, де вона є. Це колишня Лорина кімната! – вигукнув Арман. – Оскільки це одна з найкращих кімнат у будинку, то в ній оселили пансіонерку. Але вона замало платить, і тому їй доводиться ділити цю кімнату із Сарою. Туди поставили два ліжка, задля форми; але в цьому не було потреби...

– Не слухайте його! – вигукнув Олів’є, сміючись і штовхаючи приятеля. – Він п’яний.

– Не мели дурниць! – кинув йому Арман. – То ви прийдете, чи не так? Ми вас чекаємо.

Я пообіцяв, що прийду.

Після того як він став підстригати волосся йоржиком, старий Азаїс перестав бути схожим на Вітмена. Він віддав родині зятя другий і третій поверхи свого будинку. З вікна свого кабінету (червоне дерево, репс і молескін) він має змогу дивитися згори на подвір’я і спостерігати за пересуваннями своїх учнів.

– Погляньте, як до мене підлещуються, – сказав мені він, показуючи на величезний букет хризантем на своєму столі, який подарувала йому мати одного з учнів, давня подруга їхньої родини.

У цій кімнаті панувала така сувора атмосфера, що, здавалося, квіти тут скоро зів’януть.

– Я покинув на короткий час товариство. Я вже старий, і гамір розмов мене стомлює. Але квіти складають мені компанію. Вони розмовляють по-своєму й уміють славити Господа ліпше, ніж люди, – а може він говорив щось інше, але в такому ж дусі.

Достойний чолов’яга навіть уявити собі не міг, як він набрид своїм учням подібними балачками, які в його устах звучали так щиро, що будь-яка іронія у відповідь на них здавалася недоречною. Такі прості душі, як душа старого Азаїса, мені, безперечно, зрозуміти найважче. Якщо сам ти не спроможний мислити такими примітивними категоріями, тобі доводиться, слухаючи такі речі, розігрувати щось подібне до комедії – але що робити? Тут не випадає сперечатися, щось пояснювати, ти мусиш згідливо кивати головою та й годі. Азаїс створює навкруг себе атмосферу лицемірства, якщо ті, хто його оточує, не поділяють його наївної віри. Спочатку, коли я став бувати в цій родині, я обурювався, бачачи, як брешуть Азаїсові його онуки. Але мені довелося брати з них приклад.

Пастор Проспер Ведель надто зайнятий. Пані Ведель – це особа трохи придуркувата, завжди заглиблена у свої поетико-релігійні марення, де вона втрачає всяке відчуття реального. Тому саме дід узяв у свої руки як виховання, так і освіту молодих. Один раз на місяць, тоді, коли я тут жив, я мусив вислуховувати бурхливу проповідь, яка закінчувалася патетичними закликами:

«Віднині ми не станемо нічого приховувати. Ми вступаємо в нову еру відвертости й щирости. (Він любить уживати різні слова для того, щоб сказати одне й те саме, – давня звичка, яку він зберіг від часів свого пасторського служіння.) Ми більш не плекатимемо жодної задньої думки, ми відкинемо ті ниці помисли, що виникають десь потойбіч голови. Ми зможемо дивитись одне одному просто В обличчя, не відводячи погляду. Ви згодні? Отже, домовилися».

Після чого всі ми просувалися трохи вперед, він у своїй наївності, а діти – в брехні.

Ці промови насамперед адресувалися братові Лори, на рік молодшому, аніж вона, в якому нуртували соки юности і який прагнув кохання. (Він зайнявся якоюсь комерцією в колоніях, і я втратив його з поля зору.) Одного вечора, коли старий знову виголосив цю проповідь, я зайшов до нього в кабінет. Я намагався розтлумачити йому, що сама його прямолінійність робить неможливою для онука ту щирість, якої він від нього вимагав. Азаїс тоді майже розсердився.

– Він не повинен робити нічого такого, в чому було б соромно признатися! – вигукнув він тоном, який не допускав заперечення.

А втім, це чудова людина. Ба більше того: це взірець доброчесности, те, що називають «золотим серцем», але мислить він по-дитячому. Його глибока пошана до мене пояснюється тим, що, як йому відомо, в мене нема коханки. Він не став приховувати від мене своїх сподівань, що я одружуся з Лорою. Він сумнівається в тому, що Дув’єр – той чоловік, якого їй треба, і він повторив мені кілька разів: «Її вибір мене дивує», а потім додав: «А втім, я вірю, що то хлопець порядний... А ви як вважаєте?»

– Безперечно, – відповів йому я.

Мірою того як людська душа заглиблюється в побожність, вона втрачає відчуття, смак, потребу реальности. Це саме я помітив і у Веделя, хоч ми говорили й недовго. Сяйво віри цілком їх засліплює, і вони перестають бачити світ, який їх оточує, перестають бачити самих себе. Мої почуття ніколи не перешкоджали мені ясно бачити, що діється у світі, тому мене завжди приголомшували ті кучугури брехні, які нагромаджує перед собою людина побожна.

Я хотів поговорити з Азаїсом про Олів’є, але його цікавить передусім малий Жорж.

– Не показуйте йому, що ви знаєте те, що я вам зараз скажу, – почав він. – А втім, це тільки робить йому честь... Уявіть-но собі, що ваш юний небіж та кілька його товаришів організували щось на зразок невеличкої спілки, таку собі лігу взаємного суперництва. Вони приймають туди лише тих, кого вважають гідними такої чести і які довели свою високу порядність; це такий собі дитячий Почесний Легіон. Чи не правда, чудова ідея? Кожен із них носить у петлиці стрічечку – вона не дуже впадає в око, але я все ж таки її помітив. Я привів хлопця до свого кабінету і коли попросив його пояснити, що означає ця стрічечка, то він спочатку стривожився. Бідолаха боявся, що буде за це покараний. Потім, густо почервонівши і вкрай збентежений, він розповів мені про утворення цього невеличкого клубу. Це такі речі, ви розумієте, на які слід дивитися з усмішкою, бо інакше ми ризикуємо вразити вельми делікатні почуття... Я запитав у нього, чому він та його товариші не роблять цього відкрито, не ховаючись. Я пояснив йому, яку чудову пропаганду могли б вони організувати, скільки дитячих душ навернути на шлях істини, яку чудову роль зіграти... Але в такому віці людина прагне до таємничости... Щоб здобути його довіру, я, у свою чергу, розповів йому, що, коли я був у його віці, то й сам належав до схожої організації, члени якої дали собі дуже гарну назву – «лицарі обов’язку». Кожен із нас одержував від президента ліги нотатника, куди записував свої помилки та невдачі з абсолютною відвертістю. Він почав усміхатися, і я побачив, що моя розповідь про занотування помилок навіяла йому якусь думку; я не став допитуватися, що він надумав, але мене не здивує, якщо він запровадить такі нотатники серед своїх однодумців. Розумієте, до таких дітей треба знайти підхід. А для цього треба спочатку показати, що ти їх розумієш. Я пообіцяв, що не стану розповідати про це його батькам, але водночас попросив, щоб він сам розповів усе своїй матері, яка дуже зрадіє. Але здається, що у своєму товариському колі вони дали один одному слово нікому нічого не розповідати. Я вчинив би помилку, якби став наполягати. Але перш ніж розлучитися, ми разом помолилися Богові, просячи, щоб Він благословив їхню лігу.